ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ

Про підземний хід, що вів на Підзамче, розповідали чимало легенд. Колись він мав три гілки, але де вони докладно починались, ніхто не знає. У 1900 році знайшли одну гілку, що мала півтора метра ширини і довжини, а бігла від Княжої Гори впоперек Татарської та Жовківської до вулиці Балконової (тепер Гайдамацька).

Пасла дівчина корову. Аж ось корова зайшла в терня і, мов крізь землю запалась. Дівчина побігла до кущів і побачила широку нору, з якої пробивалося блідаве світло. Не мала іншої ради й почала спускатися.

Світло вивело її на чудову зелену луку. А на луці паслася велика череда корів таких самих, як і її Красуля. Пастух виглядав якось дивно: мав на собі розшитий золотими нитками кунтуш, високі сап'янові чоботи і меча за спиною.

– Що тут шукаєш, дівчино? – спитав пастух.

– Корову шукаю, пане вояку.

– Як шукаєш, то знайдеш, – відказав і рукою махнув на череду.

Але як тут було щось відшукати, коли всі корови були красі, у всіх на чолі біла пляма та й писки однакові. Походила вона серед корів і врешті згадала, що у її Красулі один ріг був надщерблений. Завдяки цьому пізнала її.

– Твоє щастя, – сказав пастух, – інакше б тобі навіки тут лишатися довелось.

Вдарив мечем у землю, все довкола стемніло й тільки маленьке світелко показувало дівчині дорогу назад.

Один клепарівський дідич прочув, що під землею зберігаються королівські скарби і заповзявся їх добути. Зігнав свою челядь, щоб копали землю у тім місці, де казали, має бути підземний прохід.

Кілька днів тяжко працювали слуги і врешті докопалися до золотої брами. Коли це примчав на змиленому коні дідичів управник і кричить що маєток під землю западається.

Дідич спинив роботу і вернувся додому. А там і справді побачив, що його великий будинок уже по самі вікна вгруз у землю

– Що ж воно таке? – дивувався вій.

– Це все тому, що ти відкопуєш старий замок, – сказав йому батько. – А наскільки прокопаєш углиб, настільки і дім наш загрузне. Ліпше кинь ту дурну роботу.

Дідич звелів яму засипати. І – диво!. 3 кожною лопатою землі його маєток поволі випірнав, наче з моря.

Більше ніхто не важився докопуватися до підземного міста.

Між Клепаровом і Голоском стояли Белзькі гори. Один пастух ночував там з кіньми в полі.

Якось серед ночі з'явився перед ним чоловік у чорному плащі і почав махати рукою, аби йшов за ним.

Пастух рушив за чоловіком і побачив, як гора розступилась і зблисло світло. Вони увійшли всередину й опинилися в людному місті з гарними кам'яними будівлями.

Пастух зачудовано дивився на вбрання міщан – це було якесь дивне вбрання, багато оздоблене золотом і коштовним камінням. Вони йшли вздовж яток. що аж тріщали від різноманітного краму.

– Купи три речі, – сказав чоловік.

Пастух став питати ціни – а все таке дешеве, що аж руки трусяться купити. І купив би не три, а тридцять три, якби гроші мав. Було ж у пастуха лише кілька грошиків. Купив собі чоботи, купив бриля, хотів ще пояс купити, але гроші скінчилися.

– Пошукай, пошукай! – гукали йому купці, навперебій опускаючи ціну. Пастух випотрошив усі кишені, навіть у постоли зазирнув – нема більше.

І враз голосний плач залунав, ціле місто гірко заплакало, а чорний чоловік, усміхнувшись, повів пастуха назад. Щойно вивів його з гори, як вхід до неї зачинився, і вже ніщо не нагадувало про існування таємничого міста.

Пастух пізніше розпитав людей і дізнався, що там під горою вже багато літ перебуває зачароване місто. І лише раз на сто літ з'являється воно з-під землі. Якщо в таку ніч знайдеться людина, котра купить будь-які три речі, то місто звільниться від чар.

БУЗИНОВА ПАНІ

Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам'ятаєш.

Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.

Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.

Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з'явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?

От він об'їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.

Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.

– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе.

І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха. Шляхтич аж скрикнув з переляку:

– Цур і пек тобі, маро!

– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?

– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.

Але ропуха й не думала від нього відставати, вона стрибала за ним услід і кричала:

– Бре-ке-ке-ке! Не втікай! Я твоя наречена!

А Бузинова пані аж заливалась сміхом.

Навіть тоді, коли вибравшись із яру, шляхтич сів на коня і помчав щодуху додому, жаба продовжувала його переслідувати й горланити:

– Бре-ке-ке-ке! Я твоя кохана! Почекай! Не так скоро!

На змиленому жеребцеві влетів шляхтич на своє обійстя з розпачливим криком:

– Зачиняйте браму!

Слуги браму зачинили, але що з того – ропуха завиграшки перестрибнула через частокіл і опинилася на подвір'ї.

– Бийте її! – закричав шляхтич і, вскочивши в хату, зачинився на сім замків.

Слуги спробували відігнати жабу, але це їм не вдалося. Надто вона прудкою виявилась.

Так бідолаха ніколи і не позбувся тієї ропухи, всюди вона переслідувала його, вигукуючи:

– Я твоя наречена! Де моя шлюбна сукня? Де мої червоні чобітки? Де мій білий вельон?

Не міг він уже ніде й на люди з'явитися, бо на сміх усі брали та тільки знай кепкували з його жіночки.

За недовгий час шляхтич уже вкрай замучився та й з того переживання почав хиріти, поки не вмер. Та й тоді його жаба не покинула, бо скочила на груди і не дала себе нікому зігнати. Так їх обох і поховали. І то не на цвинтарі, а при дорозі, бо не хотів жоден священник над жабою відправу служити.

З тих ото пір Бузинова пані образилася дуже на людей і сховала студню під землею, а сама почала шкодити й збиткуватися над усіма, хто лише до яру її забредав.

Чи когось із вас лякали Бузиновою пані? Якщо ні, то це певна ознака, що батьки ваші не зі Львова.

А от моя бабуся розповідала дуже страшну казку. Таку страшну, що після неї мені у кожному яру Бузинова пані ввижалася. Тому ліпше цієї казки не читайте.

Ця історія трапилась з хлопчиком Лесиком, який жив з, своїми батьками

Батько щодня ходив рубати дрова на продаж. Повертався завжди пізно, присмерком, змучений і голодний. Хоч і працював він як міг, але сім'я ледве давала собі раду. Тому, коли Лесик трохи підріс, батько почав і його брати з собою до лісу.

Хлопчик був слухняний і, як міг, допомагав батькові, але доля до них все одно не всміхалася і грошей було все менше і менше.

Одного осіннього ранку батько з сином, як завжди, запрягли коней і вирушили до лісу. Ранок видався холодний. Трава, гілки і навіть стовбури дерев вкрилися легким інеєм. Хлопчик кутався у старенький латаний кожушок, але не переставав тремтіти і цокотіти зубами.

– Нічого, синку, – сказав батько, – зараз біля роботи зігрієшся. Тепер ще так-сяк, а от що взимку буде! Треба б купити тобі якусь теплу вдяганку, та не знаю, чи зможемо. Минулого року Бузинова пані поламала мені сани. І тепер ніяк не вдається їх полагодити. А купимо сани, то не стане грошей тобі на кожушок. А ще й чоботи у мене зовсім подерлися. Не знаю, чи й до зими дотягнуть.

Батько важко зітхнув і крикнув на коней.

– Тату, а яка вона Бузинова пані?

– Ет, синку, – махнув рукою батько, – краще не питай.

– Ти її боїшся?

– А хто ж не боїться? Хотів би я побачити сміливця, що наважиться зустрітися з нею в Бузиновім яру.

– Де-де? – перепитав Лесик, бо ж він добре знав той яр і не раз туди забігав, але ніколи не думав, що Бузинову пані можна зустріти саме там.

– Не допитуйся, сину. І ніколи до того яру навіть не наближайся, бо біда тобі буде.

– Але ж я вже ходив туди, тату. І не раз. Там завжди дуже багато суниць. Я часто збирав їх влітку і жодного разу нічого зі мною не сталося.

– То, сину, тобі, Бог допоміг. Дякуй йому за це, і ще не раз він тебе з біди вирятує, але тепер ти вже знаєш, що то за яр, тож ніколи більше не ходи туди.

Хлопчик кивнув головою, але слухати батькові заборони не збирався. Його так, тягло піти до яру і запитати в Бузинової пані, чому вона робить шкоду

– Тату, а Бузинова пані тільки бідним робить шкоду?

– А де ж ти бачив багатого чоловіка в лісі? Багаті люди вдома сидять, а Бузинова пані карає тільки тих, хто до її лісу зайде. От недавно Петру Фальчуку ногу перебила, а старій Меланці з Лисиничів відібрала мову і та тепер лише руками махає та, мов корова, мукає.

– А хтось бачив ту Бузинову пані?

– Тих, хто її бачив, уже немає на світі. Всіх, хто тільки на неї гляне, вона відразу вбиває.

Підвечір, коли батько з сином нарубали вже повний віз дров, Лесик сказав батькові:

– Тату, я тут недавно бачив ліщину і на ній дуже багато горіхів. Ти їдь додому, а я нарву і наздожену тебе.

Батько поволі погнав коней з лісу, а хлопчик відразу ж ступив на стежку, що вела до Бузинового яру. Швидко смеркало, і він часто перечіпався то через пеньки, то через коріння дерев, що виступало із землі.

Дійшовши до яру, помаленьку спустився, притримуючись руками за бузинові гілки. На самому дні вже запанували сутінки: за крок від себе годі було щось побачити. З гущавини пугукнула сова, за нею друга. Лесикові морозець пробіг по спині і волосся на голові заворушилося. Збоку щось тріснуло, зашуміло. Бідний хлопчина так налякався, що хотів було вже втекти звідси, але ноги його не слухали і мовби вросли в землю. Спробував крикнути, але невидима сила здушила горло і не давала вирватися жодному звукові. Від напруження з очей потекли сльози.

Раптом ззаду почувся ледь чутний шепіт:

– Іди сюди! Сюди-и-и!

Лесик озирнувся, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Кілька кроків ступив навмання і випростаною наперед рукою торкнувся чогось твердого. Простяг ще другу руку і намацав невеличкі двері. Легенько штовхнув їх, і з шпарини, що утворилася, у ніс вдарив різкий пліснявий запах. Очі поступово звикли до темряви, і хлопчик побачив за дверима дерев'яні сходи. Коли підіймався ними, сходи голосно рипіли. З кожною сходинкою ставало все світліше.

Сходи привели до нових дверей, які стерегло двоє великих чорних псів з очима, що горіли, наче розжарені вуглинки. Хлопчик витяг з-за пазухи залишки свого обіду і кинув недоїдки псам. Собаки схопили їжу і пропустили малого.

Клямка на дверях була липка від ще не засохлої крові, але це не спинило Лесика. Він натиснув на клямку і зайшов до червоної кімнати, в кутику якої побачив величезну піч і високу худорляву жінку в зеленому. Коли господиня повернулася, хлопчик побачив, що волосся і очі у неї теж зелені, а яскраво червоні губи виглядають неприродно на землисто-сірому обличчі.

– Добрий вечір. – Лесик від страху ледве ворушив губами. Бузинова пані у відповідь лише кивнула.

– Я прийшов до вас. пані, щоб спитати, навіщо ви шкодите бідним людям? Минулої зими ви зламали моєму батькові сани, і тепер він не зможе купити собі чоботи, а мені теплий кожушок. Петро Фальчук через вас не може ходити, а Меланка з Лисиничів – говорити. Ви ж знаєте, що бідні люди ходять до вашого лісу не з доброї волі. Інакше їм не прожити, – скоромовкою випалив Лесик і замовк, з-під лоба позираючи на Бузинову пані.

Та продовжувала зловісно посміхатися і відповіла, не припиняючи мішати щось у казані великим дерев’яним черпаком.

– Спочатку скажи мені, як тобі вдалося пройти повз моїх псів?

– Я кинув їм хліба.

– Хм… Щось надто розжиріли, розлінувалися мої кудлаті. Забагато я їм даю їсти. То ти, кажеш, так сильно любиш свого татка і всіх покривджених, що насмілився прийти сюди? – посмішка Бузинової пані стала ще зловіснішою. Вона покинула мішати своє вариво і зробила крок назустріч хлопцеві. – І не страшно тобі?

– Так, пані, я люблю свого татка і шкода мені покривджених. І коли йшов до вас, то боявся, але тепер мені…

– Що тобі? – прошипіла Бузинова пані, і її рука схопила хлопчика за плече.

– Т-тепер ме-мені з-зовсім не…не страшно, – відповів Лесик, але зуби його зрадливо застукотіли.

– Он як! Не страшно?

– Н-ні!

– Це тобі так тільки здається!

І рука Бузинової пані стиснула плече хлопчика ще сильніше. Потім зеленоока чарівниця з силою дмухнула на Лесика і він перетворився на велику петрушку, котру господиня відразу ж вкинула до казана.

– Якраз однієї петрушки мені і бракувало, щоб зупа вийшла смачна, – і Бузинова пані знову заходилася мішати вариво у казані великим дерев'яним черпаком.

Незабаром зупа закипіла і яскраво червоне шумовиння піднялося над казаном. Ще трохи, і все опинилося б на підлозі. Бузиновій пані ледве вдалося вчасно зняти казан з печі, але кілька крапель все ж таки вихлюпнулося. Плями нагадували свіжі криваві сліди від дитячих ніг.

ВОДЯНИКИ

Колись Полтва була бурхливою річкою і не тільки крутила лотоки млинів, але й виходила з берегів, затоплюючи обійстя, зриваючи хліви й хати. В річці жили водяники. А треба знати, що водяники, так само як і люди, бувають різні – є добрі, а є лихі.

Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.

Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.

Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;

– Ну, як іде карта?

Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:

– Кому йде, кому не йде. І грали далі.

Чоловік приступив ближче і сказав:

– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.

Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:

– Одна душа… ще одна душа…

Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:

– Хто піде за мною вигру забрати?

Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.

Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.

Господар показав десять гладущиків і сказав;

– То є твоя вигра.

Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:

– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.

Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.

– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.

Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями в ліхтарях, що мали три шибки і кріпилися до мурів будинків. Але світла їхнього було замало і вже на початку 18 століття з'явився цех ліхтарників.

Ліхтарники носили при собі невеличкого дерев'яного ліхтаря з лоєвою свічкою і, ставши на розі людних вулиць, наймалися перехожим за один-два крайцари. Оплата залежала від відстані.

Ліхтарникам найбільше подобалися вечори, коли в театрі йшла вистава. П'єса промовляла за себе уже самою своєю назвою: "Гандель жінками", "Обід з Магдуською", "Розько Цимбалюк", "Марцінова з Дунаю", "Картофель на балю", "Доктор Пампушка", "Маївка в Погулянці або Любов і полядвиця", "Замок на Чорштині або Йой страх!", "Львів’янка – королева Голконди".

Що поробиш – публіка диктувала репертуар. Вона терпіти не могла жодних Шекспірів та Шиллерів. Театр тоді був порожній, а директор рвав на собі волосся.

І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.

Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п'єски "Ганнуся з Погулянки".

А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.

І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з'явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.

Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав'язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали "ковнірець – убийбатько". Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем. А на голові, ясна річ, – циліндр.

Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.

За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.

Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята, висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.

Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.

Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?

Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.

Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п'ять крейцарів і сказав:

– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.

– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.

Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з'явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.

Ліхтарник одразу рушив попереду.

– Куди маю вас провадити? – поцікавився.

– А туди само, – відказав пан.

– Чи сподобалась вам вистава?

– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.

– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?

– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.

– І багато-сьте випили?

– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.

Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи. Дійшовши мосту, пані зітхнула:

– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?