ВСТУП

Тяжко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа — але й усі її модифікації вищого рівня.

Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, там діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритись зовсім чужим людям. Там створена жорстка система винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус — хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.

Школа — це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію, чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще — на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас в будь-чому.

Школа — це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого — чарку, з кого — урну, а з когось — діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні "ємності", форма їхня вже не зміниться.

Школа — це своєрідний інкубатор, де створюються необхідні умови — закритий, комфортний простір та інтенсивне насичення належною інформацією. Але варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємось втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре коли взагалі знаходимо.

Адже школа — це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається — це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання — лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.

Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж в стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки — звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і нездатності до боротьби. А друга помилка — інша крайність — робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.

Ви добре вчились в школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть в неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? Змінювати переконаність на скептичність по два рази на день? Ну, якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю пройдете це випробування. І може навіть, навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. "Human Science School"… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от "Європейські Університети". Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як-то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками "Pots and Pans", "Crown and Anchor", "Fine Ale and Food"— автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може вони зможуть мене направити десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд мій зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…

Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?

— Вибачте, — повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, — Церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій.

Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як-то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. Нажаль, моя англійська була далека від оригіналу — в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову і лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок "well, it’s kind’a like, you know". І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак, тут в моєму голосі природним чином прорізалися інтонації "немісцевих" блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.

Напевне, мені пощастило. А може, справдилася теорія Мілгрема про те, що в маленьких містечках народ набагато гуманніший. Сент-Ендрюз, безперечно належав до таких — всього десь із п’ятнадцять тисяч населення — тож представник святої шотландської церкви іронічно так мене оглянув і відчинив двері. При цьому він додав, що може розмістити мене лише в службовому приміщенні, і то лише до ранку. Ну, на той момент це мене більш ніж влаштувало.

Слідом за своїм благодійником я перетнула чималенький зал собору, з величними колонами і темними нішами. Якийсь інший автохтон ходив з довгою палицею із залізною чашечкою на кінці і гасив свічки на високих канделябрах коло олтаря. Він вказав на мене і щось запитав у мого провідника, той щось ствердно відповів, але з причини граничної втоми, я вже не здатна була розібрати, про що мова. Насправді, це вже мене навіть і не хвилювало.

Кімнатка, до якої мене відвели, була метрів з шість квадратних у розмірі, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; в куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі і залишив мене на самоті.

Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, — ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою — заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ну, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді, кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише наді мною так витончено познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась мов дзиґа на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, в мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, з цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто, може не безпосередньо, а якось так, заочно, чи що… Та, швидше за все, це припущенням було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну і реальності. Напевне.

Розбудили мене рано, мабуть десь о сьомій, ввічливо запропонувавши іти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет ще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Втім, я не відчувала ніякого ентузіазму — я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по-людськи не вдалося. Ну, з іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.

Мляво подумалося, що треба би щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент-Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет-Стріт, потім здається, направо…

На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, а бажано, додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там вже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом "St. Andrews University. Human Science School".

Я неодноразово потім думала, що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти десь інде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може все склалося б інакше. А, зрештою, може й ні.

В той момент я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок "якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?", та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент-Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо-блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.

Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент-Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.

В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів — перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина — після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно-шотландський пейзаж.

Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато-жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.

Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.

Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було — моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!

На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.

Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.

— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?

Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.

— А ви?

— Живу я тут, — гордо промовила я.

Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.

— Ви впевнені?

Тепер вже мене трохи заціпило.

— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.

— А! Ха-ха!

— Чого ви смієтесь?

— Це такий жарт? Дуже смішно.

— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.

Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.

— Але ж ви не можете так вчинити!

Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.

— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?

— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.

Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?

За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.

— Все гаразд? — співчутливо запитала я.

Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.

— А все ж таки?

— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…

— Крім того, що?

— Жанін, вона мені не вибачить!

— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?

— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.

От чудасія. Ніколи такого не бачила!

— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.

— Тонi.

Він дуже обережно потис мою простягнену руку.

Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.

Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!

З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.

— А що то за церемонія? — зацікавилась я.

— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.

— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?

— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.

Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.

Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.

Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:

— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.

Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.

— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?

Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.

— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.

Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.

— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.

Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.

— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.

— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.

Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.

Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.

Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!

Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.

Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.

За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.

— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?

— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.

Тоні зашипів і відвернувся.

— Ну вибач.

— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.

— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.

Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.

— Все, я готова!

Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.

Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора "обережно, заходьте по одному".

За якусь мить урочистість моменту була порушена звуком падіння і чиїмось ображеним зойком.

— Я ж сказав обережно! — гримнув професор.

Як вдалося мені розгледіти, прохід був перегороджений низьким, але широким поріжком чудернацької форми. Схоже, це була кришка від труни, про яку йшлося напередодні. Слід було обережно переступити цей хитрий поріжок і пройти вглиб приміщення, де, судячи з шуму дихання і збудженого перешіптування, вже зібралися всі решта учасників церемонії. Темно було, хоч в око стрель, лише кволі місячні промені навпомацки пробирались крізь причинені фіранки.

І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.

Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь-яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.

Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.

— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.

Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.

— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.

От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.

— Що ти хочеш знати, профан?

— Що це за випробування?

Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.

— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.

Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?

По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite, натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.

Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.

Сон не йшов.

— Тоні, — покликала я, — ти не спиш?

— Сплю, — суворо відповів він.

— Ти як гадаєш, що то було, ну оцей весь підозрілий ритуал?

— Профанація, — тихо мовив Тоні.

— А може, ці самі, масони… — я знов спробувала підкинути наживку.

— В жодному разі. Послідовники Хірама не змогли б отак познущатися над власними ритуалами.

Ого! Ого— го!

— Тоні! — "А ти звідки знаєш? А ти часом не масон?" — так і вертілося в мене на язиці, — А що означає "Audi. Vidi. Tace"?

— Почуй. Побач. І мовчи.

Одна з найбільш гуманних властивостей нічних жахів — здаватися зранку лише недобрим сном. Спершу, колупаючи за сніданком ріденьку вівсянку, ми з підозрінням поглядали на професорів, але тих наче підмінили. Пан Бамбузл розповідав анекдоти, Алан Арт на пару з доктором Мілтоном життєрадісно реготали; панна Демінор, жвава руда жіночка, бігала сваритись з кухнею з приводу бридкої каші. В результаті, всі розжились смачними булочками з джемом. Однім словом, наші викладачі ніяк не нагадували вчорашніх суворих назгулів. Декан Фелоні обачно не з’являвся аби не зіпсувати нам апетит і дружню атмосферу.

З огляду на всезагальну відлигу, між таборами навіть почали зав’язуватись дипломатичні контакти. Куратори ходили між столами, обговорюючи з охочими організаційні питанні. З’ясувалося, що після сніданку ми нарешті побачимо розклад занять, і вже об одинадцятій відбудеться перша лекція.

— Хтось знає, які ми будемо слухати предмети? — поцікавилась Вероніка, з характерними інтонаціями заслуженої відмінниці, — Я чула, в цьому університеті дуже сильна психологічна школа.

— Ага, особливо в галузі експериментальної психології, — підхопила Дафна, намазуючи булочку чорничним джемом, — Кажуть, тут викладав сам Зімбардо.

— Ну і… — відгукнулась я, — Це вас не насторожує?

— Так не на нас же експерименти ставити будуть, — знизала плечима Вероніка.

— Ага, — заусміхалася я, — не будуть. Звісно. В жодному разі.

— Це ти на що натякаєш? — зацікавилась Дафна.

— Ну, не дарма ж кажуть, що експериментальна наука завдячує в першу чергу дрозофілам і студентам.

— А я б навіть не проти, — Вероніка чуттєво усміхнулась, — Я завжди мріяла взяти участь у досліді з сенсорної депривації.

— А, цей той дослід, у ванні. Аби ще з піною і шампанським… — розсміялась Яна, смаглява життєрадісна румунка, — Я б теж не відмовилась.

— Гуманна наука психологія, — підсумувала я, — все заради людського щастя.

Розклад занять було вивішено на дошці оголошень лекційного корпусу. Поки ми обговорювали різні аспекти експериментальної науки, там вже зібрався чималенький натовп. На мій подив, народ якось не зовсім адекватно зреагував на цей документ: студенти, з круглими від здивування очима роздивлялися список, тихо перемовлялися і приголомшено чухали потилиці. Що ж там? Я проштовхалася до дошки оголошень, і побачила там наступний перелік курсів:

Акторська майстерність, проф. Феліція Демінор

Маніпулятивна психологія, д-р Альберт Мілтон

Методи фальсифікації, проф. Френк Аспер

Методи формування громадської думки, проф. Ричард Фелоні

Містифікація, проф. Рене Бамбузл

Режисура спектаклів та масових заходів, проф. Гай Табор

Сучасна практична міфотворчість, проф. Алан Арт

Теорія змови, проф. Ричард О’Доннер

Теорія можливих світів, проф. Стівен Ольберт

Якусь хвильку я теж витріщалась на список, намагаючись збагнути, що б це могло значити. Дивний асортимент, що не кажи… А, з іншого боку, схоже, що нудно нам не буде.

— Що це за дурня, пацани? — почувся голос якогось здорованя за спиною, — Оце їхати бозна звідки, щоб нам тут голову дурили всяким бичачим лайном?

Схоже, це і був той самий похмурий бармаглот, сусід Вероніки. Ну і пика! Еге ж, як не щастить, то вже не щастить.

— Тихше ти, Алекс, — остудив його статечний молодик в окулярах, — Ти можеш в будь-який момент зібрати манатки й чухати звідси. Чув, що сказав декан? Це все — випробування. Почнеш зараз з адміністрацією заїдатись, і не бачити тобі роботи в міністерстві, як власної волохатої сідниці.

Я завмерла, очікуючи, що зараз бармаглот зацідить розумнику межи очі. Але той лише зареготав і панібратськи ткнув опонента кулаком в плече. Ні, не розумію я цих чоловіків…

— А ти звідки взяв про міністерство, га? Розколюйся, Влад!

— Де взяв, там вже нема… — промимрив той, — Я ж тобі казав, в мене брат в СБ працює. Так що я знаю, про що мова.

— А, ну тоді що ж, раз СБ, — примирливо мовив забіяка Алекс, відступаючи з поля бою.

Ця дискусія, схоже, позитивно подіяла на моральний стан студентства. Народ прийшов до тями і почав жваво занотовувати розклад занять. Я ще раз глянула на дошку. Першою у моєї групи значилася пара Алана Арта, нашого куратора. Я поправила лямку рюкзака на плечі і рушила до вказаної аудиторії.

Професор Арт зустрів нас, як рідних. Лагідно оглянув своїми прозорими моторошними очима і запросив розташовуватись зручніше аби ми могли поближче познайомитись. Дафна від цього запрошення розімліла і потягнула мене за собою на першу парту аби там з комфортом свердлити професора поглядом.

Решта десять колег по групі розмістились хто де за розташованими півколом столиками. До нашої групи потрапив той самий юнак, який мав родичів в СБ; цей факт очевидно був для нього джерелом особливого гонору, тож Влад сів осібно, поглядаючи зверхньо і самовпевнено. Потрапив сюди і один з латіносів, моїх знайомців по автобусу; він якраз почував себе трохи ніяково без підтримки товариша, розглядав усіх з-під лоба і супився. Решта були мені зовсім незнайомі.

— Ну що ж, Lads and Ladies, — весело скаламбурив пан Арт, що означало приблизно "парубки та дами", — вам сьогодні страшенно пощастило.

Ми з підозрінням перезирнулися.

— Пощастило, — продовжував професор, обіпершись об викладацький стіл, — тому, що зараз зростає попит на практичну міфотворчість. Особливо ж у сфері мистецтва та міжнародній політиці. Тому керівництво надає велику вагу заліку з цього предмету. А оскільки я — ваш куратор, житиметься вам трохи простіше. Можливо. Я ще не вирішив. Ну, а тим часом, пропоную влаштувати невеличке ток-шоу… Отже, так… Ви, молодий чоловік, як вас звати?

— Мігель… — простогнав нещасний латіно.

— Емм, Мігель, — не відставав професор, — що ви думаєте з приводу інтерпретації міфу Френсісом Беконом в трактаті "Про мудрість древніх"? Ну? Жодної думки? Ай-яй-яй, як не соромно?! А ви, — пан Арт звернувся до білявої панянки в червоному светрі, яка від його різкого руху відсахнулася і ледве не впала додолу разом зі стільцем, — ви, молода леді?

— Анна…

— О! Анна, скажіть мені, будьте люб’язні, з чого складалися священні ритуали древніх греків?

— Е-ее, — бідолашна зробилася майже одного кольору зі светром, — з вакханалій?

— Ет, дівчата, мрійниці… А ви чого гигочете, парубче, — професор розвернувся до молодого чоловіка з нахабним виразом вузьких очей, — ви в нас хто будете?

— Боян.

— Дуже добре. Ви, Боян, зараз повідомите мені… хоча, ні, навряд чи ви мені щось повідомите.

Боян ображено гмукнув, але промовчав.

— Можливо ви, ніжне створіння, скажете мені хоч щось розумне? — пан Арт звернувся до тоненької дівчинки в довгій спідниці, — Як вас звати, дівчино?

— Ангела.

— Що ж, Ангела. Ви знайомі з концепцією Леві-Строса?

— Так… — прошепотіла вона так, немов от-от втратить свідомість.

— Серйозно? Ну, я вражений. Глибоко вражений. Ви мо-ло-дець, Ангела.

Він схопив руку дівчини і енергійно потис її.

— Так, ви, — тут я з жахом усвідомила що він дивиться прямо на мене.

— Я, — чесно сказала я.

— Що, ви?

— А ви, що?

Він злісно усміхнувся.

— А ім’я у вас є?

— Ірма.

— Ага, ну добре. Скажіть мені, як Шеллінг інтерпретував поняття міфу?

— Егм, символічно, — вичавила я.

— Ну не зовсім, — скривився він, — але нехай. Ви, — він повернувся до наступної жертви, — ви у нас будете…?

— Дафна, — гордовито мовила моя сусідка, спокусливо поводячи плечима.

— А скажіть-но, мені, люба Дафна, — мовив він солодким голосом, — а що з цього приводу кажуть психоаналітики?

Заприсягаюся, від цього невинного запитання Дафна таки справді почервоніла!

— Вони, ее-ем… альтернативні стани свідомості, сновидіння, безсвідоме…

— О! — життєрадісно мовив професор, — як так і думав. Дякую, Дафна. Наступний, хто тут у нас? Ви, юначе?

— Владислав.

Я з цікавістю обернулася аби подивитись, як буде викручуватись есбешник.

— Влад, ви мені скажіть, просто з допитливості запитую, чим у Касірера відрізняються міф і ритуал?

— Масштабом, — впевнено мовив той.

— Точно? — усміхнувся професор, — А як це ви будете міряти? З лінійкою? Он запитайте краще у Дафни, вона вам за Фрейдом розкаже про масштаби. Гаразд, ви в нас хто?

— Ханна, — відповіла опасиста брюнетка.

— Добре, Ханна, тепер запитуйте ви. Унікальний шанс!

— Я… не знаю, — розгубилася та, — Що запитувати?

— Ну що-небудь. Бажано, розумне.

— Ой, щось нічого не спадає на думку.

— А, буває й таке. Ну, хто хоче?

— Давайте я, — нахабно мовив молодик в спортивній куртці.

— Прошу. Назвіться лише.

— Едгар. Скажіть мені, навіщо він взагалі потрібен, цей міф?

— Формулюєте ви свої думки надто примітивно, — скривився пан Арт, — але сенс в цьому запитанні, як не дивно, є. Так що, на це питанні у нас відповість… Ви, як вас звати?

— Бажан, — відповів симпатичний молодик, русявий, з довгими пухнастими віями, — Я думаю, міф потрібен для… угм, для того, щоб його розповідати. Ну, нащадкам.

— Цікаво! — розсміявся Алан Арт, — Ні, справді. Ну, а ви що думаєте з цього приводу, молодий чоловік? І не забудьте назватися.

— Еван, — то був огрядний веселий парубок в синьому піджаку, — Я думаю, що за допомогою міфа можна дурити великі маси народу.

— Дурити, кажете? Так що, ви думаєте, міф можна вигадати?

— Ну, — розгубився Еван, — напевне…

— А ви, юначе, теж так думаєте?

— Я? Ні, що ви, в жодному разі! — відізвався худий і недоладний блондин.

— Вас звати, взагалі, як?

— Ганс.

— Значить, дурити не можна?

— Ні.

— А що можна?

— Вивчати можна.

— Ну раз можна, — гмукнув професор, — значить, будемо вивчати. Гаразд, от ми і познайомились. Чесно скажу, я не в захваті; сподіваюсь лише, що до практики у вас кращі здібності, ніж до теорії. На цьому курсі ми з вами спробуємо підлатати ваші теоретичні знання, але паралельно ви будете виконувати одне цікаве практичне завдання. Звичайно, створити міф власними силами в лабораторних умовах вам не вдасться. Тому будемо працювати над легендою. Ваше завдання буде полягати в тому, щоб створити правдоподібну історію походження цієї Школи і переконати ваших колег з інших груп в тому, що саме вона є правильною. Природно, вони теж отримають свої завдання. Переможе та група, чия версія виявиться найбільш незвичайною і переконливою водночас. І, можу вас запевнити, група-переможець матиме всі шанси отримати залік.

— Можна запитання? — підняла руку Дафна.

— Прошу.

— А як же їх переконати, коли вони чекатимуть від нас якогось підступу?

— В тому ж весь сенс вправи, дорогенька. Вчіться дурити людей. Вам це знадобиться. А крім того, — хитро всміхнувся Алан Арт, — не виключено, що підібрана вами версія відповідатиме правді… рано чи пізно.

РОЗДІЛ ІІ. ЛОРДИ КОНГРЕГАЦІЇ

: хибне твердження, усвідомлення хибності цього твердження та прагнення надати йому статусу істини.

: страх (захисний механізм), незадоволеність (компенсація), уникнення відповідальності, отримання переваги, особиста вигода, науковий інтерес.

— не лише словами, а й за допомогою невербальних засобів (Ж. Дюпра).

Для введенні співбесідника в оману слід:

— говорити впевнено, рівно, без пауз, не відводити погляд, слідкувати за рефлекторними жестами;

— говорити речі, які ви добре знаєте, або про реальні події, що відбувалися не з вами, в інший час, в іншому місці;

— деталізувати, розбивати інформацію на добре продумані окремі блоки

— вживати правдоподібну інформацію, або таку, яка є надто очевидною для брехні;

— уникати суперечностей, часово-просторових конфліктів;

— маскувати власну вигоду від хибної інформації.

Пари Альберта Мілтона були для нас оазою доброзичливості в атмосфері тиранії нахабних, задерикуватих і нещирих професорів. Здавалось би, маніпулятивна психологія… Хоча, з іншого боку, як сказав пан Мілтон, для будь-якого маніпулятивного примусу слід перш за все "закинути якір" в наївну душу об’єкта. Ну, якщо так, то це йому вдалося. Цей сивий, хоч іще не старий чоловік, мав навдивовижу лагідну вдачу і дуже вишукану британську вимову — я могла годинами слухати його просто заради тих шляхетних зворотів, які він вживав, розказуючи нам про різні нешляхетні комунікаційні прийоми. Справді, професор виявився не просто макіавеллістом, але ще й садистом до того ж: з його слів виходило, що обман, як складова таємного примусу, приносить неабияке наукове і естетичне задоволення. А ще, казав пан Мілтон, це корисно для самоствердження. Саме тому, підозрюю, деяким моїм колегам його вправи прийшлися до смаку.

Якось — це був десь третій тиждень нашого навчання — доктор Мілтон почав вчити нас "любовній магії". Одним з практичних завдань була гра "динамо", в чоловічому та жіночому варіанті. Ми розважались як несамовиті, спостерігаючи як нещасна і закомплексована Ханна намагається захомутати нечутливого до подразнень Мігеля. Бідака, мабуть, визубрила напам’ять всі інструкції професора і тепер, як дійшло до практики, чуттєво вигиналася і кліпала віями, белькочучи щось незрозуміле. Мігелю, схоже, було нудно. Набагато краще справа пішла у Дафни, якій у партнери потрапив веселун Еван. Ці двоє швидко знайшли спільну мову і за кілька хвилин вже реготали над якимись жартами з життя збоченців. Мені ж дістався нахабний скептик Едгар, з яким я геть не знала, що робити. Тоді від розпачу я почала насміхатися з нього, цинічно коментуючи його особистий досвід (Ти почав займатись сексом в п’ятнадцять? А з жінкою?… А, так ти познайомився з нею в барі? Вона, мабуть, вже була сильно напідпитку…). Скоро Едгар вже ладен був вчепитись мені в горлянку. От тобі і любовна магія! Але доктор Мілтон, схоже, був задоволений — тішився, мов дитя у цирку.

Пара доктора Мілтона була останньою того дня, тож по закінченні заняття ми рушили на вечерю. Подавали гуляш з оселедця, тож амбре у великій залі стояв відповідний. Очевидно, на кухні хазяйнували місцеві гурмани, які, як відомо, мають особливий смак до риби. Втім, наїдок виявився навдивовижу смачним. Коли ми розкошували за вечірнім чаєм з пісочним печивом, до нас приєдналися Боян і Еван.

— Ну що, lads and ladies, — мовив Боян, явно пародіюючи пана Арта, — Як вам сьогоднішній гуляш? А що пишуть про це древні? Чи вважав Аристотель поїдання оселедця за доброчесність?

— Не знаю, як Аристотель, — відповіла я, — а от Платон авторитетно не радив своїм учням запивати оселедець молоком. Це — не концептуально.

— А, дійсно, — Боян відсмикнув руку від горнятка з вершками, які він, очевидно, від жадібності планував вилити в чай.

— Так чи інак, панянки, — долучився Еван, — а в нас назріває криза.

— А? В тебе закінчилась слив’янка? — поцікавилась Дафна.

— Скажеш теж! Ще того тижня! — скорботно зітхнув Еван, — Але зараз мова не про це. Ви пам’ятаєте, що завтра ми повинні продемонструвати нашому монстру, тьху, холєра… Ну, ми повинні план на міф здати. Для авторитетного затвердження.

— От-от, — підтримав його Боян, — так би мовити, концепцію. І де вона, як ви думаєте?

— У мінус-просторі! — здогадалась я, пригадавши лекції з теорії світів, — тобто, у зародку…

— Тобто, нема у нас нічого, — похмуро підсумувала Дафна, — Ой, що він з нами зробить!

— І не мрій! — засміявся Еван, — Хоча, що тобі, знов на своєму психоаналізі виїдеш. Розкажеш йому, що тобі сьогодні наснилося і…

Дафна почервоніла і спробувала придушити Евана.

— Е, люди, не сваріться, — попросила я, — може складемо-таки якусь баєчку? Що, не вигадаємо якоїсь жидо-масонсько-інопланетної змови… з елементами фольклорного трилеру?

— Трилеру… А що? — зацікавився Боян, — Можна би.

— Давайте знаєте як, — Еван нахилився ближче до нас, — треба зібратись сьогодні вночі, щоб ніхто не здогадався і…

— Ти що, геть розумом зрушив? — здивувалася Дафна, — нащо така конспірація?

— Конспірація — основа основ, — суворо повідомив Еван, — не отримати тобі заліку з теорії змови!

— А ти… — розгубилася Дафна, — А ти… а тебе спалять. В Парижі, на Єврейському острові. За недоречну зарозумілість. От.

— Ну добре, — примирливо зітхнув Еван, — нехай палять. Все ж таки Париж, культурне місто. А от до Арта я з порожніми руками не піду. Так що о першій, у вітальні другого поверху гуртожитку.

— Еван, зачекай, — подала я голос, — а як же інші? Це ж повинен бути спільний проект усієї групи.

— Хороше питання, — скривився Еван.

— Інші? — замислився Боян, — Добре. Ми їм повідомимо — треба дати їм бодай шанс взяти участь у цій, хм, містерії. Побачимо, хто прийде. Щось не віриться мені, що всі.

— Сподіваюсь, — промимрив Еван.

Того вечора, як зумисне, мене хилило в сон зі страшною силою. Раніше я мусила з кілька годин повертітися, перетравлюючи всі нові враження, аж поки засну. А от тепер — засинала на ходу. На щастя, ганебно проспати засідання оргкомітету мені не дозволив Тоні, який збуджено ділився спогадами про ті цікаві прийоми перевтілення, які демонструвала їхня кураторка міс Демінор. Вона, виявляється, прийшла на пару, замаскована під одну зі студенток, і довго розважалася, вислуховуючи студентські коментарі щодо власної особи. А потім вчила накладати грим, від чого бідолашний Тоні ще й досі мав чорні губи. На моє запитання, чи не зображав він там Отелло, Тоні зашарівся і зізнався що мало місце "розігрування" картини Делакруа "Вірсавія". Щось у цьому було знайоме… Лише що? Ех, розбестять мені єзуїта!

Коли прийшов час збиратися на таємну зустріч, я повідомила Тоні, що йду до душу, і, прихопивши рушника, рушила до вітальні. У нашому Residence Hall було дві вітальні, на першому і на другому поверсі. Та, де ми зібралися того вечора, була невеликим, але затишним приміщенням з величезними м’якими кріслами і теплим плетеним килимом. Тут, очевидно, саме для таких випадків, була передбачена машина з кавою і чаєм; загалом, не дивно, що вітальні були для нас улюбленим місцем бурхливих вечірніх чаювань. Тим часом, колеги-змовники вже почали збиратися. Тут вже сиділи Еван і Боян — Еван зручно розташувався на підвіконні, а Боян демократично сів просто на килим. За хвилину підійшли Едгар і Ганс, за ними — Анна і Ангела. Дафна трохи запізнилася, виправдовуючись тим, що її затримала балакуча сусідка, довелось набрехати, що у неї побачення.

— З ким же? — поцікавилась я.

— А, деталі, — відмахнулася Дафна.

Виявилося, що бракує Влада, Бажана, Мігеля і Ханни. Останні двоє, мабуть застидалися, Влад, схоже, просто не побажав скласти нам компанію, а Бажан щиро запевнив, що серцем він з нами, лише дуже вже хоче спати, так бідолашний замучився трудами академічними. Ну й нехай.

— Емм-м, люди… — урочисто розпочав засідання Еван, хилитаючи ногою, — я з вашого дозволу буду типу модератор. Нам треба сьогодні розробити страшний стратегічний план введення в оману наших конкурентів…

— Конкурентів? — подав голос Едгар, — А з чого ти взяв, що вони нам конкуренти?

— Ви що, декана погано слухали? — роздратовано мовив Боян, — Буде відсіювання, напевне, за успішністю. А тим, хто залишиться, роботу запропонують в усяких… гм, органах.

— А точно? Зуб даєш?

— Ой, відчепися. Не віриш, не треба.

— Колеги! — втрутився типу модератор, — давайте потім. Зараз би нам придумати концепцію. Позакрученіше. А тоді — хоч в органи, хоч… кому куди треба. Ну, ви як?

— Ми ж для цього і прийшли! — повідомила Анна, привставши з надр крісла, — Давайте вже щось придумувати.

— А, ну починай тоді, — дозволив Еван.

— А чого я перша?

— Отак завжди, як до справи!

— Ірма, — звернувся до мене Боян, — ти щось казала про фольклорний трилер?

— Ну, казала… Це я так, згадала одну казочку з назгулами. А насправді в мене була інша ідея: що, якщо наші викладачі — маніяки-збоченці? А ми їм потрібні для різних моральних наруг і експериментів?

— Не повірять! — виніс вердикт Едгар, — Треба, щоб схоже на правду було.

— А чого ж, — підтримав мене Еван, — якщо правильно представити… Ну, давайте ще ідеї!

— А що, коли і справді якась нечиста сила… — стояв на своєму Боян.

— Чуєш, що я кажу? НЕ ПОВІРЯТЬ!

— А може, — зголосилася Дафна, — представити все це, як розважальний проект, reality-show? Ну, на зразок "Big Brother". Знімають нас на камери, а потім транслюють на весь світ.

— Ну, — засумнівався Едгар, — а як же закони? Нас же повинні були б попередити, якщо так.

— А чого зайве вигадувати? — тихо мовила Ангела, — Декан Фелоні вже прозоро натякнув, що вони тут — таємне товариство. Масони — не масони. Одна біда. Можна придумати.

— Орден Копченого Оселедця, — розсміявся Боян.

— Ну чого ж зразу так? — зацікавилась я, — А може, Академічне Товариство Прихованих Садистів?

— Орден Труни і Канделябрів! — запропонувала Дафна.

— Стоп-стоп-стоп! — зупинив нашу міфотворчість Еван, — я цілком розумію ваші почуття. Але давайте зупинимось на чомусь. А можна, в принципі, і поєднати деякі ідеї. Так, а хто б в нас взявся вести протокол? Ганс?

— А? — той, схоже, вже куняв, пригрівшись коло машини з чаєм, — Що? Добре-добре, я буду записувати. Дайте ручку лише.

— Отже так… — задумався модератор, — колись давно…

— Столітті так собі у шістнадцятому…

— Від Університету відділилась Школа, яку відтоді почали називати прихованим факультетом…

— Так от, в цій Школі…

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Едгар Вигода

Сподіваюсь знайти для себе дисципліну, котра стане моїм покликанням. Моїм попереднім викладачам з психології, нажаль, так і не вдалося мене ні в чому переконати — через свою некомпетентність або брак зацікавленості в предметі. Хотілося б з’ясувати, чи існує пояснення, яке мене вдовольнить.

Боян Ладожко

Я нічого не чекаю від Школи. Мені подобаються несподіванки і нові повороти сюжету, подобається працювати "в полі", швидко пристосовуватись до нових умов і обставин. Однім словом, я нічого не загадую, сподіваючись привезти додому нові враження.

Зранку — що не дивно — встати було тяжче звичайного. Я повернулася до свого легітимного ліжка вже десь по другій, не знаю, що, Тоні подумав, я таке робила в душі. А, втім, він, зі своєю доброчесністю, мусив би знати про різні способи сублімації…

Довелося мені снідати подвійною кавою — дуже вже не хотілось мені заснути на лекції пана Ольберта. Цей шановний професор викликав в мене неоднозначні почуття; коли він говорив, здавалось, він дивиться кудись повз аудиторію. Цинічний Едгар назвав цей погляд містичною косоокістю. Не знаю, мені цей високий дядько з борідкою-еспаньйолкою чомусь нагадував священика. І, крім того, подобався мені його загадковий дискурс — плюралістичні реальності, біфуркація історії, змішання означуваного і означення, єдність факту і фікції… Мабуть, помер в мені якийсь дрімучий філософ, і оце дух його неукоськаний не дає мені спокою.

Сьогодні професор Ольберт розказував про те, як можна створити світ, відмінний від дійсного, найменшим зусиллям. Наприклад, якась популярна газета публікує інтерв’ю з політиком, і коректор пропускає в тексті частку "не". Так виникає невеличке відхилення, яке матиме значно більший ефект, ніж будь-які наступні спростування. Ех, вищий пілотаж, подумалося мені. Яка гарна можливість для диверсії…

До пари нашого куратора ми вже остаточно прокинулися. Алан Арт був у доброму гуморі і весело оповідав нам, як на замовлення британських спецслужб розкручував бездарний роман декого Флемінга. Єдина його цінність була в епічному образі, який вдалося створити автору. От, повідомив професор, як тяжко доводиться працювати міфотворцям, по піщинці визбируючи матеріал для роботи.

— А що ви мені принесли? — нетерпляче мовив він, завершивши оповідь, — Попередня група ТАКЕ вигадала! Не знаю навіть, як ви з нею будете змагатись. Це для мене, щоб ви знали, предмет особистих амбіцій — наша давня суперечка з Бамбузлом… Ну, давайте сюди ваш план! Що тут у вас?… А, яке однотипне мислення… Гм-м… Ой-йой!… Так…

Ми, затамувавши подих, чекали на вирок.

— Е-ее, добре. Ну, що я вам скажу, діти мої… Тяжко вам буде. Треба тут дещо переробити. Багато переробити, — Пан Арт зітхнув, — Так, шотландський сепаратизм треба прибрати. Це вже не актуально. Сексуальні збочення теж заберіть, заради всього святого. Цікаво, хто це вигадав?

Дафна і я перезирнулись, ледве стримуючи нездоровий сміх.

— Далі… ну, історичне тло якесь вам треба залишити. Джон Нокс тут був раніше. Хоча, в принципі… Добре, протестанти нехай залишаються. І змова Лордів Конгрегації. А що, непогана ідея. Пропаганда Реформації у всьому світі шляхом диверсій та масових вбивств…

— Так, ми взагалі думали приписати туди ж Святого Варфоломія і Ля Рошель, — прокашлявшись, мовив Еван.

— І, до речі, — здогадалась я, — це пояснювало б успіх протестантського Нового Світу, в сенсі Сполучених Штатів. А згодом — і глобалізація…

— А Школа, — підхопив Боян, — це в нас — кузня кадрів для подальших "спеціальних операцій".

— Ага, — заусміхався Алан Арт, — нічогенька така тенденція вимальовується. А навіщо ж британським Лордам Конгрегації потрібна глобалізація?

Всі повернулися до мене, як авторки недоречної ідеї.

— Як навіщо? — розгубилась я, — А світове панування? В Штатах вже давно маріонеткове правління, а вся влада належить Конгрегації.

— Он як? — розсміявся професор, — Добре що повідомили. І що, жодних масонів?

— Ха! Це пошло! — оголосила Дафна, — Вони давно вже вийшли з моди!

— А ще, а ще може бути, — збуджено докинув Еван, — що масони якраз і служили прикриттям для цієї організації!

Пан Арт ще довго критикував наш план, але було видно, що він загалом задоволений розмахом нашої фантазії. Міф, якось казав він, повинен пояснювати явища глобального масштабу, і мені, очевидно, випадково вдалось потішити його своєю вигадкою. Проблема ж полягала в тому, що ми навіть не здогадувались, що нам робити з цією ідеєю у локальному масштабі.

— Так, діти мої, уважно слухайте лекції нашого шанованого декана Фелоні, — порадив насамкінець наш куратор, — будете вчитись формувати громадську думку в окремо взятому освітньому закладі. І, до речі, зверніть увагу на практикум з фальсифікації. Може знадобитись.

Фальсифікація була одним з найбільш корисних предметів нашої Школи. Останнього разу пан Аспер розказував нам, як підробляти підписи. Дуже цікава справа: тут і елементи графології і різні прийоми побутового копіювання — за допомогою "світлоскопа", нагрівання, вареного яйця і т.д. Сьогодні ж, професор Аспер, немовби відчувши, що саме нам потрібно, почав розповідати про фальсифікацію артефактів, зокрема різних таємних документів. Як виявилося, цією справою здебільшого займалися спецслужби, і виходило, що, якщо лише таємний документ стає надбанням громадськості, то вірогідність того, що він справжній практично нульова. От наприклад, лист отриманий Огюстеном Баррюлем, знаним анти-масоном, від якогось офіцера Дж. Б. Симоніні, де йшлося про те, що, виявляється, французьку революцію організували підступні каменярі. Баррюль з того скористався, розвинув сюжет до абсурду і поклав фундамент багатовіковій конспіративістській параної. А, як з’ясувалося згодом, лист той був написаний французькою таємною поліцією аби змусити Наполеона відмінити деякі привілеї, надані євреям. Всього лише. А взяти "Протоколи Сіонських Мудреців", створення яких було спонсоровано російською "охранкою"? І до чого то призвело? Знов таки, второваним шляхом, геноцид…

Ми слухали пана Аспера, серйозного огрядного чоловіка, який був би схожим на суддю, аби не його характерний піратських прищур, і хижо перезиралися. Ось що нам потрібно! Артефакт! Відразу після пари ми загальмували коло великого вікна у холі аби обговорити різні можливості втілення ідеї. Ця справа настільки нас захопила, ми що заледве не пропустили обід. Ну, принаймні, він встиг охолонути.

— Так, панове, — мовив Еван, бовтаючи ложкою в холодному крабовому супі, — все ж таки, що ми реально можемо створити на підтвердження нашої теорії?

— Наскільки я знаю… — мовив Боян, — а знаю я напевне, бо лише вчора читав біографію Нокса, його могила так точно і не відома…

— Ти що, пропонуєш фальсифікувати поховання?! — вразилась Дафна, — А кого будемо ховати? В мене є кілька кандидатур!

— Е ні, — зітхнув Едгар, який теж вирішив приєднатися до нашої ініціативної групи, — треба щось більш переконливе.

— Може лист? — запропонувала я, — Лист Нокса до Лордів, де йдеться про плани скинення Марії Тюдор і захоплення влади в Шотландії?

— Непогана думка, — погодився Еван, — лише уяви собі… Це десь 1560 рік. Як відтворити стиль і стан документа? Добре би щось більш сучасне…

— План створення Ку-клукс-клана? — підкинула ідею Дафна.

— А чого раптом ККК? — не зрозумів Боян.

— Ну а як же ж? Не пам’ятаєш? — здивувалася Дафна, — Їхній ідеал — WASP, білі англосаксонські протестанти.

— Гм-м… — протягнув Едгар, — це вже ближче.

— Слухайте, — раптом здогадалась я, — наше завдання — прив’язати до цього всього Школу, так? Значить треба…

— Треба лист декана до тих же гіпотетичних Лордів! Або ще краще, від Лордів до декана! — підхопив Еван, — Лише звідки він потрапить до нас?

— Пам’ятайте, треба щоб ніхто не зрозумів, що це — наша ініціатива, — попередив Едгар, — А то вони ніколи не повірять.

— Так, думаємо, звідки взяти лист! — Еван насупив брови, — Типу викрасти?

— Типу підібрати в смітнику, — саркастично мовила Дафна. Схоже, вона трохи образилась, що її ідея з Ку-клукс-кланом не була підтримана.

— Такі документи в смітник не викидають! — Боян, схоже, сприйняв її пропозицію абсолютно серйозно, — Таке рвуть на шматочки і змивають в…

— Одного разу, — задумливо мовив Еван, — я знайшов лист моєї молодшої сестри. Уявляєте, любовна записка до одного покидька з байкерського гуртка… От я їй влаштував!

— А лист де знайшов, мораліст? — скептично заусміхався Едгар.

— А лист був в книжці, яку вона брала в мене читати.

— От воно! — підсумував Боян.

Запала глибокодумна мовчанка. Ідей більше не виникало, і нам довелося поспіхом давитися холодними делікатесами аби не запізнитись на пару з теорії змови. А зрештою, завжди можна сказати, що нас затримало невеличке практичне заняття з того ж таки предмету… Я усміхнулась своїм яйцям по-шотландськи; цікаво все ж таки, з якого біса вони роблять начинку?

: десакралізація історії шляхом "передання" функції цілепокладання надлюдських сутностей (Бога, провидіння) людським об’єднанням. Параноїдальна альтернатива фаталізму.

Особлива ознака — ототожнення змови зі злом, ненормальністю, злочинним викривленням реальності.

— Масонська змова (+ тамплієри, ілюмінати і т.д.)

— Єврейська змова (пов’язується з масонською і економічною)

— Економічна змова (змова банкірів) План Маршала, Всесвітній Банк, МВФ

— Змова злидарів (більшовицька)

— Мондіалістська змова (геополітична) Римський Клуб, НАТО

— Окультна змова (секти) сатанізм??

— Змова третього світу (реакційний тероризм)

— символічність, фактор боротьби зі злом, деполітизація ідеологій та державних устроїв.

Наш викладач з теорії змови не часто тішив нас своїми вельми інформативними лекціями — його пари стояли в нас лише раз на тиждень. Очевидно, пан О’Доннер був людиною дуже діловою, він постійно кудись їздив на своєму елегантному чорному понтіаку, котрий служив предметом ницих зазіхань Евана, часом повертався з якимись підозрілими суб’єктами і зачинявся з ними в кабінеті. Я думала, що предмет, який він викладає, повинен був би виховати в професорі параноїдальне світосприйняття — аж ні, цей серйозний літній чоловік в стильних окулярах нагадував швидше режисера великобюджетного кінопроекту — водночас захоплений ідеєю і притиснений відповідальністю. Ну, на загал, він викликав в мене позитивні почуття.

А от Рене Бамбузл, наш спец з містифікації особливої симпатії в мене не викликав. Дарма, що веселий і безпосередній, цей дядько змушував думати про пурген, підсипаний в чай, голки в кріслі і чорнило в сумці. Це був такий суб’єкт, якого ввічливі британці назвали б "practical joker". В нас це зазвичай означують інакше (не так ввічливо).

Втім, іноді він розказував про досить цікаві речі зі свого досвіду. Може пам’ятаєте — в 1995 році на світових екранах вийшов документальний фільм з неапетитною автопсією інопланетного гуманоїда, знятою в п’ятдесятих роках в американській секретній військовій лабораторії. Виявилося, що цей унікальний фільм був скомпільований бамбузлівським аспірантом за допомогою кіношного муляжу і пари нетверезих друзів-медиків. І, хоча пан Бамбузл був дуже незадоволений якістю зйомки, його аспірант Рой Сантіллі заробив на цьому проекті шалені гроші. Мораль, яку вивів для нас професор — містифікація приживеться лише на ґрунті бажання і готовності народних мас повірити. Але, якщо такий ґрунт є, достатньо просто підштовхнути фантазію, а далі — все саме складеться докупи, навіть без дорогих спецефектів.

Так чи інак, але вдосталь надивившись, як неелегантні патологоанатоми з плівки Сантіллі шматують тіло прибульця, бодай навіть муляж, я почувала себе трохи некомфортно. Я ж навіть колись збиралась іти в медичний, а зупинила мене кривава оповідь старших колег про регулярні походи до моргу. Ну не люблю я цього. Ну верне мене від трупів, що ж поробиш? Втім, схоже, моє ставлення до цього питання поділяли й інші дівчата з нашої групи. Принаймні, коли ми сіли до вечері, вираз обличчя у нас був схожим.

— Щось не хочеться мені їсти… — пробурмотіла Ангела, відставляючи тарілку з м’ясним рагу.

— А що це таке за м’ясо, взагалі? — поцікавилась Дафна, колупаючи рагу вилкою, — На свинину не схоже, на телятину теж… Не збагну.

— Ну дякую, — скривилась Ангела.

— Колеги! В мене є новина! — життєрадісно мовив Влад, який чомусь вирішив до нас приєднатись. Дивно, то взагалі не говорить, то тепер-от весь такий привітний зробився…

— Н-ну? Що в тебе? — не надто дружньо мовила я. Справді, їсти мені хотілося страшно, але якось після цього кіносеансу шмат до рота не ліз. Тож, відповідно, настрій був не найкращий.

— Я з’ясував, яку інтригу готує група Бамбузла!

— Тс-с… — прошипів Еван, роззираючись, — А що, справді?

— Ага. В мене сусід звідти, я чув, як він з одногрупником перемовлявся.

— А ти стояв за дверима? — посміхнувся Боян.

— Незручно було переривати…

— А, ти ж в нас професіонал! — розсміявся Едгар, — Ну, то що в них, кажи!

— За їхньою легендою, тут, в Школі, у відриві від цивілізації, збираються канібали, і…

— І що? — змовницьки прошепотів Еван, — Вони нас їсти збираються?

— Ага, — так само тихо мовив Влад, — Це будуть ритуальні вбивства. Один за одним…

— Ну точно! — заусміхався Боян, — А поки що підкормлюють, аби м’ясце-сальце наростало!

— Що, не вірите? — образився Влад.

