Бережной Василий Павлович
Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)
Василь Бережний
Архiтектурна фантазiя
Стерничий з нетерпiнням чекав, коли нарештi з'явиться цей загайний Тао. Не вiдривав очей вiд екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвiдник причалив i перейшов на борт корабля. Ох i повiльно ж вiн скидає захисну спецiвку! Нарештi тупає осьовим тунелем... Звичайно, Стерничий вiддавав йому тiльки частину своєї уваги i мозкової енергiї. Одночасно стежив за показаннями численних приладiв, за рухом рiзноколiрних змiйок осцилографiв, обмiрковував третiй, завершальний, роздiл теоретичної розробки "Нова стереометрiя космiчного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев'ятого порядку. Формули виходили занадто громiздкi, кривизна не давалася, вислизала, i це також нервувало.
Нарештi пневматичнi присоски на черевиках Тао зачмокали в рубцi Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стрiпнув порiдiлим волоссям:
- Вашi повiдомлення, Тао... Пояснiть, що сталося?
- Можу ще раз повторити: я не помiтив жодного мiста.
- Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, - подумав Тао, - потiм скаже
Старшiй Матерi: поверховiсть спостережень, поспiшливiсть висновкiв. Сидiв би в своєму Центрi Наук та виводив формули, так пi, потягло в мандрiвку..."
"Формула вийшла цiкава, але не симетрична, - думав тим часом учений. А ще ж треба ввести спiввiдношення невизначеностi..."
- Загинуло людство? Нi, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про мiста...
- Так. Але це ж неймовiрно. Ми знаємо, що головною прикметою Землi були мiста. I ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафiксували. Може, процес техногенезу знищив своє творiння - людську цивiлiзацiю? - Стерничий одiрвав очi вiд формули, поглянув на стрункого хлопця. - Що ж ви пропонуєте?
- Я хотiв би спуститися на поверхню планети, щоб там, на днi повiтряного океану, безпосередньо...
- На днi океану... Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, вiдпочиньте, а я тим часом обмiркую план дослiджень. А тодi - що скаже Мати.
"От уже сухар, - незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабiни. - Мати поцiкавилася б враженнями, а вiн... Чи, може, вченi-адмiнiстратори i мусять бути саме такими? Прикмета Землi... Який кентавр її закреслив? Адже у хронiцi мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамiрливих мiст*. I от маєш... Невже й наша експедицiя невдала? А я ж мрiяв..."
______________ * Див. повiсть автора "Археоскрипт".
Юний Тао належав до поколiння романтикiв, що рвалося в космос заради нових вражень, мрiяло про зустрiч з людьми - їхнiми далекими родичами. От i спорядили експедицiю, вiн довго лiтав над континентами, i Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб... Зелений i синiй океани... Очi вiдбирає... А як же там, на поверхнi?
Хлопець довго не мiг склепити очей, груди йому розпирало i радiсне, i журливе вiдчуття. Якщо земляни загинули, Фiлiя лишилась сиротою... Самiтною сиротою на весь бездонний космос... Адже нiде, в жоднiй Зорянiй системi ще не вiдкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хiба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею - своєю праматiр'ю, звiдки вилетiли космонавти, що осiли на Фiлiї...
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравiтацiя корабля не втримала, вiн поплив угору i стукнувся об стелю. Пiсля цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолiтнi манускрипти, якi розповiдали про Землю, про полiт легендарного Туо, що повернувся на Фiлiю iз земною дiвчиною. Вiн невдовзi загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч i не повний, звiт про свою мандрiвку. Тао пригадує - там iшлося про гострi суперечностi, що роздирали тодiшнє людство. Ядерна вiйна? Самознищення? В такому разi планета була б спустошена, обвуглена пiсля атомних пожеж, а вона квiтує! Навiть тiєї пустелi, про яку згадував Туо в своєму звiтi, тепер немає. Сам бачив - океан зеленi! Щось тут не те...
Крiзь плетиво думок пробивалося iнтуїтивне передчуття якихось подiй, але зосередитись на цьому Тао не мiг - сон уже оповивав мозок.
Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, i мiрiади краплинок - на листi, на червонобоких яблуках, на гiллi - спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тiльки примружував очi. Сонячне свiтло дробилось на рiзнобарвнi осколки, мiнилося, переливалося вiдтiнками од фiалкового до золотого. На Фiлiї обмаль води, дощiв не буває, лише туман, а тут вiн щойно був свiдком прекрасного видовища - на цей густий i, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленствi ринула вода! Срiблястi цiвки лопотiли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досi у вухах... Яка тут буйна природа! Диво, та й годi.
Тао довгенько бродив по росянiй травi - на нiй також зблискували бiсеринки, i вже хотiв зв'язатися iз Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висiв у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тiло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпiв, навiть руки не опустив, так i тримався за металевий гудзичок штиря. Людина, та ще й дiвчина! Тенькнуло серце, защемiло в захватi. Не зводив очей з її постатi, стежив за кожним її рухом - як вона ставала навшпиньки, i коротенька спiдничка ще бiльше оголювала її гарнi ноги, як пiдносила руку i зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник - на прекрасне творiння. Не дiвчина, а музика, пiсня! Учадiв хлопець як стiй. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов'язково поiронiзував би з його кумедної пози. Але Стерничий - старший чоловiк, а молодi властиве захоплення.
Дiвчина, певне, вiдчула його погляд i рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тiльки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дiвчина обурено i водночас насмiшкувато вигукнула:
- А це що за потороча?
Раптом, помiтивши, що вiн тримається за антену, кинулась, як пантера, i, муркнувши "Ага...", шарпнула передавача, i, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знiвечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тiльки клiпав очима.
- Ось тобi, щоб знав, як стежити!
Стиснула кулачки i дихала так, що тремтiли нiздрi, - ану, мовляв, пiдступи.
- Чого ж мовчиш? Соромно?
Ошелешений Тао вiдчув, що задихається в своєму захисному балахонi. Забувши про iнструкцiю, суворi правила поведiнки зореплавця, сiпнув блискавку i миттю вивiльнився з комбiнезона. Запашне, терпке повiтря, це очищене фiльтром, забило йому подих, п'янким трунком влилося йому в легенi. Дихнув раз, удруге, i аж засмiявся вiд задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дiвчини руки:
- Здрастуй, юна Мати!
Зачувши незрозумiлу мову, дiвчина подалася назад.
- Ти що, не знаєш есперанто?
Вiн подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:
- Нi, я - Тао з планети Фiлiя. Ще й показав рукою в небо.
Мить - i дiвчина кинулась навтiки, тiльки п'яти замелькали. На Фiлiї Тао не посмiв би гнатися за юною Матiр'ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв i моральних норм, а тут... все iнакше.
Тао побiг за нею, сподiваючись легко наздогнати. Але де там! Дiвчина бiгла сягнисто, петляючи помiж деревами й кущами iз спритнiстю дикого звiра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гiлка хльоснула по лицi - проступив червоний рубець, та вiн бiг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущi. Перша зустрiнута людина! А може, й остання на цiй планетi... Прудка... Невже не наздожене?
- Зупинись! Послухай...
Вiн явно не розрахував свої сили - дух забивало, ноги обважнiли... А вона все далi й далi, уже тiльки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою i зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кiлька крокiв i, зiтхнувши, сiв на траву. Було чого зiтхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, вiн втратив орiєнтир i тепер не знає, де його "Птиця"... Ну, спецкостюм вiдшукає, не голка, прикро, що юна Мати... I чого вона злякалася? Такий емоцiйний сплеск... Незрозумiло... Дивно...
Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, нiби крiзь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою i якоюсь затаєною радiстю: вона! вона! Схопився - втоми як не було, - пiдтюпцем побiг у той бiк, звiдки чулося оте постогнування.
Так, це вона стогнала. Сидiла на травi, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її обличчя, i Тао пройнявся до неї спiвчуттям. Одразу помiтив - оступилася, кiсточка лiвої ноги пiдпухла, шкiра на нiй посинiла.
- Це все... через тебе... - докiрливо обiзвалася дiвчина. - Хотiв наздогнати... Я ж олiмпiйська чемпiонка!..
Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки i нахилився, щоб перев'язати. Дiвчина помiтила, як вiн сором'язливо-нiжно доторкається до її босої ноги, i усмiх промайнув їй в очах:
- Дужче, мiцнiше!
Вiн здогадався, повторив:
- Дузсе, мiснiсе!
