Вершник без голови

– Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми, – пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля. – Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!

Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші. Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.

Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.

Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр, – але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.

Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустангера живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами. Небезпека минула.

Розділ XVII. Пастка на мустангів

Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.

Вона побачила невелике озеро – по-техаському «ставок», – на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.

– Що це таке? – спитала дівчина, показуючи на огорожу.

– Пастка на мустангів, – відповів Моріс.

– Пастка на мустангів?

– Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому коралі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо завиграшки.

– Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж мустангер, так ви нам казали?

– Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить – тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.

– І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.

– Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо, – це мексиканці. І те, що ви так люб’язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.

– А може, містере Джеральд, ви зі скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.

– Хто?

– Ваш друг, містер Зебулон Стамп.

– Ха-ха! Старий Зеб – кепський знавець, коли йдеться про ласо.

– Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо, – промовила молода креолка. – Кажуть, ніби це не личить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?

– Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.

– Вона американка?

– Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.

– Молода?

– Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.

– А яка на зріст?

– Трохи нижча за вас.

– Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.

– Як на мене, то креолки до цього поділу не входять, – галантно зауважив мустангер.

– Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? – знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту. – Чи мені вже пізно починати? Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.

– Зовсім не пізно, – запевнив її Моріс. – Рік чи два практики – і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а… – Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.

– А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі, – докінчила за нього дівчина.

– Ні-ні! – зі сміхом заперечив він. – То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.

«Що це – скромність? – думала молода креолка. – Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»

– Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? – спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд. – Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен…

– Так, справді, – квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі. – Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов’язок. Вертаймося.

Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».

Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.

Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур’яновими преріями» – ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.

Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю, – квітник, насаджений і виплеканий самою природою.

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом’якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур’яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

– Ох, яка краса! – в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

– Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?

– Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, – все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує – цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

– Тут немає будинків.

– Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків – щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… – з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: —…вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова – то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.

Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.

Його відповідь була стримана й прозаїчна.

– Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя – без покрівлі над головою, без товариства, без…

– А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду – а це сказав ваш друг містер Стамп, – то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?

– Цілком так. Просто я не маю іншої професії.

– Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.

– На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?

– Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?

– Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, – засміявся мустангер. – Хатина – ось слово, яке більше пасує до мого хакале.

– Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?

– Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.

– Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?

– Зовсім проста.

– І стоїть на відлюдді?

– На десять миль навколо – жодного житла.

– Серед дерев? Мальовнича?

– Ну, це як на чиє око.

– Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?

– Миля туди, миля назад, отож дві.

– Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.

– Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?

– Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральд, – провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. – Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?

– Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…

Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.

Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум’янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї – намисто, на зап’ястках і кісточках ніг – браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках – мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.

– Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?

– Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат – дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.

– Ваш молочний брат?

– Атож. Його звуть Фелім О’Нійл – він, як і я, родом із Смарагдового острова[40], з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.

– Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральд?

– Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодини скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.

– З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.

– Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.

Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.

Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», – і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.

Та її піднесений настрій тривав недовго – лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.

Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?

Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день – і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі, – одне слово, скрізь і весь час, – її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!

Розділ XVIII. Ревнощі ходять назирці

Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині – поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.

Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.

Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.

Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.

Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.

Які то мають бути наслідки, Колхаун і сам до ладу не знав, але з того, як він час від часу поглядав на сідельні кобури, з яких стриміли руків’я двох револьверів, неважко було зрозуміти: в душі його визрівав якийсь лихий замір.

Можливо, Колхаун також давно втратив би слід, коли б не одна щаслива для нього обставина: сліди обох коней були йому знайомі. Один з них, більший, він пам’ятав з болісною виразністю. Він бачив відбитки цих копит на чорній землі вигорілої прерії. Якесь підсвідоме чуття підказало тоді Колхаунові запам’ятати слід мустангера, і тепер він одразу його впізнав.

Їдучи знайомими слідами, відставний капітан дістався чагарів і невдовзі виїхав на галявину, де так несподівано зупинилась була плямиста лошиця. Досі він читав сліди впевнено, але тепер збився. Відбитки підків так само чітко вирізнялися серед слідів, залишених копитами диких кобилиць, але підковані коні вже не скакали чвалом – вони, мабуть, спинилися тут і стояли поряд.

Куди ж далі? Серед слідів дикого табуна вже не було видно відбитків підків, не бачив він їх і ніде поблизу. Земля навколо була тверда, всіяна дрібним камінням. На ній могли залишити сліди тільки коні, що скачуть гінким чвалом, а не біжать підтюпцем. А саме так, підтюпцем, рушили звідти плямиста кобила та мустангерів гнідий, і так вони пройшли з сотню ярдів, перш ніж знову помчали вчвал до озера.

Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.

Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою бородою, що сягала ґудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.

– То що, містере Колхаун, не знайшли панночки? – спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю. – Ні, не знайшли, – провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана. – Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?

– Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.

– Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?

Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.

– Я ніде не бачу їхніх слідів.

– Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?

– Ні.

– Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку – малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?

– Аякже!

Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.

Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун – коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.

Та дуже скоро слід знову зник – точніше, він зник би для не такого зіркого ока, – але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.

– Еге! – вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами. – Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!

– Це ж усе копита диких кобилиць, – сказав Колхаун. – Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?

– Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.

– Що ви хочете цим сказати, містере Стамп?

– А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.

– Звідки ви знаєте?

– Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…

– Що?

– Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. Їдьмо далі!

Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.

Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків, – а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.

– Он воно що, – мовив Колхаун, почувши те пояснення. – А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?

– Погляньте отуди.

– Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?

– Про те, що мустангер убив його.

І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?

– Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… – Зеб кивнув на труп жеребця. – Милий Боже, ото був стрибок! – І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.

– Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? – спитав Колхаун. – Це неможливо.

– А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!

– То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?

– Не те щоб разом, – пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. – Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?

– Бачу.

– Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?

– А-а, справді.

– Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.

– А вони не могли обминути яр і гнатися далі?

– Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль – п’ять до кінця яру і п’ять назад. Ні, містере Колхаун, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.

– Їдьмо! – нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека. – Їдьмо, містере Стамп! Мерщій вертаймося туди!

– Зробіть ласку, не підганяйте мене, – відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. – Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

– Почекати? Чого? – невдоволено запитав Колхаун.

– Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п’ять доларів. А п’ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

– Під три чорти ту шкуру! – злісно вигукнув роздратований Колхаун. – Покиньте її, і їдьмо!

– Е ні, такої дурниці я не зроблю, – спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. – Ви собі можете їхати, містере Колхаун, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

– Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

– Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.

– Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

– Хвилин двадцять, не більше.

– Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п’ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

– Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, – взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п’ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

– Це просто казна-що! Що ж мені робити?

– Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

– Бачу.

– Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

– А-а, так-так, – мовив Колхаун. – Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз неї, коли гналися за дикими кобилицями.

– Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

– Побий мене грім! – вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. – Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад – чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, – підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, – аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.

Уся та історія з плямистою лошицею – і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, – разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.

Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.

Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом – куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, – і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, – дедалі дужче поривали його вперед.

Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.

Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд – так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, – і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.

Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, – все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило – чи, точніше, посилило – в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.

Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.

Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок, – певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!

От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? Ці двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м’яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.

Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю – звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед – тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.

Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.