Арахнофобія

Вони навчались на одній кафедрі в ЛДУ, разом працювали у підрозділі «Беркут», в одній секції займалися кікбоксингом. Тоді, усередині дев'яностих, життя здавалося зрозумілим, хоча й не надто легким, а їхня чоловіча дружба не могла бути порушена будь-якими обставинами. Відтоді минуло багато часу. Ярослав оженився і розійшовся з дружиною, не в змозі жити тихим і спокійним життям. Утратив завдяки бунтівливому характеру роботу в міліції, пройшов схожою на лезо бритви стежкою найманця під час чеченської війни на Кавказі. Нарешті, змінив камуфльований одяг солдата на дорогий костюм приватного охоронця, а потім і приватного детектива. Але Вадим Галкін, у душі розуміючи навіть такі неоднозначні вчинки Ярослава, як його поїздка до Чечні, був дещо іншою людиною. Він був звичайним опером. У повному розумінні цього слова. З холодним розумом, розсудливістю і здатністю протистояти не лише бандитським «стволам», але й розносам начальства. Після п'ятнадцяти років роботи в міліції Галкін отримав погони майора, два вогнепальних поранення і кімнату в гуртожитку з доволі маловірогідною перспективою отримати колись власне житло. До таких надбань долучалась неймовірно сварлива й схильна до істерик особа на ім'я Рая, котру Вадим Галкін мав за дружину, і двійко дітей, які щиро любили тата. Втім, троє останніх до роботи в міліції стосунку не мали. Вони швидше мали статус тихої гавані, у якій Галкін іноді відпочивав від роботи. Хоча, що стосується Ярослава, він не зміг би асоціювати Раю з назвою «тиха гавань» навіть після повернення з запеклого вуличного бою. І тепер саме до Галкіна їхав Ярослав у надії дізнатися щось нове про зникнення громадянина Речі Посполитої Польської Євгена Бондаренка.

Автоматнику фойє відділка підозріло поглянув на Ярослава і Федька, котрі з виглядом упевнених у собі людей пройшли до «вертушки», яка відмежовувала просторий хол і кімнату чергового по місту від сходів на верхні поверхи.

– Ми до Вадима Олексійовича, – випередив Ярослав запитання міліціонера. – Третій поверх, кімната сімнадцять. Він на нас очікує.

Сержант, якому помітно допікав одягнутий з волі якогось вузьколобого служаки з великими зірками бронежилет, кивнув головою.

– Можете пройти.

Ярослав наблизився до нього і поманив пальцем. Міліціонер схилив голову.

– Недавно в міліції? – запитав його Ярослав таємничим шепотом.

– Кілька тижнів, – простодушно відповів сержант, шморгнувши кирпатим носом.

– Цей бронежилет має назву «Зубр» і складається лише з двох титанових пластин. Усе дуже просто: одна прикриває груди, друга – спину. Якщо їх витягнути з чохла, ніхто не помітить, а шию не буде натирати. Зрозумів?

– Так! – міліціонер змовницьки посміхнувся.

– От і добре. Тільки не роби цього, коли працюєш на «землі». Ніколи не роби!

Галкін був у кабінеті не сам. Помітивши Ярослава, він махнув рукою на знак привітання і вказав на стільці біля подряпаної шафи в кутку.

– Зачекайте кілька хвилин, хлоп'ята, зараз я звільнюсь.

Ярослав із Федьком пройшли кабінетом і розташувалися на вказаних стільцях. Тим часом Галкін продовжив розмову з двома підлеглими, що її був змушений перервати.

– І я не хочу чути потім від вас дурних відмазок! Мене це не хвилює. То у вас даїшники не встигли наздогнати, то таксист дорогу перегородив. Кому це цікаво?

– Але ж це правда, Вадиме Олексійовичу! Ну, що, ми мали пішки його наздоганяти? У нього мотоцикл за кілька секунд до сотні розганяється!

– Передбачити мали, Юрцю, передбачити! Ще до того, як він про свій мотоцикл подумав, ви його повинні були взяти за ласти і рилом до ґрунту вложити! – плеснув долонею по столу Галкін. – А тепер що? За вчорашній вечір дві сумочки він зірвав? Зірвав! Одна дівчина з переломом руки у лікарні лежить? Лежить! Одне слово, Юрцю, якщо ти мені того недоноска до кінця тижня в браслетах не покажеш, нарікай на себе!

– Слухаю, Вадиме Олексійовичу! – Судячи з бадьорого голосу оперативника, він звик до такого роду розмов. – Дозвольте йти виконувати.

– Та йдіть уже! – відкинувся на спинку крісла Галкін.

– Ось так і живемо, – мовив він до Ярослава, коли за оперативниками зачинилися двері. – Своїм козакам на горіхи роздав, тепер маю йти до начальства власну долю вигрібати.

– Ще не звик? – посміхнувся Ярослав.

– Та звик… Уявляєш, завелося в мене тут якесь лайно мале, літає на мотоциклі, вириває в дівчат сумочки з рук. Два тижні впіймати не можу, шумахер довбаний! Учора вже майже взяли, в останній момент з рук вивернувся. Та ще й мало під вантажівку не влетів. Я тепер на хлопців репетую, а сам думаю – добре, що втік. Якби його, гівнюка, по бруківці розкатало, уявляєш, що б тут почалося?

– Шумахер ганяв не на мотоциклі, – вставив свої п'ять копійок Федько, відомий знавець «Формули-1» і вболівальник знаменитої «Скудерії Феррарі».

– Та хай хоч на мітлі літає, песеня. Візьмемо, їй-бо, ремінцем відшмагаю!

Галкін устав з-за столу, підійшов до вікна і, розчинивши його навстіж, припалив цигарку.

– А ви яким вітром?

– Попутним, – відповів Ярослав. – Справа про спалене на Личаківці авто з двома трупами у тебе?

Галкін потер підборіддя і присів на підвіконня.

– Так, а це вже цікаво. У мене таке враження, що ти з'являєшся перед тим, як має стати по-справжньому спекотно.

– Чому?

– Чому, запитуєш? Може, то мій життєвий досвід. А може, тому, що цю справу я отримав лише дві години тому безпосередньо від генерала. Вона на контролі в Києві.

Ярослав тихенько свиснув.

– Маємо файно попрацювати.

– Що стосується мене, то, окрім безсонних ночей, маю щодня бути на доповіді у справі в генерала. Особисто. Дозволь запитати, а хто тебе найняв займатися цими жмурами?

– Власне, не ними.

Ярослав коротко, але досить вичерпно розповів про Барбару Красовську, їхню розмову в кав'ярні і про зниклого Євгена.

– Маю знайти його і розраховую на твою допомогу. Пані надзвичайно щедра, тож у разі успішного закінчення можу суттєво підняти й твій сімейний бюджет.

– Та йшов би ти до біса, Ярику, – без злості в голосі мовив Галкін. – Ти ніби вперше зі мною працюєш. «Я мзду не беру мне за державу обидно!» – продекламував він голосом Верещагіна з «Білого сонця пустелі».

Галкін помовчав і нарешті сумно зітхнув.

– Мало було біди… Любиш ти підняти настрій, Ярику! Недостатньо було мені двох трупів і контролю з міністерства, як тут ще з'являється іноземний громадянин.

– Точніше зникає.

– Саме так. І як ти розцінюєш свої шанси побачити молодого жителя Варшави серед живих?

Ярослав лише розвів руками. Галкін зітхнув.

– Отож-то й воно, Савицький! Я скоро ховатись від тебе буду: ти вісник апокаліпсису!

– Який зважує на шальках терезів твої злі і добрі справи, – відповів Ярослав. – Розповідай усе, що знаєш.

– Знаю я, власне, зовсім небагато. Учора пізно ввечері у приватному секторі, неподалік від виїзду з міста, було знайдено спалений автомобіль «Ауді-80» з двома сильно обгорілими трупами в салоні. Особи померлих установлюються. На даний момент відомо, що автомобіль належав Сердюку Антонові Петровичу, мешканцю міста Львів, приватному таксисту, уродженцю міста Стрий Львівської області. Причина смерті також установлюється, хоча вже тепер ясно, що обом потерпілим перерізано горлянки. Трупи не піддаються впізнанню через те, що майже всі м'які тканини сильно обвуглені, так що мусимо очікувати результатів експертизи. З особистих речей, які вціліли від вогню, – лише швейцарські годинники «Радо» із срібними браслетами. Важлива деталь – на обох трупах годинники абсолютно ідентичні, крім того, на браслетах однакове гравіювання: «На довгу пам'ять від Євгена». От і все. Додам лише, що маємо вже заяви про зникнення Сердюка Антона Петровича і Мостового Павла Леонідовича. Тепер, очевидно, до них долучиться третя заява – про зникнення твого Бондаренка. Справа часу. Твоя полячка, очевидно, більше йме віри до вашої братії. Але ж є ще його родичі у Львові…

– Не густо маємо інформації, – Ярослав і собі припалив цигарку.

– Я, здається, думку висловив ясно – справу отримав дві години тому! А тут ще мотоцикліст цей…

– Слухай, а де саме їх знайшли? Мене цікавить адреса.

– Не пам'ятаю я. Та там не складно – їдь вулицею Личаківською майже до виїзду, метрів за триста від вказівника праворуч підготована до зносу двоповерхівка.

– Не ображайся, – Ярослав простягнув давньому товаришеві руку. – Дякую за все.

Галкін лише відмахнувся.

– Які там образи? Тримай мене в курсі, якщо накопаєш чого. Я ж зі свого боку…

– Неодмінно, – Ярослав підійшов до дверей і притис недопалок до скла попільнички, що стояла на столику поряд із дверима. Поглянув на Галкіна. – Слухай, Вадиме, а от ти казав, що трупи надзвичайно сильно обгоріли. І водночас можна розпізнати марку їхніх годинників. Хіба не дивина?

– Дивина. Власне, марку було вирізьблено на корпусі, механізм вигорів ущент. Але щось у цьому є – вогню було значно більше, аніж буває під час пожежі легковика. Я навіть думаю, що в салоні було бензину не менше, аніж у баку.

А цими браслетами нас немов наштовхують на слід. Цікаво лише хто – душі безвинно убієнних чи невідома нам поки ініціативна група?

Розділ 5

Ноги ще несли його сходами, а думка, працюючи у звичному режимі, вже підказувала, чим потрібно зайнятись насамперед. І, звичайно, таким заняттям було відвідання місця пригоди, у даному разі – місця виявлення тіл Сердюка і Мостового. Поміркувавши, Ярослав повернувся до Федька.

– Сьогодні тебе більше не буду затримувати.

– Але…

– Федьку, справді буде краще, коли я залишуся сам. Ти цим часом спробуй пошукати щось про наших нових знайомих в Інтернеті. «Однокласники» і таке інше. Будь-яка інформація. Розумієш мене?

– Добре, – при згадці про Інтернет Федько погодився без сперечань зі всім сказаним. – Ти як без авто?

– Нормально. Ти ж знаєш.

Федько дійсно добре знав, що Ярослав, перебуваючи в місті, завжди віддавав перевагу пересуванню на власних двох і користувався транспортом, лише коли відстань, яку потрібно було подолати, була вже надто великою або часу на її подолання було обмаль. Тому сказав лише:

– Ну, щасти тобі.

– Щастить тому, хто сам відшукує своє щастя. Я зателефоную.

Ярослав швидко йшов вулицями Львова. Минав юрби перехожих, підморгував зустрічним одиноким дівчатам, роздивлявся старовинні фасади, подекуди дбайливо відреставровані, немов усміхнені, незважаючи на товщу десятиліть, котрі подолали, а подекуди похмурі, з потрісканою штукатуркою і землисто-сивими ліпними амурчиками на карнизах. Проходив повз скляні вітрини крамниць і бутиків. За чим, власне, мандрує він на Личаківку? Що хоче знайти там? Хіба клапоть вигорілої землі. Те, що залишилося від авто тепер, звичайно, на штрафному майданчику. Тіла в морзі. Проте Ярослав не дарма багато років віддав оперативній роботі, щоб не розуміти: місце злочину – це саме та відправна точка, з якої завжди слід починати розслідування. А те, що там наспіх попрацював міліцейський експерт, аж ніяк не могло примусити Ярослава Савицького дозволити собі проігнорувати відвідування того самого місця. Дрібниць у справі вбивства двох осіб бути не може. Їх просто не буває.

