Історія України в романах - Хотин

– Що ж, із радістю поділюся з паном Сагайдачним нашими планами. Якщо ви, пане Ходкевич, вважаєте це необхідним.

Ходкевич скривився від такої відкритої неповаги до козацького ватажка.

– Будьте люб'язні, – незадоволено відповів він.

Любомирський ввічливо посміхнувся.

– Ми розмістили військо таким чином, щоб максимально використати переваги місцевості. Тож усі дев'ять полків, поділені на дві частини, стоять широким півколом у напрямку на захід та південний захід. Однією частиною командує пан Ходкевич безпосередньо, другою, прислухаючись до його мудрих порад, Сейм призначив командувати мене. У тилу маємо цю фортецю і міст, який ви могли бачити і яким, власне, ми переправилися сюди. Переправилися без наших спільників, козаків. Припасів у війську майже на місяць. Артилерія розташована…

– Я мав змогу спостерігати за розташуванням артилерії, – коротко перебив Сагайдачний.

Любомирський «одягнув» на обличчя свою найлюб'язнішу посмішку і, позирнувши на Сагайдачного, запитав:

– Ми, нарешті, хотіли почути, де наші союзники. Вам відомо, що до гетьмана Бородавки вже неодноразово відряджалися посланці, але він нічого певного нам не відповів?

– Відомо, – почулася похмура відповідь.

– Навпаки, – продовжив Любомирський, – він нахабно відхилив наше прохання приєднатися до війська його королівської мосці ще на Поділлі, до переправи через Дністер. А тепер до нас доходять чутки, до того ж із вірогідних джерел, що Бородавка розкидав своє військо чатами по всій Волощині, знаходячись майже у прямій видимості у турецької армії. Тож є значні втрати.

Доповідають, що турки побили велику кількість козаків, декілька сотень взяли в полон. І це все від бажання нагріти руки легкою здобиччю. Тож я волів би поставити питання панові Сагайдачному: коли ви збираєтеся виконувати рішення козацької Ради від п'ятнадцятого червня, яка відбулася у Сухій Діброві? Адже нам було обіцяно всіляке сприяння з вашого боку, шановний пане Сагайдачний.

Сагайдачний піднявся і пройшовся по кімнаті. Потім обвів поглядом присутніх.

– Як вам відомо, ясновельможний пане Любомирський, і вам, шановне панство, я до останнього часу знаходився у Варшаві, де вів переговори з панами сенаторами. Метою цих переговорів було владнати відносини козацтва і Польщі. Адже вам відома ситуація, що склалися за останні декілька десятиліть в Україні. Так, ми вирішили у Сухій Діброві допомагати Польщі, хоча шановне панство пам'ятає, як їм відмовили у допомозі уряди Франції, Австрії, Іспанії та Італії. Козаки погодилися виступити проти турків, але й у них було багато прохань до його королівської величності. Отже, ці питання я вирішував у Варшаві. Скажу відразу, що ми досягли згоди, і я їхав у військо з приємними новинами. Однак те, що я чую від вас, шановний пане Любомирський, глибоко засмучує мене. Повинен визнати, що Бородавка дуже нерозумно поводиться. Тож я всіма силами буду намагатися виправити те, що сталося. Сподіваюся, що все ще можна поправити.

– Я гадаю, пан Любомирський дещо згущує фарби. Проте факт залишається фактом. Бородавка нахабно поводився з послами, які, до речі, були шляхтичами, а також відмовився виконувати всі наші накази, – Ян Кароль Ходасевич невдоволено глянув на Сагайдачного. – Я хотів би, щоби пан Сагайдачний знав: ми воліли б бачити його на чолі козацького війська. Бородавка зарекомендував себе украй погано в очах наших. Навіть не уявляю, як ми зможемо з такою людиною узгоджувати спільні дії проти ворога. Одним лише цим Бородавка грає на руку Османові й на згубу отчизні.

Сагайдачний спокійно оглядав присутніх. На обличчі жодного виразу, хоча в голові ціла буря почуттів. Ось воно! Нарешті заговорили прямо, не те, що там, у Сеймі. Бородавка для них надто одіозна постать, Бородавка – невдячний хам, Бородавка – загроза мирному сусідству польської та української націй… І все. А тепер чітко: Бородавка – зрадник, він грає на руку ворогові. І головне, на його місці хочуть бачити Сагайдачного. Усе ж вирішив не виказувати ні згоди, ні незгоди. Ходкевич повинен знати: реєстровим козацьким військом командує козацький гетьман, а не коронний.

– Яцька Неродича на гетьманство призначив не я, – твердо вимовив Сагайдачний, дивлячись в очі віденського воєводи. – Це компетенція Ради. Тож усунути його може лише Рада, ви всі це добре знаєте. Єдине, що можу пообіцяти, – це обговорення поведінки гетьмана на раді старшин. А там, як вирішать козаки.

– І все ж таки, пане Сагайдачний, нам невідомо, де у цей час знаходиться Бородавка. Щоб вирішити його долю, треба його відшукати.

Фраза належала Якову Собеському, середнього зросту, огрядному, але надзвичайно енергійному сорокап'ятирічному чоловікові. Собеський не міг усидіти на місці й підхопився на рівні. (Втім, знаючи його як досвідченого дипломата, Сагайдачний зрозумів, що це лише гра.)

– Волощина не така вже й маленька, – широко розвів руками політичний комісар, – а турки стоять табором супроти наших позицій. Нехай це лише частина війська, однаково, початок битви – справа кількох днів. Козаки потрібні нам тут уже зараз. Що ви запропонуєте?

Сагайдачний подивився на комісара.

– Лише одне. Я негайно вирушаю на пошуки козаків. І обіцяю привести їх якомога швидше.

Собеський опустив очі. Нарада продовжилася стосовно інших питань. Обговорили місце розташування майбутнього козацького табору й інші справи, пов'язані з цим. Ходкевич дав розпорядження полковникам тримати частини у стані повної бойової готовності. Хоча було малоймовірним, що турки кинуться у бій, не перепочивши, як завжди, п'ять-сім днів, але воєвода вирішив не ризикувати. Розходитися почали лише через дві години.

Сагайдачний бадьорим кроком прямував до невеликого козацького загону, на чолі якого він прибув у Хотин. Звивиста стежка, яка бігла у темному, запиленому килимі трави, привела його до місця стоянки. Над головою нависла велетенська округла споруда Комендантської вежі. Жовтий вищерблений камінь здіймався на два з лишком десятки сажнів, закриваючи майже весь виднокрай. Під стіною, здираючись стрімким схилом, паслася селянська корова. Виконувала майже акробатичні трюки, вишукуючи ліпшої паші. На болотистому дні колишнього рову дзюркотів веселий струмочок. Проминав затінок горіхових дерев і біг до широкого плеса Дністра, над яким здіймалася північна стіна із сумнозвісною вежею Смертників. З давніх-давен на кам'янистому березі під нею знаходили свою смерть десятки нещасних, що їх було засуджено до страти.

Козаки напували коней у струмку, грілися на сонці, відпочивали після подорожі через Польщу. Кілька парубків, завзято ляскаючи засмальцьованими картами, грали в чупрундира.

Сагайдачний підійшов до сотника Загнибіди, що стояв поруч із картярами й задумливо розглядав триметрові зубці на фортечній стіні. Побачивши Сагайдачного, вказав на них рукою.

– Добра кам'яниця! Такі стіни й турецькі гармати не візьмуть.

– Та добра. Маленька лише… Давай, Іване, піднімай людей.

– Вирушаємо?

– Треба.

– До Бородавки?

– До нього. Треба глядіти, як дитя нерозумне.

– Тут волохи проїжджали, казали, десь під Сучавою козаків бачили. А другі під Могилевом, трясця його знає, куди їх занесло.

– Знаю. Поляки тільки й мають діла говорити, що Яцько військо по всій Молдавії та Волощині розкидав.

Загнибіда із зітханням покрутив головою.

– Ой, не до добра!

– Звісно. Вже пішли чутки, що побили їх дуже.

– І навіщо ж воно?

– Яцька не знаєш? Йому б у здобич побавитися. Тепер полетіли буйні голови, що минулого року кричали: «Геть Сагайдака!» Тепер зачухаються! – у голосі Сагайдачного почулася зловтіха.

Він узяв у джури повід і одним рухом скочив на коня.

– Уперед, дітки, не баритись! – і першим погнав коня скелястим берегом.

Ще задовго до обідньої пори загін у півтори сотні вершників виїхав із Хотина й попрямував на захід. Сагайдачний поспішав. Він мав намір не пізніш як на другий день бути у таборі гетьмана.

Ледь всілася на обрії хмарка куряви, через місток до фортечної брами поспішав, сповнюючи повітря цоканням копит, другий загін. А ще через хвилину здивованому Ходкевичу доповіли, що його аудієнції очікує посол гетьмана Бородавки. Він назвався полковником його гетьманської милості Михайлом Дорошенком і доповідав, що козаки стоять табором за сотню верст на захід, під Могилевом, і очікують розпорядження командувача.

– Чортів Бородавка! З'явився насилу, пся крев. Стонадцять дзяблів у його холопську пельку! – заревів Ходкевич. Проте, незважаючи на лайку, в його голосі бриніли радісні нотки. Віленський воєвода щиро зрадів появі козаків, забуваючи, що завжди вважав їх натовпом черні й кривив шляхетні губи від думки, що матиме їх союзниками.

– Треба спинити Сагайдачного. Висилайте загін рейтарів за ним, – звернувся він до присутнього у кімнаті Лєсковського. – А проте… Нехай їде. Не наше шляхетське діло за холопами бігати. Та й піджене Конашевич Яцька. Ні, нехай їде…

Того вечора Дорошенко вирушив до козацького табору. При собі мав наказ козакам негайно вирушати у Хотин.

Загін Сагайдачного обережно пересувався волоською землею. Петро Конашевич їхав на чолі загону, уважно позираючи навкруги. Його непокоїла близькість турецького війська і повне незнання того, де шукати Бородавку. Вони вже кілька разів міняли напрямок руху і заїжджали у невеличкі селища. Але ніде ніхто не бачив великого козацького війська, лише невеликі загони. Люди вороже ставилися до козаків, пам'ятаючи недавній грабунок висланими Бородавкою чатами.

Нарешті зустріли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корів і телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике військо кілька днів тому, і йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився – нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.

– Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!

У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.

– Не стріляй, братику, свої.

– Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?

Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:

– Що тут у вас?

– Ось, у кущах ховалися. Нас почули – покликали.

– Хто такі?

– Свої ми, пане гетьмане, запорожці.

– А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?

– Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали… Сотня братчиків голови зложила. – Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. – А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.

Сагайдачний придивився до козака пильніше.

– Де зараз табір?

– Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.

– Добре, молодцю, – Сагайдачний повернувся. – Коней козакам! – І додав, звертаючись до Андрія: – Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.

Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:

– Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?

– Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.

– З вашого загону ви єдині?

– Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки…

– Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!

Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.

– То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?

– Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо…

Сагайдачний спересердя сплюнув.

– Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!

– Вірю, батьку.

Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу…

Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит – чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний напружився.

– Що там?

– Ми натрапили на слід війська.

– Слід великий?

– Великий, батьку, багато тисяч пройшло.

– Куди веде?

– На південь.

Сагайдачний поміркував. Слід могли залишити і свої, і вороги. Але навіщо туркам вести своє військо на південь, адже Хотин у другій стороні? Отже, Бородавка. Фатальну помилку було зроблено. Сагайдачний наказав рухатись услід армії, що пройшла тут кілька годин тому.

Деякий час загін гнав чвалом широкою смугою витоптаної тисячами ніг трави. Просіка у незайманих травах була густо всіяна конячим гноєм і рештками їжі, що нею вояки втамовували голод, не спиняючись на відпочинок.

Нарешті далеко попереду з'явилися вогні великого табору. Сотні багать укривали велику долину, яка відкрилася перед козаками. Втомлені очі чимдуж вглядались у далечінь, намагаючись зазирнути в обличчя тих, що сиділи біля вогнищ. Та марно – їх розділяли кілька верст.

– Уперед, панство, це свої, козаки! – гаркнув Сагайдачний. Він і гадки не мав, що турки повернули на південь, щоб вийти напереріз Бородавці й зашкодити його об'єднанню з армією Ходкевича. Мізерний козацький загін простував у пащу османського табору.

Почало розвиднятися. Небо поступово сіріло, відкриваючи сховане раніше довкілля. Крізь темряву проступали поодинокі дерева й зарості очерету на болотцях між стрімкими пагорбами. Над вогнями попереду з'явилися сиві шапки димів. Очі почали розрізняти окремі деталі розмитої до цього картини. Багатолюдний табір більшав і більшав, поки не зайняв величезну частину виднокола. Тисячі наметів розкинулися, вражаючи своєю кількістю.

Сагайдачний придивився. Щось насторожувало у тих наметах, щось таке, що він відчував шкірою, але поки що не розумів.

За спиною стривожено заіржав кінь, змушуючи Сагайдачного здригнутися від несподіванки. Одразу ж хтось гаряче зашепотів:

– Це турки, батьку! Побий мене грім, вони!

Сагайдачний рвучко повернувся. За ним, піднявшись у стременах, стояв Андрій Кульбаба.

– Ти здурів, хлопче!

Але Андрій не вгавав:

– Ні, погляньте! Он там, праворуч… бачите?! Біля узлісся?

Сагайдачний поглянув у напрямку, що на нього вказував козак. Ранішня імла сивою ковдрою сідала на землю, погіршуючи видимість, а старечі очі вже не мали колишньої гостроти. Хоч і вдивлявся, напружуючись до краю, бачив лише поле, щільно засіяне багряними зернами вогнищ і білим лахміттям наметів. Через хвилину вимовив:

– Я не бачу нічого підозрілого.

Андрій затанцював на місці, намагаючись стримати коня. Той відчував напруження людей і гарячкував, час від часу поривався стати дибки. Нарешті стримав, натягнувши повід:

– Тпру-у! Несамовитий… Батьку, там верблюди! Погляньте добре! Ні в нас, ні в городових полках не було жодного верблюда!

І Сагайдачного осяяло. У розпечений мозок нарешті випливло із глибин підсвідомості те, що непокоїло у вигляді наметів. Усе надзвичайно просто: їх надто багато для козацького табору. Те, що хвилину тому було незрозумілим страхом, перетворилося на смертельну небезпеку. Стало на свої місця, відкриваючи страшну помилку: там, де очікували знайти друзів і жаданий відпочинок, натрапили на ворогів.

А в таборі вже піднялася метушня, почулися крики. Переляканий голос щось лементував турецькою, потім ударило кілька пострілів. Очевидно, сторожа сприйняла сотню вершників за авангард козацького війська й несамовито била на сполох. Із шатер вибігали напіводягнені аскери, бігали, не розуміючи, що сталося, по табору. Люто гавкали собаки.

– А на чорта… – заволав Сагайдачний. – Назад! Швидше назад! Прийшли, матері його… Як барани до різника.

