Неймовірні детективи (збірник)

На стіні проти тахти висіла картина.

На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.

То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.

Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця». Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.

Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.

Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.

І враз несподівана думка майнула в голові: «А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?» Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: «Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай – вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…»

І раптом…

Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.

Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?… Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…

Він крутився години півтори, не міг заснути. І все позирав на картину. Але Мамай був незворушний. Більше він не усміхався і не підморгував.

Про те, що капітан Горбатюк теж почув таємничий голос і цокіт копит, Женя, певна річ, не знав.

Розділ V

Невідомий спостерігач. «З якого ви, пробачте, райвідділу?»

«Сам, без мене, нічого не роби!»

Прокинувшись уранці, Женя вже не був певний – чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.

На чистому безхмарному небі сяяло сонце, наче й не було вчорашньої негоди. З телевізора лунала бадьора естрадна музика ранкової передачі «120 хвилин». Аз картини дивився, не усміхаючись і не підморгуючи, звичайнісінький намальований козак. Все було нормально.

Біжучи до школи, Женя був сповнений бадьорості й оптимізму.

Але в школі настрій у нього знову зіпсувався. Місце поряд із ним за партою порожніло. Вітасик не з'явився. Граціанського не було теж.

Шостий «Б» принишк. На уроках сиділи мовчазні, зосереджені, похмурі. Ніхто вже нічого не говорив. Все повибалакували вчора.

Було ясно – щось таки трапилося. Всіх охопила справжня тривога.

Після уроків Женя Кисіль прожогом кинувся у парк до алеї, де вчора почув таємничий голос. Із трепетним серцем він кілька разів пройшовся алеєю туди й назад. Але сьогодні ніякого голосу за спиною не було. Може, тому, що алея не була безлюдною. На лавках сиділи якісь бабусі, біля яких гралася дошкільняча малеча. Відчувши на собі здивовано-підозріливі погляди бабусь, коли він уп'яте чи вшосте проходив повз них, Женя нарешті облишив свої експерименти і вийшов з парку.

Треба було йти додому – обідати. Але і їсти не хотілось, і він відчував нагальну потребу щось робити, діяти. Він не міг сидіти склавши руки і спокійно чекати, коли не відомо, що з другом. Треба хоч у батьків спитати, може, є якісь новини. Але спитати не було в кого – батьки, мабуть, були на роботі. На його дзвінки ніхто з квартири не відгукнувся.

І Женя пішов до нового будинку, де мешкав із батьками Вітасик Граціанський. Може, хоч вони з'явилися. Може, щось знають. Не випадково ж вони зникли одночасно.

Білий, обкладений плиткою будинок стояв на схилі гори. З фасаду була вулиця, а у дворі починалася обросла деревами й кущами гора. Після появи у класі Граціанського і його розповідей про незвичайні квартири того будинку у хлопців розпалилися почуття. І хоч це було не дуже гарно – зазирати у чужі вікна, цікавість перемагала виховні настанови. Хлопці крадькома дряпалися на гору і, ховаючись за деревами та кущами, намагалися зазирнути у квартиру Граціанських. Правда, з цього майже завжди нічого не виходило. Вікна були щільно запнуті візерунчастими тюлевими завісами, а то й важкими, блискітливими парчевими портьєрами. Хіба що коли балкон був відчинений, вони бачили м'які стільці на гнутих ніжках навколо овального полірованого столу й у глибині – скляну шафу з безліччю кришталевих ваз, бокалів, фужерів і чарочок…

І все-таки зазирати було неприємно. Наче злодій чи шпигун якийсь. Женя не хотів, щоб його бачили. Тому він обійшов будинок, видерся на гору з іншого боку, а вже тоді почав обережно спускатися туди, куди визирали вікна й балкон квартири Граціанських.

Спускаючись, Женя дивився під ноги, щоб не зірватися, і не одразу помітив його.

Від несподіванки Женя хапливо смикнувся, гілка, за яку він тримався, з тріском вломилася, і кремезний дядько, що, ховаючись за деревом, у бінокль спостерігав за вікнами й балконом Граціанських, різко обернувся.

Кілька секунд тривала німа сцена.

– Ой!.. Ви… з міліції? – здогадався нарешті Женя.

– З міліції? – якось здивовано перепитав дядько і враз нахмурився. – А… авжеж!.. А ти що тут робиш?… Ану, киш звідсіля! Не заважай!.. Киш, кажу! Киш!

Женя поспішливо подерся на гору.

«Він не з міліції! Не з міліції! Точно! Здивувався, коли я сказав». Женю охопив страх. Дядько був здоровенний, м'язистий (це відчувалось навіть під курткою), зовсім лисий, з настовбурченими вусами і чорною неголеною стернею. І очі – витрішкуваті, сердиті, нахабні.

Райвідділ міліції містився зовсім поряд із новим будинком.

Може, якби кабінет капітана Горбатюка не був би на першому поверсі, і вікно не було відчинене, і Женя не побачив капітана, він би й не наважився. А так…

Женя кахикнув, щоб привернути до себе увагу.

Капітан звів очі.

– О! Це ти? Що таке? – він одразу відчув, що Женя хоче щось сказати. – Ви… не надсилали… свого працівника… з біноклем… до квартири Граціанських? – оддихуючись, спитав Женя.

– Що? Якого працівника?

– Там… хтось підглядає зараз…

– Що? Хто?… Стривай, я зараз вийду…

Збиваючись, Женя розповів про лисого дядечка з біноклем.

– Ану, ходімо…

Незнайомця вони зустріли на вулиці біля нового будинку, він виходив із подвір'я. Глянув на Женю, на капітана, трохи зблід, але пішов прямо на них.

На вулиці він здавався ще вищим і могутнішим. Легка спортивна куртка була розстебнута, з-під неї виднілась майка з яскравими іноземними написами, що облягала широченні груди культуриста, на яких висів бінокль.

– Пробачте! – капітан козирнув. – Дозвольте кілька питань.

– А що таке? – «культурист» глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.

– Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?

– Що?… – він знову блиснув на Женю. – А-а… То я пожартував…

– Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.

– Що-о? А з якої це речі? – дядько дивився нахабно й визивно.

– Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, гадаю, вас не образить…

– А причому тут я до ваших справ?

– Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, – капітан говорив дуже ввічливо, але твердо.

Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.

– Ще раз пробачте, пане Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?

– Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських… – Шипуля явно нервував. – Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції. – Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! – капітан простягнув Шипулі посвідчення. – А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.

Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.

– До побачення! – у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.

– Мені з вами бачитися ні до чого. Прощавайте!

І, вже не обертаючись, завернув за ріг.

– Хто він? – спитав Женя.

– Тренер, із боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозріливими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?

– Хотів дізнатися, чи не приїхали… – почервонів Женя.

– Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться, – капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. – Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?

– Ну… добре… – не дуже охоче погодився Женя.

Розділ VI

Валера щось приховує. «Не подобається мені Шипуля». Снаряди лягають все ближче, а хоч би осколком зачепило. Пізній дзвінок з райвідділу

Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку в нього відбулася зустріч і розмова з одинадцятикласником Валерою Лобуренком.

Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.

– Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? – спитав капітан.

– Здається, заходив. А що – треба було взяти дозвіл у міліції? – З шестикласників нікого там не бачив? – наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.

– А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… – хлопець сміявся просто у вічі капітанові.

– Я розумію, що не для того, – спокійно сказав капітан.

– І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! – раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.

– А чого ти про це говориш? – щиро здивувався капітан. «Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни, ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову».

– А… а вас же це цікавить? – трохи розгубився Валера.

– Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? – капітан пильно дивився на хлопця.

– Ну… зараз же… – Валера одвів очі, – зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…

– Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?

– Того, що зник? Шестикласника?… Ну, бачив…

– А ти всіх шестикласників знаєш?

– Ні… звичайно.

– А його… Він що – чимось вирізнявся?

– Ні… нічим… по-моєму… – у голосі Валери була якась непевність.

– А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?

– Конфлікт? Із пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.

– Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.

Валера почервонів:

– Ні.

– Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності… Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?

– Кинув – і все.

– Хто тебе тренував?

– Шипуля… торбохват.

– Чого це він «торбохват»? – А я знаю, чого бувають торбохвати? Під себе гребуть… І потім горять, як Наполеон у Москві.

– У тебе з ним був конфлікт?

– Та що ви – «конфлікт-конфлікт»!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.

– За що?

– Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.

Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що за якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.

Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Киселю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.

Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.

Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і національні змагання команди юнаків із боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді – поки що жодної.

Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки – поки що лишалося таємницею…

…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.

– Дуже мені не сподобався Шипуля, – говорив капітан Горбартюк. – Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?

– Є, на жаль, такі «вихователі», які на дітях тільки заробляють.

– Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?

– Ти знаєш, ні, – похитав головою капітан Попенко. – Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі «старі», так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних «відкатів», жодного зловживання, ні «чорної каси», ні «відмивання грошей». Комар носа не підточить.

– Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.

– Він у них там – один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.

– Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.

– Треба, мабуть, – запропонував Анатолій Петрович, – постежити за ним.

– Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він «ляже на дно», розуміючи, що тепер під підозрою.

– Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.

– «Треба»… «Треба»… Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.

– Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону «не своїм» голосом Вітасик Дорошенко: «Не приїду ще два-три дні».

– Завтра – третій, – сказав Степан Іванович. – Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити розшук по всій країні.

І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:

– Стьопо! Тебе!..

Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:

– Слухаю!

І враз обличчя його спохмурніло.

– Що таке? – звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:

– Справи ускладнюються. Щойно до райвідділу зателефонувала схвильована мати Жені Киселя. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.

– Тю! – тільки й вимовив капітан Попенко. – Це вже не смішно.

– Аж ніяк. Я ж його попереджав… Я ж попереджав… Невже…

– Ти гадаєш, це Шипуля?

– Не знаю. Але все може бути. То такий тип… Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! – Горбатюк почав швидко одягатися. – Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі…

– Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює в охороні на торговельному складі.

– А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.

Розділ VII

Розмова з Шипулею. «Досить уже того міліцейського свавілля!» «Не виключаю можливості, що нам доведеться працювати у тісному контакті». Капітан Горбатюк зітхає

Шипуля аніскілечки не здивувався, коли побачив двох капітанів. Він мовби чекав на них. У всякому разі така посмішка буває саме в людини, яка нарешті бачить тих, кого довго чекала.

– А-а, заходьте-заходьте! Доглядачів порядку завжди ласкаво просимо, – примружені очі дивилися нахабно й насмішкувато.

У кутку на восьми щільно зсунутих стільцях був розстелений величезний спальний мішок.

На письмовому столику під настільною лампою біля телефону лежала нерозгорнута книжка «Постріли в ресторані Сирано». Глянувши на неї, капітани перезирнулися. Книжка була їм знайома – збірка американських детективів.

«Довідкова література», – подумав Горбатюк.

«Керівництво до дії», – майже те ж саме подумав Попенко.

– Добрий вечір, – привітався Горбатюк. – Вибачте, що потурбували.

Попенко лише кивнув, вітаючись.

– Будь ласка, будь ласка! Я ж сказав. Для вас – жодних обмежень. Усе розумію.

– А що саме розумієте? – швидко спитав Попенко. – Що?

– Вам відомо, чого ми прийшли? – Горбатюк пильно глянув Шипулі просто у вічі.

– Ну… – Шипуля трохи знітився, але одразу взяв себе в руки. – Що там розуміти? Раз прийшли, значить, треба. Хай там як, а ми з однієї компанії, майже колеги. Державна охорона теж належить до вашої організації.

В очах знову застрибали насмішкуваті вогники. – Тому ви й сказали Жені, що ви з міліції? – Горбатюк зробив паузу і, наче між іншим, спитав: – А ви не знаєте, до речі, де він зараз?

Обидва капітани не зводили очей з обличчя Шипулі. Той знову знітився, але удав здивування:

– А звідки я можу знати? Що я… – він затнувся, не підібравши слова.

Неакторові удати здивування – річ не проста. І спостережливий легко побачить, коли людина щиро дивується, а коли удає, що дивується.

Капітани знову перезирнулися. Сумнівів не було: Шипуля веде гру.

– Де хлопчик? – зціпивши зуби, спитав капітан Горбатюк. – Це не жарти, Шипуля. Вдень він ловить вас на схилі з біноклем, сповіщає мені. А ввечері зникає. Каузальний зв'язок між цими фактами очевидний.

– Каузальний? – скривився Шипуля. – Без поняття.

Він явно тягнув час.

– Причинно-наслідковий. Ланцюжок: причина – наслідок.

– А які причини в мене були чіпати того пацана? Що він мене бачив на схилі з біноклем? Ай! Не смішіть мене, капітане! Теж іще злочин – дивитися у бінокль! Що там, військовий об'єкт, чи що? Ну, дивився. Бо треба був мені Граціанський. Обіцяв мені з квартирою… І десь запропав.

– А ви ж сказали, що ніякого Граціанського не знаєте.

– Що? А-а, ну то я з несподіванки. Як це я його не знаю? Стережу його добро і не знаю.

– З несподіванки? Дивно.

– Дивно? Коли б на вас ні з того ні з сього на вулиці накинулася допитувати міліція – ви би власне прізвище забули. «Дивно»!

– Не дуже переконливо, але… Врахуйте, Шипуля, ми цю справу так не залишимо. Йдеться про хлопчика, про дитину.

– І не про одного, а принаймні про трьох, – докинув капітан Попенко, який до того тільки мовчки спостерігав.

– Ну, знаєте, це вже комедія. Вішати на мене цілий дитсадок… Де у вас докази? Доведіть! Ви знаєте, що таке презумпція невинності?

