Зовні все було начебто гаразд. Тобто, все і справді було гаразд — так запевняла себе Мілена, кваплячись темними зимовими вечорами з телестудії додому (обличчя все ще малорухоме під незнятим гримом, і слабкий, на гадку про мужа — а я тут жду, жду, — усміх ніжности, що самовільно віддимав губи поцілунковою трубочкою — ах ти, котуся моя, — пробивався крізь грим, мов крізь оті понамерзляні коржі на асфальті, на які потемки ввесь час треба вважати — навіть якщо їх там нема). Сторожко дрібцяючи по невидимих ковзанках, вона наближалася до будинку і, перш ніж звернути у двір, заходила часом під каштани, що відділяли будинок від вулиці, — задерши голову, відшукати поглядом свої вікна й по тому, котре з них освітлене, дізнатися, що зараз, не підозрюючи про радість її наближення, робить лапчик (мурчик, хвостик-пухтик). Найчастіше світилося в спальні — розмитою синцюватою плямою знизу на портьєрах: пухтик дивився телевізор. Як він звичайно жартував — нарощував хвостика: перед екраном у нього чомусь починалась ерекція. І ще він казав, що видивляє Мілюнчика.

Все було гаразд, поки Мілена працювала в службі новин — двічі на день з'являлася перед камерою з увімкненим ув очах вологим сяйвом «о-яка-ра-дість-знову-вас-бачити» (бо глядачів треба любити, як знай повторював режисер, і Мілена це вміла — вона й із знайомими це часом уміла, якщо тільки не дуже бувала втомлена) — і читала не-нею-заготовлений текст, що його зрідка підправляла, коли не словами, то вже голосом — безпремінно: в цьому Мілена була неперевершена, а якщо зовсім чесно, то геніальна, і кожен, хто її чув і пам'ятає на екрані, це потвердив би, так що нічого я не вигадую. Таким голосом, як у Мілени, можна було звечора скидати уряди й парламенти, а вранці ласкаво повертати їх на робочі місця, і то без жодного спротиву виборців: він, голос, мінився, ряхтів, вигравав, нагусав і через край переливався всіма можливими кольорами й відтінками, від тепло-шоколадного грудного інтиму до металічного, з притиском на «с», зміїного посвисту (якщо змії свистять не лише в казках і якщо правда, що, зачувши той звук, людина мусить померти), і навіть кілька в ньому було таких відтінків, про які доти ніхто не знав, що вони можливі, наприклад, озонна свіжість росяного бузку — на початок ранкових новин (о сьомій тридцять), або цинамонова іронічна пряність (гама іронічних тонів була в Мілени особливо рясною), або добротлива підсмаленість хлібної скоринки — то вже виключно для урядових повідомлень, і якщо хто вважає все, що я оце кажу, метафорою, то хай сам спробує, день потренувавшись, вимовити «президент Кучма сьогодні зустрівся з прем'єр-міністром» так, щоб це пролунало сердечно і навіть повіяло хатнім теплом, а відтак напевно втямить, чому Мілени, жінки навзагал беззахисної, як горобець, у принципі побоювалися, і колеги, й начальство, і хоч вона ніколи не сваволила й завжди розфарбовувала новини саме тими кольорами, яких від неї сподівалися (Мілена всюди була відмінницею, і в школі, й в університеті), але солодко-болюче багатство її голосу вперто тислося назверх, випромінюючи їй на личку ледве вловні, примхливо-потайні мімічні гримаски, котрі, звісно, робили її особливо принадною, однак не завше годилися з читаним текстом, так що комусь, наприклад, могло спросоння привидітися, буцімто вона заміряється нишком форкнути смішком у геть-то невідповідному місці, чого вона аж ніяк не замірялася робити насправді, або ще щось, такого, дурного зовсім, — одне слово, Мілени побоювалися, і навіть вважали за добру журналістку, тож якось десь в обшитих дубом кабінетах хтось узяв та й надумався дати їй власну програму. Отут воно все й почалося.

Взагалі— то деякі підозрілі симптоми з'являлися й давніше, за часів служби новин. Позаяк служба правилася на тридцять котромусь каналі, то лапчик (мурчик, котульчик, хвостик-пухтик) власноручно прибив за вікном спеціально придбану (сорок п'ять доларів без установки) антену, щоб вечорами дивитися на свого Мілюнчика, бо загальна антена в будинку ловила тільки три перші канали, а Мілюнчика не ловила. Відтоді в телевізорі з явилося багато всіляких «картинок», як їх називав Міленин чоловік-фотокор (на візитках він писався пишніше -«фотохудожник»), що став тепер вечорами зачинятися в спальні, мовби в фотолабораторії, тільки світло там було не червонясте, а — коли дивитися з вулиці — мертвотно-синцювате, — і перебирав кнопки пульту управління, від каналу до каналу, ніби директор банку, викликаючи по селектору підлеглих, а коли Мілена зазирала до спальні спитати, що готувати на вечерю, показував їй у півтьмі з ліжка забарвлені телевідсвітом зуби. Нерідко після цього вони починали кохатися (телевізора у вирішальну хвилину Мілена вимикала). Потім чоловік ішов до ванни, а Мілена лежала горілиць і подивовано дослухалася, як помаленьку сунеться круг неї в просторі густа, мов карамельна, тяглість її життя.

Отак увійшовши раз із морозу, і просто з коридора до спальні, Мілена, за ким ще вгледіла освітлені зуби, почула собі назустріч із телеекрана гулкий, як у бубон, чоловічий баритон: «Добрий вечір, люба», — йшов, з'ясувалося, якийсь шпетно дубльований бразільський серіал, і вони тоді з мужем добряче попосміялися з несподіванки. Невдовзі подібне повторилося з Мілениною матір'ю, коли та з'явилася з недільним візитом, — безтолкове, поштовхами, шпортання по кухні двох жінок, що наче виконували якийсь абсурдистський аритмічний танок з каструлями, і така ж безтолкова, стрибкувата розмова, вся в хвостах перебивок і обірваних, та так і не підібраних речень, змучували чоловіка досить хутко, він утікав до спальні й занишкав там перед телевізором до кінця візиту, тож цим разом добросерда теща, шукаючи за ним, аби напутити (їй саме спало на гадку) на правильний шлях гострення кухонних ножів (об сходинку в під'їзді), подалася й собі туди, і, щойно попхнула двері, з розрідженого акваріумно-пливучими спалахами смерку на неї зненацька залящало істеричним екранним фальцетом: «Забирайтеся звідси! Геть, кажу вам, чуєте?» Про ножі теща з місця забула (потім пригадала дорогою додому й зателефонувала з трамвайної зупинки, коли дочка з зятем саме вимкнули телевізора, бо хвостик, ознаймив його носій, уже досить наростився). І чи не другого ж таки дня Мілена, засмучена довгою затримкою місячки, натисла в спальні на першу-ліпшу кнопку на пульті — відволіктися увагою, — аз екрана блазенськи заквакало до неї якесь несамовито розв'язне мультикове жабеня: «Не плач, маленька, я тобі краще пі-і-ісеньку заспіваю», — і полилася бравурна мелодійка, а десь за годину по тому Мілена потекла. Отоді вона вперше й запідозрила недобре: в телевізорі хтось оселився.

Тоді вона ще не знала, хто саме, та й потім їй тільки здавалося, ніби дізналась, бо, кажу ж, усе це було ще в епоху служби новин, до того, як Мілена почала власну програму, що так скоро зробилася надзвичайно рейтинґовою. Якщо хто забув, то нагадаю: Мілена розмовляла з покинутими жінками. Серед них були старі й молоді, гарні й погані, розумні й не дуже (зовсім дурних Мілена відбраковувала): фарбована перекисом блондинка-перекладачка — товсті ноги, коротка спідниця, світлі очі пластмасової ляльки, — розповідала, скільки мужчин її зараз навперебій домагаються, а кандидатка хімічних наук з профілем, який можна було б назвати ахматовським, якби вона вміла його носити, агресивно наполягала, що якраз тепер вона зовсім щаслива, і тільки в одному моменті зненацька засльозилася зором, витягаючи з сумки хусточку, вмовкла, сьорбнула носом і забгала її назад, — ті кадри Мілена зоставила, не стала вирізати (також і в невиразній надії розжалобити екс-мужа хімічки, в разі якби той дивився передачу). Починала Мілена з товаришок своїх товаришок — себто їхніх однокласниць-однокурсниць, перукарок-косметичок, колежанок по садку, куди ходять діти, і мало ще за яких оказій жінки запускаються в бабські звіряння, — а далі вже, коли програма набрала розголосу, героїні й самі посунули гурмою, лиш відбирай, і Мілена знай чудувалася — спершу щиро, а відтак тупо-заведено, в розмовах здебільшого, — яку, виявляється, невситиму хіть публічносте несе в собі людське горе, і чи не тому ми всі так боїмося смерти, що нею то вже точно ні з ким не поділишся? Була горда з того, що допомагає всім тим жінкам перекраяти й перешити (ну принаймні перефастриґувати…) власне горе на такий фасон, коли його вже можна носити, деколи навіть і чепурненько: це їй трапилося в одній із перших передач, яка принесла потім цілу хуру листів, — страшно славна жіночка, ледь припорошена сивиною чорнявка, мати двох хлопчиків і сама на хлопчика схожа, стрижечка мало не бобриком, і сорочка, либонь, чи не зі старшого, бібліотекарка, тобто грошей катма, зате почуття гумору одуренне, і якось так вона спокійненько-розважливо, щось невидиме весь час на колінах розправляючи, правила про те, як відтепер буде виховувати своїх хлопців, щоб вони не виросли схожими на батька, що оператори за камерами трусились зо сміху, і виглядало, й справді той батько — казьол каз-лом, коли такої жінки не вмів оцінити: нівроку, зарадненька! Правда, не завжди так усе вдало виходило, бувало й навпаки, і то геть негадано, — Мілена потім дві ночі поспіль не могла заснути, пила воду, корвалол і ва-лер янку, дізнавшись, що одну з її героїнь забрала швидка, бо кобіта назавтра по ефірі взяла та й повідкручувала в квартирі газові крани, всі вони тоді переполошилися, режисер навіть бігав консультуватися стосовно можливої довідки від психіатра в-разі-якби-що, бо те, що баба невропатка, знати було з першого погляду, і горішня губа в неї сіпалася з правого боку, камера такі штуки, як під мікроскопом, на яв виводить, не втаїш, тут Мілена, діло ясне, прокололася з вибором, але — Богу дякувати, пронесло-перемеже-нилось, прокашлялось тамте убоїсько, 'кий-би-чорт-її-не-кинув, і якого б ото милого, відпирхувався димом режисер, пертися на екран, коли, видно, до дзеркала без наркозу підійти не можеш, ех, бабота! — на цей милостивий вирок Мілена потай утішилася, що винуватять таки не її, й зараз же засоромилася того почуття, і соромилася ще цілий день, доки не розсмокталось: Мілена загалом була жінка совісна, що б там хто не казав, та й кому, зрештою, знати, як не мені? Отож-бо.

Отака була в Мілени програма, і робила вона її, повторюсь, на совість — це значить, твердо пам'ятаючи, як в університеті вчили, що журналіст має показувати не себе, а свого героя, і милуватися, коли вже так дуже настерло, теж не собою, а ним, — та її й справді щиро цікавили всі ті жінки, і зазирнути в прірву через край огорожі — мовляв, а що було б, якби вона сама опинилася в їхньому становищі, якби її котусик одного дня взяв і подався кудись від неї назовсім, чого не те що уявити, а й помислити й собі було якось неприродно-глупо, десь як коли б від тебе зненацька відокремилися й самостійно заманджали вдаль вулицею ноги, а ти зосталася сидіти безногим задом на хіднику, але все-таки, от що тоді, яка б вона тоді була і як чулася? — по думки наміряти таке на себе було до запаморочення бентежно й жаско (як у дитинстві, коли слухаєш про розбійників, сховавшись під ковдрою, або в жорстоких еротичних фантазіях, коли мариться, як тебе ґвалтує взвод солдатів), і Міленині зіниці загіпнотизовано розширялися в кадрі, що, як запевняють фізіологи, і є головною запорукою привабливости, при чому своїм осяйним голосом вона ворожила в діапазоні від заспокійливої чулости сестри милосердя (розкажіть, прошу, нашим глядачам і особливо глядачкам…) до гнівної низької хрипки солідарної сестри-войовниці (і ви все це стільки років терпіли?!), хоч не обходилося, часами, й без скрадливого, воркотливого улещання спокусниці — коли кобітка нагло замикалась, і далі ні руш, жодних тобі секретів, і розколюй її як сама знаєш, — ба навіть, траплялося, проскакував у Мілени такий ото заласний, утробний смішок заохоти, непристойний сливе, наче в любовній грі, коротенький і дражливий, мовляв, атож, дорогенька, атож, і я там була, ну-ну, а далі ж що? — так зазвичай видобувалися з героїнь найапетитніші постільні кавалки, після яких повінь листів і дзвінків піднімалася до життєво небезпечного рівня, і хоч за такі штуки, наколи доводилося до них удаватись, Мілена не дуже-то була собі приємна, але нечистий осад з верхом компенсувався всіма, воднораз засвіченими, лампами професійного тріумфу: от як у мене вийшло! — де і щасливий піт між лопаток, і захопленозаздрі погляди колеґ — ну, ти, дєвушка, й ас! — і оте прибутне відчуття власної сили, в якому й був головний кайф — як у гімнаста від абсолютної влади над власним тілом: і так, і отако — можу всіляко. Коли випадало дивитись програму з чоловіком удома, то в отих найбільш драстичних місцях Мілена, вп'ята в екран блискучими очима, незрячо, до побіління стискала мужеві руку — ось, ось тут, зараз буде повний атас, слухай! — і нервово, збуджено хихотіла на кожне вдале слівце, що падало з екрана, — він і собі підчмихував, радий і гордий її успіхом: їхні фахові амбіції не перетиналися,