Археоскрипт (на украинском языке)

      - Саме так.
      - Якби ви дали собi труд проаналiзувати становище в свiтi, то ви швидко переконалися б, що цi надiї марнi. Сядьте, будь ласка. Якщо ви справдi iнженер i учений, то ви знаєте, що втiлити найновiшi досягнення науки, використати їх практично мають змогу лише держави з потужним технiчним потенцiалом, тобто великi держави. Ну, а коли сказати точнiше, то лапу накладе Америка, в неї широка кишеня. Ви цього хочете?
      - Зовсiм нi. Можна ж органiзувати мiжнародне агентство... Як же це так - невже люди не здатнi домовитись?
      Фраг удавано засмiявся:
      - Ось iз вами важко домовитись, а то - держави! На вашiй планетi, певне, зовсiм немає морiв, i ви не знаєте, що таке акули...
      Вiн пiдiйшов до сейфа i крутнув ключем.
      - Важливою деталлю в моєму лiтальному апаратi був дiамант, - раптом сказав Туо. - I вiн у вас.
      - Дiамант - деталь апарата? - поцiкавився чоловiк у сiрому, глянувши спочатку на Туо, а потiм на Фрага.
      Фраг поклав ключ вiд сейфа в кишеню, розвiв руки:
      - Щодо цього дiаманта... Його знайшли... в пiску. Чим ви доведете, що вiн... ваш?
      Туо аж хитнувся, наче його хто штурхнув у спину, але опанував себе, не пiдводячись, промовив:
      - Цей кристал належить менi, я виготовив його, шлiфував за складною, дуже складною формулою... В ньому - роки моєї працi.
      - Ви вмiєте виготовляти дiаманти? - з посмiхом спитав Фраг.
      - Це вмiють робити i на Землi, може, тiльки з бiльшими затратами енергiї. Та не про це мова. Камiнь мiй, i я прошу повернути його менi.
      - Ваше твердження не є доказом. Та й навiщо вiн вам, раз ви вiдмовляєтесь збудувати апарат?
      - Я його... подарую Анiтi, медсестрi.
      - О, дуже багатою стане! -засмiявся Фраг.
      - Зрештою, ви не маєте права...
      - Знову "право". Ви, певне, юрист, а не iнженер. - Фраг подивився на чоловiка в сiрому. - Здається, пора поговорити серйознiше.
      Той кивнув на знак згоди i пiдвiвся. Лискучий чорний предмет, схожий на авторучку, пiднiс на рiвень очей, натиснув малесеньку кнопочку i лагiдно сказав:
      - Заспокойтеся, заспокойтеся, Туо, все буде гаразд, запевняю... Ви втомилися... Вам хочеться спати, спати, спати... Повiки важчають, важчають... Нехай заплющуються...
      Маг, а це був саме вiн, узявся за роботу. Одержуючи чек, на якому була написана кругла сума гонорару, видатний фахiвець психотерапiї запевнив Фрага, що тепер, коли пацiєнт опанував мову, успiх гарантований. Навiювання, пiдсилене в сто крат ритмометром, зробить з пацiєнта сомнамбулу. А в станi сомнамбулiчного гiпнозу вiн правдиво вiдповiсть на всi запитання, накреслить навiть схему свого апарата, - одне слово, Туо буде пiдкорений стороннiй волi, в цьому разi - волi Фрага.
      Мозок людини в сомнамбулiчному станi можна порiвняти... з магнiтофоном. Натискуй кнопку, i вiн розкаже тобi все, що записано на його плiвцi!
      - Нехай заплющуються, заплющуються очi...
      Артистично працює маг! Але й сам вiдчуває втому - вiн прибув сюди лiтаком, голова повна гудiння, та й у гiпнотичному вiддiленнi стомився, груповий гiпноз, хоч i за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стомлює, он, бач, i Фраг позiхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би...
      Оцi останнi слова закрутилися в свiдомостi, як пошкоджена платiвка. Маг м'яко опустився в крiсло, схилився грудьми на стiл i, пiдперши голову рукою, заснув. Пальцi випустили ритмометр, i вiн цокнув об стiл.