Описане Галкіним місце злочину Ярослав відшукав одразу. Доволі похмура цегляна двоповерхова споруда дивилася на нього темними отворами порожніх віконниць. Раптом, примушуючи м'язи напружитися, з нетрів пустого будинку долетів невиразний звук. Ярослав прислухався і про всяк випадок розстебнув ремінчик кобури під пахвою. Та за хвилину лише посміхнувся власній підозрілості – з вікна першого поверху з шаленими криками виплигнули два досить сильно замурзаних коти. Завмерши неподалік, вони почали їсти один одного очима, усім своїм виглядом демонструючи готовність до бійки. З дірявого даху будинку, відгукуючись на легенький вітерець, затріскотів проіржавілий флюгер. Ярослав рішучим кроком ступив на засипану битою цеглою доріжку що вела до внутрішнього подвір'я, проходячи проміж стіною і посивілим від часу дерев'яним парканом, який огороджував будівельний майданчик поряд.

От і воно, місце злочину. Вигорілий бур'ян, що утворює чорну пляму, почорнілі дошки паркану поряд з нею. Шматки іржавого дроту, які колись були металевим кордом в автомобільних шинах, клапті згорілого пластику. Ярослав хвилину постояв, роззираючись, після чого розпочав пошуки. Що саме шукав, не знав. Але знав напевне: він мусить знайти якусь зачіпку. І удача прийшла досить швидко – серед шматочків битого скла раптом щось зблиснуло. Ярослав витяг із кишені складаний ніж і підчепив на кінчику леза латунний циліндрик. Дещо потемнілий, але, безперечно, не настільки, щоб припустити його знаходження безпосередньо у вогнищі. Одного погляду було достатньо, щоб зробити висновок – перед Ярославом лежала стріляна гільза пістолета ТТ калібром у 7,62 міліметра. Обережно, намагаючись не торкатися її пальцями, Ярослав загорнув знахідку в хусточку і поклав до кишені. Наступні півгодини огляду нічого більше не принесли. Ярослав випрямився і припалив цигарку. Повагавшись, вирішив зайти в будівлю. Її огляд нічого не дав – повалені стіни, сміття й принесені сюди невідомо ким шматки картону, ганчір'я й пластику. Він уже хотів виходити, коли почув знадвору кроки й приглушені голоси.

– Дивно, – хмикнув сам до себе Ярослав. – Хто б це міг бути?

Він обережно визирнув надвір. Поблизу місця, на якому згорів нещасний «Ауді», хтось стояв. Краще роздивитися Ярославу не давали кущі чорноклена, що ними рясно поросло подвір'я, але він бачив неясний рух. Утім, ховатися не було від кого. Прибулими, швидше, були місцеві мешканці, котрі, цілком імовірно, могли стати свідками злочину. Ярослав зробив крок до виходу і мало не впав – прогнилі дошки підлоги зі страшним тріском проломились під ним, і він, несподівано для себе, опинився до колін застряглим у пастці з вогкої глини, гнилого дерева й іржавих цвяхів.

Невідомі на вулиці переполошилися. До Ярослава долинув зойк і швидкі кроки. Він спересердя сплюнув і спробував вивільнитися.

– Агов, шановні! – крикнув навмання. – Зачекайте!

У відповідь з вулиці долинуло гучне бахкання, і неподалік від нього, з легким тріском проламавши гілки кущів, гепнулося щось невелике, але досить важке. Ярослав швидко повернувся й відчув, як кров ударила йому в голову гарячою хвилею – поряд, не далі як за три метри від нього на підлозі повільно крутився ребристий циліндрик ручної гранати. Ще до того, як устиг осягнути, що діє, Ярослав підібрався і ящіркою пірнув у пролом, який щойно зробив у підлозі. Щосили намагався розчинитися у смердючому просторі підпілля. За секунду поряд вибухнуло, затріщало й кинуло на плечі щось важке, віддаючи гострим болем у потилиці, забило ніздрі смородом і пилом…

Очуняв Ярослав не швидко – очевидно, минуло не менше десяти хвилин, коли він вирішив, що може спробувати вивільнитися з-під завалу, під котрим опинився після вибуху.

Першим, що побачив, скинувши з себе, мабуть, цілу гору напівгнилих дощок, були перелякані очі давно не голеної особи у брудній шкірянці й заяложеній спортивній шапочці з написом «Adidas».

– Твою дивізію! – тільки й змогла витиснути з себе особа хрипким голосом. Болісно зітхнувши, чолов'яга наблизився.

– Ну ти як? – подав він руку Ярославу.

– Не знаю ще, – Савицький оглянув свій костюм, кілька днів тому куплений в одному з варшавських бутиків. Попри те, що він перетворився на лахміття, додавав бадьорості факт, що слідів крові було не надто багато.

– Щоку, щоку обдер, – указав брудним пальцем незнайомець.

Ярослав притис долоню до обличчя і відчув пекучий біль. Неквапом дістав із кишені хусточку й приклав до обличчя.

– Ти хто? – поглянув він на незнайомця.

– Гришко я, живу тут.

– Зрозуміло, – Ярослав остаточно впевнився, що перед ним один з місцевих бомжів. Людина з касти недоторканих, проте, як показував досвід, незамінний свідок у досить багатьох темних справах.

– Жив, тобто, – бомж ще раз зітхнув. – Тепер напевне мусорні наїде сюди… Потрібно новий барліг шукати.

Ярослав нарешті звівся на рівні й почав струшувати з одягу пил і прилипле до нього сміття.

– Ти живеш учорашнім днем, Гришо. Міліціонерів тут ще вчора було досить. Що ти чув про авто, котре минулого вечора перетворили тут на смолоскип?

– Нічого, – бомж насупився й опустив очі. – Я нікого не бачив!

Ярослав нарешті закінчив приводити до ладу одяг, відчистивши його, наскільки це було можливим. Він безсило присів поряд із Гришком і дістав з кишені цигарки. Одну запропонував співбесіднику. Той узяв цигарку тремтливими пальцями і припалив від протягнутої запальнички.

– Ну от що, чоловіче, – мовив перегодом Ярослав. – Я бачу, що життя у тебе нелегке. Тож обіцяю, що не буду його ускладнювати. Я не працюю в міліції, я журналіст. А задля дешевої сенсації мій шеф згодний бути щедрим. У мене лише кілька запитань, – Ярослав видобув портмоне й вихопив з нього десятку. – Тримай для початку.

Гришко взяв гроші і миттю заховав у лахмітті.

– Ти бачив когось щойно, перед тим як тут гримнуло?

– Двоє. Двоє мужиків. Спочатку бахнуло, потім вони вибігли з двору. Вони мене не бачили. Я вмію зробити так, щоб мене не бачили. Коли часто крутишся перед очима, більше проблем.

– Опиши їх.

– Молоді хлопи. Одягнуті у джинси й темні футболки, на одному, здається, лайковий піджак. Один коротко стрижений, другий патлатий, волосся чорне. Котрий стрижений, міцний дядько, чорнявий трохи дохліший. За парканом у них була машина. На ній поїхали.

– Якої марки авто?

Гришко сплюнув і знизав плечима.

– «Хонда», здається. Срібляста. Воно тобі потрібне? Ще трохи, й був би Богу душу віддав, покинь!

– То я вже сам вирішуватиму, – Ярослав видобув з портмоне ще десять гривень. Уважно поглянув на бомжа.

– Вчора кого тут бачив?

– Нікого! Казав уже. Підходжу – воно горить. Я зрозумів, що треба кігті рвати. Тут автомобілі самі по собі не загоряються.

Машина, чув, від'їздила. Не бачив її, темно було. На горищі спав… недалеко тут. Склянку всмоктав і заснув. Усе.

– Слухай, а ці люди, котрих ти бачив щойно, раніше ти не помічав їх тут?

– Ні.

– Ти давно тут?

– Третій год микаюсь. Як син помер, невістка швидко з хати викинула. Із зони відкинувся, а йти немає куди. От і бомжую.

– То, кажеш, не бачив тих хлоп'ят тут раніше?

– Не бачив. Не личаківські то урки.

Ярослав пожбурив недопалок у куток і звівся на ноги.

– Що ж, дякую на доброму слові. Йшов би ти звідси, чоловіче. Недобре тут.