За мить уже мчали зворотним шляхом. Летіли розпластані над клубами ранкового туману, безжально били острогами потомлених коней. Нещасні тварини важко хрипіли, вкривалися клаптями жовтої піни, що її вітер шаленої гонитви зривав із блискучих боків. Низько схилялися вершники над гривами коней, немов приростали до них, і поганяли, лише тріпотіли червоні шлики на шапках, зав'язані вузлом за спиною рукави й різнобарвні прапорці на ратищах. А очі з надією вдивлялись у лісову смугу на обрії. Таку невимовно далеку…

Турки оговталися досить швидко і вже стукотіли, стукотіли копита за спиною у втікачів. Три сотні вершників на свіжих конях стрімко скорочували відстань до козаків. Хутко наздоганяли запорожців капрісі – комонні розвідники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-під червоних кауків, поганяли негевських скакунів і харчали від передчуття швидкої перемоги. А від табору вже від'їжджав другий загін: турки після того як зрозуміли, що козаків лише мізерна жменька, летіли виказувати свою хоробрість. Треба було приймати бій, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумів це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаєм. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загін розтягнувся полем широкою дугою і мчав до темної смуги рятівного лісу. Мчали, випереджуючи вітер, підстьогувані криками переслідувачів. Капрісі, як мисливські хорти, летіли й не розбирали дороги…

Коли до дерев залишилося дві сотні кроків, передні ряди переслідувачів ударили у спину козакам із пістолів. Троє козаків, полишаючи шалену гонитву, забилися під копитами турецьких коней. Подальший перебіг подій їх уже не цікавив. Далі зволікати було неможливо. Капрісі, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й націлювали на козаків блискучо-хижі рихви списів.

Сагайдачний рвучко повернув коня й дістав шаблю.

– До бою, дітки! До бою! – пролунав над ранковим полем його гучний голос. – Мерщій розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!

Загін, миттю обернувшись, наїжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бій розгорівся, немов шалена козацька гулянка. Гучне «алла», мов морська хвиля, розбилося до гранітного «слава», обросло брязкотом і стукотом, і, врешті, потонуло серед криків людей, іржання коней і ляскання пострілів.

Андрій разом з іншими кинувся на турків. Підскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустріла крицю, вибиваючи іскри. Турок одразу рясно спітнів і ледь встигав відбиватися від цілого вихору ударів, що їх сипав оскаженілий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увійшла в голений череп, розрубавши його аж до перенісся. Яничар злетів із коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрій уже мчав на допомогу козакові, що ледве встигав відбиватися від трьох турків. Він, як вітер, пролетів повз них, збивши одного із сідла страшним ударом шаблі. Тіло в агонії дрібно забило ногами, ніби намагалося догнати голову, яка з широко відкритими очима покотилася під кінські копита. Бій тривав з перемінним успіхом, але вже через десять хвилин до турків почало надходити підкріплення. Усі, хто були живі в бусурманському таборі, полетіли на допомогу своїм.

Уже впали з гарячих коней два десятки козаків. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубаті голови. Ще кількох сипахи підняли на списи… Андрій раптом побачив Яцька. Той, як досвідчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись із банькатим турком у зеленому тюрбані. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на підмогу і з наскоку розрядив у турка пістоля. Хлопцева шабля і Андрієва куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки крові.

– Відходь, Яцьку, не гайся! – крикнув Андрій.

– Ні, – замотав той головою, – я тут, із вами!

– Назад, скурвий сину! Кому сказав!

Андрій вперіщив по конячому крупу плазом шаблі. Яцьків кінь зірвався з місця, несучи вершника в тил козаків, що поволі відходили під натиском турків. Ті вже у п'ять разів переважали кількістю.

– Тримайся ближче до гетьмана! – кинув навздогін Андрій. Він хотів ще щось додати, та не встиг. Краєм ока вловив поряд якийсь рух і інстинктивно відсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетіло блискуче лезо шаблі. Андрій відповів ударом на удар і за мить знову пірнув у круговерть бою. Праворуч і ліворуч від нього падали у кривавому тумані люди і коні. Поле все щільніше встелялося тілами своїх і ворогів, а він немов не помічав цього, осатаніло рубав і відбивався.

Не бачив навіть того, що козаків залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецької кінноти. У лихоманці бойовища просто не мав часу оглянутися. Помічав лише те, що руків'я шаблі стало зовсім мокрим від крові. І боячись, що зброя вислизне з рук, він раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарешті до нього долинув крик, який умить привів його до тями.

– Батька поранено!

Андрій повернувся і побачив Сагайдачного, що, зігнувшись у сідлі, тримався за поранене плече.

– У Конашевича влучили! – крикнув ще раз той самий козак, котрий із закривавленою шаблею у руках кружляв навколо пораненого ватажка. Цієї самої миті куля влучила і в нього, і він, тримаючись за затягнуті синім сукном груди, важко сповз на землю. Кінь сполохано заіржав і залишився стояти біля вбитого господаря.

Андрій чвалом погнав коня до місця, де був Сагайдачний. Там побачив і Яцька.

– Треба тікати, пане гетьмане!

Сагайдачний відповів крізь міцно стиснуті від болю зуби:

– До лісу, молодці, там порятунок!

– Тримайтеся за мене, батьку, – Андрій підставив плече.

– Сам! – Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу і, вдаривши коня в боки, помчав до лісу. Андрій і Яцько кинулися за ним. Бій позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весіллі і тепер лежали всі там, де їх застала смерть. Кожен забрав із собою кількох ворогів: у бою загинуло майже п'ятсот чоловік відбірної кінноти османів. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утікачів, але на узліссі спинився: заходити у гущавину жоден з турків не наважився…

Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.

Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.

– Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! – не витримав нарешті Андрій.

Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.

– Добре, – промовив він згодом, – від бусурман, здається, відірвались.

Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.

– Зараз, батьку, зараз! – він повернувся до Яцька, – Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!

Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.

– Що там? – підняв голову Сагайдачний.

– З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. – Він простягнув принесену Яцьком фляжку.

Сагайдачний зробив кілька ковтків.

– Добра оковита, козаче! Будеш?

– Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.

– Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.

Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.

– Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.

– Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!

Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.

– Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!

Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.

– Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!

Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.

– А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?

– Восьмий рік.

– А як опинився?

– На Січі?

– На Січі.

– Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…

– Біда нашим людям!

– Біда, батьку.

Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:

– Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!

Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.

– Усе, – нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.

– Як міг, зробив, – сказав він, розглядаючи свою роботу.

– Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

– Може, все ж відпочинете? – Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

– Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – підкликав він Яцька, – допоможи.

За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.

– Давайте, запорожці, не відставайте! – вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.

Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

– Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.

Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.

– У турка, – невесело протягнув він, – його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!

– От непослух! Я тобі де казав бути?!

– Та я… усі ж билися!

– Ну, бились. А де ж тепер шабля?

– Впустив! – гірко зітхнув хлопчина.

– Це ти тому такий кислий?

Яцько мовчки хитнув головою.

– Молодець, малий, – повернувся до них Сагайдачний, – буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.

Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.

– Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати… Подобається на Січі? – похитав він головою.

– Дуже! – вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.

– Яцько молодець, – озвався Андрій, – там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.

Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.

Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло – перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:

Ой, полем, полем килиїмським,

Та шляхом битим ординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться він ні огня, ні меча,

Ні третього болота…

Невесела пісня, що її виводили низькі чоловічі голоси, умить звеселила трьох подорожніх.

– Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! – вихопилося в Андрія.

Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрій з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не міг пораненою рукою ні гребти, ні триматися за луку сідла. Час від часу Сагайдачний стогнав, міцно зціпивши зуби. Широка річка неквапно несла свої води, і легкий вітерець допомагав змученим козакам – на застиглому дзеркалі води не було ні найменшої хвилі. Коні напружено форкали і стрімко скорочували відстань до берега. Від могутніх копит по воді розходилися невеличкі коловороти. Через півгодини ноги намацали слизьку глину річкового дна. Коні й люди стріпували із себе струмки холодної води.

Сагайдачний скочив на коня і повернувся до Андрія.

– Дякую тобі, козаче. Знай: я тепер твій боржник. У будь-який час радий тебе бачити. А зараз мені час до Бородавки.

Залишивши запорожців на березі, він помчав до табору. За лічені хвилини проминав уже здивованих вартових, котрі позирали на нього з лінії возів, що ними було обставлено табір.