Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)

«Ой сип сирівець

Та криши опеньки:

Дід та баба,

То й до ладу, Обоє раденькі.

* * *

Ой, сип сирівець

Та криши петрушку:

* * *

Ой, сип сирівець

Та накриши хріну:

* * *

Ой, сип воду, воду

Та пошукай броду, броду…»

«Годі, годі! – кричить Ґонта.

Годі, погасає.

Світла, діти!.. А де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повісить.

Петелька свиняча!

Гайда, діти! погасає

Каганець козачий».

А Галайда: «Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись – горить; на базарі

І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!»

«Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!

Думають, жартую!»

Заревіли гайдамаки:

«Добре, батьку! чуєм!»

Через греблю повалили,

Гукають, співають.

А Галайда кричить: «Батьку!

Стійте!.. пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!»

«Добре, добре!.. Залізняче,

Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами…

А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу».

Оглянувся —

Галайди немає.

Ревуть гори – і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало…

«Де Галайда?» – Максим кличе.

І сліду не стало…

Поки хлоп'ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин…

ЛЕБЕДИН

«Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю.

Батька ляхи замучили,

А мене… боюся.

Боюсь згадать, моя сиза…

Узяли з собою.

Не розпитуй, бабусенько,

Що було зо мною.

Я молилась, я плакала,

Серце розривалось,

Сльози сохли, душа мерла…

Ох, якби я знала,

Що побачу його ще раз,

Що побачу знову,

Вдвоє, втроє б витерпіла

За єдине слово!

Вибачай, моя голубко!

Може, я грішила,

Може, бог за те й карає,

Що я полюбила,

Полюбила стан високий

І карії очі,

Полюбила, як уміла,

Як серденько хоче.

Не за себе, не за батька

Молилась в неволі,

Ні,бабусю, а за його,

За милого, долю.

Карай, боже! твою правду

Я витерпіть мушу.

Страшно сказать: я думала

Занапастить душу.

Якби не він, може б… може,

І занапастила.

Тяжко було! Я думала:

«О, боже мій милий!

Він сирота, – хто без мене

Його привітає?

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає?

Хто обійме, як я, його?

Хто душу покаже?

Хто сироті убогому

Добре слово скаже?»

Я так думала, бабусю,

І серце сміялось:

«Я сирота: без матері,

Без батька осталась,

І він один на всім світі,

Один мене любить;

А почує, що я вбилась,

То й себе погубить».

Так я думала, молилась,

Ждала, виглядала.

Нема його, не прибуде,

Одна я осталась…»

Та й заплакала. Черниця,

Стоя коло неї,

Зажурилась. «Бабусенько!

Скажи мені, де я?»

«В Лебедині, моя пташко,

Не вставай: ти хвора».

«В Лебедині! чи давно я?»

«Ба ні, позавчора».

«Позавчора?.. Стривай, стривай…

Пожар над водою…

Жид, будинок, Майданівка…

Зовуть Галайдою…»

«Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привіз…»

«Де він, де він?

Тепер же я знаю!..»

«Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою».

«Через тиждень! через тиждень!

Раю мій, покою!

Бабусенько, минулася

Лихая година!

Той Галайда – мій Ярема!..

По всій Україні

Його знають. Я бачила,

Як села горіли;

Я бачила – кати-ляхи

Трусилися, мліли,

Як хто скаже про Галайду.

Знають вони, знають,

Хто такий, і відкіля він,

І кого шукає!..

Мене шукав, мене найшов.

Орел сизокрилий!

Прилітай же, мій соколе,

Мій голубе сизий!

Ох, як весело на світі,

Як весело стало!

Через тиждень, бабусенько..

Ще три дні осталось.

Ох, як довго!..

«Загрібай, мамо, жар, жар,

Буде тобі дочки жаль, жаль…

Ох, як весело на світі!

А тобі, бабусю,

Чи весело?» «Я тобою,

Пташко, веселюся».

«А чом же ти не співаєш?»

«Я вже одспівала…»

Задзвонили до вечерні;

Оксана осталась,

А черниця, помолившись,

В храм пошкандибала.

Через тиждень в Лебедині

У церкві співали:

Ісаія, ли й куй!

Вранці Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема

(От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком

Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.

Вона виглядає,

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості —

Перевезти із келії

В хату на помості.

Не журися, сподівайся

Та богу молися.

А мені тепер на Умань

Треба подивитись.

ҐОНТА В УМАНІ

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:

«Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі».

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти —

Батьків немає. Шелестить

Пожовкле листя по діброві;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нігде не чуть людської мови;

Звір тілько виє по селу,

Гризучи трупи. Не ховали,

Вовків ляхами годували,

Аж поки снігом занесло

Огризки вовчі…

Не спинила хуртовина

Пекельної кари:

Ляхи мерзли, а козаки

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають

Рай, та й годі! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть – огудять.

Треба кров'ю домальовать,

Освітить пожаром;

Сонця мало, рясту мало,

І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли-то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм —

Так було і в Трої.

Так і буде.

Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проїдуть – земля горить,

Кров'ю підпливає.

Придбав Максим собі сина

На всю Україну.

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема

Не ріже – лютує:

З ножем в руках, на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного:

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану… та й зомліє,

Згадавши Оксану.

А Залізняк: «Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляєм!»

Погуляли

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опівночі; до схід сонця

Умань затопили;

Затопили, закричали:

«Карай ляха знову!»

Покотились по базару

Кінні narodowi;

Покотились малі діти

І каліки хворі. Ґвалт і галас.

На базарі, Як посеред моря

Кровавого, стоїть Ґонта

З Максимом завзятим.

Кричать удвох: «Добре, діти!

Отак їх, проклятих!»

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. «Ґонто, Ґонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш – заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть…»

«Убийте пса! а собачат

Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь,

Що ви католики!»

«Католики… бо нас мати…»

«Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»

Зібралась громада.

«Мої діти католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..»

«Будем різать, тату!»

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга». Махнув ножем —

І дітей немає!

Попадали зарізані.

«Тату! – белькотали,

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…» – та й замовчали.

«Поховать хіба?» «Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім, брате!»

Взяв Максима,

Пішли вздовж базару

І обидва закричали:

«Кари ляхам, кари!»

І карали: страшно, страшно

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі,

Нігде не осталось,

Всі полягли. Того лиха

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліан школу»,

Де учились Ґонти діти,

Сам Ґонта руйнує:

«Ти поїла моїх діток! —

Гукає, лютує.

Ти поїла невеликих,

Добру не навчила!..

Валіть стіни!»

Гайдамаки

Стіни розвалили,

Розвалили, об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось.

А Ґонта кричить:

«Де ви, людоїди? де ви поховались?

З'їли моїх діток, – тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!

Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару: я вас не займав,

Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

Де я прихилюся?»

Так Ґонта кричав,

По Умані бігав. А серед базару,

В крові, гайдамаки ставили столи;

Де що запопали, страви нанесли

І сіли вечерять. Остатняя кара,

Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!

Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —

Залізняк гукає,

– Ану, навісний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої козаки!»

І кобзар ушкварив:

«А мій батько орандар, Чоботар;

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати мої, соколи,

Привели І корову із діброви,

І намиста нанесли.

А я собі Христя

В намисті,

А на лиштві листя

Та листя,

І чоботи, і підкови.

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою». «Ой гоп по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!»

Всі гуляють. А де ж Ґонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п'є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто такий

У чорній киреї

Через базар переходить?

Став; розрива купу

Ляхів мертвих: шука когось.

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечі

І, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криється в пожарі За костьолом.

Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли. І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Ґонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Ґонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху,

Свячений виймає

І свяченим копа яму.

А Умань палає,

Світить Ґонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Ґонта ніби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані

Де-де чуть – гукають

Товариші-гайдамаки;

Ґонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, ніби чує:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обох; із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі,

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?

На чужому полі

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

«Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не придбала

Нової постелі.

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! я прощаю,

Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Ґонти діти,

Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб'ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз погуляю!..»

Пішов Ґонта похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар світить; Ґонта гляне,

Гляне – усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… тілько мріє

В диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав

Без свити, без хліба по тій Україні,

Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, – малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю…

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, закривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла.

Сусіди од страху, од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий,

Що письменні люде

Тії речі прочитають.

Вибачай, дідусю,

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу – спочину

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рік шляхетською

Кров'ю напували

Україну, та й замовкли —

Ножі пощербили.

Нема Ґонти; нема йому

Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамаки,

І нікому помолитись,

Нікому заплакать.

Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той – почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,

Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі…

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває.

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Січ розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

«Поховали дітей наших

І нас розривають».

Ревуть собі й ревітимуть —

Їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить:

Така божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

«А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

НАЙМИЧКА

Между городом Кременчугом и городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом. Откуда она взяла такое название, это покрыто туманом неизвестности. Чумаки же рассказывают вот какую былицу.

Жил в городе Крюкове (что за Днепром, против Кременчуга), так в этом городе Крюкове жил богатый, неисчислимо богатый чумак Роман. Каждое божие лето отправлял он две валки, по крайней мере, возов в двадцать каждая, одну на Дон за рыбой, а другую в Крым за солью. К первой пречистий чумаки, его наймиты, возвращалися в город Крюков. Часть добра сваливалась в его коморах, а с другою половиною добра он уже сам отправлялся в город Ромен с своею валкою. А шел он вот какою дорогою: сначала на Хорол, так что ему Золотоноша оставалася вправо, а Веселый Подол влево, потом из Хорола на Миргород, из Миргорода на Лохвицу, а из Лохвицы уже в Ромен. Так посудите сами, какой он круг всегда давал. И для почтаря это чего-нибудь да стоит, а про чумака и говорить нечего. Вот он однажды, продавши нароздриб и частку гуртом свое добро в городе Ромнах, думал было возвращаться домой, да приостановился ненадолго около корчмы, около той самой корчмы, что и теперь стоит уже за городом Ромнами, под вербами, на Лохвицкой и Зиньковской дороге и на Ромодановом шляху.

А тут уже, под вербами около корчмы, стояло десяток– другой чумацких возов распряженных, а кой-где под возами сидят себе люди добрые да горилку кружают. Вот он остановился со своею худобою, снял шапку, помолился богу и, обратившись к чумакам, сказал:

– Благословите, панове молодци, волы попасать!

Чумаки ему отвечали так:

Боже благословы, велыке поле! – и принялися за свое дело.

А он, оставя волы в ярмах, пошел в корчму, говоря:

Я только чвертку выпью.

Заходит в корчму, а там шинкарочка точно на картине намалевана, будто шляхтянка какая. Чумак Роман был уже хотя и немолодой чумак, одначе в нем сердце заиграло, глядя на такую кралю. Краля это смекнула да, усмехнувшися, и спрашивает его:

А чего вам хорошего надобится, господа чумаче?

Она таки умела и по-московски слово закинуть.

А вот чего мне надо, моя добродейко: кварту горилки, да дви кварты меду, да сама сядь коло мене.

Добре, – сказала шинкарка и, наливши ему кварту водки, пошла в лех с поставцем и принесла меду.

Сидит чумак Роман в конце стола, закуривши свою чумацкую люльку, а около его сидит молодая шинкарочка да смотрит на его седые усы своими голубиными глазками. Пьет чумак Роман, кружает он серебряною чарою горилку горькую, а шинкарочка молодая золотым кубком мед сладкий. Долго они вдвоем себе сидели, пили, разные песни пели. На дворе уже стемнело, а они сидят себе, пьют и поют. Уже и темная ночь на дворе, уже бы чумаку и в дорогу пора, а он все-таки сидит и пьет, а шинкарочка знай наливает, а волы бедные в ярмах стоят. Вот уже и Чепига и Волосожар за гору спрятался, и зорница взошла. Чумак Роман как бы опомнился, взял шапку, люльку и вышел из корчмы, лег в воз, накрылся свитою и едва проговорил: «Соб, мои половые!» Волы двинулися, взяли соб и пошли чистым полем, а не Лохвицкою дорогою. Неизвестно, долго ли они так шли и долго ли чумак Роман спал, только он проснулся уже в городе Кременчуге. По его следу поехали другие чумаки и пробили широкую дорогу, и назвали ее Романовым шляхом. А почему его зовут Ромоданом, этого чумаки не знают.

Таково слово в слово сказание народа о Ромодановской дороге. Не улыбайтеся добродушно, мой благосклонный читатель, я и сам плохо верю этому сказанию, но, по долгу списателя, должен был упомянуть о сем досужем вымысле народа.

Ближе к истине полагать можно вот что о происхождении Ромодановского шляху. Не был ли его пролагателем князь Григорий Ромодановский, который в 1686 году водил московскую рать под Брусяную гору, чигиринскую резиденцию неукротимого гетмана Петра Дорошенка? Я думаю, это будет правдоподобнее.

Но кто бы ни проложил эту дорогу, нам, правду сказать, до этого дела нету. А заговорили мы о ней потому, что описываемое мною происшествие совершается по сторонам ее.

Но чтобы вы полное имели понятие о Ромодановской дороге, то я прибавлю вот что.

Примечательна эта дорога тем, что, начиная от Ромна и до Кременчуга, не касается она на расстоянии 300 верст ни одного города, ни местечка, ни села, ни даже хутора. Лежит себе чистым, ровным, злачным полем. Только кой-где стоят корчмы с огромными стодолами и глубокими колодязями, построенными, собственно, для русских извозчиков, – наши чумаки никогда не останавливаются в корчмах. А по сторонам ее часто встречаются земляные укрепления разной величины и формы, поросшие перием. Нередко виднеются и курганы, совершенно круглые, сажен 50 в диаметре. Есть и больше, и меньше, всегда с выходами: двумя, тремя и четырьмя, смотря по величине кургана. Их простой народ называет просто могилами. Есть и такие насыпи (и это самые большие), которых и форму определить нельзя. Это валы разной величины и в разных направлениях. Думать надо, что форма этих шанцев впоследствии испорчена корыстолюбивым и любопытным потомством. Не помню, кто именно пробовал добывать селитру из Орельских земляных укреплений, или так называемой линии, построенной Петром Первым между Днепром и Доном, на берегу реки Орели. Но результаты оказались совсем неудовлетворительны. То может быть, что и описываемые мною курганы были пробованы каким-нибудь любителем селитры – Ходаковским в некотором роде. Не знаю, пускай про то ведают антикварии.

Нужно еще прибавить, что все эти так называемые могилы имеют свои названия, как-то: Няньки, Мордачевы, Королевы и т. д. Последние, быть может, окопы Карла XII, потому что он в этих местах когда-то шлялся с своими синекафтанными шведами.

Я одначе, во зло употребляю терпение моих благосклонных слушателей: разносился со своим Ромоданом, как дурень с писаною торбой, наговорил, что твоя перекупка с бубликами, а о самом-то деле не сказал еще ни слова.

Недалеко от Ромодановского шляху, по правую сторону (едучи из Ромена), лежит широкая прекрасная долина, окруженная невысокими холмами, уставленными, как будто сторожами, столетними дубами, липами и ясенами; вдоль широкой долины извилисто вьется белой блестящей полосою Сула.

По берегам ее стоят, распустя свои зеленые косы, старые вербы и бересты. Вдоль берега Сулы растянулося большое село, закрытое темными зелеными садами. Только кой-где из густой зелени прорезывается белое пятнышко – это белая хата с соломенною крышею. Таков вид всех почти сел в Малороссии, с большим или меньшим количеством ветряных мельниц. И как приветливо они машут своими крылами утомленному путнику, предлагая гостеприимный отдых в своих зеленых благоухающих садах.

Солнце близилося к горизонту и золотило своим желто-баг– ровым светом и без того золотые, уставленные копнами поля благодатного села. Широкая долина покрылася прозрачным светло-фиолетовым туманом и спрятала прекрасную линию своего горизонта в тумане. Сула зарделася матовым румянцем, как загоревшая на солнце молодая жница при встрече с милым косарем своим. По желтому пурпуровому мату извилистой Сулы кой-где тянутся за рыбачьим челноком светлые блестящие струйки. Тянутся и пропадают в темно-зеленом очерете. Вербы и вязы еще ниже склонилися к воде, как бы оплакивая умирающий день.

В такую-то вечернюю пору возвращалися в село с поля молодые прекрасные жницы. И как в этот день жнива были окончены, то они каждая для себя и для освящения в церкви сплела венок из колосьев пшеницы, жита и васильков и, увенчавшися венком, возвращалися с песнями ввечеру в село, выбрав сначала из среды себя царицу, чтоб было кому песни припевать.

Впереди всех их, тихо выступая, шла прекрасная царица свята; стыдливо, как бы от тяжести венка, опустила на грудь свою прекрасную смуглую голову, укрытую золотистым венком и распущенною черною косою; в руках у нее был серп и небольшой сноп жита, перевитый зеленою березкою. Настоящая Церера. За нею шли девушки и пели в честь ее свои заунывные песни; за девушками шли молодые косари с косами – они косили отаву на Суле – и скромно вторили им.

И вся эта картина была освещена заходящим раскаленным солнцем.

Прекрасная, умилительная картина!

А подойдите вы к этой картине поближе, всмотритесь в нее повнимательнее – и вы увидите на ее светлом розовом фоне такие пятна, что невольно отворотитесь и на унылые мелодические песни этих прекрасных жниц вы горько улыбнетесь и закроете уши.

Живуча и деятельна натура человека;

С утра до вечера на солнце, без малейшей тени, с утра до вечера, согнувшись, жнет бедная жница. И что же? Настал вечер – идет домой, поет, а дома не успела повечерять, опять на улице или в саду, и опять поет и поет, не умолкая, до рассвета. С рассветом опять за серп и на ниву, и снова целый день на солнце, согнувшися целый день, как ни в чем не бывало.

О агрономы-филантропы! Выдумайте вы вместо серпа какую-нибудь другую машину. Вы этим окажете величайшую услугу обреченному на тяжкий труд человечеству.

Группа косарей и жниц с своею прекрасною царицей, отраженные в светлых струях Сулы, медленно приближалися к селу. Навстречу им выбежали дети и вышли с грудными младенцами матери, встречая и поздравляя взрослых детей своих с благополучным окончанием озимных жнив.

Мать же своей прекрасной царицы со слезами благодарила девушек за оказанную честь ее дочери и просила всех до своей хаты на вечерю.

Девушки, войдя в село, значительно переглянулись между собою, а молодые косари нахмурили свои черные брови. Что бы это значило?

А вот что! И те и другие заметили около некоторых ворот вихи.

«Какое же им дело до них?» – вы скажете. О, им великое дело до этих зловещих маяков!

Когда вы въезжаете в малороссийское село и видите у ворот на высоком шесте несколько соломенных кисточек, это значит, что в селе не пехота, а кавалерия квартирует. Виха означает конюшню, а число соломенных кисточек – число лошадей на конюшне. В описываемое мною село пришли еще только квартирьеры, назначили квартиры и расставили вихи для конюшен.

Вздрогнуло сердце не одного чернобрового косаря при виде этих зловещих вих.

Не один из них припомнил страшные, трагические рассказы про бесталанных покрыток.

А жницы! О мои родные жницы! Никакие кровавые драмы вас не научат! Новина – ваш проклятый идол новина, перед которым вы кладете все, часто честь, а за нею и жизнь свою бесталанную!

С поклоном и честью встретил жниц седоусый Влас, отец прекрасной Лукии, и просил их милостиво зайти к нему в оселю и повечерять, что бог дал.

Жницы с песнями вошли на двор, а на дворе уже, на зеле– ном шпорыше, была разостлана большая белая скатерть. Девушки, по приглашению хозяина и хозяйки, сели вокруг скатерти. А царица свята, снявши золотой тяжелый венок свой, и завернув круг головы кое-как свою раскошную косу, и засучив широкие рукава своей рубахи, приняла от матери графин с водкою и начала потчевать своих подруг.

В продолжение ужина отец и мать Лукии сидели на призбе и любовалися своей единственной прекрасной дочерью. Через край полною счастия жизнию их сердце билося, глядя на свою Лукию.

А она, как приветливая хозяйка и услужливая работница, угощала подруг своих со всею прелестию наивной простоты.

После вечери девушки, помолясь богу и поблагодарив хозяина и хозяйку, и свою молодую подругу за вечерю, и взявши венки, чинно вышли на улицу.

А на улице под частоколом и под вербами дожидали их чернобровые косари.

– Иды и ты, моя доненько, на улыцю, поспивай с дивча– тамы.

– Не хочеться мени, моя мамо!

– Чому ж тоби не хочеться, мое серденько! Може, ты утомылася, то ляж, засны.

– Я ляжу спать, мамо.

– Пострывай же, я тоби постелю постелю.

И мать послала постель своей утомленной дочери и, перекрестя, уложила ее спать.

Лукия, утомленная дневным трудом и вечерним счастием, немного повертевшись на постели, заснула.

А усталые подруги ее всю ночь простояли с своими чернобровыми косарями под вербами и под калинами, припевая: