Знамениті українці - Олександр Довженко

Однак нове захоплення не заважає Олександру Довженку плідно працювати як художнику. Багато картин було зроблено олією й тушшю (на жаль, майже всі полотна загублено), він ілюстрував збірку Остапа Вишні «Літературні усмішки», створював обкладинку нового журналу «Всесвіт» і, звичайно ж, невтомно у кожному номері «Вістей ВУЦВК» відгукувався на події суспільного життя дотепними й гострими карикатурами. У 1925 році Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «Олександр Довженко тимчасово відклав пензля й олівця, взявши перо кіносценариста. Так народився новий кінематографіст». Олександр Петрович написав сценарій фільму для дітей, який відніс тодішньому редактору ВУФКУ Юрію Яновському[11]. І хоча сценарій Юрію Івановичу не зовсім сподобався і він поклав його на полицю, з Довженком він потоваришував. У 1926 році Яновський надрукував новелу «В листопаді», у якій розкрив образ Олександра Довженка: «З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітав. Мій друг думає образами і фарбами. Він не є художником, бо це слово означає безкінечну кількість образів. У мого друга один обрій – конкретне думання…».

Кіномистецтво. Перші кроки

Однієї червневої ночі 1926 року Олександр Петрович довго просидів у своїй майстерні, «…підбив підсумки свого невлаштованого <…> життя, вранці пішов з дому і більше не повертався». Він виїхав до Одеси і влаштувався на роботу на кінофабриці режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним. Щоб зробити такий крок у невідоме, потрібна була воістину велика мужність і одержимість. У кіно Олександр Довженко прийшов людиною зрілою, з великим художнім досвідом, продовжуючи пошуки не тільки свого місця в житті, а й своєї сфери художньої творчості, своєї теми, героя, жанру. Цікавий факт: саме тоді з живопису прийшли працювати в кінематограф С. Ейзенштейн[12], Г. Козінцев[13]. В Україні в кіно уже працював Ф. Кричевський.[14]

З часу переїзду до Одеси починається найяскравіший період творчості Олександра Довженка: життя в кінематографі. Новий, неспокійний етап творчих пошуків та експериментів. Перші кроки в кіно він описував так: «Я три години спостерігав, і зйомка мені здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати мені постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат». У 1926 році була випущена на екрани сатирична комедія «Вася-реформатор», автором сценарію й співрежисером якої був Довженко (режисер-постановник Ф. Лопатинський). У серпні того ж року Олександр Петрович закінчив сценарій кінокомедії «Перукар Жан Ковбасюк» (пізніша назва «Ягідка кохання»). Цей короткометражний фільм-комедію Довженко буде знімати восени 1926 року. Сам режисер згадував: «Фільм вийшов не комедійним, але я сміявся п’ять діб під час постановки. Після чого я почав ставити фільми некомедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…» До речі, пізніше Довженко не любив говорити про свої перші комедійні спроби й ніколи не включав їх до фільмографії. А у цей час правління ВУФКУ вирішило доручити Довженкові знімати фільм «Сумка дипкур’єра» (ідея створення фільму виникла у зв’язку з убивством радянського дипломата Теодора Нетте, якого Олександр Петрович добре знав, бувши на дипломатичній роботі; сюжет безпосередньо навіяв відомий вірш Володимира Маяковського[15]), над яким молодий режисер почав працювати одразу після закінчення зйомок «Ягідки кохання».

Юрій Яновський, який був тоді головним редактором Одеської кінофабрики, написав експериментальний роман «Історія майстра», присвятивши його кінорежисерові Олександру Довженку: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому берлінська наука та перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв». У розділі, присвяченому зніманню фільму «Сумка дипкур’єра», письменник передає думки режисера про значення монтажу у фільмі: «Мені здається, що ми друкуємо прокламації, – каже режисер, любовно й пестливо проводячи рукою по плівці. – Це ось мертві малюнки – скільки сили вони в собі криють. П’ять метрів цього руху, цієї емоції можуть убити глядача, а метр один може здатися шедевром. А може, не метр, а півтора, три чверті метра? Така це важлива річ – розмір монтажних шматків, що від зайвої чверті метра руйнується весь ритм епізоду. А монтаж відповідно до часу, до місця, до характерів героїв? Я тільки за монтажним столом побачив, яка це складна річ. Під час монтажу треба настроїти в унісон ритмові картини кожен свій нерв, треба страшенно тонко реагувати на всі деталі монтажних шматків. Монтаж – це важливіша половина роботи над фільмом». Фільм «Сумка дипкур’єра» (сценарій М. Заца і Б. Шаранського у переробці О. Довженка) був готовий уже навесні 1927 року: у цьому фільмі Олександр Петрович навіть випробував себе як актор – зіграв Кочегара, але бути режисером йому подобалося набагато більше. Уже після перегляду цієї стрічки багато хто зрозумів, що українське кіно набуло в особі Олександра Довженка справжнього майстра. У пресі з’явилися перші позитивні відгуки на фільм. У першому інтерв’ю журналу «Кіно» Олександр Петрович сказав: «Найліпше володію олівцем та пензлем. Маю професію художника. В кіно – без року тиждень. Апарата не знаю, з актором ніколи не працював. Єдине ось – захоплений своєю роботою до пропасниці, до самозабуття».

Шедеври

Улітку 1927 року на засіданні художньої ради Одеської кінофабрики ВУФКУ обговорювали сценарій «Звенигори». Більшість присутніх критикувала задум фільму, а дехто навіть назвав сценарій нісенітницею. У фіналі засідання підвівся Олександр Довженко і сказав, що він буде знімати «цю нісенітницю». Сценарій «Звенигори» писали Майк Йогансен[16] та Юрко Тютюнник[17], що скоро по виході «Звенигори» був розстріляний. Звичайно ж, увесь сценарій фільму Довженко переробив, залишивши з первинного варіанта тільки фольклорний матеріал. Митець так захопився роботою, що створив фільм «одним духом» – за сто днів. Як казав сам Довженко, фільм він «не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень». Фільм викликав бурхливе обговорення:

хтось захоплювався, хтось лаяв автора за перекручування історії, але, що найголовніше, ця картина нікого не залишила байдужим! «Цей епохальний для української культури фільм прогримів, як несподіваний вибух», – захоплено писав тоді Микола Бажан. І це була перемога, це був успіх, який буквально окрилив Олександра Петровича. Своєму асистентові режисер повідомляв: «Важко описати, що відбувається навколо фільму. Суперечки, критика, доброзичливість і ненависть породили в мене ідею нового фільму. Це буде фільм про благородну і вікову боротьбу українського народу за красу людського життя – фільм про безсмертя народу. Готуйтеся, незабаром підемо в бій».

Поява в 1928 році на екранах України «Звенигори» була сенсацією. Фантастично-символічний і реальний плани дії, химерно переплітаючись навколо наскрізного героя – шукача скарбу діда Невмирущого, що живе вже друге тисячоліття, – створювали почуття своєрідної біографії України, її окремого надзвичайного історичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженківське почуття вічної краси природи та його суто козацьке трактування смерті як складника життя. У фільмі незвично переплітається далеке минуле й сучасність, співіснують епізоди з варягами, які прийшли зброєю завоювати слов’янські землі, і події революції – усе це поєднано романтичною історією старезного діда, уособлювача патріархальної старовини, що через століття проносить вічну мрію про закопані «скарби нації», виступає фанатичним охоронцем повитої легендами Звенигори. Паралельно у фільмі розгортається драматична історія життя двох дідових онуків, які різними шляхами шукають своє щастя: Тиміш стає на бік революції, Павло приєднується до петлюрівців. Їхній дід уже не в змозі захистити минуле, як і не здатний зупинити нове. Природа і пісня у «Звенигорі» створюють той поетичний світ, якого доти ще не знав екран. «Нене рідна! Чого тут тільки не відбувається! – писав Сергій Ейзенштейн під свіжим враженням від перегляду фільму. – Фільм захоплює чарівністю своєрідної манери мислення. <…> Серед нас нова людина кіно, Майстер з власним обличчям. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності! І водночас майстер наш. Свій. Спільний. <…> Перед нами стояла людина, яка створила нове в галузі кіно <…> справжня людина…». Перша зустріч і знайомство російських кіномитців С. Ейзенштейна і В. Пудовкіна[18] з О. Довженком відбулася якраз під час громадського перегляду «Звенигори» в Москві. Новою картиною Довженка захоплювалися не лише вітчизняні митці: так, наприклад, після показу «Звенигори» в Парижі французький критик Шарль Леже назвав картину «чудесною».

Саме на хвилі такого успіху й захоплення у Олександра Петровича з’являється чудова таємниця…

Зустріч

Таємницю Олександра Довженка звали Юлія. Режисер відкрив її для себе в 1928 році. Одеса тоді була кінематографічним центром України, таким собі Голлівудом на березі Чорного моря. Юрій Яновський ризикнув запросити на головну роль у новий фільм молоду московську актрису, яка чудово зіграла марсіанку Аеліту у фільмі Я. Протазанова[19] за однойменним романом Олексія Толстого[20]. Ім’я Юлії Солнцевої тоді гриміло на всю країну. й присвячував вірші Микола Асєєв[21], її красою захоплювалися Брюсов,[22]

Бальмонт[23], Андрій Бєлий[24]. Одного ранку Юлії принесли букет червоних та білих троянд із запискою: «Земній актрисі космічної краси із вдячністю й захватом від побаченого на екрані. Володимир Маяковський». Ідею Яновського на кіностудії не підтримували, мало хто вірив, що московська актриса, яку запрошували працювати до Голлівуду, приїде в Одесу. «Від американського Голівуда відмовилася, а від нашого, дивишся, не відмовиться», – пожартував Юрій Іванович, який, як кажуть, був заочно закоханий у прекрасну Аеліту і сподівався, що тісне спілкування на знімальному майданчику розпалить взаємне почуття. Солнцевій послали телеграму – відповідь прийшла незабаром: «Приїжджаю!»

Примітки

1

Андроников (Андронікашвілі) Іраклій Луарсабович (1908—1990) – російський радянський письменник, літературознавець, народний артист СРСР, доктор філологічних наук. Літературознавчі книги: «Життя Лермонтова» (1939), «Оповідання літературознавця» (1949). Виступав з усними оповіданнями про видатних письменників, артистів та ін.

2

Франс Анатоль (Жак Анатоль Тібо; 1844—1924) – французький письменник. «Злочин Сильвестра Боннара» (1881), «Таїс» (1890), «Острів пінгвінів» (1908) таін. Нобелівська премія, 1921.

3

Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович; 1889—1956) – український радянський письменник-сатирик і гуморист.

4

Брати Люм’єри (Луї Жан і Огюст) – французькі винахідники, що розробили конструкцію кіноапарата для знімання і проекції рухомих фотографій.

5

Чаплін Чарлз Спенсер (1889—1977) – американський кіноактор і режисер. У 1913—1952 рр. працював у Голлівуді. Фільми: «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Диктатор» (1940) та ін.

6

Паустовський Костянтин Георгійович (1892—1968) – російський радянський письменник. Твори: «Кара-Бугаз» (1932), «Тарас Шевченко» (1939), «Золота троянда» (1955) та ін.

7

Театр Бергоньє заснований французьким підприємцем Огюстом Бергоньє, який у 1868 році у Києві придбав земельну ділянку і перетворив її на джерело доходів. У вересні 1878 року Бергоньє побудував двоповерховий будинок, у внутрішній частині якого знаходився театр, у подальшому орендований різними антрепренерами.

8

Блакитний (Еллан-Блакитний) Василь Михайлович (справжнє прізвище – Елланський; 1893—1925) – український письменник і громадський діяч. Один із зачинателів української радянської поезії (перша поетична збірка – «Удари молота і серця», 1920). Виступав у пресі як поет (псевд. В. Еллан), прозаїк (псевд. А. Орталь), теоретик, публіцист і критик (псевд. В. Блакитний), фейлетоніст і сатирик (псевд. Валер Проноза), пародист (псевд. Маркіз Попелястий). Працював головою Держвидаву України, редактором газети «Вісті ВУЦВК».

9

Мейєрхольд Всеволод Емільйович (Карл Казимир Теодор Майєргольд; 1874—1940) —російський радянський режисер і актор. Працював у Московському художньому театрі, у «Товаристві нової драми», у Драматичному театрі Коміссаржевської, у Театрі Революції. Був репресований.

10

Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович Курбас; 1887—1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург і публіцист, перекладач. Заснував театр «Березіль» (1922), керівником якого був до 1933 року. Був репресований.

11

Яновський Юрій Іванович (1902—1954) – український радянський письменник. У 1925—1926 рр. – художній редактор на Одеській кінофабриці. У літературі виступив 1924 р. Автор п’єс («Дочка прокурора», «Дума про Британку» та ін.), сценаріїв до фільмів («Фата моргана», «Серця двох», Зв’язковий підпілля» та ін.), романів («Вершники», «Чотири шаблі»).

12

Ейзенштейн Сергій Михайлович (1898—1948) – видатний російський радянський кінорежисер. Фільми: «Броненосець “Потьомкін”» (1925), «Жовтень» (1927), «Олександр Невський» (1938) та ін.

13

Козінцев Григорій Михайлович (1905—1973) – російський кінорежисер. Фільми: «Юність Максима», «Повернення Максима», «Виборзька сторона» (1935—1939).

14

Кричевський Василь Васильович (1901—1978) – живописець, син видатного українського художника Василя Григоровича Кричевського.

Працював на Одеській та Київській кінофабриках (оформив 16 фільмів, серед яких і «Земля» Довженка).

15

Маяковський Володимир Володимирович (1893—1930) – видатний російський радянський поет. «Хмарина в штанях» (1915), «Містерія-буф» (1918), «Добре!» (1927) та ін.

16

Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович (1895—1937) – український радянський письменник, перекладач, журналіст, критик. Поетичні збірки: «Д’горі», «Кроковеє коло», «Доробок», «Ясен» та ін. Був репресований.

17

Тютюнник Юрій (Юрко) Йосипович (1891—1930) – український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР. Працював сценаристом і грав самого себе у фільмах «П. К. П.», у першому варіанті «Звенигори». Був репресований.

18

Пудовкін Всеволод Іларіонович (1893—1953) – російський радянський кінорежисер. Фільми: «Мати» (1926), «Суворов» (1940), «Повернення Василя Бортникова» (1953) та ін.

19

Протазанов Яків Олександрович (1881—1945) – російський кінорежисер. Фільми: «Відхід великого старця» (1912), «Ключі щастя» (1913), «Розтрощена ваза» (1914) та ін.

20

Толстой Олексій Миколайович (1883—1945) – російський радянський письменник. Твори: «Ходіння по муках» (1920—1941), «Петро І» (1929—1945), «Аеліта» (1922—1923), «Гіперболоїд інженера Гаріна» (1925—1926) та ін.

21

Асєєв Микола Миколайович (1889—1963) —російський радянський поет. Збірки: «Зор» (1913), «Оксана» (1916), «Перший взвод» (1941), «Роздуми» (1955) та ін. Перекладав твори Т. Шевченка, П. Тичини.

22

Брюсов Валерій Якович (1873—1924) —російський радянський письменник. Поетичні збірки: «Tertia Vigilia» (1900), «Сім кольорів райдуги» (1916), «Останні мрії» (1920), «Далі» (1922) та ін.

23

Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942) —російський поет. Збірки: «Тиша» (1898), «Будьмо, як сонце» (1903) та ін.

24

Бєлий Андрій (справжнє ім’я – Бугайов Борис Миколайович; 1880—1934) —російський письменник, філософ, критик, літературознавець. Роман «Петербург» (1913—1916), поема «Христос воскрес» (1918), поетична збірка «Зірка» (1919), дилогія «Москва» (1926) та ін.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.