Гетьманський скарб

Юрій Мушкетик

Гетьманскій скарб

Частина І

Гетьманівна

Кажуть, мудрість виростає з печалі. Печалей я мав багато, але мудрості вони мені не принесли. Тоді, либонь, вона розпочинається з радості? Але радість скороминуща, вона затуманює розум, робить людину сліпою. Ми живемо в очікуванні її, страждаючи. Здебільшого одне народжує інше. З найбільшої радості постає найбільша печаль, яка іноді позначає все наше життя.

Саме так сталося зі мною.

Розпочалося ж усе буднього ранку-початку червня 1717 року в Глухові на вулиці Дергачівській, де, притінений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з різьбленими віконницями та різьбленими дерев'яними підпорами кружґанку. Будинок належав чернігівському полковнику Павлу Леонтійовичу Полуботку і був куплений позаторік у купця Затирного ось для таких оказій, як ця, – коли полковник приїздив до гетьманської столиці за велінням Генеральної канцелярії або у власних справах. У вузенькому, відгородженому від вулиці високим тином, зарослому кучерявим моріжком дворі стояли конюшня та дві рублені комори. Оце і все обійстя: ні саду, ні городу, ні палісадника – дім для тимчасового мешкання. У дворі притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблі возів були задерті на тин і стриміли, наче велетенські гаківниці.

Поміж голобель на кілках тину висіли великі юхтові чоботи, біля них стояв босий кучер Охрім і мастив їх квачиком, отож і пахло на все подвір'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидів на ґанку однієї з комор і тихенько награвав на скрипці. По стрісі сусідньої комори походжало з десяток голубів, скошували зизі очі, заглядали на ґанок комори, – я насипав туди крихт із хліба, – але спурхнути вниз боялися – здичавіли. Я – це Іван Сулима, син генерального хорунжого Івана Сулими, внук гетьмана Івана Сулими (котрий скопирснув у Дніпро неймовірно міцно вґрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка. Одначе мене ніколи не вабили ані слава діда, ані, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, наді мною збиткувалися майже всі мої товариші, спудеї Київської Академії, я не здобував та не обороняв у вимріях фортець і не викрадав красунь, цурався спудейських кабишів та бешкетів, через те мене не бачили не те що в гіркопам'ятних усім киянам налогах тодішніх розбійних спудейських ватаг, котрі шарпали по базарах чумацькі вози та налітали на купецькі постоялі двори, що привело до справжньої, довготривалої війни поміж магістратом та спудеями, а й навіть у набігах на знамениті сирецькі баштани, – на це останнє й суперінтендант Академії, і сам префект дивилися крізь пальці.

Прикоханий ченцями, виспівував на криласі «Славмо Царя Піднебесного», грав у інтермедіях дячків та піддячків, вправлявся в піїтиці. Цієї весни успішно скінчив клас піїтики й перейшов до класу риторики. Приїхав до батька на вишні та перші меди, й батько раптом одібрав у мене всі мої книги й замкнув до великої, ошпунтованої залізними штабами скрині. Він і раніше не шанував Академії, не обминав її клином, а того дня, погомонівши зі мною, почав йойкати і кричати, що та «дурисвітська Академія» вибила з моєї голови останній розум, що він плекав надію на сина, валечного воїна, котрий якщо не сягне дідової слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побирається попідвіконню, чи то лицедія з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всі оці шаблі, бул-димки, посріблені ронди. І за віщо йому така кара: скільки козачих синів покінчало Київську Академію, декотрі потерлися й по заграничних академіях, і всі поверталися до батьківського козацького шабельного ремесла, були серед них вікопомні звитяжці: Сагайдачний, Хміль, Морозенко, Палій, Мазепа (тут він закашлявся й оглянувся), тільки його син чомусь забув, з якого він кореня.

Я знітився і, щоб втішити батька, відповів:

– Були й з поповичів гетьмани.

– Хто? – зіпонув батько.

Самойлович…

Згинув у Сибіру, й слава по ньому запала.

І тоді я сказав батькові таке:

– Вчуся я на славу Божу й користі ради душі моєї, у пам'ять неньки й вашого дому на честь і хвалу. Книжна мудрість свята, її не потяти шаблею і з гармати не встрілити.

Боже, що тут зчинилося по сих моїх словах! Батько зламав у руках нагайку («Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичів!»), пожбурив її мені під ноги, а я дуже злякався й замовк. А він геть розпасіювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жіночому: «Закрию очі, й хто опережеться моїм чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!» Батько був ще й добрячий лицедій. Він промовляв слова, які змушували моє серце стискатися від страху. Мав батько ще діти від другої жінки (моя мати, Полуботківна, померла), але дрібні, двоє дівчаток і хлопчик трьох літ, отже, не плекав великої надії побачити його в сідлі.

Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забирає мене з Академії та віддає до війська… «Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок».

Два дні думав, до якого війська послати, й надумав.

На всій Україні немає валечнішого, славетнішого козака, як чернігівський полковник.

Згнітивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрібник, плакали струни моєї скрипки…

Одначе поїхав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовно скучав за Академією, хоч не все там було миле мені. Може, навіть навпаки, більше немилого, ніж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нітився з будь-якої причини, і наді мною кепкували колегіанти-академісти. Мій дзвінкий, тонкий і сумовитий голос став мені втіхою і карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовірно лихий, злючий, котрий бив різками без будь-якої причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олію, холодну джерельну воду, – не допомогло. Хор ходив на виноси, – в дощ, спеку, югу, – і я, хлоп'я, яко соліст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семінаристами і за регентом, який їхав попереду на сліпій кобилчині. Якось ішли аж за Дніпро в слободу відспівувати суддю полкового, й саме тоді рушив лід, і двоє співаків утопилося, а ми бігли по кризі, й раптом стала переді мною дибки крижина, і я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побіг убік слідом за іншими хлопцями. Це теж властивість моєї вдачі: жахатися, але не складати рук, боротися.

Кликали нас і на весілля, на Різдво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купців, до найбільших урядових старшин ходили на дні їхнього народження. Майже всі старшинські діти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навіть мешкав у бурсі. Найперше, що до Академії втрапив проти батькової волі. Батько вважав, що мені вистачить двох-трьох років Чернігівської колегії. Я провчився в ній три роки й вважався найкращим учнем, мене навіть були якось призначили авдитором, одначе змістили з причини мого м'якосердія, бо ж не міг справитися з бешкетниками семінаристами. Бачачи мої старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вітець префект написав мені рекомендаційного листа до Київської Академії, хоч я на той час провчився тільки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тільки читав, а й розмовляв. Київська Академія здавалася мені Атенами науки, і марив я нею, і вітець префект перейнявся моїми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу діалектики. Він же потім умовив і мого батька дати мені змогу повчитися в Академії, мовляв, настають такі часи, що на вищі уряди тепер без науки не пробитися, он і в Пітері цар посилає учитися за границю боярських дітей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зі знатного роду, вибився трудами ратними, впертістю та хоробрістю. Пан ректор Академії проекзаменував мене на діалектику й побачив, що я її й не нюхав, вписав до класу піїтики, перед тим відмірявши тридцять різок за обман, який ми вчинили з вітцем префектом. Хоч потім виявилося, що в усіх інших науках київським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабстві та у відважності. То були найпам'ятливіші роки для київського міщанства. Голодне, знахабніле київське спудейство зайшло у великий розмир з київським купецтвом, цехами, вимагало відкупів, а то й вдавалося до грабунків, розбивало комори на ринку, шарпало з возів. За потрійним валом, який тягнувся від колишньої Десятинної церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижі та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всілякого непевного, а то й просто злодійського, розбійного люду, туди часто заникували й деякі спудеї. Там відвага пила мед, а нахабство – чорну брагу, там перепродували крадене й ділили ще не захоплене, звідти спудеї налітали на купецькі та ремісницькі двори. Пам'ятаю й нині, як обдурив їх, пообіцявши на завтра відкуп, аби тільки відчепитися, приїжджий з Кам'янця купець-єврей і як вистежили його чубаті філософи та богослови, обступили в приїздім дворі, і як одбивалися купець зі своїми хурщиками, і як втікали вони потім по дахах будинків, і один хурщик зірвався з даху і вбився. Тоді в Академії проводили велике дізнання, в яке включилися всі цензори, сеньйори, директори, водили на те дізнання й мене, але я нічого не знав. І був я серед того спудейства білою вороною, і не приймав його злого закону, і знову ж таки терпів вельми, дісталося на мою долю й кпинів, і стусанів. Але потроху і я охмолостався. Колеги-філософи купили мені в складчину кобзу, одразу повіривши, що опаную її. Мислили вони так: кому потрібна тонкоголоса скрипочка, а на рокіт кобзи сходиться всілякий базарний люд, на той рокіт і в селі в суворого господаря зірветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза – то струмент чоловічий, козацький, а ти ж, Іване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати її на всі строї, і сподобалася вона мені, і вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, і врешті на мене махнули рукою.