      Фраг сидiв на стiльцi, звiсивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усi м'язи i дрiмати, дрiмати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб'язний, хороший Туо... Просить вiддати дiамант? Будь ласка, берiть, коли вiн вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здоров'я. Правду кажучи, цей камiнь трохи дивний, вiн мене лякав, окремi його гранi показують пустоту, нiщо, ага, саме так - нiщо... Вас цiкавить реєструюча система? Це чудо нашої технiки, вуха i очi, досконалiшi од природних... зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацiю... не знає наших можливостей: якщо треба буде, то запишемо навiть його шепiт з коханкою... Ага, фiрма, яка нас постачає, переконала мене. Пострiлом iз пневматичної рушнички загнали у вiконну раму моєї спальнi маленьку таку стрiлочку - чутливий мiкрофон направленої дiї; а я одяг навушники, слухаю. Притишенi кроки, поцiлунок, смiх дружини: "Мiй вiслюк на службi, заходь, роздягайся..." Так i каже: "Мiй вiслюк..." О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустрiч слухала дружина її коханця... Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий рапорт напишу, так, починаю: "Вiд вiслюка Фрага. Цим повiдомляю, що я, вiслюк з вiслюкiв, маю дуже примiтивний розум i зовсiм позбавлений уяви. Коли менi говорять про щось незвичайне, страшенно хочеться заревiти, як це роблять мої довговухi родичi. I я вже як упруся копитами, то нiякий здоровий глузд не зрушить мене з мiсця. А тому прошу пiдвищити мене по службi..." Так, дотепно, весело... ха-ха-ха! А ви жартiвник, Туо, я й не знав. Пiдпис? Зараз поставимо й пiдпис, отак, i число. Ось i конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самi вкинете в поштову скриньку? Це люб'язно з вашого боку, Туо... Я вручаю вам i вашу особисту справу, бачите гриф: "Цiлком таємно"? От ви її таємно й викиньте... ха-ха-ха, ну, й комедiя... Переодягнемось? А й справдi, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сiрий костюм, а я... знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халатi. Ей, маг, дрiмаєш, нi? Ану, хто швидше роздягнеться? Еге-ге, видно, що цивiльна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надiвайте його шкiру, сподiваюсь, не подурнiшаєте, о, а менi в халатi як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мiй мундир начепив... Потанцюймо! Ледi i джентльмени, Фраг i маг виконують танець вiслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..
      Чоловiк у сiрому вийшов з кабiнету i, поманивши сержанта пальцем, сказав:
      - Санiтари тут? Покличте.
      Сержант заглянув у дверi - двоє навкарачки кружляють по пiдлозi - один, у халатi, безперечно, робот, а другий... Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:
      - Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..
      Сержант злякано зачинив дверi i кинувся коридором до парадного. Чоловiка в сiрому вiн бiльше не бачив.
      11
      Мама читала Анiтi гороскоп:
      - День, повний несподiванок... - одiрвала погляд вiд газети, подивилася на балконнi дверi. - Слава богу, сонце вже над заходом...
      Анiта встала i пiшла до передпокою.
      - Куди ж ти? - здивувалась мама. - Зараз дочитаємо.
      - Менi здалося... Мама не чула дзвiнка?
      - Нiякого дзвiнка, заспокойся. Ти сьогоднi якась знервована. Може, щось сталося?
      - Нi, нi, що це мама вигадує? - Анiта повернулась до столу i навiть зробила спробу посмiхнутися.
      - Ну, гаразд, слухай. "День, повний несподiванок..."
      - А от же знову щось наче постукало... - Анiта пiдвелася.
      - Та нiякого стуку!
