Археоскрипт (на украинском языке)

      Анiта засмiялася:
      - Поцiлунки? О, так, це небезпека...
      - Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.
      - З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все...
      Вона раптом крутнулась i побiгла вниз, кинулася праворуч, потiм лiворуч, щоб заплутати слiди, i коли постать Туо загубилася в нiчнiй iмлi, впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радiстю. "Ага, тепер пошукай мене, - думала, стримуючи дихання, - ти пошукай, а я спостерiгатиму, як ти шукаєш... милий!" Туо спочатку гукав, а потiм рушив, приглядаючись до слiдiв i щось весело бурмочучи. Ось вiн пройшов повз неї, Анiта мало не пирснула, та метрiв за десять повернув i таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.
      - Яка ти в мене гарна, чарiвна... Запам'ятаймо цю нiч, Анiто, оцю пустелю i оцi зорi! Ти менi стала ще ближчою, ще рiднiшою. Я впевнений, що в експедицiї знайшлися б люди, якi охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самi, розумiєш? Самi. Завдання наше полегшується тим, що нiхто, крiм одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документiв з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?
      - Де?
      - На тiй гранi, бiля якої я стояв.
      - А що?
      - "Вiдкрити через десять тисяч рокiв..."
      - Виходить, термiн давно минув?
      - Дуже давно...
      Вони помалу брели пiсками, кружляли навколо табору, аж доки не почало свiтати. Наостанку Анiта раптом спитала:
      - А що таке смерть, Туо?
      Вiн не здивувався з того, що вона подумала про смерть.
      - Цього нiхто не знає, Анiто... - лагiдно сказав i усмiхнувся: Можливо, це прояв життя...
      Вмостившись у своєму гамаку, Анiта згадувала нiч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. I приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матiр. Квартира неначе їхня, а будинок гiгантський. Вийшла на балкон, глянула - рiг даху горить! Руде полум'я, нiби дикий звiр, вгризається в покрiвлю, б'є хвостом по стiнi... Анiта вибiгла на сходи, гатить кулаками в дверi до сусiдiв:
      - Пожежа!
      А вони виглянули, знизали плечима - чоловiк i жiнка - та й зачинили дверi.
      Анiта прожогом на iнший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:
      - Горимо! Наш будинок зайнявся!..
      А з дверей - музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, i нiхто не хоче й слухати Анiту. "Чи вони всi поглухли? - думає дiвчина, поспiшаючи вiд однiєї квартири до iншої. - Адже горить, ще ж можна б погасити..." I знову стукає, гукає до хрипоти в горлi. А вони то смiються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють дверi. Анiтi хочеться ридати з розпуки, крiзь стiни i стелi, крiзь усякi перегородки, серванти i дивани, столи i шафи, - скрiзь усе, чим начинено дiм, вона бачить хиже полум'я, вiдчуває пекучий бiль. Рiже в очах...
      Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметi, кидало їй в обличчя гарячi скалки. Чути було гуркiт моторiв i людськi голоси.
      31
      Гелiкоптери прибували один за одним i сiдали в ряд, виставляючи наперед зеленi животи. Товстi тулуби i довгi тонкi хвости робили цi апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабiн скидалося на їхнi нерухомi, немигаючi очi.
      З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима i куцими автоматами в руках. Доки вони топталися бiля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхнi командири пiдтюпцем поспiшали до намету Фаусто Лабана, щоб доповiсти про своє прибуття. Незабаром вiйськова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пiсок. На всi боки вiд табору, в центрi якого зяяв розкоп, дивилися цiвки автоматiв i кулеметiв, угору пiдвели свої тонкi дула автоматичнi зенiтки.
      - Почалася вiйна? - жартуючи, гомонiли робiтники.
      - Окупацiя!
      - А може, з пiрамiди вискочить яка-небудь нечиста сила!
      - Ей, хлопцi, дайте сигарет!
      Але хлопцi в зеленому мовчки походжали бiля своїх вогневих точок, наче й справдi ждали нападу. Кiлька офiцерiв пiдiйшло до воронки, в якiй стирчав пiрамiдальний бункер Археоскрипту, i дали робiтникам ароматних сигарет.
      Через деякий час прилетiло ще п'ять "комах" - кожна тримала в лапах по танку... Хрокання моторiв дробило, рiзало i перетирало ясноту погожого дня, i хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлi молочного неба.
      Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,- пiдтягнутий i строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула - чому ж йому не бути задоволеним?
      Туо ж був до краю здивований, навiть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнутi в однаковi строї, слухаючись наказiв таких же самих людей, тiльки не з такими погонами, дiють, як автомати, живi, досконалi автомати.