Може, я вже й занадто напускаю туманів про своїх колегіантів, було ж бо серед них чимало люду розважливого, відданого науці, розмовляли між собою і грецькою, і латинською, і єврейською, і французькою, ширмували Арістотелевими словами, і грали сповнені високого смислу комедії та трагедії, і влаштовували прилюдні диспути, на які сходилося багато киян, а також приїжджих людей. І влаштовували разом з міщанами пишні та веселі свята, – на Великдень, на Маковія та Спаса, – здебільшого в урочищі Глибочиця, й приходили туди дівчата у вінках та стрічках, ладненьких сап'янових чобітках, статечні поважні значкові товариші, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й співали хори, одного разу і я зіграв на бандурі кілька пісень статечним козакам.

Тодішні київські академісти жили бідно, бо, на відміну від часів нинішніх, там навчались діти й людей нестаткових. Як і всі інші бурси, київська являла собою страхітливе видовище. Старші бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломі під полом та в підпіччі, чавила блощиць, котрі лізли зі шпарин по стінах.

На Різдво та інші храмові свята бурсаки ходили зі звіздою та вертепом чи й просто на апетиції – просити по дворах, і, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебільшого того уникав. Я любив церковний спів, а якщо й співав поза церквою, то тільки нишком, на самоті. Світського співу соромився зовсім. За те мене брали на висміхи бурсаки, вони казали, що з моїм жалібним голосом можна приносити повні торби. Я їм на те нічого не одказував, а сам думав, що обманювати людей гріх, навіть жалібним голосом, адже не маю такої скорботи, за яку попросив би в людей співчуття, скорбота поєднується з молитвою, а молитися всує – гріх.

Та й все-таки я не злидарював, хоч мій батько й намагався тримати мене в строгості, в тілі чорному, одначе посилки з дому отримував, і не тільки на свята, – їх нишком передавала мати. Вона й приїздила до мене частіше за батька, і обливала мою голівку слізьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матінка хоч і далеко, але завсігди в серці моєму, а тут зі мною і Арістотель, і Таціт, і святі апостоли, і преподобні печерські Еразм та Лаврентій.

Якось, приїхавши, прийшла вона просто до нашої церкви. Я стояв на хорах і побачив матінку, і знеслася моя душа понад хори, і залився я солов'єм, моя душа облилася слізьми й затріумфувала. Таке зі мною траплялось не раз. І почула мій спів матінка, й заплакала, і запишалася. А я сказав їй, що мені тут добре, що світло розуму вливається в світло моєї віри, я знаю всі діяння апостолів і захищу себе та її святою молитвою.

Не захистив.

…За два тижні до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двір київського війта, ми співали «Да воскресне Бог», і дали нам гостинців чимало, усім співакам, а реєнту три копи грошей, ми їли святковий обід, і хлопці почали вимагати в реєнта всім грошей по шагу, й реєнт розлютився, почав шмагати різками всіх підряд, і хористи збунтувалися, побили реєнта, і, поки старші бурсаки його товкли, молодші били в обідній дзвін. Не минути б усім нам великої кари, але того вечора з'явилася на заході комета, своїм вогняним ядром і роздвоєним хвостом перелякала всіх мирян, за нею в Академії забули про бунт хористів, комета з'являлася в сутінки і висіла над землею червоною мітлою. В Академії комети не боялися, ми знали від професорів, що то небесне тіло, хлопці веселилися, а на мене найшла туга безпричинна, і тоді увійшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: «Він уже знає? Хто це йому сказав, що його мати при смерті і кличе його до смертної постелі?» Ніхто мені того не казав, моя душа сама відгадала лихо. І потім не раз мені мої нещастя віщувало серце.

…Отож за батьковим велінням я опинився в услузі в пана чернігівського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернігівській колегії, Полуботок не вибував з походів, пам'ятаю лишень, як одного разу він від'їздив на війну з турками, і ми співали в церкві напутній молебень; полковник їхав попереду козаків на вороному коні, покритому шовковою попоною, дзвеніли литаври, сурмили сурми, майоріли на вітрі прапори та значки, він видався мені надто грізним, надто суворим, я малів перед ним і пишався ним перед іншими бурсаками. Таким видавався мені завжди, зблизька ж я його майже не знав, він жив за Черніговом, над річкою Стрижнем, я ж мешкав неподалік від семінарії, в домі купчика Крячка, зрідка навідуючись до дядини в гості. Але пана полковника бачив дуже рідко, а потім почав уникати зовсім, до того призвів один випадок. Той випадок зруйнував у моїй уяві образ, який склався в думках, – людини мужньої, валечної, але й справедливої та милосердної.

Було це восени, в хляпавицю. Я ніс до чоботаря полагодити свої новенькі чоботи, які чомусь полізли по рантах, біг стежечкою попід будинками й трохи не наштовхнувся на зігнуту спину козачка, що дріботів по стежці з шапкою в руках. Він аж заплітався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкій спині в оксамиті і дзигорів жалібним голосом: «Нехай я почорнію, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду». – «Ти мені хоч гризи її – не повірю», – прогуділо спереду. Козачок зашпортнувся, далі пішов повільно, вирівняв крок, тільки руки – в одній тримав шапку – обвисли вздовж тіла: «Що ж мені робити тепер?» Полковник не зупинився, навіть не оглянувся. «Візьми мотузок і повісся», – відказав рівним голосом. Мене струсив дріж. Я зупинився і впустив під ноги чоботи. Далі підняв їх і пішов назад. Нікого не помічав, навіть не привітав поклоном зустрічного ієромонаха, і той осудливо похитав головою. Страшні слова горіли в мені. Потім довго не міг вийняти їх із своєї пам'яті. Я осудив полковника, адже немає в світі більшого гріха, як відмовити іншій людині в праві на життя. Що б він, той козачок, не зробив. Він має таке ж право жити, як і пан полковник. Бог є любов. Любов є віра. Вона – в серці людському. В серці пана полковника немає ні того, ні іншого, й через те не хочу більше нічого про нього знати, не хочу його бачити. Всі його діяння, всі його подвиги – не в ім'я любові.

Той спомин жив у моїй пам'яті, і я не міг його прогнати. Хоч щось і почало мінятися в мені в ставленні до полковника. Він не послав мене у військо, поки що я жив у його домі над Стрижнем, виконував такі-сякі доручення, здебільшого домашні, й навіть у полковій канцелярії не бував, хоч знедавна і почав туди заникувати з доброї волі. І кілька разів полковник погомонів зі мною, й, що найдивніше, не зверхньо, а як з рівним, розпитував про нинішню Академію, про навчателів, а також які книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своїх міркувань майже не висловлював.

Отож жилося мені некепсько, одначе небавом старший Сулима довідався, що його син, себто я, не найдується у військовій сторожі на ляхівськім порубіжжі, не печеться під сонцем в охороні обозів, навіть не літає на драбанті – вогненному жеребцеві в полковниковому почті, а ошивається в чернігівській полковій канцелярії. Але Полуботок остудив його жар.

– Не одразу, Іване, не одразу… Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка… Очеретинка… Зламаємо стебельце… Ніжна душа, чуле серце… Ще й стражденне… Таке вже є.

– Та на чорта мені його ніжна душа. Дівка він, чи козак? Ох, покарав мене Господь, і не знаю за віщо. Прогледів я.

Розмова велася в моїй присутності, вони зовсім не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнім.

– Не кажи… Чуле серце, – отже, справедливий, совістливий. Нехай спочатку через папери погуляє по бойному полі. Так би мовити, звикне до слів отих: армата, похід, обоз військовий… Як ти кажеш, в почт мій – хоч немає в мене ніякого почту, – у їздки всілякі я його незабаром почну брати. Він ще… ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з моєю сестрою… Одинак…

– А як не звикне? – хрипко запитав Сулима.

– Що ж, Іване… Так і буде. Не всім шаблею махати… Я тобі потім скажу… Напевно скажу…

– А що ж він тоді робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойної. Хто краще, аніж ти, знає її, – полестив хитро. – Й того… Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай…

– В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? – це вже до мене.

Я мовчав.

* * *

…Чомусь хрипіла на моїй скрипці басова струна. Я почав шукати їй строю, і саме тоді на ґанок вийшов пан полковник Полуботок, позіхнув і сів на лаву.

Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.

Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:

– Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.

Полуботок мовчав, вперто шукав кресало, – він би міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов, – і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку – половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:

– Узвар з медом!

З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:

– Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.

Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:

– Його милість запитує вашмосці…

У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою – Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.

– Як гарно пахне!

Взяла глечик і почала пити.

– Узвар від гетьмана! – значущо мовив Полуботок. – З медом!

– Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося… Ох і смачний. – Оленка поставила глечик на стіл.

Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.

– Піди хоч косу заплети.

Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.

Козак переступав важкими чобітьми:

– Його милість запитує вашмосці…

– Я відповів, йди.

Козак повільно зійшов з ґанку. Брів через двір, обмітав високим споришем пилюку з чобіт, здивовано ніс поперед себе в долоні скручений в трубку таляр.

Його рот був широко розтулений.

– Що я скажу його милості?…

Охрім, котрий бачив і чув усе, кинув через плече:

– Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.

Козак справді спробував розкрутити таляр, але в нього нічого не вийшло, похитав головою й пішов. Я реготівся.

Полковник врешті знайшов кресало і викресав вогню. Перший ковток диму від учора – неймовірна насолода, аж голова ледь-ледь медяється, аж пощіпує в грудях, другий – вже не такий, третій – звичайний.

Полуботок узяв однією рукою глечик, довго пив узвар.

– Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього німецький. – Витер чепурні, опущені вниз вуса.

Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посередині почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцілувала її.

Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокі, густі дугасті брови.

– Розходилася, куріпка. – І підвівся. – Йдіть, діти, чепуріться, прибирайтеся, ідемо до гетьмана в гостину.

– Всі? – здивувалася Оленка.

– Узвар з медом – отже, всі. Чи ти не хочеш побачити Уляну?

– Ой, хочу, – сплеснула в долоні Оленка. – Може, я ще встигну змити голову…

– Встигнеш, – сказав Полуботок. – Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її…

– Та ж зручна.

