Цілу ніч я мучився над тією проблемою, опускаючись дедалі нижче й нижче в свою власну свідомість, і все надаремно. Мене наче спиняла якась невидима перешкода. А може, причина в моїй слабкості й недостатній зосередженості? Паразити, начебто, були тут зовсім ні до чого; принаймні, я не бачив жодного з них.

Удосвіта я почував себе дуже втомленим, але пішов разом із Райхом, Голкрофтом і братами Грау на аннаполіський ракетодром, щоб перевірити готовність ракети до старту. Всі механізми були справні. Ми поговорили з кожним, хто готував нашу ракету, удаючи, що ставимо чисто формальні запитання. Усі відповідали відверто, поводилися по-дружньому. Ми запитали, чи були які труднощі налагодити ракети до пуску, і вони відповіли, що це була звичайна, як і завжди, робота без ускладнень і без перешкод.

Голкрофт мовчки слухав, спостерігаючи, а тоді раптом запитав:

— Чи всі ті, хто обслуговував ракету, присутні тут?

Полковник Мессі, який керував роботою групи, кивнув головою:

— Всі інженери тут.

— А крім інженерів, був ще хтось? — наполягав Голкрофт.

— Лише один чоловік, але його роль тут незначна. Це — Келлерман, помічник лейтенанта Кости. Він уранці мав іти на прийом до психіатра.

Головним завданням лейтенанта Кости було запрограмувати електронний мозок, який координував роботу всієї ракети: подавав паливо, підтримував потрібну температуру, контролював склад повітря тощо.

— Ми знаємо, що його роль тут незначна,— сказав я ніби між іншим. — Але все-таки ми б хотіли побачитися з ним. Просто так, для годиться.

— Але ж лейтенант Коста знає набагато більше про електронний мозок, ніж Келлерман. Він може відповісти на будь-яке запитання.

— І все-таки ми б хотіли побачитися з Келлерманом.

Подзвонили психіатрові ракетодрому. Той відповів, що Келлерман покинув його кабінет півгодини тому. Довелося зв'язатися з вартівнею. Звідти повідомили, що Келлерман виїхав мотоциклом двадцять хвилин тому.

Лейтенант Коста зніяковіло пояснив:

— Розумієте, в університетському містечку в нього є дівчина, і я часом дозволяю йому поїхати до неї на каву. Мабуть, і зараз він у неї.

— Чи не могли б ви послати по нього? — ненав'язливе попросив Райх. — А тим часом перевірте, будь ласка, всі ланцюги електронного мозку.

Через годину перевірка показала, що електронний мозок в ідеальному порядку. Ординарець, якого послали в університетське містечко, повернувся без Келлермана. Виявилося, що ніхто його не бачив.

— Він, мабуть, поїхав до міста щось купити,— сказав Коста. — Це, звичайно, порушення правил, але він, очевидно, подумав, що в такий напружений ранок ми не помітимо…

Полковник Мессі спробував змінити тему розмови, але Райх перебив його:

— Пробачте, полковнику, але ми не сядемо в цю ракету, доки не поговоримо з Келлерманом. Оголосіть, будь ласка, про розшук Келлермана.

Вони, мабуть, подумали, що ми не сповна розуму і до того ж нечеми, але в них не було іншого вибору, крім як погодитись.

Шукати Келлермана виїхала дюжина машин військової поліції, крім того, всю навколишню поліцію підняли по тривозі. Перевіркою на місцевій вертолітній зупинці було встановлено, що людина, зовнішність якої відповідала описові зовнішності Келлермана, вилетіла літаком до Вашингтона кілька годин тому. Розшук негайно поширився й на Вашингтон. І серед поліції було знято тривогу.

Келлермана нарешті знайшли о пів на четверту дня — за годину по тому, як ми мали покинути Землю. Він уже повертався з Вашингтона, коли його впізнали й затримали на місцевій вертолітній зупинці. Келлерман запротестував, твердячи, що поїхав купити своїй нареченій обручку: він, мовляв, думав, що його відсутності не помітять. Але варто нам було лише глянути на нього, щоб упевнитись, що наші застережні заходи були не безпідставні. Це був дивний тип роздвоєної особистості. Вся особистісна сфера була цілковито незріла, і паразити скористалися цим. Потреби переінакшувати його мозок у них не було: вони лише змінили кілька другорядних ланцюгів, а його дитяче бажання відчувати важливість своєї персони зробило решту справи. Тут діяв той самий механізм, який спонукує неповнолітніх злочинців пускати задля забави поїзди під укіс: бажання приєднатися до дорослого світу, роблячи щось таке, що має, сказати б, дорослі наслідки.

Маючи Келлермана в своїх руках, ми легко витрусили з нього все, що нас цікавило. Виявилось, він зробив незначні зміни в приладах контролю за температурою корабля, внаслідок чого температура на кораблі після виходу в космос дуже повільно підвищувалася б — занадто повільно, щоб ми могли помітити це. Зміна температури автоматично викликала б зміни в електронному мозку, а це, в свою чергу, призвело б до порушення роботи гальмівного механізму корабля. Під час зближення з супутником швидкість корабля була б така велика, що ми, прорізавши супутник, знищили б таким чином, і його і себе.

Звичайна перевірка, ясна річ, не могла цього виявити. Зрештою, електронний мозок складався з кількох мільйонів можливих ланцюгів, і "перевірка" полягала лише в тому, щоб упевнитися в справності головних вузлів.

Ми полишили Келлермана його долі (пізніше військовий суд засудив його до розстрілу) і о четвертій тридцять стартували. О шостій наш корабель зі швидкістю чотирьох тисяч миль на годину летів у напрямку Місяця. Корабель був опоряджений гравітаційним механізмом давнього типу: підлога являла собою магніт, який притягував до себе наш спеціально сконструйований одяг таким чином, що ми відчували, ніби наша вага така сама, як і на Землі. Щоправда, протягом перших двох годин голови у нас паморочилися.

Коли до всіх вернулося нормальне самопочуття, ми зібралися в їдальні, і Райх зробив першу доповідь про паразитів і про застосування в боротьбі з ними методу Гуссерля. Наступні лекції ми відклали на другий день, бо всі почували себе надто збентеженими й збудженими в нових обставинах (більшість із нас уперше були в космосі).

За допомогою супутника ми могли приймати телепередачі з Землі. Перше, що ми побачили, ввімкнувши програму новин о 9.30, було обличчя Фелікса Газарда, який перед величезним натовпом виголошував палку промову.

Через вісім годин (о сьомій тридцять за берлінським часом) Газард виголосив свою першу промову в Мюнхені на славу арійській расі і закликав канцлера чинного тоді соціал-демократичного уряду доктора Шредера вийти у відставку. На промову Газарда відгукнулася вся країна. Двома годинами пізніше Новий Націоналістичний рух оголосив, що його лідер Людвіг Штеер добровільно поступився своєю посадою Феліксу Газарду. Диктор цитував Штеера, який нібито сказав, що Газард відродить давню славу арійської раси і приведе націю до перемоги. Багато мовилося про загрозу з боку нижчих рас, наводилися довгі цитати з Гобіно, Гаустона Стюарта Чемберлена і Розенбергового "Міфу двадцятого сторіччя".

Ми зрозуміли, що сталося. Паразити зробили своє в Африці, посіявши там заколотницький рух. Тепер вони спрямували свою увагу на Європу. Досі світ сприймав заколот Гвамбе досить спокійно. І паразити почали викликати сильніші реакції — відродження арійського расизму. Відомо, що для сутички потрібні дві сторони, і паразитам треба було показати, що ця сутичка не залишиться "однобічною".

Мушу зізнатися, що я занепав духом більше, ніж будь-коли останніми місяцями. Якщо події розгортатимуться з такою швидкістю, то менш як за тиждень у цілому світі вибухне війна — вибухне ще до того, як ми повернемось на Землю. І відвернути її ми неспроможні. Невідомо навіть, чи Земля ще існуватиме тоді, коли ми повернемось. Дальший крок паразитів передбачити було неважко; вони спрямують усю свою увагу на те, щоб вивести з ладу оборонні системи всіх країн, поневоливши ключові уми. Америка і Європа перестануть бути невразливими, бо зрадники зруйнують їхні системи раннього попередження.

Я проспав усього кілька годин і прокинувся о четвертій, щоб о дев'ятій подивитися новини з Лондона (наші годинники, ясна річ, були настановлені на американський час). Новини були погані. Німецького канцлера вбито, і Газард оголосив соціал-демократичний уряд незаконним. Оголосивши себе справжнім представником і виразником волі німецького народу, він призначив канцлером самого себе. Його партія сформує уряд Німеччини. Місцеперебування цього уряду буде вже не палац у Бонні, а рейхстаг у Берліні. Усім жителям країни надавалося право стріляти в членів колишнього "ренегатського уряду" (це останнє виявилося зайвим; соціал-демократи погодилися на відставку і оголосили про повну підтримку Газарда). Газард тим часом виклав новий план і нові перспективи ствердження вищості білих. Коли "нижчі раси" будуть підкорені, їх масово депортують на Венеру (це мільярд негрів!). Ця ідея викликала величезний ентузіазм в усьому світі, включно з Великобританією й Сполученими Штатами Америки. І ніхто не згадав про те, що якби навіть Венера була придатна до заселення, то перевезення мільярда людей на відстань тридцяти мільйонів миль забрало б більше коштів, ніж їх є на Землі.

О сьомій годині того вечора ми мали пройти половину відстані до Місяця. На цей час телезв'язок утратився б, хоча радіосигнали ми б могли приймати й далі. Постало питання: може, повернути корабель назад і триматись на такій віддалі від Землі, щоб за один день можна було дістатися до неї? Якщо спалахне війна, то нам краще бути на Землі й активно боротися проти паразитів. Принаймні, ми змогли б перешкодити їм захопити оборонну систему Сполучених Штатів Америки. Нам досить було б стати у кожний оборонний підрозділ по одному, щоб тримати паразитів на відстані, а ще одному треба було б узяти на себе Пентагон, щоб не допустити зради з боку найвищого військового керівництва.

Така стратегія дій здавалася найкращою в ситуації, що склалася, і всі ми були дуже здивовані, коли Голкрофт виступив проти неї. Він не міг зрозуміло висловити причини свого ставлення. Він просто сказав, що в нього — "передчуття". А що його "передчуття" вже врятувало нам життя одного разу, то ми схильні були прислухатись до його думки. Пізніше я поговорив з ним, намагаючись умовити його дослідити джерело того передчуття. Після деяких зусиль він нарешті сказав, що чим далі ми будемо від Землі, тим краще — так він відчуває. Мушу зізнатися, я був розчарований. Однак рішення було винесене — летіти далі до Місяця.

Ми, десятеро "ветеранів", порівняно легко змогли відволіктися від загрози, що зависла над нами, і зосередитись на своїх феноменологічних проблемах. Набагато важче було відволікти новачків. У багатьох з них на Землі залишилися сім'ї, і, ясна річ, доля рідних дуже непокоїла наших нових колег. Нам довелося докласти чимало зусиль, щоб змусити їх працювати по десять годин на день, дисциплінуючи свою свідомість. Це було нелегко, але на третій день ми почали вигравати цю своєрідну битву. Тільки-но ми переконали їх забути про всі турботні земні справи, напруга, що виникала за таких обставин, працювала вже на нашу користь. Вона великою мірою дисциплінувала їхні зусилля. У нас не було більше тих проблем, які ми раніше мали з Меррілом, Філіпсом, Ліфом та Ебнером.

І все-таки я був незадоволений. Після п'ятдесяти годин льоту ми перебували за сорок тисяч миль від Місяця. А відчуття в мене було таке, ніби паразити тепер ближче, ніж будь-коли досі. Після навчальних тренувань я поговорив про це з Райхом, Флейшманом і братами Грау. Ми й далі не могли з'ясувати деяких найістотніших питань стосовно паразитів. Теоретично, від місця нашого перебування нічого начебто не залежало. Вони були в нашій свідомості, і тому втекти від них неможливо. В усякому разі вони безпосередньо не турбували нас, відтоді, як знищили наших колег. Вони зрозуміли, що нас можна перемогти інакше — розв'язавши світову війну.

І все ж, у певному розумінні, паразити таки перебувають у просторі, бо я виявив їх тоді в своєму помешканні на Персі-стріт, коли вони стерегли папери Карела Вайсмана. Як пояснити цей парадокс? Либонь, вони були і в просторі, і поза ним. Зрештою наша свідомість теж перебуває і в просторі, і поза ним. Не можна визначити місцеперебування свідомості: вона не займає простору. Однак вона рухається в просторі разом з нашими тілами.

Я ніяк не міг знайти ключа до розгадки. Коли ми сиділи й зусібіч ретельно обмірковували цю проблему, я почав розвивати свої думки вголос.

— У певному розумінні паразити перебувають у просторі, тому що вони перебувають на Землі. Вони прийшли на Землю паразитувати на людях. Ми вже знаємо, що люди мають окремі свідомості, бо коли кожен з нас занурюється в свою власну свідомість, він утрачає безпосередній зв'язок з іншими. Але ми знаємо й те, що в глибшому розумінні люди мають спільну свідомість, сказати б, своєрідну родову свідомість. Ми всі — неначе водогінні крани в місті: кожен існує окремо, але кожен тягне воду із загального резервуару…

У цю мить Райх перебив мене (цитую дослівно за магнітофонним записом нашої розмови):

— Ти казав, що відбив їхній напад, бо натрапив на якесь величезне глибоке джерело енергії і живився тією енергією. Чи не є воно саме тим первісним резервуаром?

— Мабуть, що так.

— У такому разі ці істоти живуть у резервуарі і та енергія доступна й для них. Що ти на це скажеш?

Он воно що! Ми наближалися до суті. Очевидно, глибина свідомості, на якій вони жили, і резервуар життєвої енергії, з якого я живився,— це дві цілком різні речі. Той резервуар може бути в глибинах свідомості, але він не те саме, що глибини свідомості.

— Гаразд,— промовив Флейшман. — І який же висновок можна з цього зробити?

Гайнріх Грау озвався перший, повільно й замислено:

— Мені здається, я бачу, який можна зробити висновок. Ми говоримо про якесь величезне первісне джерело енергії — те, що Бернард Шоу назвав Життєвою Снагою. Це чиста життєва енергія, і вона рухає всіма нами.

Луї Грау збуджено перебив свого брата:

— Чого ж тоді паразити присмоктуються до людей, якщо вони можуть красти енергію безпосередньо з джерела? Очевидно…

— Очевидно не можуть,— сказав Гайнріх. — Вони мусять перебувати між джерелом з одного боку і людиною з другого.

Ми не зрозуміли його, і я перепитав:

— Що це означає?

— Це означає, що те первісне джерело для них недоступне, може, навіть активно їм вороже. Інакше кажучи, якби ми зуміли дістатися до того джерела, ми б мали достатньо енергії, щоб знищити паразитів.

Я сказав, що це саме спадало на думку й мені, тільки я не усвідомлював цього так чітко. Складність полягала в тому, що я не міг дістатися до того джерела. Намагаючись, я щоразу відчував, що мені бракує сили волі.

Райх на те сказав:

— Якщо паразити перебувають між тобою й джерелом, то вони, мабуть, так чи інакше заважають тобі, стоять на перешкоді.

Усі ми дедалі більше переконувалися, що саме так воно і є. Паразити завжди застосовували цей обструктивний метод проти людства — умисне відвертали свідомість, розладжували її діяльність, коли вона починала доходити до розкриття своїх таємниць. Ми навчилися протистояти цьому, пірнаючи на ті глибини, на яких діяли паразити. Вони відступили глибше, куди ми не могли дістатися, і, очевидно, звідти застосовували проти нас свої давні методи.

Досі я вважав, що досягти певної глибини в свідомості мені заважала якась "природна" причина. Нурець може сягнути лише тієї глибини в морі, на якій вага об'єму води, що він виштовхує, дорівнює вазі тіла того нурця. Якщо він хоче пірнути глибше, йому доводиться закріплювати відповідний баласт на своєму підводному костюмі. Я не знав, як зробити свою свідомість важчою, щоб можна було заглибитись у самого себе далі, і вважав, що цим і пояснюються мої невдалі спроби. Але чи справді в цьому причина? Що більше я думав про це, то більше переконувався ось у чому: паразити ослаблювали мою волю і в такий спосіб не давали мені сягнути глибше. Моя свідомість порожніла, моє почуття своєї індивідуальності ставало хистким і непевним. Одне слово, дуже можливо, що мене збивали з пантелику.

Я вирішив проекспериментувати ще раз, інші теж. Я заплющив очі й почав, як звичайно, опускатися крізь шари спогадів. Але зараз пройти крізь них було дуже важко. Довкола все нуртувало й хвилювалося, неначе після глибинного вибуху. Я згадав, що мої сни попередньої ночі так само були неспокійні й тривожні.

Чому? Паразитів довкола наче не було. Звідкіля цей неспокій?

Я докладав усіх зусиль, щоб проникнути нижче, і з величезними труднощами дістався до ясельного рівня. Але тут було ще гірше. Ця шалена, розбурхана енергія була наче чимось збурена. Звичайно тут панує глибокий спокій і лад, які можна порівняти з тихим диханням спокійного моря. А зараз це море наче кипіло.

Я знав, що це межа, нижче якої я не можу спуститися, і тому швидко повернувся на поверхню. Райх уже повернувся. Його відчуття були, ясна річ, тотожні з моїми. Чекаючи повернення решти, ми обмірковували тим часом виниклу проблему. Може, нас зачепив якийсь великий психічний розлад, який охопив усе людство? Чи…

З відчуттям повного безсилля я підійшов до ілюмінатора й подивився на велику сяючу поверхню Місяця, що лежала під нами. Від нас до неї залишилося всього вісім годин льоту. Я поглянув на контрольні прилади, щоб перевірити, чи зрівноважують вони силу тяжіння Місяця. І в цю мить мені сяйнула фантастична ідея. Сила тяжіння… Місяця.

Обернувшись до Райха, я сказав:

— Може, це й дурна думка, але… чи не використовують паразити Місяць, як своєрідну базу?

— Базу? — іронічно запитав Райх. — Яким чином? На Місяці немає людей. А паразити, оскільки ми знаємо, не живуть у безлюдному просторі. Я знизав плечима:

— Це я просто подумав так, щоб якось пояснити, чому наші свідомості такі стривожені.

У цей момент зайшов Голкрофт, і я коротко розповів йому про наші з Райхом відчуття. Голкрофт заплющив очі, сів на ліжко і невдовзі підтвердив, що підсвідомі шари свідомості надзвичайно стривожені. Він не чув мого запитання, а проте повернувся до переднього ілюмінатора і показав на Місяць:

— У ньому причина. Він викликає в нас ці зміни так само, як на морі припливи.

— Звідки ти це знаєш? — запитав я. Голкрофт знизав плечима:

— Я не можу пояснити. Але відчуваю його притягання. Що ж, це можливо. Сновиди — це люди, на свідомості яких діє сила тяжіння Місяця. Але чому? Чому Місяць впливає на свідомість? Я звернувся до Голкрофта:

— Тобі не здається, що там є паразити?

Він похитав головою:

— Ні. Що їм там робити? А проте… це якось пов'язано з ними. Ми постановили залучити до обговорення всіх. Це був той випадок, коли думка кожного могла пролити якесь нове світло на нову проблему. Я запросив усіх до гурту і якнайкоротше виклав суть проблеми. Перший заговорив фізик на ім'я Бергер і висловив слушну думку:

— Ви знайомі з працями філософа Гурджієва? Він завжди казав, що люди — це пожива для Місяця. Він порівнював людство з отарою овець, яку вирощують для Місяця…

— Як ти гадаєш, є в цьому якийсь глузд? — запитав я Голкрофта.

