КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО

Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:

– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.

– А то ж яку? – здивувався Данило.

– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.

Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.

– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?

– Ага, якраз сушу.

– Де ж вони? – здивувалися всі.

– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.

Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.

– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?

Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.

– І ти через цюю крашанку зажурився?

– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…

– Куди ж ти намірився?

– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.

– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:

– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.

Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.

Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.

– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?

– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.

– Певно, неабияка, крашанка!

– Не те слово! Не крашанка, а чудо!

– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?

– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.

– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.

– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.

– А ти нам що даш?

– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.

– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.

– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.

– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.

– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.

– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!

– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?

І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.

Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:

– Олельку! А то що з тобою, небораку?

Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.

– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!

Сторожа перелякалася:

– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…

– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!

– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.

– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.

– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?

– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.

– То й вибери, – стенув плечима король.

– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.

– Звар'ював! Та ніколи в житті!

– А ви ж обіцяли!

– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!

– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.

– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.

– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.

– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.

Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.

Почувши теє, Олелько відразу наїжився:

– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.

Король піймав його за язик:

– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?

– Хоч би й зараз.

Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.

– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?

– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.

– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.

– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.

– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.

І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.

– Я виграв, – сказав Олелько.

Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.

– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?

– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.

Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.

– Яких звірів? – спитав король.

– П'ять дощових хробаків.

Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.

Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.

Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.

Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.

Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:

– Найясніший королю…

– Замовкни! – обірвав його той на півслові.

– Благаю!

– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!

– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.

Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.

Спитав якось король жартома в Олелька:

– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?

– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.

– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?

– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.

Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.

Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.

– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?

– Гуску скубу, – відказав незворушно той.

Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:

– Запиши його величність до сліпців.

Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:

– Гуску скубу.

Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.

– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?

– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.

– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?

– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.

– Ну?

– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?

Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."

Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.

Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.

Якраз на ту пору нагодився Олелько.

– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.

– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.

– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.

І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:

– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?

– А то яку?

– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.

– То він, напевно здох! – вигукнув король.

– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.

Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.

Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.

Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.

– О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.

– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.

– Звідки ж ти береш гроші на банкети?

– А я закладаюсь на гроші.

– І виграєш?

– Як коли.

– Ану закладися зі мною.

– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.

– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.

Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:

– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!

Данило розсміявся і зіскочив на долівку:

– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.

– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.

– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.

Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:

– Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.

І король, і воєвода мало не попадали з реготу.

– Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.

Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.

– Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.

– Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.

Воєвода нерішуче затупцяв на місці:

– Тут купа людей.

Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.

Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.

– Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.

– Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!

– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!

Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.

Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:

– Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.

Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.

– Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!

– Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.

І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.

Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.

–І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!

– Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.

– А то ж як?

– Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам

– І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?

Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.

Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.

Врешті блазень спитав його:

– Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:

– Ану забирайся звідси, йолопе!

Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:

– Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?

Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:

– Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?

Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:

– Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!

Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.

Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:

– Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?

– Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.

– А що воно за зілля?

– Іду подивлюся.

– А нам можна подивитися?

– А чого ж ні? Ходімо.

Та й рушило за ним десятка два роззяв.

Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.

– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.

– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.

– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!

– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?

– Ні, ми самі ходимо.

– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.

І Олелько рушив до міста.

Цілий Рийок сміявся з роззяв, коли ті з'явилися в реп'яхах, обталяпані й з кислими мінами на обличчях.

Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.

Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!

– Чиї то гуси? – питається у пастушка.

– Боярина Недана.

Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:

– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок: