- Що ж ви стоїте як стовп? - Марта здивовано насупилася. - Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.
      - Але чому?!
      - А от «чому» - це вам знати зовсім необов’язково, - прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.
      Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі - і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.
      - Беріть вазу і йдіть, - ще раз, як маленькому, повторила Марта. - І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.
      - Так-так, я пам’ятаю, - не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.
      Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва - і слова самі злетіли з його губ.
      - Я… зможу побачити вас іще колись?
      - Можливо, - лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. - Тільки ж не приходьте так, як оце зараз - іншим разом вам може не так поталанити.
      Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.
      6
      …Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.
      - Щось ти без мішка, приятелю, - весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. - Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?
      - Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, - посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. - Ти б нас усіх за місяць перевішав…
      - Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?
      - Та так, дрібничка, - мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. - Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?
      Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.
      - Непогано, - оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. - Місяць гуляти можна.
      - А ти хлопець теж не промах, - визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. - Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.
      Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.
      - То що, нічия?
      - Мабуть, що так! - Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.
      - А тепер - усіх пригощаю! - гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.
      - МИ пригощаємо! - підняв догори палець Джош.
      Грижа схвально кивнув.
 

* * *

 
      Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…
      Що «тепер», Джош відразу забув - таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.
      Марта!
      Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.
      Марта!..
      Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.
      Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому - злодієві.
      Марта…
      З цією думкою Джош і заснув.
 

* * *

 
      Вони зустрілися через тиждень, в опері.
      Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.
      Вони просто зустрілися.
      - Як ваш заклад, пане Джозеф?
      - Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.
      Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.
      - І що, ви тепер працюєте разом?
      - О ні! - розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. - Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, - і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.
      - Пробачте, пане, то не ви впустили?
      Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.
      - Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!
      - Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…
      - Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…
      І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем - правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча - і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади - свою першу здобич…
      Як це було схоже на Джозефові розповіді - схоже, а водночас зовсім інше!
      Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях - баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником - і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош.
      Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, - вона ні про що не жалкувала.
      Більше того, через тиждень-другий вона почала значно ліпше розуміти Лауру Айсендорф. Тільки одного не могла збагнути Марта - навіщо весь час шукати нових чоловіків?!
      Може, Лаура просто ще не знайшла свого?
      Але чужа душа - темний ліс, а Марта це знала, як ніхто інший. Їй і в собі непросто було розібратися! Скільки шляхетних кавалерів з поважних родин упадає за нею - а вона віддала перевагу Джозефові Воложу.
      Кишеньковому злодієві.
      7
      Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися.
      Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведінка - дівчина розквітала прямо на очах. Але вона легко давала раду своїм звичайним «обов’язкам», і Лаура Айсендорф швидко заспокоїлася - нарешті в її компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумінням баронеси, було більше ніж нормально.
      Дивно тільки, що лише один…
      Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг.
      Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, - занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла.
      Але однією з цих небагатьох була Марта.
      Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини - любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу).
      Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі:
      надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили - чотири.
      Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього.
      Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв «проклятого п’яницю» на чім світ стоїть - Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк.
      Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник - він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво - коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали «нічию».
      Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном.
      На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і…
      І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому «ділі», забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі.
      У науку іншим.
      Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом - замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія!
      Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів. У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої - що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого.
      Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак.
      Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі.
      - О, Джоше! - щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. - Добре, що ти з’явився!
      - Вітаю, Арчі, - вичавив і себе криву посмішку Джозеф. - Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що?
      - Майже, - Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. - Ось, пан Джон Трейтор [6] допоміг…
      І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими - у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце.
      При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, - він був сама поштивість.
      - Годі вам люб’язність показувати, хлопці, - буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. - Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!
      Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.
      - Та годі тобі, Скрине, - махнув на нього рукою Джош. - Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?
      Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.
      - У пана Трейтора гарні зв’язки, - плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. - Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…
      Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази.
      - А що ти, Джоше, часом невеселий? - запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. - Справи не йдуть, чи жінки не кохають?
      - Марта помирає, - це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. - Вмирає. Лікар сказав - не більше трьох днів залишилося…
      Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу - плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі:
      - Я б за неї… душу віддав… Я б…
      Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару:
      - Ти, хлопче, думай, що кажеш! Душу, її… її, теє-то як його…
      Грижа явно хотів сказати щось ще, але затнувся, закашлявся й замовк.
      Джош ледве пам’ятав, що було далі. Він довго пив, але не п’янів, ледь не побився зі Скринею, та їх вчасно розтягли, потім Мовчун став відповідати на запитання горілчаних друзів по-підгальськи, дивуючись, чому вони його не розуміють; а попри все він ловив на собі пильний доскіпливий погляд Джона Трейтора. Нарешті приятелі Грижі кудись поділися, слідом за ними хитлявою ходою пішов із винарні й сам Грижа, а вони з Трейтором залишилися за столом удвох.
      Схожий на іспанця чоловік з дивним англійським прізвищем відсунув кухля з вином, і Джозеф, передчуваючи щось смертельно важливе, зробив так само.
      Тверезість ударила зненацька й підступно, неначе ніж у спину.
      - Отже, ви казали, що не пошкодували б своєї душі в обмін на життя Марти Івонич? - з ледь помітною усмішкою промовив пан Трейтор і смикнув себе за жмутик волосся на підборідді.
 
      8
      …Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою.
      Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, - це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.