ВІДЬМИ

На вулиці Зеленій в чорній камениці з круглим бальконом мешкала колись відьма Буркманка. Вийде вона, було, на балькон, подивиться вліво, подивиться вправо і обов'язково щось учудить. То візьме й вікна в якомусь будинкові місцями переставить, а то побачить, що якась господиня зупу варить, та й кине їй у баняк жабу, а то й сама на дурняк пообідає. Для цього їй досить лише соломинку до вуст прикласти, націлити на чиюсь кухню якраз на баняки і сьорбати у своє задоволення.

Як на те, ніхто на вулиці й не здогадувався, що всі ці чудасії витворяє мила бабуся, в якої, здавалося, тільки й було турбот, що нагодувати своїх тридцять три котики.

Якогось дня Буркманка, прогулюючись, забрела на малесеньку вуличку, котра знаходилась попід самісіньким лісом. Там у лісі Буркманка мала свого власного дуба. Вона залізала в дупло, спускалася сходинами вдолину і опинялася біля котла, в якому постійно варилося вариво. Якби відьма не пила тричі на день цього варива, то втратила б усю свою чародійну силу. Тому вона щодня приходила до своєї криївки підкинути дрівець, та набрати в горнятко пійла. Ото вона, повертаючись із лісу, й забрела на якусь вуличку, куди ще ніколи не заходила. Хати тут були старенькі, облуплені. Відразу можна здогадатися, що мешкали тут бідаки. Відьма, побачивши, як виглядає ця вуличка, вирішила, що обов'язково мусить придивитися уважніше, хто і як тут живе. Вона сподівалася, що з кожної хати лунатиме гіркий плач і нарікання на лиху долю. Однак ніякого плачу вона не почула, натомість побачила дітей, що весело гралися на подвір'ях. З одної хати линула пісня, з іншої сміх. А цього Буркманка просто не терпіла. Найбільшим для неї щастям було, коли чула сварку й бійку, коли чула ридання і голосіння. А тут усе навпаки.

Чи могла вона з цим змиритися? Ні, ніколи.

От вона й постукала в перші ліпші двері й попросила напитися. В тій хаті мешкала бідна вдова з двома дітьми. Вона охоче подала води Буркманці, ще й запросила до хати відпочити з дороги. А коли спитала Буркманку, чи та часом не голодна, відьма аж скипіла від люті – такого знущання над собою вона вже не могла стерпіти.

Пригубила воду й відразу ж виплюнула. – Що це ви мені дали? Хіба це вода? Це ж болото! Вдова узяла горнятко і зойкнула – там і справді зеленіла болотна брудна вода ще й з ряскою.

– Як же це може бути? – здивувалася вона. – Я ж щойно з криниці воду принесла!

Та, зазирнувши у відра, і там побачила саме болото.

– Ага! – гримнула відьма. – Так от ви чим мене напоїти збираєтесь! Добре, що я не така дурна!

– Присягаюся, я не хотіла злого. Я воду щодня з тої самої криниці беру.

– За такі жарти зі мною чекає вас розплата. Чи знаєте, що я могутня чарівниця, і на весь Львів не знайдете могутнішої?

– Ні, не знаю…Але прошу мене пробачити!

– Пізно.

І відьма, дмухнувши на стіл перетворила його на свиню. Свиня кинулася по кутках рохкати і рилом порпатися. Відьма дмухнула вдруге і свиня знову стала столом.

– Тепер бачите, хто я? Даю вам день. Завтра у цей самий час я прийду до вас, а ви мусите за третім разом вгадати моє ім'я. Як не вгадаєте, заберу ваших дітей із собою і перетворю на кошенят. Я дуже люблю котиків.

Сказавши це відьма покинула бідну вдову у повному розпачу. Звідки вона дізнається відьмине ім'я?

Весь день вона перебирала всі імена, які лише знала, але імен було так багато, а відьма – одна.

Вдосвіта вдова вирішила заховати своїх дітей у лісі. Нехай відьма на ній свою лють зганяє, тільки б дітей не зачепила.

От іде вдова з дітьми густим лісом та придивляється, де б то сховище надійне знайти. Аж ось побачила широченного крислатого дуба з дуплом. Ліпшого місця годі й шукати.

Зазирнула вона у дупло і помітила сходи, а внизу на вогні у казані щось булькало. Що б то могло бути?

– Зачекайте мене тут, – звеліла дітям, а сама спустилася в дупло. Роззирнувшись, побачила на столикові в куточку якусь листівку. Малюнок зображав розкошлану відьму, що летить у нічному небі на мітлі. На другому боці писалося: "Вельмишановна пані Буркманко! Запрошуємо вас на іменини до пана Люципера, котрі відбудуться в суботу на Лисій горі піді Львовом."

Ага, то ось чиє то господарство! – здогадалася вдова і, довго не думаючи перекинула казан, вариво залило вогонь і розтеклося чорною столицею по долівці.

Вдова мусила носа заткати, так воно засмерділо.

– Пішли додому. – сказала дітям, – більше нам ця відьма не страшна. А відьма того ранку почувалася дуже зле, раптом розболілася голова і заломило в попереку. Зовсім не хотілося шкандибати до лісу, але мусила. По дорозі вирішила спочатку до вдови зазирнути.

– Двоє гарненьких кошенят мені не завадить, – тішила себе Буркманка. Але як же вона здивувалася, коли побачила усміхнену вдову, котра поралася коло печі, і не гадаючи бідкатися та побиватися.

– Ага, заходьте, заходьте паніматко, – сказала господиня. – Щось ви нині заспали. Чекала-м вас раніше.

– А з чого це ви така весела? – визвірилася відьма. – Може, вам моє ім'я вдалося відгадати?

– Ще не відгадала, але думаю, що відгадаю. Звати вас, певно, Ропухою, бо дуже вже у вас гидка пика.

– Що? Та як ти смієш? – отетеріла з несподіванки відьма і аж захлинулася повітрям.

– Не вгадала? Ну, тоді, може звати вас Плюсквою? Бо пахне від вас плісінню й плюсквами.

– Ах ти ж негіднице! То так ти наді мною знущаєшся? Зараз я тобі покажу!

– А не покажете! Бо я за третім разом таки вгадаю: звати вас Буркманка! Ось як!

Боже, тільки-но відьма це почула, то аж зашкварчала від люті і миттю чкурнула до лісу, тільки за нею задиміло. Хотілося їй чимдуж хильнути чаклунського трунку й помститися вдові, ба не тільки вдові, цілу вуличку вже зненавиділа і постановила собі знищити її з лиця землі.

Та, вскочивши у дупло, послизнулася на розлитому вариві й беркицьнула на землю. Те, що побачила, видушило з неї шалений крик. Заметалася, мов ошпарена, не знаючи куди свою лють виладувати. Але що вже могла зробити – втратила вона своє чудодійне вариво, а з ним і міць свою.

І повернулася Буркманка додому, а коли відчинила двері, то вибігло з хати тридцять троє хлопчиків і дівчаток, яких вона колись на котів перевернула, і розбіглися, хто куди.

Не могла вже їм нічим зашкодити Буркманка, бо стала з відьми звичайною собі бабусею. Такою вона і дожила свого віку.

Омелько Цьвик був тихим, спокійним личаківським різником. Цікаво, що й свині це чудово розуміли і не виявляли жодного страху чи паніки, а так само спокійно і тихо йшли до Омелька під ніж. А він уже їх різав, наче галушки – ні писку, ні зойку. Інші різники навіть ображалися, що господарі кличуть до себе більше Омелька, аніж їх, але ті пояснювали, що то не їхня примха, а – свиней. Виявляється, свині теж борються за право вибору і воліють Омелька.

Зате його жінку Оришку спокійною назвати тяжко. Та й чи можна бути спокійною, коли щовечора тільки те й робиш, що начиняєш ковбаси, вудиш шинки, печеш кишки, вариш сальцесони й драглі, а вранці несеш те все до славних личаківських шинків. Тільки ніч для спочинку й лишалася. Але в тому то й справа, що не кожної ночі Оришка могла поспати, бо мусила вирушати на гулянку, котра відбувалася на Лисій горі.

Ну, вже ви здогадалися, що Оришка Цьвикова була відьмою. Така вже її доля – відьомство вона перебрала від своєї мами, а та від своєї. Але от Омелько ні про що таке не здогадувався. Він взагалі важко розмірковував. Та й як могло бути інакше, коли в голові тобі весь день дзвенить свиняче рохкання, поросяче кувікання і пронизливий вереск точильного верстака.

Може б шило й не вилізло з мішка, якби Омелька не почала діймати ломота в кістках. Прокинеться, бува, серед ночі, а бабу, мов корова язиком злизала. Лише над ранок приходить і моститься спати.

– Де ти волочилася? – спитав якось чоловік.

– За хатою шинку вуджу, поки ти хропеш, – відказала ображено.

Але от якось улітку, коли роботи поменшало і в голові трохи прояснилося, Омелько надумав свою жінку вистежити. Дочекався такої ночі, коли та встала з ліжка і вийшла на кухню. Він і собі прокрався до дверей та почав підзирати.

Оришка поставила на підлозі горщика, пошептала над ним, обійшла його тричі довкола і враз у горщику заклекотіло та запарувало, наче б він стояв на вогні. Тут вона розпустила волосся, сіла на кочергу, пара її підхопила, закрутила і – фурр! – так у димар і гайнула.

Омелько вискочив з хати, задер голову та тільки і встиг побачити маленьку цятку.