– Поняв я, не вчорашній, – Гришка заховав до кишені другу десятку, швидко підхопив свою чималу клітчасту торбу й зник за купою мотлоху, звідки з'явився всього кілька хвилин тому.

Ярослав витяг мобільний телефон. Швидко натиснув кілька кнопок.

– Радіо-таксі, слухаю вас, – почув за мить мелодійний дівочий голос у слухавці.

– Доброго дня, прошу авто на вулицю Личаківську, – несподівано Ярослав згадав, що не знає своєї адреси. – Перекажіть водієві, щоб їхав до виїзду з міста, я зустріну.

Кілька секунд операторка про щось спілкувалася по радіостанції, після чого проспівала у слухавку:

– П'ять хвилин очікуйте, біла «Волга», – і почулися сигнали відбою. Ярослав зашпилив кобуру свого «гумостріла», який так і не знадобився, і почав обережно продиратися до виходу.

Розділ 6

Сивовусий водій таксі пильно оглянув дивного пасажира, але нічого йому не сказав. Очевидно, багаторічна праця за кермом таксомотора привчила його не ставити зайвих питань людям, які виглядали так, ніби в них пожбурили гранату.

– Не дивися так, – мовив до нього Ярослав. – Я заплачу за все.

– Адреса? – просто запитав водій.

Ярослав назвав адресу.

– Якомога швидше, я стомився сьогодні, потрібно відпочити.

– Помітно.

Невеличка двокімнатна «хрущовка», що її винаймав Ярослав, була для нього після всіх подій чимось на зразок тихої гавані для пошарпаного штормами корабля. Ярослав скинув у темному коридорчику свій брудний пошматований костюм і пройшов до ванної кімнати. Відкрив обидва крани і став під душ. Лише тепер згадав, що після повернення з Польщі вперше зайшов додому. Автобус, Федько, полячка, потім вибухонебезпечне вітання від невідомих жартівників. Цей день однозначно тягнув на те, щоб його решту провести у кріслі перед телевізором, потягуючи з улюбленого кухля прохолодне пиво. Заразом не зашкодить обміркувати події, у центрі яких, а в цьому Ярослав не мав жодних сумнівів, він опинився, зумівши перейти стежку комусь такому, хто звик спочатку кидати гранату, а потім розбиратися в ситуації, яка склалася. Хто ж цей невідомий, який почувається в межах Львова так, як зазвичай поводяться люди в горах роздертої війною Ічкерїї? Що довше роздумував над цим Ярослав, то більше схилявся до думки, що саме цей «бомбист» зможе розповісти йому про місцезнаходження малжонека пані Красовської.

Ярослав із жалем вийшов з-під пружних струменів теплої води і взявся за рушник. Саме цієї миті почув мелодію мобільного – телефонував Галкін.

Ярослав спересердя пожбурив рушник у куток і взяв телефон.

– Галкін, це несправедливо, я щойно зайшов до квартири.

– Намагаюся не відставати від тебе в ролі доброго вісника, – почувся голос Галкіна на тому боці. – Збирайся.

– Вбогому зібратися… Що там?

– Схоже, я виконав за тебе роботу. От тільки ти навряд чи будеш занадто щасливий – Євген Бондаренко щойно знайдений мертвим. Давай, під'їзди до моргу, поспілкуємося. Заразом розповіси мені про нинішній феєрверк на Личаківці.

– Ти й про нього знаєш?

– Чого б я був вартий, якби мені не було відомо про вибухи гранат у моєму районі? – відповів запитанням на запитання Галкін. – Не барися.

У приміщенні патологоанатомічної експертизи було напівтемно, пахло формаліном, ліками і смертю. Тут, на відміну від сусіднього приміщення моргу, де покійники лежали на столах роздягнені, вимиті, з биркою на великому пальці правої ноги й акуратним швом «від горлянки до пупка», була дещо інша картина. Ті, кому доля не посміхнулася зовсім нещодавно, лежали в одязі, у якому їх застала смерть, подекуди брудні і вкриті закипілою кров'ю. Ложами їм слугували схожі на неглибокі ванни столи з нержавіючої сталі, з водопровідними кранами та короткими шлангами в головах. За допомогою останніх напівп'яні санітари-лаборанти змивали той самий бруд і кров із трупів, а заразом і те, що залишалося після розтинів. Хоча Ярослав ніколи не любив заходити сюди, кілька останніх років він не відчував жодних емоцій, проходячи крізь рівні ряди столів. Після баченого ним у Чечні картини міського моргу не викликали навіть огиди. Вони були звичайними мерцями, навіть ті, котрі побували у серйозній ДТП. Серед них не було розірваних на шматки вибухом авіабомби куп м'яса, спалених напалмом мумій і обгризених собаками дитячих кістяків.

