— Сьогодні яке число?
— Та наче тридцять перше червня.
— Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!
— І що?
— Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.
— Але туди ще дійти треба!
— Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?
— Нащо тобі?
— Побачите.
— Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.
— Встигаємо? Як там наші фани?
— Не відстають.
— Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.
Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.
— Тепер бігом!
— Ать-два, — єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.
На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.
— Ого, — з повагою сказав пан Теодор, — ти звідки це знаєш?
— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!
— Та якось не доводилося.
— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.
На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.
На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.
Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.
— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?
— Дідькова робота, — прохрипіла вона, — ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.
— Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.
— Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.
— А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.
— Ну-у…
— Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!
Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.
Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті — розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.
Так, серед них і давній наш знайомий, булькатий, що вистежив нас у Манівцях!
— О, дивися, — проказала Памела, — он і новий бойфренд Бети!
На мій неабиякий подив вона вказала саме на булькатого. Нічого собі!
— А хто він? — симулюючи дипломатичне зацікавлення запитала я.
— Він? Хоч і не красень, так перспективний жених. Він же вивчає Розбазарну Економіку, а ти знаєш, як зараз урядові не вистачає таких спеціалістів. Навіть спеціальну програму запровадили…
Я прослідкувала очами за траєкторією пересування прискіпливої уваги дупівців. Ось наближаються до “Плямки”… Чи пізнають? Ні, пронесло, як фанеру над центром грасованої кутюр.
— Перепрошую, яку програму?
— Так же ж стажування. В усяких дорадчих установах.
— Ну-ну, наприклад?
— Ну, Королівська Рада з Приховування Боргів за Чорну та Білу Енергетику, там, Рада з Підвищення Ефективності Компіляції Державного Бюджету, ну, Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій…
— Іноземних інвестицій… А часом булька… себто, Бетин бойфренд не звідти?
— Та наче, схоже, там і працює.
— Ага.
Це в мене викликало деякі асоціації. Але тут потрібна порада прямого Бішопового (клятий двурушник!) начальства. Хоч-не хоч, а треба повертатися до божевільні.
… ХХІХ…
Після того, як я розповіла Ап-Перкотові про свої здогадки, він сів писати рапорт, а я, прислухаючись до знайомого булькотіння у шлунку, з’ясувала, що другу добу живлюся лише віртуальним харчем. Картаючи себе за цей злочин проти особистості, я влаштувала собі перерву на сніданок, обід, вечерю та опівнічний фуршет. Закінчили ми приблизно одночасно, з чим нас і можна було привітати. Перечитуючи, Ап-Перкот дорікнув своїм нотаткам “чом ви с-стали на папері сумними рядками?” і пішов доповідати, взявши з собою Бішопа.
Я ж вирішила трохи відпочити після важкої і напруженої праці зі споживання обіду та прилягла на кушетці під портретом якогось бородатого авторитету. Мені відразу ж почали дошкуляти видіння про козні козліка нашого, Люцифера, а коли клята тварюка почала мекати і шкребти мені рогами п’яти, я обурено проказала “Пішов ти на Херсонщину, похрінь рогатий!”, від чого і прокинулася.
Навколо мене скупчилося четверо людей, троє з яких згиналися від здорового реготу, а четвертий, мені зовсім незнайомий, стояв з обличчям, витягнутим у стані заціпеніння.
— Знайомтеся, генерале, панна Аделін, онучка нашого консультанта, — намагаючись згорнути рулетом неслухняну посмішку, проказав пан Бішоп.
— А-а. — ожив генерал.
Я сіла на кушетці, попросила вибачення за несвоєчасний вияв палкої любові до Дідька Лисого, і чергова нарада розпочалася.
— Ми встановили, кх-кгм, — повідомив пан Ійоган, — що Великого Банкіра було вбито.
— Оце новина, — зауважила я.
Полковник ображено зітхнув, але продовжував:
— За дивних обс-ставин. Це не було самогубство, оскільки сс-скручування в’язів не передбачено у переліку суїцид-практики, затвердженому законодавством, гррм. Далі, такий спосіб убивсс-ства характерний для розборок організованої нечистої сили з підрядниками. Остання обставина замовчувалася, ос-скільки компрометація загиблого державного діяча, довіреного корони, заборонена ще з часів августійшого Микити Правдолюбця, який наказав написати на сс-склепі свого попередника, гм-гм, убивці і параноїдального маніяка, “De mortuis nil nisi bonum”. Однак, с-слідство велося. До останнього часу не вдавалося з’ясувати, що с-спільного міг мати Банкір з нечистю, та за нових обставин, коли з’ясувалося, що в ДУПІ керує Люк (при цих словах обличчя генерала відчутно подобрішало і помолодшало на чверть століття — такий завал конкурентної організації!), можна зробити певні висновки.
Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій ось уже рік тільки тим і займалася, що з’ясовувала стосунки з МІФом, себто вирішувала питання про надання позики — великої і грошової, під відповідно високий процент. Гроші були необхідні, оскільки Яснізорія залізла у борги завдяки великій кількості королівський коханок і фаворитів, яких, на жаль, при прийомі на посаду не перевіряли на наявність симптомів клептоманії. А з іншої сторони, МІФ висував свої умови, і Рада мусила визначити, кого ж зрештою буде обдурено. До Ради входили: Сам, якого, правда, на засіданнях ніхто відродясь не бачив, Банкір, царство тобі, небоже, керівник ДУПІ, і Міністр Фінансів, шановний сусід нашої божевільні. Банкір отримав свою посаду минулого року, коли його попередника було заарештовано за розтління малолітніх, несумісне з громадсько-відповідальною посадою. Хоча, провина його, вважав генерал, не була доведена за всіма правилами суд-медекспертизи, і цілком можливо, що його просто підставили.
Гіпотеза, враховуючи аксіоми демонології, полягала в тому, що Банкір домовився з Люком про отримання бажаної посади шляхом розкріпачення інгібованих характеристик, себто неправомірним звинуваченням і звільненням попередника, за що Люк, схоже, хотів заручитися його підтримкою у вирішенні питання про надання позики. Потім, видно, якісь у них виникли непорозуміння, і штрейкбрехера було усунено. Чому для Люка вигідним було вибити все ж таки отримання позики?
МІФ працював уже з кількома сусідніми країнами, і наче ж всі задоволені… Однак… Тут у мене спрацювала складна асоціація, пригадався один з найромантичніших романтичних вечорів моєї безумної юності, підтоптана пісенька про підтоптане кохання, і демон з каблучкою, на якій було написано “Університет Герарта”. Он воно!
— Люди! — прошепотіла я, щоби не відлякати геніальну здогадку.
— Що, нелюдь? — миттєво зреагував неодноразово дістатий мною Бішоп.
— Теодоре, не смійте мене ображати, а то я просто визнаю вас недієздатним через дзеркальну хворобу, — я звернулася до генерала, який виглядав найбільш розважливим з усієї, загрузлої в демонічних кознях, компанії, — Згадайте, минулого року… Економічна криза в Кінг-Конгу, тоді впало виробництво, споживання і перерозподіл, сталася девульвація (так, здається), деградація і дефенетрація (тоді, contra spem, бракери пострибали з вікон) і, хоча через це звільнилося багато робочих місць, безробіття сягнуло небосхилу. Тоді, ходили чутки, що винен МІФ, який висунув і оприлюднив такі умови, що в усіх складалося враження, що економіка країни здохла і засмерділася, піднялася паніка, всі можливі курси впали, і країна розвалилася просто на очах. Але приїхали професори з Університету Герарта, всім пояснили за допомогою різних кривих, прямих і ламаних, що в усьому винне таке абстрактне поняття, як ананке, і таке конкретне, як вкрай дебільне керівництво. Олігофренів, що, виявляється, вміло приховували дефекти інтелекту, було усунено, а МІФ все таки всунув свою позику, на умовах, які повністю підпорядкували Кінг-Конг Амайрані.
Впала тиша, генерал дивився на мене, як на якогось юродивого, що розпочав практику з черевопровісництва. Бішоп і Ап-Перкот споглядали замислені обличчя один одного, а Медді — власні нігті.
— Треба поспілкуватися з Міністром, — вирішив генерал.
— Васька, припини мучити Скіннера! — закликав молодика у халаті гуманний Теодор, — а йди зараз до Міністрества і передай, що Зозуля хоче поспілкуватися.
Хлопець піднявся і вийшов. Я провела його очима. Керубіно. Бішоп ненавмисне наступив мені на ногу.
— Яка недоречна мстивість, — зауважила я.
— Чого б це ще? Я про молоді кадри піклуюсь.
Молоді кадри повернулися за кілька хвилин з пікантною новиною. У приймальній Міністра повідомили, що він поїхав на зустріч з керівником ЗБОНЧу. Генерал показав всім присутнім, як робити великі очі.
— Якісь зміни у штатному розкладі?
Ап-Перкот:
— Боже збав. А куди поїхав?
Хлопець:
— До абатсвтва.
— Куди? Чого він туди поїхав?
— Ви його запросили.
— А я що — ідіот його туди запрошувати?
Юнак красномовно стенув плечима.
— Нес-сумісно з посадою, — з почуттям сказав полковник і сполохано оглянув присутніх, — гррм, що це значить?
— Люк? — Медді висловила те, що крутилося на язиці в усіх нас.
— Диявол! — дуетом проказало керівництво.
До абатства ми їхали швидко, у чорній кареті божевільні з ескортом чотирьох пар кінних санітарів. Виглядало, як транспортування якогось особливо агресивного маніяка з восьмим даном айкідо.
Абатство було старим і майже покинутим — залишились тільки ентузіасти. Навколо стін абатства бігали шеренгами захекані монахи у гумових чоботях, наспівуючи маршову пісеньку “Гей, на горі та й ченці живуть” для підняття духу. На подвір’ї коло дзвонарні проводилися вчення, і чути було команди “Рівняння на хоругви!”, “Хрест на плече, лівою, лівою!”; біля резиденції абата стояв екіпаж з емблемою Міністерства Фінансів — рука, яка підкидає монетку. Ми, як скажені ведмежатники, увірвалися до абатових покоїв і завмерли на порозі.
— Вітаю, шановні, — проказав абат, — я чекав на вас. Прошу, проходьте, не соромтеся.
Від зайвої сором’язливості нас врятували озброєнї вартові у сутанах, що недвозначно продемонструвавши свою чисельну і збройну перевагу, заштовхнули нас у вітальню і навіть ввічливо причинили за нами двері.
Абат був у абсолютному захваті від нашого візиту та у спецкостюмі про всяк випадок. Але ніщо не могло приховати його сонцесяйну посмішку та парфуми від кутюр. Поряд сидів приголомшений Міністр, приголомшений, власне, до стану непорушності і повної відсутності реагування на зовнішні подразники.
— Що з ним? — поцікавився, як завжди, уважний до навколишніх, Бішоп.
— Відпочиває. Ні-ні, не подумайте чого лихого. Нащо мені його вбивати, коли це зробите ви.
— Я?
— Так, скрутите нещасному в’язи. Бідний Міністр. Як же це ви, полковнику, прогледіли серед своїх підлеглих ставленика Диявола? Дуже неприємна обставина, бо ж він захоче потім позбутися свідків. Глядіть же, я попереджав.
— Люк? Чого ти хочеш цим досягти? — гнівно проказала Медді, — На кой лях тобі здався МІФ?
— Мадлен, моя маленька, мені абсолютно все одно, що буде з цією країною. Амайранці хочуть захопити півсвіту, чому б їм не допомогти? Такі розважливі люди, такі енергійні.
— Так це всього тільки задля ЗЗБ? — раптом зрозуміла я.
Люк нахабно кліпнув оком в мій бік.
— Ти нам дуже допомогла, Лілле. З Бішопа вийшов прекрасний подвійний агент.
— Люк, ти напросишся. Уже зараз діаспора незадоволена твоєю політикою, а коли через клятих амайранців тут взагалі бо’зна що почнеться, тобі оголосять імпічмент.
— Який жах. Та нічого, доведеться запровадити тиранію, люба Медді. Тебе я взагалі не розумію, знайшла собі заняття, що якраз відповідає твоїм здібностям, то й творила би на радість людям.
Медді спалахнула.
— Не нахабній. Це взагалі моє місто, і я забороняю…
— Що-що? Твоє? Це тому, що ти притаскалася сюди зі своїми трьома коханцями і заснувала перший на цих пагорбах бордель? Тільки ти тоді звалася… Як? Лібід. Всіх надурила. Ох уже ці нащадки Ліліт! У вас же в крові дух дрібнобуржуазної панелі, ви не здатні ні на що більше. Ти думала, твоя наївна онучка перетягне Гаела на твою сторону? Такої дурниці я навіть і не сподівався. Ні, Гаеле, ти чуєш?
Гаел дисципліновано з’явився перед ясні очі Люцифера. Я ледве не зімліла від захоплення. Я відчувала себе останньою ідіоткою, просто ганчірочкою, об яку ноги не повитирав тільки лінивий. Терпіти таке?
— Ну, покидьки! — вискнула я, -! У вас тут що, соцзмагання з художнього використання наївної онучки? Гаеле, це що, чесно, по твоєму?
— Хто тобі сказав, що мова йде про чесність?
— Ах, он як!
Я підстрибнула в неймовірному потрійному тулупі з підвипідвертом і з “Кий-я!”, проголошеним мною надзвичайно дурним голосом, вліпила Гаелові ніжного ляпаса. Що тут сталося! Спалахнув килим, від якого я відштовхнулася, тріснула підлога, повалив дим. ЗБОНЧевці поховалися під лавками. Гаела просто метнуло в стіну, від чого здригнулася всенька будівля. Йому, звичайно, нічого лихого не сталося. Він просто сидів, як пришелепуватий, і дивився на долоню, якою витер розбиті мною губи. А потім розсміявся.
— Ну все, дуель до першої крові! У тебе що, знову гормональний стрес?
Все поплило перед моїми очима. Він же… Там, біля пам’ятника Герою… То був…
— О боже… — прошепотіла я.
— Чого хоче жінка, того хоче Бог, — з недоречним тріумфом вимовила Медді.
Люк зблід.
— Ти не могла…
— Чого ж? Богдан Сергійович таки закрив кредит. Що вдієш, мені дуже шкода.
— Мать-перемать, — сказав Люцифер і почав буянити.
Не знаю, що він зробив, та мала місце друга спроба запроторити мене до Пургаторію. Правда, ми тепер опинилися тут вдвох з Гаелом, і мене жбурнуло просто в його обійми. Він не сподівався такого удару долі, і в результаті, ми обоє опинилися на підлозі. Це була, очевидно, остання помста Люка, оскільки потрапивши у таку двозначну позицію, я просто не могла не відчути рецидиву гормонального стресу. Та такої сили, що розладнався вестибулярний апарат, а опорно-руховий немов зірвався з ланцюга, як скажена собака. Так напевно, відчувають себе маніяки, які ґвалтують перехожих на вулицях. Ось до чого я докотился!
— Ne nos indulges in tentationem, sed libera nos a malo… — прошепотіла я, задихаючись гарячим, вологим паром Стіксу.
Підлога в черговий раз хитнулася і тріснула просто під нами. Хапаючись за твердий грунт, ми підвелися, опинившись по різні сторони тріщини. Тільки тепер я усвідомила, що ми стояли на мосту, через той же осоружний Стікс. І міст виявився розвідним.
— Це міст через Стікс, — сказав Гаел.
— І що?
— А те, що з цього моста можна потрапити будь-куди, будь-який час і місце.
— Угу, — я відчувала, що зараз почну ницо скиглити, — повертаєшся до Амайрани?
— Напевне.
Боже, ну має ж бути якийсь спосіб!
— Шкода, що не можна нічого вдіяти.
— Все, значить.
Тільки б не заплакати, будь ласка!
— Логічно.
— А… можна запитання?
Він усміхнувся.
— Як тобі вдалося звабити Єву?
— Так ти здогадалася? Ну тоді… Не знаю навіть. Це ще питання, хто кого.
— Що ж, бажаю подальших успіхів.
— І тобі.
Ми розвернулися і пішли в різні сторони. God help me, I love thee! Тільки не обертайся! З кожним кроком, я все більше занурювалася в туман, липкий і спекотний. Берега не було видно, та я була впевнена, що й не побачу його. Я заплющила очі — чи не все одно? — і йшла так дуже довго, але зрештою опинилася вдома. З холодним компресом на чолі — голова боліла страшенно. Медді дивилася на мене зі співчутливою посмішкою.
— Наклюкалася ти, дорогенька, сама винна.
— Звісно. Сама.
Я відвернулася до стінки і дала волю природнім емоціям.
— Нічого-нічого, — сказала Медді, — у вбиральню менше бігати будеш.
…ХХХ…
Якось ми з Бішопом плили паромом через Дрес.
Все владналося доволі добре: Міністра відкачали, нічого, навіть зарплату підняли. ЗБОНЧ тепер монополює в своє задоволення. Люк відправився в екзиль, зате абатство було зрівняне з ґрунтом. Я поновилася в Університеті, генерал Зозуля, мій хороший друг, пролобіював це питання у Президента-Настоятеля, пояснюючи мою відсутність виконанням секретного завдання. Залякав Президента вусмерть. Бішоп тепер не викладає, звичайно, засвітився. А Бета приходить до мене на каву і скаржиться на свого бойфренда, який не дозволяє їй проявляти ініціативу, аргументуючи свою позицію залізною логікою: “мовчи, жінко, твій день — восьме березня”.
Ми з Бішопом плили через Дрес, я вже, здається, казала. Тут до нас підійшов зловісний чолов’яга і мило поцікавився:
— Ви будете Лілле Аделін?
— Ну я, чого пристав, ось мій талончик.
Він залишився незворушним навіть при вигляді такого могутнього талісмана.
— Капітан просить вас до себе.
— Теодоре, контролюйте ситуацію, — попросила я.
Мене провели до капітана, що манірно тримався однією лівою за стерно. Від обернувся і щасливо заусміхався.
— Херрі!?
— Ну, тепер ти мене впізнала?
— Так, але… я ж вас не знала до Пургаторію.
— Правильно, ми познайомилися пізніше. Пардоне, сіль тю пле, мою старечу пам’ять. Як воно?
— Живемо. Та, помирати буду, неодмінно завітаю.
— Слухай, у тебе, здається, афера була з Асмодеєм?
— Щось таке.
— Марна, звичайно, справа. Ви на мості розійшлися?
— Ага.
— Ну, ясно. Але навряд чи він зміг дійти до кінця.
— Себто?
— На той берег Стіксу. Невідомо, що там таке — ніхто ж не повертається. З усіх демонів, яких я знав, тільки твоя мати дійшла на інший берег. А всі так, бояться. Він теж, повернеться.
— Моя мати… А яка вона хоч була?
— Така ж чарівна особа, як і ти. Невротичка.
Ми ще трохи потеревенили, та наближався берег, і нам довелося розпрощатися. Я повернулася до Бішопа, який вже починав нервувати.
— Де ти вешталася?
— Та так, вела світську бесіду з Хароном. Класний чудак.
— А він мав рацію. Всі бояться невідомого. Навіть ми.
Мене просто підкинуло.
— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?
— Що? Та я нічого не говорив. То їй Харони всякі ввижаються, то тепер — слухові галюцинації.
Я замислилася. Ну, що ж. Чого хоче жінка, того хоче Бог.
— Теодоре, як ви думаєте, чи можемо ми додати ще один маленький пункт до нашої угоди?
кінець 1998 р. — начало 1999 р.