Я співаю гімна тобі, моє велике місто!

Я бачив інші будинки в інших містах. Я чув інші протяги на інших, не твоїх вулицях. Я дивився в інші очі інших ліхтарів, не твоїх ліхтарів; але такого, як ти, – немає.

І я літав туманами на херсонських степах, я курів пилом на безмежних дорогах. Я чув, як дихали осінні полині на фронтах і як низько літали чайки-небоги над іншими, не твоїми дніпровими водами.

І я співаю гімна тобі, моє велике місто!

Коли край неба загориться, як каска пожежника, і сторожі на скверах поставлять коло себе пилу стовпи, працюючи довгими мітлами, – місто прокидається. А що несе кожен ранок, – хто зна.

Коли чоловік живе в степах, – його думки залежать лише від процесів у власному мозкові. У великім місті – думки чужі. Візьміть ви пройдіть вулицею півгодини – мало ви зустрінете людей? І кожна нешаблонова думка по якомусь принципові відіб'ється у вашому мозкові. У спілці з іншими – це надасть другого кольору процесові мислення.

Сонце співало на небі, як канарейка, вітер дмухав, як вентилятор, і земля тримала на собі Київ – велике місто.

Комісар Рубан ішов по Підвальній, маючи револьвер напоготові. Власне, тут це було зайве – степи зосталися далеко позаду за Дніпром, лісова небезпека не могла притулитись на Підвальній.

Рубан ішов до Криги. Він зарані уявляв собі радість останнього й свою власну.

На Бульварній за Сінним базаром їхав тихо візник. Сиділо на нім двоє. Власне, сидів один, а другий бовтався, як мішок. Очі в останнього були зачинені, й коли Рубан підійшов ближче, – він пізнав свого приятеля, свого товариша.

– Що з ним? – тихо сказав Рубан.

– Мертвий. Задушили на власній квартирі.

– Хто? – побілів Рубан.

– Невідомо. Там зараз слідчий допитує хазяйок.

– Куди? – махнув Рубан головою на Кригу.

– До себе, в Чека. Чекіста по-чекістськи ховатимемо.[72]

Рубан одвернувся, для чогось подивився на сонце й помацав долонею голову Криги.

– Холодний.

А на квартирі він застав схвильовану Ma, заплакану Анну Симонівну й слідчого.

Від цієї хвилини, власне, й починається оповідання про любов. Не знаю, від чого це взагалі залежить, що відразу щось заворушиться всередині – там, де працює приладдя, що гонить кров. Мені самому смішно з цього, але, вірите, і я б закохався в Ma, коли б не знав її майбутнього. Ma була унікум, а Рубан був тричі унікум у своїй ненормальності. Так почалася любов.

– Чого вам? – запитав слідчий.

Рубан мовчки подивився на Ma, витяг слідчому свій документ і сказав:

– Я його товариш. А з тобою ми наступали вмісті на Київ. Слідчий придивився до Рубана, пізнав, і слідчого це задовольнило. Він продовжував роботу.

– Я вас мушу заарештувати, – сказав слідчий.

Невідомо, що було причиною, – тільки остроги Рубана задумливо дзенькали та ліве око примружувалось, як на полюванні. Він відчував таємні нитки, що тяглися до нього від очей Ma. Нитки були міцні, і рвати їх не хотілося.

– Я беру її на поруки, – запропонував він, відчуваючи ці таємні нитки.

Я не знаю, як слідчий міг на це погодитись, але факт залишається фактом: Ma зосталася дома й слухала, як мовчав Рубан та зітхав на столі гарячий самовар.

– Я його любив, – нарешті зауважив Рубан.

Ma опеклася гарячою ложкою й подивилась на мрійну мідь, де відбивалась її червона щока та блискуче око. Рубан їй подобався.

Як передати такі хвилини, в які нічого не говориться? Рубан мовчав, Ma не говорила ні слова, самовар співав своє. Півгодини було тихо, але нитки все тяглись і тяглись.

– Мені здається, що я вас полюбив, – репліка від Рубана.

– Здається? – перепитала Ma.

– Моє прізвище Рубан, і я пропоную вам бути моєю жінкою, – сказав Рубан, і його холодні очі засвітились без причини.

Якби це була не Ma, a інша – хто зна, в який бік повернув би кіль розмови. Ma сказала:

– Мені теж здається, що між нами є якась нитка або щось подібне, – і простягла руку. Рубан узяв руку.

Що трапилося б далі, якби не було того стуку в двері?

Ma вискочила в сусідню кімнату, а Рубан відчинив слідчому Чека з агентом.

– Де дівчина?

– Є. Що таке?

– Товариша Кригу задушили співмешканець його й вона.

Рубан почув, як повернувся в дверях ключ, але тримав це в собі. Невідомо – була це любов чи лише остання послуга ради неї.

Коли поламали двері – Ma там уже не було, і ніякі шукання не дали сліду до її схованки.

Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на станції кричав «КІМ» – бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, «милуючись місяцем, терзав свою гітару».

Машиніст бронепоїзда «КІМ»[73] брав коло водокачки воду. Звичайно, це була робота помічника, але останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир – латиш Матте – був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик. Його прозвали «німий Матте».

Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з'явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?

Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.

Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали командирові остроги, й ліве око примружилось, як на полюванні.

В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони здивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.

– Товариш, – сказав старіший із двох – колишній полковник з довгими вусами, – я командир першого мортирного дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.

Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апаратної телеграфу й стояв так увесь час.

– Ворожа артилерія сильно б'є по моєму участкові, – продовжував командир дивізіону, – очевидно, десь є гарний пункт для ворожого спостерігача. Я хочу послати свою розвідку й потім, за її відомостями, вдарити перехресним огнем по ворожих батареях: з моїх мортир і з вашого бронепоїзда.

– Я їду з вами, – сказав латиш і махнув пальцем на свого помічника.

– І зо мною двоє. Триматись під парами. Ти – командир.

Всі їхали верхи. Бронепоїзд мав свої коні. Латиш тис коня острогами й піднімав пил. Село було недалеко за щіткою сосен. Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода.

На селі, коло хати, де жив тов. Доєнгардт (командир дивізіону), латиш прив'язав коня й пішов вулицею в ліс. Двоє його вірних ішло тридцять кроків ззаду. За селом Матте оглянувся й не сказав ні слова. Це значило, що латиш нічого не має проти, і люди можуть не боятись.

В лісі Матте вибрав високого дуба, скинув чоботи й подерся вгору. Люди стояли внизу мовчки, не рухаючись. Матте п'ять хвилин роздивлявся навкруги в бінокль.

Зліз, і всі пішли назад.

Раптом латиш скочив у кущі й ліг. За ним це зробили його люди, не розуміючи нічого. Скоро на дорозі виткнулось троє. Латиш придивився в бінокль і потім спокійно вийшов на дорогу з кущів.

Вершники побачили піших, і миттю серед тиші лісу лунко прокричали постріли. Багато берез було перепсовано кулями, а вечір злазив по драбині тихо й вештався вже в подихах лісу.

Латиш ішов просто на вершників і грався ліщиновою гілкою. Його хлопці йшли один за одним ззаду. Один вже волочив ногу, а другий витирав щось червоне з обличчя.

Вершники позскакували з коней і перестали стріляти. Вони тримали голови піших на мушках і терпляче чекали ворожих намірів.

– Стій! – крикнув один вершник.

Матте продовжував іти вперед, ламаючи гілку, а один з його людей похмуро вилаявся й сказав їм останній параграф «послужного списку» Матте.

– Гади чортові, – вилаявся вершник, – чому ж ви мовчали?

– Доволі, – вирішив один із людей Матте, – катись, доки не покуштував кулі!

Латиш проходив мимо спокійно й не дивлячись на тих, що стріляли. Тоді один з вершників заступив дорогу.

– Здоров, Шурка!

Матте підвів помалу очі й придивився. Потім подав руку, щось буркнув.

– Братішка, та ми ж умісті на «Коршуні» були. Зараз я в антилерії, їду на розвідку. А ти, братішка, що робиш?

Матте помалу одвів назад руку й кудись нею показав.

– Треба там придивитись до вітряка на горі, – сказав Матте й пішов дорогою. Через кілька кроків він вернувся й простяг товаришеві з «Коршуна» руку:

– На, братішка!

Тоді, як ніч розсипала на небі золоте просо й вітер куйовдив гриви коней, – товариш Матте гнав свою тінь аж до станції. Там він, як вихор, скочив у вагон і надушив кнопку дзвінка два рази. Це значило, що через п'ять хвилин буде три дзвінки, а потім, коли поїзд не зірветься з місця, – багато буде мертвих.

Поїзд рвонувся після третього дзвінка й пропав на далеких рейках.

Командира дивізіону тов. Доєнгардта здивував від'їзд із села тов. Матте. Коли ж закохкав на станції паротяг і поїзд Матте кинув по дорозі іскор, – тов. Доєнгардт здивувався ще більше. Ніяких розмов у них із тов. Матте не було – лише вислухали вони вдвох заяву чужого селянина про те:

що троє розвідників лежать покатовані коло вітряка;

що заманила їх дівчина в червоній хустці;

що в селі стоїть ворожий легіон;

що дівчина чужа, не наша, живе в селі з матір'ю;

що вона сказала розвідникам – нікого в селі немає, і що красива вона до біса.

Командир Доєнгардт зауважив, що треба ранком взяти з бою село, – і все. Чому ж латиш полетів до чорта й що прийде далі на його дурну думку, цього – командир Доєнгардт міг побожитися своїми вусами – не знав. Одного боявся командир – щоб Матте не став на перешкоді його, командира Доєнгардта, планам.

Поїзд Матте пролетів тим часом пару верст і став, як закопаний, від дзвінка з кабіни командира. Можна було дивуватися тільки, як не позривались із місць гармати!

Сам Матте вийшов із вагона на насип і понюхав теплі подихи ближчого болота. За лісом мало бути село, а зір до нього не доходив, бо хіба те просо, що ніч обсипає ним молодика, світить?

Матте виліз на дах вагона й довгий час стояв нерухомо. Поїзд мовчав. Була ніч. Люди чекали слів командира Матте.

Командир зліз із вагона й покликав до себе машиніста.

– Туди, за той горб. Дві верстви. Тихо, щоб і чорт не чув, – сказав Матте й, зайшовши в свою кабінку, заснув, ледве ліг на ліжко. Поїзд рушив.

Здається, снів у командира Матте не було. Він скочив на ноги, коли поїзд став. Як тихо не їхав машиніст, а Матте відчув це якимось інстинктом.

Був саме той ранок, коли ще й «чорти не бились навкулачки». Приладдя до денного освітлення десь блукало за горизонтом, і якісь кури стали потроху визбирувати небесне просо.

Командир Матте зловив у бінокль тумани над ворожим селом і зібрав помічників на нараду. Але в цей час блиснуло велике кресало, забігали луни по лісі, й командир дивізіону тов. Доєнгардт став крити ворога з мортир.

Командир Матте скривився, навіть декому здалося, що він хотів вилаятись, і показав пальцем на село. Це відносилось до «орначів» на бронепоїздові. Заскрипіли башти, і бронепоїзд «КІМ» став бити по флангові.

Білим осіннім ранком командир Матте заїхав на коні в село. Коло млина була юрба людей і на принесених столах лежали трупи розвідників. Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях.

Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були – неохайно зроблені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начерків гострими ножами!

Тихо стояв побитий гарматами вітряк, ошаліло дивився народ, і кусав свої довгі вуса тов. Доєнгардт.

Командир Матте ткнув повід коня комусь у руки й спокійно підійшов до розвідників. Нічого не відбилось на його обличчі. Це була залізна душа. Він уважніше подивився на товариша з «Коршуна», мимоволі глянув на свою зброю і хотів відійти. Тут якась рука вставила палку в фортунине колесо. Все пішло димом.

До гурту підбіг чоловік і крикнув:

– Дівчина в червоній хустці тікає в ліс!

Нікому не пощастило побачити, як сів на коня командир Матте. Його з місця наче здуло вітром. Кінь закрехтав і понісся до лісу. Двоє хлопців з «КІМу» ледве встигли за ним.

Дійсно, якась дівчина тікала в ліс. Червона хустка ще здалеку кидалась у вічі. Командир Матте доскочив конем і став.

– Рубан?! – закричала дівчина.

Командир Матте – він же Рубан – не відповів нічого. Він схватив дівчину з землі і, направивши коня до вітряка, притис його острогами.

Коло столів із розвідниками Матте кинув дівчину на землю. Віддав комусь повід коня. Поправив на голові зеленого кашкета й показав ближчому чоловікові пальцем на дівчину. Той узявся за гвинтівку. Командир Матте вирвав її в нього з рук і закинув у траву.

– В'яжи до вітряка. До крила! – сказав крізь зуби командир Матте. – Починається вітер.

Тоді червоноармієць повернувся до Матте, блідий і спокійний, як на високій горі сніг. Він глянув у рурку револьвера командира Матте, попестив поглядом начерки зір і прізвища Вождів на безсоромних і розхристаних грудях розвідників, сказав.

Говорив тихо:

– Товариш командир, – сказав червоноармієць і мотнув головою на розвідників, – хіба вони на це согласні? Товариш, – крикнув чоловік, – хіба вони согласні?!! Сонце не хоче бачити таких діл. Вціль її з парабеля!

Командир Матте вистрілив у сонце й сказав, коли вітер одвіяв дим:

– Хто?

Люди не рухались, лише очі мимоволі слідкували за мушкою револьвера.

– Вдар її сам! – крикнули з гурту.

Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револьвера, звільнив праву руку й потримався нею за руку другого чоловіка; командир Матте тоді схватив за груди тов. Доєнгардта, що нервово ходив поруч, і придивився йому в вічі; не кваплячись, витяг його, Доєнгардтову, шаблю; далі він підійшов до дівчини на землі й мовчки простромив її до землі. Потім він поїхав на свій «КІМ», залишивши все, і пил від копит заступив сонце.

Колишній полковник Доєнгардт з білим обличчям витяг із землі свою шаблю й витер її, Ma заспівала тонкою й прілою ниткою, а народ увесь розбігся.

– Рубан, дорогий! – прошепотіла Ma вже перед смертю й струснула блідою рукою полиневий цвіт. Білі полині обсипали гірким цвітом любов. Поруч на столах хололи трупи розвідників.

Тов. Доєнгардт велів передати Матте останні слова Ma.

– Пустяк, – сказав командир Матте – він же Рубан – і прострелив білу невинну кору ближчої берези.

Так закінчився роман.

Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпочинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом.

Раз, сидячи в тумані вечора, коли сонце сідало великою раною, я знайшов тут порожню гільзу, що приніс сюди якийсь романтик від парабелума товариша Рубана.

Київ, 1925

Туз і перстень[74]