Галкіна Ярослав відшукав у глибині приміщення, поблизу освітленого кількома яскравими лампами стола, на якому лежало приготоване до розтину і прикрите білим простирадлом тіло.

– Ти саме вчасно, – поманив Ярослава рукою Галкін. – Поглянь, твій клієнт?

Ярослав обережно відкинув з голови померлого простирадло і придивився. Навіть перекошене гримасою болю, обличчя неможливо було сплутати з іншим – перед ним був той, хто на фото посміхався з тайського літа, стискаючи в обіймах Барбару Красовську. Ліва скроня Євгена Бондаренка була чорною від закипілої крові і порохових газів.

– Це він, – Ярослав смикнув простирадло, прикриваючи голову вбитого. – Євген Бондаренко.

– Добре. – Галкін поглянув на чоловіка в гумовому фартусі, білій шапочці й окулярах. – Ми зачекаємо, Костю.

– Можете пройти до мого кабінету, – схилив голову той. – Це забере не менше години. Коньяку і сигар я не маю, але у столі є спирт. Так що розташовуйтеся, там зручніше.

– Ходімо, – Галкін підхопив Ярослава під руку. – Спирт – це, звичайно, не коньяк і сигари, але краще, аніж патрати жмурів.

У кабінеті патологоанатома Галкін поводився як справжній господар. Швидко відшукав у столі літрову пляшку зі спиртом, під краном у кутку кімнати вимив чотири склянки, після чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останніми мазками доповнив картину трилітровою банкою квашених огірків із холодильника біля вікна кімнати, серветкою і парою виделок.

– Сідай, не соромся. Тут, звичайно, без шику, але все по-простому, а головне – з лікувальною метою, – він клацнув нігтем по пляшці зі спиртом, – медичний!

Ярослав посунув стілець і сів навпроти Галкіна. Той протягнув йому склянку з прозорою рідиною. Взявши, він зважив її в руці й відставив.

– Де його знайшли? – запитав.

Галкін знизав плечима.

– Не п'єш? Ну, як знаєш, – він перехилив свою склянку, голосно видихнув і захрумкотів огірком. – А я вип'ю. На сьогодні досить служби. А знайшли його в іншому кінці міста, на цвинтарі. Ти часом не знаєш, що він міг робити на цвинтарі?

– Вони разом із Мостовим і Сердюком мали відвідати могилу батьків Барбари.

– Тоді зрозуміло. Його знайдено під купою сміття, за три сектори від могил Красовських.

– Причина смерті – той «вогнепал», що я бачив у нього на скроні?

– Вірогідно, але не будемо поспішати. Зараз Кость нам про все розповість, для того ми тут і сидимо. – Галкін налив собі ще порцію і швидко випив. – Що ж усе-таки трапилося в тебе на Личаківці?

– Банальний вибух армійської гранати Ф-1.

– Ого! – присвиснув Галкін. – Жорстокі з тобою люди.

– Життя з нами жорстоке. Я дещо там накопав, хотів ще трішки побродити. Але, очевидно, мав місце так званий феномен повернення злочинця на місце злочину.

– Злочинців, – Галкін явно намагався підкреслити свою обізнаність, як робив це завжди. – Двоє молодиків у сріблястій «Хонді». Що ж ти накопав?

– Звідки така обізнаність? – примружився Ярослав. Хоча він завжди вважав майора своїм приятелем, схильність того до пустої похвальби його дратувала.

– Треба лишень уміло організовувати агентуру, Ярику, – Галкін припалив цигарку.

– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовніше, її потрібно ще зберегти. Ти щойно «злив» мені свого агента. Його звуть Гриша, він бомж. З особливих прикмет – татуювання у вигляді перснів на середньому й безіменному пальцях правої руки. Живе на Личаківці близько двох років, – Ярослав широко посміхнувся, помічаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змінюється виразом легкої досади.

– Він, кіт помийний, не сказав, що «засвітився» тобі. Бог із ним, маю надію, ти вже все забув.

– Так. Я все забув, Вадиме. Але з тебе послуга, – Ярослав витяг із кишені джинсів крихітний пластиковий пакетик, до якого встиг перекласти знайдену на Личаківці гільзу. – Треба, щоб твої хлопці поглянули, чи не залишилось на ній відбитків.

– Гендляр, – Галкін підхопив прозорий прямокутник, недбало поглянув на гільзу і кинув його до кишені. Втретє наповнив свою склянку й випив, закусивши огірком. – Це і є твоя знахідка?

– Так. Стріляли з вулиці, ти звернув увагу?

– Що з того?

– Адже стріляти, знаходячись у салоні автомобіля, безпечніше – не так помітно.

У відповідь Галкін лише змахнув рукою:

– Стільки «вивихів» світом ходить, а ще в нас на Личаківці… Не переймайся. Вважаєш, на ній можуть бути відбитки?

– Цілком. Якщо вбивця не професіонал, його зазвичай вистачає лише на протирання «ствола», так, як показано в детективному кіно.

У коридорі, який відокремлював кабінети міської судмедекспертизи від моргу, почулися кроки, і за мить у дверях з'явився Кость. На ньому вже не було гумового фартуха і рукавиць, лише білий халат і високий докторський ковпак на голові. Щільно причинивши за собою двері, патологоанатом підійшов до рукомийника, відкрив воду і почав неквапно мити руки, щось безтурботно насвистуючи під ніс. Нарешті, підхопив білосніжного рушника, що висів на гачку над умивальником, витер свої схожі на клешні краба долоні й сів за стіл. Посунувши склянки, виклав на нього товсту канцелярську книгу, потім розкрив її посередині і взявся щось старанно записувати на пожовклих аркушах.

– Вип'єш? – запитав у нього Галкін.

– Ні, Вадиме, дякую, – покрутив головою Кость. – Ще маю офіційний висновок писати. Та й так плани на вечір.

Галкін, який добре знав, що «плани на вечір» – це не що інше, як сидіння перед телевізором поряд із дружиною Людмилою Феофанівною, котра категорично не терпіла горілчаного духу, лише криво посміхнувся.

– Як знаєш. Розповідай тоді.

Кость мовчки дописав, кинув авторучку на аркуші книги й відкинувся на спинку стільця.

– Власне, жодних сюрпризів. Смерть настала від вогнепального поранення в голову, на тілі жодних ознак насилля. Алкоголю в крові не виявлено. Стріляли в ліву скроню з близької відстані. Але самогубство маловірогідне.

– Чому так вважаєш?

– Кілька причин. Перша – більшість самогубців стріляє собі в праву скроню, хіба що покійний був шульгою. Друга – це те, як було виявлено труп. Ну й, нарешті, третя – відсутність залишкових речовин горіння порохових газів на долоні лівої руки. Стовідсоткової гарантії я поки не дам, але, схоже на те, йому допомогли залишити наш недосконалий світ.

– Поранення навиліт? – запитав Ярослав.

– Що? – Кость ніби відірвався від власних думок. – А, куля… як не дивно, але куля була в голові. Хоча стріляли…

– З пістолета ТТ, – продовжив патологоанатома Галкін.

– Саме так. Звідки ти довідався?

– Це було просто припущення, але, як бачиш, воно виявилося правильним.

– Ось куля, – Кость протягнув Галкіну пластиковий пакетик, копію того, у якому Ярослав нещодавно віддав гільзу. – Нехай займається балістика.

Опер дістав із кишені гільзу.

– Знаєш, друже Савицький, – задумливо мовив він, розглядаючи прозорий пластик на світло. – А от щось підказує мені: з одного поля ці ягоди.

– Цілком імовірно, – Ярослав звівся на ноги. – Я зателефоную до тебе завтра.

– Що збираєшся робити?

– Маю кілька побачень.

Галкін звівся й собі.