Під ранок жінка повернулася геть уся розпатлана н задихана. Омелько відразу напосівся:

– А куди це ти, вража дочко, ходила?

– Та той! Шо та до мене прискіпався! Чи я ті мушу ся сповідати? Чи ти мені панотець?

– Я тобі чоловік! І мушу знати, де ти по ночах волочешся!

– А ковбаси вудила!

– Шоб ти святому Петрові так брехала, як мені брешеш! Та я тебе, кунду францувату, на кочерзі видів, як ти летіла!

Оришка враз заніміла, аж її подих перехопило. Таки її чоловік вислідив. Але навіть не думала виправдовуватися.

– Ну добре, то й шо? Я тобі ніц не кажу, шо ти до шинку ходиш з хлопами! А я си з бабами так само можу пошварготіти.

– Ага, то ти відьма!

– Ну, відьма, та й шо? Не я одна.

– Знаєш що, Оришко, як візьмеш мене з собою хоча б раз, то не буду тебе сварив.

– Чи ти бзіка дістав? І не думай, і не гадай, аби я тебе на Лису гору взяла! Ще там від роду-віку ні одна хрещена нога не ступала.

Але Омелько як учепився, то доти жінку гриз, поки врешті не згодилася з собою взяти.

Наступної ночі, коли відьми мали зібратися на Лисій горі, Оришка вбрала Омелька в жіночі лахи, посадила його позад себе на кочергу й полетіли.

Сердезі аж дух забило, так вони високо злетіли. Вітер свистав у вухах, а в очах стрибали зірки. Аж ось кочерга описала коло і опустились вони на Лисій горі. А там уже сиділо з півсотні чарівниць і раду радили, як їм цю ніч погуляти.

– Здорово була, сестрице! – привітали вони Оришку. – А кого це ти з собою привела?

– Та це моя кумася зі Самбора прителіпалася. Ну, то що ви тут нарадили?

– Думаєм на вино до пана Корнякта завітати.

Омелько аж слину заковтнув, коли почув про славну винярню пана Корнякта на площі Ринок. Чув про вина, якими там пани гостилися, але ніколи не пробував. Чого там лише в бочках не було: і славна мальвазія з Греції, і мушкатель з Македонії, і алікант з Іспанії, і лятика з Сіцілії, і розебір, настояний на рожах, і міртинок – на мірті…

Оришка мусила аж ущипнути чоловіка, бо так він загорівся.

А відьми повсідалися на мітли, коцюби, кочерги, а котра й на ослінчик і фурр! на площу Ринок. Омелько ухопив Оришку за пояс і весь тремтів од нетерплячки. Аж аг, стрімкі дахи з'явилися, всі чарівниці з розгону почали пірнати до широкого димаря Корняктової камениці. Не встиг Омелько отямитися, як опинився в просторому льосі, де уздовж стін одна на одній височіли бочки вина. Кожна мала дучку, а в дучці чопик. Відьми розбрелися з кухлями, вибираючи собі вино до смаку. Досить було тільки чопик відіткнути і запахущий трунок солодко дзюркотів і пінився. Оце був рай для Омелька!

– Дивись мені, не впийся, – штурхнула його Оришка, коли він цмулив другий кухоль.

– Оришко, я ще попробую мушкательку і досить з мене, – муркотів Омелько, стогнучи від задоволення.

Тим часом чарівниці не були аж такими великими пияками і, ликнувши собі трохи, почали збиратися в дорогу. Одна за одною випурхували в димар, і Омелько зрозумів, що не вдасться йому сьогодні спробувати решту вин. А хто зна, чи ще коли така нагода буде. Тому, коли Оришка звеліла йому сідати позад себе на кочергу, він вдав ніби сів, а щойно почали злітати, зіскочив.

Отак от і зостався сам у льосі та почав ласувати з кожної бочки потроху. А що було тих бочок без ліку, то й напричащався він без міри й знесилений упав собі на долівці й щасливо захропів.

Уранці пан Костянтин Корнякт гостинно відчинив двері винярні. Понад самими дверима вітер гойдав пишним султаном з павиних пер. Кожен знав, що тут можна почастувати славетними винами теплих країв. На столах уже стояли склянки і цинові тарілочки, наповнені сушеними абрикосами, фініками, інжиром та медівниками.

Та коли слуги спустилися в підвал, то почули дзюркіт вина, котре струмочком витікало з відкоркованої бочки, а поруч голосно хропів якийсь чолов'яга. Бідного Омелька виволокли на двір, облили холодною водою і аж тепер тільки він збагнув увесь жах свого становища. Адже Омелько перебраний був за жінку і всім відразу стало ясно, з ким справу мають, бо ж ні один злодій не міг до випарні потрапити, не пошкодивши замків чи ґрат.

– Дивіться, ваша милість, – сказав хтось із челяді до пана Корнякта, – в неї на спідниці сліди сажі. Відразу видно, як у льох потрапила – через димар!

– Ах ти ж клята відьмо! Чортице! – загули обурені люди. Омелько з похмілля щось невиразне мимрив, але ніхто його не слухав.

Пан Корнякт велів його відвести до в'язниці, що містилася в Ратуші. Сіли панове радники й лавники, поміркували і вирішили допитати відьму.

Коли став перед їхні очі Омелько, то почав клястися та божитися, що він ніяка не відьма, а Омелько Цьвик з Личакова, і в магістраті мусили куштувати сальцесони його жінки.

– Зачекайте, – спитий його розмову радники. – Нас не цікавлять сальцесони, а те, як ви опинилися в льосі пана Корнякта. І чому на вас жіноча одіж.

– То видите, ясні пануньці, я перебрався в жіночу одіж, аби вислідити, куди відьми літають.

Омелько ані словом не промовився про свою жінку і переповів усю історію так, ніби сам прокрався на Лису гору й прикинувся відьмою.

Але радники були люди мудрі і просто не могли в таке повірити, щоби християнин сам потрапив на Лису гору. Отже, це ніхто інший, як відьмак і чаклун. А на таких типів є цілком ясний припис – палити на вогні. Так вони Омелькові і пояснили.

– Але, ясні пануньці! Та йой! Та шо ви таке пашталакаєте! Та я є щирий християнин! Ше-м нігде перед Великоднем кавалка м'яса не з'їв! Правда, шо до Лисого Манька ходжу частіше, як до Петра і Павла, але як лягаю спати, то ся хрещу.

– Ну, то перехрестіться ще перед смертю, бо нині вас спалять, – відказали йому радники.

Пополудні Омелька вивели на площу і він побачив стовп, обкладений хмизом та сіном. Людей зібралося стільки, що й на дахах сиділи, і на деревах висіли.

Омелька прив'язали до стовпа і перед усіма людьми зачитали присуд. Кат кивнув своїм підмайстрам, і ті з запаленими смолоскипами почали наближатися до багаття.

Тим часом Оришка теж не дрімала. Прилетівши додому, вона хутко зметикувала, що чоловік її у винарні лишився. Що було робити?

Оришка подалася на Ринок і дізналася всі останні новини. Часу лишалося мало, а чоловіка треба рятувати. І тоді вона, вернувшись додому, знайшла на стриху стару чаклунську книгу, з якої чарувала ще її бабця, здмухнула з неї цілу куряву пороху і почала шукати вихід.

Чорна книга відьом для таких випадків була якраз неоціненним скарбом. Але більшість порад, які вона давала, потребували часу. Зоставалося одне: викликати дідька. Оришка хутенько прочитала заклинання і за кілька хвилин у комині посипалася сажа. Піч затрусилася, і на підлогу вискочив панок у картатому костюмі.

– Як ся маєш, голубонько? – поліз він цілуватися до Оришки, але та замахала руками.

– Куди до мене в сажі! Не для того я тебе покликала. Мусиш мого чоловіка рятувати.

– Чоловіка? Тьху! Нехай йому янголи тішаться. Нащо він тобі?

– І о вже моя справа. А ти давай мені хутко на Ринок метнися й врятуй Омелька.

– Чекай, то це його мають спалити?

– А кого ж? Та не тягни часу! Я зараз накличу зливу і густий туман, а ти його вхопи на плечі. сюди неси. Чи тебе вчити, як малого?

– Не любиш ти мене. Оришко! – зітхнув чорт. – Чоловіка любиш. Але для тебе я хоч на край світу полечу.

З тими словами чорт фуркнув у комин. І якраз вчасно, бо коли прилетів на Ринок, то побачив, що багаття вже запалили, й воно поволі починає підбиратися до переляканого Омелька. Та у цю мить зненацька небо розкололося з жахливим тріскотом і на місто впали неймовірні потоки води. Злива загасила вогонь і водночас Ринок заволокла густа імла. Чогось подібного не пам'ятали найстаріші мешканці Львова.

Злива й імла як раптово з'явилися, так само раптово й зникли. І коли люди глянули на місце страти, то побачили голий стовп. Тепер уже ніхто не мав сумніву, що то був відьмак.

– Шкода! Треба було освяченими ланцюгами до стовпа прикувати, – зітхав пан Корнякт.

Отака то пригода трапилася з Омельком Цьвиком, і будьте певні, що більше ніколи вже йому не спадало на думку веселитися з відьмами. Ну їх к бісу.

Коли засновувався Львів, замок стояв спочатку на Княжій горі. Але там стояли такі вітри, що король Лев перебув у тім замку лише одну зиму і змушений був збудувати Низький замок на горбі, що понад церквою св. Миколая, де тепер Замкова вулиця.