      Анiта все-таки пiшла, i мама почула, як цокнув замок i брязнув ланцюжок. Невже справдi хтось прийшов? Ще раз цокання i брязкiт - замкнула. Тиша, але мамi здається, що хтось там є стороннiй, вчувається шепiт... Вже хотiла встати, коли дверi передпокою вiдчинилися, i вона побачила коло Анiти чоловiка в сiрому костюмi. Стрункий, на голову вищий вiд Анiти. Нiжно-золотистий колiр обличчя i таке ж волосся. Блакитнi очi, рiвний нiс. Хто це такий?
      Неначе боячись, що вона заговорить, Анiта приклала пальця до губiв, а потiм упiвголоса i якомога спокiйнiше сказала:
      - Менi здалося. Нехай мама читає гороскоп.
      А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирi. Обвiв поглядом стiни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої рiжки над столом; потiм пiдiйшов до книжкової шафи i почав порпатись у книжках...
      "Що це - обшук? Чи, може, який грабiжник? - стривожилась мати. Знайшов до кого..."
      Анiта силувано усмiхнулась:
      - То як там сказано: день, повний несподiванок? А що там ще цiкавого? Чи не пророчить... якої-небудь приємної зустрiчi?
      А сама взяла червоного олiвчика i написала на полях газети: "Це Туо, не бiйся, помовч".
      Мама знизала плечима, вiдсунула газету, i рука її легенько затремтiла. Он воно хто - божевiльний Туо... Це справдi несподiванка... Що йому тут потрiбно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усi закутки! Оглянув розетки, обмацав спiднизу стiл, перевертає стiльцi, пiшов на балкон, став на плетене крiсло i потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кiмнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кiнця сiрого кольору предмет. Став коло столу i швидким рухом вiдкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик i все те розiклав на газетi.
      - Бачите, Анiто? - нарештi заговорив Туо, i мама вiдзначила, що в нього приємний густий баритон, - я ж так i думав, що вони не залишать вас у спокої! - А тодi поглянув на маму i вибачливо сказав: - Пробачте, прошу вас, цей мiкрофон дуже чутливий, i... довелося мовчки.
      Мама пiдвелася зi свого фотеля:
      - Менi дуже приємно...
      Обличчя Туо освiтилося усмiшкою, але вiн нiчого не сказав, тiльки злегка потиснув господинi руку.
      Анiта доторкнулася кiнчиками пальцiв до срiблястого патрончика:
      - А зараз вже... нiчого?
      - Я ж його розiбрав. Це ось акумуляторик, це - антенка... Досить компактна штука.
      - А як ви...
      - Я просто втiк, Анiто.
      - Вiд Фрага не так просто втекти. Та ви сiдайте, сiдайте, Туо.
      - Зараз я приготую каву, - сказала мама i пiшла на кухню.
      Анiта легенько барабанила пальцями по газетi, i деталi мiкрофона-шпигуна ворушилися, неначе живi. Туо поклав долоню на руку дiвчини:
      - Заспокойтеся, Анiто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!
      За кавою Туо розповiв усе, як було, i Анiта з мамою розсмiялися.
      - Ото як прокинеться Фраг у психiатричцi! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те свiтило з Iнституту психотерапiї... де ж його професiйна честь, де совiсть?
      - Коли я побачив, з ким маю справу... Не подумайте, Анiто, що я... Це просто самооборона.
      - Вас будуть розшукувати.
      - I сюди можуть прийти?
      - Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо...
      - Бо ви менi близька людина, - докiнчив Туо. - Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей...
      - Ходiмо, негайно.
      - Куди ж ви пiдете? - стурбувалася мати. - Може б, завтра зранку?
      - Нi, нi, мусимо йти одразу, по дорозi я щось придумаю.
      Коли виходили, мама окинула їх поглядом i несподiвано подумала, що з них була б гарна пара.
      Ледве встигла поприбирати зi столу, коли тиркнув дзвоник.
      - Хто? - спитала, витираючи руку об фартушок.
      - Полiцiя!
      Один став бiля дверей, двоє зайшло до кiмнати. Закiнчивши обшук, молодший спитав:
      - Куди пiшла ваша дочка?
      - Хiба ви не здогадуєтесь, куди ввечерi ходить молодь?
      Зачиняючи за ними дверi, мама пригадала гороскоп. Оце справдi несподiванка! I зiтхнула: хоча б усе було гаразд.
      12
      Надвечiр того дня зiйшла нарештi зiрка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети "Вечiрнi новини" на першiй сторiнцi вгорi було вмiщено великий сержантiв портрет i докладне iнтерв'ю з ним. Червоними, мало не метровими лiтерами газета повiдомляла:
      "Втеча космiчного бiоробота!
      Кар'єра слiдчого у важливих справах Фрага i вiдомого гiпнотизера Беруччi завершилася у психiатричцi.
      Головний лiкар госпiталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.
      Хто ж такий Туо?
      Чи є загроза нападу космiчної армади?
      Лiтаючi тарiлки над Середземним морем".
      Газету розбирали блискавично. Розiйшовся, мабуть, найбiльший тираж за весь час її iснування. Високi червонi рядки, пiдкресленi чорними лiнiями, вибухали таємничiстю в сотнях тисяч рук. Жадiбно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, пiдозрiливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навiжений двадцятий вiк! Може, прихiдцi з космосу вже нишпорять у мiстi...
      Сержант до подробиць розповiв у газетi про те, як танцювали навкарачки Фраг i Беруччi, як не давалися санiтарам, як їх несли в машину i як вони й там продовжували своє: "Копитами, копитами, ратицями". Щодо втечi Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччi, а й скопiював обличчя. Iнакше-бо вiн, сержант, не пропустив би його...
      Не можна сказати, що в мiстi виникла панiка, це було б перебiльшенням. Проте деякi ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зiйшов один пiдозрiлий тип у сiрому костюмi. Коли в нього спитали документи, кинувся тiкати, вскочив до однiєї з нижнiх кают i замкнувся. Поки виламали дверi - вискочив в iлюмiнатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для вiдкривання сейфiв...
      Естрадний оркестр нiчного кабаре "Вiтряк" експромтом утяв музику до танцю "Копитами, копитами, ратицями". Знайшлось немало ентузiастiв потанцювати навкарачки.
      А Туо в цей час знайшов собi притулок... у зоопарку. Анiта перебрала в думцi усiх подруг i знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще iнша може б i згодилася переховати Туо, але... дуже гарненька. Нарештi Анiта згадала Марту - в неї красива душа i немiчне, розбите паралiчем тiло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони i мешкають. I не дуже далеко, i вiдлюддя!
      - Пiдемо до Марти, Туо, це недалеко i... безпечно. її батько й мати добрi, простi люди. Поживеш у них, а потiм побачимо.
      Iшли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тiнi.
      Другий випуск вечiрки iз сенсацiйним повiдомленням вже везли з друкарнi до кiоскiв, коли Анiта й Туо були коло огорожi зоопарку. Поминувши головний вхiд (вiн уже був зачинений), вони пiшли широким провулком, що вiддiляє територiю Зоо вiд житлового кварталу, i зупинилися бiля службових, чи, сказати б, господарських ворiт.
      На щастя, хвiрточка була незамкнена.
      Почувши рикання лева, Туо пожартував:
      - Може, хоч серед звiрiв буде спокiйно.
      Анiта затулила йому рота долонею i, вiдчувши поцiлунок, одсмикнула руку. Iшли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звiрi у вольєрах, зрiдка озивався лев, кiлька разiв пронизливо верескнув якийсь птах. Дорiжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела лiворуч, де в гущавинi саду подекуди свiтилися вiкна.
      Вони зайшли до Марти саме тодi, коли на екранi телевiзора красувався сержант Жак Жаннель i молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмiшку, розпитувала його про бiоробота.
      Марта напiвлежала у лiжку-колясцi, блiда, змучена хворобою. Бiля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звiрят - левеня i тигреня. Мартинi темнi очi зблиснули радiстю, коли вона побачила подругу.
      - Ой, коли б ти знала, яка сенсацiя! - вигукнула, подаючи сухорляву руку.
      Поглянувши на екран, Туо спитав:
      - Цiкаво?
      - Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..
      - Чому ж вигадали? - спокiйно заперечив Туо. - Робот, про якого вiн розказує, - це я.
      - Справдi? - Великi Мартинi очi ще побiльшали. Вона дивилася то на Туо, то на Анiту.
      - Так, вiн про нього каже, той неотеса, - ствердила Анiта. - Тiльки Туо нiякий не робот, а людина.
      - Ой, як цiкаво! - сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотiла встати з своєї коляски.- От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справдi, це про вас, он i на фото ви...
      Вона радiла, наче дитина, для якої казка переплелася з дiйснiстю.
      13
      Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як i сподiвалась Анiта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокiй звiрам, Туо - або сам, або з Анiтою - блукав алеями парку, слухаючи голоси звiрiв i милуючись блиском їхнiх очей. У темрявi вони спалахували, як монокришталi. Якось Туо перелiз через металеву огорожу i пiдiйшов до клiтки, в якiй меланхолiйно дрiмали два розкiшнi тигри.
      - Обережно! - вжахнулася Анiта.
      А вiн просунув руку помiж товстим залiзним пруттям i погладив звiровi голову. Тигр позiхнув, поклав голову на лапи, i Туо кiлька разiв погладив його по шиї.
      - Це ж хижi звiрi! - хвилювалась Анiта. - Хiба ти не бачив, не знаєш...
      - А де ж би я їх бачив? На нашiй планетi звiрiв нема, а таких нiколи й не було.
      - Тигри дуже небезпечнi!
      - Не бiйся, Анiто, - заспокоював свою подругу, - з тигром легше встановити контакт, нiж iз Фрагом.
      - Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.
      - Це ти влучно сказала, - Туо кинув на неї блискавичний погляд. - 3 усього видно: наростає катастрофа...
      - У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.
      ______________ * Айрон-Маунтiн (англ.) - залiзна гора.
      - Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом - стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство - щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...
      - Якщо продати той дiамант - вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!
      - То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.
      Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:
      - Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...
      - А я гадав: знайшов собi помiчницю - смiливу, мужню!
      - Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:
      - Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."
      Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:
      - Ти ж мене нi разу не поцiлував...
      Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.
      - Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки - чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...
      - Ох i гарно ж, - враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї. - Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй... - За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.
      Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.
      - Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!
      Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.
      - Годi, годi, любий!.. - прошепотiла, тривожно озираючись навколо. - Ми про все забули...
      - А хiба це погано - забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?
      - Угадай, що я зараз подумала.
      - Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.
      - Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?
      - Якщо нема незворотних змiн...
      Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i - знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися - значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...
      Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:
      - А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!
      Марта видивилась на неї великими очима:
      - Ви ж... он якi здоровi!
      - Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...
      - Мене?
      - Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!
      Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:
      - Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...
      - Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.
      - Так, - обiзвався Туо, - спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки - директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось - вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...
      Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.
      Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...
      Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:
      - Якби то дав бог...
      Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:
      - Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.
      Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:
      - I ще однiй особi допоможу... Собi!
      14
      На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько - лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi - щоб та не товклася, - Марта вiдкривала вечiр:
      - Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi. Може, почнемо, Туо?
      I Туо починав. Голос його звучав рiвно, без притискiв, навiть монотонно. Слова передавали iнформацiю i тiльки iнформацiю, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не вiдчувалося нiякого емоцiйного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.
      Навiть Марта не стомлювалася. Останнiм часом вона взагалi побадьорiшала - наслiдок iн'єкцiй рiзних вiтамiнiв, найважливiшим з яких Туо вважав В-48. Пiсля закiнчення курсу вiн розпочне лiкування гiпнозом...
      Тим часом ця дивовижна людина розповiдає приголомшливi речi. Iнколи Мартi, та й не тiльки їй, здавалося, що все це не розповiдi, а сеанси навiювання; Марта бачила себе на тiй далекiй планетi в сузiр'ї Лiри - фiлiї Землi, була свiдком її незвичайної iсторiї.
      - Сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сiмдесят сiм рокiв тому земний космiчний корабель, пiсля довгих рокiв блукання в просторах Всесвiту, вiдкрив у сузiр'ї Лiри планету, дуже схожу на рiдну Землю... - так почав Туо свою першу розповiдь.
      "Майже п'ятдесят тисяч рокiв тому?" - мовчки здивувалася Марта.
      "Певне, вiн помилився, - подумав Робер Лаконтр. - Тодi людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".
      "Але ж у нього пам'ять!" - радiсно заблищали очi в Анiти.
      "Краще розповiв би щось iз нашого життя, - подумала Мартина мама. Нащо тi фантазiї?"
      Ну, а що думали звiрята - лишається їхньою таємницею.
      Тепер достовiрно невiдомо, чи експедицiя землян мала на метi, вiдкривши пiдходящу планету, оселитися на нiй i тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосi, чи, може, з iнших якихось причин, але тi космонавти лишилися назавжди в сузiр'ї Лiри. Легенди Фiлiї, а це все-таки своєрiдна iнформацiя, розповiдають, що змучений довголiтнiми мандрами Штурман, прочитавши данi спостережень планети: розмiри, щiльнiсть, сила гравiтацiї, склад атмосфери, перiод обертання, напруга магнiтного поля i багато iнших показникiв, аж до температури на полюсах, - вигукнув: "Нарештi - друга Земля! Годi блукати!.."
      Величезний космiчний корабель у вогнi й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвiявся дим i охолола пошарпана в мiжзоряних глибинах обшивка, вiдсунулися захиснi плити iлюмiнаторiв. Перед жадiбними очима космiчних мандрiвцiв з одного боку синiла вода, з другого темнiв гай, з третього пiдносилися аж до неба снiговi вершини гiр, а з четвертого - до самiсiнького обрiю розкинувся степ. Дивилися як завороженi дехто з побоюванням i недовiрою, дехто з надiєю, але всi - з цiкавiстю. Чи буде ця планета ласкавою матiр'ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закiнчити життя, - вiдчували, здогадувались i старшi й молодшi. Якось одразу змiнилася атмосфера в колективi, i оте штурманське "годi блукати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й iз самим Штурманом, i це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навiть запевняв, що була одержана якась незрозумiла iнформацiя з Землi.
      Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вiтерець ворушив його посрiблене волосся, усi згори бачили - i це фiксувала стереофотоапаратура, як вiн вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунтi планети, вийшов, пiднiс руки, наче хотiв когось обняти, i впав. Саме так - не лiг, а впав, як пiдкошений колосок.
      Спустилися, пiдбiгли до свого керманича - вiн лежав ниць, розкинувши руки, пальцi стискували жмутки трави...
      Поховали Штурмана пiд ракетою - перша смерть i перша могила на новiй планетi. Та ракета i могила пiд нею, залитi згодом прозорим пластиком, стоять i досi - Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фiльмокристаликiв, та вони пропали пiд час катастрофи в Сахарi, i зараз немає змоги продемонструвати фiльм iз життя Фiлiї.
      Марта опускає очi, дивиться на свої сухорлявi руки, а бачить той високий обелiск, i могилу, i сивоголового Штурмана - ось вiн знову падає в траву. Вона й без фiльму все уявляє - слухає Туо i уявляє. I їй нiскiлечки не дивно, що бачить i могилу, i живого чоловiка, якому легкий вiтрець ворушить волосся.
      Почалася Доба заселення планети...
      Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракетi - це була їхня фортеця в чужому, зовсiм незнайомому, а можливо, й ворожому свiтi. Та незабаром виявилось, що свiт цей якщо й не зовсiм гостинний, то в усякому разi неворожий. На превеликий подив, нi тварин, нi птахiв на континентах не виявили. Рослиннiсть багата, а тваринного свiту не було зовсiм. Зате моря i океани аж кишiли - i рибами, i ссавцями. Певне, був колись перiод жорсткої радiацiї Веги. Вода захистила своїх мешканцiв, а суходоли втратили...
      Цiлий вечiр Туо розповiдав про свою далеку планету. Малював материки, переповiдав легенди, iсторичнi подiї.
      - Усе у нас є: виробничi комплекси, iнститути, стадiони, театри... Немає тiльки в'язниць. Жодної не було й немає. В головi фiлiйця не може з'явитись навiть думка про насильство над членом свого колективу.
      - А що ж ви думаєте? - гладив лисину Лаконтр. - Хiба в нас такого не може бути?
      15
      - Наша iсторична наука твердить, що таке суспiльство, правда, на трохи нижчому технiчному рiвнi, було колись i на Землi - в теперiшнiй Африцi. Майже всю пiвнiч цього великого континенту - саме, де тепер Сахара - займало одне грандiозне мiсто - Центрум. На Фiлiї й зараз думають, що це мiсто iснує. Якщо я повернуся туди i скажу, що замiсть красивого велетенського мiста, що своїми терасами-садами пiдносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що вiд того витвору людського генiя не лишилося й слiду не тiльки на поверхнi планети, а й у головах людей, - менi не повiрять. Хiба може батько... Мiй батько iсторик - з самого малечку я захоплювався його розповiдями про Землю... Якщо менi вдасться органiзувати розкопки в Сахарi людство переконається, що його цивiлiзацiя нараховує сотнi тисяч рокiв...
      - А ви бачили, Туо, знiмки фресок Тасiльї? - обiзвалася Марта.
      - Бачив. Менi здається, що це вiдлуння тiєї стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї, яка вже сягала космосу...
      - I залiзний стовп у Iндiї...
      - I розплавлене скло в Сахарi...
      - От бачите, ще й тепер є слiди тiєї культури, але, на жаль, тiльки слiди.
      - А яка нам зрештою рiзниця: чи починати iсторiю вiд шумерiв, чи вiд Центрума? - знизав плечима Лаконтр. - Ну, додали б iще тисячi рокiв...
      - Початок iсторiї вiдсунувся б не менше як на сто тисяч рокiв, - сказав Туо.
      - Ну, нехай i на сто. Що з того? Заробiтку в мене як не вистачало, так i не вистачає, а вони розводять... абстракцiї!
      Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.
      - Помиляєтесь, шановний Робер. Цi абстракцiї стосуються теперiшнього життя. Ви переконаєтесь. Усi переконаються, як тiльки ми знайдемо Археоскрипт.
      - Як ви сказали? Археоскрипт? - Лаконтр аж сiпнувся вперед, наче хотiв пiдвестися з крiсла. - Кес кесе?*
      ______________ * Що це таке? (Франц.)
      - Археоскрипт - це стародавнiй документ, опущений в глибину земної кори в Центрумi, - сказав Туо i далi пояснив; - Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому вiдеокотушки, на яких зафiксовано все, що тодi вважали важливим i цiкавим; є там - в натурi - i рiзнi експонати технiчних виробiв та мистецтва... I макет самого Центрума, виготовлений iз мамонтових кiсток.
      - Цiкаво... - замислено сказала Марта. - Подiбну капсулу закопано в Нью-Йорку пiд час Всесвiтньої виставки 1939 року.
      - На якiй, до речi, я побував, - додав Лаконтр. - Тодi я ще не був лисим.
      - Невже й ту капсулу... вкриє пустеля? - раптом сказала Анiта, дивлячись стривоженими очима поперед себе.- Який жах!..
      - Це не виключено, - сказав Туо, - якщо людством керуватимуть... Фраги. Так-от Археоскрипт... Вiн був замурований того самого дня, коли космiчний корабель на чолi з Штурманом зiйшов з навколоземної орбiти i, набираючи третьої космiчної швидкостi, почав заглиблюватися в простiр. У нас, на Фiлiї, є знiмки Центрума, зробленi з космосу - грандiозна споруда! Там жило, мабуть, три чвертi населення земної кулi...