Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.

Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами.

(Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки було опубліковано окремо в "Збірнику" професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою — розширити матеріал магнітофонних записів які далі становлять приблизно десять тисяч слів.)

Тієї весни бог археології безумовно сприяв мені. Нам з Райхом працювалося разом так добре, що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік.

А в квітні, за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе), я одержав листа від компанії "Стандард моторз енд інджініерінг", у якій працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені велику частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про моє місцеперебування. Я відповів, що листи мені можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що ж до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби Їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баумгартові, який і далі перебував у Гемстеді.

Коли професор Гельмут Боссерт у 1946 році вперше під'їжджав до Кадірлі, найближчого до Чорної гори хетів "міста", йому довелося непереливки, місячи багнюку тодішніх ґрунтових доріг. У ті дні Кадірлі було крихітне провінційне містечко. Сьогодні це зручне і тихе невелике місто з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна перелетіти до Лондона.

Щоб дістатися звідси до Чорної гори (Каратепе), Боссерт мусив іти ще цілий день пастушачими стежками, порослими колючим чагарником. Ми ж на своєму вертольоті долетіли від Діярбакира до Кадірлі за годину, а тоді ще за двадцять хвилин до Каратепе. Райхове електронне обладнання було вже довезене сюди транспортним літаком сорок вісім годин до того.

Отут треба сказати про мету нашої експедиції. З Чорною горою, яка є частиною Анти-Таврського гірського хребта, пов'язано чимало таємниць. Так зване Хетське царство впало близько 1200 року до нової ери під ударами чужоземних орд, найвідомішими серед яких були ассірійці. Однак хетська культура на Каратепе, так само як і на Каршеміші й Зінджірлі, проіснувала ще п'ятсот років. Що ж відбувалося впродовж тих п'ятисот років? Яким чином зуміли хети зберегти свою культуру протягом такого довгого й неспокійного часу, коли їхня північна столиця Хаттусас була в руках ассірійців. Це була та проблема, якій я присвятив десять років свого життя.

Я завжди вірив у те, що розгадка цієї таємниці криється глибоко під землею, в надрах Чорної гори, і що її можна знайти, провівши розкопки. Адже саме внаслідок розкопок могил у Богазкеї були знайдені поховання культурного народу, давнішого від хетів аж на тисячу років.

Внаслідок розкопок 1987 року, я й справді виявив багато дивних базальтових статуеток, дуже відмінних від хетських скульптурних зображень — знаменитих биків, левів та крилатих сфінксів, знайдених на поверхні. Статуетки були пласкі й кутасті; в них проступало щось первісне, але ця первісність була зовсім не така, як у африканських скульптур, з якими їх час від часу порівнювали. На цих статуетках вирізьблено хетські, а не фінікійські і не ассірійські клиноподібні письмові знаки. Якби не ці знаки, я б подумав, що ті базальтові статуетки належать до зовсім іншої культури. Клинопис сам по собі становив ще одну проблему. Хоч наші знання хетської мови були досить повні завдяки дослідженням Грозного, а проте тут було ще чимало прогалин. Особливо часто ці прогалини траплялись у текстах, де йшлося про релігійний ритуал. (Уявімо собі, наприклад, археолога майбутньої цивілізації, якого загнав у безвихідь текст католицької відправи, зображення хреста і дивні скорочення). Отже ми вирішили, що написи на базальтових статуетках стосувалися майже виключно релігійного ритуалу, оскільки сімдесят п'ять відсотків з них були для нас не відомі.

Один з небагатьох написів, які ми змогли прочитати, був такий: "Перед (або під) Пітханасом жили великі старі". А ось ще один напис: "Тудаліяс ушанував Абхота Темного". Хетські символи, що означають "темний", можуть також означати "чорний", "нечистий" або "недоторканий" в індуїстському значенні.

Мої знахідки викликали широкий розголос в археологічному світі. Сам я спочатку схилявся до думки, що ті базальтові статуетки належать до іншої, протохетської культури (тобто попередникам хетів), яка дуже відмінна від культури, відкритої в Богазкеї і від якої хети перейняли своє клиноподібне письмо. Пітханас — давній хетський володар, який правив близько 1900 року до нової ери. Якщо мій здогад правильний, то напис означав, що перед Пітханасом жили великі протохети, від яких хети успадкували своє письмо. ("Нижче" могло означати, що їхні поховання були під похованнями хетів, так само, як і в Богазкеї.) Що ж до напису про Тудаліяса, ще одного хетського володаря, який правив близько 1700 року до нової ери, то цей напис означав, що хети взяли свій релігійний ритуал від протохетів, для яких Абхот Темний (або нечистий) був богом.

До такої думки, повторюю, я схилявся спочатку: що хети перейняли елементи релігії своїх попередників, які жили на горі Каратепе, і поробили написи на протохетських статуетках, аби показати спадкоємність своєї культури. Але чим більше я вивчав дані (які дуже складно розглядати тут у деталях), тим більше переконувався в тому, що статуетки пояснюють, як гора Каратепе залишалася острівцем культури ще довго після падіння Хетського царства. Яка ж сила так довго стримувала загарбників?

У даному випадку не сила зброї; знахідки в районі гори Каратепе свідчать радше про високий рівень художнього, а не військового мистецтва хетів. Байдужість нападників? Чого б це вони були байдужі? Адже через Каратепе, Зінджірлі й Каршеміш відкривався шлях на південь — до Сірії та Аравії. Ні, мені здається, що лише одна достатньо могутня сила могла стримати честолюбний і войовничий народ: забобонний страх. Сила Каратепе й суміжних земель, без сумніву, полягала в силі якоїсь могутньої релігії. Релігії чи магії? Може, гора Каратепе була визнаним центром магічної культури, так само як Дельфи. Чи не тому й оті дивні рельєфні зображення людей із пташиними головами, жукоподібних істот, крилатих биків та левів?

Райх не погодився зі мною через розбіжність його датування статуеток з моїм. Він сказав, що статуетки, незважаючи на винятково добру збереженість, були набагато тисяч років давніші за протохетську культуру. Пізніше він перевірив це за допомогою свого "нейтронного датувального приладу" і використовував мої статуетки як основний пробний матеріал. І тут виникла абсурдна ситуація. Датувальний прилад винятково точно визначав вік черепків із Шумеру й Вавилону (одержані результати ми перевіряли перехресним способом за допомогою іншого обладнання), а от зі статуетками справа стояла на місці. Принаймні, результати, які ми одержували, працюючи зі статуетками, були надто приголомшливі, щоб бути правильними. Нейтронний промінь спрямовувався на дрібнесенькі частинки кам'яного пилу в тріщинках і заглибинках статуеток. Аналізуючи ступінь "зношення" й руйнації тих частинок, датувальний прилад мав би приблизно визначити, скільки минуло часу відтоді, як був вирізьблений базальт. Однак прилад не виправдовував наших надій: стрілка індикатора дійшла до крайньої точки шкали — 10 000 років до нової ери! Райх сказав, що треба збільшити шкалу — просто цікаво, де ж зупиниться стрілка. Він збільшив шкалу вдвічі за допомогою якихось нескладних додаткових елементів. Стрілка й цього разу без найменших коливань дійшла до краю шкали. Це вже не вкладалося в рамки здорового глузду, і Райх подумав, чи не припустився він якоїсь помилки. Можливо, пил виник не внаслідок різьблення? В такому разі прилад міг показувати вік самого базальту! Так чи інакше, Райх наказав своїм помічникам зробити шкалу аж до мільйона років — завдання неймовірно важке, і щоб виконати його, треба було витратити ціле літо. Відтак ми виїхали експедицією до Каратепе, щоб на місці дослідити суть проблеми.

Отже… суть проблеми. Яким неправдоподібним здається все тепер, коли я розповідаю про це! Хіба можна повірити в простий "збіг обставин" у світлі наявних фактів? Але ж обидві мої "проблеми" таки збігалися: проблема самогубства мого приятеля і проблема базальтових статуеток.

Однак розповім все по порядку. За взаємною домовленістю ми з Райхом могли ночувати в комфортабельному готелі в Кадірлі, а вранці приїздити до Каратепе. Проте, оскільки наші робітники мешкали в найближчому селі, то й ми вирішили, що краще буде провести максимум часу на місці розкопок. Крім того, моє романтичне єство не погоджувалося щодня лишати друге тисячоліття до нової ери і щовечора знову занурюватися у вир подій кінця XX сторіччя. Тому ми напнули намет на невеличкому майданчику поблизу вершини гори.

Знизу до нас долинав безперервний гук річки Пірамуса, породжений вируванням його жовтих вод.

На вершині гори було встановлено електронний зонд. Цей прилад заслуговує на те, щоб про нього сказати кілька слів; винайшов його Райх, і з того часу в археології відбулася справжня революція. В принципі прилад був схожий на рентгенівський апарат або міношукач. Але міношукач не може знаходити ніяких інших предметів, крім металевих, а рентгенівські промені не можуть проходити крізь тверді, непрозорі тіла, оскільки земля тверда й непрозора, то давній спосіб просвічування рентгеном не міг дати археології ніякої користі. Навіть більше, молекулярна будова тих предметів, що цікавлять археологів (кам'яні вироби, гончарний посуд, кераміка тощо), приблизно така сама, як і молекулярна будова землі довкола тих предметів, отже, малоймовірно щоб їх можна було зафіксувати за допомогою рентгенівських променів.

Промені Райхової моделі електронного лазера проходили на глибину трьох миль і завдяки принципові "нейтронного зворотного зв'язку" можна було відразу ж визначити місцезнаходження будь-якого об'єкта правильної форми наприклад, кам'яної плити. Наші роботи-"кроти" порівняно легко докопувалися до об'єктів під землею.

Неважко уявити моє хвилювання в день нашого від'їзду до Каратепе. Адже протягом останніх п'ятнадцяти років нам не пощастило знайти ні нових базальтових статуеток, ні матеріалів, які б указували на їхнє походження.

Проблема здавалася практично нерозв'язною, бо треба було розкопувати величезні товщі землі. І ось Райх своїм винаходом розв'язав її дуже просто.

А проте перші три дні успіхів не дали. Зонд, який ми встановлювали над місцями давніших розкопок, нічого не виявив. Протягом наступного півдня ми переміщували зонд на іншу ділянку, що була на відстані ста ярдів від попередньої. Цього разу я був упевнений, що тут ми щось та знайдемо і… помилився. Ми з Райхом похмуро глянули на рівнину, що лежала внизу, тоді на величезний корпус електронного зонда, думаючи про те, скільки ще доведеться переміщувати його, поки вдасться натрапити на "знахідку".

На третій день увечері до нас приїхали наші турецькі колеги Фуад і Дарга. Ми вирішили полетіти гелікоптером до Кадірлі й повечеряти в готелі. Наше роздратування, викликане підозрою, що Фуад і Дарга стежать за нами за дорученням турецького уряду, незабаром розвіялось, бо обидва вони ставилися до нас із теплотою, симпатією і щирою зацікавленістю. Після смачної вечері й чудового червоного вина ми вже не так гостро сприймати невдачі й розчарування того дня.

Опісля ми перейшли в кімнату для відпочинку, де крім нас не було нікого, зручно всілися в кріслах і почали пити турецьку каву й коньяк. Тут доктор Мухаммед Дарга знову порушив питання самогубств. Цього разу він був озброєний фактами й цифрами. Я не буду переповідати подробиці нашої дискусії, яка затяглася аж за північ, але вона показала, що Даргова теорія про "біологічний розпад" була не така вже й безглузда.

Як пояснити, питав Дарга, величезне збільшення самогубств у світі, дотримуючись погляду, що причина криється в "неврозі цивілізації". Майже цілковита безпека, відсутність справжньої мети? Але ж і в сучасному світі існує безліч галузей діяльності, де потрібні відвага, рішучість, готовність іти на ризик. Протягом останніх п'ятдесяти років психологія досягла істотних успіхів. Злочинність тепер була не така висока, як можна б очікувати, виходячи з перенаселеності світу. В першій половині двадцятого сторіччя зростання злочинності йшло в парі зі зростанням самогубств. Чому ж злочинність упала, а кількість самогубств так різко збільшилася? Це не вкладалося в рамки здорового глузду. В минулому самогубства й злочини завжди були між собою пов'язані. Протягом першої половини двадцятого сторіччя причиною високого рівня самогубств було почасти й те, що одна третина вбивць накладала на себе руки. Ні, казав Дарга. Тут діє якийсь дивний закон історичного розпаду, про який знав лише Шпенглер. Окремі люди становлять лише клітинки великого тіла цивілізації, і так само як у випадку з людським тілом, швидкість розпаду різко зростає внаслідок старіння…

Я змушений був визнати, що він переконав мене більше, ніж на половину.

О пів на першу ночі ми по-дружньому розпрощалися, і наші два гелікоптери розлетілися врізнобіч у місячному сяйві над Кадірлі. О першій ми вже приземлилися на місці розкопок. Повітря було напоєне пахощами ромен-зілля, яке греки називають квіткою пекла, й гострим запахом кущів, які росли на схилах гори. Знизу до нас долинав гомін річки. Вершини гори нагадували мені про мою першу мандрівку на Місяць. Їхня краса була так само відсторонена й мертва, як і місячна.

Райх зайшов у намет, він усе розмірковвав над статистикою, що її виклав Дарга. Я подався вгору по валу, зайшов в одне з приміщень горішньої брами, а тоді сходинками виліз на верх муру і став, розглядаючись по залитій місячним сяйвом долині. Настрій у мене був романтичний, що й казати, а мені хотілося ще й посилити його. Я стояв, ледь дихаючи, а думки мої були про давніх вартових, які стояли тут, де оце й я стою, та про ті дні, коли на другому боці цих гір були самі лише ассірійці.

І раптом мої думки похмарніли. Стоячи на мурі, я відчув себе дрібним і нікчемним. Моє життя не здалося мені нічим іншим, як жмурами на поверхні моря часу, а світ довкола чужим і ворожим. Я неначе дивувався з безглуздої впертості людських створінь, з їхніх невиліковних ілюзій щодо своєї величі. Мені здалося нараз, що життя — всього-на-всього сон. Для людських істот воно ніколи не було реальним.

Самотність була нестерпна. Мені захотілося побалакати з Райхом, але світло в його наметі згасло. Я стромив руку у верхню кишеню, щоб витягти носовик, і намацав сигару, яку дав мені доктор Фуад. Я прийняв її від нього просто з ввічливості, бо майже ніколи не курю. І ось тепер запах сигари ніби повертав мене в світ людей, і я вирішив запалити її. Я відрізав один кінчик сигари складаним ножиком, а другий проштрикнув. Але затягнувшись димом, відразу ж пожалкував про це. Смак сигари був нестерпно гидкий. Я поклав її на мур і знову задивився в долину. Через кілька хвилин знову взяв сигару і цього разу затягнувся кілька разів, ковтаючи дим. Чоло мені спітніло, і я мусив прихилитися до муру. Я боявся, що почну блювати і змарную таку чудову вечерю. За кілька хвилин нудота минула, але відчуття безтілесності зосталось.

Я знову глянув на місяць, і мене раптом переповнив невимовний страх.

