Біографія випадкового чуда

Вона не мала зубів, і деколи, коли їй страшенно кортіло з’їсти кислий огірок, бабця терла його на дрібній терці і ковтала, як кашу. Її бажання були дуже скромними, і, якщо вони не здійснювались, бабця не особливо страждала.

Лєнин дід, той був зовсім іншим. Він мав бажання, щоправда, тільки два. Пити і курити. Ці бажання були настільки сильними, що на старість, коли його Бог припинив їх виконувати, дід помстився і перестав у нього вірити. Він безпомічно лежав у своїй темній кімнаті, без сигарети і «погарчика» самогону, і йому ввижалися чорти.

Тоді Лєна пообіцяла собі, що ніколи не буде хотіти чогось дуже сильно, бо не хоче з ними зустрічатися.

Лєна молилася кожного ранку і кожного вечора багато років. Коли раптом із якихось причин забувала це зробити, то мучила себе і дуже боялась покарання. Думала, ну все, я не зможу купити в неділю морозиво, пломбір у стаканчику, або зроблю якусь дурну помилку в контрольному диктанті й отримаю «чотири» за чверть з української мови. Або просто впаду десь у калюжу на вулиці, і з мене сміятиметься півміста.

Бабцин Бог усе бачив і нічого не прощав, він сидів у Лєні й наглядав за всім, що вона робить і що думає, і коли вона робила і думала погане, то завжди отримувала по заслугах.

Лєна загубила свої улюблені рукавиці, бо не захотіла допомогти мамі прибрати в квартирі. Лєна не зрозуміла, як працює транспортир, бо минулого вечора подумки сказала батькові «дурний» і «коли виросту, помщуся».

Так усе було пов’язано. Причинно-наслідковий зв’язок спрацьовував, як розрахункова машина. Лєна покірно приймала покарання, продовжуючи по-дитячому грішити.

«Це була така розвага, — писала потім Лєна. — Ми з моїм дитячим Богом підморгували одне одному. Ти мені, я тобі. Так нам обом не було самотньо».

Аж якось, десь у тринадцять років, під час чергової вечірньої молитви Лєна раптом зрозуміла, що нічого більше не відчуває. Ані страху за покарання, ані вдячності за існування. Що цього її позиченого дитячого Бога хтось зняв зі стіни, і тепер на його місці зяє велика чорна діра, яку немає чим натомість затулити. Що гра закінчилася і вони обоє тепер самі по собі. Роби, що хочеш, гріши, як можеш, — не буде ані покарання за погане, ані винагороди за добре.

Лєна припинила молитись, і нічого не сталося. Земля не розверзлась під її ногами. Ще кілька разів мимоволі, за звичкою, вона сказала подумки: «Вибач, що я тобі не молюсь, Боже», — що мало означати: «вибач, що я в тебе, Боже, не вірю».

Згодом Лєна усвідомила всю абсурдність таких слів і взагалі перестала виправдовуватися. Ззовні її життя не змінилось. Ну, хіба що в школі іноді Лєна доводила вчителям, що Бога не існує, бо вона його не бачить.

Так званий «суспільний» Бог, якщо він існує, теж поводився дуже дивно і не викликав у Лєни довіри. Люди, які сімдесят років вірили лишень у світле соціалістичне майбутнє, раптом усі гамором кинулися бити поклони в новозбудованих церквах. Ці церкви ззовні нічим не відрізнялись одна від одної, і, зайшовши всередину, важко було зрозуміти, якої саме конфесії і національності тутешній Бог і скільки йому треба платити за спасіння. Багатобожжя процвітало. Боги були російські й українські, православні, греко-католицькі та римські, протестантські, баптистські, євангелістські, адвентисти сьомого дня і воїни Царства Небесного.

У районі останнього соціального житла, де виросла Лєна, з’явилося п’ять церков — і всі різні. Одні ходили туди, інші сюди. Підстаркуваті подружжя після сорока прожитих років брали церковний шлюб, інші приймали хрещення за всіма канонами і ритуалами, ще інші в блаженному екстазі відписували церкві майно, і всі разом напередодні Великодня стояли в чергах до священиків, щоб висповідатися.

Лєнина вчителька християнської етики теж повела весь клас на сповідь. Це був перший і єдиний раз, коли Лєна публічно каялася у своїх гріхах.

Діти стояли у довжелезній черзі й обговорювали провини. Лєна дуже боялася, бо не знала, що казати. Тоді їй допомогла однокласниця Іра.

— Треба казати: пискувала батькам, лінувалася, думала погане про інших.

Лєна все дослівно повторила священику. Священик погладив її по голові й наказав дванадцять разів прочитати основну молитву.

— Вибачте, — сказала Лєна йому на прощання, — ще я не дуже вірю в Бога.

Священик навіть не глянув на неї, кинув лише:

— Тоді тринадцять разів.

Лєнин дядько, — тобто він їй доводився не зовсім дядьком, але довго розповідати, — не просто собі не молився, а проповідував цю нехитру науку, як тільки випадала зручна нагода. А нагода випадала завжди. Ну не міг він спокійно собі жити. Постійно намагався переконати інших у тому, що віра в Бога суперечить принципам науки.

Лєна називала його «невірний Хома».

Несподіване всезагальне навернення до релігії мучило дядька більше, ніж безгрошів’я, безпліддя обох доньок і те, що син загинув у Афганістані ні за цапову душу. Врешті, воювати з Богом було його фахом. Раніше дядько викладав в університеті науковий атеїзм і, казали, підпрацьовував в «органах».

Що це значить — «органи», Лєна не знала, думала, якась підпільна лікарня, де роблять аборти неповнолітнім дівчатам або пересаджують нирки бідних багатим чинушам. Чи дядько здавав кадебістам інших викладачів, писав на них кляузи, чи сам особисто сидів десь у якомусь кабінеті й вирішував людські долі розчерком пера, — невідомо. Але репутація в чоловіка була добряче підмочена. Він виглядав, утім, розумним і вихованим, як і годиться слугам нечистого (так його називали поза очі), умів професійно вести дискусії, ніколи не переходячи на крик, і завжди у суперечках перемагав. Йому не було рівних за святковим столом у квартирі, де виросла Лєна.

Що показово, дядько з дружиною приходили в гості систематично раз на рік, на другий день Великодня, і, поки всі смачно наминали домашню ковбасу і домашні яйця з сиром і хроном, дядько розповідав, які всі дурні, що посідали тут і тішаться з того, що людський труп, усупереч логіці та науці, вознісся на небо.

Лєна особисто тішилася з ковбаси та яєць, які тільки й бачила, що раз на рік, і в дискусії не вдавалася. Її дядько, до речі, асоціювався в Лєни з ковбасою, і навіть щоки у нього були такого червонувато-ковбасного кольору. Він казав:

— Як ви не розумієте, що релігію придумали для таких, як ви, бідних і нещасних, щоб сиділи тихо, мріяли про загробне життя і нічого в цьому житті не хотіли. Науково доведено, що Ісус Христос був історичною особою, можливо, мав певні паранормальні здібності, але таких, як він, у Китаї через один! Та й у нас уже цих екстрасенсів хоч греблю гати.

Лєнин дід, той, що хотів лише пити і курити, любив дядька, але не поважав. Коли ж випивав більше, ніж треба, казав йому:

— Помовчи вже. І без тебе мерзко.

Дядько ображався і не приходив до наступного Великодня. У нього була мовчазна приємна дружина, завжди по-модному вбрана і з манікюром (Лєнина мама ховала руки під стіл), і дві доньки, яких Лєна ніколи не бачила. Одна вчилася в Москві, друга — в Харкові. Обидві повинні були стати дипломатами.

А одного Великодня дядько не прийшов. За святковим столом усі почувалися аж трохи незручно, ковбаса в горло не лізла. Хтось подзвонив і повідомив, що дядько серйозно захворів. Онкологія, остання стадія. Надії на одужання нема.

Його тиха приємна дружина, яка за замовчуванням теж у Бога не вірила, зважилася на відчайдушний крок: звести невірного Хому з однією бабкою, про яку казали, що вона мертвих на ноги піднімає одним тільки поглядом. Хома, хоч як це дивно, на експеримент погодився. Очевидно, не хотів умирати, бо те, у що він вірив, нічого доброго йому після смерті не віщувало. Кістки зогниють, і на тому кінець.

Пізніше Лєна казала, що смерть — найслабше місце атеїзму.

Дядько, висохлий і чорний, ледь тримаючись на ногах, дещо присоромлений, приїхав у село до цілительки у супроводі своєї дружини і Лєниного батька. Той виконував роль охоронця в разі непередбачуваної ситуації. Бабці було років сто двадцять. Вона сиділа в себе на подвір’ї і дивилася в небо. Приймала по черзі. Пацієнтів зібралося штук п’ятдесят, на кожного бабка витрачала не більше, ніж кілька хвилин. Спочатку пацієнти платили в касу десять доларів (українських грошей тут не приймали), потім бабка задавала лише одне питання, і стосувалося воно зовсім не здоров’я. Такий собі іспит на вошивість, як сказав Лєнин батько. На кінець бабка щось хімічила руками над головою хворого і веліла наступний місяць пити смердючі трави, що входили в пакет послуг і видавалися на виході.

Коли підійшла черга невірного Хоми, бабка запитала:

— Віриш у Бога?

— Не вірю.

— Чого ж тоді прийшов?

— А без Бога ніяк?

— Ніяк.

Бабка опустила голову, і стало зрозуміло, що вона сліпа.

— Я заплачу, — сказав дядько.

— Ти вже заплатив. Можеш попити трави, але вони тобі не допоможуть.

Дядько відійшов убік. Бабка помовчала трохи і додала:

— Умирати з Божої волі — велика радість, я вже чекаю не дочекаюся, коли Він мене покличе. А от так-от, як собака, від раку прямої кишки…

І бабка гидливо сплюнула в траву собі під ноги.

Діагноз вона вгадала.

Лєнин дядько походив трохи, подумав і через тиждень уперше висповідався. У того ж самого священика, що й Лєна, але, на відміну від неї, простояв на колінах шість годин. Після навернення, правда, пожив він не так багато, щось рік-півтора. Помер у сімейному колі, тихо і спокійно.

«У його випадку, — писала потім Лєна, — було не так важливо повірити в Бога, як позбутися страху і примиритися з неминучим. А може, він і не був атеїстом, тільки прикидався. Кажуть, що найвойовничіші стають запеклими віруючими. Я ж ніколи з Богом не воювала. Я не шукала доказів його відсутності, навпаки, чекала, коли він покажеться. І деколи він показувався, але я, на жаль, жодного разу цього не зрозуміла».

* * *

Найкраща Лєнина подруга, яку Лєна називала Псом, коли їм сповнилося по п’ятнадцять, вдруге неабияк усіх здивувала. Вона ні з того ні з сього вийшла заміж.

Про нареченого Лєна ніколи нічого не чула, Пес мовчала, як партизан. Чи їй було соромно, чи вона нічого не розповідала, бо думала, що Лєні нецікаво. Вона взагалі мало думала. І була надто добра, що, як правило, призводить до самознищення організму.

Останні роки вони з Псом бачилися рідше. Лєну цікавили інші речі й інші люди, тоді як Пса, здавалося, не цікавило нічого. Можливо, вона образилась на Лєну і вийшла заміж у помсту, щоб віддати себе комусь іншому, якщо Лєна її не хоче.

Родина Пса сприйняла звістку радісно, бо тепер у хаті на один рот поменшало. Крім неї, там було ще повно дітей різного віку, мацюпуська мама-колобок і батько — каліка без руки. Дивно, як їм узагалі вдалося наробити стільки дітей.

Пес познайомилася з майбутнім чоловіком в одній із п’яти навколишніх церков. Вона сказала:

— Мені було нудно, — але сказала це якось так невимовно печально, що, можливо, малося на увазі «самотньо».

— Пес! — кричала Лєна. — У школу треба ходити! Там ніколи не нудно!

Але школа для Пса давно втратила будь-яке онтологічне значення. Пес навчилася читати і писати, і цього їй було досить. Вона не плекала великих надій щодо власного майбутнього, і в дитинстві їй ніхто не казав, що треба чекати, поки з тебе, як глисти, полізуть великі люди. Зростом Пес удалася в маму, вродливою ніколи не була, волосся завжди заплітала в тонку вицвілу косичку.

— І ти що вже, з ним цей… спала? — обережно питала Лєна.

— Так, — спокійно, без тіні сорому, відповідала Пес, — і не тільки з ним. З багатьма.

Чоловік, старший за Пса щось років на двадцять, перевіз її у глухе село на десять людей. Пес виглядала задоволеною. Тепер у неї була своя хата, своє ліжко, свій телевізор.

Але з телевізором вийшло не все так просто. Перше, що зробив Псовий чоловік, — заборонив їй його дивитися. Релігія не дозволяла. Нема чого забивати собі голову розпусними серіалами і брехливими новинами! Навіщо він узагалі тримав телевізор удома — загадка. Можливо, для того, щоб щодня тренувати силу волі й намацувати глибину віри.

Оскільки у Пса віра і воля дорівнювали абсолютному нулю, вона потайки все одно телевізор дивилася, і таким, забороненим, телебачення приносило їй удвічі більше насолоди. Аж поки одного разу чоловік застукав Пса на гарячому. Він нічого їй не сказав і наступні два місяці взагалі до неї не говорив. Пес спочатку думала, що це такий жарт, що він посердиться і перестане, але чоловік тренував свою волю роками, вона в нього була сталева у прямому значенні цього слова.

Промовчавши рівно два місяці, чоловік нарешті промовив Псові слова істини:

— Телевізор — це зло. Ти не повинна більше його дивитися. Подумай над своєю нещасною душею. Як вона мучиться в такому ворожому світі й такому нікчемному тілі. Якщо ти ще раз увімкнеш телевізор, я не говоритиму з тобою півроку.

І тоді Пес зрозуміла, що він не жартує. За два місяці мовчання вона вже була ладна говорити з власною тінню, з мишами в коморі. Телевізор більше не вмикала, бо боялася. Але телевізор був тільки початком її душевного вдосконалення.

Наступним етапом стала їжа — не можна було багато їсти, бо травлення заважає пізнанню Бога.

Для Пса це був удар нижче пояса. Їсти вона любила чи не найдужче в світі. Власне, їжа для Пса була єдиним доказом існування вищих сил. Якщо вона має що сьогодні з’їсти — значить, Бог існує, і Він добрий.

— Їсти можна лише чорний хліб, — казав Псові чоловік, — щоб я не бачив удома білого хліба. Забудь про м’ясо і ковбаси. Деколи можна з’їсти яйце, не часто. Рис не можна їсти, бо він із Китаю, а там у Бога не вірять. Картопля, квасоля — дозволяю. Але найкраща їжа для віруючої людини — все-таки чорний хліб. І вода. Ти розумієш, про що я?

Пес крала в чоловіка дрібні гроші, купувала собі сардельки в єдиному на все село магазині й нишком наминала їх уночі, коли чоловік спав мертвим сном праведника. Вона не знала, скільки часу чоловік не говоритиме з нею, якщо впіймає на сардельках, але відчувала, що довго.

Пес почала всього боятися, їй снилися страшні сни, в яких вона висить, як Ісус Христос, розіп’ята на хресті, а весь світ довкола всипаний сардельками і политий кетчупом.

Також Псові заборонялося вдягати футболки з коротким рукавом, користуватися гігієнічними прокладками під час менструації, співати, хотіти побачити рідних і навіть дзвонити до них. Не можна було голосно сміятись, але Пес і не хотіла, мити волосся частіше, ніж раз на місяць, курити (чого Пес навчилася з Лєною і тепер мусила покинути), перечити чоловікові, бо він — намісник Бога на землі, і навіть дивитися йому в очі, бо на Бога не можна дивитися, це гординя.

За всі провини, щоб уникнути непорозумінь, згодом було складено чітку систему штрафів, коротко та ясно записану на аркуші паперу. Цей папір було прикріплено магнітом до дверей порожнього холодильника.

Мовчання було не єдиним видом покарання. Також — голодувати тиждень або два, стояти на колінах і — це було особистим ноу-хау Псового чоловіка — всю ніч тримати над головою на витягнутих руках старі вхідні двері.

Найчастіше Пес плакала. Іноді чоловік її заспокоював. Він говорив так:

— Плач. Сльози — це очищення. Вони вимивають із тебе непокору Господу нашому. Ти мусиш зрозуміти, що ти зла. Ти розумієш мене?

Пес кивала головою, що так, що розуміє.

Коли якось у гості до Пса приїхали мацюпуська мама і батько без руки, Псовий чоловік не впустив їх до хати. Тоді батьки написали заяву в міліцію, і наступного дня міліціонер прийшов з’ясовувати ситуацію. Він сказав Псові, що вона може піти з ним, якщо захоче. Пес відмовилася.

— У мене є інформація, — сказав міліціонер, — що ваш чоловік із вас знущається. Це правда?

— Неправда, — відповіла Пес. — Він мене не б’є.

Усе закінчилося років через три. Лєна тоді вступила до університету.

Псовий чоловік сказав їй:

— Ти неспасенна. Тепер я точно це знаю. Найбільше зло — не мати дітей. Ти безплідна. Чому ти не маєш дітей?

— Я не знаю, — відповіла Пес.

— А я знаю. Ти не маєш дітей, бо ти зла. Розумієш, про що я?

Тоді у Пса пішла кров з усіх отворів, які є в людині. Йшла без упину кілька днів, ніби хотіла втекти з цього собачого тіла. Вся хата була залита кров’ю, а Псовий чоловік у той час молився за її грішну неспасенну душу. Це побачила поштарка, яка принесла допомогу з безробіття (Пес із чоловіком жили тільки на неї), і викликала «швидку». Вона, здається, навіть ударила чоловіка табуреткою, і той розпластався на підлозі, виючи від болю так, ніби вперше його відчув.

Лікарі «швидкої» ще не бачили, щоб отак з усіх отворів хлющала кров. В обласній лікарні теж не змогли поставити діагноз, тільки затикали вуха і ніс ватними тампонами.

Через три місяці Пес оклигала.

Вони з Лєною гуляли в лікарняному парку, і Пес завжди мовчала. Між ними, хоч вони й починали дорогу разом, тепер зяяла бездонна прірва.

— А пам’ятаєш, — казала Лєна, щоб хоч щось сказати, — як ти в теплиці баби Ліди налякала директрису курячим писком, і вона перекинула на себе відро з гімном?

Пес не пам’ятала, і Лєна за це її не звинувачувала.

Пізніше вона казала, що ніхто не буває винним, хоч би що вчинив. Звинувачувати когось — це виправдовувати себе. Собі ж виправдання Лєна не знаходила. «Я, — зізнавалася вона, — мільйон разів пошкодувала, що прозвала Іванку Псом. Це моя провина, що вона живе по-собачому. Не вберегла її, хоча мала можливість. Утішає лише те, що пси — живучі тварини».

— Добре, що у вас не було дітей, — чомусь сказала Лєна Псові на прощання.

— Бо щоб мати дітей, — відповіла Пес, — треба іноді цим займатись. Розумієш, про що я?

3

Я к вона пообіцяла собі не з’їжджати з розуму

Уся справа в грошах, казала Лєна. Народ без грошей страшний, бо втрачає різноманіття виду. Бідні люди стають злодіями або філософами, третього не дано. Я, наприклад, ніколи не мала грошей, але була надто боягузлива, щоб навчитися красти.

Лєнині батьки мали гроші вряди-годи, коли вдавалося щось десь потягнути, а вдавалося це, на жаль, не так часто, бо інші теж не сиділи, склавши руки, і на всіх не вистачало. Країна злодіїв — приговорював Лєнин батько, тягнучи із заводу, який колись виробляв секретні деталі до секретних атомних субмарин, списаний алюмінієвий дріт.

«Коли ви вже понажираєтесь», — приказувала Лєнина мама, виносячи з шоколадної фабрики в пазусі кілограм цукерок «Майська ніч».

Батько завжди пахнув алюмінієм, мама — шоколадом. У поєднанні виходив якийсь дивний неприродний запах нового часу, хоча для Лєни не було ніякого старого часу, був тільки цей. Лєна не знала, що бували й інші часи, але більшість людей навколо ще їх пам’ятали. Дехто за ними сумував, бо там було все чітко і за п’ятирічками, були якісь три продукти в магазинах, були бавовняні труси, була ощадкнижка, на яку складали гроші, і через десять років, коли настане черга, мали купити автомобіль.

Тепер же, за нових часів, не було ані продуктів, ані трусів, ані автомобілів. Усі ходили знищені й обдерті, і нові часи нічого доброго не обіцяли, — тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути.

Коли в магазин привозили масло, черга тяглася аж у сусідній район. Лєна пропускала того дня школу, бо масло привезли. Її мама йшла на шоколадну фабрику і поверталась о п’ятій вечора, якраз тоді Лєна, нарешті, доривалася до прилавка. Масла давали 150 грамів. Його їли тиждень по грамульці.

Лєна ненавиділа масло і часто казала, що не розуміє, навіщо його придумали. Вона любила м’ясо, могла їсти його тричі на день.

Тоді батько казав Лєні:

— Он люди в Північній Кореї навіть слова «телятина» не знають.

Вичитав це в якихось журналах. Лєна теж не дуже знала, що таке телятина, але, коли тобі кажуть, що комусь десь гірше живеться, стає легше. Слава Богу, що десь комусь гірше, бо тоді тут було би зовсім нестерпно.

— Маєте тепер незалежну Україну! — Лєна часто чула це, стоячи в чергах, і дуже обурювалась.

— Ви що, не раді? — казала вона. — Україна не була незалежною майже три століття. А тепер незалежна! Ми тішитися повинні.

— Із чого ж ти тішишся, дитино?! Що в черзі днями стоїш?

— Ну, — вже не так упевнено заперечувала Лєна, — це тільки на початку так. А потім ми всі будемо щасливі та багаті. Бо самі собі господарі.

«Господарі» відповідали Лєні коротко і ясно: «Стули пельку!» Хоча таємно плекали ті самі сподівання. Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем, поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки, небо голубе-голубе, сонце яскраве і таке українське-українське. Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові, діди у гуцульських кептарях грають на дримбах, чоловіки працюють у полі, косять там чи стоять і курять, і всі щасливі та багаті. Другий пункт був особливо важливий, а перший прямо пропорційно залежав від другого і, власне, означав те саме. Усі щасливі й багаті.

Щоб якось пережити нові часи, люди почали кудись виїжджати. Хто в Польщу, хоча там, здається, не було нічого ліпшого, хто в Італію (хоча українці давно поставали італійцями, адже їли самі тільки макарони), хто в Португалію — про цю країну Лєна не знала нічого.

Її батько теж вирішив виїхати.

Вони сиділи з мамою на кухні й після смачної макаронної вечері говорили так:

— Їдь! — казала мама. — Їдь, бо поздихаємо.

— Куди я тобі поїду?! Ну, куди? — запитував батько.

— Їдь в Італію. Он Мирося з моєї роботи поїхала. Надсилає страшні гроші.

— Я що тобі, Мирося? Вона там не руками заробляє.

— А чим, по-твоєму?! Вона фотографії присилала. Живе на віллі у старих чоловіка й жінки. Доглядає за ними і все має. Все! Її годують, одягають, раз на місяць має вихідний. Зачіску собі зробила, тепер на людину схожа.

— То ти і їдь!

Мама мовчала.

— В Італію я не поїду, бо там мафія, — врешті вирішив батько.

Він постійно дивився італійський серіал «Спрут» про чесного комісара міліції, який бореться сам-один із невмирущою мафією. У тому серіалі так виглядало, що вся країна — мафія, тільки один комісар Катані — чесний. За що і поплатився головою. Його, здається, і в басейн із сірчаною кислотою кидали, і родину вистріляли, а він уперся і все. Чесний був. Тоді його теж пристрелили, і на цьому серіал закінчився.

— Я поїду в Америку, — сказав батько.

— Америку? — мама навіть не сміла про неї подумати. — Давай в Америку!

Про Америку взагалі-то окрема історія, але, напевно, всі її знають. Америка — це рай на землі. Там дороги вимощено доларами — бери, набирай, скільки хочеш. Правда, чорних багато, колишніх рабів, на них, коли дивишся, завжди сміятися хочеться, але сміятися не можна, бо застрелять. В Америці взагалі в усіх є пістолети. Діти стріляють у вихователів і вчителів, наприклад, коли ті їм чимось не вгодили. Але всі це терплять, бо краще жити коротко, але з доларами, ніж довго, але без.

Далека американська родина Лєниної бабці раз на два роки присилала дерев’яний ящик із хустками й різними солодощами, які, поки ящик плив через океан, встигали зіпсуватися. Але хустки бабця дуже любила і завжди називала їх «американські». Казала Лєні: «Дитино, подай-но мені з шафи ту американську хустку».

— А ти знаєш англійську? — питала Лєнина мама.

— Учив в університеті, — відповідав батько. — Ду ю спік інгліш, єс ай ду! Я і німецьку вчив, так що не переживай, дам собі раду! Шпрехен зі дойч?! Натюрліхь!

Щоб виїхати до Америки, Лєниному батькові треба було «виграти» ґрін-кард. Вона, ця карта, продавалася в кожному закапелку, тільки плати гроші і їдь здоровий. Але коштувала багато, у Лєниного батька стільки не було. Дешевший спосіб — купити, там же в закапелках, фальшиве запрошення від американських родичів, котрих ніколи не існувало, в якому ці родичі на колінах благають тебе приїхати до них на місяць погостювати. За все вони платять, годуватимуть тебе і доглядатимуть, як власну дитину. Головне — не переплутати імена цих родичів і мати на співбесіді в американському консульстві спокійне лице. Лице, що викликає довіру. Яке каже працівникам консульства: «Ви не переймайтеся, я обов’язково повернуся назад, тільки місяць погостюю і миттю назад, тільки мене й бачили. Сто років мені треба ваша Америка з колишніми рабами і пістолетами. Мені й тут добре живеться — не Україна, а просто-таки чудо економічного розвитку».

Так треба було виглядати.

Лєнин батько практикувався перед дзеркалом цілий місяць. Учився контролювати міміку, щоб жилки від страху не вискакували одна поперед одну. Щоб голос був упевнений, але не занадто, бо занадто впевнені голоси теж викликають підозри.

Їхати до Києва сам Лєнин батько боявся, тому підбив на авантюру свого найкращого друга Толіка. Щоб той поїхав за компанію. Толік був високим і чорноволосим. Виглядав на вчителя музики, і навіть пальці мав довгі й тонкі, пальці піаніста, хоча сам, здається, якщо й грав, то на скрипці. У нього було двоє дітей і молода дружина.

Поїхали до Києва. Лєнина мама проводжала делегацію зі сльозами на очах. Лєна ж розповідала всім, що мусить терміново вчити англійську і сумуватиме за Україною до кінця своїх щасливих багатих днів.

Але в Києві щось трапилося негаразд. Лице Лєниного батька все одно його видало. Чи з голосом щось було не так. Чи імена «родичів» зі страху переплутав. Чи сорочку не ту одягнув. Чи просто не пощастило. Словом, у візі йому відмовили і заборонили просити її повторно протягом наступних п’яти років.

— Добре, що в тюрму не посадили, — казала потім Лєнина мама.

А от Толіку, який узагалі-то їхав за компанію, візу дали. Вочевидь, зовнішність вчителя музики спрацювала. Толік винувато зібрав манатки і поїхав у країну доларів. Через два роки до нього переїхала дружина. Через чотири — діти. Тепер Толік живе в Нью-Йорку, головує на фірмі з будівництва пластмасового американського житла. Написав Лєниному батькові листа: «Українців тут багато, живу так, ніби й не виїжджав нікуди». Ніби від цього комусь мало стати легше.

Старенька Лєнина бабця, та, що в американських хустках ходила, пам’ятала не тільки старі часи, а й так звані часи прадавні, що панували до того, як пролетарі всіх країн об’єдналися і прийшли на її поле орати. Вона називала ці часи — «за Австрії». Щоправда, деколи вона плуталась і говорила: «за Польщі», маючи на увазі, без сумніву, одне й те ж. Лєнина бабця вважала ті часи найкращими в її житті. Можливо, тому, що тоді вона була молода і гарна. І мала зуби. І могла їсти квашені огірки. Хоча з того, що Лєна від неї чула, тяжко було зрозуміти, чи мали люди гроші, чи ні. Лєна підозрювала, що таки не мали, бо на нашій землі, казала вона, бути багатим якось непристойно. Тоді тебе мають або за злодія, або за продажну шкуру.

Малою бабця мусила сама орати величезне безкрайнє поле. Її батько, якого бабця називала «дєдьо», і Лєна думала, що то її дядько, пішов на Першу світову війну і присилав звідти фотографії. Присилав звідти фотографії, навіть коли сама війна закінчилась і навіть коли по війні минуло десять років, і навіть тоді, коли почалася нова війна.

Спочатку він жив у Чехії, потім в Австрії, потім мігрував до Америки, і, напевне, якісь його діти чи внуки згодом внадилися слати дерев’яні ящики з хустками і солодощами. Дєдьо просто не повернувся.

Подібних історій Лєнина бабця розповідала багато, але, що дивно, без злості, деколи навіть намагаючись ледь-ледь виправдати втікачів. Ось у цій хаті, казала вона, чоловік теж не вернувся, жінці від горя і сорому помішалося в голові. А тут було дев’ятеро дітей. Їхня мама закрила їх на ключ, а сама втекла з коханцем до Америки. Діти три дні в хаті сиділи, чекали, жодного писку ніхто не чув, а коли сусіди спохопили-ся, то четверо вже були мертві.

І бабця прицмокувала своїм беззубим ротом: «Такє-то».

Ще Лєнина бабця казала: «Ніколи не буває так, щоб не вийшло на добре».

Лєна казала: «Буває».

Тим часом у село, де жила бабця, польські попи приїхали реставрувати місцевий костьол.

Півстоліття цей костьол стояв посеред села як пам’ятка туалетного мистецтва. Голова місцевого осередку компартії, коли вона ще існувала, платив хлопцям гроші, щоб ті обписували костьол брутальними словами і взагалі робили там усе, що хотіли. Хлопці і безплатно робили б це із задоволенням, а за гроші старалися з усіх сил. У костьолі смерділо гірше, ніж у громадських вбиральнях, там не було вікон і дверей, не було іконостаса, а під стелею вили кубла ворони і змії.

Поляки приїхали і все відремонтували, це була якась визначна пам’ятка їхньої, польської, культури. У день святого Антонія — це теж якесь їхнє велике свято — мало відбутися урочисте відкриття костьолу і перша меса. Із Польщі наїхало десять автобусів прочан і звичайних туристів. У багатьох у цьому селі колись була родина, вони блукали старим польським цвинтарем, сподіваючись відшукати знайомі прізвища на гробах, і плакали як діти.

Місцеві мешканці теж урочисто повдягалися і зібралися біля костьолу, ніби всі разом зараз кинуться на коліна і присягнуть на вірність папі римському. Насправді ж усі чекали на подарунки.

Хтось пустив чутку, що поляки привезли із собою запаковані мішки і під час церемонії роздаватимуть місцевим дорогий польський одяг і заморські делікатеси. Задурно, з доброти душевної.