…ХIІ…

…Дзень, торох, бум, бах-бах! Здравія бажаю, хаззяйко! Бум-бурум, торох!

Що це таке, чорт забирай! Я натягнула на вуха подушку, потім ще одну. Це не допомогло. Із страшним утробним риком я підхопилася з ліжка і запустила чимось важким в стіну. Здається то був мій улюблений стілець, і тепер в стіні буде велика дірка. Та мене то не обходить, я хочу спати, просто, повірте, спати найвідвертішим чином. Зважаючи на те, коли я повернулася зі своєї романтичної зустрічі, ну, це просто жорстоко зчиняти такий галас, неначе небо падає нам на голови, так що треба лягати в окопи і натягати каски.

Та здається, на тому військову кампанію не було завершено. До мене час від часу долітав якийсь шум і уривки команд типу “розквартирувати командний склад”, “виступаємо єдиним фронтом”, “боєприпаси на стіл”. Я знала, звичайно, що Мадам Мадлен любить урізноманітнювати свій досвід і здатна на подвиг, але обслужити армію… Хай навіть “армію коханців”, як у нас часом називають команду підтримки кандидатів до міської ради.

Менш за все мені хотілося занурюватися у проблеми Мадам Мадлен. Хай вже сама розбирається з абстрактною загрозою військової навали. А більш за все мені хотілося зануритися у блакитні світанкові сни. Та куди там! В якому, все таки жорстокому світі ми живемо!

Зла, як сто тисяч демонів пекла під холодним душем, я одяглася і почвалала вниз сходами до вітальні. Там я стала в дверях, руки в боки, і оглянула похмурим оком наявну компанію: Мадам Мадлен у бойовому спорядженні, розмальована, що твоя фреска, — один екз, пан Бішоп, на мій жах занадто вже бадьорий (я від народження з відразою і нетерпінням ставилася до ближніх своїх, яким чомусь краще, ніж мені, рідній) — теж 1екз. Далі… Зовсім юні парубки, бліді, худі, закомплексовані, — 3 екз і. один — ну, ознака в ознаку, батяня Чорномор, червонопикий, широкочеревий і наглий. Одягнені як цивільні, що, правда, зовсім не приховувало їхню ганебну суть.

— Медді, це що ж таке? — подала я нарешті свій невиспаний скрипучий голос,— Буває, що мотелі перетворюються на борделі, чула. Але щоб бордель — на казарму… Яке падіння моралі!

— А, Делі, — відгукнулася Медді, — доброго вечора. Полковнику, знайомтесь, моя названа сестра Аделін.

— Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.

Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.

— А чому “доброго вечора”?

— Бо вже по п’ятій, моя мила.

Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:

— Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.

— Угу, — проказала я, сідаючи до столу.

— Вбито Великого Банкіра, — пояснив Ап-Перкот, — король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.

— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.

— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…

— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?

Полковник поважно кивнув.

— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.

Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.

— І що тепер? — загнано простогнала я.

— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.

Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?

— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?

— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?

— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.

— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!

— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.

Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.

— Які шпики?

— А я почім знаю, гррм?

— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.

— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.

— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…

— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!

— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.

— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.

— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?

Запала мертва тиша.

— Плюнь! — раптом заволала Медді.

— Що таке?

— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.

— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?

— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!

Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.

— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?

— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?

— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.

— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!

Я зачаїла образу і поклялася помститися.

— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.

— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?

— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?

Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.

З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.

Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.

— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.

— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.

— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?

— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.

— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?

— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.

— А-аа… це…?

— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.

Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…

…ХIІI…

В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.

Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.

— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?

Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.

— Не курю. Мінздрав попереджує.

У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.

Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.

— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?

— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…

— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.

Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.

— Ти це, все в порядку?

— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.

Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:

… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…

Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.

— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.

… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!

— Ну так плюньте, — скептично порадила я.

— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.

— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.

Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:

— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!

М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!

— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?

— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.

— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!

— А звідки ж ви Гронгада знаєте?

— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.

— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?

— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.

— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!

— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.

— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?

— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?

— Абсолютно. А шпики?

— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.

— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?

— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…

— Де, перепрошую?

— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…

Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!

— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.

— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?

— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.

— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.

— Це ще куди?

— По бабах, пане Бішоп.

— Назад, значить, на вихідні позиції?

— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!

Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:

— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?

— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.

Пан Теодор зробив останню спробу:

— А він і справді…того?

— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?

Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку. Ну так я ж цього не знала! Порада всім чоловікам всього світу: не треба вважати жінок за телепаток тільки тому, що вони розуміють хто ви, з чим ви і чого вам треба. Просто, більшу частину часу ваші бажання доволі нехитрі і однозначні.

— Будь обачна, добре? — нарешті спромігся він.

— І ви, бережіть себе. Не перевантажуйтесь, дотримуйтесь режиму праці, харчування і відпочинку. Працюйте над позитивним баченням світу.

Він зітхнув і хитнув головою, мовляв, дурепа була, дурепою і залишилася. Ну, зізнаюся, є щось від того.

…ХIV…

Ми домовилися зустрітись там же, біля Пам’ятника. Так би мовити, тур по історичних місцях. Я почала з якоюсь несвідомою прихильністю ставитися до Героя, можливо через спільні проблеми з головою, не знаю.

Ми знову з’явилися на площі одночасно — якась підозріла синхронність. На цей раз, для різноманітності, мені просто відібрало дар мовлення, і я тільки чемно посміхалася і виражала свої нечисленні думки універсальною мовою жестів. І тільки коли мені було поставлено питання руба і я відчула, що зараз тільки розведу руками і поплескаю себе по щоках, довелося схаменутися і отямитися.

— Так, я дивно поводжуся. Так, мене щось турбує. Ну, давай, тоді вгадуй і далі — що саме?

Гаел задумався, симулюючи тяжкий розумовий процес.

— Емм… Наближення комети Гея-в-Поппа? Ні? Бордель не виконує бізнес-план на півріччя? Виконує? Ну тоді… А це підозріло, доречі, що виконує, треба перевірити, як це так… Е-е, стоп, без рукоприкладства! Ну, не знаю. Зізнавайся вже, де партизани поховалися!

— Ага, зараз все розкажу, представлю мат-докази і навіть від алібі відмовлюсь, лишень би тобі зробити приємне. Ну, словом, хвилює мене ця історія з Люком. Чого їм від мене треба, питається?

Гаел зупинився, обережно притримуючи щелепу і витріщився на мене, як на останнє чудо природи і техніки.

— Ти не знаєш?! Взагалі не знаєш? Нічого?

Я гордо хитнула головою. Гаел почухав праве вухо.

— Ну то, значить, я маю тобі розповісти, так? Н-да, довга вийде історія.

Він спритно вхопив мене за лікоть і пришвидшив ходу.

— Це ми куди?

— Не знаю. Ну не хочеш же ти тут, посеред вулиці…

— Я хочу завжди, незалежно від місця подій. Тільки різних речей.

— О! Вітаю! Ти тільки-но сама сформулювала основний життєвий принцип людства. Нам перш за все треба мати на увазі цей постулат, коли ми беремося до роботи.

— Ну а до чого тут Люк?

— Зараз поясню.

Ми зупинилися на набережній, коло кам’яних перил, які надійно відділяли нас від примарних хвиль невеличкої річки. Вона звалася Никавка і десь там впадала до величного Дресу, щоб разом з ним долати шлях до Негостинного Моря. Гаел поклав руки на перила і десь помандрував поглядом за водою, поки я прискіпливо розглядала його профіль. Тільки-но я збиралася підвести підсумки спостереження, він різко обернувся, демонструючи не менш цікавий, як об’єкт дослідження, анфас.

— Скажи, чого ти зараз хочеш, більш за все?

— Мм… ги-ги, — красномовно відповіла я.

— Таке, чого ти не можеш собі дозволити?

— Коло звужується, так? Ну, якщо навіть таке і є, то на кой лях про це говорити? Не можу, значить, не отримаю.

— Так от. Є така штука, як ЗЗБ — Задоволення Заборонених Бажань. Звичайно, існують такі суспільні норми чи моральні принципи, через які (так прийнято вважати) людина не може переступити. Вона усвідомлює, що її бажання чи спосіб його задоволення неправильний, інколи навіть злочинний, але від того бажання не зникає. Накопичується величезний запас енергії, призначеної для задоволення бажань, яку би та й на добрі справи — будувати світле майбутнє чи там інфраструктуру, так ні! Безтолкові смертні дуже ефективно використовують її з метою себе ж і помордувати. Деякі, правда, досягають успіху у мистецтві, та то інша розмова. Наше ж завдання перед вітчизною якраз у тому і полягає, щоб допомогти людині вчинити ГРІХ — Гарантоване Розкріпачення Інгібованих Характеристик, тобто отримати ЗЗБ. Тоді відкриваються шлюзи і — тільки тримай, що називається, торбу і лови ту психосоматичну енергію, яка так охайно була запроторена в темний кут свідомості, таке собі підземелля для тортур. Ми отримуємо тоді можливість робити таке, що смертним і не снилося, напевне, ти вже помітила. Ну а з якими ЗБ доводиться працювати інкубам і суккубам, теж, на мою думку, очевидно.

