Помститися iмператору

Тимур Литовченко

Помститися iмператору

ПРИСВЯЧУЮ вірному подружжю —

моїм батькам Івану Івановичу

та Жанні Григорівні,

котрі вчили свого сина

любити й ненавидіти…

Передмова

30 серпня 2004 року від Р. X ., Київ

Звісно, мені б дуже хотілось, аби ця історія розпочалася приблизно як роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»…

Тобто, обстежуючи якось знаменитий давній собор… Наприклад, Софію Київську або один з храмів Києво-Печерської лаври… або відвідуючи свою альма-матер – Києво-Могилянську академію, на території якої й досі стоїть церква…

Коротше, в якомусь давньому храмі автор раптом побачив накарбоване на штукатурці слово «ФАТУМ». Звісно, графіті було виконане церковнослов'янською. Або принаймні латиною: «FATUM». Повторна спроба знайти графіті успіху не мала. Проте цей FATUM все не йшов з голови, розбурхував письменницьку уяву, тому з нього народилась та сама історія, яка…

Проте ні. Не ті зараз часи, ой не ті! Коли я був студентом, то у приміщенні НаУКМА на повну потужність працювало Київське вище військово-морське політичне училище. Та й не в університеті зовсім я студіював: це зараз він зветься Науково-технічним університетом України «КПІ», а за радянських часів іменувався зовсім інакше – Київським політехнічним інститутом. Що ж до часів нинішніх, то вештатись по церквах і храмах у пошуках натхнення колишньому «технарю», що всупереч долі став-таки письменником, але змушений заробляти на життя журналістикою, просто ніколи.

Часу не вистачає.

Такі реалії, така моя вдача…

Та все ж певна подоба до історії створення «Собору Паризької Богоматері» тут є. Просто специфіка інша – сучасно-українська…

Одного разу покійний нині Зіновій Кулик, шеф-редактор журналу «Політика і культура», більш відомого за абревіатурою «ПІК», запропонував запровадити на сторінках часопису нову рубрику «Історичний детектив». Оскільки рубрика ця явно виходила за площину як політики, так і культури, вести її було доручено редакторові відділу «Тема», де загалом зосереджувалась, так би мовити, «решта матеріалів, неполітичних та некультурних», – тобто мені. І не просто вести – писати матеріали власноруч. Бо це мало бути «не ляля-фафа», а «класно», на найвищому рівні, який, на думку начальства, міг забезпечити тільки штатний працівник – редактор відділу особисто.

Минув час, і якось на ПіКівській планірці, зовсім не «ПіКантній» та нічим особливо не прикметній, мені суворо нагадали: що ж це ти, негіднику, до нової рубрики нічого не пропонуєш, га?! Нумо подавай матеріал – і негайно! І диви – щоб змістовно, круто та цікаво для читачів!!!

Отже глибокої ночі, перегорнувши не одну книгу про авантюристів усіх часів і народів, а також уздовж і впоперек переоравши простори Інтернету, я раптом наштовхнувся на вельми загадкову персону, про яку багато чув раніше, проте все бракувало часу зосередитись і дослідити цей історичний персонаж в усіх деталях. А тут така чудова нагода!..

Йому буцімто були відомі секрети філософського каменя й вічної молодості. Ніхто точно не знав, де й коли він народився… і навіть більше – де й коли помер. І це при тому, що його приймали при всіх монарших дворах Європи! Мало того – він активно втручався у найпотаємніші та найделікатніші справи… Як би сказали зараз, контролював європейську «закулісу» й робив власну (свого імені себто) політику.

Чим більше книжок з різнокольоровими закладками нагромаджувалось на невеличкому столику перед комп'ютером, а також чим більше файли? накопичувалось у робочій теці комп'ютера, тим більша розгубленість охоплювала мене. Чорт забирай: відтоді минуло вже понад 200 років, а ще й досі ніхто не спромігся дати задовільне пояснення бодай десятій частині пов'язаних з цим історичним персонажем загадок. То що ж це у світі діється, панове добродії?..

І вже коли небокрай за вікном посірів, мій роз'ятрений мозок раптом немовби блискавка пробила! Схопивши добутий із величезними труднощами, але, здавалось би, з незрозумілою метою енциклопедичний довідник «Києво-Могилянська академія в іменах», я почав у шаленому темпі гортати крейдовані сторінки… Так і є: дивовижна схожість прізвищ нагло впадала у вічі! Подальші співставлення наочно продемонстрували: збігалися також численні дати і факти, для безглуздих, на перший погляд, вчинків знаходились дуже логічні пояснення та обґрунтування, і все це вкладалося у канву вельми несподіваної, проте дуже цікавої історичної гіпотези.

Доки зійшло сонце, статтю я написав, вона вийшла друком і була сприйнята на ура. З іншого боку, всього лише журнальної статті особисто для мене виявилось замало. Якби я був істориком, то, можливо, решту життя присвятив би пошукові доказів на захист несподіваної гіпотези. Бозна-що могло би з цього вийти… Проте я не історик, а лише інженер-металург, що став письменником, а заробляє на життя журналістикою. На превеликий жаль, Зіновій Кулик помер (Царство йому Небесне!), «ПІК» припинив вихід (добра пам'ять славетному часопису!..), а я працюю у зовсім іншому періодичному виданні, що не має анінайменшого відношення до моїх нічних шукань коріння істини двохсотрічної давнини. Тож єдине, що можу зробити далі, – виплеснути на папір образи, котрі міцно засіли в голові.

Що з цього вийшло, не знаю. Не мені судити.

Судіть краще ви…

Глава 1

Хмари над житом

По мірі переростання ранніх зимових сутінок у непроглядний морок ночі заціпеніння поступово заволоділо усім Дармштадтом. А якщо на вулиці сиро й морозно, краще сидіти у будь-якому приміщенні, тільки б носа не висовувати назовні.

Тільки би дров до ранку вистачило…

Пауль посунувся ближче до каміна, але не для того, щоб зігрітися: зараз його найбільш за все непокоїв стан Великого Магістра. Той завмер у глибокому кріслі, немов кам'яна статуя, і не ворушився вже протягом цілої години. А як раптом помер?!

З іншого боку, шляхетний принц просто міг надто глибоко поринути у вир зосереджених роздумів, піднестися думкою у найвищі духовні сфери – і уявіть, що найменший з його учнів, який ще не пройшов навіть четвертого ступеня посвяти, легким дотиком до плеча відволікає його назад, на нашу грішну землю!.. Святотатство!!! Але як іще переконатися, що зі здоров'ям Його милості все гаразд?!

Усе-таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лівого ока та гладенької, мармуроподібної, без жодної старечої зморшки шкіри обличчя. Ні, все ж треба спробувати…

Але тільки-но юнак зібрався перейти від вивчення профілю Великого Магістра до більш рішучих дій, як ліва щока графа нервово сіпнулась, нижня щелепа ворухнулася, і пролунав тихий, схожий на шелестіння весіннього вітерця голос:

– Не хвилюйся, хробачок, зі мною все гаразд.

– Ваша милосте!.. – зітхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався.

– Ні-ні, хробачок, не зараз.

Магістр так легко та повільно, що крісло під ним навіть не рипнуло, повернувся до учня і, вдивляючись йому просто у вічі, сказав:

– Поки ще не час.

В єдину мить довколишня нічна тиша загустіла патокою й надійно заліпила вуха, тому наступні слова принца Пауль ледь розчув:

– Адже ми ще не поговорили як слід…

Розуміючи, що прямий погляд Великого Магістра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив:

– Звідкіля Ваша милість знають, що я хотів…

Наступне слово «спитати» Пауль прошепотів після короткої паузи, але речення так і не закінчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважає його невимовлене питання просто ідіотичним! Справді, тільки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трішечки побазікати із самим Великим Магістром таємної ложі в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь-хто не впустив би шансу!..

– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.

Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!

– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.

І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:

– Хто Ви такий?..

Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.

Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!

– Ваша милосте… ну-у-у, справді… про Вашу милість таке пліткують…

Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.

– І що саме пліткують, цікаво знати?

Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.

– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.

Голос був лагідним.

– Не бійся!..

І Пауль здався на милість старшого:

– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…

Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.

– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.

– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.

– Розумію. Далі.

– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…

– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.

– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…

– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.

– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!

– Тобто?..

І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:

– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…

– Ну, це теж загальновідомо.

– Або ж португальський…

Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:

– Або навпаки…

Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:

– І що ж означає це «навпаки»?..

Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:

– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця-єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…

– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно-спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?

– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…

– То чому?..

– Бо ви все ж таки…

– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?

– Це істина, Ваша милосте.

– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?

– Істинно так!

– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?

Пауль розгублено мовчав.

– Так чи ні?

Мовчання.

– Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!

Мовчання.

– Не чую!..

Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:

– Так, Ваша милосте.

– Добре. Молодець.

Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.

Хоча, по суті, так воно й було…

– Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.

Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:

– Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…

Літо 1707 року від Р. X., Прилуки

– Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!..

Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дівчину років п'ятнадцяти чи шістнадцяти, що повільно прямувала вулицею у супроводі старенької зморшкуватої служниці й навіть не позирнула у бік двох босоногих спудеїв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та місцями подраних штанях. Від несподіваного припливу почуттів юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотів іще щось додати, проте не зміг вимовити більше ані слова. Лише нерозбірливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й відповів:

– Не муляй очі, Степане! Не дивись таким дівчатам услід, бо все це дарма!

– Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сіпнувшись.

– Бо красна панна не для бідного Івана, – сумно відповів другий, знов мугикнув і додав: – Немовби спеціально про мене люди приказку вигадали.

– Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…

– Степане!.. – із докором мовив товариш.

– Що?

– Знов ти за своє?!

– Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.

– Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!

– А я й не брешу зовсім!

– А от і брешеш!

– Собака твій бреше!

– Так нема ж у мене собаки…

– Тьху!..

Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.

Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потім цілий день не розмовляли, лише курили маленькі глиняні люльки та смикали рідкі, м'якенькі ще вусики, але все ж поступово відновили не надто приязні, проте все-таки доволі дружні стосунки: справді, шлях із Києва до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, ніж самому…

Іван навіть погодився йти із Степаном до кінця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовілий батько, козацький сотник, старший із трьох братів Раковичів. Щоправда, подумки Іван продовжував насміхатися над Степановими побрехеньками: ні, справді, це ж, мабуть, треба самому щиро повірити у власні вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправді ж, певна річ, вигадувати!) все нові й нові подробиці з дитячих років, нібито проведених у батьковому маєтку, покійну матір, челядників…

Іван знав, чого варті подібні побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батьків, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинішнього літа. Юнак просто хотів дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маєтку», Степан зніяковіло потупцює біля закритих воріт, потім плюне на дорогу й, ховаючи брехливі очі, зізнається товаришеві в усьому. Тоді Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоїми б вустами тільки медовуху пити, борща з пампушками їсти». І тоді…

Ні, тоді підуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Січ. Неспокш дедалі більше поширюється Украйною, велика біда зріє у повітрі. Так буває перед грозою, коли блакитним небом пробігають лише перші табунці легеньких білосніжних хмаринок, що поступово змінюються юрбою важких, напоєних зеленувато-свинцевою вологою хмар – і от вже на землю, на жовті від жита лани, на ліси й луки падають потоки води, сліпучі блискавки або навіть град…

Так, щось назріває зараз в Украйні – либонь, щось таке, як за часів Хмельницького чи Сагайдачного. А у періоди неспокою місце юнаків не у тихих академічних класах і не вдома, а на островах посеред Дніпра. Тим паче, справжнього дому в них немає – тож нехай стане їхньою домівкою, їхньою ласкавою матінкою славна Запорозька Січ, що споконвіку приймає таких-от безбатченків, дозволяє їм в люди вийти!

Момент істини наближався невідворотно: після ночівлі під розкидистим дубом, що стояв обабіч дороги, юнаки рушили на світанку в недалеку вже путь і години за чотири побачили на небокраї контури містечка. Це й були Прилуки, де нібито знаходився вигаданий маєток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутнє розвінчання, здається, аніскільки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи відносно нову тему, що її вони поки не встигли обговорити як слід. Набрівши позавчора на черговий хутір і цілих півтори години проспівавши псалми, юнаки залишились там на обід. І тоді почули від господаря, що сам гетьман набирає нових сердюків.

Потрапити у гетьманський почет! Поряд із такою перспективою блідла навіть ідея податися на Січ… Звісно, бідні хлопці могли тільки заздрити щасливчикам, котрі невдовзі присягатимуть на вірність Яну Мазепі й відтоді супроводжуватимуть його скрізь і всюди, готові накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив їм рівно до вечора того дня, коли хутір залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаївся, глибоко замислився й лише сьогодні зранку, вже на самій околиці Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батькові шепнути – і бути йому сердюком на службі в гетьмана! Отоді всі побачать… І так далі.

Бідолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степанові фантазії про те, яким красенем виглядатиме він на баскому конику у розшитому жупані, коли разом з іншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи відверто, навіть потайки сподівався, що несподівана зустріч з прекрасною незнайомкою спрямує товаришеві думки в інше русло.

Та де там! Гарні волошкові очі, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тільки підстебнули палку юначу уяву. Степан солов'єм розливався, мріючи, як усе вивідає про гарненьку незнайомку, а потім проскаче – знов-таки на баскому конику і в розшитому жупані! – під її вікнами… Ой, вона ж нізащо не відмовить юному сердюкові, не піднесе йому гарбуза! Не бути такій ганьбі, і край!!! Тільки б дізнатися, хто вона, чия дочка й де живе…

Чим далі слухав Іван товариша, тим більше сумнівався, чи справді варто пропонувати йому похід на Січ. Цілком можливо, Степан здатен тільки язиком молоти, а не шаблею ворожі голови рубати?! Тоді від нього одна лиш морока буде, а навіщо це Іванові здалося… Ні, якщо вже товаришувати, то не з краснобаєм і брехуном, а з тверезо мислячим вірним друзякою, котрий реально дивиться на речі, а не витає десь у піднебессі. Звісно, краще!

За цими думками Іван навіть не помітив, як вони підійшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром.

– Ну от і дійшли! – радісно вигукнув Степан. І перш ніж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвіртку, прорізану поруч з міцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, відчиніть негайно!

– Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван.

– Га?! Що?.. – не зрозумів той.

«Ти явно забрехався, облиш!» – хотів сказати Іван і вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом із ним втекти звідси якнайдалі. Ні, занадто пізно: у дворі загавкали пси, хвіртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений літній челядник, на зморшкуватому обличчі якого читалося палке бажання віддубасити незнайомого жартівника (а разом з ним і його товариша!) важким ціпком, міцно стиснутим у правиці. Та варто було челядникові побачити Степана, як він тіпнувся всім тілом, вронив ціпок, а потім побіг у двір, вигукуючи:

– Панич повернувся! Молодий панич з Києва прийшов! Сам прийшов!..

Не встиг Іван второпати, що й до чого, як із двору висипали ще з півдюжини челядників, підхопили обох спудеїв під руки й затягли у двір. А назустріч їм з будинку виходив уже поважний пан років сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвіртку, поспішав за ним.

– Синку, звідкіля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричі обійнявся й розцілувався із Степаном. Оскільки той забарився з відповіддю, чоловік кивнув у бік Степанового товариша й запитав не надто приязно:

– А це хто з тобою?

– Доброго вам здоров'я, тату. Я із самого Києва, з академії. А це товариш мій, Іван Богданович. Він теж спудей, а сам із Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальній дорозі й веселіше, і спокійніше.

Не знаючи, як поводитись у несподіваній ситуації (бо він і досі не надто вірив, що всі Степанові побрехеньки виявилися чистою правдою), бідолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спідлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотникові, скинув капелюха та вклонився тому в пояс.

– З Лубен, кажеш?..

Старший Ракович замовк, повільно взявся за довгого лівого вуса і так само повільно пропустив його крізь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокої замисленості для Степана. Тільки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож він лише посмикував їхні пухнасті кінчики…

– Лубни ж не зовсім по дорозі від Києва до Прилук, – мовив нарешті сотник.

– То що, хіба не можна товаришеві завернути до мене у гості?! – Степана настільки відверто спантеличили батькові слова, що він навіть відсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався ніяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посміхнувся йому, обійняв за плечі сина і якомога бадьоріше відповів:

– Ну що ти, синку, гість – це завжди гість! Гостю завжди радіють.

Степан полегшено зітхнув.

– Просто я дуже розгубився, бо не очікував на твою появу, – мовив далі сотник. Чим іще більше спантеличив юнаків: дійсно, навчання у Києво-Могилянській академії скінчилось, розпочалися літні вакансії – то що ж спудеям у Києві робити?! І чом тоді сотник не очікував на приїзд (точніше, на піший прихід) сина додому?..

Відчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити інших зайвих речей), сотник знов посміхнувся до Івана й мовив:

– Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзі ми відобідаємо… До речі, ви, хлопці, бодай щось їли зранку?

–Їли те, що із позавчора лишилося, – хліба пожували, цибулею закусили, водою зі струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трішечки здивовано, не в змозі розгадати причини різкої зміни його настрою: адже наскільки він пам'ятав, у веселому настрої чи не в гуморі, але батько виявляв бодай трішечки гостинності до будь-кого – до старого й молодого, до знатної персони чи до останнього злидаря. А тут раптом…

– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.

І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:

– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…

Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:

– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.

І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:

– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..

Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.

Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на задній двір, сотник із сином у повному мовчанні увійшли до світлиці. Тут Степан побачив, що його потаємні підозри справдилися повною мірою – в кімнаті був повний і зразковий порядок, ніде ні зайвої порошинки, ані павутинки. Схрещені шаблі як і раніше висіли по стінах, на полицях акуратно вишикувався розмаїтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевіряв, чи щільно причинені двері, юнак нарешті дав волю обуренню:

– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…

– Бо є на те причина.

Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:

– На все у цім світі є причина, синку…

– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:

– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!

– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.

– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.

– Ні-і-і…

– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.

– Ніякого посланця від вас, тату, не було.

– Ти не обманюєш мене?

– Як можна!..

– Присягнися!

– Що?!

– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:

– Христом Богом присягаюсь…

– Та-а-ак.

Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.

– Та-а-ак…

– Що відбувається, тату?

– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..

– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.

– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?

– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.

– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?

– З Лубен.

– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?

– Ну, познайомились в академії.

– Давно?

– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?

– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?

– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…

Сотник скрегонув зубами, але промовчав.

– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…

– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?

Степан почухав потилицю.

– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.

– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.

– То ти Йванового дядька знаєш?

– Не надто близько… Але стикалися.

– І що?..

– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…

І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:

– Утім, мої міркування тебе не стосуються.

– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?

Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:

– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.

Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.

– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?

– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..

– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…

– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!

– Не жену, синку, що ти!..

– Тоді навіщо…

– Бо так спокійніше.

– Але кому?!

– Мені. І тобі теж.

– Та мені зовсім!..

– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.

– Як же…

– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.

Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:

– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…

Мовчанка.

– Але ж небезпеку відчуваю.

Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…

Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:

– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?

– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..

Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:

– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?

– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…

– Раніше ви б так не повелися.

– То раніше, синку.

– Що ж сталося тепер?

– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.

Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:

– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.

– Правда?

Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:

– Істинна правда, синку.

«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:

– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?

– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.

– Так ви ж дядька Йванового знаєте…

– Знаю.

– Тоді…

– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…

У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:

– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.

Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…

Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:

– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…

– Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татові руки, відсторонився і здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подібні речі прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати…

– Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися і подумай. Добре помізкуй… Московити зчепилися зі шведами не на життя, а на смерть. Ні Саксонія, ні Данія, ані Польща не зацікавлені у цій війні так, як Московська імперія. Імператор Петро захопив Нотебург і Нієншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаєш, що король Карл змириться із цими поразками?! Та нізащо у світі!!!

– Але ж Гетьманщина перебуває поза цією війною. І навіть якщо ви побоюєтесь, що нас зіштовхнуть з Підляшшям, то це даремно. Адже Московія й Річ Посполита є союзниками… – спробував заперечити Степан, та батько не сприйняв таких аргументів:

– А Гетьманщина, синку, буде старанно виконувати те, що продиктує їй імператор Московський! Зіткнення з Річчю Посполитою нам не загрожує, так. Проте виборюючи корону, Август Другий і Станіслав Лещинський втягнулись у міжусобицю – а це надто небезпечно, бо Лещинський є союзником Карла Шведського! От і виникає розклад, коли Гетьманщина зіштовхнеться з Підляшшям, і тоді Украйна, бідолашна наша Украйна, знищуватиме сама себе!

– Це лише ваші припущення, батьку, – переконано заперечив Степан. – Припущення, здогадки. А ви одразу ж повірили самі собі, тоді як гетьман…

Та при згадці про нього сотник загарчав, мов дикий звір, стиснув кулаки й процідив крізь зуби:

– Гетьман! Гетьман! Мудрий наш гетьман Ян Мазепа – ось зараз найбільша наша небезпека, синку!

– Та що ви таке кажете, тату?! – Степан навіть обурення не приховував, бо надто поважав правителя Украйни, котрий осипав їхню академію всіма можливими благами. І завдяки якому, до речі, тут мали змогу навчатися навіть небагаті козацькі діти та сироти – як от, наприклад, нинішній його подорожній Іван Богданович.

– Знаю, що кажу, сину мій єдиний. Повір мені – знаю!

– Та скільки добра гетьман робить землі нашій багатостраждальній, скільки блага…

– Блага щедро розсипає, та й себе при цьому не забуває, аякже! От скажи, синку: навіщо Мазепі потрібно було свого часу плести інтриги проти гетьмана Самойловича?! Та тільки щоб самому всістись на його місце! А навіщо було потім лизати чоботи цареві Петру?..

– Не кажіть так, тату!

– Навіщо Мазепа підписав Коломацькі статті?! Навіщо, синку?! – і позаяк Степан забарився з підходящою відповіддю, сотник відповів сам: – Так от, Мазепа зробив це заради прав своїх та старшини найвищого рангу, а не заради Украйни! Ні, звісно, гетьман наш досвідчений, мудрий і хитрий, і недооцінювати його аж ніяк не можна. Але й бути у захваті від нього…

Сотник лише плечима знизав і припечатав коротко:

– Вибач, синку.

– Але ж тепер…

– Так, тепер ясновельможний гетьман нібито навмисно розлючує Петра проявами самостійності, котрі стають дедалі більш неприхованими. Тепер навіть подейкують, нібито він загалом зійшовся з Карлом і їздить на зустрічі з ним частіше, ніж до новітньої імперської столиці – Санкт-Петербурга!

– Але ж… – ще раз спробував заперечити Степан.

– Синку, зрозумій вірно: якщо Гетьманщина повстане проти влади Московії – хто піде слідом за ясновельможним гетьманом, що кидається на всі боки, немов загнаний у пастку старий лис?! Одні не вірять Мазепі тому, що він готовий ось-ось зрадити Петра, – а вони бачать своє майбутнє лише під пильною й надійною опікою Московії. Інші ж не вірять у щирість союзу, що тільки-но намітився між Мазепою та Карлом, вважаючи ясновельможного нашого гетьмана не гетьманом зовсім, а таким собі засланим козачком, котрий ладен буде кинути шведського короля напризволяще у найвідповідальнішу мить. По-своєму праві й перші, і другі. Хто ж тоді лишиться зі світлішим Яном Мазепою? Скажи мені, синку: хто?!

– Не підписавши Коломацькі статті, Мазепа не став би гетьманом. А не вболіваючи за руські землі, не міг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Він просто змушений був піти на це.

– Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нізащо, – трохи стомлено відповів сотник. – Я питаю, хто повірить старому лису після біганини від імператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твоє розумне слово, синку.

У глибокому замисленні Степан наморщив чоло, почухав потилицю.

– З гетьманом залишаться ті, хто присягне на вірність особисто йому й Украйні-матінці, – мовив нарешті.

Невідомо, на яку відповідь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподіванкою. І не встиг він оговтатись від здивування, як Степанове лице засяяло від щастя, і юнак палко мовив:

– Тату, слухайте! Не далі як позавчора почув я, нібито ясновельможний гетьман набирає до себе на службу нових сердюків. Благаю вас, тату: благословіть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бік пристане зрештою Мазепа. Але знаю єдине – він справжній русин, тож ніколи не зрадить інтересів землі руської! І в майбутній битві – якщо ви свято впевнені у її невідворотності, – я хочу бути поряд з ним і тільки з ним.

– Синку!.. – голос сотника бринів від обурення.

– Тату, зачекайте! Ви знаєте, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуєте! Знаю, у вас є знайомі серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрібно лиш одне-єдине словечко за єдиного свого сина замовити, і я стану гетьманським сердюком! Обіцяю уславити наш рід, додавши свою лепту до діянь предків…

– Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогодні, Степан замовк, вражений незвичайною поведінкою суворого батька.

– Що таке, тату? Що вас непокоїть?

– Але ж тобі ще рік лишилося спудеювати в академії…

– Байдуже! Нині не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабіч цієї боротьби…

– Ти занадто гарячкуєш, синку, – мовив сотник, але вже не настільки так впевнено, як перед цим обстоював власні думки. – Я можу тільки повторити: недооцінювати гетьмана не можна, але надмірно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним і разом з ним!..

– Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим.

– Ну і скільки ж ти це обмізковував?

– Та з позавчора, тільки-но почув про набір сердюків.

– Що ж, коли так…

Здавалося, сотник одразу постарішав, зсутулився, обличчя його миттю змарніло, вкрилося зморшками, немов висушені ягоди горобини. Зовсім по-старечому шаркаючи ногами, він повернувся на свій ослін і вже звідти спитав:

– А приятель твій новий, оцей Іван Богданович – він хіба ж не причетний до твого безумства?

– Ви називаєте безумством моє прагнення прислужитися Украйні?!

– Не Украйні, синку, а гетьману. Це все-таки не одне й те саме.

– Але ж гетьман править Украйною…

– Не всією Украйною, а лише Гетьманщиною. А є ще Підляшшя.

– Мазепа починав саме звідти. Гадаю, що Підляшшя теж підніметься, і тоді руські землі нарешті поєднаються, – не здавався Степан. Він очікував, що батько заперечуватиме й надалі, тож готувався до диспуту за всіма правилами. Проте сталося те, чого юнак аж ніяк не очікував: сотник несподівано припинив опір.

– Ну, коли так, синку… – мовив він, не встаючи з ослона, – якщо ти вже все твердо вирішив сам для себе, нехай так і станеться. Гетьман справді набирає на службу молодих хлопців – на війні зайві шаблі не завадять. Підеш ти до гетьмана в сердюки, підеш…

– Чесно?!

– Моє слово непорушне, ти ж знаєш.

– Тату!.. – сповнений щирої радості, Степан кинувся перед ним на коліна.

– Ні-ні, не думай, що я благословлю єдиного свого сина на подібну авантюру, – доволі прохолодно мовив сотник, намагаючись не дивитися юнакові у вічі, – я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…

– Хто – «він»? – одразу перепитав Степан, оскільки в його душі знов відродились попередні підозри.

– Ну, це вже моє діло, хто казав, – якось туманно й дуже холодно мовив сотник, – і ти, сину мій єдиний, надія моя й опора, облиш, будь ласка, цей допит. Я все-таки твій батько, не забувайся.

Їхні погляди знов схрестилися, й обидва відчули, як між ними утворюється стіна відчуження. Зовсім тоненька, але все-таки стіна…

– А позаяк я першим тебе спитав, тож відповідай мені як син батькові. Як старшому відповідай… – голос сотника знов набув утраченої твердості: – Це часом не Івана Богдановича ідея – піти до гетьмана у сердюки?

І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж відповів:

– Ні, це тільки мій задум, і більше нічий.

– Точно?

– Так. Навіть більше скажу: здається мені, Іван би з більшою охотою подався не в сердюки, а на Січ козакувати. Та й справді, що йому у гетьманському почті робити?! Він не такого знатного роду, як ми, – от нехай і рідниться у бою зі всякою голотою…

Немовби схлипнув хтось на дворі під вікном, і в тому схлипуванні відчувались і біль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до віконця, прочинив його навстіж і висунувся у двір. Та дарма: нікого там не було.

– Нумо, синку, ходімо знов на двір. Провідаємо, хто з челяді там є… а заразом і на товариша твого подивимось.

Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись:

– Я от розберуся, хто це у моєму домі наважується підслуховувати попід вікнами панської світлиці.

– Тату, а ви певні… – почав було Степан, та сотник обірвав його єдиним суворим словом:

– Певен!

Утім, нічого цікавого у дворі вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навіжені, заклопотані челядники, зайняті приготуванням святкового обіду. Іван же спокійно дрімав на лаві попід яблунею, підклавши під голову драну шапку. Поруч із ним на траві стояли кухоль і порожня глиняна миска.

– Не знаєш, чи давно він там лежить? – спитав сотник одного зі служників, що ніс із льоху до хати полумисок квашених огірків.

– Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так і спати завалився, здається… Я можу йти, або пан сотник чогось іще від мене хоче?

– Йди собі.

– Дякую.

Так і стояли батько та син Раковичі на ґанку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботної фігури спудея, котрий дрімав собі спокійнесенько в тіньочку під яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоєнням, Степан і собі гадав: а чи добре він зробив, обравши Івана собі за попутника?..

Глава 2

Ой ти, дівчино!..

– Але ж Ваша милосте! Не можна порівнювати досвід такої людини, як Ваша милість… а тим паче, людини… м-м-м…

Пауль аж зніяковів, не наважуючись подивитися у вічі Великому Магістрові. Звісно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!..

Ні, це надто вже неймовірно.

– Чом же ж ти замовк, хробачок?

Утім, у голосі Великого Магістра не відчувалось ніякого здивування, лише весела насмішкуватість, що межувала з відвертим блюзнірством.

– Бо не наважуюсь навіть помислити про речі, котрі можуть образити Вашу милість.

– Ти певен?

– Так!

– Певен, що не можеш навіть подумати про те, що давно вже крутиться у твоїй голові? – І принц весело всміхнувся.

Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своєму стільці. Але мовчав, уперто набурмосившись.

– Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.

– Та таке вже кажуть…

Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:

– Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…

Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.

– Ну?!

Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:

– А загалом… вічно!

Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:

– Оце й усе, що про мене пліткують?

– Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.

– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?

Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.

– Не бійся, хробачок, не бійся.

– Боюся, Ваша милосте…

– Нумо, сміливіше!

– Не можу.

– Можеш. Кажи. Отже?..

– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?

– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.

Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:

– Одну просту річ…

– Щоб я не прогнівався на тебе?

– Так…

Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.

– І щоб я не покарав тебе за твої слова?

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Але…

Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..

– За однієї умови.

– Якої?

– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.

– І тоді?..

– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.

– Ви серйозно, Ваша милосте?

– Абсолютно серйозно.

– І можете заприсягтися в цьому?

– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.

Пауль засмутився, потім промимрив:

– Ні, чому ж не варте…

– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.

– Ні, Ваша милосте.

– Що «ні»?

– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.

– Точно?

– Так.

– Тоді кажи. І негайно.

Пуль вагався ще мить, потім випалив:

– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.

І враз замовк.

– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?

– Так, Ваша милосте.

– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?

– Так, Ваша милосте.

– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?

– Так, Ваша милосте. Вибачте…

– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?

Пауль приголомшено мовчав.

– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..

Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.

– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.

«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:

– Ні, о Ваша милосте…

– То що ж ти насмілився приховати від мене?

І Пауль відчайдушно видихнув:

– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!

Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.

– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?

– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.

– О Ваша милосте!..

– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…

Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:

– Спочатку трішечки потішу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вічний Жид.

– Не перший?! Тобто?.. – в голосі Пауля відчувалось навіть певне розчарування.

– Втім, маленький мій хробачок, мушу тебе також розчарувати: твої здогадки абсолютно не відповідають істині.

– Ні?!

– А що в цьому дивного?..

– Та нічого, просто…

– Просто на сім світі нічого не буває, – повчально мовив Великий Магістр.

– Просто я радію, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срібників, не купували в цигана цвяхів…

– А-а-а, он ти про що… Звісно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку.

Сказано це було таким буденним тоном, а сам зміст слів графа так суперечив і його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватої дармштадтської ночі, що Пауль укрився холодним липким потом від маківки до самісіньких п'ят.

Загалом-то подібні речі про Великого Магістра він колись чув: нібито принц свого часу розповів цю історію якійсь знаменитості – нібито це була улюблена фаворитка французького короля Луї XV маркіза де Помпадур… А вже від неї про це дізналась уся Європа.

Але ж то тільки чутки, чужі пересуди… Вони й насправді могли бути вигадкою, оскільки про графа ходило ну дуже багато пліток – не надто незвичайна дивина, враховуючи покров таємниці, що оповивав його постать від самого моменту появи в Європі.

Але ж тепер Великий Магістр сам (тільки подумати – сам!!!) заговорив про зустріч із Сином Божим. Отже, це все ж таки не вигадки нудьгуючих пліткарів?! Таке відбувалось насправді?! Пауль очікував на продовження розмови, проте принц поринув у мовчанку.

– Ваше милосте… Розкажіть, як це було? – нарешті не витримав юнак.

– Що саме? – стрепенувся Великий Магістр.

– Ну-у-у, це саме…

– Що?

– Зустріч із нашим Богом!

– З яким Богом?! – здивування Великого Магістра виглядало таким щирим, що юнак розгубився: невже йому просто почулося?.. Та за мить граф ляснув себе долонею по чолу й радісно уточнив: – А-а-а, з Ісусом Христом?

– Так… – полегшено зітхнув Пауль.

– Тоді так і кажи, юначе.

– Але ж я сказав: «З Богом!»

Пауль нічого не розумів. Розгубленість його була надто щирою, аби принц і далі тримав його у неведенні.

– Чи маєш ти Біблію, юний мій хробачок? – нарешті звернувся до ошелешеного Пауля Великий Магістр.

– Звісно, маю.

– А чи регулярно читаєш її? – вів далі граф.

– Аякже! Читаю…

– Добре. Ще одне питання: чи достатньою мірою орієнтуєшся ти у Новому Заповіті?

– Так! – вигукнув Пауль доволі самовпевнено. Проте одразу ж перелякався: адже у словах Великого Магістра запросто міг ховатися якийсь підступ… Тож поспішив уточнити: – Принаймні, так кажуть.

– Хто саме каже?

– Ті, хто дискутував зі мною на релігійні теми.

– Гаразд. Але в такому разі, прошу, зроби мені таку маленьку ласку: принеси-но сюди свою Біблію і будь таким люб'язним – покажи-но те місце, де Ісус Христос називає Себе Богом?

– Це що, наказ?.. – здивувався Пауль.

– Ні, – Великий Магістр несподівано щиро всміхнувся і промуркотів, немов ситий самовдоволений кіт, – це гра така, юначе. Пустощі. Дитячі забавки. Я з тобою іграшками бавлюся, бо мені нема чим іще себе зайняти.

І стільки сарказму було в його голосі, що Пауль приголомшено мовив:

– Не сердьтеся, Ваша милосте! Я все зрозумів. Зараз принесу, але…

– Що таке?..

– Але ж у мене лютеранська Біблія, а не католицька.

Великий Магістр мовчки, але так красномовно поглянув на юнака, що той нарешті зашарівся до кінчиків вух і тільки кинув:

– Гаразд, гаразд! Я чудово зрозумів, що Вашій милості байдуже, лютеранська в мене Біблія чи католицька, чи ще якась. Несу, несу…

– А знаєш, чому мені це байдуже й чому має бути байдужим і тобі? – несподівано запитав граф. І оскільки розгублений Пауль немов прикипів до стільця, сам же й відповів: – Бо нам – братам масонам, вільним каменярам, – байдужі жалюгідні вигородки, що ними розділене сучасне християнство. На те ми й каменярі, щоб розібрати, зламати будь-які вигородки, а на розчищеному місці звести нову будівлю – Світлого Храму Істини. Зрозумів?

– Авжеж… – пробурмотів розгублений юнак.

– Ну, то принесеш ти нарешті Біблію чи ні?!

– Миттю, Ваша милосте!

Пауль вибіг до сусідньої кімнати, звідкіля почулося рипіння дверцят шафи, потім грюкнула кришка його скриньки. За деякий час юнак повернувся, притискаючи до грудей величезний фоліант.

– Ось. Родинна реліквія, що вже півтора століття передається у спадок найстаршому синові чи онукові… хоча, як не дивно, від матері чи бабусі відповідно.

– У цім світі існує надто багато незбагненних речей, значення яких мало хто розуміє. Що там Гамлет казав Гораціо, не пригадуєш?..

– Пригадую, Ваша милосте.

– Отож. А тепер, маленький мій хробачок, ось тобі завдання: відкрий Новий Заповіт та знайди те місце, де Ісус Христос каже: «Я є Бог». Чекаю з нетерпінням.

Наступна година пролетіла непомітно, прошелестіла сторінками Біблії, протріщала гнітами свічок на столі. Пауль читав мовчки, зосереджено. Йому здавалося, що потрібне місце буде ось-ось знайдено. Та отут воно було, на сусідній сторінці! Ба ні – у наступній главі, ось у цьому вірші!.. Але всі сподівання виявились марними.

Нарешті юнак підняв стомлені очі на принца. І побачив, що той… посміхається?!

– Що, не знайшов?

– Ні-і-і…

Тепер Великий Магістр засміявся із щирою відкритістю:

– А міг би й не шукати, не марнувати час. Бо Ісус жодного (жодного!!!) разу не назвав Себе Богом.

– Але ж…

– Він називав Себе тільки й виключно Сином Божим. Не інакше! І від інших теж домагався, щоб вони звали Його саме так.

– Як-от від Петра?

– Вірно, як вимагав од апостола Петра. Тому під час нашої зустрічі я й не ризикнув називати Христа інакше, як Сином Божим.

Від здивування у Пауля відпала нижня щелепа, Великий же Магістр спокійнесенько, буденним тоном продовжував:

– Отже, у ті часи, коли береги Йордану буяли зеленню, а сама річка була потужною і повноводною, його берегами прогулювався Ісус Христос, а апостоли та молодші учні слухняною отарою слідували за Великим Вчителем, шанобливо прислуховуючись до кожного Його слова.

– Ваша милосте! – Пауль миттю задихнувся, оскільки наважився перервати самого Великого Магістра. І юнакові знадобилось докласти великих зусиль, щоби продовжити: – А де тоді були Ваша милість?..

– Поруч із Христом, ясна річ. Настільки ж близько, як от від тебе, – не моргнувши оком, відповів принц.

І Пауль здригнувся, зрозумівши, що той… не бреше. Говорити так гладко і впевнено можна в одному-єдиному разі: якщо кажеш правду, чисту правду й нічого окрім правди…

– Це до нашої розмови прислуховувались учні та апостоли, юначе. А говорили ми про приязнь і неприязнь, про любов і зраду. Я стверджував, що коли любиш когось, то не можеш зрадити, позаяк зрада – це ознака ненависті, котра з любов'ю несумісна. Якщо ж зрадник стверджує, що зрадив «з великої любові», то або любов та не була великою, або ж перед обличчям зради вона була вбита у самісінькому серці, придушена самим зрадником.

Христос же лагідно, ненав'язливо заперечував на це, що подібна картина надто логічна, аби бути істинною. Мовляв, моя свідомість надмірно просякнута грецьким світосприйняттям, в основі якого – грецька ж логіка. Але суперечливу людську натуру неможливо втиснути у рамки формальних логічних конструкцій штибу «теза – антитеза – синтез». Тому цілковито можливі й навіть закономірні випадки, коли зрадник продовжує любити жертву власної зради. Крім того, схильні до перебільшень натури приймають іноді за зраду те, що насправді зрадою не є. Тільки якщо до справи підходити з подібних позицій, можна отримати бодай якесь уявлення про таємниці людського серця…

На язику в Пауля так і вертілося запитання, проте безмежна повага до Великого Магістра змушувала юнака мовчати. Але наступної ж миті граф вимовив саме те, про що Пауль не наважувався спитати:

– Тоді я мовив: «Вчителю, а чи знаєш Ти, що Тебе Самого зрадять?! Що зрадником стане Твій учень, якого Ти милостиво ввів до кола апостолів? Мало того – довірив йому носити скриньку з грішми…»

– І що?.. – не стерпів-таки юнак.

– На це Христос відповів дуже просто: «Так, знаю».

Почувши це, Пауль не зміг утримати нерозбірливого придушеного вигуку. Великий же Магістр завершив розповідь словами:

– Після тривалої мовчанки осягнувши сказане Самим Христом, я перелякано запитав: «О Великий Вчителю, невже, знаючи все наперед, Ти не попередиш спрямованого проти Тебе злочину?» І знаєш, що Христос відповів мені на це?

– Ні-і-і… – юнак затамував подих.

– Ісус спокійно мовив: «У твоєму запитанні міститься й відповідь. Ти відповів сам собі, не Я: отже, після цього матимеш бодай якесь уявлення про глибину любові Сина Божого і до всіх без винятку Своїх учнів, і до решти людей. Бо у Моїх очах навіть твоє серце анітрохи не чистіше й не відданіше Мені, ніж серце апостола-зрадника…»

– Так і сказав?!

– Саме так, хробачок!

– Але ж тоді виходить… – Пауль нерішуче замовк.

– Що?.. Нумо сміливіше! – підбадьорив юнака Великий Магістр.

– Отже, нічиє серце не є чистим?

– Нічиє.

– І навіть… серце Вашої милості?..

– Навіть моє, – з легкою посмішкою підтвердив граф.

Пауль здригнувся.

– Отже, Ваша милість колись і когось… – він знов замовк.

– Ну-ну, кажи!

– Зраджували?..

На декілька хвилин у кімнаті зависла крижана тиша, така ж огидно-липка й холодна, як нічний морок за вікном. Потім Великий Магістр спокійно підтвердив:

– Ніхто з нас не без гріха. Так, юний мій хробачок, я зраджував…

Визнання було зроблене відсторонено-буденним тоном, який жодним чином не личив Великому Магістру. На одну-єдину мить Пауль уявив, якою ж глибокою має бути прірва, що поглинула всі душевні пориви його співбесідника, жахнувся й тільки скрикнув:

– О Ваша милосте!..

– Втім, мене також зраджували, – так само буденно повторив мудрий граф. – Зрада – це чума, окаянна віспа. На неї хворіють усі люди без винятку. В усі часи. Звісно, крім Сина Божого Ісуса Христа…

Літо 1707 року від Р. X ., Прилуки

Яка чудова літня ніч! Не задушливо-розжарена, а лагідна-лагідна, не огидно-холодна, а тепла-тепла, не темна, а наскрізь просякнута місячним сяйвом! Як щедро розсипані у небі діаманти зірок, як гордовито пливе серед прекрасних самоцвітних розсипів срібний човник місяця!

Іще ближче підкрався Іван (але з-за тіні дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – і закляк від несподіванки!

А серце – чом воно так калатає у грудах, немовби впіймана та зачинена у клітку пташка?! Вгамуйся, серденько, заспокойся! Пташка билась об клітку, билась, доки до смерті не вбилась – навіщо ж молодому козакові вмирати, так і не звідавши земного щастя?! Заспокойся ж, серденько, не підведи завчасно, не розірвись до відпущеного Богом строку!

Та марні оті вмовляння… Заспокоїться козацьке серце, лише коли кохана до грудей пригорнеться, лише коли з її вустами, пухкими і п'янкими, коралово-червоними, духмяними, зустрінуться молодецькі вуста, завбачливо прикриють перший поцілунок божественного кохання тонесенькими пухнастими вусиками…

Господи! За що Ти так полюбив Своє творіння, за які заслуги нагородив його цим прекрасним почуттям – коханням?! За що така милість нам, дрібнюсеньким людиськам?!

Яке ж прекрасне життя!

Який прекрасний світ!

Боже!..

Та раптом…

Іван завмер на одній нозі, прислухаючись: десь попереду лунали тихі голоси. Обережно, щоб і гілочка найменша під ногою не хруснула, та навіть щоби травичка не зашелестіла, поставив він підняту ногу на землю, а далі просувався тихіше від лисички, що крадеться до курника.

Чий це голос тонесенький? Нібито її, Гелени… Але чом вона тут, у садочку? Чом не спиться прекрасній, милій серцю дівчині чарівної літньої ночі? І головне: навіщо вона розмовляє сама із собою?!

Якби не вийшла дівчина гуляти, усю коротку літню нічку Іван простояв би попід тином дому Каплі, споглядаючи на крайні праворуч вікна, – бо там спала би мила його серцю козацька дочка Гелена…

Але не спить вона, ні, не спить! У садочку гуляє.

Та ще й не одна гуляє, очевидно, – бо до когось лагідно так промовляє. Дуже лагідно…

А от до кого? Може, до подружок, таких же молодих та гарненьких, як сама вона…

А раптом як!..

Іще ближче підкрався Іван (але з-за тіні дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – і закляк від несподіванки!

Бо прогулювалась Гелена по садочку справді не одна.

А під руку з молодим статним парубком.

І не просто з якимось незнайомцем, а…

Так!!! Гуляла Гелена з товаришем його – зі Степаном Раковичем!

В очах у Івана запаморочилося, потемніло так, немовби на літню ясну місячну нічку хтось вилив гігантський, повний чорнил каламар. Дивно було, як парубок устояв на ногах, як не впав і не видав своєї присутності зайвим шумом.

Але таки встояв, задерев'янівши.

А отямившись, прислухався уважно до дівочого щебетання.

І от що почув:

– Коханий мій Степане! Скільки ж ото мені ще чекати лишилося? Коли ж ми нарешті одружимось?..

Просто помертвіло серце Іванове від дівочих слів! Он як далеко, виявляється, в них справи просунулись!.. Отже, вони давно вже освідчились одне одному в коханні і тепер тільки про весілля й домовляються…

Господи, Боже всесильний! Навіщо, ну навіщо створив Ти світ таким паскудним, навіщо допустив таку несправедливість, як нерозділене кохання?! Краще одразу ж утопитися у казані з киплячою смолою та сіркою, живцем згоріти у пекучому пекельному вогні, захлинутись у вирі посеред річки, ніж цю муку терпіти!..

Втім, тепер Іван почувався саме так, ніби вогонь уже обійняв його від п'ят до самої маківки, ніби легені вже розривали зливи крижаної води, а серце його немовби шкворчало на пекучій сковороді, смолою гарячою полите, сіркою приправлене…

Серце, серце! Тільки-но ти тріпотіло у грудях полоненою пташкою, а тепер німієш від несамовитої люті й образи! Серце, серденько! Ну, будь ласка, не розірвися на тисячу шматків від туги й болю! Кріпися, серце, кріпися, бо тепер не вмирати від щастя – тепер жити потрібно!..

Жити?! Боже ж Ти мій: навіщо?!

Адже його зрадили! А зрада лягає на серце незносним тягарем!

Зрадила дівчина – бо замість надії на вічне щастя гарбуза піднесла! Причому не на людях піднесла, а тишком-нишком підсунула, з легесенькою посмішкою ніжкою своєю стрункою підступно підштовхнула… Так, саме так: видовбаного гарбуза, сповненого всередині отрути і гною…

Зрадив товариш, який спочатку прикидався справжнім другом, – бо з-під носа підло вкрав серце коханої дівчини! Тепер він пригорне красуню Гелену до грудей, поцілує у коралові вуста – він, сотників син Степан…

Панянка пригорнеться до панича, панич до панянки – і що їм якийсь безрідний сирота!..

Ні, колишній товариш його Степан Ракович – зовсім він ніякий не панич! Син плішивої безпородної суки, сволота і паскуда, якого голими руками придушити мало, – от хто він такий!!!

Смерть йому, смерть клятому байстрюкові!!!

Ось зараз витягти б шаблюку – і!..

Похитнувся Іван, немовби у груди, у самісіньке його серце і справді влучила зрадницька куля. Похитнувся – але на ногах усе ж утримався, тільки щосили стиснув кулаками скроні. До срібних дзвіночків стиснув і тримав, доки тонесеньке дзеленчання не змінилося ревінням водограю. А тоді відпустив і слухав далі уважно, намагаючись не пропустити жодного слова:

– …Тому зачекаємо ще рік – до наступної осені. Зачекаймо, люба моя Гелено! Один рік – ну хіба ж це так уже багато?..

Всміхнувся при цих словах Іван. Недобре всміхнувся у тоненький м'якенький вусик: отже, ще принаймні рік! Цілий рік попереду – а за такий тривалий час багато чого статися може…

Ой ви ж, голубоньки! Давайте, воркуйте: що іще цікавого почує він цієї нелагідної вже літньої ночі?..

– Небагато, Степане. Небагато – якщо ти поруч. Але ж ти…

– А я, сонечко моє ясне, негайно поступлю до гетьмана Мазепи на службу. Я вже вмовляв батька, і так вмовляв, і сяк. Він довго не поступався, не хотів чомусь, щоби син його єдиний у гетьманському почті служив, але ж зрештою змушений був погодитись.

– Ой, невже?! – скрикнула Гелена, і в голосі її Іван відчув суміш найрізноманітніших почуттів: і радість та гордість за любого її серцю Степана – й відверте занепокоєння за нього.

– Так, моя зоренько ясная! – при цих словах парубок аж просяяв: – Батько вже заготував листа до гетьмана, і наступного ж тижня я від'їжджаю до нього. От побачиш, яким красенем стану, коли серед інших сердюків мчатиму на баскому конику за славетним нашим ватажком! А невдовзі ім'я моє почує вся Украйна – так, я неодмінно прославлю ім'я своє вірною службою самому гетьману. Нагородить він мене щедро – от тоді й побратися можна буде.

– Степане, соколе мій хоробрий…

– Що, серденько?

– Але навіщо…

– Що?..

– Навіщо тобі славу на службі в гетьмана заробляти, коли я з тобою і без слави…

Вона зніяковіло замовкла.

– Без слави?! Що ти таке кажеш, серденько моє?!

– Та ні, не зрозумій мене невірно… Але ж і ти славного роду, і я. Обоє ми з небідних сімей…

– Ну то й що?

– Тоді навіщо тобі славу на службі в Мазепи заробляти?!

Тільки розсміявся Степан цьому питанню, від якого за версту віяло дівочою лагідністю, сумирністю та нерішучістю.

– Але ж, Гелено, серденько моє, хіба ж багатство та слава мого роду, мого батька – то моя слава?!

– Не твоя, Степане, так – лише твого роду…

– Ну, от бачиш! А я хочу не просто батьківську славу та багатство успадкувати, а й собі бодай трохи нажити! І підтвердити, що я сам аж ніяк не гірший від славетних моїх предків. А де можна найкращу та найбільшу славу заробити, як не в самого гетьмана на службі?!

– Встигнеш, орлику мій сизокрилий, все іще встигнеш – і слави нажити, й багатства здобути!

– Встигну, так. Але ж хочеться якнайшвидше… Ми й без того поспішаємо занадто: ще й двох місяців не минуло відтоді, як побачились уперше. Пам'ятаєш?..

– Ти знаєш, Степаночку, – ні!

– А от я ніколи не забуду, як перестрів тебе на околиці Прилук у перший же день по приїзді додому!

– А я ж тебе навіть не помітила тоді. Ой, Степаночку!.. – збентежена Гелена відвернулася від парубка й зітхнула.

– Зате я тебе помітив, – Степан розвернув дівчину до себе й потягнувся жадібними вустами до її вуст. Проте Гелена відсторонилася й схвильовано вигукнула:

– Але ж, Степане!..

– Що?..

– А як же я?!

– Що – ти?!

Іван при цих словах весь здригнувся: якби зараз був на місці Степана – показав би, як і чим гідно відповісти дівчині! Не те що цей бовдур…

– Як же я без тебе?.. – мовила Гелена.

– Але ж, ластівко моя! Я ж не кидаю тебе напризволяще, не відмовляюсь від твого щирого кохання. Я всього лише прошу зачекати із нашим весіллям один рік. Ось побачиш – рік пролетить непомітно…

– Степане!

– Присягаюся, що за рік цей або здобуду на службі в гетьмана славу, або героєм загину…

– Степане!!! – схоже, Гелена перелякалась не на жарт.

– …або нічого з моєї затії не вийде, і тоді кину я ту службу, повернусь до тебе, голубонько моя, щоб зажити тихим мирним життям.

Поки Гелена охкала та виснула на шиї в юнака, до болю вражена перспективою загибелі коханого на гетьманській службі, а Іван намагався прикинути, які вигоди відкриває перед ним річна відстрочка весілля цих «голубків», Степан щиро й гучно розсміявся, далі мовив:

– Облиш, Гелено, облиш, люба! Нема чого плакати по мені, доки я живий та здоровий. Не помру я, не загину – можеш не хвилюватися! Піду я служити сердюком до гетьмана, вкриюся славою – ось побачиш! Присягаюся чим завгодно! Собою, тобою, нашим коханням, Пресвятою Богородицею!.. Та хоч би всім світом білим!!! Ну хочеш – кину тобі білий світ під ноги?!

«Ах ти ж паскудник! Вилупок! Байстрюк негідний! І оце такий-от нікчема збирається світом білим розпоряджатися?!» – подумав Іван, стискаючи від гашу кулаки. Адже всі ці красиві клятви зовсім непотрібні – ні Гелені, нікому в світі.

Якщо тільки!..

Так – якщо…

А справді – чом би й ні?!

Треба подумати…

Між тим Гелена почала благати:

– Степане, Степаночку мій любий, – не треба мені світа білого попід ногами!

– Чого ж ти тоді жадаєш?..

– Тебе, соколику! Лише тебе…

– Гелено!..

– Степане!..

Дівчина обвила шию парубка руками, як хміль оповиває кремезний дуб. І обійнявшись міцно, вони злилися у довгому поцілунку, вважаючи, що бачать їхнє кохання й радіють йому тільки дерева саду, високе небо, діамантові зорі, срібний місяць та Господь Бог.

Не знали кляті паскудники, що поруч з ними, у густій тіні старих вишень причаївся Степанів товариш… тобто колишній товариш його Іван, у котрого знов запаморочилось у голові. І ладен був би утекти звідси, та не міг – бо не тямив себе від розчарування й несамовитої люті.

А коли оговтався, Степан та Гелена займалися тим, чим зазвичай займаються всі закохані від початку світу, – будували надхмарні палаци на майбутнє. Точніше, змальовував прекрасні й майже зовсім нездійсненні перспективи Степан, Гелена ж слухала його мовчки та вже покірно, не заперечуючи жодним словом. Закінчивши фантазувати щодо віддалених часів, у яких Степан бачив себе мало не гетьманом всієї Украйни, юнак перейшов до більш наближених і реальних перспектив. Зокрема, добрався й до майбутнього весілля.

І тут нещасний Іван почув своє ім'я… Знов прислухався уважно…

– Іван? Так, звісно – і його позвемо на весілля, аякже!

– Здається мені, Степаночку, він також закоханий у мене, – цілковито серйозно мовила Гелена. Івана аж пересмикнуло: знала б дівчина, що він усе це чує, кожне її слово!..

– У тебе всі закохані, моє серденько, – відповів на те Степан і міцно пригорнув до грудей дівчину, – бо в тебе неможливо не бути закоханим.

– Вважаєш, я така гарна?..

– Авжеж!

– Ну, то диви, не забудь цього ніколи!

– Ніколи не забуду, рибонько! Ніколи, серденько моє…

– Знов ти за своє! Ой, Степане, Степане!..

– Так!

– І весь світ біля моїх ніг, кинутий туди тобою?!

– Так!..

– Весь світ?! Весь-весь?..

– Присягаюся!!!

– Але ж уяви, що разом із кинутим до моїх ніг світом там опиниться і серце твого товариша…

– І навіть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до ніжок твоїх струнких!

Бідолашний Іван весь помертвів. Навіть серце його, про яке так недбало базікали нерозважливі закохані, завмерло у грудях.

– Ой, Степане! Добре, що Іванко твоїх речей не чує, – бо не сподобались би йому слова твої! Він незлий, сумирний… особливо у моїй присутності…

Гелена всміхнулась безтурботно, а Іван мало не помер на місці від посмішки тієї дівочої, яка здалась йому гіршою за розпечений жар, щойно витягнутий з вогнища.

– Та якби почув таке Іванко – ой, мабуть, і розсердився б, і накоїв би біди!

Схований за деревами хлопець знов недобре посміхнувся: недарма ж бо Гелена побоюється, як би він цих слів зрадницьких не почув! От і маєш товариша вірного: до дівочих ніжок чуже серце ладен кинути! Серце товариша.

Колишнього товариша тобто…

А він кине – негідник!!!

Бо Іван і сам би ладен був кинути власне серце до струнких ніжок Гелени. Але ж їй то непотрібно – бо вистачить з неї серця Степанового, яке вже лежить і б'ється там, немов викинута на берег риба…

А з серцем заразом – увесь білий світ…

Та Степан розійшовся не на жарт, намагаючись довести дівчині незмірність глибини свого почуття:

– Я захищу тебе від будь-якої небезпеки, люба моя Геленонько! Відведу біду, вір мені! Захищу від будь-кого і будь-чого: від тварини, від людини й навіть од виходця з того світу!!!

– Ой, Степаночку, твоїми б вустами тільки мед пити!

– Вважаєш, я марно хизуюся перед тобою?!

– Ні, що ти!..

– Тоді як тебе розуміти, любонько моя?!

– Дивись, ще нещастя на нас накличеш…

– Ми будемо щасливі!!!

– Степане!..

Розсміявся юнак, майже дослівно повторивши нещодавні Йванові думки:

– Серце моє давно вже на сирій землі перед тобою лежить, тож скажи тільки – й увесь світ там же опиниться! Жити буду – не відступлюсь від сказаного нізащо! А схочеш вбити мене – то це зробити легко: варто тобі тільки наступити й ніжкою своєю гарненькою розчавити бідолашне моє серце! Схочеш, щоби я вбив будь-кого, – вб'ю не замислюючись! От як кохаю тебе, квітонько моя! Бери, бери життя моє… та все, що хочеш, бери!!!

– А славу служби в гетьмана?.. – хитро спитала Гелена.

– І слава – теж тобі! Тому й хочу її заслужити, щоби поруч із серцем своїм до ніжок твоїх білих теж покласти.

– Разом з усім світом?

– З усім світом білим…

І знов почали вони милуватися й пестити одне одного, не помічаючи нічого довкола. Скориставшись цим, бідолашний Іванко повільно опустився на землю, де стояв – у густій тіні під старими вишнями, біля самого тину. Приліг, заплющив очі й лежав довго-довго, час від часу дослухаючись, про що воркували закохані. Проте нічого нового більш не почув, а оскільки кожне ніжне слово, сказане Степаном або Геленою, лише сповнювало серце парубоче гіркою отрутою, зрештою спробував змусити себе нічого не чути, затуливши вуха долонями.

Катування тривало ще довго (Іванові здавалось – майже вічно). Проте рано чи пізно усе суще спливає у небуття… Скінчилися й Іванові тортури: усім тілом юнак відчув, як по битому шляху, що вів від дому, зацокотіли кінські підкови. Тоді парубок розплющив очі й побачив, що ясна ніч поволі спливла, змінилася лагідним літнім світанком. Доки Іван лежав із затуленими вухами, вже й півні проспівали, і пташки потроху почали цвірінькати. Нікого не було вже ні на дворі, ані в садочку. Тільки він на траві попід тином…

І у крайніх вікнах дому (там, де кімната Гелени, ще недавно коханої до нестями!) не видно жодного вогнику. Всі у домі поки що сплять, але невдовзі всі прокинуться. Отже, краще хлопцеві забратися звідси подалі, доки ніхто його не помітив.

Іван зібрався з силами, підвівся й, похитуючись, немов п'яний, побрів геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки під ногами не захлюпала вода. Тільки тоді відчув: ступням холодно і мокро. Подивився вниз: виявляється, він забрів по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цікаво, куди ж оце його занесло?..

Несподівано на думку спав початок тужливої пісні:

Там, де Ятрань круто в'ється,

З-під каменя б'є вода —

Там дівчина воду брала,

Чорнобрива, молода…

Звісно, струмочок цей – не річка Ятрань. Проте про дівчину – оце вже точно!

Дівчина справді гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Києві подібної не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплі.

Між іншим, їй не треба навіть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домі служниці є. А Гелені б лише біля вікна у світлиці сидіти, юнацькі серця бентежити, вільну волю у вільних людей красти, собі під ніжки точені кидати…

От і він зовсім нещодавно – тільки вчора ввечері вільним був, а зараз…

Ой лишенько! Ніколи Іван навіть уявити не міг, яка правдива ота проста народна пісня, складена, мабуть, таким самим невдахою, безнадійно закоханим парубком, як от він:

Ти, дівчино, ти щаслива:

В тебе батько, матір є,

Рід великий, хата біла,

Все, що в хаті, – все твоє!

Так, так – все має красуня Гелена: заможних батьків, величезну білу хату, приставлену до себе служницю, багатий посаг у скринях.

А тепер, виявляється, має ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича.

А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподівався, що його товариш (колишній!) такий самий безрідний сирота, як він сам. Проте у Степана швиденько відшукався і заможний батько, і маєток. А тепер він ще й кохану Іваном дівчину в уміло розставлені тенета заманив…

Усе їм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Гелені Каплі – миру та щастя, багатства та слави, дітей та многая літа…

Все їм!!!

А бідному сироті Іванові – нічого!

Ні-чо-го…

І знов як у пісні:

А я бідний, безталанний;

Степ широкий – то ж мій сват,

Шабля, люлька – вся родина,

Сивий коник – то мій брат…

Мало того: ці багатії ще й насмілюються знущатися з тих, кого доля підло ошукала. Степан же казав: ось тобі, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте під ніжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник підлий – хіба товаришеве серце варте того, щоб кидати його під ноги дівчині?!

Але хіба ж і сам Іван із задоволенням не кинув би Степанове серце красуні Гелені під ноги?! Кинув би, ой кинув!..

Тільки не візьме вона від нього нічого – ні його серця, ані Степанового.

Бо має вже під ногами все!

Отакі вони підлі, сатанинські створіння – дівчата…

І хоча струмок аж ніяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на коліна на його бережку, занурив розпечене гнівом та соромом лице у чисту крижану воду – і стояв так, доки не оговтався.

А коли випростався та звівся на ноги, то відчув, що образ красуні Гелени змінився іншим – якоюсь жахливою примарою із зовнішністю, що лише віддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дівчина й не жінка – якесь страхіття у лахмітті, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами.

Бридкого видіння все-таки не вистачило, щоб загасити у серці відчайдушну жагу помсти. Тоді Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями різних способів водночас. На серці ще трішечки полегшало. Іван відійшов від потока, впав на залиту літнім сонечком галявину й замислився.

Отже, якщо складена безвісним невдахою (як от він!) пісня так точно описує усі його невдачі, то може, у пісні ж міститься також відповідь щодо його подальшої долі?! Мабуть, що так!

Степ широкий…

Шабля…

Люлька…

Сивий коник…

Так, відтепер його шлях лежить на Запорізьку Січ і тільки туди – на дніпровський острів, де збираються такі ж сіромахи, як от він! Колись Іван мріяв потрапити туди разом зі Степаном, проте тут, очевидно, їхні шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почті самого гетьмана – це не для бідних; незаможній же голоті місце на Хортиці – це не для багатих!

Більш того, раніше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закріпачити голоту. Не він перший намагався зігнути шиї вільних козаків ярмом кріпості, не він і останній. Нічого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом усією сутністю своєю відчув небезпеку власного становища: а що, як гетьманський указ раптом набере чинності… і він, вільний від народження юнак, опиниться нікчемним рабом або в Степана Раковича, або в його батька, або найгірше – на подвір'ї в самої Гелени?!

Та ніколи, нізащо в житті не стерпіти подібної ганьби!!!

Та й навіщо терпіти?!

На Січ, на Січ – тільки там зберігається острівець жаданої волі!..

Отже, йшли вони разом із Степаном, ішли, а тепер розбіглись у різні боки.

І все. І край.

Втім, хто сказав, що запорізький козак не здобуде собі слави власною шабелькою?! Ким були предки Гелени Каплі та Степана Раковича – либонь, такими ж безрідними незаможними відчайдухами, як недоук Іван Богданович. І що, хіба ж не змогли вони звеличити себе і рід свій?!

Господи Боже правий! Ти ж створив усіх людей однаковими, отже, всім дав однаковий шанс – з низів здійнятися до самих вершин!!! Або ж навпаки: впасти на дно найглибшої прірви життя, щоб уже остаточно загинути там у безвісті. А якщо так, то він, сирота Іван Богданович, негайно ж візьметься за виправлення свого життєвого шляху… і шляхів цих двох підлотних зрадників – Гелени Каплі та Степана Раковича.

Нічого, нічого! Негідник Степан вирішив відкласти весілля з Геленою на цілий рік… Навіть більш ніж на рік – адже зараз літо, а чесні християни грають весілля восени. Отже, попереду цілий рік і три-чотири місяці. Строк довгий! Степан цього не розуміє – але ж за рік і три місяці багато чого може статися. Ой багато…

Тому – на Січ, на Січ! Нехай Степан записується у сердюки, нехай служить у гетьмана – ще побачимо, де служити краще! Тим паче…

Іван потягнувся, хруснув усіма суглобами й нарешті посміхнувся із справжнім задоволенням – уперше за сьогодні. Як добре, що він підслухав дещо цікаве у перший же день перебування в маєтку Раковичів! Сотник – цей старий хрін – було запідозрив його, мало на гарячому не спіймав, та він вчасно од вікна відскочив подалі й удав, що давно вже спить. Але ж дещо почув!!! І колись використає почуте.

Е-е-е-ет…

Іван навіть присів від несподіванки. Очі його хижо звузились, ніздрі ж, навпаки, роздулися. Здається, придумав! Нарешті доля всміхається і йому, безталанному…

Отже, Степан має рід багатий і славетний, батька з маєтком і достаток? І на службу до гетьмана поступити збирається? Ну що ж… Якщо дуже-дуже схотіти, можна Степана всього цього позбавити.

А може, й не тільки всього цього, а заразом з усім – і коханої Гелени…

Саме так!!! От тоді вони будуть на рівних: дівчина або Іванові дістанеться – або ж нікому з них. У будь-якому разі, не в змозі втамувати пекучу жагу кохання, Степан звідає таких самих пекельних мук, яких звідав сьогодні вночі Іван.

Тут одне потрібно – терпляче почекати. Півроку, рік, два – немає великої різниці. За стінами академії спудеї не відчували духу небезпеки, яким сповнилося повітря тут, у провінції. Між тим, діставшись із Києва сюди, Іван майже одразу переконався: це ж саме відчувають всі тутешні жителі! Останні навіть гостріше – недарма ж бо старий сотник мав занадто відверту розмову з сином… І немає значення, хто на кого нападе і хто з ким воюватиме – українці Гетьманщини з українцями Підляшшя, Август Другий і Станіслав Лещинський, імператор Петро і король Карл. Головне, що війна станеться обов'язково! А під час війни…

Та хтозна, як там усе повернеться! Війна пожирає одних і звеличує інших. Треба лише вловити момент, щоб схопити перемогу за руку, – і тоді весь світ точно опиниться у твоєму кулаці! Отоді й побачимо, хто пустопорожній хвалько, а хто справжній герой! І хто чиє серце до чиїх ніг кине! І загалом, до чиїх ніг варто кидати серце й весь білий світ…

Іван підвівся, вже впевнено, не хитнувшись жодного разу, повернувся до струмка, нахилився, вмився студеною водою. Мовив, недобре посміхаючись:

– Ну що ж, дякую тобі… річенько моя Ятрань! Течи собі, течи. Я ще повернуся… Повернуся переможцем!..

Підвів очі до неба, спробував зорієнтуватися й визначити, де знаходиться дім Семена Каплі, а прикинувши приблизний напрям – широким розмашистим кроком попрямував у протилежний бік.

Ще декілька годин тому він був найщасливішим у світі закоханим юнаком, упевненим, що має найкращого у світі товариша. За ці ж години звідав нестерпного болю та пекельних мук – бо кохана дівчина жорстоко насміялась над ним (хоча й довела, що водночас побоюється його – і небезпідставно!!!), а найкращий друг виявив бажання кинути його серце під ноги цій недостойній дівці.

Поганий день: бідолашний сирота Іван втратив одразу і кохану, й товариша. Зате винайшов дещо взамін – чітку мету у житті та розуміння, як діяти надалі. Й головне: ні Гелена, ні Степан, ані Степанів батько не знали того, що Іван бодай щось підозрює! Це давало юнакові безперечну перевагу. Тож він був би найжалюгіднішим невдахою у світі, якби не використав цю свою перевагу – обізнаність щодо думок і дій затятих своїх ворогів.

Лишилось єдине – трішечки почекати.

А потім діяти…

Глава з

Рецепт від сердечного болю

Паулю здалося, що до кімнати на деякий час проникла іззовні крижана вогка тиша дармштадтської ночі. Навіть дровини у каміні перестали потріскувати, хоча малесенькі язички полум'я продовжували лизати їхню обвуглену поверхню.

– Ваша милосте… – нарешті насмілився подати голос юнак.

– Чого тобі?..

– Ваша милосте… Чи не зробите мені ласку, сказавши…

Дуже кортіло спитати: «Кого Ваша милість зраджували протягом життя?» – проте з безмірної поваги до графа (а його повага все ж таки лишилась безмірною, попри почуте зізнання) Пауль мовив трохи інше:

– …хто саме зраджував Вашу милість?

Рипнуло крісло, Великий Магістр трохи повернув голову у бік юнака, скосив око і пробурмотів крізь стиснуті зуби:

– Ну вже точно не ти, хробачок…

– Ваша милосте!!! – Пауль кинувся на коліна, припав до руки Великого Магістра, що покоїлась на підлокітнику крісла, і палко припав щокою до його тонких пальців, холодних та надзвичайно білих, немовби уся кров у жилах принца давно перетворилась на молоко. – Ваша милосте! Ну, як Ви могли таке тільки…

– Н-ну!.. – плавним рухом граф прибрав руку подалі від юнака. – Сідай на місце, хробачок, і не бійся: нічого подібного я навіть не думав – бо в іншому разі ти не перебував би зараз при моїй персоні. Заспокойся, кажу, і сідай…

У безбарвному голосі Великого Магістра раптом брязкнули нотки роздратування, тому Пауль поквапився повернутись на своє місце, але спитав наполегливо:

– Тоді хто?

– А ти як гадаєш? Саме від тебе я хотів би почути, хто, на твою думку, міг зрадити мене? Відповідай-но.

Пауль заплющив на мить очі, уявив милі серцю, проте давно (аж цілий рік!) недоступні обриси, й відповів, здригаючись при кожному слові:

– Мабуть, то була дівчина, Ваша милосте. Дівчина, яку Ваша милість щиро покохали, проте вона виявилась недостойною чистого світлого почуття, оскільки…

– Отже, ти вступив до братства вільних каменярів через поразку в коханні? – Великий Магістр немов крижаним ножем різонув палкі слововиливи Пауля, і той миттю замовк. – Бідолашний мій хробачок…

– Так, Ваша милосте, ви вгадали, – у голосі юнака забриніли сльози. – А Ваша милість хіба так не вважають?

– Ну чому ж… Я тебе добре розумію. Тим паче, од самого початку віків і донині історії розбитого кохання схожі одна на одну, мов брати-близнюки. Кому ж іще знати про це, як не мені!..

– Звісно, Ваша милосте! Адже Ваша милість живуть вічно…

– Скажімо так: я бачив різні часи й народи, – прошепотів граф.

Проте не звернувши уваги на уточнення, Пауль вів своє:

– Такі історії почали коїтися з бідними хлопцями, відколи Бог створив цей несправедливий світ!

– Обов'язково незаможний парубок зустрічав вродливу дочку заможних батьків, – підхопив Великий Магістр, – обов'язково закохувався в неї, а дівчина, звісно, відповідала взаємністю. Проте батьки давно вже пригледіли іншого нареченого. Для їхньої доньки шлюб цей був вигідний у всіх відношеннях, крім одного – дівчина все-таки кохала бідного студента… та зрештою слухняно мирилась із батьківським вибором й вінчалася з нелюбом.

– А я лишився ні з чим, – сумно констатував Пауль.

– Ну, припустимо, не зовсім так, – заперечив граф. – Бідний студент – себто ти – вступив до братства «вільних каменярів», сподіваючись оволодіти таємними науками та отримати надзнання, за допомогою якого розраховує повернути ситуацію на свою користь. Хіба ж не так, хробачок?..

Великий Магістр промовив це з кам'яною впевненістю, причому обернувшись не до Пауля, а до палаючого каміна. Юнак навіть не відразу второпав, що граф все-таки звертається до нього, а не просто розмірковує вголос. А зрозумівши, так і затремтів на своєму стільці: адже здогадка принца виявилась чистою правдою!

– Звідки Ваша милість знають…

Великий Магістр лише зітхнув:

– Облиш, хробачок. Відколи існує світ, – а утворений він дуже-дуже давно, повір мені на слово, – в ньому нічого принципово не змінилося. Краще скажи, як звуть твою пасію?

– Гретхен, – бідолашний Пауль аж схлипнув, не зумівши стримати пристрасних почуттів.

Здавалось, вони давно вже вщухли й назавжди поховані у найвіддаленіших куточках душі… Та варто було графові здмухнути з них легенький сірий попіл, як почуття ці знов зашарілися й розжарили невтамовану колись спрагу нерозділеного кохання. Це було дуже й дуже болісно, проте юнак раптом зрозумів, що навряд чи у цілому світі є щось… щось цінніше за такий от душевний біль… І за її світлий образ, такий недоступний тепер…

– Ну що ж, хробачок, не стану приховувати: і я теж колись був закоханий, – прорипів Великий Магістр, – і вважав, що у цілому світі ніколи не було та й не буде вже дівчини, прекраснішої, вродливішої й милішої від моєї коханої. Принаймні, мені так здавалось… Тільки було це не тут і не зараз, а давно-давно. І за тридев'ять земель…

Граф повільно простягнув мармурово-білі руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвічували через напівпрозору шкіру пальців, долоней та зап'ясть.

– Отже, Вашу милість теж зрадили, як і мене? – юнак спробував вкласти у свої слова якнайбільше співчуття. – Ваша… Ваша Гретхен теж вийшла заміж за іншого?

– Ні, все склалося зовсім не так. По-перше, звали її не Гретхен: у цих землях, де перебуваємо ми з тобою зараз, її назвали б Хеленою.

– О! Хелена – зовсім як троянська царівна, з-за якої розпочалась велика війна!.. А може, це була саме вона – легендарна цариця Трої?!

– Єлена Троянська? Хм-м-м… – Великий Магістр на мить повернувся до Пауля, зміряв його оцінюючим поглядом. – Вітаю, хробачок: таке порівняння – причому доволі точне – не спадало мені на думку впродовж усього мого довгого життя! Щиро вітаю…

– То що, війна з-за неї…

– Ні-ні, хробачок, не з-за неї і не Троянська війна, оспівана сліпим Гомером, – заперечив принц. – Проте війна справді розгорілася. І в її полум'ї чарівна моя Хелена… – Його рівний голос на мить здригнувся: – Вона зникла.

Пауль хотів щось спитати, та Великий Магістр перервав його:

– Ну от, бачиш – між нами вже виявилась різниця: я втратив кохання раз і назавжди – а ти поки що ні.

– Але ж вона заміжня!..

– Ніколи не втрачай надію, доки вас не розділяє небуття смерті! Запам'ятай це, хробачок.

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Втім, між нашими історіями є й інші відмінності.

– Які?

– Приміром, з відчаю ти сам, своєю волею потягнувся до потаємних знань, котрі сподіваєшся отримати у нашому братстві. А скажи-но мені, які ще виходи з ситуації ти міг би винайти?

– Ну-у-у, Ваша милосте… – юнак ніяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю!

– Отакої!..

– Але ж я обрав те, що обрав.

– Але ж це було не вчора й не позавчора?

– Так – ціла вічність вже минула.

– Вічність – по-твоєму, це скільки?

– Якщо чесно… Трохи більше року.

– Рік… – Граф чи то зітхнув зневажливо, чи позіхнув від розчарування. – Отже, рік, по-твоєму – це вічність?

– Але ж, Ваша милосте!..

– Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усі віки!..

– Так, я розумію: адже Ваша милість прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу років! І весь цей час – із давньою незагоєною раною на серці… Що Вашій милості один мій рік!.. Так, так, я розумію…

Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспішив мовити втішно:

– Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.

– Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.

– А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?

– Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.

– Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!

Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина

Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!

За що?!

Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.

Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…

І її, нещасну, разом зі світом…

А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!

– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!

– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!

– Попомнят, как супротив нас соваться.

І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.

Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.

І знову – біль, рани, смерть…

Пресвята Діво, за що?!

– Ну что, казак?

– Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…

– Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..

– А ви що – хіба по-моєму не розумієте?

– Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..

– Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.

– Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!..

І знов – ненависний регіт.

І цокотіння копит позаду. Там троє вершників – це окрім чотирьох піших солдатів, що безпосередньо охороняють її. На конях позаду їдуть двоє московитів. А третій – козак-запорожець.

І не просто незнайомець якийсь – це ж Іван Богданович, з котрим вона познайомилась іще торік! Вона тоді з двома хлопцями познайомилась: і з Іваном Богдановичем, і зі своїм судженим – Степаном Раковичем.

Але то давно вже було – в якомусь іншому житті, мирному та щасливому. Бо зараз Іван зробився, бач, запорожцем, а хоче він…

Богородице, заступнице наша Небесна!!! За що?! Кожного року святкуємо Покрова святої Богородиці – кажуть, це козацьке свято. То невже ж ти прикрила від усіх напастей святою своєю покровою цього негідного байстрюка, цього сучого вилупка?! Де ж твоя справедливість, Богородице, заступнице?..

– Сто-о-ой…

Солдати зупиняються, цокотіння копит позаду теж змовкає… майже: один кінь продовжує насуватись на неї… Об'їжджає повільно…

Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.

Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…

Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…

Козацький кінь зупинився перед нею.

– Гелено!

Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…

– Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.

Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…

Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…

– Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?

А звідкіля ж їй знати…

– Не впирайся – тобі ж гірше!

«…твого нареченого – Степана…»

Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.

Не встигли…

Шкода.

– Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.

– Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…

– Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!

– Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!

– Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..

– Та зачекай!..

– Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!

За спиною лунає залізний брязкіт.

– Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…

– А у меня вот небось да сумеет!!!

Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:

– Не суетися, я у ней все сам распытаю.

– Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…

– Не горячися…

– Да одно мое слово – и тебя!..

– Дарма ты так.

– Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!

На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона як і раніше не піднімала очей від землі, мовив якнайлагідніше:

– Вислухай мене, благаю! Вислухай уважно, бо від того залежить багато що… й навіть саме життя твоє!

– Життя?.. Ой не бреши, Іване, – нікому це не потрібно, ні мені, ані тобі.

– Що ти таке кажеш?..

– Життя! – дівчина сумно всміхнулася. – Ти, клятий негіднику, давно вже забрав його у мене.

– Але ж ти жива! Гріх таке говорити.

– Гріх?! – тут Гелена уперше з того часу, як прийшла на це сумне місце, повільно здійняла погляд на головного свого мучителя. – Це ти, сатано, грішне говориш, гріх і робиш! Ти – не я. Я ж тримаюся на останній ниточці, яку ти готовий перерізати.

– Хто?! Я?.. – здавалось, його образа була цілковито щирою. – Що я зробив тобі поганого? Та нічого! Тільки єдине – порятував у Батурині… просто з обіймів того московського підпоручника – не забула?..

Порив вітру ледь не валить її з ніг.

Встояти! Тільки б не впасти на коліна перед негідниками!..

Гелена затремтіла усім тілом, а з-за спини пролунав роздратований вигук:

– Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине…

– Я прошу: потерпи и не мешайся!..

– Чего-чего?..

Іван підбіг до московитів, терпець в яких майже урвався, і про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потім повернувся до Гелени, яка під час паузи обдумала свою відповідь до єдиного слова:

– Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усіма, у наглих обіймах московита, з яких…

– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..

– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..

– Це я сатана?!

– Ти! Ти!!!

– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…

– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..

Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.

– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…

– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!

Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».

– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!

Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:

– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.

– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..

– Не я…

– Кажеш, вони, московити?

– Так.

– Брешеш! Брешеш, собацюро!

– Гелено!..

– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!

Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.

– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…

– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…

– Бо намагалася сховатись від тебе.

– Від мене?

– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.

– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…

– Бачу.

– Але навіщо тобі ховатись?!

– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..

Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:

– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?

Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:

– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Він же у його почті служить…

– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.

– Звідкіля ти знаєш?

– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…

– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..

– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!

– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…

– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…

– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.

– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.

– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!

– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.

– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.

– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…

– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.

– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…

– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!

Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:

– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!

– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!

– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…

– Йване!..

Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.

– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.

– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!

– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…

– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.

– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.

– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.

– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..

В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:

– Так, віддано…

– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!

– Ти такий впевнений щодо листів?..

– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…

– Ти був там, чув сказане Степанові…

– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.

– А ж я не була й не бачила зовсім!..

– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…

При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.

От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…

Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…

Пресвята Діво, за що?!

– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?

– Що?..

– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?

– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.

– А на словах тобі хіба нічого не передавав?

– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…

– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!

– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.

– Навіщо?

– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.

– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.

– Бо мене угледів ти, шуліко.

– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.

– Зі словами коханого на серці й помирати легше.

– А я тобі хіба не любий?

– Ні.

– Зовсім?

Гелена з презирством відвернулася.

– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.

– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?

Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:

– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..

Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:

– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!

– Гелено!..

– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…

Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!

Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:

– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..

Похнюпився Іван і сказав лише:

– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.

– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…

– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.

– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..

Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…

* * *

– Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..

Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…

Господи Боже святий, як же Ти допустив, щоб таке сталося?!

І як це допустив сам Іван?! Ні: як він наважився улаштувати весь цей ганебний вертеп?! Адже краще за будь-кого Іван знав, що його колишній товариш по навчанню, а нині гетьманський сердюк Степан Ракович не виконує ніякого особливого доручення Яна Мазепи! А послання, яке він везе бозна-куди і про важливість якого Іван стільки усього набрехав московитам, – то, мабуть, якась малозначуща цідулка.

Але ж він навмисно роздував чутки про «особливого гетьманського посланця», щоб хорти московського імператора розпочали полювання на Степана і на всіх, з ким він був пов'язаний по життю… Вже відряджені надійні люди, щоб схопити прилуцького сотника Раковича – дуже обережного та поміркованого чоловіка, який, втім, прорахувався, не зумівши відмовити сина від служби у гетьманському почті. А з Геленою розправилися просто зараз, у його присутності.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.