… ХХIІ…

Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…

Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.

Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.

— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.

Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.

— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?

Бішоп, ображено:

— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.

Медді насупилась.

— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…

— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.

Медді вразила мене своєю витримкою.

— Делі, ходи сюди. До дзеркала.

Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?

— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.

— Крові? — здивувався Бішоп.

— Крові? — не зрозуміла Медді.

— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.

Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.

Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…

Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.

— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!

Медді зреагувала миттєво.

— Зараз, папери приготую.

— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?

— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…

— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.

Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.

— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.

— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.

— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…

— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології? Коли ще буде шанс так познущатись над вимогами подвійного стандарту?

— Дуже мило, — Медді взяла ситуацію в свої руки, — Делі, сядь. Почнемо. Пане нотаріус, папери.

Один з чортів дістав зі шкіряного кейсу величенький сувій і почав читати.

“Такого-то числа, такого-то місяця Лілле Аделін, далі — “Замовник” і Теодор Бішоп, далі — “Підрядник” заключили договір про наступне…”

Далі йшлося про те, що Бішоп береться надавати послуги Замовнику, тобто, мені, згідно з встановленими стандартами у межах фізіологічно допустимого бюджету, за що Замовник гарантує Підряднику багатство, вічну молодість і безсмертя, артикул 142, 96 і 115 із загального кошторису. Договір припиняється у разі невиконання однією зі сторін вищеназваних зобов’язань, у разі смерті чи визнання недієздатним Підрядника чи за обопільною згодою сторін. Засвідчив приватний нотаріус Маммон і молодший секретар головного управління юстиції Пургаторію, Юдимир. Далі — підписи сторін.

Ми розписалися, звісно, кров’ю невинних дівчат (її завбачливий нотаріус запропонував у окремій чорнильниці). Далі всі випили коктейлю “Перше причастя” і нам запропонували усамітнитися для виконання умов договору. Медді виявила бажання сказати мені пару слів “на посошок” (чи то, як кажуть, “на коня”?). Вона підвела мене до вікна і, злодійкувато озираючись, промовила:

— Пам’ятаєш, я тобі казала про проблему віку? Як зупинити старіння?

— Я слухаю.

— Якщо ти вважаєш, що зараз — твоя найкраща форма, то… просто не стримуйся, і ти отримаєш від нього абсолютно все.

— Ти мені що, смертовбивство пропонуєш? І не жаль? Навіть мені його, дарма, що секенд-хенд, а якось шкода.

— Мені що головне — повідомити. А там, сама вирішуй. Справа хазяяча.

— А як же договір, і все таке?

— Та що там, раз живемо. Не переймайся, у мене хороші зв’язки у карних структурах.

Що ж, інформація для роздумів. Я підійшла до стійки бару і багатозначно кахикнула.

— Партнере? Гм-гм.

Бішоп роззирнувся, шукаючи підтримки. Медді була зайнята розмовою з нотаріусом. Пан Аврелій щось товкмачив Юдимиру про проблему співвідношення вільного вибору і ролі Божого провидіння в історії, на що молодший секретар махнув рукою і, зі словами “блаженний якийсь”, присмоктався до пляшки.

Пан Теодор опинився один на один із Замовником. Замовник, схоже, не приймав “зараз, доп’ю” чи “знаєш, щось у мене голова болить” за відповідь. Нещасний тремтячими руками поставив на стійку свою склянку і востаннє пробурмотавши “Pater noster”, зітхнув:

— Ну, чому бути, того не минути.

Ми піднялись до нашої з Медді кімнати. Соромлячись, посідали на різних сторонах ліжка. Власне, соромилась я, так що Підрядникові навіть довелося мене заспокоювати.

— Делі, ну що… вважай, що це практичне заняття з сексології. Твоя ж спеціалізація.

— Угу, — я трохи оживилася, — почнемо з якої культури? Аполонівської? Репресивної чи оргаїстичної? Ви знаєте, обрядові звичаї тубільців острова Онанайя Мелатонізійсського архіпелагу…

— Тс-сс. Який Онанайя? Ти щось чула про Полікойтунезію?

Що тут скажеш? Підрядника ж не за красиві очі обирали. Треба було, правда, тендер влаштувати, та вже якось час піджимав. Зрештою, в умовах цейтноту могло бути і гірше.

Як воно було? Ну так, правда, перші враження найсильніші. Та… коли моїм очам відкрилася широка панорама живописних тріщин на стелі, мені, чесно кажучи, стало трохи прикро. Як же ж, унікальна подія… Наївна! Але загалом… це було схоже на мій перший досвід їзди верхи — Медді якось возила мене знайомитись з життям у стилі кантрі. Отже… Ну, проблеми з тим, щоб з сідла не вилетіти, пристосовуєшся, як можеш, поки наб’єш собі м’яке (і не тільки!) місце — наступного дня шкутильгатимеш. М’язи з внутрішньої сторони ніг втомлюються через незвичний спосіб застосування, так потім, мало того, що шкутильгатимеш, так ще хода така, як у маркітантки після великої перемоги рідної армії. А як коня понесе, так тут хіба — триматися міцніше і, як то кажуть, насолоджуватися красивим пейзажем. Хіба ж тварюка слухатиме, що ти їй маєш сказати про філософію екзистенціоналізму? А дух, звичайно, захоплює. Ну, вхекаєшся, мокрий, як хлющ і, змучений, наче рятував життя суїцидальному десантнику, засинаєш сном мертвого праведника. Отака романтика.

Та зрештою, якесь полегшення я все ж отримала. Зранку я прокинулася спокійна, як море в штиль: було все — глибоко по фігу. Бішоп вже десь завіявся, і хвала всевишньому — бачити його не хочу. Теплі промені сонечка сипалися на скуйовджене ліжко. Я солодко позіхнула і пошкутильгала до ванни. Фізіономія в дзеркалі мені зовсім не сподобалася: синці під очима, плями якісь червоні на обличчі. Хоч би поголився, скотина! Та, яке-не-яке, а все ж — відображення, вчора і такого не було. Як мені тепер в очі дивитися панові Теодору — після такого акту невідкладної медичної допомоги? Хоча, можна сказати, я йому теж життя врятувала. Я тут якраз дізналася, що таке “запущена німфоманія” — вдовольнити суккуба може тільки інкуб, і тоді хана одному з них, або ж звичайний чоловік — тоді, він сердешний, і простягне ніжки. Бішопові пощастило, мені — не дуже. Та хай вже йому, де наше не пропадало.

… ХХIІІ…

Після гігієнічно-нарцистичної процедури я, зітхаючи і крекчучи, пішла шукати собі чогось із’їсти. Ну, цей, треба ж якось відшкодовувати втрачені калорії. В такий час на кухні “Марії-Магдаліни” можна знайти яєчню зі смаженим беконом, і можливо, пан Аврелій, якщо він знайдеться там же, прочитає повчальну лекцію про вплив Бекона на розвиток концепції ідолів людського роду. Правда, він завжди чомусь плутав Божий дар з яєчнею, проблема, від якої споконвіку страждали християни, створюючи неприємності собі і людям. Мученики втраченого еротицизму, і цивілізація, побудована, не знати, на яких забобонах, приречена на…

Оп-пачки. Що це ще таке? За кухонним столом сидів Бішоп, блідий, як привид Нікому-ненізма в умовах весняного авітамінозу, а поряд з ним, спиною до мене, — якісь троє чоловіків в чорних костюмах. Почувши звук моїх кроків, один з них розвернувся, глянув на мене і гиденько так заусміхався. Всі “гості” були в чорних окулярах, при краватках і з бірочками, на яких було написане щось дрібне і незрозуміле.

— А ось і дівка, твоя диявольська коханка, Бішопе. Ну, і що ти тепер скажеш у своє виправдання?

Пан Бішоп не відповів. Він тільки хапав ротом повітря і, здається, був готовий втратити свідомість.

— Що це таке, пане Теодор? — лагідно звернулася я до нього, — ви знову програли у покер і влаштували дебош у неврологічному диспансері? Що ці маніяки тут роблять?

Бішоп чесно намагався щось пояснити, та з його вуст не зірвалося жодного звуку. За активними рухами губ можна було тільки здогадатися, що його нерви на межі допустимого. Оскільки я нічого не зрозуміла, він у відчаї схопився рукою за поперек і пошкріб сідницю. Ага, ДУПІ! Йой, оце халепа!

— Панове, — звернулася я до чоловіків у чорному, — що ви робите у межах приватного володіння без санкції правоохоронних органів?

— А ми і є правоохоронні органи. Ми тут для того, щоб арештувати підлеглого корони Яснізорії, Теодора Бішопа, що перебуває у недопустимих, сороміцьких зносинах з нечистою силою, запродавши душу, власність вищеназваного монарха, у довічне користування дияволові за демпінговими цінами, не декларуючи прибутків і не сплачуючи належного податку з доходу і ПДВ.

— Але ж він не отримує ніякого доходу, яким можна поділитися з казною!

— А вас, панночка, взагалі ніхто не питається. Ви — вмістилище гріха і розпусти, уособлення хтивості на службі у ворога роду людського. Ви — нечиста сила без права на проживання і натуралізацію, що підлягає негайній депортації з території Яснізорії.

— Але паспорт, але прописка…!

— Документи фальсифіковано. Всіх, хто допомагав вам у неправомірному отриманні документів буде страчено.

Інший офіцер ДУПІ штовхнув оратора ліктем.

— А, ну звісно, перепрошую. Тепер, коли ЄАС (Європейська Армія Спасіння) отримала від наймилостивішого короля Яснізорії згоду на встановлення мораторію на смертну кару, їм буде оголошено догану. Все. Пане полковнику, приступайте.

Третій учасник трагікомедії зняв окуляри і підпалив цигарку.

— Ніледа елліл, — сказав він, — итроч ирт діп исдівз ясйарибаз огонидєирт адопсог менемі.

На якусь лише мить я побачила червоний вогник в очах полковника і зрозуміла, що до чого. Це ж Люк! Нехай він виглядає по-іншому, але це точно він — отакий, блін, полковник! Аби тільки я зрозуміла це раніше, так тут у мене не було часу щось вдіяти — вже наступної миті переді мною постала нагальна проблема врятування мого життя з якогось невідомого водоймища, оскільки плаваю я, як риба в окропі. Ну, борсаюсь, переважно.

Вода була крижана, наче дияволове сім’я, як кажуть люди з досвідом. Якимсь дивом втримавшись на водній поверхні, я озирнулась навколо. Контраст між затишною кухнею “Марії-Магдаліни” і якоюсь непривітною туманною місцевістю був просто разючий, я була просто шокована. Цей шок, напевне, і врятував мені життя, оскільки замість того, щоб намагатися рятуватися уплав, я почала голосно матюкатися. І навіть не звернула уваги, що до мене наближається якесь хлюпання. Як виявилося то був човен; той, хто сидів при веслі зачудовано прислухався до моїх завивань і не зразу здогадався надати мені посильну допомогу. Лише коли мати почали губитися у хлюпанні і бульканні, він зрозумів, що мій випадок — серйозна справа, а не просто прагнення маргінального досвіду. Коли мене витягли з води, я дуже погано усвідомлювала що я і де я. Зуби стукотіли, вода стікала по довгій домашній сорочці, капці загубилися в пучині. З вуст все ще злітали якісь уривки фраз типу “пердюк-смердючий-фраер-попідниз-зверху-уграний-мурдло-шибзануте”, ну і так далі. Через деякий час навіть цей потік висох, і я зрештою закрила писок і глянула на людину, яка чомусь врятувала мені життя. Він був високий і худий, у шоколадного кольору плащі з капюшоном, у цей час акуратно відкинутому на спину. На плащі срібними ниточками були вишиті якісь інфернальні візерунки. Це був немолодий вже чолов’яга з сивиною на скронях, з об’ємними вилицями і щелепою. Він посміхався.

— Салю, ма петі. Радий тебе бачити, Лілле. Кель бон ван т’амне ше ну, а нотре петі анфер?

— Шо такоє? — не зрозуміла я.

— Делі, ну, не можна ж так зі старими друзями! Питаюся, яким вітром до нашого маленького пекла. І кого ти так гарно поливала брудом, борсаючись у Стіксі?

— Стоп, я що, знаю вас, чи де?

— Лілле, оце ще сюрприз. Ти що, води наковталася? І не кажи, що не пам’ятаєш тепер нічого!

— А що пам’ятати? Ми з вами, здається, ще не пили разом.

— О-оо! — простогнав незнайомець, — я ж просив їх закривати покійникам рота й ніс, а то так, кому пощастить прямо у воду — наковтаються смердючої бридоти і ходять тоді, як пришелепуваті, не пам’ятають нічого. А що, так і не закривають?

— Ні, тільки очі. А до чого тут покійники? Я що, вже, цей, кінці віддала — так виходить? А я навіть не помітила. Ніяких неприємних вражень, окрім, звичайно, холодної ванни. Царство тобі боже, Аделін, ми тебе ніколи не забудемо.

Я насправді засмутилася з цього приводу. Не кожного ж таки дня помирають найближчі і найдорожчі вам люди. Ой, що ж це я без себе робитиму?! На кого ж я себе залишила, сиріто-о-очку?!

— Ну чого кінці віддала? Тобі ще ген-ген, доживати… Тільки не знаю де, це залежить… А власне, що сталося?

— Що? А що? Не знаю я.

— Ме но, се плю серйо, ке же пансе. Треба щось робити. Наскільки я зрозумів, в тебе були проблеми, або з інквізицією, або ж з Люком. І напевне, тобі варто не випадати з дискурсу.

— Люк? Це іще хто? Скайвокер? Так джедаї вже давно вимерли, захопившись військовим вправами у стилі “харакірі”.

— Хм.

— А ви, пане, можна дізнатись, хто такий?

— Хто я? О, я хто. Я — Херрі. А що ти взагалі пам’ятаєш?

— Так же ж… мм-м, це, е-еий. Ну, я — Лілле Аделін. Місце народження — Манівці, Яснізорія, 13-го фрімера 645 року. Навчаюся в Університеті, Вічне Місто. Спеціалазація — Теоретична Сексологія…

Словом, з голови в мене вилетіло все, що є предметом даної оповіді. Я ще пам’ятала, що почала слухати Демонологію, а далі — синя мряка. Хто такий Херрі, я здогадувалася, але не могла сказати, що знала його раніше. Херрі був дуже засмучений цим фактом, та потім вирішив, що це дає нам можливість ще раз випити на брудершафт, побувати на його улюблених старих виставах і дати мені спробувати мої улюблені страви.

— А можна на брудершафт — гарячий чай, а улюблену виставу — в теплому ліжку?

— Парбльо, с’ет ун іде амервей. А яку виставу панна воліла би побачити?

— Звичайно, “Ідеального чоловіка”, перб англіцького драматурга і поцінувача чоловіків, — що ще до ліжка, тільки трагікомедії не вистачає, гр-кх-кх.

— М-да, водичка в Стіксі — не зупа. Треба відтранспортувати потерпілу додому, для попередження ГРЗ.

Херрі взявся за весла і погріб. Скоро з туману вималювався берег, а на ньому — величезна статура жінки. У неї світилися очі, в руках була стопка журналів “Вартова вежа”.