Я почував себе немов сновида, який прокидається й бачить, що йде по карнизу вікна на висоті в тисячу футів. Мені було так страшно, що я відчув, ніби моя свідомість розпадається; стерпіти це було неможливо. Я силкувався побороти страх, зрозуміти його причину. Він був породжений світом, що оточував мене, усвідоменням того, що я всього-на-всього предмет у тому світі, не більше. Пояснити це надзвичайно важко. Мені раптом здалося, що люди не втрачають здорового глузду лише ось чому: вони дивляться на світ зі своєї крихітної, вузькоособистої точки зору, зі свого черв'якового погляду. Речі можуть їх вражати або лякати, а вони все дивляться на них ніби з-поза щита від вітру. Страх робить їх нікчемнішими в їхніх власних очах, але цілком не знищує; навпаки, цей страх якимось дивним чином посилює в них відчуття особистісного існування. Мені раптом здалося, ніби мене виймають з моєї особистості і я роблюся простою часточкою довколишнього краєвиду, такою ж незначною, як камінець або комаха.

Це викликало в мені прилив нової хвилі відчуттів. І я сказав собі: "Ти не камінець і не комаха. Ти не предмет. Ти — набагато більше. Ілюзія це чи ні, а твій розум містить у собі знання всіх епох. У тобі, такому, як ти стоїш отут, більше знань, ніж у цілому Британському музеї з його тисячами миль книжкових полиць".

Ця думка була якоюсь мірою нова для мене. Вона витиснула з моєї свідомості краєвид і змусила спрямувати погляд всередину самого себе. І постало питання:

якщо простір безмежний, то чи безмежний він і всередині людини? Блейк сказав, що вічність починається від центру атома. Мій страх пропав. Тепер я бачив, що помилявся, вважаючи себе предметом серед мертвого краєвиду. Я доходив висновку, що людина обмежена, бо обмежений її мозок, що тільки така його кількість уміщається в черепній коробці і не більше. Але простори свідомості — новий вимір. Тіло це проста стіна між двома нескінченостями. Простір розширюється до нескінченності назовні; свідомість розширюється до нескінченності всередину.

Це була мить відкриття, всепереможного осяяння. Коли я отак стояв геть забувши про зовнішній світ, напружуючи всі свої сили, щоб подивитися на внутрішні простори, сталося щось таке, що вжахнуло мене. Описати це майже неможливо. Але мені здалося, що куточком свого ока — ока уваги, яке було обернене всередину,— я помітив рух якоїсь сторонньої істоти. Це приголомшило мене. Відчуття було таке, наче ви розслабились у теплій ванні і враз відчули, як щось слизьке й огидне торкнулося ваших ніг.

Осяяння вмить зникло. Коли я поглянув на вершини гір угорі, на місяць, що пропливав у небі, мене охопила невимовна радість, неначе я повернувся додому з іншого краю Всесвіту. Голова туманіла, і я був страшенно втомлений. Усе це сталося не більше, як за п'ять хвилин.

Я попростував до свого намету й спробував знову заглянути всередину себе. На якусь хвилю це мені вдалося, проте попередніх відчуттів уже не було.

Я укутався в спальний мішок, але заснути не міг. Хотілося поговорити з Райхом або ще з кимось, висловити те, що я раптом зрозумів. Людина вважає, що її внутрішній світ — приватний. "Могила — чудове і приватне місце",— сказав Марвелл, і ми так само думаємо про свою свідомість. У реальному світі наша свобода обмежена; в уяві ми можемо робити, що хочемо; навіть більше, ми можемо не дозволити зовнішньому світові пробитися до нашої таємниці;

Свідомість — це найприватніше місце у Всесвіті — часом навіть занадто приватне. "Кожен з нас, перебуваючи у своїй в'язниці, думає про ключ". Уся складність лікування божевільних полягає в тому, щоб удертися до тієї в'язниці.

І все ж я не міг забути оте відчуття чогось чужого в своїй свідомості. Тепер, коли я думаю про нього, воно не здається мені таким жахливим. Зрештою, коли ви заходите до свого помешкання, знаючи, що там нікого немає, і застаєте в ній когось, то ваша перша реакція — страх: адже це може бути злодій. Минає якийсь час. Навіть, якщо до вашого помешкання й справді вдерся злодій, ви зустрічаєте його лицем до лиця, сприймаєте його як реальність, і ваш спалах страху минає. Те, що так стривожило мене, було викликане відчуттям чогось (або когось) усередині, сказати б, моєї власної голови.

Щойно моя свідомість позбулася страху, щойно вона просто зацікавилася проблемою, мені відразу захотілося спати.

Перед тим, як заснути, я подумав: що це було — галюцинація після турецької кави й сигари? Прокинувшись другого дня о сьомій ранку, я був переконаний, що ні — про галюцинацію не могло бути й мови. Мої спогади про те відчуття були напрочуд ясні. І все ж, якщо казати правду, вони викликали в мені радше хвилювання, а не жах. Це й зрозуміло. Щоденне життя забирає нашу увагу й відвертає нас від "заглиблення в самих себе". Мені, як романтику, таке ніколи не подобалось — я люблю поринати в самого себе, а проблеми й турботи щоденного побуту заважають мені в цьому.

Отож я був стривожений, і та стривоженість стосувалася чогось такого, що було в мені, вона нагадувала, що мій внутрішній світ так само реальний, як і світ довкола мене.

Під час сніданку мені кортіло поговорити про все це з Райхом, хоч я й побоювався, що він просто не зрозуміє мене. Райх запитав, чому я такий неуважний, і я відповів, що зопалу викурив Даргову сигару.

Того ранку я наглядав за переміщенням електронного зонда на нове місце, ближче до підніжжя гори. Райх сидів у своєму наметі, розробляючи легший спосіб пересування зонда; зокрема його приваблював принцип повітряної подушки.

Робітники перемістили зонд униз по схилу гори. і той стояв тепер під нижньою брамою. Коли все було готове, я сів на своє робоче місце, перевірив механізми керування на екрані й увімкнув пусковий прилад.

Ту ж мить я відчув, що цього разу пошук був успішний. Посередині білої смуги, що перетинала екран згори донизу, виразно виділялася опуклість. Коли я вимкнув двигун, посилюючи зворотний зв'язок, опуклість відразу ж витягнулась у рівнобіжні поземні лінії.

Я послав майстра по Райха, а сам обережно далі водив важелем, зусебіч "обмацуючи" об'єкт правильної форми. На екрані було видно ще кілька таких об'єктів ліворуч і праворуч.

Це був перший випадок, коли я знайшов щось за допомогою зонда, і тому в мене не було жодного уявлення щодо розмірів чи глибини розміщення знайденого об'єкта.

Райх підбіг до зонда й окинув поглядом шкалу та важелі управління.

— О боже! — вигукнув він. — Клята шкала вийшла з ладу!

— Як це могло статися?

— Ти, мабуть, відтягнув важіль надто далеко й щось роз'єднав. Подивись на шкалу. Це ж неможливо, щоб об'єкт лежав на глибині двох миль і мав сімдесят футів заввишки!

Коли я встав із сидіння, мій настрій був досить пригнічений. Це правда, що в мене немає хисту керувати механічними пристроями. Нові автомобілі розбиваються буквально протягом лічених годин, коли я сідаю за кермо; машин, які завжди бездоганно працювали, при самому лише моєму наближенні до них раптом починають горіти запобіжники. Цього разу в мене не було докорів сумління, що я зробив щось не так, але все одно я почував себе винним.

Райх відкрутив плиту, зняв її й зазирнув усередину. Він сказав, що очевидних неполадок нібито немає і що, підобідавши, він ще перевірить усі схеми.

Коли я став вибачаться, він плеснув мене по плечі й сказав:

— Це дурниці. Головне — ми щось таки знайшли. Тепер залишається визначити, на якій глибині воно лежить.

Ми добре підживилися холодними стравами, і Райх заквапився до своєї машини. Я взяв надувний матрац і ліг у тіні левової брами — після недоспаної ночі мене хилило на сон.

Я проспав аж дві години. Прокинувшись і розплющивши очі, я побачив Райха, який стояв поруч і дивився на протилежний берег річки.

Глянувши на годинника, я швидко підвівся з ліжка й мовив:

— Чого ж ти не збудив мене?

Він сів на землю поруч. Мене здивував його пригнічений стан, і я запитав:

— У чому справа? Ти знайшов причину неполадки?

Він задумливо глянув на мене.

— Неполадки немає.

Я не зрозумів його.

— Ти хочеш сказати, що вже відремонтував зонд?

— Ні, не це. В зонді не було ніякої неполадки.

— Ну то чудово! Але чому ж він неправильно показує глибину?

— Він правильно показує глибину.

— Правильно? То на якій же глибині лежить наша знахідка?

— На тій, яку показує вимірювальний прилад. На глибині двох миль.

Диво та й годі… Ледве стримуючи хвилювання, я сказав:

— Але ж дві милі — це надто велика відстань углиб, тобто… я хочу сказати, що на цій глибині вже лежить археозойська кам'яна порода.

— Не обов'язково. Але ти, мабуть, маєш рацію.

— А крім того, якщо прилад правильно показує глибну, то, очевидно, він правильно показує й розміри блоків — сімдесят футів заввишки. Це малоймовірно. Навіть будівельні блоки великих пірамід менші за розмірами.

— Любий Остіне,— добродушно промовив Райх,— я цілком з тобою згоден. Це неможливо. Але я перевірив кожну схему в машині і не бачу, де б міг помилитися.

— Отже, єдиний спосіб вияснити все — це послати вниз крота.

— Я про це вже подумав. Але якщо глибина й справді становить дві милі, то користі від крота небагато.

— Чому?

— По-перше, тому що він призначений лише для проходження крізь землю або глину, а не крізь камінь. А на такій відстані він неодмінно натрапить на кам'яну породу. По-друге, якщо б там і не було кам'яної породи, він не витримає тиску землі — дві милі під землею — все одно, що й дві милі під водою. Тиск на такій глибині досягає кількох тисяч фунтів на квадратний дюйм. Температура на одну милю вглиб зростає на сто градусів, а для електронного обладнання це небезпечно — воно може не витримати такого перегріву.

Складність проблеми приголомшила мене. Якщо Райх правильно оцінював ситуацію, то в нас не було й найменшої надії викопати виявлені об'єкти — об'єкти, що були, очевидно, частиною міського муру або храму. Наша сучасна техніка не може працювати при таких температурі й тиску, не може піднімати величезні блоки, що лежать на глибині двох миль.

Обговорюючи ситуацію, що склалася, ми з Райхом підійшли до зонда. Якщо дані зонда були правильні, — а Райх уважав, що саме так, — то перед археологією поставало надзвичайно складне питання: яким чином могли будівлі опинитися на такій глибині? Може, ціла ділянка землі опустилася внаслідок якогось виверження, провалилася в прірву? Далі, можливо, порожнеча була заповнена водою й мулом… Але щоб шар мулу досяг двох миль завтовшки! Скільки тисяч років треба було б для цього? Нам обом здавалося, що ми божеволіємо. Нелегко було стриматися, щоб не подзвонити колегам і не порадитися з ними. Лише страх, що ми припустилися якоїсь помилки, стримував нас від такого кроку.

О п'ятій годині кріт був готовий до запуску, його ніс стримів прямо вниз. Райх увімкнув панель дистанційного керування, і гострий ніс крота закрутився. Грудки землі упереміш із пилом піднялися вгору й опустилися невеличкою лійкоподібною купкою. Кілька секунд після того, як кріт зник під землею, купка ще тремтіла й похитувалась.

Я поглянув на екран радара. У його горішній частині тремтіла яскрава біла цятка. Вона пересувалася дуже повільно, повільніше, ніж хвилинна стрілка годинника. Поруч з радарним екраном на телевізійному мигтіли хвилясті димчасті лінії. Час від часу лінії місцями тоншали або й зовсім зникали; це означало, що кріт натрапив на кам'яну породу. Коли на його шляху попадався об'єкт, завтовшки більше ніж десять футів, кріт зупинявся, і електронний лазер обстежував поверхню об'єкта.

Через годину біла цятка перемістилася до середини екрана — це означало, що кріт був на глибині приблизно однієї милі. Тепер він посувався повільніше. Райх підійшов до зонда й увімкнув його. Екран зафіксував крота на глибині однієї милі. А ще нижче екран показував величезні блоки. Помилки бути не могло.

Напруження охопило всіх. Робітники збилися купою, уп'явшись очима в радарний екран. Райх вимкнув зонд, бо його промінь міг пошкодити крота. Ми ризикували кротом, який коштував дуже дорого, але іншого виходу не було. Ми вивіряли зонд знову й знову, і він безпомилково показував, що велетенські блоки мали більш-менш правильну форму й були розміщені один біля одного. Природними скелями вони аж ніяк не могли бути.

Сказати, що кріт уже приречений, було б перебільшенням. Завдяки електронному обладнанню його міцність набагато підвищилася, і він міг витримувати температуру до двох тисяч градусів; його творці враховували можливість зіткнення з жилами вулканічної лави. Корпус крота був надзвичайно міцний.

Інженери гарантували, що він може витримати тиск дві з половиною тонни на один квадратний дюйм. Але біля тих блоків на глибині двох миль тиск приблизно вдвічі більший. Крім того, передавальний пристрій міг не витримати такої високої емператури. Не иключалася можливість і того, що кріт може вийти з-під контролю дистанційного кервання, не було також гарантії, що він і далі належно працюватиме в разі пошкодження приймача.

О пів на дев'яту почало сутеніти, і кріт тим часом пройшов другу половину відстані. До блоків залишалося всього півмилі. Ми сказали робітникам, що вони можуть іти додому, але багато з них залишилося. Кухар приготував нам вечерю з консервів — він був надто схвильований і на щось вишуканіше не спромігся.

Коли зовсім стемніло, ми посідали, прислухаючись до слабенького деркотіння радарного обладнання і стежачи за яскравою цяткою. Часом мені здавалося, що вона зупинилася. Райх, у якого зір був кращий ніж у мене, запевняв мене, що вона рухається.

О пів на одинадцяту останній робітник пішов додому. Я загорнувся в кільканадцять укривал, бо піднявся вітер. Райх курив одну сигарету за одною.

Навіть я викурив дві.

Нараз деркотіння стихло. Райх скочив на рівні ноги і сказав:

— Він уже там.

— Ти впевнений? — запитав я і не впізнав свого голосу. — Він був хрипкий і чужий.

— Цілком. Його місцезнаходження визначено правильно. Зараз він над самісінькими блоками.

— Що ж тепер?

— Побачимо, що нам покаже розгортувальний пристрій,— сказав Райх і ввімкнув зонд.

Ми прикипіли очима до телевізійного екрана. Той був порожній; це означало. що розгортувальний пристрій був спрямований на масивний і важкий об'єкт. Райх крутив ручки керування. На екрані знову з'явилися хвилясті лінії, але цього разу вони були тонші й пряміші. За допомогою кількох ручок Райх зблизив їх між собою, і вся поверхня екрана перетворилася на зразкове тло з тоненьких чорно-білих ліній, як ото бувають штани в тоненьку смужку. А на ньому виразно виділялися чорні зарубки, викарбувані в скелі. Збудження протягом останніх кількох годин було таке сильне, що я дивився на них без особливого хвилювання. Сумнівів стосовно того, що вони собою являли, не було ніяких. Я бачив їх стільки разів… на базальтових статуетках. Переді мною був напис імені Абхота Чорного.