Богдан СУШИНСЬКИЙ
      РIКА ДАЛЕКИХ МАНДРIВ
      Повiсть
      (Скорочений варiант)
      Сушинський Богдан Iванович народився 1946 року у м. Самборi на Львiвщинi в робiтничiй сiм'ї. Пiсля закiнчення Одеського унiверситету тривалий час перебував на журналiстськiй роботi. Нинi - голова правлiння Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України. Вiн автор романiв "Через мiст над бистриною", "На тiй землi за пагорбом", "Морава", "Голос рiки безiменної", "Останнiй з групи Беркута", а також кiлькох збiрок повiстей та оповiдань.
      Помiтне мiсце в творчостi Б.I.Сушинського посiдають твори для дiтей. Юним читачам добре вiдомi повiстi "Танець степового коня", за яку його удостоєно премiї iменi М.Трублаїнi, "З розвiдки не повернувся", "За лiнiєю життя", "Зоряний берег", "Вiзьми мене з собою, Магеллане..." Вiн - лауреат обласної комсомольської премiї iм. Е.Багрицького. Окремi твори Б.I.Сушинського перекладенi п'ятнадцятьма мовами свiти. Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР.
      1.
      Нарештi я бачу рiчку. Вона витiкає з оповитого ранковим маревом передгiр'я i зникає десь за порогами, залишаючи по собi химерне вiдлуння водоспаду. Це вiдлуння я почув ще у селищi. Тiльки там воно здавалося далеким i таємничнiшим.
      По той бiк рiчки виднiються двi завiшанi серпанком гори, вершини яких займаються пiд вранiшнiм сонцем, нiби два далеких вогнища. Кiлька хвилин я зачаровано дивлюся на цi вершини, наче мореплавець на далеку незвiдану землю. Он вона, треба тiльки наважитись i пiдiйти, наважитись i...
      Я справдi ступаю кiлька крокiв i, зупинившись край урвища, з острахом зазираю вниз. Там, бiля пiднiжжя скелi, пiниться величезний вир. Мабуть, рiка пробила собi шлях i попiд скелею, тому що бiля самого берега виривається просто з-пiд кам'яної брили. Скiльки вiкiв б'є вона у цi скелястi береги? I скiлькох людей зачаровувала своїм клекотом?
      Поблизу не було жодного мiстка, отож, вершини по той бiк рiки лишалися далекими i недосяжними. I, може, тому здавалися зараз ще красивiшими i заманливiшими.
      Зiщулюючись у своїй легенькiй курточцi, я озирнувся на селище, яке дрiмало на пласкому узвишшi, i пригадав наш теплий лиман. О цiй порi хлопцi вже, напевне, блаженствують на днищах перевернутих човнiв, пiдставляючи боки вранiшньому сонцю. Повiває степовий вiтерець, i вода ще нiбито й не тепла, одначе й не холодна, а, як каже мiй товариш, Вiкоша, "саме смак"... "Нiчого, - втiшаю себе, - зате i Вiкоша, i взагалi, всi, хто знає, де я тепер знаходжуся, одверто заздрять менi. Бо кому з них i коли вдасться побувати на Далекому Сходi? I чи вдасться взагалi? А я вже тут..."
      I менi одразу стає теплiше...
      Вiд селища долинає гуркiт моторiв, але на околицi ще не видно жодної постатi. I тайга, що пiдступає до крайнiх вагончикiв Нордана, здається похмурою i непривiтною.
      Ледь уторованою кам'янистою стежкою пiдходжу до порогiв. Тут, бiля водоспаду, рiка клекоче ще грiзнiше, i клекiт її просто оглушує. Щоб краще бачити пороги, я пiднiмаюся на пагорб, макiвка якого дещо нагадує кратер вулкану, i вже звiдти ще раз охоплюю зором водоспад. Тепер вiд нього не можна вiдвести очей, запiнявiлий вир водоспаду причаровує i водночас заколисує. Сонце нарештi пробилося крiзь завiсу туману, i тепер потоки води вiдсвiчують якимись дивовижними кольорами, яких я нiколи не бачив.
      Досi я щолiта на мiсяць-два приїздив до дiда Матвiя. Його хата стояла на березi малесенької рiчечки Кодими, що нечутно жебонить помiж корiнням старезних верб, в'юнячись по широчезнiй, обрамленiй зеленими пагорбами долинi. Цю рiчечку можна було перейти вбрiд, переплисти, вiдштовхуючись ногами вiд мулького дна, або перескочити, добувшись мало не середини її по низенько нахиленiй вербовiй гiлцi. I тiльки в плавнях за мiстечком рiчечку все ще треба перепливати човном. Але й там вона була такою мiлкою, що вже мало хто наважувався пiрнати з дерев, як пiрнали колись давно, коли мiй батько ще й сам був хлопчиною.
      Отож не дивно, що уявлення про будь-яку рiчку складалося у мене за нашою Кодимою, - тихою, теплою, i чомусь вiчно заспаною. Може, тому й ця заблудла в тайзi рiка Далекого Сходу iз загадковою назвою Амгунь так вражає мене зараз. Бурхлива рiчка посеред блакитно-сивої тайги... Навiть тепер, у липнi, вiд неї вiяло крижаним холодом.
      2.
      Постоявши бiля порогiв, я пiднявся на узвишшя неподалiк берега i раптом побачив у долинi, що пiдступала до рiки, великого, красивого оленя. Учора, коли ми їхали тягачем iз села Тургай, батько вже показував менi невеличку череду цих тварин, якi пiднiмалися схилом хребта до перевалу. Я був такий вражений видовищем, що батько не стримався i пообiцяв узяти з собою у тайгу. Й ось ще одна несподiвана зустрiч...
      Я причаївся за модриною, й олень, напевне, не помiтив мене. Або вiдчував, що людина занадто далеко i не може загрожувати йому. Ось вiн наблизився до невеличкої затоки, високо пiдняв голову, сторожко роззирнувся i, тiльки переконавшись, що нiяка небезпека на нього тут не чатує, припав до води. Та раптом щось стривожило тварину. Вона пiдвела голову, на якусь мить завмерла, потiм раптом знервовано "затанцювала" якийсь незбагненний танок, а ще через хвилину зникла в прибережних хащах.
      Але в цей час я уже стежив не так за оленем, як за хлопчиною, якого помiтив на схилi долини. Щойно олень почав пити воду, хлопчина, скрадаючись, наблизився до нього, пiдвiвся i скинув руки - якийсь дивний жест, якого я не мiг збагнути. Коли ж хлопчина наблизився до тварини ще на кiлька крокiв i знову повторив той жест, я зрозумiв: вiн вдає, що цiлиться з рушницi. "Полює" на оленя - ось що вiн робить!
      - Гей, Робiнзоне, ти погано цiлишся! - гукнув я, тiльки-но хлопчина пiдняв свою "рушницю" втретє, намагаючись "уполювати" оленя, що втiкав.
      Хлопець рiзко озирнувся й опустив руки.
      - I що, ти справдi наважився б стрiлити в нього? - запитав я, пiдбiгши до "мисливця".
      - Якби тiльки мав рушницю, - твердо вiдповiв незнайомець.
      Це був широкоплечий i досить-таки мiцний хлопчина, а коротка, пiдбита хутром брезентова куртка ще й додавала йому дорослостi i поважностi. Густе чорне волосся спадало йому на очi, i, щоб бачити мене, "мисливець" схиляв голову майже на плече i якось дивно косував.
      - Ти що, не радий моїй появi? - досить миролюбно запитав я, не бажаючи прощатися з ним, не познайомившись.
      - Не стояв би тут, не заважав полюванню... - непривiтно пробурчав хлопець.
      - Якому це полюванню, диваче?! У тебе ж нема рушницi.
      - Все одно це - полювання, - погордо вiдповiв "мисливець". - Невже ти не знаєш, що нiхто не виходить на звiра просто так, одразу? Спочатку вчаться, тренуються... Я переслiдував цього оленя вiд Чомкенської западини, вiдтодi, як "поранив" його. Ну, не насправдi поранив, ти розумiєш... Я здогадувався, що вiн подасться до рiчки, тому пiшов навперейми, навпростець. Мiй дiд так i каже: "Вчись розгадувати шлях звiрiв, розумiти їх повадки". I я розгадав шлях цього оленя. А якби ти не завадив, мабуть, пiдкрався б до нього й на полiт аркана.
      - "Полiт аркана"? Що це означає? Вперше чую.
      - У нас усi так кажуть, - стенув плечима хлопець, дивуючись моєму незнайству. - Ти хiба не звiдси, не з Нордана?
      - З Нордана. Але ми з матiр'ю тiльки вчора прилетiли сюди. З України. Мiй батько працює тут iнженером-будiвельником. Ну а ми гостi. У мами вiдпустка, у мене канiкули.
      - I ти нiколи в життi не бачив, як полюють?
      - Я живу в мiстечку. А навколо степ, поля. Нiякi звiрi там не водяться. Хiба що зайцi.
      - I не вмiєш кидати аркан?
      - У нашому мiстечку цього, мабуть, не вмiє нiхто.
      - На "полiт аркана" - це на вiдстань, з якої можна заарканити оленя. Стрiляючи з такої вiдстанi, жоден мисливець не промахнеться. А взагалi, мiй дiд Аян вважає, що справжнiй мисливець повинен цiляти з "польоту кулi", тобто, доки сягає пострiл. Он батько мiй полював на соболя, цiляючи в око. От тiльки загинув вiн. У тайзi загинув, позаминулого року. Тепер дiд хоче, щоб я теж став мисливцем. Ще вправнiшим, нiж батько.
      - А я, мабуть, не наважився б убити оленя. Рука не пiднялася б.
      Хлопчина здивовано глянув на мене i, подумавши трохи, стенув плечима.
      - Це добре. I нiколи не треба стрiляти в дичину, якщо ти не справжнiй мисливець, i якщо можеш прожити, не полюючи. Так вважав мiй батько. Я чув, як вiн казав це студентам-практикантам. Тебе як звуть?
      - Валерiй.
      - Валерка? - перепитав хлопчина. Й, усмiхнувшись, поплескав мене по плечу. - А мене - Чингiс. Чингiс Курун. Он, за тим пагорбом, є нанайське селище Еймон. Я - звiдти. Але ми з хлопцями часто буваємо у Норданi. Ну а ти обов'язково навiдайся до нас, в Еймон, покажу красивi мiсця. I з дiдом своїм Аяном Куруном теж познайомлю. Ти ще почуєш про нього, його звуть Вiчним Мисливцем. Дiд чудово знає увесь наш край i безлiч цiкавих iсторiй. Тепер йому вже за сiмдесят, дуже старий. А колись був найкращим мисливцем Далекого Сходу. Так усi кажуть. Та й зараз вiн ще iнодi виходить на полювання, або збирає в тайзi трави та корiння, якими можна лiкуватися.
      - Ну от, бачиш, з дiдом тобi вже пощастило, - всмiхнувся я. Цiкаво було б поговорити з ним. А що завадив тобi "полювати" - пробач. Хто ж мiг подумати?..
      - Нiчого, зате познайомилися. Той, з ким познайомишся на полюваннi, стає найкращим другом. До речi, вчора дiд Аян пообiцяв, що незабаром пiдемо до ущелини Чин-Чак, де знаходиться Шаманська печера. Якщо хочеш, я спробую вмовити, щоб узяв i тебе.
      - Чин-Чак? Нiколи не чув такої назви. I про печеру - теж. Там щось цiкаве?
      - Цiкаве?! - обурився Чингiс. - Ще й питаєш! Це ж найтаємничiша печера з усiх, якi тiльки є на Далекому Сходi. I шлях до неї знають лише кiлька старих мисливцiв. Ранiше шамани забороняли навiть наближатися до неї, мовляв, кожен, хто наважиться увiйти до печери, обов'язково загине. Отож, мiй дiд, мабуть, був першим iз нашого селища, хто порушив цю заборону. Вiн побував там кiлька разiв i тепер, напевне, вже нiхто не знає цього пiдземелля краще за нього.
      - Але брати тебе з собою побоювався?
      - Вважав, що занадто маленький, - зiтхнув Чингiс. - Казав: "Спочатку вистеж дикого оленя та пiдiйди до нього на полiт аркана... Щоб усi побачили, що ти вже мисливець. I щоб ти сам повiрив у це". Й ось сьогоднi менi нарештi вдалося пiдiйти на полiт аркана. Тiльки сьогоднi.
      - Так он що це за "полювання" у тебе було! - розсмiявся я. Нiколи б не здогадався, що тебе примусило гасати тайгою.
      - Тепер ти знаєш усе i годi про це. Вiд сьогоднi ми - друзi. Обов'язково попрошу дiда Аяна, щоб дозволив приєднатися до нас. Не бiйся, Шаманська печера не так уже й далеко звiдси.
      - Не варто просити, все одно взяти мене Вiчний Мисливець не погодиться. Адже тайги я зовсiм не знаю.
      Чингiс замислено помовчав. Вiн i сам засумнiвався.
      - Нi, чому ж... Якщо повiрить, що ми справжнi друзi. Ну, звичайно! Дiд Аян не захоче ображати мого друга.
      3.
      Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розi, неподалiк будинку, в якому знаходиться наша квартира.
      - А куди це ти зник з-за столу? - стривожено запитав вiн. - Ти ж, мабуть, i не поснiдав, як слiд. I взагалi, що за манера?
      - Я поснiдав, усе гаразд. Рiка тут у вас дуже красива, а за нею - гори. Ми ж будемо в Норданi тiльки мiсяць, а хочеться встигнути побачити все, що тiльки можна.
      - Ну хiба що... - повiльно вiдступав батько. - I все ж, ти, старенький, попереджай. - "Стареньким" батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось менi. - Ясна рiч, ти вже дорослий i вiльний у своїх дiях. Але, знаєш, тайга є тайга.
      Таким, у штормiвцi, вiн менi подобається ще бiльше, нiж завжди. Атлетичний, трiшечки схожий на Жана Маре... От тiльки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його "задерикувата" стрижка лишається для нього "модною" ще з iнституту, вiд тих часiв, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тiльки дивуватися, чому це матерi вона здається "несолiдною". Напевне, вона просто не розумiється на чоловiчих стрижках. А може, i їй теж хочеться, щоб вiн бiльше був схожий на вiдомого актора?
      - А я оце щойно познайомився з одним хлопцем iз нанайського села.
      - З Еймона? - здивувався батько. - Коли ти встиг?
      - Його звуть Чингiсом. Обiцяв, що завтра чи пiслязавтра завiтає до мене в гостi. Як нас розшукати - я пояснив. До того ж, вiн обiцяв познайомити мене зi своїм дiдом.
      - О, то це, напевне, внук Аяна, Вiчного Мисливця.
      - Вiн. Як ти здогадався?
      - Про хлопчину я тiльки чув, але з Вiчним Мисливцем знайомий досить давно. Цiкавий чоловiк. Був провiдником кiлькох геологiчних експедицiй, добре знає кожну стежину. Та й менi теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордонi вiчної мерзлоти. I трапляються мiсця, де грунт розмерзається так, що будiвля може увiйти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожнiй долинi, ущелинi, свiй мiкроклiмат. I будiвельник повинен знати його особливостi, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сходi.
      - А ще ти хочеш, щоб я став будiвельником, - додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким вiн мрiє побачити свого сина.
      - I станеш ним, - цiлком серйозно пiдтвердив батько. - Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професiї?
      - Проти, але не принципово, - намагаюся звести все на жарт.
      - Отож бо, - невизначено якось пiдсумував батько. - I в Норданi тобi сподобається. Але люди якi! Мужнi, мудрi. У цьому краю, в тайзi та в горах, саме життя примушує людину мудрiшати. Ось так.
      Я вдячний батьковi, що вiн умiє говорити зi мною, як з рiвним. Навiть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б мiж нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячостi i тактовностi сказати: "Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною..."
      Якось, усвiдомлюючи свою провину, я навiть порадив йому: "Та дай менi добряче, i не псуй собi нерви. Адже я заслужив". Але вiн розважливо похитав головою: "Бачиш, старенький, можливо, тобi й справдi варто було б надавати, але вiк наш такий - суцiльної дипломатiї". I, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стiл iз намальованою на ньому шахiвницею, тому що майже всi нашi "чоловiчi розмови" точилися за шахами. Так було...
      А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повiльно виростає просто посеред тайги на околицi Нордана. Селище, в якому ми всi поки що живемо - тимчасове, це селище будiвельникiв. А справжнє мiсто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент унiвермагу, навпроти зводиться лiкарняний комплекс. Ну а восени до мiста пiдiйде залiзниця й отодi воно по-справжньому оживе. I це вже завдяки колiї мають з'явитися згодом шахта i збагачувальний комбiнат. Отож, у майбутньому в Норданi житимуть здебiльшого залiзничники, шахтарi та робiтники комбiнату. А самi будiвельники його в складi свого тресту "Укрбуд" повернуться на Україну. Втiм, повертатимуться не всi. Хто забажає - залишиться тут.
      - Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутнiй норданець? Звiдки вiн тут взявся?
      Я озирнувся i побачив у дворi школи високого чорнявого парубiйка, що стояв iз молотком i стамескою в руках бiля вкопаного в землю стовпчика, на макiвцi якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голiвку. А неподалiк виднiвся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.
      - А, здоров, Романе, - привiтався батько й одразу ж пояснив менi: - Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будiвельного iнституту. Iз Карпат вiн, з родини рiзьбярiв. Оцей гномик, та ще он лiтачок i прикрашений рiзьбленням ?анок - його робота. Вiн тут у нас i за теслю, й за рiзьбяра, i за скульптора.
      - Ну-ну, не перехвалюйте, - озвався Роман.
      - Та ж iстину кажу, - стенув плечима батько. - А це - Валерiй Любич, мiй син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будiвельник Далекого Сходу.
      - Як воно буде в майбутньому - не знаю. А тому раджу: вiддавайте його до мене в учнi, i через два тижнi вiн стане кращим теслею Нордана.
      - Ти вважаєш, що його треба в учнi?.. - менi здалося, що батько запитав це цiлком серйозно. - А що? Можна. Шкода тiльки, що вiн буде тут лише мiсяць.
      - Нiчого. За мiсяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.
      - А що, справдi, все може бути... - розвiв руками батько. I, вже звертаючись до мене: - Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобi буде цiкавiше. А на будову зазирнеш з обiду, тодi й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз менi треба в управлiння.
      4.
      Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких "гномикiв". Працюємо поруч, але час вiд часу Роман вiдривається вiд роботи, пiдходить до моєї деревини i довго й прискiпливо оглядає її.
      - Вже краще, вже краще, - задумливо каже вiн, черговий раз пiдправляючи рiзцем лiве плече "гномика", з яким менi не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене i вiд того плечi "чоловiчка" стають такими, нiби їх поорали добряче притупленим плугом. - Тiльки не гемсели молотком так, нiби хочеш розрубати деревину. Тут потрiбна вдумлива витримка. Вiд тiєї митi, коли взявся за рiзець - ти вже майстер. Принаймнi повинен почуватися ним. Iди-но сюди, - пiдводить до невеличкої статуї "Баби-Яги", що лежить у комiрчинi, яка править йому за майстерню.
      Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене "обличчя" баби: її кiстлявi руки з розчепiреними пальцями-корiнцями, худющi згорбленi плечi i менi не вiриться, що її вирiзьбив Роман.
      - Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.
      - Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.
      - А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.
      - Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: "Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево..." Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.
      Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її "красу i мудрiсть". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.
      Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.
      - Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?
      - Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.
      - Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.
      Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потiм повертаюся до свого Гномика i починаю працювати ще стараннiше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться "чоловiчки", яких я сам витесав. I школярi милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю цi днi, згадаю, як працювали вдвох iз Чорногорою...
      Замрiявшись, я не одразу й помiтив, що бiля огорожi зупинилася якась дiвчина, отож навiть не знаю, чи довго вона спостерiгала за мною. Випадково пiдводжу голову i бачу: стоїть просто передi мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фiолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, нiби я щойно вийшов з "лiтаючої тарiлки". Та й одягнена, нiби ми не в тайзi, а на телевiзiйному блакитному вогнику: зеленi брюки, модна зелена куртка з каптуром i безлiччю непотрiбних блискавок, чобiтки... Може, через одяг, та ще через фiолетовi, наче двi чорнильнi плями, - очi - ця "зiрка естради" й не сподобалась менi.
      - Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом. - У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.
      - Ой, як смi-шно-о... - зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.
      - Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...
      - Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча. - Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.
      Я вiдклав молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.
      - Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...
      - Не на тебе ж, - в'їдливо вiдповiла дiвчина i вiдiйшла попiд огорожею трохи далi. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.
      Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.
      - А Чорногори нема, - кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього. - I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.
      - Ха-ха!.. - трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.
      - Що тут такого? - стенаю плечима. - Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.
      - А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.
      - Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.
      - Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча. - Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.
      - Ким-ким?!
      - Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе. - Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. - Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?
      Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.
      - Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.
      - Хто це тобi сказав?
      - А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.
      - Оце життя! - замислено кажу я. - Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?
      - Ну що ти... - вже цiлком по-дружньому каже дiвчина. - На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?
      - Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?
      - З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.
      - Батько, напевне, будує комбiнат?
      - Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина. - А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?
      - Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.
      - Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?
      - Валеркою.
      Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.
      - Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?
      - Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.
      - Ну, цього хотять усi хлопцi, - стенув я плечима.
      - Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?
      - Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн - для самогубцiв.
      - Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.
      Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!
      - Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою. - Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.
      - Та що ти кажеш? - раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi. - I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? - розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi. - Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?
      I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.
      5.
      "...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика. - "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"
      Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.
      Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.
      - Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана? - весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя. - Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.
      - Та невже?! - вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.
      - Слухай, а може, це навiть добре, що вона така? - кажу Чорногорi. - Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...
      - Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
      - Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я. - А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
      Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
      - А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.
      - Он як! Вiзит ввiчливостi. - I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. - Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
      - Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.
      - Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
      - Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
      - Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман. - Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
      Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
      - От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. - Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.
      - I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда? - допитуюся в нього.
      - Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман. - Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
      - Навiщо ж ти так ризикував?
      - Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.