— Це хто? — здивувалася я.

— Теща пророка Михмона. Вона нам тут за маяк править. Над Стіксом завжди такі тумани…

— А чому вона зеленого кольору?

— Рекламний трюк партії Зелених: теща, як символ єднання з природою. Статуя свободи, як усвідомленої необхідності.

Підплили ближче до берега. Високі будинки, набережна, натовп гуляк. Ну, звичайне видовище. Народ вітав Херрі з ентузіазмом, та й мені трохи перепало загальної уваги.

— Що нового у старому світі? — вигукували люди, — Чи ви не знайомі з сімейством Приморозків? А з кланом Дніпропетровичів? Вони ще на цей світ не збираються? Що тепер у моді? Чи носять тепер панталони дами у Вічному Місті? — і так далі.

Я на це відповідала коротко, як могла. “Ні, ні. Так. Всі там будемо. Носять сімейні труси на високих підборах. Король? Зійшов з розуму через невдалу грошову політику. Амайрана захопила пів-Європи з метою стримування загрози організованого насильства. Міністр внутрішніх справ чекає дитину від Кардена. В моді знову швидка музика — блюз, джаз, флюс, сказ.”

Зрештою, відчепилися. Херрі повів мене незнайомими вулицями додому.

— До вас додому, Херрі?

— Ага, чого захотіла. Чому ж, до твого власного будинку.

— Я й не знала, що в мене — нерухомість у Пургаторії. А як це робиться? Якщо все життя виплачуєш “за дах”, то після смерті — власна хата?

— А ми демонів житлом забезпечуємо. Спеціальна директива Всевишнього — щоб вони обживались, заводили хазяйство і не поспішали повернутися у світ живих. Їх навіть в магазинах в першу чергу обслуговують. Особливо в аптеках.

— Демонів? Хіба я — демон? В мене ж в особистій характеристиці було написано “скромна і порядна дівчина”!

— Ме, б’єн сюр! Згадаєш іще, не переживай. А от про скромність і порядність забудь. До речі, чому ти так дивно йдеш?

Хода у мене і дійсно була надзвичайна: я шкутильгала, водночас розбещено хиляючи стегнами. М’язи, відповідальні за зведення ніг докупи, чинили певні незручності, коліна тремтіли.

— Херрі, я ж не пам’ятаю, що було вчора. Певне, їздила верхи.

— Ага, пойнтером.

— Це як?

— Піднімаючись у стременах… ги-ги, на вдосі.

— На вдосі? Не знаю, я ще не зовсім спеціаліст з цього питання. Та й за луку поки що триматися доводиться. Головне, в ритм треба потрапляти…

— За луку, кажеш, га-га, ну так, це суттєво. Гр-хе-хе.

— Не розумію я вашої веселості.

— Ні, ну це справді весело. Гострі враження. Головне, щоб тобі подобалось. І коневі.

— Нє, ну що він меле?! У коня-то і особливого вибору немає.

— Певно, — Херрі усміхнувся, — у твоєму випадку саме так і було. Та досить з мене, а то згадаєш, потім будеш ображатися. Ага, ось ми майже й прийшли — район Брют-он-Біч, вулиця Жовтнева, 31. Тут не зачинено, наскільки я знаю. Валяй додому, ма шері, ввечері я по тебе зайду.

… ХХIV…

Жовтнева, 31 справді була місцем, де я могла б жити: всюди живописний гармидер, одяг розташований за методом випадкових чисел, велике (прибране!) ліжко з купою подушок, книжки, розкладені там, де в них виникає найбільша потреба, як то, “Диво голодування” — у кухні, “Страх польоту” — на підвіконні, “Міжнародний політичний аналіз” — у вбиральні. Під ліжком лежали Лоліта, Жюстіна, Анжеліка, Мессаліна, Маріана, Орлеанська діва, Алексанідрійська куртизанка, Леді Чаттерлей, коханець Леді Чаттерлей, чоловік Леді Чаттерлей і психоаналітик Леді Чаттерлей. Навіть одяг був мого розміру, десь 44-56. Я переодягнулася і відчула себе людиною, якою я, насправді, і не була. Себто, я про це не знала. А може це й добре. Це був мій останній день, проведений в компанії дівочої наївності і чистої совісті. Ввечері до мене постукав якийсь незнайомець.

— А де Херрі? — здивувалася я.

— У Херрі терміновий виклик. На тому світі корабель якийсь на дно пішов — напоровся на айсберг з геологами, геологи були п’яні, почали чіплятися до дам, наїзжати на капітана, той звелів дати їм по пиці, зав’язався міжнародний скандал, і Амайранські власті скинула на нього дві бомби для того, щоб зам’яти справу. Так що роботи багато.

— Он воно що! А ви тоді хто?

— А я Вергілій. Я, взагалі, тут екскурсоводом працюю, Херрі попросив показати вам місцевість, так що чіпляйтеся до хвоста — і ру-ушаймо!

— Стоп, що? Куди? Чекайте!

Та той мене не слухав, і, схопивши за руки, потяг насолоджуватися нічним життям Пургаторію. Тут, звісно, було на що подивитися. Все світилося досвітніми вогнями, люди були веселі й нетверезі, адже їх якраз поминали квартою і земля, вже напевне, була їм пухом. Всюди були бари, де можна було пропити душу, ломбарди, де можна було її закласти, казино, де можна було її програти. Ходовий був, схоже, товар.

У пана Вергілія просто очі розбігалися, він не знав, яку мені розвагу перше запропонувати: вистава на Широкому Шляху, чи його улюблене піп-шоу “По другому колу”, чи танц-пол “У св. Віта”. Мене також було ознайомлено з сіттю ресторанів, якими заправляли Цербер і сини, з виставкою антикваріату на тему “Нетлінне і нерукотворне”, навіть з підпільним закладом для поцінувачів опіуму і такого подібного “Дим вітчизни”. Мимохідь мені показали будинок письменників, де знаходилася і контора пана Вергілія під назвою “Facilis descensus Avernis”. Коли ми проходили повз, з вікна на якомусь високому поверсі вилетіло людське тіло і гучно хряснуло об бруківку. Я дещо здивувалася такій свободі норовів, тож пан Вергілій пояснив — там відбувалася вечірка філософів-гуманістів, а може, він не був впевнений, то постмодерністи влаштували дискурс і запросили критиків на чарку. Ото люди розважаються!

Після того ми вирішили, що дамі треба випити. Недалеко знайшовся і питний заклад, що звався “Елефант”.

— Чому слон? — здивувалася я.

— Ну… Напевно, в сенсі, що як уп’єшся, то і слона не помітиш, хоч би навіть червоного. Тільки обережно, тут іноді з вікон горщики з квітами падають.

Ми сіли в куточку і замовили по бренді. Від алкоголю, нормальна мова пана Вергілія час від часу збивалася на гекзаметр, і з ним ставало доволі тяжко спілкуватися. Мені стало трохи сумно, не знати чому. Здавалося, що в мене є якась нагальна справа, а я тут розважаюся, а може, напиваюся з горя. Смак бренді нагадував мені щось приємне, хвилююче і безнадійне. Знов таки, я не пам’ятала, що саме.

— Пан Вергілій, я ризикнула перервати його промову, — у вас ніколи не виникало відчуття, що якась частина життя немов зникла, стерлася з пам’яті?

— Та ні. Хоча… Якось, після того, як греки спалили Трою, ми з одним моторним парубком так добре прийняли, що… А чому ви питаєте?

— Та я, ой, а-ап-пчхи! Перепрошую.

— А, купалися у Стіксі!

— І я відчуваю, що мені треба згадати щось важливе. Так, наче хтось зумисне влаштував мені цю добровільно-примусову ванну. Може таке бути?

— Хтось? Зумисне? Хто ж в змозі таке зробити? Ви знаєте, як тут у нас все відбувається, чи теж забули?

— Боюсь, що так.

Він зітхнув і спробував пояснити.

— Вмираючи, людина перетинає кордон Старого Світу і опиняється тут, у нас, в Пургаторії. Не знати, правда, де, тож у нас усюди конкретні дороговкази розвішані. Тут люди приходять до тями, проводять якийсь час, далі ми з Херрі влаштовуємо орієнтаційну програму, щоб попередити культурний шок. А після того, охочі сідають в човник і Херрі везе їх на той берег Стіксу.

— А що на тому берегу?

— Там? Ну, ще ніхто звідти не повертався. Дехто навіть лишається тут, бо бояться того, що там може чекати. Залишаються і розбудовують Новий Пургаторій. Ну, я, власне, до чого. Сюди люди потрапляють абсолютно спонтанно, цього ніхто не може контролювати. Як броунівський рух.

— О, ви теж знаєте Броуна? Його політична партія була однією з найвпливовіших, поки він не посварився з Брауном…

— Чув. Ну, отже. Якщо хтось і міг зробити подібне, то це тільки або Бог…

— А Бог, на вашу думку, хто?

— О, Богдан Сергійович. Ми його так жартома називаємо. Він — голова правління банку Пургаторію. Великий філантроп. Я чув, і в Старому світі у нього теж капіталовкладення, у нього там, здається, син представляє інтереси банку.

— Чудесно. Або Бог, або -?

— Люк.

— Десь я вже це чула.

— Звісно. Люк, він же Люцифер, він же “Дідько лисий”, голова синдикату. Займається підривною діяльністю, мріє про нероздільну владу над світом.

— Неприємний тип. Так що ж робити? Можна тепер мені хоч щось згадати?

— Просто. 40 сенсів психоаналізу, електрошокова терапія…

— А може ще простіше — цеглиною по макітрі, — скептично зауважила я, — дешево і сердито.

— Непогана ідея, — чомусь підтримав мене співрозмовник, — та тільки спеціалістів майже не лишилося. От закидати камінням — скільки завгодно.

— Ага, посипати дрібненьким гравієм і утрамбувати.

— Одне правильно. Потрібне якесь потрясіння. Умовно кажучи, щоб витрясти брудну річкову воду з вух.

— Що ж ви не дбаєте про чистоту водоймищ? Чистилище називається. А щоб воду витрясти, може мені пострибати на одній нозі?

— Ага, кілометри чотири. Треба щось більш ефективне…

В нього аж очі запалали інфернальним вогнем, коли його думка запрацювала над можливими способами потрясання моєї пам’яті. Далі висувалися різні варіанти: стрибки з банджо до Тартару, концерт негритянського кантрі, ніч із психоаналітиком, година в ліжку з Мадонною… Все це я відхиляла тоном розбещеної інфанти — все в нас було, все ми бачили. Аж раптом…

— Слухайте, а в вас гріхів багато?

— Безліч.

— А що, якщо повести вас висповідуватися? Там точно з’ясують, що у вас і як — їм же план здавати.

— Ага, дуже цікаво… План, кажете?

Але пан Вергілій вже підхопився, засліплений ідеєю. Довелося його наздоганяти. Він довго блукав запорошеними пилом вічності вуличками, аж поки ми не вийшли на майдан, де височіла… височіло, щось подібне до церкви. Правда на куполі красувалася супутникова антена, стіни були обвішані рекламними плакатами: “Найкращий приход Пургаторію”, “План — усім охочим”, “Міняємо індульгенції на ладан та інше куриво, торг.”, “Отримайте благословіння святої Марії-Хуани”, “Ставимо свічки та косячки за здравіє, за кайф, за упокой” і т. д. Майоріли стяги з гербом Св. Семілії. Біля дверей вишикувалася черга.