Вражена жорстокістю світу, я негайно втопила погляд у холодних водах Никавки, побовтала його там трохи, та потім підняла, мокрий і приголомшений, на симпатичного демона, що стояв поряд. Він продовжував розвивати тезу.

— Звичайно, цим наше поле діяльності не обмежується. Бажань же різних — безліч. Я чув, був серед смертних один аналітик ЗБ, такий собі спеціаліст з жіночої істерії. Але жаль, давно це було, добре би в його власних бажаннях покопирсатись! Н-да. Так от, береш піраміду потреб і обираєш собі те, з чим тобі найзручніше працювати. Що там… бажання влади — дуже сильна штука. Повага, самореалізація, що вже мови про володіння різними там матеріальними цінностями…Ти думаєш, чому я працюю на такій суспільно-відповідальній посаді? Тим більше в мене можливостей вийти на ширший зріз соціуму і його різноманітних бажань. І це завдяки Люку, в нього зараз є широкий доступ до всіляких там державних органів. Він допомагає нам, а ми ділимося своїми здобутками.

— Але навіщо це все? Якщо я правильно зрозуміла, ви збираєте силу, яка потрібна — для чого?

— А-а, ну ми ж не люди. Ми, до речі, а не ви. Цей світ зовсім не є нашою історичною батьківщиною. Ми тут… як би це… діаспора. І колись ми, можливо, зможемо повернутись до того більш досконалого світу, з якого нас було витурено.

— Повернення в Едем? Ти віриш в це? Ну і за що ж нас вигнали, за гарантоване розкріпачення інгібованих характеристик?

— Що ти! Це була банальна боротьба за владу.

— А ти кажеш, більш досконалий світ. Не знаю, я чула зовсім іншу інтерпретацію.

— Це ще від кого?

— Від пана Бішопа, мого викладача з прикладної Демонології. Ув’язався за мною і тепер дошкуляє Мадам Мадлен.

— Викладач з Демонології?!

Гаел раптом зробив якийсь різкий недоладний рух, вхопився за серце і присів. Я думала, йому недобре стало від характеру моїх знайомств, аж ні, він реготав як навіжений, схлипуючи і хапаючи ротом повітря.

— Викла-дач з Де-гха-ха -моно-хо-ло-гхі-хі-ї! Боже!

— А що, власне, за причина такої бурної і невгамовної радості?

— А ти уяви собі хворого на голову убивцю, що подорожує у товаристві Ломброзо!

— Ти, Гаел, сам такий хороший (небезпечний збоченець, якого в чорний для людства день недогледіли санітари з відділу шокової терапії). Ще радій, що я за собою увесь ЗБОНЧ не приволокла, разом з ДУПІ, а могла би!

— Дуже цікаво. А що в тебе спільного зі ЗБОНЧем?

— Нічого, крім того, що вони штабквартиру в нашому борделі влаштували. Розлякають нам всю клієнтуру, а все через те, що Медді надає перевагу гуртовим постачальникам. Що за спосіб ведення бізнесу? А ДУПІ — шпика булькатого під вікна виставили. І якось це все пов’язано з Великим Банкіром.

— А що з ним трапилося? — зацікавився Гаел.

— Вбивство з ним трапилося. В’язи йому скрутили підступною рукою. От ЗБОНЧ і переполошився — гадають, що це хтось… із діаспори.

Обличчя Гаела витягнулося.

— Ні ч-чорта собі! Треба з цим розібратись. Поїду в понеділок до Вічного Міста, нехай мені Люк це логічно пояснить. І тобі рекомендую подалі від цих шпиків. Біс його зна! Ні, нема в світі порядку.

— Горе мені, грішній! — заскиглила я, — де шукати порятунку від цупких тенет нещастя?! Вже холодний доторк жаху я на серці відчуваю, на печінці і на нирках і на виразці у шлунку…

— Патологічна безтурботність, — сміючись, підсумував Гаел, — ну, добре, дитино, знаєш, що ми тепер зробимо?

— Вшити когось, чи що? Для повернення мені душевної рівноваги і віри в майбутнє, га? Десь тут був мій чорний список…