— Гадаю, що є.— поважно відповів Голкрофт. — Немає ніякого сумніву в тому, що Місяць якимось дивним чином притягує людську свідомість. Це не має нічого спільного з силою тяжіння. Є така думка, що Місяць ніколи не був частиною Землі або Сонця, що він попав на свою теперішню орбіту навколо нашої планети, прибувши хтозна-звідки. Може, він колись був кометою, яку притягла до себе Земля. Його хімічний склад цілком відмінний від хімічного складу Землі. Припустімо, що Місяць справді викрадає людську енергію. Або так чи інакше впливає на неї.

— Ти хочеш сказати,— втрутився Райх,— що Місяць — це база паразитів?

— Ні, я так не вважаю. Але мені здається, що паразити якось використовують його. Я відчуваю, що він випромінює якусь інтенсивну психічну енергію. Він являє собою величезний передавач, а Земля — величезний приймач…

Дехто почав наводити уривки з місячних легенд, яких я ніколи раніше не чув. Мені розповіли про культ Гербігера, адептом якого був Гітлер. Згідно вчення Гербігера, Земля притягувала до себе новий місяць приблизно кожні десять тисяч років. Він уважав, що теперішній місяць — сьомий з черги. Попередні шість скінчили своє існування, впавши на Землю і спричинивши страшенні катаклізми; внаслідок кожного такого катаклізму більшість людства гинула. Всесвітній потоп, описаний у Біблії, був спричинений падінням шостого місяця.

Кілька чоловік згадали про інші місячні теорії (Веліковського, Белламі, Сора), які вказували на те, що поняття Місяця, як ворожої сили, приваблювало багатьох.

Більшість тих теорій були надто безглузді, щоб їх можна було сприймати серйозно. Проте факт залишався, що Місяць викликає виразне збурення в ірраціональних рівнях моєї свідомості.

Райх сказав, що паразити сильніші вночі, а вдень їхня сила меншає. Я завжди вбачав причину цього в тому, що наприкінці дня свідомість стомлюється. Однак коли, виспавшись якось удень, я не спав уночі, у мене цілу ту ніч було підвищене відчуття своєї вразливості.

Я запитав Голкрофта:

— Як ти гадаєш, чи може бути таке, що паразити використовують енергію, яку випромінює Місяць, для того, аби розладнати процеси мислення людини?

Але Голкрофт не знав про це нічого так само, як і всі ми. Ясно було одне: треба з'ясувати, чи можемо ми вийти за межі цього деструктивного впливу. Якщо Голкрофт мав рацію в тому, що Місяць — велетенський передавач, а Земля — приймач, то нам треба віддалитися від обох, а для цього необхідно змінити курс корабля і, зробивши величезну дугу, пролетіти на відстані десяти тисяч миль від Місяця.

Я зв'язався по радіо з полковником Мессі, який перебував у Аннаполісі, і пояснив йому, що ми хочемо змінити курс і вийти у відкритий космос у напрямку між Юпітером і Сатурном. Мессі сказав, що він не заперечує: у нас був запас палива на два тижні. Це означало, що перед поверненням на Землю ми могли пролетіти сімсот п'ятдесят тисяч миль. Якби у нас виник цей намір раніше, сказав Мессі, то він наказав би забезпечити корабель такою кількістю пального, з якою ми змогли б пролетіти половину відстані до Марса. Я сказав, що відстань півмільйона миль від Землі для нашого задуму більше ніж достатня. Це більш ніж удвічі більше відстані між Місяцем і Землею.

Додержуючи вказівок Мессі, я зробив потрібні зміни в електронному мозку, а після того разом з цілим гуртом сів вечеряти. Настрій під час вечері був у всіх напрочуд бадьорий, як для нашої ситуації. Корабель обминув Місяць і полетів у простори космосу, де ще не бувала жодна людська істота, якщо не брати до уваги бідолашну команду "Прокліса". Турботи про Землю розвіялись так само, як розвіюються службові клопоти в перший день відпустки.

Тієї ночі я вперше за останні кілька тижнів спав глибоким, спокійним сном.

Прокинувшись у чудовому настрої, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Я спробував пригадати, що викликало в мене такий настрій. Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль, неначе велетенське сонце, світився великий блакитно-зелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучо-білим блиском, що здавалося ось-ось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.

Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи — неначе видужуєш після тяжкої хвороби.

Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.

Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.

От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?

Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами — для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.

Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.

Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.

Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледве-но заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав, що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.

Дехто з нас не дуже радів з усього того. Ми помилково сприймали страх паразитів як наш власний — це зрештою було природно, оскільки той страх піднімався з ірраціональних глибин наших свідомостей. Ті з нас, що мали більший досвід, мусили повсякчас пильнувати, щоб нікого з новачків не охопила паніка. Ми нарешті зрозуміли природу "космічної лихоманки", яка досі зводила нанівець усі людські зусилля сягнути далеко в космос.

З плином часу ми дедалі більше впевнювались, що завдали паразитам поразки і що недалеко та мить, коли їх охопить загальна паніка. Щодня відстань між нами й Землею збільшувалася на сто двадцять тисяч миль. І проблема полягала лише в тому, скільки нам ще треба летіти від Землі, поки вони знесиляться.

Тепер я міг дуже легко заглиблюватися в свою свідомість. Для цього мені не треба було докладати ніяких зусиль, не треба було навіть заплющувати очей. Я нарешті починав розуміти, що мав на увазі Тейяр де Шарден, кажучи, що справжня домівка людини — це її свідомість. Я міг пересуватися в своїй свідомості так само легко й вільно, як пересувається людина в автомобілі по землі. Я міг також пройти крізь "ясельний" край і заглибитись у ніщо. Але тепер я розумів, що це було далеко не ніщо, хоч воно й мало деякі ознаки порожнечі — тиша, відсутність будь-якої напруженості. Але це була ніби тиша на дні Тихого океану, де тиск такий величезний, що живі істоти там жити не можуть. Ніщо — це чиста життєва енергія (хоча слова виявляються тут такими неточними, що майже втрачають свій зміст).

Іноді я проводив багато годин у цьому морі темряви, нічого там не роблячи, просто ширяючи. Це дуже важко збагнути, бо ми призвичаєні до руху, а паразити заплутали наші звичні розумові процеси. Тиша — природна для людини: тиша і цілковитий спокій. Кожен поет знає це, бо в тиші він починає розуміти велич своєї власної внутрішньої потуги — або "душі", як сказав би Вордсворт. Якщо ви кинете камінець у розбурхане море, не буде ніякого ефекту. Якщо ви кинете його у тихий став, то побачите кожну хвильку, почуєте як вона плеснеться об берег.

Паразити завжди розбурхували свідомість людини, спрямовуючи проти неї дезорганізуючу енергію Місяця, і через те людина ніколи не була спроможна користуватися своїми велетенськими можливостями. Лише поети і так звані "генії" здогадувалися про наявність таких можливостей.

Настав час, коли треба було винести рішення. Минуло вже десять днів відтоді, як ми покинули Землю. У нас було ще досить пального, щоб дістатись до найближчого штучного супутника. Паразити свідомості були на межі поразки. Перед нами постало питання: чи варто й далі заглиблюватися в космос, ризикуючи залишитись без пального, і, отже, втратити можливість повернутися на Землю? Ми ще раніше вимкнули електричне обладнання, знаючи, що заощаджена енергія нам знадобиться. Наш корабель мав величезні фотонні вітрила, які ми розпустили, щойно вийшовши за межі земної атмосфери; завдяки цьому корабель значною мірою рухався тиском сонячного світла. Велика частина енергії, що живила двигуни корабля, також надходила від Сонця. Проте фотонні вітрила виявилися б непридатні дорогою до Землі, бо керувати космічним кораблем незрівнянно складніше, ніж вітрильником. На шляху в космічний простір ми споживали дуже мало енергії: корабель ішов "вільним ходом". Нам доводилося переборювати лише силу тяжіння далеких планет і метеоритів, які пролітали повз корабель через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.