Дiвчина засмiялася, i вiн разом з нею. Поглядав не тiльки, як на першу людину, зустрiнуту на планетi... Вона це вiдчула, вийняла з кишенi яблуко, надкусила i подала йому. Охоче взяв i схрумав до решти.
- Єва, - промовила, усмiхаючись крiзь бiль. - Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: - Єва.
- Тао. - Хлопець також тицьнув собi пальцем у груди. - Тао.
- Єва.
- Тао.
- Нi, ти - Адам. Адам i Єва!
Тао, не розумiючи, поблажливо, може, навiть трохи дурнувато, посмiхався, i це її так тiшило, що аж у долонi заплескала. Та бiль у щиколотку нагадав про себе - обличчя пересмикнулося i в очах пробiгла тiнь.
- Пора йти, - сказав Тао i, щоб вона зрозумiла, махнув рукою в той бiк, де, як вiн вважав, стоїть його "Птиця".
- Е нi, я туди не повернуся! - вигукнула Єва. - Може, це атавiзм, але я хочу простору, хочу жити вiч-на-вiч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. - I вказала пальцем у протилежний бiк.
Що мав робити новiтнiй Адам? Допомiг їй пiдвестися, узяв пiд пахви, i вони помаленьку пiшли туди, куди вказувала дiвоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тiнi густiшали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи бiль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки i понiс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зовсiм не помiчав, щемливо-солодке вiдчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й iшов з молодою Матiр'ю на руках через усi сади, якi є на свiтi! А їй, мабуть, теж подобалось отак перемiщатись у просторi - закинула руку йому на шию, час вiд часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й клiпала густими вiями. Чарiвниця!
"Це просто щастя, - думав Тао, тримаючи Єву обома руками, - людство не загинуло! А вона... Ото буде, як з'явимось iз нею па Фiлiї! От установимо контакт i шугнемо... Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до "Птицi"?.. А тодi б на орбiту..."
Юнак тяжкенько зiтхнув, i Єва подумала, що вiн утомився.
- Перепочиньмо! - замахала рукою, щоб посадив на повалене вiтром дерево. А коли всiлася, почала просити, щоб принiс води. Вiн, звичайно, не зрозумiв, що вона казала, i стояв перед нею як тороплений. "От прикидається! - майже весело подумала Єва. - Мабуть, здогадується, що хочу втекти. Ну, як собi хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй - назад не заманиш, остогидло менi телевiзiйне життя".
- А твоя спецiвка? - згадала раптом. - Пiди забери!
Юнак тiльки клiпав очима.
- Тао звiдти, Тао не знає! - i показав на небо.
- Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.
Вiн зiрвав двоє яблук, одне поклав бiля її нiг, мовляв, оце твоя планета, друге - бiля себе, сказав, супроводжуючи слова жестами, що вiн прилетiв з Фiлiї.
Все це дiйство почало зацiкавлювати дiвчину, вона перестала скептично усмiхатися, хоча й знизувала плечима, все ще не впевнена, чи правильно розумiє. Тао взяв якусь зелену бубку i, сiвши навпочiпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нарештi, показав, як вiн сам спустився з орбiти.
"Iнопланетянин? - думала тим часом Єва. - Але ж нiчим не вiдрiзняється вiд землянина... Та й взагалi... хiба iснують де-небудь iнопланетяни?"
Коли б вона цiкавилась ще чим-небудь, окрiм архiтектури, скажiмо, iсторiєю, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нiбито прилiтав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякi дослiдники вважали, що це мiф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архiтектурою.
I тут сталася подiя, що змусила нашу чарiвницю заклiпати своїми густими вiями i в подивi скинути бровами. Тао став перед нею на колiна, розв'язав пов'язку i кiлька хвилин уважно розглядав припухлiсть, торкав пальцями i знову придивлявся, нiби хотiв у чомусь упевнитись.
- Так, так, тепер уже можна... - проговорив сам до себе i, не зводячи з кiсточки очей, почав робити чудернацькi манiпуляцiї. Вiн то наближав долонi до болючого мiсця, то вiдводив, i хоч зовсiм не доторкався до тiла, Єва одразу ж вiдчула поколювання, - наче тонюсiнькi, як волосина, голочки впивалися в шкiру, викликаючи млiсть i вiдчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало... Євi було так приємно, що вона зажмурила очi, немов кiшка на осоннi, i не змогла б сказати,, скiльки це тривало. З кожною хвилиною бiль стихав, танув, аж поки й зовсiм зник, настала цiлковита полегкiсть.
Тао пiдвiв голову, запитливо подивився їй у вiчi.
- Не болить? Так-от, вставай i йди!
Що вiн казав, їй було не зрозумiло, але здогадалася, бо хвацько пiдвiвся i подав їй руку. Несмiливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсiм вiрячи в таке швидке зцiлення. Але нiчого, не болить нiтрiшечки. Вдячно усмiхнулася, стрiпнувши волоссям:
- I як це ти... Я вже боялася, що надовго...
- Дузсе, мiснiсе! - i собi засмiявся Тао. Радiв, що вдалося, що допомiг молодiй Матерi. Тепер їм залишалося знайти "Птицю"...
- Ходiмо до мого куреня, - махнула рукою Єва в той бiк, де над садом зеленою хмарою здiймалися верхiвки сосен.
Пiшла, осмикуючи спiдничку, оглянулась i поманила пальцем:
- Адаме!
Багато знань було в головi Тао, але зигзагiв жiночого характеру вiн ще не знав. Нехотя похилитав слiдом, мiркуючи, як все-таки порозумiтися з нею. Мова! Негайно, не вiдкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирiшив - краще земну,- успiх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумнiву.
Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:
- Навчай мови! - Вказав на неї: - Єва, - Потiм на яблуко: - А це?
- Яблуко...
Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам'ятi. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячi, зате як запам'ятовував!
Та ось усе навколишнє було назване, i Тао з подивом вiдзначив звучання її голосу викликає в уявi зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дiю, Тао повторював i уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись i жестикулювала обома руками, i це обох тiшило.
Уже й сонце зайшло, небо на заходi догоряло, з лукiв потягло сивим туманцем, а вони, як дiти, то пiдстрибували, то бiгли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новiтнiй Адам уже мiг злiпити речення:
- Весiр. Я буду хотiв ходити "Птиця".
- Що за птиця, Адаме? - перепитала Єва. - Птиця лiтає, а ти кажеш ходити.
- Так! - зрадiв Тао - "Птиця" лiтає з орбiти на Земля, апарат. Я - Тао, чому кажеш Адам?
- Бо нас тiльки двоє на всi суходоли. Адам i Єва - перша пара на Землi.
- Єва любить Адам?
- О, так! Вона його любила.
- А ти?
Дiвчина грайливо посварилася пальцем i тiльки усмiхнулася.
Доки вони отак вивчали есперанто, у пiлотськiй кабiнi "Птицi" з динамiка лунали тривожнi заклики:
- Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао...
Наче квилила чайка над розбурханим морем.
Звичайно, Тао вiдчував, що пауза неприпустимо затягнулася, вiн уже двiчi мав зв'язатися iз Стерничим. Але що вдiєш? Ця юна Мати...
- А де людина?
- Осьде коло тебе - я.
- Людина, ще людина, ще... Багато людина! Я лiтав Континенти, бачить нi.
Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цiкавиться людством... А якi, власне, їхнi намiри? Хлопець гарний..." На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос... "Говорить лагiдно, а що в нього на умi? Може, вони замислили колонiзувати Землю... А скромний, обличчя правдиве, чесне... Очi глибокi... Якби вiн... Та, здається, я йому подобаюсь..."
- От ми й прийшли!
Густi сутiнки вже наповнили заростi, i на темному тлi забiлiв округлий кам'яний козирок - наче в землi застряв якийсь мiфiчний велетень i нiяк не може вибратись. Далi, внизу, тьмянiла рiчка, за нею чорною стiною стояв лiс. Пiд козирком, нижче рiвня землi, виднiвся вхiд. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:
- Не ходити! Там лежати звiр!
Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було - генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмi.
Єва побачила двi жарини очей, але не зупинилася. На порозi, поклавши морду на витягнутi лапи, лежав тигр. Дiвчина спокiйно пiдiйшла, нахилилась i погладила його шовковисту шерсть.
- Не бiйся, - обернулась до Тао, - це мiй друг, вiн мене провiдує часто.
Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрiв, вiдстрашувало прибульця. Неконтрольована сила... раптом... Нiзащо не наважився б пiдiйти, коли б не Єва, що гладила звiра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.
- Iди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагiднi, ми людей не чiпаємо!..
Тао пройшов бiля тигра - той блимнув, але не зворухнувся - i опинився у Євиному житлi. Кiмната завалена якимись пожитками, а в бiк рiчки i лiсу зяяв пролом, четвертої стiни, вважай, не було зовсiм.
- У давнину це був гарний будинок, - сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, - колись тут жили люди...
- А де пiшли люди? - аж кинувся Тао. - Мiста зникли... А нашi легенди малюють рясне скупчення...
- Розповiм, я тобi все розповiм. Залишайся тiльки на Землi...
- О, юна Мати!..
- Чого ти звеш мене матiр'ю? Я - дiвчина!
- Це в нас така... така... У нас мало дiвчата.
- Що, матрiархат?
- Не розумiю.
- Матрiархат... ну, це коли мати, жiнка - всьому голова.- Єва поплескала себе по чолу, а в очах так i сяйнуло.
- Всьому голова, так. А на Землi?
- Ну... розповiм... згодом, - ухильно вiдповiла Єва. - А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!
I Тао слухався - назбирав дров, розiклав на кам'яному козирку багаття, принiс iз рiчки води... Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тiшило, їй явно подобалось "головувати". Повечерявши, посiдали в проломi, звiсивши ноги вниз, дивилися, як iз-за лiсу сходить мiсяць,- велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Фiлiї не буває, i вiн всотував, пив його жадiбними очима. "Юна Мати" теж сидiла, наче зачарована, стежила, як Мiсяць випливає на чистовид неба, потроху свiтлiючи i зменшуючись. "Що може дорiвнятись цiй живiй картинi природи? - думала, милуючись грою м'якого свiтла i примарних тiней.- Пензель? Голографiя? Та нiколи в свiтi! Твердять: мистецтво - це друга природа. Нi, голубчики, мистецтво i природа нероздiльнi. Як собi хочете, а менi до душi першоджерела, а не довiльнi копiї..."
"Яка прекрасна планета! - думав Тао. - Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв'язатися iз Стерничим, певне, вони там тривожаться..."
- Ну, як тобi ця небесна механiка?
Тао знизав плечима:
- Механiка?! О юна Мати! Казать "механiка" на таку... таку...
- Красу?
- Так, це жива краса!
Наша хитрунка аж усмiхнулась вiд задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Вiн так само, як i вона, сприймає дивовижу свiту... "Жива краса"! Гарно сказав. Тiкати не буду, порозумiємось.
Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собi притулок,- це був тiльки початок велетенського мiста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу рокiв опинилося пiд землею. Там би вiн нiколи не знайшов її - в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би... Єва зiтхнула, уявивши, як вiн без свiтильника мацає стiни. Нi, вона не дасть загинути своєму Адамовi... Вони тут оселяться удвох... Двоє на цiлий континент!
- Так ти, Адаме, справдi... той, за кого себе видаєш?
- Я -Тао.
- Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти - Адам. Потiм я розповiм цю красиву легенду, а зараз скажу тiльки, що Адам i Єва - двоє, пара... Докумекав?
Вирвала двi стеблинки:
- Оце пара. Адам i Єва.
Хлопець засмiявся:
- Двоє, пара! Двоє, пара!
- А тепер кажи свою казку.
Те, що розповiв, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справдi скидалося на казку. Нiбито багато тисяч рокiв тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицiю, i, доки та експедицiя заглиблювалася у мiжзоряний простiр, на самiй Землi сталися катастрофiчнi подiї, мабуть, ядерна вiйна дощенту спустошила планету, знищила цивiлiзацiю. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звiстка, а може, неполадки корабля змусили жменьку людей назавжди осiсти на планетi, яку вони назвали Фiлiєю. Та мрiя про свою праматiр-Землю нiколи не полишала їх i їхнiх нащадкiв. Один генiальний винахiдник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дiстався на Землю, але його переслiдували, наледве вирвався. Правда, за тяжкi поневiряння доля наприкiнцi ощасливила його: на Фiлiю Туо повернувся з коханою молодою Матiр'ю...
- А тепер ось i я маю премiю! - закiнчив свою розповiдь Тао i заглянув Євi в обличчя. - Так, юна Мати?
Єва загадково посмiхнулася:
- А може, навпаки...
Вiн спочатку не зрозумiв, та коли Єва пояснила, заплескав у долонi:
- Так, добре, я - премiя! Полетимо на Фiлiю...
Вона схилила голову, зиркнула спiдлоба:
- А може, навпаки...
- Знову навпаки?!
- Вiднинi все буде навпаки.
Ледь помiтна торжествуюча посмiшка торкнула їй губи, i коли б Тао знав земне малярство, то одразу впiзнав би усмiшку Джоконди,- оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавцiв. Це саме сталося i з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмiшка в одну мить наблизила хлопця до цiєї примхливої дiвчини, розкривши перед ним її єство. Цi двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з'єднало, наповнило їм душi терпкою радiстю буття. Тао вiдчув себе на вершинi щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космiчного корабля. Розчулена Мати обнiмає їх, благословляє i тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Фiлiї. Ну, а там... Свято, суцiльне торжество! "На ловця i звiр бiжить... - думала Єва. - Вiн цiлком пiдходить на роль Адама - гарний, лагiдний. I як це добре, що в них там... слухаються жiнок!"
Мiсяць пiдбився досить високо, помiтно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв срiблом, а вони все сидiли, перемовляючись зовсiм не про те, про що думали, що звичайно буває помiж закоханими. Потiм Єва тихо заспiвала якусь давню пiсеньку. Слова були майже незрозумiлi для Тао, але голос, мотив проймали душу.
Вiд мого коха-а-ння
Не пi-i-деш нiку-у-ди.
Як посiю спiва-а-ночку,
Може, пiсня бу-у-де...
"Та що це зi мною? - стрепенувся хлопець. - На кораблi, певне, тривога, а я тут... Навiювання, як при вивченнi мови? Це виключено. Раз я про це подумав... Та й взагалi, сприйняття реальностi не порушене, мої дiї логiчнi, за винятком лише оцiєї... пасивностi".
Наважився торкнутись Євиного плеча:
- Мiй обов'язок - повiдомляти па орбiту. Передавач юна Мати...
Дiвчина пiдвела голову, наче прокинулась зi сну:
- Пошкодила, розбила, розтрощила, так?
- Так.
- Я ж не знала, з ким ти пiдтримуєш зв'язок.
- Тепер ходiмо до "Птицi". На орбiтi... вони...
- Турбуються, тривожаться, хвилюються.
- Так.
- Ти казав, Адаме, що на кораблi - Мати. Це твоя рiдна?
- Нi, ми всi називаємо - Мати. Вона... дає накази.
- Командує кораблем? Як скаже, так i робите?
- Так.
- Завжди?
- Так. Слово Матерi... сказать...
- Розумiю.
Єва замислилась, спохмурнiла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дiзнавшись про неї? I як поведеться Адам?
Дiвчину турбувала непевнiсть ситуацiї; увесь час, поки вони йшли нiчним садом, через гайки i росянi луки, розшукуючи "Птицю", тiльки й мiзкувала про це. "Старша Мати... Старша Мати... Цiкаво, яка вона собою? Що видатний розум - це безсумнiвно, iнакше їй не доручили б очолити космiчну експедицiю, а от... Певне, стара дiва..." На цю думку Єва усмiхнулась кривою усмiшкою. Ну що, справдi, їй до тiєї старої? Вiдправляться до своєї Фiлiї - ну й що ж? Враз Євi защемiло серце. Нi-нi, Адама вона не вiддасть!
Якось одразу висвiтлилось у душi: це ж той, на кого вона чекала усi свої шiстнадцять лiт, i ось їхнi життєвi лiнiї зiйшлися... Яка була самотнiсть досi! А тепер... Втратити його - пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирiшиться, як тiльки вони дiйдуть до тiєї "Птицi", i буде саме так, як їй запраглося...
Стерничий переживав тяжкi години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала дiряву сiтку, в якiй не можна було утримати реальний простiр, i з гiркотою доводилось визнавати, що всi цi хитросплетiння означають абстракцiю, тiнь. А друге - Тао. Чому не подає про себе жодної звiстки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на "Птицi", реєструються, а вiд нього ще не одержано нiякої iнформацiї. Старша Мати хвилюється, перепитує все частiше, нiби вiн не сповiстив би тiєї ж митi, коли б зв'язок вiдновився. О, знову на екранi її стурбоване обличчя:
- Нема?
- Нема.
Екран тьмянiє, i Стерничий стурбовано пригладжує п'ятiрнею свою рiденьку чуприну. Перебирає в пам'ятi формулу, думає про молодого дослiдника цiєї дивовижної планети, про Старшу Матiр, контролює сузiр'я приладiв i вiдганяє за обрiй пам'ятi спогад про далеку домiвку, який настирливо повертається назад, як хвиля на водi. Але зараз не час для спогадiв, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось пiдкаже про Тао?
Стерничий швидко складає завдання електронному помiчниковi, закодовує i вводить кiнчик стрiчки з металевим рубчиком у щiлину приймального пристрою. Апарат завуркотiв, нiби зрадiвши поживi, незабаром уся стрiчка зникла в його утробi, а за хвилину на екранi свiтилася вiдповiдь: "Iснує три можливостi: вийшов з ладу передавач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу передавач i космонавт. Кожна з цих можливостей має однаковi шанси реалiзуватися".
Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тодi пробурчав на нього:
- Телепень...
Коли б ШаеР почув цi комплiменти, вiн, звичайно, визначив би ступiнь нервовостi Стерничого в цiй ситуацiї. Але вiн був вимкнений i не мiг навiть клiпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рiвня, бо коли спалахнув екран зв'язку, вiн навiть перестав обмiрковувати своє рiвняння. Це ж "Птиця" нарештi обiзвалася!..
Миттю викликав командирську каюту, повiдомив Матерi:
- "Птиця" виходить на зв'язок!
- Увiмкнiть канал загальної комунiкацiї, - стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радiснi нотки. - Нехай увесь екiпаж...
Довгенько блукали Тао i Єва у пошуках "Птицi". Нiч пливла прозора, було тихо, нi шелесне. Лише iнколи чулося далеке завивання вовкiв i поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землi. Нiч так перемалювала усе навколо, що годi було впiзнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темнi шати, всiянi блискiтками, наче з неба на землю текла зоряна рiка. Все дихало спокоєм, а дiвчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.
Наткнулися на комбiнезон, - жеврiв на травi, наче шкура якогось звiра, Тао накинув його на руку i пiшов зигзагами, шукаючи своє радiо, розбите Євою.
- Не пригадуєш де? - повiв рукою навколо.
- Десь тут, - озирнулась Єва. Сказала нiяково: - Я ж не знала...
Передавача не знайшли, хоч i попокрутилися помiж дерев, - його надiйно приховали трави. Шкода було часу, i вони заспiшили далi, пильно вдивляючись в нiчне марево - чи не забовванiє силует крилатої "Птицi"? Єва дивувалася:
- I як ти, Адаме, втратив орiєнтацiю?
Хлопець обернувся до неї, легенько дiткнувся її плеча:
- Побачив тебе...
Пройшовши добру сотню метрiв попiд тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились i отiкали срiблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмянiючою стрiчкою рiки. Понад травою здiймався бiластий туман - де густiший, а де зовсiм прозорий, - достеменно протопланетна матерiя, в якiй уже намiтилися згустки.
- Тут, - кивнув головою Тао, - рiчка, простiр, дерев нема. "Птицi" не бачу...
Єва обвела поглядом долину, лiворуч в туманi щось бовванiло.
- Чи не там? - вказала рукою.
Тао придивився, заперечливо похитав головою:
- Пагорб. "Птиця" при землi, короткi крила.
- Зажди, зажди, наче зворухнулось... Ходiмо, побачимо.
Тепер уже вона пiшла попереду, попливла в туманi. Юнак не вiдривав очей вiд її силуету, хвиля нiжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матiр на руки i так iти i йти, аби тiльки вiдчувати тепло її подиху на грудях. Та хiба вiн посмiв би?
- Вона? - Видиво обернулося до хлопця i вказало рукою на пагорб, що темнiв попереду i чомусь похитувався.
Тао знизив плечима:
- Не схоже.
- Та придивися краще. - У Євиному голосi забринiли веселi нотки. - Я ж бачу он крила...
