ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДУРНИЙ ЯСЬО

Довгий час це була найтиповіша і найхарактерніша постать львівської вулиці. Справжнє ім'я його було Іван Лис. Народився на схилах Калічої гори в бідній родині. Мати його продавала борщ. Дата народження Яся невідома, зате знаємо, коли помер – 19 грудня 1903 року.

Дійсне його ім'я дізнався Львів з посмертних листівок, якими вшанував пам'ять дурного Яся власник поховального закладу пан Курковський. Разом з Яськом зійшов у могилу шматок історії Львова. То був останній могікан брукового життя, якого знала навіть найменша дитина.

Ясь був божевільним. Але це божевілля було тихим і ненав'язливим. Усмішка осяювала його лице, мов якась зоря постійного задоволення світом, собою, людьми. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.

Сміявся зі всіх і зі всього – в погоду, і в дощ, і в мороз, і в завірюху. Сміявся на похороні так само, як і тоді, коли зі зграєю дітей ішов за військовими музиками.

Люди кажуть, що є щось святого в такім тихім божевіллі, коли сам Бог вкриває мороком душу і відриває її від турбот і клопотів. Якщо це правда, то Ясь був найщасливішою людиною ві Львові хоча б тому, що все життя був дитиною, навіть коли посивів і згорбився.

Найвідомішим став завдяки своїм філософським увагам на тему життя і смерті. Смерть у нього була персоніфікована в образі пана Курковського – володаря чорних лискучих катафалків, різьблених трун, ясних свіч, майстра погребових церемоній, в яких брали участь пишно вбрані прислужники. Ці похоронні процесії супроводжувала зграя роззяв і дітлахів. І, звичайно, без Яська обійтись не могло.

– Всіх добрих людей позабирав пан Курковський, – зітхав Ясь, – а лишились самі лайдаки…

Ясь носив довгого обдертого плаща, пожовклі черевики на босу ногу, а на голові засмальцовану магерку (сукняна шапка з баранячою оторочкою). Він був постійною декорацією старого міста. Любив заходити до готелю "Жорж", звідки танцювальним кроком, голосно приспівуючи, вирушав на Ринок. А за ним бігла ціла компанія дітлахів, від яких він мусив відбиватися копняками.

Засобів на існування не мав жодних. Хтось деколи щось дасть, чимсь пригостить. Круг нього збирався тлум перекупок, батярів, а то й випадкових перехожих – фірман, що кинув воза, служниця з кошиком, поліцай… Усім було весело слухати Яська.

В останні роки його життя ним заопікувався магістрат. Адже то була львівська цікавинка! Ясь дістав безкоштовне харчування та вбрання. А на зиму для нього відчиняла гостинні двері божевільня.

Якийсь чоловік хотів поглузувати з Яська і сказав йому:

– Яську, біжи на личаківську рогатку, там всім вар'ятам дають гроші.

– Йой! Ану покажи кілько тобі дали?

Ясько підібрав на вулиці здохлого голуба і поніс додому.

– Яську! Таже він здох! – гукали йому.

– То й добре. Мама мені всмажит на вечерю.

– Але здохлятини ніхто не їсть. Можна їсти лише те, що забила людська рука.

– Його забив Господь! Чи ви гадаєте, жи людська рука є чистіша від Божої?

Ясько помагав часом на базарі трагати мішки та кошики, і йому за те щось перепадало. Одного разу заробив собі черешні. Сів під Ратушею і їсть разом з кісточками.

– Гей, Яську, нащо ти черешні з кістками їси? – питають його. – їх треба випльовувати.

– Не меліть дурниці. Якби черешні мусилося їсти без кісточок, то кісточки продавали б окремо.

СКНИЛІВСЬКІ МУДРАГЕЛІ

Недалеко за Сигнівкою та Кульпарковом знаходиться Скнилів. Колись там жили веселі люди і про них любив оповідати цілий Львів.

Одному скнилівцю ввірвалося відро в криницю, а він, не довго думаючи, перехилився через цямрину, аби зачепити його рукою, та й шубовсьнув у воду.

Криниця була неглибока, якраз по шию, але вода зимна. І почав скнилівець верещати, доки не позбігалися сусіди. А був серед них наймудріший Яцько Макольондра.

– Нема ради, треба лізти до криниці, – сказав Яцько. – Лізь першим ти, Пилипе, а Місько буде тя за ноги тримав. Гарасько буде тримав за ноги Міська, а Гераська – Микита, а Микиту – Данило, а я – Данила. Як намацаєш відро, то кричи – я вас витягну.

Так вони й зробили, але, коли вже ціла вервечка опинилася в криниці, Яцько, що лишився нагорі, почав стогнати, що йому тяжко і треба би було ще когось на підмогу покликати.

– Ну, то біжи клич, а ми зачекаємо! – гукнули знизу.

Яцько випустив Данилові ноги і ціла кумпанія бебехнула в криницю, аж загуло.

Добре, що на ту пору нагодилася Яцькова жінка Рузя та й порадила кинути до криниці мотузку, бо вона десь чула, що так роблять.

Яцько приніс мотузку, старанно змотав її і кинув до криниці. Але це мало допомогло, бо другого кінця Яцько собі не лишив.

Тим часом збіглося півсела і ради сипалися одна ліпша за другу. Хтось казав вичерпати воду, хтось – робити підкоп, ще хтось – навпаки, заливати водою криницю і тоді всі поспливають, як галушки. Аж урешті чоловікам, що мокли в криниці, осіяла голови світла думка – спустити їм драбину.

Наука знає такі факти, коли людей, що перебувають в знервованому стані, навідують геніальні ідеї. Це був саме такий випадок.

Однак, коли всі п'ятеро вилізли нарешті з криниці, то ніхто не міг згадати, скільки ж їх було.

– Не дай Боже, хтось лишився в криниці, – сказав Яцько і почав гукати:

– Гей! Гей!

А з криниці відлунювало: "Гей! Гей!"

– Ну, видите? Хтось там таки сидить, – забідкався Яцько.

І тоді над криницею схилилася ціла юрба скнилівців та почала галайкати:

– Гей! Агов! Гоп-гоп!

А луна справно відповідала десятками голосів.

– Людоньки! – вжахнувся Яцько. – Та же там у криниці ціла купа народу!

– Зачекай, Яцю, – сказала Рузя. – Мені ся здає, жи то не є наші.

І от тут надійшов сільський війт Дзюньо Мігус. Дізнавшись, що у криниці виявлено якихось людей, він наморщив розумне чоло і прорік:

– Люди добрі! Нема на то ради. Мусимо всі ся розійти по хатах і тоді будем знати, чи когось нам бракує. А по хвилі знова ся зійдемо коло криниці.

Так вони і вчинили. А коли знову зібралися, то війт запитав:

– А що, панове, чи всі у вас вдома?

– Всі, пане війте, вдома, нікого не бракує.

Кажуть, що то від скнилівців пішла приказка про того, кому бракує в голові клепки: є, та в нього не всі вдома!

– Тепер мені ясно, – сказав війт, – що в криниці сидять не скнилівські люди.

– Хто ж може бути? – дивувалась громада. – Як вони сміли залізти до нашої криниці?

– Може, то які потопельники? – міркував Яцько. Громада почала хреститися.

Але війт був хоробрим чоловіком і гукнув у колодязь:

– Гей, ви там! Чи ви не потопельники?

– …потопельники!., ельники!… – відповіла луна.

– Господи! І за що нам така напасть! – зойкнула Рузя.

– Витягаймо хутчій драбину! – скрикнув Яцько. – Бо та нечисть ще почне вилізати!

Драбину витягли, а криницю закрили лядою, ще й каменем привалили.

Більше звідти ніхто води не брав.

Яцько Макольондра несподівано для себе знайшов на полі гарбуз. Такого дива ще ніколи в житті не бачив. Обнюхав зі всіх боків, пальцями обстукав та так і не збагнув, що воно за диво таке. А тому вирішив занести йогоо просто до війта.

Дзюньо Мігус сидів на призьбі й латав свої війтівські чоботи.

– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.

– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.

Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.

Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.

Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.

І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:

– Ну?!

– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.

– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.

– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.

– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.

– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!

– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.

– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.

– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.

– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.

Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.

Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.

– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.

– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.

– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.

– Ех, пропало лоша! – скрутно зітхав Дзюньо Мігус. – Другий раз кругом яйця станемо і не дамо втекти.

Один скнилівець наловив перепелиць, зв'язав до купи і, почепивши на кінець довжелезної тички, поніс до Львова продавати.

Коли він опинився перед Галицькою брамою, то ніяк не міг з того тичкою пройти: і в висоту тичка здорова, і впоперек.

На щастя, коло брами на варті стояв так само хлоп зі Скнилова. Він підійшов до пташника й каже:

– Може я і не є такий мудрий, як наш бургомістр, але мені ся здає, жи мусите тую тику навпіл переломити, бо інакше вона ся не змістит.

– А дай вам Боже здоров'я за таку файлу раду, – подякував той і, переламавши тичку, нарешті попав до міста.

Один скнилівець відкусив другому у бійці носа, але вперто доводив, що цього не робив.

– А хто ж тоді відкусив йому носа? – спитав пан війт.

– Він сам собі його відгриз. Пан війт хвильку подумав і сказав:

– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.

– А він підскочив!

Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.

– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:

– Сипни ше трохи соли.

Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:

– Ну, а тепер?

Мілько знову сьорбнув з хохлі.

– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.

Одним словом жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.

Врешті вони вирішили, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичити соли в сусідки.

Цього разу вона сипнувши маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилася:

– Йой! Та то чисто ропа!

– Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, – яка в тої Гаськи сіль! Ну, будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.

Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.

Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.

– Я піду, – сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп.

Але тоді всі побачили, які в пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок.

Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.

Так вони й зробили І таким хитрим способом той пастух і бузька прогнав, і жодного стебла не столочив.

Скнилівець повів на базар продавати бичка, але дорогою спостеріг, що хвіст у нього в болоті.

– Е, чого доброго, ніхто не купиїь такого 6рудаса – подумав собі.

Витяг він ножа, відрізав хвоста і сховав за пазуху. Бичок від болю погнав, як дурний. Скнилівець ледве встигав за ним.

На базарі бичка врешті вдалося припняти. Де й покупці взялися, оглянули зі всіх сторін, поцмокали.

– Добрий бичок, – кажуть, – шкода лише, що без хвоста.

– Е-е, не переживайте. Коли сторгуємось, то й хвоста дістанете. А во!

Інший скнилівець купив козу. Якийсь чоловік його спитав:

– За скільки купили?

– Торгував за шість, але вона вартує більше, як сім. Ну то я дав за неї вісім. А як ви її потребуєте за дев'ять, то платіть десять.

Сень зі Скнилова орав волами свою нивку. Пополудні сонце його розморило, і він задрімав у тіні, а воли тим часом паслися. Спить він собі і сниться йому, що ось уже все зорано, заскороджено і посіяно, ба навіть перші вруна проростають.

– Карр! – озвалася над його головою ворона, і Сень прокинувся.

А прокинувшись, волів своїх вже не побачив. Хтось їх украв. Що чинити? І не намислив собі Сень нічого мудрішого, як податися просто до короля Лева.

– Дай тобі Боже здоров'я, найясніший королю! – привітався Сень. – Від самого світання я порав ниву волами, пополудні трохи задрімав. А як вочі розплющив – йой шо сі стрєсло! Йой, яка біда, яка розпука, яка кара Господня! І за шо мене то всьо спостигло, за шо сі мучу?

– Ну-ну, і що там таке сталося? – втратив терпець король.

– Біда! Горе велике! Воли мої вкрали! От я до вас і прийшов, бо ви нам тато рідний, і Бог вас на тото дав нам, абисьте нас пильнували, як святу худібку. Знайдіть злодіїв і покарайте!

– То ти добряче заснув, коли в тебе волів з-під самого носа смикнули?

– А так, шо таки так – заснув.

– А хіба ти не знаєш, що в того, хто спить, не тільки воли можуть поцупити, але й хату обікрасти і жінку забрати?

– Свята правда, панунцю рідненький! Але скажіт ми пу-прапді: чи ви бодай коли не коли спите?

– Аякже! Певно, що сплю.

– А Господь наш спить?

– Ні, Господь ніколи не спить.

– Йой, яка біда, яке горе, яка кара Господня! Якби я знав, що король спить так само, як і всі люди, то нігди би-м не заснув спокійно! Нашо я до вас йшов? Стілько часу збавив! А якби відразу рушив до Господа Бога, був би вже на півдорозі!

Король на ті слова так щиро розреготався, що звелів дати скнилівцю стільки червінців, скільки коштували найліпші воли.

Раз на Скнилові вирішили збудувати в'язницю. Зібрали раду і вибрали місце під пагорбом. Коли ж в'язниця була готова, зійшлися усі її оглядати.

Дуже гарно виглядала в'язниця, одна біда – ніде не було дверей. Вікна, грати були, а двері забули поставити.

– То навіть добре, жи дверей нема, – сказав війт Дзюньо Міґус, – бо так є більша певність, жи ніхто не втече.

– Лиш одне – біда, – зітхнув Яцько Макольондра, – шо не зможемо без дверей нікого до тої тюрми запроторити.

Довго вони радились і вирішили викотити на пагорб велике жорно з млина і пустити його на в'язничну стіну. Жорно проб’є діру і таким чином з'являться двері.

Дуже добре, так і вчинили. Але коли жорно опинилося на версі пагорба, один мудрагель, якого звали Бодьо, запхав голову в отвір жорна, аби перевірити чи жорно справно націлене.

– Ну, як там, Бодю? – спитали його.

– Перша кляса, можна катуляти. Ви пхайте, а я буду керувати жорном. І скнилівці, штовхнули жорно разом з Бодьом. Жорно полетіло, мов стріла, просто на в’язницю.

– Наш Бодьо – то є фест хлоп! Без него би те жорно хто-зна, куди би ся закотило, – тішилися скнилівці. – Так, той вміє з каменюками раду давати.

Жорно з розгону гаратнуло в стіну і справді вибило отвір. Втішені скнилівці сипонули вниз і що ж вони побачили! Їхній Бодьо лежав біля жорна без голови.

– Де ж Бодьова голова? – забідкалися вони.

– Певно, вдома лишив, – сказав Яцько Макольондра.

– Гм, тра піти до його жінки і спитати.

Коли вони прийшли до Бодьової жінки, вона на хвильку замислилась.

– Чекайте… дайте згадати… Ага! Не лишав голови в хаті, мав її на плечах. Бо-м виділа, як капелюха зі собою брав. А нашо йому капелюх здався без голови, нє?

– І то правда, – згодилися скнилівці.

Бодьову голову знайшли в кущах і поховали героя з великою пихою, а над дверима в'язниці почепили його портрет.

Яцько Пуцик запізнився на службу Божу, бо якраз виганяв худобу на пасовисько. Захеканий влетів до церкви, а священик саме виголошував проповідь і гукнув:

– Хто ти єси людино? І звідки явився в мир.

Скнилівець подумавши, що то звертаються до нього, голосно виказав: Яцько Пуцик я зі Сккнилова, прошу їмості, а прийшов-єм з пасовиська!

А священик продовжує:

– Прах тебе породив і в прах перейдеш.

– Чорта лисого! – обурився Яцько. – Ти ліпше про себе розкажи, звідки ти в мир явився і яка тебе шльондра пархата вродила!

Щойно сонце зійшло, а вже Яцько зібрався везти на базар горщики. Та от біда – вісь у воза зламалася. Але ж є сусіда! Яцько постукав сусідові у шибку:

– Петро! Чуєш, Петро!

– Хто там з самого раня?

– То я – Яцько! Ти шо, спиш?

– Сплю, сплю!

– А-а… спиш… Якби-с не спав, то я би в тебе воза позичив. А як ти спиш, то спи. Я до другого сусіди піду.

– І добре зробиш, – відказав сусіда і солодко захропів.

На Скнилові була корчма. Скнилівці любили сидіти в корчмі і пити пиво. Одного вечора влетів у корчму захеканий хлопець і загукав:

– Вуйку Зеню! Вуйку Зеню!

– Га, що? – спитав Зеньо.

– Ваша хата горит!

– А-а, не біда. Хай горит. Головне, що ключі я при собі маю.

Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:

– Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?

– Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.

– Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом. Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.

– Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп

– Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.

Третього дня, скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати "знають", інші – не знають. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:

– Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом.

На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.

Озброїлися вони, хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругву і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.

Лишилося тільки завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.

От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутше крутнувся туди й назад, дали йому коня.

Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитися. Війт махав хоругвою, а жінки співали.

Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянний скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.

– Та він що – з дуба впав? – здивувалися зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?

– Е-е, – помахав пальцем війт. – Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?

Пішов скнилівець на базар, а личаки перекинув через плече. Дорогою перечепився за камінь і розбив палець на нозі до крові. Іде, шкандибаючи, й приказує:

– Дякую тобі, Господи, за твою ласку! Дякую тобі, Господи!

Якийсь чоловік, що бачив усю пригоду, не витерпів і поцікавився:

– За що ви Господу дякуєте? Та ж ви ногу розбили!

– Е-с, тому й дякую, що я босий ішов. А якби личаки взув, то порвав би.

Як взяли Міська Капцюха до австрійського війська, то видали йому мундир, баклажку і карабін з багнетом.

Карабін Міська зацікавив особливо і він почав його уважно розглядати. Врешті зауважив, що люфа має отвір, і звернувся до капрала:

– Пане капрале, хочу попередити, жи туткаво є дзюрка. Шоби потім не було на мене!

Грицеві Капцюху служба давалася нелегко, бо Гриць вважав, що має свій розум, то чого мусить слухатися тих німаків. Одного разу сержант спитав його:

– Шеренговий Капцюх! Чому офіцір піхоти має шаблю просту, а офіцір уланів криву?

– Мільдую слухняно, жи інакше й бути не може! Бо ж той від піхоти має ше й піхву рівну, а той від вуланів – криву. І так мусит бути, бо якби сі вони поміняли шаблями, то би їм вони до піхов не влізли, не?

Через Скнилівське поле їхав якийсь пан, а що коні його вже зголодніли, то послав візника з серпом, аби нажав вівса. Візник зробив, як велів пан, але забув серпа на полі.

За якийсь час прийшли скнилівці подивитися на своє поле і почали дивуватися, що то так файно овес випасло. Так рівненько – одна лише стерня стирчить. Ніколи раніше скнилівці серпа не бачили, бо висмикували збіжжя руками.

Аж бачать – лежить щось кривеньке, гладеньке і до сонця виблискує, наче скарб.

– О-ой, то щось має бути недобре, – злякалися вони, – коли таке маленьке, і стільки вівса з'їло.

– Давайте, поки не пізно, заб'єм!

Хтось ухопив палицю в обидві рук„та й бух по серпу. А той – бриць! – угору підскочив, крутнувся і впав згори рудому Кузьові на карк. Кузьо заверещав, а тут його сусіда вхопив серпа за ручку і потягнув щосили до себе. Як шарпнув, так голову і відтяв.

– Стривайте, – втрутився війт. – Нема іншої ради, хіба оцю бестію спалити.

Кинулися скнилівці шукати якої деревини до лісу, що тягся край поля, хутко позносили. запалили багаття. Війт обережно дрючком заштурхав серпа у вогонь і стали всі стежити, що ж то далі буде.

А серп червоніє, червоніє – аж очі сліпить.

– Ти ба – від вогню воно ще гарніше! – дивуються скнилівці.

– А давайте його втопимо, – сказав війт і, підчепивши розпеченого серпа дрючком, поніс його обережно до струмка.

Як тільки серп упав до води, пролунало загрозливе шипіння. Скнилівці злякалися вже не на жарт.

– Кара Божа! Тікаймо! Бо ж воно таке сердите, що спасу нема! І погнали стрімголов до села.

Стара дерев'яна церква на Скнилові геть обросла на даху травою.

– Добре би ту траву скосити, сказав війт.

– Що там косити, треба якого бичка на церкву висадити та й випасе, – порадив Яцько Макольондра.

Та рада всім припала до смаку і зараз привели бичка. Хтось приніс драбину, перекинув через хреста на даху шнур так, аби один кінець тримати в руках, а другим обв'язати за шию бичка.

– Гей рруп! – скомандував війт, і бичка почали тягти за шию догори.

– Але як та худобина траву чує! – тішився Яцько. – Аж язика висолопив!

ЛЕГЕНДИ ВИННИКІВ

Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.

В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.

Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище наїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.

Та от урешті уклали львів'яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.

Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.

Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.

Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.

І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.

– Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.

– Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.

– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.

– Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо