На брата брат

(Про можливі свої не здогадується ніхто.) А ще Іван Остапович був порядний. Та порядність, либонь, і не лежала золотим розсипом у його душі, він скорше відчував, відгадував, на яку половицю ступити варто, на яку ні. На його уряді будь-який обман потягнеться за ним відьомським хвостом на все життя, і врешті хвоста прищемлять. Та й просто бридився легковажними жінками і дармівщиною. У нього були добрі батько та мати, мати давно померла, а батько й нині живе в Гоголеві під Києвом, вони вдовольнилися малим, ніколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума вироїлася в голові сина. И невідь-звідки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг, у яких розповідалося про Олександра Македонського та Юлія Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помріяти про щось подібне не міг, а проте мріялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд він піднісся б будь-де. Те було трибом його душі, його сутністю… Перший учень у школі, найвправніший канцелярист. Найкращий стрілець із лука (нащо те було йому, але канцеляристи високого і низького чину вправлялися в стрільбі в саду, й там була своя честолюбна драбина). Інакше б він не зміг жити. От тоді, либонь, виродився б у скрипуна, заздрісника, дрібного шкодника. Ні, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повітового маршалка, а потім депутата сейму.

И зненацька отака круговерть – полон, викуп, широка долоня Хмеля. Він цінував її потиск, жодного разу не змалів у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у душі, дивився йому тільки в очі і казав правду. Покійному гетьману завдячує всім, але й Хміль завдячує йому немало. Скільки разів стримував його від нерозважливих кроків, скільки тонких хідників підказав. Він не підлагоджувався під гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Він розповідав йому про Аннібала, імператорів Августа, Нерона, Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те… Розповідав про знамениті битви, великі удачі й згубливі програші. Іноді протистояти гетьману було дуже важко. І страшно. А то й просто стояти й дивитися в його напівбожевільні очі. Але він знав: похитнеться один раз і втратить все назавжди.

Хміль іноді кпив над його чистюйством, над його шляхетністю, ґречністю, але він лише усміхався й звичок не міняв. Любив ошатну одіж, любив гарні речі, але не як коштовності, жадоба багатства не пойняла серця, інша жадоба заповнила його. І за це Хміль любив свого генерального писаря.

Друг, порадник покійного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як називали всі іноземні посли, обмираючи в душі, мріяв, що піде далі за Хмельницького. Був одним із тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вів від його імені та від усього війська Запорозького з нею перетрактації, плекав надію, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня почала облягати плечі та шию все тугіше, все важче, нецеремонніше, прибирала під себе все, підгинала до рабської покори й навіть на людське честолюбство та гідність не зважала. «Івашки, Петрушки, ніжайшиї раби…» И було страшно. Москва, котру зненавидів од перших днів гетьманування за невизнання гетьманом його, Івана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректність, нахабство, нахрапистість… Боявся Польщі, мстивої, гоноровитої, непрощенської, підступної. На перших кроках доведеться залагоджувати з усіма. Поволі набирати розгін проти Москви, одначе й убезпечити себе від удару в спину – повести хитру гру, нічого не обіцяючи, але й не допускаючи до війни, до пограничних утачок і конфліктів, з яких може розгорітися велика пожежа.

…Від'їхав з Чигирина польський посол Беневський і одразу вигулькнув новий – Воронич, крутився довкола гетьмана, приїхав посол від хана, незрушно сидів шведський посол, і кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, упевнити у своїй правді. Гетьман вислуховував усіх і про всіх доповідав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихів і Литву, визволені українськими полками; після замирення з поляками в Бихові лишився наказним Нечай, який писав у козацькі реєстри тамтешній люд, а московські воєводи тих людей з реєстрів виключали, били киями їх і сотників їхніх та осавулів – воєводи казали, що ці люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогодні-завтра гримне війна з поляками козаків буде треба багато, й писав цареві: «Воєводи відіймають у нас села, з яких могли б мати хліб, козаків сломіць виганяють з дому, правлять з них податки, відрізують їм чуприни та грабують». Лісницький також писав із Миргорода: «Були ми в підданстві у його царської величності на своїх волях по смерть Богдана Хмельницького, а тепер ідуть до нас воєводи Трубецькой і Ромадановський з військом, і ви будете повинні давати їм харч і всяку живність, по наших городах хочуть посадити царських воєвод; і війська у нас буде тільки десять тисяч…» Затурбувалися й інші козаки, особливо за Дніпром, посилали на лівий бік універсали: «Ми, козаки задніпрянські, звикли до неволі й нам не треба її. А коли ви підклонитеся цареві, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньої умови, ми своєю волею не поступимося, не хочемо воєвод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять «кабаки», не всякому можна буде меди та горілку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанів сукняних не носити, понасилають своїх попів і митрополита в Києві свого настановлять, почнуть у Московщину гнати, а ті, що лишаться, муситимуть під капітанами служити».

Водночас піднімався вітер, який віяв у бік московський; з Ніжина, з Лубен і з самого Запорожжя полетіли в Москву гінці, оповіщаючи: «Ми всі раді, коли будуть царські бояри і ратні люди, і міщани, і посполиті. Скоро дочули ми, що прийде сюди князь Олексій Трубецькой з товариством сей край на царя праведного відбирати та власті царські настановляти, то всі менші стали дуже раді й уся чернь зраділа, щоб мали ми єдиного царя й до нього могли удаватися; правда, трохи бояться, щоб воєводи не зламали тутешніх звичаїв і правил, як церковного, так і громадського ладу, але ж ми запевняємо, що цар і великий князь нічого того не хоче. Зволь же, твоя милість, царська величність, неодмінно прислати воєвод та взяти під себе всі наші городи».

Україна розколювалася, кришилася, як лід у повінь. Іноді ті розколини проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. І в Матвія пройшла розколина попід серцем. Канцеляристи й писарі розпечатували листи, вони перші довідувалися про всі новини, переповідали їх один одному, топлячи скруху на дні чарок і пивних кухлів. Все, що діялося довкола, спонукало не до праці, а до чарки та сумної пісні. І посеред усього того кришива, посеред скреслої ріки – він, гетьман український, Іван Виговський. Декому здається: найважче – допастися до булави, і мало хто розуміє, як важко ту булаву втримати, навести лад, погасити пристрасті. Надто, коли кожен вважає себе правим, свою думку єдино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хоч би й тисяча гукало, що це – біле, він один репетує: чорне. І хоч ти йому кілка на голові теши, не поступиться ні на цалу.

Найдужче вар'ював і колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, прокіптюжився димами усіх битв, вже тоді не міг спокійно дивитися на гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве серце, одначе сміховинним і небезпечним було виповісти свою мрію навіть найближчим друзям. Могутній гетьман виполов би мрію разом з головою. І ось тепер… Не кричали його на раді в Чигирині й на раді в Корсуні, літа ж його плинуть за водою, ще рік-два, й згинуть за далеким закрутом срібні подзвони молодості, скинуть його з рахунку, з мислі навіть найвірніші йому козаки. Все там, в далекому тумані: криваві січі, буйні пиятики, жінки, побратимство. Лишилася жадоба влади – терпка, як терен з горілки. Отож: тепер або ніколи; шукав спільників, підбурював козаків свого полку, запорожців; з січовиками, з кошовим Барабашем ввійшов у міцну дружбу, Барабаш і сам мав на мислі гетьманську булаву, але ту думку приховував на саме дно – поки що йому та зірка не світила, потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лісницький… А поки що – він Пушкарів друг і приятель. Пушкар аж зчорнів від тих думок. Високий, сутулий, з довгими опущеними руками, штовхався серед козаків на майдані, поміж брагарників, челядників, ходив у старому кунтуші й посоюжених чоботях, вдавав із себе прихильника сіроми, кревного захисника всіх бідних та покривджених. Всі надії покладав на люд чорний, простий, який нині розшаленів і роз'ятрився, вимагав перемін, переділу займанщини. Запорожці вимагали грошей, гетьман дав їм не багато, а цар обіцяв дати багато; через своїх посланців, котрі здебільшого справляли й вивідну, під'юджувальну службу, обіцяв звільнити від чиншу, урівняти в правах із значними козаками. Стряпчий Рогозін, присланий буцімто сповістити гетьмана про царську радість: послав Бог доньку Софію, – таємно вивідував, що думають і гомонять прості люди про гетьмана, яким духом дише старшина, яким козаки та посполиті, чи має гетьман потайні зносини з сусідніми державами. Рогозінові людці не шкодували грошей, пили з козаками по шинках та корчмах у Чигирині, заникували в Переяслав і Полтаву.

Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розігріта горілкою та запальними словами полковника, вергала прокляття гетьманові й оповістила, що не коритиметься його волі, й приїхало до Полтави шістсот запорожців з кошовим Яковом Барабашем, разом із запорожцями полтавський полковник відправив до Москви отамана Стрижку з товариством, і вони повезли зашиті в шапки доносні листи на гетьмана. Полковник розіслав підмовні листи по сотнях свого полку, кинув клича по сусідніх полках, і на той клич збігалися пастухи, челядники, шинкові наймити, просто гультяї, – кількалітня війна, руїни виплодили незліченну кількість відвиклого од праці, ледачого люду, котрий мріяв розбагатіти в одночасся, захопивши маєтності заможних хазяїнів. На радному майдані тріпотіла Пушкарева корогва, й під нею од ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бік Чигирина різномасний обдертий люд – кепсько одягнений, без зброї, без коней, без шеляга в кишені, зате затятий і відчайдушний і завжди п'яний. Незабаром їх назбиралося на піший полк, понад двадцять тисяч, їх називали дейнеками, самі ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зіньків, Ромни, Миргород – звідусіль на Пушкарів поклик плинули товпи обірваного люду. Жадали перемін, і то негайних.

У Чигирині було тихо, тривога ходила в глибині. Всі розуміли, що добром те полтавське ворохобство не скінчиться, що, либонь, знову від православного меча потече православна крівця. Лишалася надія на Москву, гетьман просив її уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невідомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотів кровопролиття, не хотів на власному полі січі, яка надломить і його сили, відрядив до Полтави намісника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар розпустив дейнеків, випив з ним мирову чару. Обіцяв прощення, обіцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар відказав коротко: «Не діжде», й наказав забити Тимоша в заліза та відправити в Камінне до свого приятеля, московського воєводи Колонтаєва.

Матвій сидів за столом, схиливши за звичкою голову на ліве плече, перебіловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерігав полковника від якшання з Пушкарем та пушкарівцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотів схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече:

– Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати…

Гетьман приязнив Матвієві, оті кілька слів «гетьман на той час», сказані на раді вельми до місця і вельми вчасно, лягли між ними міцною кладкою.

– Грізний лист…

– Грізний – посвист шаблі. Я все зробив, аби не витягати її з наділків. Іншої ради нема. Йдеться до волейної потреби, – мовив довірчо. – Потнемо ми їх. Ох, тяжко мені… А що робити? – й дивився Матвієві в очі чорнющими очима. Той погляд проник Матвієві в душу, й там аж зашкварчало. Матвій злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почує калатання його серця й вивідає його мислі. Може, він вже прочитує їх? Всі дні він думав про полтавську колотнечу, про дейнеків, про Супруна. Впала йому випадкова звістка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться, бунтується, й злякався, що добунтується до лиха. Розум, досвід підказували: таке не минається, не закінчується нічим, прийде час, і молодшого Журавку покличуть до відповіді. А тепер і гетьман підтвердив ті його здогади, побоювання, й Матвій розтривожився вкрай. Виговський же подумав, що Матвій так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплів до писаря ласкою, розчулено потис плече.

Гетьман пішов, а Матвій сидів і думав, що йому робити. Треба якось попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка про Сидора, й звіяв її: що може сказати Супрунові Сидір, та Супрун лише поглумиться над ним або й по гамалику заїде. Лихо… Справжнісіньке лихо. Брат рідний… Одна кров. Двоє їх у цілому світі… Думки пурхали, як горобці в зачиненій клуні.

Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до ніг.

VII

…Над байраком літала відьма, знімала з неба звізди, клала їх під перекинуту догори дном бочку, а місяць загнала в хмари, й осавул Шуляк, який ішов додому з хрестин, збився з путі, забрів у болото й трохи не втопився. Відьму Коржиху бачив у небі сам. Коли ж її взяли до тюремного в'язання, знайшлися іншії свідки, які показали, що Вуцька Коржиха часто в хмари дивиться, і в її в димар залазить кіт чорний, а по тому з димаря вилітає сова, а Семен Осика посвідчив, що відьма в нього коней поурочила, й вони пошаліли, розбили воза, а сам він, Семен, побився вельми, найвищим свідченням було, що вона, Коржиха, відьма, буцімто дала від пристріту дівці Гнідишиній кості, взяті на могилі Гордій і на воді опівнічній настояні, від чого та дівка й померла. И двічі вона ворожила сотнику полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, від чого пан сотник мав збитки великі. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собі слушної справи не могла, і городський суд вкрив її декретом судовим та постановив дати Коржиху на пробу синім залізом, тричі їй вчиняли пробу, й кожного разу вона втрачала свідомість, бо ж чарами володіла, таким чином уникала болю, й суд учинив її винуватою і вказав, що оная відьма на горло вскарана бути має через вогонь, присуд виконати по закінченні храмового свята Миколи, спалити відьму в дуплі верби, обклавши те дупло сіном. Вуцьчин брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд відмінити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович-Зарудний пішов порадитися з гетьманом, той саме обідав – смаженою козою з капустою та сливами, – вислухавши суддю, витер рота чистим рушником і сказав одне-єдине слово: «Суєвір'я», й знову заходився біля смаженини, а Богданович-Зарудний вирішив відправити когось із підсудків до Полтави. В супровід судді Іллі Царгородському мав їхати хтось із писарів, Матвій набився в підпомічники сам.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.