* * *

…Глухів – місто надзвичайно гарне, іноземні мандрівники кажуть, що воно набагато гарніше за Київ, у ньому багато церков та будинків, які милують око своєю довершеністю. Стоїть воно на пагорбі над річкою Есмань, обваловане й оточене палісадом, все вкупочці, ніби грудки ластів'ячого гнізда, отож і їхати в ньому, власне, нікуди, але регула велить їхати, а не йти.

Оленка, в білоносовому штофному кунтуші, в запасці з світлого штофу, з королевим цвітом у косах, пурхнула в ридван, Полуботок і я посідали на коні. Полковник був у святковому строї – в жупані з рясними ґудзиками, підперезаний дорогим поясом, на плечах – накидка, застібнута біля горла застібкою в камені, я – в новенькому кунтуші, котрий повідстовбурчувався на плечах, ще й не застібався на всі застібки, полковник не стримався й зауважив:

– Ти ніби стягнув його з когось…

Я зніяковів, густо почервонів.

Біля гетьманського двору – довга конов'язь, до якої коней в'яжуть по чину: до кілець позолочених, срібних, мідних та залізних. Полковник прив'язав свого сірого, в яблуках, румака до кільця позолоченого, я – до мідного.

На цій конов'язі й закінчувалася подібність мешкання Скоропадського до мешкань усіх інших, знаних на Вкраїні, гетьманів. Усі дотеперішні гетьмани – Дорошенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа – жили в палацах, у палатах, гетьманський двір Скоропадського дивував усіх, хто вперше його бачив.

Стояв він біля церкви Миколи Чудотворця й був з усіх боків обгороджений високим парканом, ворота хоч і брусові, а також прості, з хвірткою. На подвір'ї – кілька критих ґонтом хат, в кожній по одній або по дві кімнати з підлогою дерев'яною або цегляною, а то й без підлоги, печі кахляні – білі, зелені або кольорові, при світлицях сіни рублені, в світлицях – столи липові, лави соснові, вікна червоні, скла врамловського, з віконницями. В одній із хат – канцелярія та вітальня, де гетьман приймає відвідувачів та гостей, у ній стіни оббиті сукном і піч полив'яна.

Будинок гетьманші – окремо, й ще будинок для гостей – цілий хутір, в самому кінці двору – дві хати чорні, для челяді, й погріб дубовий з залізним шандалом на ланцюзі, і пекарня, й льодовня, і довга-предовга комора, і колодязь під дашком з колесом, обкованим залізом. А ще далі, за тином – хліви й конюшні, там стояли ридвани ковані, біля них походжали кучери в синіх жупанах. Біля кожного будинку – нужник з дощок, критий дранкою, від гетьманової та гетьманшиної світлиць до нужників вели криті переходи. Потім мені пояснили, що будівлі дерев'яні, бо місця тут низинні, холодні, а гетьман хворіє на застудні хвороби, любить тепло та сільський затишок. Справді, на подвір'ї можна було знайти чимало затишних куточків, скрізь по двору росли чепурні яблуньки або обстрижені в кружок невеликі липи й надили очі квітники: які тільки квіти ні буяли на тих грядках, у які химери ні спліталися, гетьманша любила водити поміж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губів рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на півголови, не любив суєти, поспіху, не любив, коли до нього йшли зі справами, він любив смачні узвари та тиху бесіду про дива світу, любив посидіти за широким столом у світлиці, з якої вигнано мух і віконниці трохи причинені. Лиха й напасті рідного краю боліли йому, але він вельми боявся підступів, доносів, на це подвір'я було нелегко потрапити.

Я розглядав усі ці будівлі, неначе збирався купити якусь із них. Цікавість – то головна сутність мого єства, через неї часто вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я – самітник, моя душа здебільшого оповита смутком, і крізь той смуток вона дивиться на світ. Тяжко пережив смерть матері, так тяжко, що по тому світ мовби одмінився для мене. Мати помирала двічі й обидва рази кликала мене до смертного ложа, її передсмертне веління виконували. Перший раз я приїхав, і матері полегшало, вернувся в Академію, а за місяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помирає людина, до того ж це була найдорожча мені людина, вона одна розуміла мене, вчила молитов, вчила бачити в Богові не тільки найвищу силу, а й порадника, вірного друга, не штовхала, як батько, на дороги трудні, мирські, а вказувала дорогу до Бога. Тільки з ним, а не з батьком, нині раджуся. Водночас побачив, якою мізерією є людське життя і як може принизити людину смерть. Мати хворіла кілька місяців, зовсім не вставала з ліжка, схудла на скіпку. Останній час мати приймала їжу тільки, коли годував її я сам, ковтала через силу, жаліючи мене, – я плакав, просив її, – і потім сказала, що їй знову полегшало, і я повірив, поїхав у Київ, а то вона не хотіла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертвої матері.

* * *

…Був четвер, планета Меркурій, трагічна планета, догорала свіча в хлібові, на лаві зітхали родичі, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут і вже десь далеко-далеко), розквитавшись з світом. У хаті стояла задуха, якась особлива, яка буває тільки там, де лежить мрець. Потім матір поклали на стіл, я поривався до неї і чомусь боявся її, боявся сісти на лаві, де вона щойно лежала, боявся не матері, а самої смерті, яка, здавалося, могла навіть через віддалений дотик перейти на мене.

Тоді вийшов у широкий, оступлений хлівами, конюшнями, коморами, клунями, двір, а далі в сад. Цвіли в місячному сяйві мертвим цвітом сливи, шуміли млинові колеса на греблі, витьохкував у березі соловей, і десь співали дівчата. І пронизав серце той спів, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп’ялася ще якась інша, нез’ясненна; світ такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий і лячний, жорстокий, минущий. Що збувається в ньому? І що не збувається? Не збувається нічого? А соловей витьохкував, а місяць плив великий, ясний, віщий. І мені так защеміло серце, що вже не чув ні шуму млинових коліс, ні солов’їв, тільки дивовижну сумну мелодію в собі. Сльози капотіли з очей, і туманився виднокіл, не було в тих сльозах скарги на Бога – Вітець Небесний вже двічі зберіг мені життя – один раз, коли хворів на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, і проганяв його лозиною, й таки прогнав, потім розповів матері, а мати поблідла й сказала: «Боже милосердя пролилося на тебе». І були скорбота по матері й нез’ясненна тривога, і було мимовільне запитання, що таке життя.

Ховали матір у п’ятницю, під дощем, і в усіх обличчя світилися прихованою радістю – зима була малосніжна, дощу чекали давно. А я дивився на їхні обличчя й ненавидів усіх.

З батьком порозуміння не знайшов. Може б, і знайшов, але батько женився вдруге, і мачуха, як більшість мачух у світі, зненавиділа мене, бо ж прагнула, аби всі добра Сулимів перейшли до її дітей. А старший, та ще набагато, син від першої дружини – то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, підглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волів не приїздити додому.

На перших роках навчання в Академії був у мене товариш, такий самий, як і я, несміливий, ніяковий хлопчик, ми міцно потоваришували, усамітнювалися від інших спудеїв, розігрували вдвох сценки з Святого Письма, з творів древніх авторів, розуміли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворів на сухоти, і його забрали додому. Я не знаю й понині, чи він живий. Мабуть, помер.

Отже, ще не сягнувши дорослого віку, зазнав тяжких втрат, спізнав через мачуху, через товаришів-спудеїв жорстокостей світу й жив самітником, поклавши раз і назавжди триматися подалі од всіх його ваб і несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собі на скрипочці або ж, заплющивши очі, мріяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та віддано молитися Богу.