– Знаємо, Шипуля, знаємо. А скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні після того, як ми з вами розлучилися вдень? Згадайте, якщо не важко. – Начальники! Ну що ви, їй-богу! Ви що – серйозно? – Шипу-ля посміхнувся од вуха до вуха. – Та в мене залізне алібі. Був дома, потім пішов на роботу. Сюди. І нікуди не відлучався. Є свідки.

– Перевіримо. А одразу куди пішли?

– Сказав же – додому.

– А по телефону не дзвонили нікому? Ні з ким потім не бачилися? Не зустрічалися? Не говорили про нашу з вами зустріч?

Шипуля почервонів.

– Це що – допит? Більше відповідати не буду. Допитувати викликайте мене офіційно. І допитуйте у присутності адвоката. Ми зараз будуємо правову державу. Досить уже того міліцейського свавілля.

– Колего! – схилив голову набік капітан Попенко. – Що ж ви так на своїх?

– Це ви на своїх, а не я, – огризнувся Шипуля.

– Я ще раз попереджаю: якщо ви щось знаєте про зникнення хлопця, скажіть. Буде краще. Пом'якшить вину. А знайти ми його все одно знайдемо. І тоді ви пошкодуєте, що не використали останньої можливості.

– Не залякуйте! Не залякуйте! Я не з лякливих. Сказав – гаплик! Відповідати більше не буду. Аривідерчі! – Шипуля підвівся і розправив свої могутні груди, наче показуючи цим, що він таки нелякливий.

Коли вони вийшли, капітан Горбатюк подивився на друга і спитав:

– Ну, що скажеш?

– Скажу, що цей Шипуля – кримінальний тип. І по-моєму, до зникнення хлопця якийсь стосунок таки має. Принаймні мені так здалося.

– Мені теж.

– Але довести це буде важко, – розвів руками Анатолій Петрович. – Його хтось проінструктував.

– О! Ти знаєш, я тільки хотів сказати… Що всі оті його юридичні «пасажі» – з чужого голосу.

– Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, «домашня заготовка». «Награний варіант», яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.

– Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.

– Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.

– Ти гадаєш, – запитав Степан Іванович, – що тут пахне великими справами?

– Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.

– Ти знаєш, я теж подумав про це.

– Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, – сказав капітан Попенко, – ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.

– Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…

– Не думаю, щоб…

– І я не думаю, але…

Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:

– Женя знайшовся!

– Що? Як? Де?

– Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.

– Ну, слава Богу! Живий! – полегшено зітхнув капітан.

Розділ VIII

Викрадення

І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.

Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: «Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…»

Що ж це справді робиться на світі?!

Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?

Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.

Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.

– Алло.

– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.

– Тата нема. На роботі.

– Тоді маму.

– І мама на роботі. А… що таке?

– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.

Женя поклав трубку.

Минуло кілька хвилин.

І раптом почувся дзвінок у двері.

Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.

– Хто там?

– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.

Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.

По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.

– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.

– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.

– Я, – ледь вимовив Женя.

– Вийди у скверик. Там тебе чекають.

– Хто? – похолов Женя.

– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.

– А… а що таке?

– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.

Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?

Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?

Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.

Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: «Коли що – негайно дзвони».

Залунали часті гудки – зайнято.

Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…

«А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!»

…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.

Біля скверика стояли червоні «Жигулі» з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах «Жигулів».

Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.

Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.

Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.

«Ну, чого ти боїшся, пігмей!» – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.

– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!

Женя завагався.

Дядечко знову гукнув весело:

– Боїшся? Що я тебе – з'їм?

Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.

– Та зачиняй! Не бійся!

І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.

– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.

– А… а де він?

– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і «Жигулі» зрушили з місця.

– К-куди? – Женя похолов.

– Та не бійся, тут недалеко…

– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.

– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?

– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!

– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…

– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!

– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.

Женя на хвилину замовк.

Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.

– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!

– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…

…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.

– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.

– Я ж не думав, що він так довго, – голос «дядечка» звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…

– «Щоб», «щоб», «щоб»… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! – Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…

– З будь-якого становища завжди буває два виходи – розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.

Голос незнайомця був старечий, прокурений.

Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети – вищий і нижчий.

Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.

– О! Прочумався! Нарешті! – голос незнайомця одразу став лагідний. – Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. «Боржомі».

Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку «Боржомі». Женя слухняно випив.

– Отак! – незнайомець погладив його по голові. – Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш – і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?

– Я… нічого не знаю.

– Так-таки й не знаєш?

– Не знаю! Чесне слово!

– Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…

– Я… не жартую.

– Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?

– Ні.

– І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?

– Ні. По-моєму, ні.

– «По-твоєму» чи «ні»?

– Якби його заарештували, вони б його не шукали.

– А вони його шукають?

– По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.

– Говорили… Та-ак… – задумливо промовив із темряви незнайомець. – Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?