      - Що все це означає? - стримуючи роздратування, спитав у Лабана.
      - Дорогий Туо, ми живемо в неспокiйний час... Та й взагалi, як тiльки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелi, сюди рине стiльки iнтересантiв, що й працювати нам не дадуть. От я i вжив заходiв для охорони... Я вас розумiю - на Фiлiї немає держав, немає армiй, i оцi мої заходи можуть здатися вам... дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте - в Археоскриптi є надзвичайно важливi речi, це ж не просто археологiчна знахiдка. I ми зобов'язанi, мусимо вжити заходiв для збереження...
      - Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?
      - Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...
      - А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?
      - Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан. - Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь, що ми їх ще бiльше змiцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солiднi суми, по завершенню експедицiї ви станете мiльйонером... Тож давайте займатись виключно наукою...
      Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:
      - Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.
      - I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?
      Фаусто Лабан знизав плечима:
      - Про яку мораль ви говорите?
      - Звичайну, людську мораль.
      - Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.
      - А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?
      Фаусто Лабан криво усмiхнувся:
      - От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...
      Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:
      - Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.
      - Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.
      Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.
      - Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився! - Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний? - Анiта заглянула в його зiницi. - На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!
      Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що вiн таки усмiхнувся:
      - Ох ти, моя зоре!..
      32
      Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.
      Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось вiддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.
      Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.
      Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.
      Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.
      - Ну, що там? - спитав задиханий Лабан.
      - Там он виднiється напис. - Туо вказав рукою в гору. - Треба пiдйомника.
      Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.
      - Що там написано? - не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову. - Розберете?
      - Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".
      З усiх бокiв залунали голоси:
      - Багатство!
      - Бiй!
      - Нажива!
      - Алкоголь!
      - Наркотики!
      - Життя...
      - Рулетка.
      Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:
      - Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.
      Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:
      - Невгоста.
      Нiчого не сталося, Археоскрипт мовчав.
      - Не те слово, - кинув Туо униз, Лабановi. - Ану ти, Анiто, скажи!
      Вiн бачив, як Анiта переступила з ноги на ногу, схилила голову.
      - Кохання! - нарештi вигукнула вона, стрiпнувши волоссям. Усi засмiялися. - Любов!
      Вона стояла побiля Марти, закриваючись долонею вiд сонця. її постать Туо вирiзнив би з тисячного натовпу - така вона була йому рiдна, така спiвзвучна. I яке ж слово сказала!
      - Сольвi, - промовив Туо над викарбуваним рядком. I ще раз повторив: Сольвi.
      Випростався i ждав, пильно дивлячись на сiрий, ледь срiблястий метал бункера. Ждав з острахом i надiєю. Так само, певне, очiкували i всi iншi. Стихли розмови, хтось тiльки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрi вже почали нетерпляче тупцятись. I раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсiнька цiвочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, i ось звуки незнайомої пiснi ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була нiжна, дуже мелодiйна пiсня, i всi слухали її, як зачарованi.
      Раптом хтось вигукнув:
      - Розкривається! Розкривається!
      Чи хтось в бiнокль побачив - адже пiд верхньою пiрамiдою з'явилась лiнiя завтовшки, може, з нитку! I чим бiльше товщала та нитка, тим дужче звучала пiсня. Гiгантський пiрамiдальний куб випромiнював її, як випромiнює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, i до горла пiдкочувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пiсня про кохання - про вселюдську любов до природи, до дiвчини, до життя, рiдна пiсня, яку всi знають на Фiлiї. Пiсня перенесла його в той далекий край, про який вiн зараз думав, на простори його дитинства i юностi. Уявки побачив себе на Фiлiї з Анiтою - стоять серед трав i пускають у небо голубих птахiв...
      Щiлина збiльшувалась плавно, пiрамiда вiдхилялася, неначе хтось знiмав шолом.
      "А навколо ж пустеля? - подумалось Туо. - Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподiвалися ви, що пiсня про кохання звучатиме над пiсками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пiсню з глибини десяткiв тисячолiть".
      Коли верхня пiрамiда одхилилась максимально i своєю гранню лягла на грань бокової, - пiсня скiнчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвiнкий дитячий голос:
      - Здрастуйте, нащадки! Чи веселi у вас дiти? Я добре вчуся, i ми з мамою i татом полетимо на лiто в Антарктиду, там не так жарко, i тато хоче половити форелi в гiрських рiчках, вiн запеклий рибалка, а я наловлю метеликiв i буду їх малювати, мої малюнки вже були експонованi каналами нашої мистецької iнформацiї...
      Дiвчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповiла про свої заняття, iграшки, про дерева, якi ростуть на їхнiй терасi. Закiнчила дiвчинка так:
      - Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?
      Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, смiхотливi оченята, подумав, що в Археоскриптi, певне, є портрет маленької художницi i її малюнки.
      - Що сказав той дитячий голос? - гукав знизу Лабан. - Ви розiбрали, Туо?
      - Так, розiбрав. Це ж моя рiдна мова.
      Туо спустився вниз, i до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механiку, щоб той пiдняв угору, i коли короб зупинився - жадiбно заглянув у глибину бункера. Там уже свiтилося, i можна було побачити безлiч якихось пристроїв, ящикiв, тюкiв, рiзноманiтних механiзмiв i всякої всячини. Лабан, хоч людина i стримана, при цьому не мiг стриматись вiд вигукiв захоплення i подиву, а очима так i поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.
      Там, очевидячки, лежали неоцiненнi речi. Навiть така багатюща знахiдка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порiвняння з Археоскриптом. Там були золотi оздоби, всiлякi прикраси, та й годi. Тут же, безперечно, i високоефективнi енергетичнi установки, i рiзнi апарати, якi можна буде використати не лише в економiцi, не лише...
      Фаусто Лабан дав волю своїм думкам i своїй фантазiї. Уявив ескадри беззвучних лiтакiв, якi несуть кварковi бомби, космiчнi кораблi, що використовують енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв... От якби тiльки оцей Туо розшифрував схеми i формули... Невже вiн вiдмовиться? Невже знову почне про Органiзацiю Об'єднаних Нацiй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцiю. Хоча б так: тiльки одна супердержава, маючи недосяжний для iнших воєнний потенцiал, може гарантувати мир i справедливiсть на Землi... А чим погана концепцiя? Чому б нашiй, саме нашiй державi не взяти на себе роль господаря Землi? Якщо ж Туо не згодиться спiвпрацювати... Ну, що ж, тим гiрше для нього. Зрештою нашi комп'ютери все розшифрують, обiйдемось i без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з бiлими вiтрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кiсткою... Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.
      Лабан чомусь уявив Нефертiтi - от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвiр'я суперницi Нефертiтi на околицi Каїра. Ах, Нефертiтi, Нефертiтi... Лебедина шия, чутливi уста...
      Замрiявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все iнше, навiть про дисциплiну думання. А як вiн старанно тренувався перед цiєю експедицiєю - його ж попередили, що Туо...
      Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробi стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, вiн звичайна людина... Та, певне ж, i сам схвильований баченим, хiба йому до нього?
      Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсiм не помiчав його. Торкнув лiкоть:
      - Ну, що ж... почнемо вибирати i описувати?
      - Про що ви? - Туо наче прокинувся зi сну.
      - Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподiваюсь, ви перекладете написи...
      - Так, так, - погодився Туо. - Нам буде немало роботи!
      "I все-таки вiн чомусь невеселий, - подумав Лабан, коли вони спустились униз i вилiзли з короба. - Невже вiдчув? Ну, та нiчого, мiльйони зроблять його лояльним. По-моєму, вiн був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Анiта. Ще б пак, п'ять мiльйонiв - кругленька сума! Та ще йому буде надана можливiсть запатентувати дещо з Археоскрипту в мiнiстерствi оборони..."
      Шанобливо подивившись на мiцну спину Туо, який вiддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рацiї. Через кiлька хвилин вiн уже давав детальнi iнструкцiї, спочатку охоронi, тодi бригадирам, а потiм i робiтникам. Все було передбачено до дрiбниць - хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складi, хто вантажитиме на машини i хто супроводжуватиме рейси. Побiжне ознайомлення, навантаження i транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, органiзовано. Дещо - те, що стосується побуту i мистецтва - доведеться, звичайно, вiдправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелi належить Єгиптовi. Це буде зроблено в другу чергу, пiсля навантаження судна... Сам пiрамiдальний куб такий великий, що, не розрiзавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майданi в своїй столицi! Ну, та це вирiшиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме... А втiм, вони, чого доброго, можуть органiзувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристiв не закортить побачити Археоскрипт?
      Вуркотiння моторiв змiшувалося з гомоном людей. Упакованi експонати подавалися на транспортер i випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сидiла, схилившись над машинкою, Анiта i зi слiв Туо друкувала опис. Туо швидко i легко перекладав написи бiльшi i короткi тексти, доданi до кожного експоната. Вiн походжав вiд столика Анiти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, i знову крокував, утоптуючи дорiжку. Його збудження передавалось Анiтi, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальцi безпомильно били по клавiшах.
      - Бiохiмiя, - голосно говорив Туо, - синтезатор бiлка. Технiчна характеристика...
      Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що - не знав. Постояв, розставивши волохатi ноги, бiля Туо, послухав, як той спокiйно диктує:
      - Нейтринний мiкроскоп з фiксуючим апаратом. Дослiдження об'єктiв на субатомному рiвнi..,
      "Оце мiкроскоп... - майнула думка в Лабана. - Та тiльки за цей прилад треба було б дати Нобелiвську премiю!"
      Гордо пiдвiвши голову, Фаусто Лабан пiшов до розкопу.
      33
      Анiта сидiла як на голках. Над ними було ласкаве осiннє небо - бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий i лагiдний, а в її душi щось нуртувало, пробивалися якiсь тривожнi акорди. Високо здiймалися її пружнi груди, i за кожним подихом розстiбався верхнiй гудзичок бiлої перлонової блузки. Анiта кiлька разiв застiбала його, а потiм перестала зважати. Хотiла написати мамi листа, але Туо не дає нiякої передишки. Чого вiн так поспiшає? I на годинника непомiтно зиркає... Та не треба нервувати, любий, все ж iде добре, от закiнчимо, нарештi, цю експедицiю i - в Бейрут. Ах, як там гарно...
      В Анiтинiй уявi постала така приваблива картина лiванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелiв i синiми горами вдалинi, що вона мимоволi усмiхнулася. Вловивши ту посмiшку, Туо теж усмiхнувся, кивнув Анiтi головою. Але не зупинився, диктував i диктував. Про насiння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперiшнього Пiвнiчного Льодовитого океану i в Антарктидi; опис iндивiдуального кiбер-дiагноста, що його мала кожна сiм'я Центрума; технiчно-наукова характеристика першого штучного супутника Землi, запущеного на екваторiальну орбiту п'ятдесят одну тисячу рокiв тому...
      Болiли пальцi, але Анiта друкувала не зупиняючись - вiдчувала, що Туо буде невдоволений.
      Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункi ноги! Хто б подумав, що ця дiвчина була розбита паралiчем? Анiта обов'язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанiя...
      Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Анiта пiдвела голову i окинула його вдячним поглядом. Нарештi можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.
      - Анiто, ось воно, тут... - Голос його переривався вiд хвилювання.
      - Що саме? - одразу не здогадалась Анiта.
      - Оте, що я шукав... Це найважливiше з Археоскрипту. I найстрашнiше...
      Анiта ще не бачила його таким. Обличчя поблiдло, руки ледь помiтно хиталися, i, мабуть, через те вiн ще дужче стискував того ящичка пальцями.
      - Ти так говориш, неначе воно вибухне...
      - I вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб... Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової...
      - Будемо вносити в опис?
      Туо зиркнув на годинника i, кивнувши головою, продиктував:
      - Схеми кваркових силових батарей, технологiя, експлуатацiя... Людство ще не дозрiло, щоб володiти таким джерелом енергiї... Написала?
      - Так.
      - Готова зi мною? Вирiшуй, маєш три хвилини!
      Анiта тоскно озирнулась навколо - баня неба наче понижчала, на бiлому його тлi рухалась темна грудочка гелiкоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальцi самi забiгали по клавiшах машинки:
      - Мамо, люба мамусю, прощай...
      Краєм ока побачила - з розкопу виткнувся Лабан, бiжить, бiжить сюди!
      Хотiла ще написати кiлька слiв, та усвiдомила - не встигне. Туо сидiв на стiльцi в наметi, поруч мiсце для неї, воно з парашутом, те сидiння, Анiта знає, якщо на Фiлiї доведеться падати, то...
      Вона схоплюється i миттю опиняється на тому стiльчику, тремтячими руками застiбає ременi. Тiльки тепер помiчає, що дiамант, встановлений попереду, наливається свiтлом... А на колiнах у Туо - довгастий ящик... А може... може, нiчого... А птахи?!
      Зблиск! Нiмий, гострий зблиск у мозку.
      ***
      Наш спецiальний кореспондент Марта Лаконтр повiдомляє з Лiвiйської пустелi:
      "Сьогоднi опiвднi тут сталася дивовижна катастрофа. Вiдомий свiтовi учений Туо, який прибув на Землю з iншої планети i який вiдкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицiю i фото див. на 2-й i 3-й стор.), безслiдно щез. Разом з ним i його наречена та спiвробiтниця Анiта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторiв, удвох з нареченою вони сiли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатцi, i, напевно, ввiмкнули його рушiй - великий дiамант, бо ми, очевидцi, бачили короткий i надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркiт був, а трiск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Вiйськовi вважають, що це не був вибух, бо на тому мiсцi, де стояла палатка, нiякої вирви немає. Не спостерiгалося i вибухової хвилi - усi предмети i речi, що лежали на вiдстанi десяти метрiв од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навiть машинка з недодрукованим аркушем паперу..."