Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть, пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в марностi своїх зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись, пiдiйшли до вогневої. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",- зрозумiв Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на шиї i йому без особливих зусиль вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти праву руку Андрiєвi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до спуску.
      Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба, показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi, тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрiєвi. Автомат упав на землю. Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi, вони зараз зможуть зробити з Андрiєм що завгодно. Та йому байдуже. Вiн однаково має вмерти.
      Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його голови, але диво дивнеє! - жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб хоч вiдкинути її подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл, наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив свiдомiсть.
      Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити. Спробував пiдвестися - не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок, вiн нап'ється i одразу ж забуде про свої муки, не буде бiльше горiти в оцьому незгасному, пекучому полум'ї.
      Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!
      I вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити... пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. I тодi б нiчого не було страшно. Бо вода для людини - найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. I вiн теж був досi дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!..
      Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився на маленьку крапельку прозорої рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата копача перерiзала корiнець якоїсь травинки. Корiнцiв таких на стiнках блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний порух усi свої сили. Перегодя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув крапельку на стiнцi.
      до вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води.
      Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.
      На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутної, перемiшаної з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився.
      Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацької могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синовi, твоїй дитинi?
      В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.
      Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться їсти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав своїми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, їх нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта!
      Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрiєве тiло лежати в землi.
      Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами?
      Вiн пив воду й думав. Iнколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.
      Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтуватої води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав її на призьбу бiля своєї голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцiї землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрiєвого узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.
      Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем перестає дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витримає й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надихається досхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.
      Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав'їними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнутої Андрiєм Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.
      Бо Андрiй копав землю, вмираючи.
      Але копав вiн її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав її в кишеню, i тому простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн звiвся над отвором, над усiєю землею, прикрашеною квiтами й зеленими травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав грудьми на м'яку траву.
      Немає нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до теплої рiдної землi, занурившись обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було жодного патрона.
      А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця.
      Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини, горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрiєву, землю, вiн ще й присвоїв собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати своїх невтомних коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.
      Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" -подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.
      Вiн не плив ї нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ї мiг бачити лише те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.
      Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що їх тут ненавидять.
      А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрiєвими носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.
      Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:
      - Комiсар?
      Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:
      - Ти важкий, мов мертвяк.
      Вiн не знав, розумiє його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося поговорити.
      Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:
      - Пити
      Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе. Андрiй з'їв хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.
      Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати життя. Вiн гадав, що тут є лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i, здається, навiть не думають вбивати.
      Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав їхати у вiдпустку до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не взнаєш, куди вiн подiвся.
      Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на своїх танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст награвав на губнiй гармонiї якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.
      Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрiєвiй головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не звернули уваги на те, що на Андрiєвiй гiмнастьорцi, пiд темною корою засохлої кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б, ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм: документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i полонений, але все ж боєць. Треба було зберегти орден. I Андрiй вирiшив використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi.
      Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу - там, де прийняв вiн смерть. Бо не було такої кулi, вiд якої козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, вiн ще летiв уперед на своєму вiрному конi й рубав ворогiв своєю шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка.
      Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю?
      Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й ковток кофе.
      Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що тут немає нi життя, нi смертi, а є вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах, вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди.
      I ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.
      Ешелон довго стоїть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi травою колiї, подалi вiд людських очей, вiн пережидає, поки пройдуть усi вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати - нiде. Дверi наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiймається висока будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати через дахи вагонiв.
      Поїзд просувається вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й тужливо, i в очах у всiх бранцiв - теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд усього свiту, вони не знають, куди їх везуть, що робиться там, за стiнками вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса їхньої пересувної в'язницi.
      I все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що поїзд поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-єдине слово: "Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного стискається серце, кожним оволодiває безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на визволення, на те, що їм ще вдасться повернутися до своїх, стати в лави борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiцяє їм нiчого. Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лiсами. Поїзд котиться помiж цими лiсами, паровоз час од часу скрикує, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зеленої твердої бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв.
      Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечної стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, їхнiй стукiт боляче вiдлунюється в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсовується вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються її проломити, а йому здається, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених.
      Воля... Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ їхнього спiву. I душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.
      Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.
      - У кого є нiж, товаришi? - запитав вiн.
      Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва.
      - Навiщо тобi нiж? - поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.
      - Вагон буду рiзати,- вiдповiв Андрiй.
      - Куди тобi? Ти ж поранений!
      - Хто захоче втекти звiдси - допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
      - Тримай,- сказав капiтан. - I я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати - перший. Згода?
      Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс.
      Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.
      - Треба швидше кiнчати! - сказав капiтан - власник бритви.- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
      - Я трохи вiдпочину,- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
      - Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою - i вона впала вниз, пiд колеса.
      - А тепер прощайте, товаришi! - гукнув капiтан.- Хто хоче - давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!
      Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.
      - Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!
      Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.
      Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
      - Раус! - кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
      - Льос! Бiстро!
      Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети - ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.
      - Де голка? - спитав вартовий. - Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?
      - У мене немає голки.
      - А навiщо нитки?
      - Я швець. Люблю пантофлi робити,- збрехав Андрiй.
      Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
      - Не повiсишся! - засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.
      З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях -пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.
      Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
      Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
      Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.
      Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.
      Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi - вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв.
      Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених - сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,- все це iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.
      Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв.
      На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" -"Кожному своє". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" - "З нами бог" - i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган їхньої партiї - газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран - i їх нiхто не спробує навiть лiкувати. Iнших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. "Суун квiкве".
      Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими гудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, їм заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний" - для радянських офiцерiв.
      Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги - видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80", що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сiм".
      В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. I Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.
      - Ох i жив же я, братцi,- казав вiн.- Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла - бах! А потiм пiвсотнi яєць - трах! Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi.
      - Пiвсотнi яєць - це ти, мабуть, трохи той... загнув,- не повiрив котрийсь з слухачiв.
      - Пiвсотнi? - вигукнув кондитер,- Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти - пiвсотнi!..
      - То ж зараз, а то ранiше,- не здавався опонент.
      - Що там з тобою говорити,- недбало кинув кондитер,- одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти...
      А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь.
      - Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв,- говорив вiн,- не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим - i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба...