Богдан СУШИНСЬКИЙ
      РIКА ДАЛЕКИХ МАНДРIВ
      Повiсть
      (Скорочений варiант)
      Сушинський Богдан Iванович народився 1946 року у м. Самборi на Львiвщинi в робiтничiй сiм'ї. Пiсля закiнчення Одеського унiверситету тривалий час перебував на журналiстськiй роботi. Нинi - голова правлiння Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України. Вiн автор романiв "Через мiст над бистриною", "На тiй землi за пагорбом", "Морава", "Голос рiки безiменної", "Останнiй з групи Беркута", а також кiлькох збiрок повiстей та оповiдань.
      Помiтне мiсце в творчостi Б.I.Сушинського посiдають твори для дiтей. Юним читачам добре вiдомi повiстi "Танець степового коня", за яку його удостоєно премiї iменi М.Трублаїнi, "З розвiдки не повернувся", "За лiнiєю життя", "Зоряний берег", "Вiзьми мене з собою, Магеллане..." Вiн - лауреат обласної комсомольської премiї iм. Е.Багрицького. Окремi твори Б.I.Сушинського перекладенi п'ятнадцятьма мовами свiти. Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР.
      1.
      Нарештi я бачу рiчку. Вона витiкає з оповитого ранковим маревом передгiр'я i зникає десь за порогами, залишаючи по собi химерне вiдлуння водоспаду. Це вiдлуння я почув ще у селищi. Тiльки там воно здавалося далеким i таємничнiшим.
      По той бiк рiчки виднiються двi завiшанi серпанком гори, вершини яких займаються пiд вранiшнiм сонцем, нiби два далеких вогнища. Кiлька хвилин я зачаровано дивлюся на цi вершини, наче мореплавець на далеку незвiдану землю. Он вона, треба тiльки наважитись i пiдiйти, наважитись i...
      Я справдi ступаю кiлька крокiв i, зупинившись край урвища, з острахом зазираю вниз. Там, бiля пiднiжжя скелi, пiниться величезний вир. Мабуть, рiка пробила собi шлях i попiд скелею, тому що бiля самого берега виривається просто з-пiд кам'яної брили. Скiльки вiкiв б'є вона у цi скелястi береги? I скiлькох людей зачаровувала своїм клекотом?
      Поблизу не було жодного мiстка, отож, вершини по той бiк рiки лишалися далекими i недосяжними. I, може, тому здавалися зараз ще красивiшими i заманливiшими.
      Зiщулюючись у своїй легенькiй курточцi, я озирнувся на селище, яке дрiмало на пласкому узвишшi, i пригадав наш теплий лиман. О цiй порi хлопцi вже, напевне, блаженствують на днищах перевернутих човнiв, пiдставляючи боки вранiшньому сонцю. Повiває степовий вiтерець, i вода ще нiбито й не тепла, одначе й не холодна, а, як каже мiй товариш, Вiкоша, "саме смак"... "Нiчого, - втiшаю себе, - зате i Вiкоша, i взагалi, всi, хто знає, де я тепер знаходжуся, одверто заздрять менi. Бо кому з них i коли вдасться побувати на Далекому Сходi? I чи вдасться взагалi? А я вже тут..."
      I менi одразу стає теплiше...
      Вiд селища долинає гуркiт моторiв, але на околицi ще не видно жодної постатi. I тайга, що пiдступає до крайнiх вагончикiв Нордана, здається похмурою i непривiтною.
      Ледь уторованою кам'янистою стежкою пiдходжу до порогiв. Тут, бiля водоспаду, рiка клекоче ще грiзнiше, i клекiт її просто оглушує. Щоб краще бачити пороги, я пiднiмаюся на пагорб, макiвка якого дещо нагадує кратер вулкану, i вже звiдти ще раз охоплюю зором водоспад. Тепер вiд нього не можна вiдвести очей, запiнявiлий вир водоспаду причаровує i водночас заколисує. Сонце нарештi пробилося крiзь завiсу туману, i тепер потоки води вiдсвiчують якимись дивовижними кольорами, яких я нiколи не бачив.
      Досi я щолiта на мiсяць-два приїздив до дiда Матвiя. Його хата стояла на березi малесенької рiчечки Кодими, що нечутно жебонить помiж корiнням старезних верб, в'юнячись по широчезнiй, обрамленiй зеленими пагорбами долинi. Цю рiчечку можна було перейти вбрiд, переплисти, вiдштовхуючись ногами вiд мулького дна, або перескочити, добувшись мало не середини її по низенько нахиленiй вербовiй гiлцi. I тiльки в плавнях за мiстечком рiчечку все ще треба перепливати човном. Але й там вона була такою мiлкою, що вже мало хто наважувався пiрнати з дерев, як пiрнали колись давно, коли мiй батько ще й сам був хлопчиною.
      Отож не дивно, що уявлення про будь-яку рiчку складалося у мене за нашою Кодимою, - тихою, теплою, i чомусь вiчно заспаною. Може, тому й ця заблудла в тайзi рiка Далекого Сходу iз загадковою назвою Амгунь так вражає мене зараз. Бурхлива рiчка посеред блакитно-сивої тайги... Навiть тепер, у липнi, вiд неї вiяло крижаним холодом.
      2.
      Постоявши бiля порогiв, я пiднявся на узвишшя неподалiк берега i раптом побачив у долинi, що пiдступала до рiки, великого, красивого оленя. Учора, коли ми їхали тягачем iз села Тургай, батько вже показував менi невеличку череду цих тварин, якi пiднiмалися схилом хребта до перевалу. Я був такий вражений видовищем, що батько не стримався i пообiцяв узяти з собою у тайгу. Й ось ще одна несподiвана зустрiч...
      Я причаївся за модриною, й олень, напевне, не помiтив мене. Або вiдчував, що людина занадто далеко i не може загрожувати йому. Ось вiн наблизився до невеличкої затоки, високо пiдняв голову, сторожко роззирнувся i, тiльки переконавшись, що нiяка небезпека на нього тут не чатує, припав до води. Та раптом щось стривожило тварину. Вона пiдвела голову, на якусь мить завмерла, потiм раптом знервовано "затанцювала" якийсь незбагненний танок, а ще через хвилину зникла в прибережних хащах.
      Але в цей час я уже стежив не так за оленем, як за хлопчиною, якого помiтив на схилi долини. Щойно олень почав пити воду, хлопчина, скрадаючись, наблизився до нього, пiдвiвся i скинув руки - якийсь дивний жест, якого я не мiг збагнути. Коли ж хлопчина наблизився до тварини ще на кiлька крокiв i знову повторив той жест, я зрозумiв: вiн вдає, що цiлиться з рушницi. "Полює" на оленя - ось що вiн робить!
      - Гей, Робiнзоне, ти погано цiлишся! - гукнув я, тiльки-но хлопчина пiдняв свою "рушницю" втретє, намагаючись "уполювати" оленя, що втiкав.
      Хлопець рiзко озирнувся й опустив руки.
      - I що, ти справдi наважився б стрiлити в нього? - запитав я, пiдбiгши до "мисливця".
      - Якби тiльки мав рушницю, - твердо вiдповiв незнайомець.
      Це був широкоплечий i досить-таки мiцний хлопчина, а коротка, пiдбита хутром брезентова куртка ще й додавала йому дорослостi i поважностi. Густе чорне волосся спадало йому на очi, i, щоб бачити мене, "мисливець" схиляв голову майже на плече i якось дивно косував.
      - Ти що, не радий моїй появi? - досить миролюбно запитав я, не бажаючи прощатися з ним, не познайомившись.
      - Не стояв би тут, не заважав полюванню... - непривiтно пробурчав хлопець.
      - Якому це полюванню, диваче?! У тебе ж нема рушницi.
      - Все одно це - полювання, - погордо вiдповiв "мисливець". - Невже ти не знаєш, що нiхто не виходить на звiра просто так, одразу? Спочатку вчаться, тренуються... Я переслiдував цього оленя вiд Чомкенської западини, вiдтодi, як "поранив" його. Ну, не насправдi поранив, ти розумiєш... Я здогадувався, що вiн подасться до рiчки, тому пiшов навперейми, навпростець. Мiй дiд так i каже: "Вчись розгадувати шлях звiрiв, розумiти їх повадки". I я розгадав шлях цього оленя. А якби ти не завадив, мабуть, пiдкрався б до нього й на полiт аркана.
      - "Полiт аркана"? Що це означає? Вперше чую.
      - У нас усi так кажуть, - стенув плечима хлопець, дивуючись моєму незнайству. - Ти хiба не звiдси, не з Нордана?
      - З Нордана. Але ми з матiр'ю тiльки вчора прилетiли сюди. З України. Мiй батько працює тут iнженером-будiвельником. Ну а ми гостi. У мами вiдпустка, у мене канiкули.
      - I ти нiколи в життi не бачив, як полюють?
      - Я живу в мiстечку. А навколо степ, поля. Нiякi звiрi там не водяться. Хiба що зайцi.
      - I не вмiєш кидати аркан?
      - У нашому мiстечку цього, мабуть, не вмiє нiхто.
      - На "полiт аркана" - це на вiдстань, з якої можна заарканити оленя. Стрiляючи з такої вiдстанi, жоден мисливець не промахнеться. А взагалi, мiй дiд Аян вважає, що справжнiй мисливець повинен цiляти з "польоту кулi", тобто, доки сягає пострiл. Он батько мiй полював на соболя, цiляючи в око. От тiльки загинув вiн. У тайзi загинув, позаминулого року. Тепер дiд хоче, щоб я теж став мисливцем. Ще вправнiшим, нiж батько.
      - А я, мабуть, не наважився б убити оленя. Рука не пiднялася б.
      Хлопчина здивовано глянув на мене i, подумавши трохи, стенув плечима.
      - Це добре. I нiколи не треба стрiляти в дичину, якщо ти не справжнiй мисливець, i якщо можеш прожити, не полюючи. Так вважав мiй батько. Я чув, як вiн казав це студентам-практикантам. Тебе як звуть?
      - Валерiй.
      - Валерка? - перепитав хлопчина. Й, усмiхнувшись, поплескав мене по плечу. - А мене - Чингiс. Чингiс Курун. Он, за тим пагорбом, є нанайське селище Еймон. Я - звiдти. Але ми з хлопцями часто буваємо у Норданi. Ну а ти обов'язково навiдайся до нас, в Еймон, покажу красивi мiсця. I з дiдом своїм Аяном Куруном теж познайомлю. Ти ще почуєш про нього, його звуть Вiчним Мисливцем. Дiд чудово знає увесь наш край i безлiч цiкавих iсторiй. Тепер йому вже за сiмдесят, дуже старий. А колись був найкращим мисливцем Далекого Сходу. Так усi кажуть. Та й зараз вiн ще iнодi виходить на полювання, або збирає в тайзi трави та корiння, якими можна лiкуватися.
      - Ну от, бачиш, з дiдом тобi вже пощастило, - всмiхнувся я. Цiкаво було б поговорити з ним. А що завадив тобi "полювати" - пробач. Хто ж мiг подумати?..
      - Нiчого, зате познайомилися. Той, з ким познайомишся на полюваннi, стає найкращим другом. До речi, вчора дiд Аян пообiцяв, що незабаром пiдемо до ущелини Чин-Чак, де знаходиться Шаманська печера. Якщо хочеш, я спробую вмовити, щоб узяв i тебе.
      - Чин-Чак? Нiколи не чув такої назви. I про печеру - теж. Там щось цiкаве?
      - Цiкаве?! - обурився Чингiс. - Ще й питаєш! Це ж найтаємничiша печера з усiх, якi тiльки є на Далекому Сходi. I шлях до неї знають лише кiлька старих мисливцiв. Ранiше шамани забороняли навiть наближатися до неї, мовляв, кожен, хто наважиться увiйти до печери, обов'язково загине. Отож, мiй дiд, мабуть, був першим iз нашого селища, хто порушив цю заборону. Вiн побував там кiлька разiв i тепер, напевне, вже нiхто не знає цього пiдземелля краще за нього.
      - Але брати тебе з собою побоювався?
      - Вважав, що занадто маленький, - зiтхнув Чингiс. - Казав: "Спочатку вистеж дикого оленя та пiдiйди до нього на полiт аркана... Щоб усi побачили, що ти вже мисливець. I щоб ти сам повiрив у це". Й ось сьогоднi менi нарештi вдалося пiдiйти на полiт аркана. Тiльки сьогоднi.
      - Так он що це за "полювання" у тебе було! - розсмiявся я. Нiколи б не здогадався, що тебе примусило гасати тайгою.
      - Тепер ти знаєш усе i годi про це. Вiд сьогоднi ми - друзi. Обов'язково попрошу дiда Аяна, щоб дозволив приєднатися до нас. Не бiйся, Шаманська печера не так уже й далеко звiдси.
      - Не варто просити, все одно взяти мене Вiчний Мисливець не погодиться. Адже тайги я зовсiм не знаю.
      Чингiс замислено помовчав. Вiн i сам засумнiвався.
      - Нi, чому ж... Якщо повiрить, що ми справжнi друзi. Ну, звичайно! Дiд Аян не захоче ображати мого друга.
      3.
      Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розi, неподалiк будинку, в якому знаходиться наша квартира.
      - А куди це ти зник з-за столу? - стривожено запитав вiн. - Ти ж, мабуть, i не поснiдав, як слiд. I взагалi, що за манера?
      - Я поснiдав, усе гаразд. Рiка тут у вас дуже красива, а за нею - гори. Ми ж будемо в Норданi тiльки мiсяць, а хочеться встигнути побачити все, що тiльки можна.
      - Ну хiба що... - повiльно вiдступав батько. - I все ж, ти, старенький, попереджай. - "Стареньким" батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось менi. - Ясна рiч, ти вже дорослий i вiльний у своїх дiях. Але, знаєш, тайга є тайга.
      Таким, у штормiвцi, вiн менi подобається ще бiльше, нiж завжди. Атлетичний, трiшечки схожий на Жана Маре... От тiльки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його "задерикувата" стрижка лишається для нього "модною" ще з iнституту, вiд тих часiв, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тiльки дивуватися, чому це матерi вона здається "несолiдною". Напевне, вона просто не розумiється на чоловiчих стрижках. А може, i їй теж хочеться, щоб вiн бiльше був схожий на вiдомого актора?
      - А я оце щойно познайомився з одним хлопцем iз нанайського села.
      - З Еймона? - здивувався батько. - Коли ти встиг?
      - Його звуть Чингiсом. Обiцяв, що завтра чи пiслязавтра завiтає до мене в гостi. Як нас розшукати - я пояснив. До того ж, вiн обiцяв познайомити мене зi своїм дiдом.
      - О, то це, напевне, внук Аяна, Вiчного Мисливця.
      - Вiн. Як ти здогадався?
      - Про хлопчину я тiльки чув, але з Вiчним Мисливцем знайомий досить давно. Цiкавий чоловiк. Був провiдником кiлькох геологiчних експедицiй, добре знає кожну стежину. Та й менi теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордонi вiчної мерзлоти. I трапляються мiсця, де грунт розмерзається так, що будiвля може увiйти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожнiй долинi, ущелинi, свiй мiкроклiмат. I будiвельник повинен знати його особливостi, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сходi.
      - А ще ти хочеш, щоб я став будiвельником, - додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким вiн мрiє побачити свого сина.
      - I станеш ним, - цiлком серйозно пiдтвердив батько. - Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професiї?
      - Проти, але не принципово, - намагаюся звести все на жарт.
      - Отож бо, - невизначено якось пiдсумував батько. - I в Норданi тобi сподобається. Але люди якi! Мужнi, мудрi. У цьому краю, в тайзi та в горах, саме життя примушує людину мудрiшати. Ось так.
      Я вдячний батьковi, що вiн умiє говорити зi мною, як з рiвним. Навiть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б мiж нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячостi i тактовностi сказати: "Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною..."
      Якось, усвiдомлюючи свою провину, я навiть порадив йому: "Та дай менi добряче, i не псуй собi нерви. Адже я заслужив". Але вiн розважливо похитав головою: "Бачиш, старенький, можливо, тобi й справдi варто було б надавати, але вiк наш такий - суцiльної дипломатiї". I, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стiл iз намальованою на ньому шахiвницею, тому що майже всi нашi "чоловiчi розмови" точилися за шахами. Так було...
      А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повiльно виростає просто посеред тайги на околицi Нордана. Селище, в якому ми всi поки що живемо - тимчасове, це селище будiвельникiв. А справжнє мiсто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент унiвермагу, навпроти зводиться лiкарняний комплекс. Ну а восени до мiста пiдiйде залiзниця й отодi воно по-справжньому оживе. I це вже завдяки колiї мають з'явитися згодом шахта i збагачувальний комбiнат. Отож, у майбутньому в Норданi житимуть здебiльшого залiзничники, шахтарi та робiтники комбiнату. А самi будiвельники його в складi свого тресту "Укрбуд" повернуться на Україну. Втiм, повертатимуться не всi. Хто забажає - залишиться тут.
      - Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутнiй норданець? Звiдки вiн тут взявся?
      Я озирнувся i побачив у дворi школи високого чорнявого парубiйка, що стояв iз молотком i стамескою в руках бiля вкопаного в землю стовпчика, на макiвцi якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голiвку. А неподалiк виднiвся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.
      - А, здоров, Романе, - привiтався батько й одразу ж пояснив менi: - Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будiвельного iнституту. Iз Карпат вiн, з родини рiзьбярiв. Оцей гномик, та ще он лiтачок i прикрашений рiзьбленням ?анок - його робота. Вiн тут у нас i за теслю, й за рiзьбяра, i за скульптора.
      - Ну-ну, не перехвалюйте, - озвався Роман.
      - Та ж iстину кажу, - стенув плечима батько. - А це - Валерiй Любич, мiй син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будiвельник Далекого Сходу.
      - Як воно буде в майбутньому - не знаю. А тому раджу: вiддавайте його до мене в учнi, i через два тижнi вiн стане кращим теслею Нордана.
      - Ти вважаєш, що його треба в учнi?.. - менi здалося, що батько запитав це цiлком серйозно. - А що? Можна. Шкода тiльки, що вiн буде тут лише мiсяць.
      - Нiчого. За мiсяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.
      - А що, справдi, все може бути... - розвiв руками батько. I, вже звертаючись до мене: - Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобi буде цiкавiше. А на будову зазирнеш з обiду, тодi й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз менi треба в управлiння.
      4.
      Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких "гномикiв". Працюємо поруч, але час вiд часу Роман вiдривається вiд роботи, пiдходить до моєї деревини i довго й прискiпливо оглядає її.
      - Вже краще, вже краще, - задумливо каже вiн, черговий раз пiдправляючи рiзцем лiве плече "гномика", з яким менi не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене i вiд того плечi "чоловiчка" стають такими, нiби їх поорали добряче притупленим плугом. - Тiльки не гемсели молотком так, нiби хочеш розрубати деревину. Тут потрiбна вдумлива витримка. Вiд тiєї митi, коли взявся за рiзець - ти вже майстер. Принаймнi повинен почуватися ним. Iди-но сюди, - пiдводить до невеличкої статуї "Баби-Яги", що лежить у комiрчинi, яка править йому за майстерню.
      Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене "обличчя" баби: її кiстлявi руки з розчепiреними пальцями-корiнцями, худющi згорбленi плечi i менi не вiриться, що її вирiзьбив Роман.
      - Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.
      - Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.
      - А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.
      - Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: "Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево..." Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.
      Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її "красу i мудрiсть". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.
      Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.
      - Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?
      - Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.
      - Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.
      Залишившись один, я ще раз уважно оглядаю усе, що встиг зробити Роман Чорногора, потiм повертаюся до свого Гномика i починаю працювати ще стараннiше. Як це добре: я поїду, а тут залишаться "чоловiчки", яких я сам витесав. I школярi милуватимуться ними. А коли-небудь повернуся сюди, згадаю цi днi, згадаю, як працювали вдвох iз Чорногорою...
      Замрiявшись, я не одразу й помiтив, що бiля огорожi зупинилася якась дiвчина, отож навiть не знаю, чи довго вона спостерiгала за мною. Випадково пiдводжу голову i бачу: стоїть просто передi мною. Майже мого зросту, смаглява, з величезними, фiолетовими якимись, очима... А дивиться на мене так, нiби я щойно вийшов з "лiтаючої тарiлки". Та й одягнена, нiби ми не в тайзi, а на телевiзiйному блакитному вогнику: зеленi брюки, модна зелена куртка з каптуром i безлiччю непотрiбних блискавок, чобiтки... Може, через одяг, та ще через фiолетовi, наче двi чорнильнi плями, - очi - ця "зiрка естради" й не сподобалась менi.
      - Зоопарк зачиняється, - насмiшкувато окидую її поглядом. - У гiпопотама обiдня перерва. Раджу вiдiйти вiд клiтки.
      - Ой, як смi-шно-о... - зашарiлася дiвчина. Проте вiд паркана не вiдiйшла.
      - Смiшливих полюбляє макака, через двi клiтки налiво. I за тi ж грошi. Бачиш же: людина дiлом зайнята. А все одно стоїш i заважаєш, заважаєш...
      - Не знаю тiльки, хто кому, - враз спалахнуло дiвча. - Щодо мене, то я стою тут щодня. I Чорногора мене не проганяє. А тебе тут нiколи й близько не було.
      Я вiдклав молоток i замислено почухав потилицю. Якщо це справдi так, i дiвчина буває тут щодня, то проганяти її не маю права. I взагалi, якщо її послухати, виходить, що зайвий нiбито я, бо невiдомо звiдки взявся.
      - Ну, якщо ти прийшла подивитися, як працює Роман...
      - Не на тебе ж, - в'їдливо вiдповiла дiвчина i вiдiйшла попiд огорожею трохи далi. Щоб побачити гномика, але не бачити мене.
      Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.
      - А Чорногори нема, - кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього. - I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.
      - Ха-ха!.. - трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.
      - Що тут такого? - стенаю плечима. - Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.
      - А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.
      - Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.
      - Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча. - Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.
      - Ким-ким?!
      - Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе. - Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. - Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?
      Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.
      - Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.
      - Хто це тобi сказав?
      - А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.
      - Оце життя! - замислено кажу я. - Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?
      - Ну що ти... - вже цiлком по-дружньому каже дiвчина. - На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?
      - Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?
      - З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.
      - Батько, напевне, будує комбiнат?
      - Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина. - А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?
      - Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.
      - Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?
      - Валеркою.
      Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.
      - Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?
      - Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.
      - Ну, цього хотять усi хлопцi, - стенув я плечима.
      - Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?
      - Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн - для самогубцiв.
      - Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.
      Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!
      - Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою. - Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.
      - Та що ти кажеш? - раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi. - I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? - розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi. - Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?
      I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.
      5.
      "...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика. - "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"
      Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.
      Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.
      - Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана? - весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя. - Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.
      - Та невже?! - вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.
      - Слухай, а може, це навiть добре, що вона така? - кажу Чорногорi. - Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...
      - Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
      - Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я. - А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
      Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
      - А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.
      - Он як! Вiзит ввiчливостi. - I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. - Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
      - Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.
      - Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
      - Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
      - Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман. - Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
      Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
      - От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. - Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.
      - I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда? - допитуюся в нього.
      - Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман. - Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
      - Навiщо ж ти так ризикував?
      - Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.
      - Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
      - I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
      - Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман. - Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
      - Ще й фiльм, напевне, про вiйну... - вже не можу приховати заздростi.
      - Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. - Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся. - Справдi не лякає, - задумливо додав Роман. - 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
      6.
      Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
      - Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
      - Та батька розшукую.
      - Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
      - Любича, - кивнув я.
      - Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист. - Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
      Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
      - Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
      Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
      - Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли? - одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
      - Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
      - До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
      - А, ну хiба що так... - розсмiявся батько Iнги. - Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
      Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.
      Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч - будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.
      Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.
      Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще - бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".
      Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", - подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв - такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...
      - Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш? - спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни. - Чи, може, з дороги збився?
      - Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу? - нiяково розвiв руками батько Iнги. - На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.
      - То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, - так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. - А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?
      - Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.
      - "Просто їду собi, - передражнив "шкiпер-iноплалентянин". - Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.
      Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.
      - Ну то й що? - стенув плечима Микола Матвiйович. - Слiд як слiд. Гусеницi - вони є гусеницi, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, i не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
      - Та бачу, що тайга, чоловiче добрий, - вiдповiв Влас Кирилович. - Але в тiм то й рiч, що тайга. Не степ, не чорнозем... Тут усе життя жеврiє на тонесенькому верхньому шарi грунту. Тiльки вiн живий, бо одразу пiд ним - метри вiчної мерзлоти. I там, де ти "проорав" своїми гусеницями - теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому мiсцi знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят рокiв. Пiввiку людського ця земля буде мертвою - розумiєш ти це чи нi?! А скiльки таких бульдозерiв-тягачiв "гуляє" зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо "переоремо" отак тайгу, вимруть рослини, втече звiр, зникнуть птахи - i матимемо тисячi гектарiв чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи нi? - i я завважив, що, запитуючи це, вiн дивився не на Миколу Матвiйовича, а саме на мене. Щоб передусiм саме я зрозумiв, якої шкоди ми завдаємо тайзi своєю необачнiстю.
      Менi навiть хотiлося вiдповiсти: "Так, зрозумiв". Але стало шкода батька Iнги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я вiдчував, що зайвий при цiй розмовi, i почувався нiяково.
      Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирiшив, що висловив усе, що повинен був висловити, i пiшов далi своєю дорогою. А Микола Матвiйович, висунувшись з кабiни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслiд.
      - I чого вiн ото сполошився? - мовив я, коли, тяжко зiтхнувши, батько Iнги знову повiв тягача до залiзницi. Менi хотiлося якось розраяти Миколу Матвiйовича, адже, напевне, вiн почувався нiяково ще й передi мною. - Подумаєш: проїхали не тiєю дорогою.
      - Та нi, хлопче. Взагалi-то вiн має рацiю: на цю тайгу як подивитися... Вона нiби й величезна, вiковiчна та ще й сувора така, що людинi в нiй усе на погибель. А придивившись до неї, помiркуєш - i вiдкриється тобi, що вона ще й нiжна, беззахисна. От i виходить, що по сутi Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навiдувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Iдо стосується тайги й усiлякої там гiрської порослi. А запросили його до Нордана, бо дивна рiч коїться. Коли закладали селище - чималий шмат лiсовики викорчували. Навiть тiєї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому мiстечку голо, наче на мiському пустирищi. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша - з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кiлька саджанцiв, а вони раз - i всi до одного загинули. Посадили минулого - те ж саме. "Що ж таке? - думаємо. - Навколо мiльйони дерев, а ми саджанцi врятувати не годнi. Щось тут не те. - Помудрували, помудрували, а робити нiчого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав... Ну що, каже, деревця повиннi поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повiтря i грунту, на певну глибину, i густiшою частиною крони на пiвдень... а головне, треба точно визначити мiсце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордонi поясу вiчної мерзлоти. Одне слово, хоч стiй - хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги - тайга. Тисячi дерев. Нiхто їх не садив, нiхто не доглядав. Без учених i їхнiх наукових дисертацiй поприймалися. "Як же так? питаємо. - Якщо умови такi суворi, а шансу вижити в деревця такi мiзернi, то звiдки взялася тайга?" А вiн: "Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолiтнiй досвiд таких насаджень. Що ж до людини, то досi в нашiй тайзi дерев нiхто не садив. Просто на думку нiкому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати - цього ми швидко навчилися. А садити у цiй зонi - оце ви першi спробували..." Ось такi, брате мiй, справи, - зiтхнув Микола Матвiйович.
      I тiльки тепер я помiтив, що бульдозер наш знову рухається путiвцем.
      - I що, навiть вiн, учений, посадити як слiд не зумiв? засумнiвався я.
      - Та не змiг же, - розсмiявся батько Iнги. - Каже, що для цього треба скликати всiх учених Сибiру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термiн посадки. Приблизний термiн, звичайно.
      - Дiла! - кажу. - Побачивши вперше тайгу, я навiть позаздрив: щастить же людям - тайга, лосi, полювання, риби в рiчках!..
      - Та воно так у життi виходить, що й полювати можна i вогнища розкладати, але все треба робити з розумом. А ось розуму нам не завжди вистачає.
      - Просто думати лiньки. По собi знаю. Над усiм думай, мудруй... Це не для мене. Особисто я влiтку звик вiдпочивати. У мене канiкули.
      - Ти це що, серйозно? - здивовано глянув на мене Микола Матвiйович.
      - Та нi, так, щоб розважити вас. А цей Влас Кирилович, вiн що, якийсь великий начальник?
      - Та як тобi пояснити? В начальники вiн нiколи не вибивався. Але хiба справа в посадi? Усе життя Влас Кирилович був мисливцем. Всього-на-всього мисливцем. Так само, як батько, дiд. Кажуть, що хтось iз прадiдiв його прийшов сюди ще з козацьким загоном, одразу пiсля Хабарова. Влас Кирилович пам'ятає, що його предки були першими в цьому краю. Тому й нелюбов до браконьєрiв, до винищувачiв тайги в нього особлива. Знаєш, вiн навiть книжку про наш край написав. Я читав її. Багато дивного дiзнався про цю землю. Оповiдач вiн, скажу тобi, вправний.
      - Напевне, вiн був тут провiдником? Провiдники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.
      - Як Дерсу-Узала? - замислено перепитав Микола Матвiйович. - А що, був i провiдником. З кiлькома експедицiями ходив. Iнженерiв, якi визначали трасу Байкало-Амурської магiстралi, вiн водив - це я достеменно знаю. Кажуть, що сили вiн був дивовижної. В молодостi, звичайно. Кiлька разiв сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурiйських тигрiв-людожерiв полював. Та й молодих тигрят для зоопаркiв вiдловлював. Мужнiй, чесний чоловiк. Такий умiє брати вiд тайги, але й оберiгати її вiд легковажних людей, якi живуть тiльки сьогоднiшнiм днем, теж умiє. Що я тобi скажу? Почути вiд такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловiк говорить правду.
      Микола Матвiйович помовчав, кiлька разiв зиркнув на мене краєм ока i раптом сказав:
      - Не знаю, чи такий вiн, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку - могло б вийти цiкавiше, нiж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!
      - Я?! - вражено перепитую Миколу Матвiйовича.
      - Ну, не зараз, не зараз. Коли пiдростеш, пiдучишся. Хлопчина ти допитливий - придивляйся, запам'ятовуй.
      Я висунувся з трактора й озирнувся. Менi хотiлося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тiльки вервечку куряви за трактором, високi модрини обабiч шляху та зграю птахiв над верховiттям.
      Микола Матвiйович уже сказав, що пiд'їжджаємо до корпусiв комбiнату, який будували неподалiк залiзницi, проте я все ще озирався назад, щиро вiрячи, що на дорозi, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: "Таку дорогу i так зiпсували!"
      Ще у вiкно бачу, що вся рiвнина навпроти нашого будиночку бiла. Не вiрячи очам своїм, вискакую тiльки в сорочцi i розгублено роззираюся. Бiла трава, бiле камiння в низинi, бiлi дерева понад рiчкою пiд бiлими горами. I лише ягоди на кущi, що дуже нагадує кущ калини, - яскраво червонi. Якiсь неймовiрно червонi у цiй вкритiй iнеєм долинi.
      Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку i в'язану шапочку й поспiшаю на рiвнину. Чому все взялося iнеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпнi?
      Спускаюся в долину, звiдки, у промiжок мiж деревами, видно сiру смужку рiчки. Схил долини став слизьким, i я одразу ж падаю, пiдводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гiрськолижник, i знову падаю. А пiдводячись, бачу перед собою двi дiвочi постатi, якi поступово вимальовуються на тлi бiлої гущавини. Помiтивши мене, одна з дiвчат зупиняється, а друга звертає убiк i бiжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впiзнаю - це Iнга. На диво, менi здається, що вона теж уся з iнею. Може, це її притрусило снiжинками з гiлок? Або ж я втратив здатнiсть розрiзняти предмети на цьому слiпучо-бiлому просторовиську?
      - Валерко! - гукає Iнга. - Пiдведися, застудишся!
      Я дивлюся на Iнгу, не бажаючи вiрити, що чую її голос, i чомусь продовжую сидiти на вологому крижаному килимковi трави мiж пеньками i камiнням.
      - Пiдведися! - наполягає Iнга, наближаючись до мене. I я виразно бачу її радiсну усмiшку. - Глянь на пагорб по той бiк рiчки. Там оленi.
      Тiльки тепер пiдводжуся i бiжу назустрiч дiвчинi. У неї чорне розпущене волосся. На нiй жовта куртка i блакитна, пов'язана замiсть шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася бiлою-бiлою? Ага, мабуть, тому, що ця снiгова пустеля освiчувала її слiпучо-бiлим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.
      Тим часом подруга Iнги вже пiднялася на узвишшя i звiдти стежить за нами. Менi чомусь здається, що зараз вона заздрить Iнзi. I менi теж.
      Дiставшись берега, я справдi побачив трьох оленiв. Вони стояли досить далеко вiд нас, лiворуч, по той бiк рiчки, на узвишшi, i сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кiлька оленiв.
      - Ага, тепер я розумiю, - каже Iнга. - Он той, що стоїть першим, їхнiй ватажок. Вiн стежив за нами i не кликав iнших, аж поки не помiтив, що ми з Маринкою пiшли геть.
      - Шкода, що тут нема Чингiса. Це хлопець iз сусiднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Вiн, напевне, спробував би пiдкрастися до череди на пострiл рушницi.
      - Що ти?! Хiба їх можна полювати? Глянь... Нi, ти тiльки глянь, якi вони! Красивi, гордi. Нi вiд кого не залежнi.
      Тим часом ватажок, що досi пильно стежив за нами, уже пiдступив до краю пагорба i, задерши голову, прикрашену плетивом рiг, хрипко заревiв, наче поранений сурмач, що скликав пiд знамена рештки стомленого битвою вiйська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще бiльша небезпека? Чи, може, навпаки - не треба боятися людей, якi по той бiк рiчки, бо вони не мають при собi палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вiчний Мисливець, можливо, вiн зрозумiв би смисл того заклику.
      Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.
      - Напевне, якийсь олень вiдстав, - стиха проказала Iнга.
      - Так, вони когось чекають.
      Я глянув на пагорб, потiм на оленiв, а коли знову перевiв погляд на узвишшя, побачив... двох вовкiв. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по слiду i чекав їх. Вiн переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, вiдiслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустрiти переслiдувачiв.
      Я легенько пiдштовхнув лiктем Iнгу i кивком голови показав на вершину. Дiвчина стиха зойкнула i вiдступила за мене. Я не вiрив, що вовки можуть переправитися через рiчку, поки тут стоять сильнi оленi-самцi, i тому навiть не злякався. Оленi захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.
      Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, - мабуть, це були вовк i вовчиця - i, як менi здавалося, сумно дивилися на своїх мiцнорогих суперникiв, що ревли i, грiзно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.
      - Вовки кинуться на них, - майже пошепки мовила Iнга. - Кинуться, i ми не зможемо врятувати.
      - Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А може, бояться, що оленi нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вмiють плавати.
      - Нi, вони таки нападуть. Ось побачиш.
      - Не бiйся.
      - Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?
      - Звичайно.
      - А чому вовки не бояться нас?
      - Теж зрозумiли, що ми не мисливцi та й знаходимося занадто далеко вiд них. А може, вони дуже голоднi. Такi голоднi, що втратили страх.
      Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи вiд берега, вовки раптом зникли. Нi я, нi Iнга навiть не встигли помiтити, коли i куди вони щезли. Наче й не було їх там нiколи, наче це вони всього лиш привидiлися нам. Напевне, ми так i вирiшили б, якби не оленi, що, дочекавшись утечi хижакiв, знову задерли голови i, не поспiшаючи, задоволенi собою, подалися в тайгу.
      Ми поверталися до селища. Рука Iнги виявилася у моїй руцi. Вона була теплою i нiжною, i я страшенно боявся, що дiвчина от-от схаменеться й вивiльнить її.
      Ми йшли бiлою долиною до бiлого узгiр'я, край якого чорними граками повсiдалися незграбнi будiвлi тимчасового мiстечка.
      8.
      Уже заходить сонце. Менi час повертатися додому. Та й Романовi теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивнiй колодi у дворi школи i милуємося долиною, що пролягає мiж узвишшям, на якому будується мiсто, а за ним - гiрничо-збагачувальний комбiнат й Амгунню. Тайги в долинi нема, тiльки невеличкi острiвцi модрини i кедра, посеред яких сiрiють пiд призахiдним сонцем кострубатi вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замкiв. А праворуч - гребiнь невисокого хребта, який пiдступає до нашого берега рiчки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею мiж двома скелями, як палаючий човен, що застряг мiж кам'яними брилами i тепер догоряє там, покинутий напризволяще.
      Я вже знаю, що, пройшовши путiвцем, прокладеним попiд скелею, невдовзi опинишся у досить великому мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, "столярку". А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон - одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.
      Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:
      - Пам'ятаєш, - кажу, - ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?
      - Я все пам'ятаю.
      - I попросимо, щоб повiв до неї.
      - I таки попросимо, - киває Роман.
      Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.
      - I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.
      - Завтра - нi. Наступної недiлi - це вже реально.
      - Чому не завтра? - наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.
      Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.
      - Здається, ти хотiв познайомитися з Вiчним Мисливцем, - стиха проказав вiн, киваючи у бiк старого. - Вiн перед тобою.
      - Валерко! - ще здалека гукнув Чингiс. - Ми до тебе. Познайомся, дiду, це - Валерка. А це мiй дiд Аян! Ми гостювали у тiтки, i вiн погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тiльки, що обмаль часу, - додав Чингiс, уже пiдiйшовши до нас. - Треба повертатися в Еймон.
      - Кажуть, що ви оживляєте дерево? - мовив дiд Аян до Романа. Вiн трiшечки вiдстав вiд онука, але все одно йшов досить швидко, i щось не помiтно було, щоб вiн стомився.
      - Та де там оживляємо?! - знiтився Роман. - Так, намагаємося вирiзьблювати якiсь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвiр'ї дитячого садка.
      Поки Вiчний Мисливець оглядав Романовi витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порiзане зморшками, що важко збагнути, якi почуття вiдбиваються на ньому. I тiльки по тому, як обережно вiн торкався статуеток i щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозумiти, що Романовою (та вже й моєю) роботою вiн таки задоволений. Вiчний Мисливець справдi був досить старий, i менi навiть не вiрилося, що в такому вiцi ще можна ходити в тайгу на полювання.
      - Ну от, я все побачив, - мовив тим часом Вiчний Мисливець, закiнчивши свiй огляд. - У кожного дерева - своя мудрiсть, i ти, хлопче, забув твоє iм'я... - А коли Чорногора назвався, продовжував: - I ти, Романе, вiднаходиш цю мудрiсть, показуєш її людям...
      Вiчний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумiв його не через це. Просто не одразу збагнув, що вiн має на увазi, кажучи про "мудрiсть" дерева.
      - Ти знаходиш у ньому риси тварин i людей, якi колись давно жили на цiй землi, - продовжував дiд Аян. - I яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свiжого пня, спробуй "прочитати" його i ти дiзнаєшся про засушливi лiта i про лiта дощовi та снiжнi, про вiк дерева, його хвороби, i про грунт, що дiстався йому. I, чим досвiдченiша людина, тим бiльше вiдкривається їй у "книзi життя" дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цiй тайзi має свою пам'ять...
      Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.
      - Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...
      - Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. - I про печеру не забув. Так що не сумуй!
      - Чекатиму! - вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
      - Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.
      - Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! - бiдкався я. - Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
      - ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. - Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. - А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.
      9.
      Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".
      - То хiба про це треба говорити пошепки? - дивувався я.
      - Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман. - Отож давай, твори...
      Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...
      Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.
      - Ну що, подобається бути скульптором? - запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
      - Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.
      - А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?
      - Ранiше? Здається, нi.
      - Отже, не хотiлося... - задумливо кивнув головою батько. - Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую? - мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
      - Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.
      - Невже говоримо пошепки? - щиро здивувався батько. - Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи - тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.
      - Вiн сказав так?
      - Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.
      - Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив..."
      - Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi "за" i "проти" й подався до будiвельного iнституту.
      - Навiщо? - вражено запитав я. - Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. - I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.
      - Ти так вважаєш? - сумовито всмiхнувся батько. - Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.
      - I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, - м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.
      - А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.
      Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.
      - А ти знаєш, що?.. - кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.
      - Звичайно, знаю, - враз остуджує мене Роман. - Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.
      - Хiба вiн розповiдав тобi про це?
      - Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...
      - Чому ж ти не розповiв цю його мрiю менi? Адже я нiчого не знав. Зовсiм нiчого.
      - Але зрештою дiзнався, правда? Всьому свiй час. Не тепер, то колись, але вiн обов'язково повинен був розповiсти тобi про мрiю, яка не здiйснилася. Приховувати таке вiд сина важко. Хоча й зiзнаватися в невдачi теж нелегко.
      Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.
      - Гаразд, берися за роботу, - першим порушив мовчання Роман. У нас обмаль часу. З дня на день має надiйти виклик iз кiностудiї - i доведеться все кидати.
      - А шкода кидати таке, правда? Навiть заради кiно.
      - Нiчого не вдiєш: у кожного своя мрiя. I я не хочу, щоб довелося зiзнаватися колись перед сином, що моя мрiя теж не здiйснилася. Гордостi в такому зiзнаннi небагато.
      Не слiд було Чорногорi казати так. Пiсля його слiв менi стало прикро за батька. Не треба було йому розповiдати про свою невдачу чужiй людинi.
      Кiлька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, нiби уважно стежу за його рухами. Хоча насправдi думаю про батька. Чому ж вiн ранiше нiколи не говорив про свою мрiю? Невже соромився? I невже я теж не зможу стати скульптором чи рiзьбярем? А стану будiвельником, як батько? Але хiба я мрiяв про те, щоб стати скульптором або рiзьбярем? Хiба це було моєю мрiєю?
      - Як ти думаєш, сам я змiг би завершити цi скульптури?
      - Сам? Не знаю, хоча... Мiг би, напевне...
      - Отже, не вiриш, що змiг би, - безжалiсно пiдсумував я. - Скажи, а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будiвельного, як колись - мiй батько? Теж вiдступаєшся вiд своєї мрiї?
      - Тому що подобається будувати, - вiдповiв вiн, знову помовчавши. Але менi здалося, що мовив вiн це занадто невпевнено.
      - Але ж мрiяв стати скульптором?
      - Чому ти так вважаєш? - всмiхнувся вiн, розумiючи до чого я хилю.
      - Адже мрiяв, - наполягав я на своєму. - Навiщо ж тодi робив би цi скульптури?
      - Звiдки тобi знати, малий, про що я мрiяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, - ще нiчого не значить.
      - А я знаю, чому ти не пiшов учитися на скульптора, - мстив йому за батька. - Тому що злякався.
      - Що-що? - вражено перепитав Роман. - Хто це тобi сказав, що я злякався?
      - Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе нiколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався i мiй батько. Багато людей, мабуть, так нiколи й не зможуть стати тим, ким мрiють, тому що бояться своєї мрiї. Ранiше я не замислювався про це, але тепер...
      - Фi-ло-соф! - безтурботно i поблажливо якось розсмiявся Роман. - А за батька не ображайся. Зiзнаюся: я казав твоєму батьковi, що не варто розкривати своєї таємницi перед тобою. Вiн не послухав мене - i от, наслiдки... Не знаю, вийшов би з мене врештi-решт скульптор чи нi, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професiоналом. Ти знаєш: я вже знiмався в кiно.
      - Дивно, я чомусь навiть забув про це.
      - А я - нi. Якщо зйомки фiльму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалi кину iнститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фiльмi? Скiльки спритностi вимагає iнодi один-єдиний трюк, який на екранi триватиме тiльки мить. I скiльки ризику...
      Я не сперечався. Так, про те, щоб знiматися в кiно, мрiяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кiноактора чи каскадера. I тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:
      - Скажи, а може бути таке, щоб мрiя батька передалася синовi? От батько мiй хотiв бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здiбностi?
      - У життi все може бути. Я ж казав тобi, що у нас в роду всi чоловiки були рiзьбярами i ремесло своє передавали з поколiння в поколiння. Ось i я теж рiзьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати рiзьбярство своєю професiєю я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професiю є коли.
      10.
      Вода здавалася менi крижаною. Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в рiчку i кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрiв за триста нижче водоспаду, рiчка була спокiйнiшою i вже не клекотала на порогах, а тiльки ледь-ледь вирувала на вигинi, тамуючи свiй плин пiд стрiмкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течiєю хлопцi й дiвчата зi студентського загону влаштували собi справжнiсiнький пляж. Були там i Роман Чорногора та Орест Виняр - земляк i найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, менi теж хотiлося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства i сказав: "Давай вiдпочиватимемо сьогоднi удвох, у них своя компанiя, у нас своя. Тут неподалiк є бухта, до якої можна потрапити, тiльки перебрiвши метрiв двадцять рiчкою. Там почуваєшся, як на безлюдному островi".
      Ми роздяглися, пройшли попiд кам'яним виступом й опинилися у невеличкiй затоцi, оточенiй з трьох бокiв крутими скелями. Скiльки я не шукав поглядом проходу мiж ними, але так i не знайшов. До того ж навеснi рiчка, мабуть, затоплювала увесь простiр пiд ними, тому що на кам'янистому березi й досi лишалися два мiнiатюрних озерця, що аж кишiли дрiбною рибою.
      - Ну ось ми й знайшли свiй райський куточок, - задоволене каже батько, придивляючись до моїх нiг, чи не занадто вони посинiли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анiтрiшки не турбує.
      - Якби ми знайшли таку бухту на морi, то назвали б її пiратською, - пiдтакую я. - У таких мiсцях можна спокiйнiсiнько ховати награбованi скарби.
      - Тодi уяви, що ти на морi.
      - I це бухта Флiнта. Стеж за горизонтом - там можуть з'явитися вiйськовi кораблi її Величностi королеви Великобританiї. Доведеться приймати бiй.
      Ми вiдiгрiлися на сонечку, потiм ще трiшки покупалися i знову повкладалися на пласкi каменi, що височiли помiж озерцями. Пiсля крижаної води, каменi здавалися нам розпеченими. Та й день сьогоднi видався напрочуд теплим, градусiв двадцять п'ять. За тутешнiми уявленнями - це майже тропiчна спека.
      - Подивися, скiльки тут каменю, - раптом каже батько, замрiяно оглядаючи крутi схили. - I якого каменю!.. Фортецi можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камiнця не знайдеш.
      - А який пiсок! - iронiзую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будiвництва. - I вода поруч. I глина на тому боцi. Що там ще потрiбно для розчину? Цемент?
      - Ти чого це? - пiдозрiло дивиться на мене батько. - Ми з тобою будiвельники, старенький. Наймирнiша професiя людства. Все гине, лишається тiльки те, що збудоване, що витворене з каменю: пiрамiди, мости, фортецi... Так що звикай: розмова професiоналiв.
      - А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо цi скелi в повiтря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнiсiнько такi ж скелi. Ото дива будуть! Туристiв звозитимуть з усього Далекого Сходу. I ми з тобою неминуче увiйдемо в iсторiю.
      - Разом iз пам'ятником будiвничого безглуздя, - бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. I вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.
      Ми довго грiємося на камiннi, час вiд часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори - вiн обов'язково щось вигадав би i взагалi з ним було б цiкавiше. Або Чингiса. А ще я дослухаюся до пiснi, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течiя.
      Вiдiгрiвши груди й живiт, я лiнькувато повертаюся горiлиць i вже збираюся заплющити очi, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Нi, це була справдi велетенська птиця. I спустилася вона так низько, що я мiг виразно бачити широчезнi сiрi крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрюченi кiгтi... Орел! Загiпнотизований його поглядом, я зацiпенiв. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вiчi! Потiм батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але менi здається, що я лежав пiд його кiгтями нестерпно довго, не маючи сили анi ворухнутися.
      Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але вiн несподiвано розвернувся надi мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронiсся до височезного гiрського хребта, що пiдступав до рiчки з того боку, i тiльки пiсля цих вiражiв повернувся до бухти. Вiн то ширяв, то пiднiмався високо в небо, i пiкiрував звiдти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрiв над нами. I поки вiн отак "розважався", ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разi потреби, повинна була прикрити нас i, стискаючи в руках камiння, чекали нападу.
      - Не вiдходь вiд брили! - гукав менi батько щоразу, коли орел повторював свiй маневр. - Ховайся пiд дашком.
      Проте я так жодного разу й не заховався пiд ним. Цiкавiсть моя виявилась сильнiшою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не мiг не стежити за нею, так вражало мене це "полювання на Островi Циклопiв".
      I коли птиця нарештi зникла за кам'яним гребнем по той бiк рiчки, я випустив з рук камiнцi i знесилено присiв пiд брилою, вiдчуваючи, що весь тремчу вiд напруження.
      - Ну, вiтаю, - усмiхнувся батько, опускаючись поруч мене. - Бойове хрещення ми все-таки витримали.
      - Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.
      Батько справдi подивився на скелю. Потiм на гребiнь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.
      - Чого це вiн?.. - недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.
      - Орлан. Менi вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотiла поживитися нами, - похмуро жартує вiн. Звiрини в тайзi поки що вистачає. Одначе мисливцi розповiдають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дiтей. Голод примушував.
      - I заносили їх кудись?
      - Нi, випадки, про якi розповiдали мисливцi, закiнчувалися щасливо. Птиць вiдганяли дорослi. Але загалом могли б...
      - Як у казцi! - вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.
      - Казки пишуться з життя, - вiдповiв батько, пiдводячись. I раптом вигукнув: - Дивись: он вiн! Знову летить сюди!
      Я пiдхопився. Так, орлан летiв до нас, одначе десь над серединою рiчки вернувся i знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.
      - Мабуть, нам треба пiти звiдси, - сказав я. - Бо врештi-решт вiн таки нападе.
      - Може бути й таке, - погодився батько. - Напевне, там, на однiй з вершин, його гнiздо. А орлани не люблять, коли неподалiк гнiзда з'являються люди. Думаю, що цього разу вiн не збирався нападати на нас, а тiльки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму i вiдступимо. Це його володiння, i нiхто не смiє втручатися в них.
      - А може, приймемо бiй? - враз посмiлiшав я.
      - Не варто, старенький.
      Мабуть, ми так ганебно й вiдступили б. Але за хвилину орлан зник i бiльше не з'являвся.
      - Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, - мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини. - Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.
      Для годиться, а скорiше - на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.
      - Ну, якщо забути нарештi про орланiв... - заговорив батько, коли ми нарештi одяглися i рушили до селища. - У Норданi тобi подобається?
      - Подобається, - вiдповiв я. - Навiть, якщо й не забувати про них.
      - Бачиш, для мене це дуже важливо, - спохмурнiв вiн. - Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?
      - Ми завжди так говоримо.
      - Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!
      - Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?
      - Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. - Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?
      - Не знаю, - невпевнено вiдповiв я. - Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...
      - Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?
      Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.
      - А мати що, категорично? - про всяк випадок запитав я.
      - Не знаю, - стенув плечима батько. - Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн. - Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.
      I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
      - Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько. - I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...
      - У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?
      - I в тебе? - скинув брови батько. - Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.
      - Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?
      - Он воно що?! - розсмiявся тепер уже батько. - В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?
      - Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...
      - Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?
      - Iнгу, - менi аж подих перехопило. - Як ти здогадався?
      Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.
      - I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?
      - У сьомому? - задумався батько. - Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.
      - А ви з матiр'ю були однокласниками?
      - Були. А що?
      - I в якому класi ти вирiшив, що дружитимеш iз нею? Тiльки чесно.
      - Ну, я - це iнша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась менi ще в п'ятому - ти ж не повiриш.
      - Чому? Повiрю. Менi i в п'ятому подобалася. Так, одна дiвчина...
      I тут ми не витримали i тепер уже розсмiялися обидва.
      - Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батькiв не можна, - додав вiн уже цiлком серйозно. - I головне: не надумай проговоритися матерi.
      - Про що?
      - Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...
      - А що, хiба вона й досi не знає?
      - Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.
      - Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?
      - Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!
      I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно. Виходить, що нiчого неймовiрного я собi не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всi, хто тiльки мав iз ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.
      11.
      Хатину Вiчного Мисливця ми з Романом Чорногорою розшукали досить швидко. Але Аяна Куруна там не було. I на невеличкому городиковi його теж не видно було, хоча дверi хатини виявилися незамкненими. Втiм, хтозна, може, тут i не заведено замикати їх. Ми вже розгубилися, не знаючи, де шукати старого, коли хлопчина, що пробiгав стежкою, раптом гукнув: "Дiд Курун на рiчцi! Шукайте його там!"
      Вiчний Мисливець справдi сидiв на пеньку бiля рiчки, курив свою довжелезну люльку i замислено дивився на тайгу по той бiк Амгунi. Неподалiк, мiж кам'яними брилами, лежав невеличкий перевернутий догори дном двомiсний човник.
      - Це ти? - упiзнав мене старий, хоча, здається, й не глянув у мiй бiк. - А хто з тобою?
      - Роман Чорногора. Ви знайомилися з ним у Норданi. Коли приходили з Чингiсом.
      Вiчний Мисливець вийняв з рота люльку i пiдвiв очi на Романа.
      - Старiти став. Таку людину не впiзнаю! Що привело вас до мене, мандрiвники?
      Ми з Романом перезирнулися. I вiн заговорив першим.
      - Чингiс якось розповiдав нам про Шаманську печеру. I казав, що мало хто з Еймона знає її так добре, як ви.
      - Добре її не знає нiхто, - похитав головою Курун. - Я теж. За моєї молодостi навiть пiднiматися на узвишшя, на якому вона знаходиться, вважалося порушенням давнiх звичаїв. Печеру вважали заклятою, i навiдуватися до неї могли тiльки шамани. А ще давнiше шамани постiйно жили в нiй з весни до пiзньої осенi, тому й зветься Шаманською.
      - Але ви все-таки бували там? - обережно поцiкавився Роман, сiдаючи на великий плаский камiнь, що виростав просто з води, наче велетенський гриб.
      - Бував, - ледь помiтно усмiхнувся Вiчний Мисливець. - Потай. Тодi я ще був такий же цiкавий до всього таємничого, як зараз ви. I нiякi страхи та заборони не могли втримати мене вiд цiєї подорожi.
      - А ходили ви туди один? - не стримався я. Менi дуже хотiлося, щоб старий якомога докладнiше розповiв усе, що вiн знає про це таємниче пiдземелля.
      - Нi, удвох. Зi своїм псом Джигаром. Поки вiн був живий, ми всюди ходили удвох. З ним я почувався впевненiше.
      Ми мовчки чекали, що Вiчний Мисливець розповiсть, що ж вiн там бачив, але Курун теж замовк, нiби нi про що цiкаве i не йшлося.
      - Ну i що ж там, у печерi? - знову заговорив Роман, якому теж, мабуть, не терпiлося почути розповiдь.
      Старий ще якийсь час мовчав, потiм похитав головою i сказав:
      - Напевне, я бачив не все, що можна було побачити. Та й розповiдати про неї варто лише легенди. А ходити за ними в Шаманську печеру не треба, їх безлiч. Кожне поколiння складало свої легенди. Не думаю, що знайдеться людина, котра знає їх усi. Я бачив лише три печери цього пiдземелля. Але кажуть, що їх тринадцять. I що iснує кiлька потаємних виходiв. От тiльки де вони?.. А ще кажуть, що в самих печерах є велетенськi прiрви. Схилом однiєї з них можна спуститися до нижнього поверху печер i потрапити у мереживо ходiв. Але кожен, хто наважиться мандрувати ними, обов'язково заблукає i загине. Чув i про те, що в однiй з печер, яка має вихiд назовнi, живе Велика Кiшка. Про цю "кiшку" мовиться в усiх легендах. Вона нiбито живе там тисячу рокiв i всi тисячу рокiв вважається хранителькою таємниць. Не один мисливець, який насмiлювався проникнути в її володiння, загинув вiд кiгтiв. От тiльки живе там ця Велика Кiшка насправдi чи нi, цього я не знаю.
      - Але ж це можна перевiрити, - кажу я. - Давайте спустимося в печеру.
      - Звичайно, - пiдтримав Роман.
      - Ви справдi хочете побувати там? - недовiрливо запитав Вiчний Мисливець, трохи помовчавши.
      - Так, - вiдповiли ми майже одночасно.
      - Отже, просите мене стати провiдником?
      - Просимо, - вiдповiв Роман, дещо повагавшись. Ми не сподiвалися, що Вiчний Мисливець запитає це ось так, прямо, i не знали, як поведеться, почувши наше прохання. - Хiба вам не хочеться побувати там ще раз? Це ж цiкаво. А може, насправдi нiякої таємницi не iснує? Я родом з Карпат. У нас в горах iснує безлiч ущелин, печер, проваль, про якi складено легенди. Але правди в цих легендах не так вже й багато.
      - Ну що ж, - спроквола вiдповiв Курун. - Можливо, в Карпатах воно справдi так. А в Шаманськiй печерi... Нi, не вiрю, що все в тих легендах - вигадка. Кажуть, що через одну з малих печер можна потрапити у Долину Драконiв. I що на крутих схилах цiєї ущелини є малюнки, намальованi мисливцем Уйчаном, в якого вселився Злий Дух. В iнших мiсцях менi доводилося бачити малюнки на скелях. Чому їх не може бути в Долинi Драконiв?
      - Якщо тiльки iснує сама долина? - докинув Роман. - Перекажiть, будь ласка, хоч одну з тих легенд.
      I потiм ми ще довго сидiли на березi рiчки, i Вiчний Мисливець розповiдав про мужнього велета Очина, який, не бажаючи скоритися завойовникам, що прийшли з Пiвдня, з-за Амуру, повiв рештки свого племенi в печери. Довго вiн вiдбивався там зi жменькою своїх воїнiв вiд чужинцiв. А з настанням холодiв вороже вiйсько знялося i, боячись загинути, вiдступило.
      Розповiдав i про шамана Кiгача, який пiсля смертi старого вождя захопив владу над племенем i довго й жорстоко правив ним, заводячи всiх непокiрних до печери, звiдки вони вже не поверталися. I про молодого красеня-мисливця Уйчана, який любив малювати вугiллям на каменях. Побачивши якось його малюнки, шаман (це вже був iнший шаман, не Кiгач) повiв його з собою в печеру. I п'ятдесят лiт не випускав звiдти, примушуючи розмальовувати схили Долини Драконiв. А коли художник зовсiм зiстарiвся, шаман нарештi змилостився i вiдпустив його на волю.
      Проте на волi Уйчан провiв лише три доби. Рiвно стiльки знадобилося йому, щоб дiстатися свого стiйбища, переночувати бiля вогневища, яке лишилося на тому мiсцi, де була його хатина, i повернутися назад до печери. Там вiн попросив шамана дозволити йому знову оселитися в Долинi Драконiв, бо хоче рештки днiв прожити, бачачи свої творiння. Але молодий шаман, син того шамана, який привiв сюди мисливця, сказав, що це творiння Злого Духа, який вселився в нього. I звелiв своїм охоронцям завести художника до печери Великої Кiшки, вiд пазурiв якої Уйчан i загинув.
      Розповiв нам Вiчний Мисливець i про шiстьох партизанiв, яких вiн сам, ще хлопчиком, привiв до печер, щоб урятувати вiд карального загону бiлогвардiйцiв. I подальшої долi яких так досi й не знає.
      Сталося так, що карателi притисли невеличкий партизанський загiн до Болотяного озера, що величезною, майже тридцятикiлометровою пiдковою огинала селище Еймон. Двi доби партизани оборонялися, залiгши на узвишшi довкола руїн старообрядського скиту, а потiм, на свiтанку, дев'ятеро останнiх вирiшили пробиватися через болото до селища. Бiлi помiтили їх вiдхiд i кинулися переслiдувати, але з руїн їх зустрiли вогнем четверо поранених, що добровiльно залишилися прикривати своїх товаришiв. Протрималися вони лише пiвгодини, але все ж таки дали змогу своїм вiдiрватися вiд переслiдувачiв. Серед карателiв не було людини, яка б знала це болото, i вони змушенi були пiти в обхiд. А партизани пройшли. Але тiльки шестеро. Троє загинуло в трясовинi. Один iз них був знайомий з батьком Аяна Куруна. До його хати вiн i привiв своїх товаришiв так, що нiхто бiльше в селищi не помiтив їх появи. Батько Аяна зустрiв їх привiтно, проте нездужав i в провiдники до печери дав їм сина.
      Коли хлопчина повернувся до селища, там уже були карателi. Вони запiдозрили, що Аян мiг провести партизанiв до цього таємничого пiдземелля, проте як не допитували, як не погрожували повiсити, провiдник стояв на своєму: батько хворий, а я ходив на полювання замiсть нього. А сам батько теж мовчав.
      Навiдатися до Шаманських печер Аян з батьком змiг тiльки на четверту добу, коли з селища вийшла остання група бiлогвардiйцiв, якi нiкого не випускали з Еймона. Проте партизанiв вони там не виявили. Гукали, стрiляли... Нiхто не озвався. Знали, що загiн бiлякiв обшукував печери, й один мисливець з сусiднього села стверджував, що там був бiй. Але чим вiн закiнчився, цього нiхто не знає. До Еймона карателi не поверталися.
      За одними переказами партизани нiбито загинули в бою. За другими - загинули, заблудившись в лабiринтах пiдземелля. Проте сам Вiчний Мисливець не бажав вiрити нi тим, нi тим. Вiн i досi не втрачав надiї узнати iстину.
      ...До Нордана ми поверталися мовчки. Мабуть, тому, що думками були десь там, за гiрським хребтом, у страшнiй Шаманськiй печерi, та в Долинi Драконiв, у якiй майже все життя прожив художник-нанаєць Уйчан.
      Не знаю, як Роман, але я почувався щасливим. Стiльки цiкавих iсторiй за один день! А головне - Вiчний Мисливець погодився провести нас до печери. Ми навiть домовилися, що, коли не буде дощу, то вирушимо в цю експедицiю через три днi, у недiлю. Тепер я шкодував, що домовлялися не на завтра. Адже чекати доведеться цiлих три днi.
      12.
      Повертаючись з батьком iз будови, я побачив, що вiд рiчки, навперейми нам, бiжить Iнга.
      - Валерко, почекай! - закричала вона. - Почекай, там!.. Розумiєш, там!..
      Я нiчого не зрозумiв. Але ми зупинилися. Iнга пiдбiгла, проте, глянувши на батька, чомусь знiтилася i, тяжко вiдсапуючись, мовчала.
      - Щось сталося? - стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дiвчина.
      - Нi, все гаразд.
      - Зрозумiло, - кивнув батько. - Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тiльки ти довго не затримуйся.
      Вiн пiшов, а дiвчина роззирнулася i майже прошепотiла:
      - Побiгли до рiчки.
      - Чого?
      - Побiгли. На двi скелi обабiч водоспаду хлопцi поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Бiжiмо пошвидше. Може, вiн передумає, га?
      - А ти хотiла б, щоб передумав? - запитав я на ходу.
      - Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
      - З якого це дива? Вiн же каскадер.
      - Як ти можеш так? - зупинилася на мить Iнга. - Каскадер! Каскадер хiба не людина? її не жаль?
      - Та не про це я. Просто, вiн звик ризикувати. Це буде його професiєю. Вiн сам казав: "Ризик - наша професiя".
      - Хiба цим варто пишатися? Та й сказав вiн це, мабуть, просто так, для переконливостi.
      Коли ми вибiгли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопцiв, якi стояли на березi, бiля пiднiжжя скелi, мовчки стежили, як вiн повiльно iде до скелi на протилежному боцi. Ми з Iнгою зупинилися, стоячи пiд розлогою кроною кедра, i, зачаївши подих, стежили за тим, що вiдбувається над водоспадом. Ось Роман нарештi дiстався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помiтив мене й Iнгу, постояв трохи i знову ступив на стовбур.
      - Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, - стиха проказала Iнга, хапаючись за полу моєї куртки.
      - Вiн випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кiнокамерою.
      - Перед кiнокамерою так не ризикують. Нiхто не дозволить цього.
      - Багато ти знаєш! Нiби не бачиш, як у фiльмах переправляються через водоспади, продираються через палаючi плавнi?
      Я щось доводив їй, не вiдриваючи погляду вiд людини над водоспадом. Але Iнга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарештi досяг берега i хлопцi кинулися обiймати його, Iнга теж застрибала вiд радостi i закричала "ура!".
      - Нiчого особливого, - стенув я плечима. - Теж змiг би перейти.
      - Правда?
      - Ти що, не вiриш?
      - Та нi, що ти? Вiрю-вiрю... Але все ж таки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповiдала тобi, що вiн спускався з цього водоспаду на човнi. I пiднiмався на круту скелю, на яку до нього нiхто, мабуть, не наважувався пiднiматися без альпiнiстського знаряддя... Нi, це якась особлива людина...
      - А я вважаю - звичайнiсiнька. Нiчого особливого в ньому нема.
      - Чому ти так вважаєш? - нашорошено запитала Iнга i, заступивши менi дорогу, здивовано зазирнула у вiчi. - Заздриш? Тiльки чесно: заздриш?
      - Навiть якщо й заздрю...
      - Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна рiч - коли виростеш...
      - Звичайно, витримаю. Але хiба рiч у цьому?
      Напевне Iнга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазi. Але я тiльки безнадiйно махнув рукою i пiшов до селища.
      - У чому ж? - наздогнала мене Iнга. Але, зрозумiвши, що я не маю намiру вiдповiдати, замовкла. Так, мовчки, ми i йшли до самого селища. Хiба ж я мiг пояснити, що заздрю Романовi не тому, що вiн хоробрий, а тiльки тому, що Iнга занадто вже захоплюється ним? Весь час тiльки ним: "Ой, який вiн смiливий! Ой, якi чудовi скульптури вiн вирiзьблює!"
      Бiля будинку, в якому жила Iнга, ми, так i не закiнчивши цiєї розмови, попрощалися, але додому я не поспiшав, дочекався доки надiйде Роман. Вiн повертався у супроводi свого однокурсника, Ореста, i Дмитра Морави, лiкаря зi студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумiв, на кого я чекаю, i пiдiйшов.
      - Ти чого це стежиш за мною, малий? - весело запитав вiн.
      - Та нi, я не стежу. Просто Iнга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну i цiкаво стало. А навiщо ти так?.. Мiг би не втриматися...
      - Є iдея: покласти мiсток через водоспад. Одну колоду вже затягли. Покладемо ще двi таких - i кожен бажаючий може прогулятися до гiрського хребта. Ну, а я що? Я перевiрив, чи надiйно вона лежить - тiльки й усього.
      Я розумiв, що вiн жартує. Якщо Роман щось там i перевiряв, то це свої власнi нерви.
      - А я так не змiг би. Страшно, - чесно зiзнався я. - Тiльки не смiйся... Знаєш, менi хочеться бути таким, як ти.
      - Дивак! Навiщо?! Будь сам собою... Ну, це нехай усi iншi мрiють стати такими, як Валерiй Любич.
      - Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрiбно. З чого розпочинати?
      - Любиш, щоб тобою опiкувалися, виховували?..
      - Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Менi головне почати. Потiм я вже сам...
      - Розумiю, малий. Можу втiшити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостiй. Принаймнi, попередь батькiв, що постукаю у вiкно. Якщо не розбудять самi. Для початку - пробiжки понад рiчкою, фiзичнi вправи та обмивання теплою кiмнатною водичкою з тайгової рiчечки.
      Було в Романовi щось таке, що й не подобалося менi. Я вiдчував, що вiн навмисне влаштовує цi "випробування", щоб вразити всiх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковiсть. Може, ще нiколи в життi я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, нiколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось менi в цiєї людини i все ж таки вона приваблювала мене своєю мужнiстю, здатнiстю до ризику. I я вирiшив, що менi є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковостi... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всi повиннi бути "як усi"? Як на мене, то нехай би всi були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивiлiзацiя виняткових!
      13.
      Пiсля зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тiльки вдав, що маю намiр повернутися додому. Насправдi ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, i знову подався до рiчки. Бiля водоспаду повiтря здається менi ще прозорiшим i прохолоднiшим, нiж там, де Роман влаштував собi спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповитi блакитним туманом вершини гiр, зеленi килимки трави, чудернацькi кам'янi брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадковi знаки... Все це зачаровувало мене.
      Пiднiмаюся на скелю водоспаду й оглядаю звiдти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовванiють будiвлi нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острiвцем у безмежному свiтанковому океанi. Все менi подобається на ньому. Якщо я справдi присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди пiсля останньої подорожi, збудую невеличку хатину. I все мiсто знатиме, що тут живе Вiчний Мандрiвник.
      Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. I водоспад шумує тiльки для мене. I птиця, що кричить десь у тайзi, по той бiк рiчки, теж вiтає мене, як господар подорожнього.
      Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, якi з'єднано скобами. Це справжнiй мiсток. Та все одно я довго вагаюсь, перш нiж ступити на середнiй стовбур. Спочатку крокую досить вiдважно, бiда тiльки, що вистачає моєї вiдваги не надовго. Десь посерединi я зупиняюся. Просто пiдi мною гребiнь водоспаду. Клекiт оглушує мене, а течiя заворожує. Менi стає моторошно. Ось мiсток зривається зi скель, i я опиняюся на гребенi водоспаду. Течiя несе мiй "плiт", я вiдчуваю шалений рух, вiтер забиває подих... Вiдтак, страх заполонює мене ще навальнiше. Ноги важкi i неслухнянi, вiдчуваю, як терпнуть плечi. Намагаюся застебнути куртку, але пальцi задерев'янiли i я не здатний володiти ними. У спину менi б'є сильна хвиля вiтру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвiдомлювати, що тiльки дивом усе ще утримуюся на мiстку. Ще мить i мене справдi скине у водоспад разом iз цими колодами.
      Я можу врятуватися, тiльки дiставшись якоїсь iз скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх i нарештi зрушити з мiсця. I коли здавалося, що вже нiяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уявi моїй раптом вiдродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже вiн пройшов. По однiй-єдинiй колодi. "А вiн все-таки пройшов..." - я сказав собi це ще тодi, як ми з Iнгою стояли на пагорбi пiд кроною модрини, i намагався переконати себе, що змiг би повторити цей "номер над виром". Я сказав це iз заздрiстю, бо сумнiвався, що наважусь коли-небудь ступити на такий мiсток. Але все-таки наважився. Наважився!
      Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.
      Якийсь час я ще стою на скелi, не вiрячи, що врятувався. Далi спускаюся її пологим схилом i бачу перед собою, за негустими чагарями, потрiсканий брунатний схил гори, бiля пiднiжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимiв'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався вiд ущелини мiж двома скелями, i пiднявся на невисокий пригiрок. Розсохлi дверi хатини були закритi на защiпку i пiдпертi потрiсканою колодою. А сама хатина вросла в землю i здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулi.
      Я вiдчинив дверi i на мене вiйнуло застояним запахом шкiри, в'яленої риби, плiсняви i ще чогось, а чого саме - з'ясувати не мiг. Єдине вiконце хати було забите ззовнi дошками, мiж якими лишалися тiльки невеличкi просвiтки, пiч розвалена, а попiд стелею - павутина шнурiв, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймнi, рiк хатина пустує, напiвзруйнована й забута. Хто i коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вiчний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робiнзон, що не бажав перебиратися нi до Еймона, нi до будь-якого iншого села?
      Подумавши так, спробував уявити, як би на його мiсцi поводився я. Тут, у цьому гiрському закапелку, я, самотнiй... Навколо, на тисячi кiлометрiв, жодного людського житла. Вiд злив, снiгiв i морозiв мене захищатиме тiльки це благеньке зимiв'я. Я полагоджу його стiни, змiцню дверi, перекладу пiч. У мене нема рушницi, але я все-таки виживу у цiй тайзi. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму iз саморобними луком i списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тiльки чи зумiв би виготовити її?
      Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намiр залишитися тут надовго. Ось камiння вiд печi. Воно валяється на пiдлозi, а я не впевнений, що зумiю приготувати розчин з пiску i глини. Бiля вiкна помiчаю iржавий нiж без ручки. Це добре. Вiн може знадобитися. Шкода тiльки, що нема сiрникiв. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у вiдчаї. Це вже не гра: я справдi у вiдчаї. Як же добути вогонь? Зумiю, навчуся врештi-решт добувати його, чи так i загину вiд голоду i холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитнi "позичали" його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камiнь, який вiн на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям трiски об трiску.
      Одначе я уяви не маю, якi породи дерева годяться для цього i в який спосiб терти.
      Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю дверi i сiдаю на стовбур, що лежить пiд вiкном на осоннi. Я жив у мiстечку на березi рiчки, але чи зумiв би я насправдi виготовити якийсь гачок, щоб упiймати рибу? Що ж я тодi зрештою вмiю: варити, шити, полювати? Хiба я знаю їстiвнi гриби, корiння або трави, якi б врятували мене вiд хвороб? Або, може, вмiю орiєнтуватися в лiсi? Чи знаю, як уберегти себе вiд обмороження? Я не впевнений, що змiг би вiдтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?
      I взагалi, що всi ми вмiємо? Ми, люди двадцятого столiття, якi вдають, нiби знають усе на свiтi? Нехай iдеться не про мене, а навiть про будь-кого з дорослих. Що ми вмiємо виготовити власноруч? У якiй ситуацiї здатнi порятувати себе? Колись у журналi писали про наукову експедицiю, що висадилася на самотньому островi. То були мiцнi дорослi чоловiки, якi хотiли дiзнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острiвцi без усiляких там засобiв до iснування. I виявилося, що вони майже нiчого не вмiють. Кожен знав безлiч iстин, майже всi вони були зi спецiальною освiтою. I кожен, як оце я, щось колись читав: про їстiвнi гриби, i про лiкувальнi трави, i знав, у який спосiб нашi пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володiли люди у далекi вiки, їх умiння виживати практично без зброї тепер нами втраченi.
      Я пiдiйшов до кущiв, пiд якими росли синюватi ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущiв i ягiд на них. Не знав чим рiзниться одне дерево вiд iншого i яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахiв, якi кружляють надi мною. Я не знав безлiчi речей, якi повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хiба я мiг би назвати всi трави й дерева, котрi ростуть у моєму рiдному приднiстровському степу? Хiба знаю, якi корiнцi їстiвнi, якi листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?
      Менi здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тiльки батьки й справдi не залишаться у Норданi, я зовсiм по-iншому сприйматиму i степ наш, i рiчку, i все, що росте i живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого свiту, що оточує нас, пiзнавати його, як це вмiє робити Вiчний Мисливець, Чингiс Курун, i багато iнших людей, що живуть у цiй тайзi. Чомусь менi шкода було цiєї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втiкаю звiдси, зрадивши мисливське зимiв'я, яке слугувало менi надiйним пристановищем i яке лише я один - так менi вiрилося - мiг врятувати вiд остаточного руйнування.
      14.
      Тiльки пiдiйшовши до скелi, я згадав, що знову доведеться переходити через цей чортiв мiст. Пiднiмаюся на неї i кiлька хвилин стою, не наважуючись ступити на колоди. Я розумiю, що вдiяти нiчого не можна, iншого шляху до селища просто не iснує. Та все одно вiдтягую i вiдтягую мить, коли треба буде зробити перший крок.
      Не знаю, скiльки я ще простояв би отак у своїй нерiшучостi, якби раптом не почув голос Iнги. Я так задивився на водоспад, що навiть не помiтив, коли вона з'явилася на березi.
      Дiвчина стояла бiля скелi i, пересилюючи гуркiт водоспаду, гукала мене.
      "Вона зрозумiла, що я боюся! - обпiкає мене здогад. - Iнга зрозумiла, чому я стою тут! Що я боягуз".
      Чув, що вигукувала моє iм'я, кричала ще щось, але слова розчинялися у шумовиннi виру i я не мiг збагнути їх смислу. Та й, чесно кажучи, менi здавалося, що вона глузує з мене: "Не будь боягузом! А я вважала тебе смiливим!" Важко навiть переповiсти все, що вчувалося менi в тi хвилини. Бо замовкла Iнга лише тодi, коли я врештi-решт опинився на мiстку.
      Спочатку я навмисне ступив на крайню колоду, але вже через кiлька крокiв довелося пiдстраховуватися, опираючись правою ногою на деревину, що лежала посерединi. Я вiдчував страх, рухи мої ставали дедалi скутiшими i якимись неприродними. Та все-таки знову i знову примушував себе зробити ще один крок, ступаючи колодою, якою колись iшов Роман Чорногора. Хоча все ще усвiдомлював, що, якби поруч не було двох iнших, значно широких колод, пройти над цим жахiтливим виром не примусила б мене нiяка сила. А якби й наважився на такий перехiд, то вже, напевне, загинув би.
      Останнi кроки здалися менi найважчими. Тiльки тепер я по-справжньому зрозумiв цiну мужностi Романа Чорногори. I вважаючи його своїм щирим приятелем, був гордий за нього. Та й за себе - теж. Що б там не було, а все ж таки свою невпевненiсть, свiй страх я переборов.
      Iнги на скелi вже не було. На диво, вона не те що не висловила захоплення моїм подвигом, а навiть не захотiла дочекатися мене. А по тому, як дiвчина поспiшала стежкою, що вела до Нордана, я зрозумiв, що вона й не мала намiру захоплюватися моїм геройством. Але чому? Що сталося? Цього я збагнути не мiг.
      Наздогнавши її уже на пагорбi, з якого починалося норданське узвишшя, я так одразу й запитав:
      - Що сталося, Iнго? Чому ти не зачекала?
      - Це ти навмисне? - мовила вона, не притишуючи ходи.
      - Що "навмисне"? - не зрозумiв я.
      - Намагався iти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти смiливий?
      - Нi, просто так... Цiкаво.
      - Краще зiзнайся, як тобi було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середнiй колодi. А, повертаючись, вирiшив уразити мене. Подивiться: я над водоспадом! Як еквiлiбрист над безоднею.
      - Навiщо ти так, Iнго?
      - Тому що ця твоя "смiливiсть" у лапках нiкому не потрiбна. А якби зiрвався? Про це ти подумав?
      - Про таке не запитують. А якби зiрвався Роман Чорногора? А канатоходцi в цирку... Адже деякi з них...
      - Але ж не можна у всьому наслiдувати Чорногору! - обурилася вона й аж тепер зупинилася. - Не можна! Невже ти не розумiєш цього? Вiн - каскадер, постiйно тренується. Хiба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах i звик до скель, до бурхливих рiчок.
      - Я теж хочу тренуватися. I ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей мiсток, - все ще захищався я.
      - Ну то й що? Я теж не наважилася б.
      - Теж менi: порiвняла! Ти - дiвчина. А менi треба перевiрити себе. В усьому. Чому ти не розумiєш цього?
      - Чому ж? Я розумiю, але...
      Я заперечливо похитав головою.
      - Не розумiєш. Ти хочеш, щоб людина була смiливою, але нiколи не наважувалася ризикувати. А цiкаво... Скажи, тiльки одверто. Менi дуже важливо знати це. Якби я злякався i не насмiлився перейти... От, туди перейшов, а назад - нi. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.
      - Чому обов'язково "перестала б поважати"? - вiдповiла вона, трохи помовчавши. - Ну, злякався... Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи нi. Я навiть колись читала про це. Але тобi треба було повертатися, правда?
      - Iншого шляху не iснує.
      - Тому я просто пiдбадьорювала б тебе, i ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою мiстка. Або покликала б когось iз дорослих, щоб перевели.
      - I навiть не насмiхалася б?
      - Нi, звичайно.
      "Невже вона каже правду?" - не повiрив я. I на мить уявив собi, як повелася б Натка, моя однокласниця i сусiдка. О, якби Натка помiтила, що я хоч на мить засумнiвався, стоячи перед цим мiстком!., їй би вистачило цього на два мiсяцi кпинiв i знущань. Вона завжди була впевнена, що тiльки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мрiяти i чим займатися. Моєму товаришевi, Вiкторовi, якого всi ми звемо Вiкошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Вiн її просто обожнює. От тiльки менi байдуже. Останнiм часом оця його запопадливiсть навiть не дратувала мене. Iнша рiч - Iнга. Може, вона тому й подобається, що зовсiм не схожа на Натку?
      - Ти не повiрив менi? - мовила тим часом Iнга, бачачи, що я уперто мовчу.
      - Та нi, повiрив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти нiколи не пробачила б менi боягузтва.
      - I не пробачила б.
      - Не розумiю.
      - Все залежить вiд того, коли i як це боягузтво проявляється. Навiть не знаю, як тобi це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось - тодi звичайно. Одначе й тодi намагалася б зрозумiти тебе, пiдбадьорити. Але не насмiхалася б.
      Ми обоє довго мовчали.
      - Уперше зустрiчаю таку дiвчину, - нарештi наважуюся сказати те, що думаю, i несмiливо торкаюся пальцями її волосся. Як менi хочеться погладити Iнгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нiчого не помiчає. Або, може, тiльки вдає.
      ...У селище ми повернули не одразу. Я розповiв Iнзi про хатину в ущелинi по той бiк рiчки i про свої фантазування бiля неї. Але, захопившись розповiддю, знову почав фантазувати. Вiдтак ми повернулися до рiчки i, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тiй хатинi, прибившись до неї удвох.
      15.
      До хребта ми доїхали тягачем, водiй якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись iз будови. А далi, кiлометрiв зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовванiли високi кам'янi брили, що здалеку нагадували постатi людей, якi застигли у найвигадливiших позах. Неначе задивилися на ущелину i завмерли вiд подиву, враженi красою навколишнього краєвиду.
      Попереду йшов Вiчний Мисливець, за ним Роман, я i Чингiс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усi дорослi були з рушницями. Тiльки ми з Чингiсом iшли без зброї, як славетнi мандрiвники у супроводi охоронцiв.
      - Романе, - запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнiв, в якого справдi проглядалися голова, плечi... Одне слово, звичайна людська статура. Тiльки й того, що без рук, та ноги прихованi пiд кам'яним плащем. - Як ти думаєш, хто їх витесував?
      - Витесував? - усмiхнувся Роман. - Зливи. На берегах Єнiсею таких химер безлiч. Там можна зустрiти й "орла", що сидить на скелi, i "пораненого оленя" i навiть "лiтаючу тарiлку". Усе залежить вiд фантазiї того, хто милується ними.
      - А якути, евени i ми, нанайцi, називаємо їх "кам'яними iдолами", - озирнувся Вiчний Мисливець. - I ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разi нанайськi мисливцi намагалися потрапляти сюди якомога рiдше.
      - Чому? - здивувався я. - Адже тут так красиво.
      - Красиво, - кивнув Курун. - Але в тайзi нема мiсць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...
      Доказати вiн не встиг. Ми почули грiзний рев i завмерли вiд несподiванки. Незабаром ревище повторилося, i тiльки тодi я побачив на протилежному боцi ущелини ведмедя. Вiн був зовсiм близько. Нас вiддiляло якихось сто метрiв. Ведмiдь пiднявся на заднi лапи i пiшов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.
      - Ну, не сердься, - почувся спокiйний голос Вiчного Мисливця. - Пробач, що потурбували. Ми ж тобi не заважаємо. Гуляй собi. I ведмежа твоє нiхто не зачепить.
      Роман зiрвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.
      - Не треба. Стiйте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, i пiде собi геть.
      Ми так i зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на заднi лапи i грiзно ревла, уже задкуючи вiд нас та пiдштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.
      - А якби вони були по цей бiк? - запитав я, коли ми рушили далi.
      - Тодi ми опинилися б по той бiк, - цiлком серйозно вiдповiв Орест. - I взагалi, хлопче, це тайга. Звикай.
      Ведмедi вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустрiччю. Розповiдатиму в школi, що бачив ведмедицю за кiлька метрiв вiд себе, - не повiрять i засмiють.
      - Поглянь, - торкнувся мене рукою Чингiс, який досi йшов мовчки. Мене дивує його мовчазнiсть. Вiчно про щось думає, уважно до всього придивляється... Напевне, вiн таки справдi буде хорошим мисливцем.
      Так от вiн торкнувся рукою мого плеча i показав у долину, що вiдкривалася мiж двома гiрськими хребтами. Посеред долини, на узвишшi, стояли будiвлi нашого селища. Здавалося, воно зовсiм близько. А праворуч нього виднiлася блакитно-сiра смужка рiчки, що звивалася попiд високими, химерними скелями. Вона огинала Нордан i зникала десь у тайзi. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острiв каравелу з розiрваними вiтрилами на потрощених щоглах.
      Ми з Чингiсом пiдiйшли до Вiчного Мисливця. Вiн стояв, спершись на рушницю, i замрiяно дивився на ще нечiткi обриси майбутнього мiста. У цiй позi вiн нагадував менi слiдопита, яким бачив його на обкладинцi книжки Фенiмора Купера. Вiн димiв своєю люлькою i мовчав.
      - Нам час спускатися, - нагадав йому Чингiс.
      Старий здивовано якось глянув на нього i вийняв трубку з рота.
      - Постiй ще хвилинку. У тайзi трапляються мiсця, в яких не можна поспiшати. Там треба стояти i добре думати. Ми якраз стоїмо на такому мiсцi. Гляньте лiворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.
      - Знайомий, - вiдповiв я. - Уже встигли познайомитися. - I вiдчув, що червонiю. Нiби там, у тайзi, провинився я, а не батько Iнги.
      - Отож, її поховано на узвишшi, - стиха повторив Вiчний Мисливець. - Топографом була. В експедицiї, що намiчала трасу БАМу. Вона тяжко захворiла, коли загiн пробивався через перевал Усучалiнь. I врятувати не вдалося. А заповiдала поховати у цiй красивiй долинi.
      Кiлька хвилин ми всi мовчки дивилися на вершину узгiр'я, де викладено з камiння невеличку пiрамiду. Єдиний пам'ятник у цих мiсцях. Пам'ятник вiдважнiй жiнцi.
      Ми пройшли ще кiлька метрiв i почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собi шлях мiж велетенськими валунами та острiвцями гущавини, кущi якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслiдуючи Чингiса, котрий весь час тримався поруч мене, - до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передi мною вiдкривався якийсь загадковий, не знаний досi свiт.
      16.
      Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.
      - Оце вона i є, - наблизився дiд Курун. - А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.
      Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще - пахло зiпрiлим листям.
      Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.
      - Оце i вся печера?! - розчаровано вигукнув я.
      - Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, - пояснив Вiчний Мисливець. - Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.
      Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.
      Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.
      - Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.
      - I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, - докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас. - Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
      - Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? - запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
      - За моєї пам'ятi - нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.
      - Отже, ми - перша експедицiя? - мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.
      - Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.
      Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
      А Вiчний Мисливець заспокоїв:
      - Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.
      Та, третя, печера - справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу - ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.
      - Можливо, їх захопили в полон? - запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.
      - Можливо, - стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: - Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.
      - А якщо їх захопили зненацька? - мовив Чингiс.
      - Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман. - До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
      - А якщо всi спали? - знову заговорив я. - Адже буває таке, що, потомленi...
      - Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман. - Але все одно...
      - Нема чого сперечатися, - втрутився Орест. - Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
      Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.
      - Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.
      - Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
      Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
      - Це та, яку дiд має подарувати тобi? - стиха запитав його.
      - Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
      - I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
      - З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс. - Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
      - Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
      - Хiба це погано?
      - Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
      - Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс. - Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
      - Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? - запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. - Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
      17.
      За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.
      Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.
      - I цю печеру вважали мало не святою? - розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.
      - Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. - Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.
      - Як це? - не зрозумiв я.
      Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.
      - На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.
      Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.
      Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.
      - Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець. - Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.
      - I бiльше нiхто не знав ходу? - здивувався Роман.
      - Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.
      - I не пробували вiдшукати два iншi?
      - Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий. - Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.
      - Невже їх справдi так важко вiдшукати? - мовив я, пiдсiдаючи до вогню.
      - Неважко, - стиха мовив старий. - Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.
      Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.
      - Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.
      Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.
      - Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.
      - Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.
      - В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.
      18.
      Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.
      - Ось це вже щось! - вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.
      - Ну що, прохiд вiльний? - запитав Аян Курун вiд вогнища.
      - Вiльний, - вiдповiв я.
      - Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.
      - От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.
      - Чому? - здивувався Роман. - Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
      - Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.
      - То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.
      - Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.
      Ми здивовано мовчали.
      - Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.
      - Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...
      - Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.
      - Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..
      - Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.
      - Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:
      - Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.
      - До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?
      - Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.
      - Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:
      - Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!
      - А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.
      - Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.
      Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.
      Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.
      - То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.
      Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.
      Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?
      В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?
      - Чингiсе!! - неголосно кличу я.
      - Що? - озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.
      - А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?
      Чингiс якусь хвильку мовчить.
      - Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
      - Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.
      - А чому не чути Романа? Давай покличемо.
      - Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".
      - Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.
      - Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.
      Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.
      Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.
      - Там вихiд, - озирнувся Чингiс. - Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.
      I в цю мить пролунав пострiл.
      Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.
      - Романе! - закричав я. - Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!
      - Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа. - Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?
      Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.
      Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.
      Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.
      - Що там? - запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.
      - Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, - мовив Орест. Це стрiляв вiн.
      - А я кажу, що привидiлося, - продовжував їхню суперечку Роман. - Нiчого там нема. Давай краще оглянемо "святилище". Цiкаво, чим шамани залякували тут своїх темних спiвплемiнникiв.
      - Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудростi. Не книжної, правда... Але це треба розумiти.
      Пiд отвором долiвка печери була увiгнута, наче туди упав метеорит, i навколо цього виямку лежали великi кам'янi брили. Так само, як i в тiй, другiй, печерi. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалiк був ще один майданчик, i там ми теж побачили купу зчорнiлих кiсток. Першим їх помiтив Чингiс. I покликав нас.
      - Дивiться. Це i є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
      Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока i пласка брила. А неподалiк стояв камiнь, що трохи скидався на таке собi кам'яне крiсло.
      - А це, мабуть, трон шамана, - проказав я.
      - У шаманiв не було тронiв, - заперечив Чингiс.
      - Але ж десь вони мусили сидiть.
      - Шаман - не цар i не вождь. Звичайний знахар, - задумливо пiдтримав його Орест. I першим усiвся у це "крiсло". По черзi посидiли в ньому i ми. Так, справдi, сидiти хоч i не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навiть щось схоже на бильця.
      - Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. - бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. - I взагалi, чи не стати нам усiм шаманами?
      Ми посмiялися i почали оглядати печеру далi. Коли раптом Чингiс, який трохи вiдстав, пiдiйшов i попросив у Романа рушницю.
      - Тобi не можна, хлопче, - вiдповiв Чорногора. - Дiтям до вiсiмнадцяти. Та й то - з дозволу батькiв.
      - Дiтей тайгових мисливцiв це не стосується, - цiлком серйозно вiдповiв Чингiс. - Там, на виступi, справдi причаївся якийсь звiр.
      - Може, амурський тигр? - докинув я.
      - Тигри так далеко на пiвнiч не заходять, - заперечив Чингiс, - Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму бiля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
      - Можеш покластися на нього, - пiдхоплююся зi свого "трону". Вiн буде справжнiм мисливцем. Я бачив, як вiн тренується. I вже не раз був на полюваннi. З дiдом i батьком.
      - Ну, гаразд, - погодився Чорногора, трохи повагавшись. - Бери, вождь могiкан, - подав рушницю. - Тiльки пам'ятай: вона заряджена.
      - Не хвилюйся. Я вмiю поводитися з рушницями.
      Чингiс обережно взяв зброю, оглянув i вiдiйшов до отвору. Там вiн причаївся пiд кам'яним дашком i почав уважно стежити за виступом пiд сосною.
      Печера видалася ще бiльшою, нiж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кiлькох дрiбнiших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцiкавiше. Передусiм в однiй з них ми знайшли кiлька напiвзотлiлих шкур, що лежали просто на долiвцi. Оглянувши це пiдземелля уважнiше, ми вирiшили, що тут, напевне, була "лiтня кiмната вiдпочинку" шаманiв. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цiкавили найменше, тому я одразу ж подався до iншої печери, досить довгої i низенької. Роману й Оресту можна було увiйти туди, тiльки пригинаючись.
      Я добувся до кiнця її. Там печера була значно вищою i мала ще кiлька заглиблень. Ковзнув променем лiхтарика по однiй, другiй, третiй нiшi. I раптом - що це? В однiй iз нiш я побачив статуетку. Пiдiйшов ближче, взяв цей витвiр до рук. Менi вiдкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокiй нiшi, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всi вони були приблизно однаковi за розмiром, але "божки" виявилися рiзними. Ну, справжнiсiнький музей! Менi аж дух перехопило.
      - Романе, Оресте! - гукав я. - Iдiть сюди! Швидше! Подивiться, що я знайшов!
      За хвильку обидва були поруч. Мене пiдсадили, я дiстав з нiшi ще з десяток таких статуеток.
      - Слухайте, та в них тут виставка скульптури! - вражено вигукнув Орест. - I як майстерно вирiзьбленi!
      - Так, видно руку майстра, - погодився Роман. - Що робитимемо з ними? По кишенях?
      - А може, залишити їх? - несмiливо мовив я.
      - Навiщо? - майже водночас запитали Роман i Орест.
      - Не знаю. Вони тут давно стояли...
      - А взагалi, це iдея, - почухав потилицю Роман. - Закласти камiнням i нiкому не говорити про них, а одразу повiдомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися цi статуетки?
      - А так привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зiбрати їх потiм. А вченi передадуть їх до музею, дослiджуватимуть, - пiдтримав Орест.
      Врештi-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом iз листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо органiзувати експедицiю. А iншi заклали камiнням, щоб нiхто навiть не здогадався, що там щось може бути. I домовилися: в селищi про всяк випадок не говорити, що "чоловiчкiв" у печерi багато.
      Пiсля цих знахiдок усi ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирiшив: мовчатиму. А взагалi почувався щасливим. Хiба я мiг сподiватися, що тут, у Норданi, на мене чекає стiльки пригод? Навiть змiна у пiонерському таборi, яку я вважав найцiкавiшою подiєю свого життя, тепер втратила привабливiсть. Шкода тiльки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного лiта...
      19.
      Ми вже збиралися повертатися до печери, в якiй чекав на нас Вiчний Мисливець. Роман i Орест маскували нiшу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Iти звiдси не хотiлося. У мене з'явилося передчуття, що в нiй є ще якась велика таємниця. I якщо ми зараз пiдемо геть, вона, можливо, так i лишиться невiдкритою. Та навiть, якщо якась експедицiя i розкриє її, все одно це вже станеться без мене.
      - Глянь, що ми знайшли, - мовив я до Чингiса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
      - Бачу, - кивнув вiн, не вiдводячи погляду вiд якоїсь точки там, на горi.
      - Красивi, правда?
      - Так. Одна така статуетка є у старої Камiли, що живе у селищi Мурок, на березi Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дiдом i бачив.
      - Хочеш глянуть на тi, що в Романа й Ореста?
      - Нi.
      - Ти що, образився?
      - Дiд вважає, що мисливець не повинен ображатися. Нi на людину, нi на звiра. I мстити - теж не повинен.
      - Чому ж тодi?..
      - Не заважай менi, - благаюче мовив Чингiс. Але майже пошепки. - Ти ж бачиш, що я на полюваннi. А звiр усе чує. I все розумiє.
      - Який звiр? Там нiкого нема, - розсмiявся я.
      - Є. Але спочатку глянь на людськi кiстяки. Он там, у виямку, за жертовником.
      Я не знав, що там є кiстяки. Але дивитися на них не хотiлося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навiдався до нас.
      - Але ж цi люди загинули колись давно, - мовив я Чингiсовi.
      - Давно. Одначе вiд пазурiв звiра.
      - Чому ти так вважаєш? Звiдки тут взятися звiру? Невже ведмiдь зможе залiзти сюди?
      - Хiба дiд не розповiдав вам про Велику Кiшку!
      - Ха! Велика Кiшка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кiшка? Навiть якщо дуже велика?!
      - Велика Кiшка - це рись. Найпiдлiший звiр, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всi мисливцi ненавидять його i бояться. Можливо, мiй батько теж загинув вiд рисi.
      - Тодi вона повинна жити десь тут, ця Велика Кiшка? - поспiшливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Менi не хотiлося, щоб вiн згадував про це.
      - Мабуть, повинна, - нехотя вiдповiв Чингiс. I я зрозумiв, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.
      А, зрозумiвши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь вiяло крижаним холодом. Нiчого цiкавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелi печери, потiм по долiвцi i раптом помiтив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я пiдняв його i побачив, що це гвинтiвка. Справжня, бойова. Тiльки що приклад уже геть струхнявiв i, коли я пiдняв гвинтiвку, майже наполовину розсипався.
      - Романе! - закричав я. - Хлопцi, сюди! Тут гвинтiвка!
      - Гвинтiвка? - постав бiля входу до мого пристановища Чорногора. - Дивно, глянь, може, там є ще щось.
      Я знову нахилився i почав оглядати долiвку. Та раптом Роман каже:
      - Валеро, гаси лiхтар!
      - Навiщо? - не зрозумiв я.
      - Загаси, кажу!
      - Тут же страшно, - майже благаючи мовив я, але лiхтар все-таки загасив.
      - А тепер глянь лiворуч себе, - почув я з темряви голос Романа. Вiн наближався до мене в суцiльнiй пiтьмi.
      Менi знову стало страшнувато, але, зiбравши всю волю, я все ж таки послухався поради i глянув лiворуч. Нiчого. Суцiльний морок.
      - Ну i що там? - запитав я, вiдчуваючи, що голос мiй зрадливо тремтить.
      - Хiба не бачиш? Струмiнь свiтла, - почулася вiдповiдь. Але голос здався менi якимсь незнайомим. Це вiдповiдав хто завгодно, тiльки не Роман, не Орест i не Чингiс.
      - Пiднiми голову, маленький мисливець, i побачиш над собою цiвку сонячного свiтла, - додав той же голос.
      "Вiчний Мисливець!.. - зрадiв я, упiзнавши нарештi його голос. - Як вiн тут опинився?" А ще через мить я закричав:
      - Бачу. Он, мiж двома каменями! Там же вихiд!
      - Так, має бути вихiд, - увiмкнув лiхтарик Роман. - Ви знаєте, куди вiн веде? - запитав Вiчного Мисливця.
      - Нi, - вiдповiв Курун. - Але не раз чув вiд старих мисливцiв, що iз головної шаманської печери є потайний хiд до Долини Драконiв. До неї можна потрапити лише звiдси, з пiдземелля. Принаймнi, ще нiкому не вдавалося пiдступитися до неї з поверхнi, а гвинтiвку цю дай менi. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонцi. Напевне, вона належала котромусь iз партизанiв. Або мисливцевi, що загинув бiля Ворiт Сонця.
      - Ворiт Сонця? - здивовано перепитав я.
      - Так називають отвiр, бiля якого чатує зараз Чингiс. I я мушу бути бiли нього. А ви спробуйте розкидати це камiння. Навiть якщо запiзнимося на машину, - не бiда. Переночуємо у нашому селищi. До темряви встигнемо дiйти туди.
      Розчищали вхiд Роман i Орест. Я стояв з двома лiхтариками i пiдсвiчував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше пiдземелля почало освiтлюватися денним свiтлом. Я навiть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хлiба...
      Минуло ще кiлька хвилин й ось уже Роман та Орест протискуються через прохiд у Долину Драконiв. Я поспiшаю за ними. Спочатку менi здалося, що це ми спинили в тiй ущелинi, з якої починався вхiд до пiдземелля. Але, роззирнувшись, зрозумiв, що помилився. Це була велика i дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрiбним камiнням. На вершинi скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовiчного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленiв мох. Нiякої iншої рослинностi тут не було. Похмурi сiрi скелi. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсiм не грiло. Здавалося, що променi його просто не досягають цього урвища.
      - А може, це i є Загублений Свiт Конан-Дойля? - запитав я Романа, що зупинився за крок вiд мене i, задерши голову, теж оглядав гребiнь скелi.
      - Якби вiн побував тут, у книжцi все виглядало б ще страшнiше.
      - Шкода тiльки, що тут не живе нiяке плем'я.
      - Ну, ще невiдомо, як би воно приймало таких гостей, - мовив Роман. - Кiнокамеру б сюди, га? Треба буде пiдказати режисеровi. Де ще можна знайти такi природнi декорацiї для пригодницького фiльму?
      Вiн говорив ще щось, але я вже не чув, що саме. Справа в тому, що стрiмкими були лише вершини скель. Але десь до середини на них можна було пiднiматися по терасах, за якими виднiлися гладкi кам'янi брили. Так от, глянувши на одну з брил, я раптом завмер вiд несподiванки. Менi здалося, що трiщини поєднуються мiж собою так, що нагадують малюнок. Принаймнi, я досить виразно бачив велику, майже в натуральну величину, людську постать. У руцi "людини" був спис. А поруч - щось схоже чи то на ведмедя, чи на дикого кабана...
      Вражений цим вiдкриттям, я оглянувся на Ореста, який стояв позад мене, i побачив, що вiн теж уважно придивляється до плити, лiворуч моєї, на якiй теж вимальовувався звiр, здається, тигр.
      - I там - теж?.. - встиг запитати я, та, не дослухавши мого запитання, Орест закричав:
      - Романе, дивись, наскельнi малюнки!
      - Де? - схаменувся Роман, вiдриваючи погляд вiд вежоподiбної вершини скелi. А потiм, уважно придивившись до обох малюнкiв, мовчки подався помiж камiнням далi. Ми за ним. I незабаром переконалися, що майже на кожнiй плитi, якими "облицьовано" Долину Драконiв, створено якийсь малюнок: людськi постатi, оленi, змiї, якi дуже нагадували драконiв... Задивившись на один з малюнкiв, я мало не наступив на справжню живу змiю, що шмигнула мiж камiння з-пiд моїх нiг. Але навiть не злякався - так був захоплений видовищем, яке вiдкривалося тут.
      - Хлопцi, та тут картинна галерея! - вигукнув Роман, коли ми нарештi оглянули все, що тiльки могли. Деякi малюнки були на плитах, розташованих над верхнiми терасами. I, щоб розгледiти їх, треба було пiднiматися туди. Але ми не мали часу. Та й навiщо? Досить того, що ми вже побачили.
      - Хто ж їх малював? - задумливо мовив Орест.
      - I навiщо? - докинув я.
      - Ну, навiщо - зрозумiло, - вiдповiв Роман. - Тут жив художник, який не мiг не малювати.
      - А де ж вiн жив? У Долинi Драконiв?
      - Можливо. Або в печерi.
      - I все життя малював?
      - Мабуть... - стенув плечима Роман. - За день-два все це не змалюєш.
      - А хто ж його годував, одягав?
      - Молодець, - похвалив мене Чорногора. - Ставити запитання ти вже навчився. Тепер навчися сам вiдповiдати на них. Ти ж чув легенду, яку розповiв нам Вiчний Мисливець. Тепер бачиш, що в нiй є дещо вiд правди.
      Я одразу зрозумiв свою помилку i замовк. А що мовчати тут було дуже важко, то я не стримався i похвалився:
      - А я здогадуюсь, хто це малював.
      Роман i Орест зацiкавлено глянули на мене.
      - Нiякого мисливця Уйчана тут не було. Цi малюнки залишив сам шаман. Усi вважали, що вiн якийсь там святий, умiє замовляти хвороби i задобрювати духiв. А насправдi вiн просто дурив їх. I любив тiльки малювання. А нiкого не пускав сюди, щоб не викрили, не дiзналися, чим вiн займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кiшку, яка нiбито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володiння.
      - А скелети бiля отвору? - менi здалося, що Чорногора запитав це цiлком серйозно, i був вдячний йому, що не висмiяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетiв я не мiг.
      - Просто померло кiлька людей... - невпевнено вiдповiв я.
      - Можливо... Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобi запитання, на яке навряд чи здатна вiдповiсти вся Академiя наук.
      Не знаю, як кому, але менi й самому страшенно не хотiлося, щоб усе пояснювалося так просто. Нi, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на "Бермудський трикутник" чи "лiтаючу тарiлку". Справдi-бо: Шаманська печера, Долина Драконiв, малюнки, черепи... У мене голова йшла обертом... Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собi, як жорстокий шаман-художник розмальовував цi скелi, щоб задобрювати духiв, а потiм страчував кожного, хто намагався проникнути у пiдземелля i в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легендi, мисливець-нанаєць, що усе життя мрiяв присвятити малюванню? Дiзнавшись про це, рiд шамана заманив його до цiєї долини i тримав тут, як в'язня. А всiх, хто хотiв врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазiї менi нiколи не бракувало. Отож, зараз я мiг висунути ще з десяток найнеймовiрнiших теорiй щодо походження цих велетенських малюнкiв. Але як дiзнатися, котра з них близька до iстини?
      20.
      Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетiв, Чингiс i Вiчний Мисливець усе ще стояли пiд кам'яним дашком з рушницями напоготовi. I як тiльки у них вистачало терпiння чатувати тут стiльки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
      - Ну, що ви тут уполювали, мисливцi? - весело запитав їх Чорногора, виходячи на освiтлений сонцем виямок та оглядаючи стiни кам'яного колодязя.
      - Тихiше говори, - пошепки мовив йому Вiчний Мисливець. - Там - Велика Кiшка.
      - Кiшку ми як-небудь переживемо, - розсмiявся Роман. - А от долину, яку ми вiдкрили...
      Доказати вiн не встиг. Звiдкись iз вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звiра, звук i посипався пiсок. Тiєї ж митi Вiчний Мисливець з дивовижною спритнiстю кинувся до Романа, вiдштовхнув його плечем убiк, вистрiлив i вiдскочив пiд дашок. Слiдом за ним вистрiлив Чингiс. А ще через мить посипалося дрiбне камiння i на освiтлене коло печери упала важка туша звiра, чимось схожого на велетенську кiшку.
      Кiлька хвилин ми занiмiло дивилися на неї.
      - Я ж казав! - першим опам'ятався Чингiс. - Я ж казав, що там - Велика Кiшка! А ви не вiрили.
      - Так, це рись, - кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. - Мiй батько - лiсник, i я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
      Ми оточили Велику Кiшку i мовчки розглядали її. Менi хотiлося, щоб Вiчний Мисливець розповiв щось про цього хижака. Одначе вiн мовчав. А розпитувати його зараз, коли всi такi збудженi, було якось незручно.
      - Дякую, ви вчасно вистрiлили, - похитав головою Роман, пiднiмаючи носком черевика широчезну лапу рисi з товстими гострими кiгтями. Мисливець є мисливець, тут менi треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця "кицька" кинулася на мене з такої висоти.
      - У тайзi нема звiра пiдступнiшого, - спокiйно погодився старий, закинувши рушницю за плече i видобуваючи з кишенi куртки свою задимлену люльку. - Тигр, ведмiдь, кабан - нападають вiдкрито. Тут уже - хто спритнiший. А рись вистежує, причаївшись на гiлцi. Або на скелi. I нападає завжди ззаду, зi спини.
      - То, може, це i є Велика Кiшка, про яку говориться у легендi? - подаю свiй голос.
      - Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста рокiв? - усмiхнувся Чингiс.
      - Валера має рацiю, - заступився за мене Вiчний Мисливець. Напевне, Велика Кiшка оселилася у печерi, що є в цiй кам'янiй стiнi, давно. Старi кiшки здихають. Але лишаються молодi. I так упродовж вiкiв. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кiшка з легенди. А кiстки - вiд тих, що загинули вiд її пазурiв. Втiм, навряд чи ми дiзнаємося, хто i як тут загинув. I чи сталося це з вини жорстокої родини шаманiв, чи iз звичайної необережностi.
      * * *
      Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.
      Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.
      Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.
      - А чому ти не подивився на Долину Драконiв? - запитав я Чингiса. - Там було дуже цiкаво.
      - Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне - що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..
      Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.
      Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.
      - От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв - теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.
      - I, можливо, нiколи й не навiдаюся, - стримано вiдповiв Аян Курун.
      - Чому?
      - Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я - про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, - воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...
      21.
      Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.
      - Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? - поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.
      Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:
      - Невже все так i було?
      - Нi слова вигадки, - приклав руку до грудей Роман Чорногора. - Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. - I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом - свої.
      - Це добре, - буркнув батько, оглядаючи їх. - Не люблю фантазувань. - I хитрувато зиркнув на мене. - Але фiгурки - ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда - треба негайно повiдомити вчених.
      - Найкраще - написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, - порадив Орест. - Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.
      - Логiчно. Так i зробимо.
      Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.
      - Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. - Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. - Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...
      Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.
      - Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько. - Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.
      - Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.
      Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.
      - Федоре Васильовичу! - покликала батька. - Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
      - Посилка? - здивувався батько. - Не може бути. Звiдки?
      - З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.
      - Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! - здогадався я.
      - Якi книжки?
      - Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.
      - Ого! Тодi ходiмо.
      Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.
      Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
      - Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.
      - Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, - всмiхнулася мати.
      Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.
      - Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, - цiлком серйозно сказав вiн. - А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".
      - Знайшов ким пишатися, - зiтхнув я. - Он Чингiс - iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.
      А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".
      - Неправда, - втрутився Чингiс. - Першим стрiлив дiд.
      - Яке це має значення? - обурився я. - А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?
      - Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.
      - Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!
      - Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.
      - Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. - Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?
      - Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, - погоджуюся з ним.
      Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.
      Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.
      Не мiг же я зiзнатися, що вже весь був у полонi нової задумки: наступного лiта ми пiдемо працювати в наш примiський радгосп i на заробленi кошти купимо Чингiсовi рушницю. Адже всi мисливцi мають по двi рушницi. Я ще не знав, скiльки вона коштує, як її купувати i чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало нiякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингiсовi рушницю. Найкращу з усiх, якi тiльки iснують. I Чингiс стане найвправнiшим мисливцем Далекого Сходу.
      22.
      Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останнiй ранок, якого я побачуся з Iнгою. Мине рiк, два, а може, й двадцять рокiв, перш нiж ми зустрiнемося знову. I ще невiдомо де, у якому мiстi це станеться. I чи станеться взагалi.
      За той мiсяць, який я провiв у Норданi, у мене з'явилося чимало друзiв i просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Iнга. I я усвiдомлював, що мiй сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дiвчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, i яке я страшенно ревнував до нього, Не розумiю, чому це я привернувся до цього дiвчиська. Зрештою, воно нiчим не вiдрiзняється вiд дiвчат з нашого класу, нашої вулицi.
      Я довго сиджу на лiжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує менi одягатися.
      - Що сталося? - врештi-решт уривається їй терпець. - Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.
      "Що сталося?" Якби ж я мiг вiдповiсти на це запитання. Або сам здатний був зрозумiти, що зi мною сталося.
      Заплющую очi i пригадую обличчя Iнги. її усмiшку, розпущене волосся. Менi навiть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зi мною якось несмiливо, аж нiбито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рiдко бачилися? А через кiлька днiв нам з матiр'ю вже треба вiд'їжджати.
      Я зриваюся з лiжка i починаю гарячкове одягатися.
      - Куди ти? - вражено запитує мати.
      - Я недалеко. Треба навiдатися до школи.
      Це напiвправда. Я справдi навiдаюся до школи, але поспiшаю зовсiм не тому, що не можу обiйтися без цих вiдвiдин. Менi хочеться пошвидше побачити Iнгу.
      - Тут, звичайно, чудово, - зiтхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжнi намiри. - I мiсця чудовi. I люди. Але треба повертатися до Днiстровська. Сам знаєш: дома стiльки роботи! Хоч сьогоднi пакуй валiзки.
      - А батько мрiє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Вiн говорив з тобою про це?
      - Говорив, - ще проникливiше зiтхнула мати. - Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його пiдтримуєш.
      - Я вагаюся, - дипломатичне зауважую я, добре розумiючи, що вiд мене в цiй складнiй справi мало що залежатиме. Все одно рiшення буде за батьком. Остаточне рiшення, ясна рiч.
      - Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася i де од вiку вiчного живе її рiд. її народ. Ми з тобою - українцi. I батькiвщина наша над Днiстром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити i про такi речi.
      - Наша батькiвщина над Днiстром. Але й над Амгунню теж, - ще "дипломатичнiше" зауважую я, вiдчуваючи, що менi не хочеться втрачати дорогоцiннi хвилини на цю полемiку. Хоча водночас вiдчуваю, що мати має рацiю: людина повинна жити там, де споконвiку жив її рiд. Чингiс, напевне, теж погодився б iз цим. Навряд чи вiн змiг би прожити решту свого життя над Днiстром, де вже нiколи не зможе побачити оленя, навiть "на вiдстанi трьох пострiлiв рушницi".
      - Але ти добре розумiєш, що саме я маю на увазi, - майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полемiку.
      - Якщо хочеш, давай спакуємо нашi валiзки вже сьогоднi ввечерi. - Батько подався у вiдрядження до Хабаровська. Там у нього якiсь невiдкладнi справи, i ми не впевненi, що вiн встигне повернутися сьогоднi чи завтра. Може статися так, що зустрiнемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. - Приготуємо їх заздалегiдь i сидiтимемо на них, наче на вокзалi.
      Мати уважно дивиться на мене й усмiхається.
      - А якщо серйозно? - питає вона.
      - Якщо серйозно, - зiзнаюся, - я вже теж думав про наш переїзд сюди. Спочатку загорiвся: звичайно, треба переїжджати! Новi мiсця, стiльки цiкавого! А тепер вiдчуваю, що вже почав сумувати за нашим Днiстровськом, за лиманом, за сонцем, хлопцями... Тiльки батьковi не хотiлося казати про це. Щоб не розстроювати. Йому теж, мабуть, нелегко вирiшити зараз, що робити: повертатися на Днiстер, чи залишатися на Амгунi.
      - Менi здається, що за цей мiсяць ти пiдрiс, став серйознiшим, i... - вона хотiла сказати ще щось, але не сказала. Мабуть, вчасно схаменулася.
      - Це тiльки так здається, - кидаю уже з-за порога.
      - Не барися! - навздогiн менi кричить мати. - Снiданок уже майже готовий.
      Але я не вiдповiдаю. Я бiжу на другий кiнець селища, де в однiй iз кiмнат довжелезного будинку живе Iнга. Там я стою навпроти вiкна i довго й терпляче чекаю. Менi не видно, що коїться у квартирi i чи є там Iнга. Але твердо вiрю, що рано чи пiзно дiвчина помiтить мене. I вийде.
      Одначе помiтила мене мати Iнги.
      - Ти кого чекаєш? - поцiкавилася вона, вiдчиняючи вiкно.
      - Нiкого, - розгублено кажу i повертаюся, вдаючи, що маю намiр iти геть.
      - Ну, чого ти образився? - голос у неї схожий на Iнгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Iнгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справдi схожi. - Почекай хвилинку, зараз Iнга вийде.
      Через кiлька хвилин Iнга справдi вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут i чого менi треба. Вона нiколи не запитувала таке, i я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пiшли не до рiчки, а, поминувши недобудовану лiкарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогiй долинi, якою просувалася до Нордана залiзнична колiя.
      Сонце вже зiйшло, але ранок ще був досить прохолодним, i воно, велике i блiдо-червоне, зависло десь пiд високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним i холодним, як вода в Амгунi. Ще тiльки минав серпень, але я вже помiтив, що ранки стають щораз холоднiшими. Дивно. У нас на Українi ночi в серпнi найтеплiшi, i вода в Днiстрi теж найтеплiша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе i прозоре, як лiд-ясенець, небо, на великого птаха, що поволi кружляє над долиною, i намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Iнгу на схилi Норданського узвишшя... I менi стає страшно вiд усвiдомлення, що все це скороминуще. Що незабаром лiтак перенесе мене за тисячi кiлометрiв звiдси. А потiм й Iнгу. А цю красиву долину з малесенькими iржаво-буряковими озерцями засипле снiгом i закує мороззям.
      - Ви вiд'їжджаєте в суботу? - стиха запитує Iнга, намагаючись встежити за моїм поглядом.
      - В суботу. А вiд кого ти дiзналася? Я оце тiльки збирався сказати тобi про це.
      - Здогадалася. Просто якесь передчуття... Сьогоднi я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. I ми нiколи бiльше не побачимося.
      Я хотiв сказати, що прокинувся з такою ж думкою. Але не наважився. А раптом не повiрить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!
      Ми стоїмо на пагорбку. Iнга опустила очi i старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагiнець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чiткими обрисами губ, чорним волоссям, зiбраним у пишний "хвiст". Дивно: ранiше я чомусь не помiчав усього цього. У нас у класi теж є вродливi. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливiсть, а Катерину - за таку ж нестримну язикатiсть. На всiх iнших я просто не звертав уваги. А Iнга... Iнга якась особлива. Навiть не можу пояснити, яка вона...
      - Дивися, он, пiд скелею, робiтники. - Я кажу це тiльки для того, щоб розвiяти мовчання, яке вже стає настерпними. - Цiкаво, що вони там роблять?
      - Правда, - пiдводить очi Iнга. - Подивимось?
      Скеля стоїть посеред зеленої рiвнини. I скидається вона на скоцюрбленого динозавра, який поволi виповзає на узвишшя. Ми бiжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрiбним жовтавим камiнням, нашпигованим якимись мiнералами, схожими на коричневi скельця. Цi скельця вiдбивають рiзнокольоровi промiнцi i тому здається, що камiння раз по раз зблискує мiрiадами маленьких зiрочок.
      Бiля пiднiжжя скелi один з робiтникiв трощить вiдбiйним молотком кам'яну жилу, що вiдходила далеко в долину. Високий русявий чоловiк цей поводився з молотком, наче з iграшкою - що мене дуже вразило. Колись, ще в Днiстровську, батько давав менi потримати в руках вiдбiйний молоток, i тодi я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цiлий день.
      - Ви що, хочете зрубати її? - поцiкавився я, дочекавшись, коли стихне гуркiт молотка.
      - Зрубати? Тодi роботи вистачило б до весни, - усмiхнувся парубiйко. - Нi, моя справа - зробити шурф. Потiм сюди приїдуть вибухiвники, закладуть вибухiвку i вiд скелi не залишиться й слiду.
      - А вона красива, - несподiвано каже Iнга. - Такої тут бiльше нема.
      Робiтник здивовано глянув на неї i, не випускаючи з рук молоток, вiдiйшов на кiлька крокiв назад.
      - Справдi, красива, - знову усмiхнувся вiн. - Бачиш, а я навiть не придивився до пуття.
      - I нiяк не можна залишити її?
      - Нi, обiйти її майже неможливо. Це залiзниця, а не шосейка, де можна робити якi завгодно вигини. А ти, рицарю, звiдки? - запитав мене.
      Я назвав мiсто i пояснив, що приїхав сюди до батька, на канiкули.
      - Майже земляки, - хитнув кучерявою головою робiтник. - Я з Миколаєва. - Пiсля школи обов'язково приїжджай сюди.
      - Не знаю... Мабуть, треба буде вступати до iнституту.
      - А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тодi вже - за науку. Бачиш он, залiзниче полотно? Що б там у життi не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залiзниця, яка пiдходить до Норданського комбiнату, - моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Вiн знову взявся за свiй вiдбiйний молоток, а ми з Iнгою постояли ще трохи i подалися до залiзницi, яка обривалася за пiвкiлометра вiд скелi.
      - А справдi, ким ти хочеш бути? - запитала Iнга.
      - Не знаю. Взагалi-то в мене була мрiя...
      - Яка? Ну скажи-скажи, це ж цiкаво.
      Трiшечки повагавшись, я все ж таки розповiв їй про свою дивну, просто-таки абсурдну мрiю-жарт - проїхатися на верблюдi по Дерiбасiвськiй, центральнiй вулицi Одеси. I ми довго смiялися, уявляючи, як проїдемо на тому верблюдi удвох: вона на одному горбi, а я на другому. А коли вдосталь насмiялися, вона майже крiзь сльози знову запитала: "А справдi, ким ти хочеш бути?"
      Я вже мав намiр видати ще одну "генiальну" iдею. Але Iнга глянула менi у вiчi i заперечливо похитала головою.
      - Тодi треба говорити чесно, - зiтхнув я. - А якщо чесно, то не знаю ким.
      - А я хочу стати лiкаркою. I ти нiколи не казатимеш менi неправди, добре?
      - Добре, - погодився я.
      - I ким би ти не став, ми обов'язково навiдаємося до Нордана.
      - Добре. Що б не сталося, я приїду сюди.
      Ми мовчки дивилися на колiю, що виринала з-за вигину долини. I я намагався уявити нас обох через десять рокiв. Через десять, рокiв! На цьому ж мiсцi!
      23.
      Довго вмовляти Чингiса не довелося. Щойно розповiв йому про мисливську хатину, як вiн одразу ж пояснив, що в нiй зимував кiлька зим Вiчний Мисливець, i запропонував навiдатись туди. Ясна рiч, я одразу ж погодився.
      Першим через мiсток пiшов Чингiс. Вiн тримався так упевнено, нiби все життя тiльки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однiєї з колод було прибито кiлька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разi потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб вiд цього я почувався на "Романовому мiстку" (так уже почали називати його в Норданi) упевненiше. Навiть незважаючи на те, що був тут не один.
      - Тобi сподобалася ця хатина? - запитав Чингiс десь посерединi мiстка. Вiн обернувся до мене, й голос його був цiлком спокiйним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що вiн має на увазi.
      - Так, - вiдповiдаю пiсля якоїсь митi вагання. - Але менi важко повiрити, що самотня людина наважилася б перезимувати у нiй. Звичайно, тепер, коли поруч цiле мiсто... Але ранiше мiста не було. I ваше село - Еймон - теж кiлометрiв за шiсть звiдси, за рiчкою.
      - Мисливцiв це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимiв'я це недалеке. Iнодi мисливцi зимують за п'ятдесят кiлометрiв вiд найближчої оселi. Або й далi.
      - I ти теж наважився б зимувати так?
      - Кожен мисливець мрiє про своє власне зимiв'я, - мовив Чингiс уже на тому боцi рiчки, коли ми спускалися зi скелi. - I взагалi, в цьому нема нiчого надзвичайного. Рушниця, побiльше набоїв, хороша собака... Що ще потрiбно? Вiчний Мисливець рiдко бував у селищi. Сам казав, що бiльша частина його життя минула в тайзi.
      - Я так не змiг би.
      - Це лише здається. Ти ще не вмiєш "говорити" з тайгою, тому й побоюєшся її.
      - Що це означає: "говорити з тайгою"?
      - Мiй дiд вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповiсть йому про все, що його цiкавить. Крiм того, мисливець повинен навчитися говорити зi звiром, якого полює, з деревами, з багаттям, бiля якого вiдпочиває.
      - I що, так воно й буває насправдi, говорять?
      - Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вiчного Мисливця примовляти до рiчки, до човна, до собаки, рушницi... Вiн здавався менi страшенним диваком. Але згодом я зрозумiв, що дiд звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих iстот. От вiн знiмає зi стiни рушницю i каже: "Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзi дiється. Давно не навiдувалися туди. Знаю, що без дiла тобi сумно. Але ж i менi не весело. I так весь Еймон вважає, що ми своє вiдходили. Дарма вiн так вважає..." Хiба не дивно?
      - Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цiкаво?
      - Напевне, - зiтхає Чингiс. - В тому-то й рiч, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалiк селища. А хотiлося б на весь мисливський сезон.
      Ми увiйшли в смужку тайги, що пролягала мiж хребтом i рiчкою, i Чингiс заходився збирати хмиз. Я зрозумiв, що вiн хоче розпалити в печi, i теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має вiн сiрники. Почувши це, Чингiс поблажливо посмiхнувся.
      - У зимiв'ї знайдемо все, що треба.
      - Сiрникiв там нема. I взагалi нiчого нема.
      - Не може того бути, - впевнено вiдповiв Чингiс. - Якщо там нiчого не лишилося, то в хатi побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.
      На щастя я помилився. Щойно ми увiйшли до зимiв'я, Чингiс миттю видобув звiдкись з-за пiчки пiдiржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потiм порився у закапелку i видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сiрникiв, дрiбка солi, шматок пожовклої газети на розтопку i навiть кiлька чорних, майже закам'янiлих сухарiв.
      - Ми вiзьмемо не бiльше двох сiрникiв, - сказав Чингiс. - Сiль i сухарi не чiпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним пiсля далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч мiсто.
      - А хто залишив усе це у хатинi?
      - Сокиру, мабуть, ще Вiчний Мисливець, Коли зимував тут. А сiль i сухарi - той iз мисливцiв, хто навiдувався останнiм. Такий закон тайги. Iнодi взимку на деревах пiдвiшують невеличкi ящики, в якi кладуть шматки мороженого м'яса, ножi й сiрники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такi склади влаштовують бiля мисливських стежок.
      - I нiхто не забирає звiдти м'ясо?
      - Нiхто. Такий закон тайги.
      Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним - i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.
      Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
      Тiльки тут, у Норданi, я по-справжньому почав розумiти, як багато часу згайнував зi своїми дитячими фантазуваннями i як мало цiкавився усiм, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрiчатись... Так, до зустрiчi з Чингiсом, Вiчним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навiть не замислювався над цим. А шкода... Тепер я розумiю, що шкода...
      Посидiвши отак ще з пiвгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу i залишили його бiля печi. Можливо, доля справдi занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потiм ми пiдмели в хатинi саморобними вiничками, протерли вiконце, половина якого була забита, а половина завiшена якоюсь плiвкою. Переконавшись, що пiчка вже холодна, зачинили дверi хатини, пiдперли її двома каменюками, а вгорi ще й накинули на защiпку, щоб ведмiдь не вдерся. Бо камiння та стовбур вiн може вiдкинути.
      Я знову вiдчув, що менi не хочеться залишати цю хатину. Нiби прожив у нiй багато рокiв. I весь час оглядався на неї.
      - Якщо хочеш, ми ще навiдаємося сюди, - помiтив це Чингiс.
      - Хочу. - Ми знайомi з ним якихось три тижнi. Але тiльки тепер я вiдчув, що подружився з Чингiсом. I, якби залишався в Норданi, вiн був би моїм найщирiшим другом.
      Перш нiж податися до мiстка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, i Чингiс показував менi ведмежi слiди, стовбури дерев, подряпанi кiгтями рисi, та якесь зiлля, яким користувалися усi нанайськi знахарi.
      В такий спосiб вiн учив мене "говорити з тайгою".
      24.
      Пiзнiй вечiр. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Менi ж читати не хочеться, я пiдсiдаю до столу i теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там i до чого. Але батько одразу ж помiтив це i невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" вiн не любить, щоб хтось сидiв поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспiшав дати йому спокiй.
      - Нiчого цiкавого для тебе в цих паперах нема, - не стримався нарештi батько. - Знайди собi якесь заняття.
      - Нехай, он, за пiдручник сiдає, - докинула мати. - Незабаром у школу.
      Але за пiдручниками я вже сидiв. I тепер менi цiкаво було дiзнатися, над чим чаклує батько.
      - Скажи, тобi подобається, що я дружу з Чингiсом?
      - Не маю нiчого проти, - вiдповiв батько, сьорбаючи свiй чай i не вiдриваючи погляду вiд креслення.
      - Ти навiть не уявляєш, як вiн багато знає про тайгу, мисливцiв, полювання.
      - Нiчого дивного: вирiс у тайзi. Та все одно ходити з ним на той бiк рiчки не раджу. Я вже казав тобi, що виходити за межi селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Iнодi звiрi з'являються майже на околицях.
      - Дивно. Звiдки ти дiзнався, що ми ходили туди?
      - Бачили вас. До речi, мiг би й сам сказати.
      - Мiг, звичайно... А знаєш, з Чингiсом не страшно, - мовив я, скоса зиркаючи на матiр. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такi прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотацiї, а мати лає. Напевне, у них такий розподiл обов'язкiв. - Вiн умiє "говорити" з тайгою. I вийде з будь-якого скрутного становища.
      - Сумнiваюся, - буркнув батько.
      - Дiд учить Чингiса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?
      - Не треба докорiв. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки i стежити за дотриманням проекту - теж. Отож, старенький, дарма ти...
      - Я не про це.
      Тут батько нарештi вiдiрвався вiд своїх паперiв.
      - Я, звичайно, мiг би мовити: "Не заважай", i на цьому закiнчити розмову, - задумливо сказав вiн. - Але розумiю, що вже маєш право ставити такi запитання. I здогадуюся, що саме ти маєш на увазi. Менi доводилося розмовляти з пiдлiтками-нанайцями. їх знання тайги, практичнi навички, життєвий досвiд вражають. I от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з пiвдня, з мiст i степiв, - i у нанайцiв, якутiв, евенiв, що живуть тут, рiзнi погляди на виховання своїх дiтей. Чотирнадцятилiтнiх та п'ятнадцятилiтнiх синiв ми ще звикли вважати дiтьми. I впевненi, що головне: не дати їм вiдбитися вiд рук, та час вiд часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двiйок. А всьому iншому, тобто усiм книжковим iстинам навчить шкода. А нанайцi навпаки, намагаються, щоб дитина якомога ранiше вiдчула себе дорослою. I все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичнi навички, навчити виживати в тайзi, привчити до злигоднiв мисливського життя, до суворостi буття в цьому краю.
      - Федоре, - увiрвала його мати. - Я ж просила тебе: нiколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.
      - Але ж ти бачиш, що його це хвилює, - спробував захищатися батько.
      - Саме тому й слiд уникати таких розмов, - стояла на своєму мати.
      - Але я вже цiлком дорослий, - не стримався я. - Годi вважати мене дитятком. Говорiть, як з людиною, яка все здатна зрозумiти.
      - Ну от, батьку, будь ласка... - зiтхнула мати. - Маєш наслiдки своїх антипедагогiчних розмов.
      Я зрозумiв, що зараз почнеться новий тур "переговорiв мiж високими виховуючими сторонами" щодо мого подальшого виховання i, теж тяжко зiтхнувши, вийшов на ?анок.
      Мiсячне сяйво освiтлювало сивi вершини хребта i стiкало його схилами на крони дерев, за якими бiля пiднiжжя однiєї з вершини, стояла забута усiма хатина Вiчного Мисливця. Менi страшенно захотiлося провести цю нiч там. Вiч-на-вiч з тайгою. Помрiяти, поговорити з деревами, мiсяцем, горами, рiчкою... Як це полюбляє робити Вiчний Мисливець.
      25.
      Упродовж останнього тижня перед вiд'їздом Романа Чорногори ми з ним бували на шкiльному подвiр'ї щодня. Та ось Роман нарештi дочекався виклику з кiностудiї i завтра вранцi має вiд'їжджати до Хабаровська. Вiн готовий був до цього вiд'їзду давно. Але тепер виявилося, що на подвiр'ї лишається незавершеною скульптура крокодила Гени. I хоч Роман дуже радiв викликовi, але й залишати роботу незавершеною теж не хотiлося.
      От i сьогоднi, за два днi до вiд'їзду, вiн прийшов й, оглянувши крокодила, мовив:
      - Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.
      - Але ж ти не винен, що не встиг, - вiдповiв я.
      - Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цiлими роками, потiм кинешся - а нiчого не встиг. Нiчого!
      - Але ж чотири скульптури завершено.
      - Чотири, - погодився Роман. - Та хiба це скульптури, якщо по правдi? Так, розваги... I взагалi запам'ятай: нiколи не буде такого, щоб рiзьбяр або скульптор сказав колись: "Досить. Я зробив усе, що мiг". Завжди здається, що мало. Навiть якщо майстер живе сто рокiв i залишає по собi тисячу витворiв. Отож треба закiнчувати. Сьогоднi нам обiцяв допомогти Орест.
      Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Менi ж лишався хвiст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, якi треба буде чимось з'єднати. Та й "шкiра" у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирiзати на нiй усiлякi, як казав Роман, "бубирцi-горбочки". Ми з матiр'ю мали вiд'їжджати через два днi пiсля Чорногори. I я вирiшив, що, коли не вдасться закiнчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже смiливiше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненiшими (принаймнi так каже Роман). Та й дерево здається м'якiшим, пiддатливiшим. Тепер на ньому лишається такий слiд, який потрiбен менi. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалiк походжає туди-сюди Iнга. Просто так походжає, нiби до нас обох їй нема нiякого дiла.
      З обiду справдi надiйшов Орест i втрьох ми працювали до темряви. А потiм ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав вiд'їжджати. А коли все було закiнчено, коли крокодил Гена нарештi з'єднав свою голову з хвостом, i шкiра у нього стала не гiршою, нiж у всiх його родичiв у болотах Нiлу...
      Коли все це було готове, ми пiдняли над головами стамески й молотки, i закричали вiд захвату. Ми закричали "ура!" i почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливi, що закiнчили. Що нам все вдалося. I водночас менi було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радiв. Що цiкаву роботу закiнчено. I безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, вiд'їжджає на зйомки. Що менi треба повертатися до свого сонячного мiстечка над Днiстром, залишаючи тут, у Норданi, Чингiса, Iнгу, Вiчного Мисливця та всiх, кого вiдтепер вважав своїми щирими друзями.
      Не встигли ми закiнчити свiй танок, як надiйшла директор школи Марiя Панасiвна. Вона була у вiдпустцi й тiльки оце вчора повернулася до Нордана. Вiдлiтаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом iз Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фiгурку Гномика. Але, як сама зiзналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться рiзцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкiльне подвiр'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тiльки вражено сплеснула руками i завмерла вiд подиву.
      - Невже все це витесали й вирiзьбили ви самi? - запитала вона Романа. Марiя Панасiвна була ще зовсiм молодою. Нiколи в життi не подумав би, що такi можуть бути директорами.
      - Чому ж сам? Ось, - обiйняв мене за плечi, - удвох. Молодий талановитий скульптор Валерiй Любич.
      - Правда? - усмiхнено глянула на мене. - Ти теж умiєш?
      - Та нi. Трохи допомагав.
      - Мало того, що вiн талановитий, вiн ще й скромний. I головне - вiдмiнник, - плеснув мене по плечу Роман.
      Почувши це, я почервонiв i знiтився. Я ж колись чесно зiзнався йому, що вчуся так собi, на трiєчки з плюсом-мiнусом. Навiщо ж вигадувати? Та ще й у розмовi з директором.
      - Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всiх школярiв, якi тiльки лишилися на канiкули в селищi, i на лiнiйцi приймемо вiд вас цей дарунок. А потiм напишемо вам листи в iнститут i в школу, в якiй навчаєшся ти, Валерiю.
      - Не треба в школу, - промирив я. I чомусь злякався.
      - Чому не треба? - втрутився Роман. - Це менi в iнститут не треба. А в школу - обов'язково. До речi, ви ще не все знаєте про нашого Валерiя.
      - Он як? - хитнула головою Марiя Панасiвна i ще з бiльшою цiкавiстю глянула менi у вiчi. - Цiкаво, що саме?
      - А те, що вiн разом з товаришами зiбрав для вашої школи цiлу бiблiотечку. Якщо лiнiйка справдi буде, то Валерiй передасть учням i книжки, i листа вiд свого класу. А я завтра вранцi змушений залишити цей тайговий Монмартр.
      Утрьох ми оглянули всi скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було стараннiше вирiзьблювати їх. Але Марiї Панасiвнi вони подобались. Геть усi. I пообiцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навеснi знову винесуть на подвiр'я, тiльки пiд навiс.
      Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пiшли до рiчки. Коли нам вiдкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човнi. З такої висоти! У вир, межи гострi кам'янi брили. Потiм ми стояли неподалiк водоспаду, я дивився на мiсток, перекинутий зi скелi на скелю, i пригадував, як Чорногора переходив над виром по однiй-єдинiй колодi, яка й досi лежить там.
      Ми довго стояли над рiчкою. I я намагався загадувати, ким же стану врештi-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будiвельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пiзно я навiдаюся сюди, до цього загубленого в тайзi мiстечка, до берега крижаної рiчки, до цих стрiмких скель, що, - сiрi й мовчазнi, - постають по той бiк рiки, як мури покинутої фортецi.
      Iдучи до селища, я ще довго чув закличний клекiт водоспаду, i ледве стримувався, щоб не повернутися до нього.