— Та чого ж, віримо, — мовив Еван, стримуючи сміх, — А ви, дівчата, чого не їсте? Чули? Треба насолоджуватись життям, поки нас самих не спожили місцеві гурмани! Тебе, Ангела, мабуть, закоптять і під пивце… А от з Ханни добра печеня вийде.

Ми всі радісно зареготали. Влад кисло усміхався. В мене, принаймні, відновився апетит. І тут…

— Егм, Ірма, — тихо промовила Ангела, з жахом дивлячись на мене, — що це в тебе?

— Де? — не зрозуміла я.

— А он, на виделці…

Я опустила погляд і побачила, що на виделку в мене наколоте ніщо інше, як людське вухо! Нічого собі рагу!

Тут, звісно, почалося… Я з вереском кинула виделку з вухом на стіл, дівчата відстрибнули і заголосили, мов недорізані, нещасна Ангела просто зомліла. Хлопці стояли з кам’яними лицями, а Боян щільно притис руку до рота — йому, схоже, було погано.

І тут з— за сусіднього столу, де сиділи бамбузлівці, почувся несамовитий регіт. Люди дико втішалися, схлипуючи і ляскаючи долонями. Всі решта студентів почали сповзатися до епіцентру подій. Ну звісно, тут в нас так весело!

— Гляньте-гляньте, як наші благородні змовники застрибали! — показуючи на нас пальцем, крізь сміх сказав потвора Алекс, — І всього-то через одне маленьке симпатичне вушко!

— Ах ти ж паскуда! — гукнув Еван, перестрибуючи через стіл з явною метою терміново знищити бармаглота, — Ти в мене зараз власні вуха гризти будеш!

Алекс занервував. Еван був заледве не вдвічі більший за нього і мав, схоже, дуже серйозні наміри.

— Ану припинити бойовисько! — гримнув хтось за спиною, — Так, ви двоє, до мого кабінету! Зараз!

Це був декан Фелоні. Розлючений декан Фелоні. Еван і Алекс змушені були відкласти з’ясування стосунків перед лицем більш нагальної небезпеки. Роззирнувшись в пошуках моральної підтримки від колег, хлопці приречено рушили за деканом. Народ захвилювався, а колеги Алекса втратили весь свій запал. Представники інших груп, які так і не зрозуміли, що сталося, чіплялися із запитаннями до очевидців.

— Ой, що ж це буде? — схвильовано мовила Дафна.

— Не знаю. Сподіваюсь, цьому недоумку Алексу дадуть копняка під зад, — я була ДУЖЕ зла — руки в мене ще й досі трусилися.

Ангела почала поволі приходити до тями.

— Що то було? — спроквола поцікавилась вона.

— Бамбузлівські жарти, даю руку на відсіч! — проказав Боян.

— Не треба — руку, — з відразою сказала Дафна, — і інших частин тіла не треба.

— А ти, Влад, що скажеш? — погрозливо проказав Едгар, — Це ж ти нас ощасливив інформацією про їхній задум! Чи раптом не за проханням твого друга Алекса?

— Який він мені друг, цей недолюдок?! — образився Влад, — Я справді чув, як вони говорили — мій сусід Джані і Алекс. Думав, це нам у пригоді стане…

— Ну і от, бачиш, допомогло… — розпачливо мовив Боян, — Але як вони нас зробили! Це ж треба! От би їм щось таке влаштувати! Так щоб їм ці жарти боком повилазили!

— Хіба що засмажити того недолюдка, — злісно проказала я, — Найкращою помстою цим гадам було б змусити їх повірити у власну ідіотську вигадку!

— Е-ем, Ірма?! — повернувся до мене Едгар, — Ти це серйозно?

— Смертельно серйозно, — криво усміхнулась я, — А що ти пропонуєш?

— А мені взагалі подобається. Тільки треба не так прямолінійно…

Ми домовились зібратись у вітальні за півгодини для обговорення страшної помсти бамбузлівцям. Прийшли всі, навіть Ханна і Мігель, які теж були свідками інциденту, і, мабуть, вирішили засвідчити свою підтримку. Ми довго не могли заспокоїтись, переживаючи свій сором. Ну а сором природнім чином трансформувався в нерозважливу агресію. Звучали обурені сентенції і заклики іти бити лице організаторам злого жарту. Тут нарешті до нас приєднався Еван, який після відвертої бесіди з деканом виглядав дещо невпевнено.

— Ну, що там було? — стурбовано запитала Дафна, — Що сказав декан?

— А, — махнув рукою Еван, — дісталося на горіхи. Обом. Ну, мені за темперамент. Алексу — уявіть лише! — за поганий смак. Ну, нічого… Я бачу, тут в нас військова рада?

— Ага! — повідомив Едгар, — ми вирішуємо, як повернути їм їхню вигадку. Приймаються пропозиції.

— А які ідеї вже є?

— Була ідея піймати Алекса і зробити з нього запіканку! — повідомив Боян.

— Я — за! — зрадів Еван.

— Ні, слухайте, — втрутилась я в їхню гастрономічну дискусію, — Декан же сказав, що канібалізм — це поганий смак! Пропоную залишити лише ритуальні вбивства.

— Можна пов’язати це з нашими Лордами! — докинула Дафна, — Всі знають, що таємні товариства недалеко від сект пішли. Будуть типу жертви приносити!

— Які жертви? Кому?

— Так, а в історії з Сент-Ендрюзівськими протестантами — пам’ятаєте? — Попередників Нокса спалили на вогнищі… — нагадав Боян.

— Значить, це буде ритуальна помста, — здогадалась Дафна, — Десь так, як масони присягаються помститись за Жака де Моле!

— Ну а ми в чому винні? Нас за що вбивати?

— А протестантів серед нас багато, га? — поцікавилась я.

Запала мовчанка.

— Я — греко-католичка… — повідомила Дафна.

— А я — католик, — сказав Едгар, — Ну, і на що ти натякаєш?

— А, до речі, знаєте? — поділився інформацією Боян, — Лорди Конгрегації називали католицьку церкву Синагогою Сатани…

— Отакої, — розгубився Едгар, — Це що ж виходить, Варфоломіївська ніч навиворіт?

— Так, — бадьоро підсумував Еван, — нам знадобиться підвал для тортур, інструменти для ритуального вбивства, ну і скривавлені рештки…

Професор Аспер, до кабінету якого ми завітали того вечора зі списком необхідних артефактів був, м’яко кажучи, дещо здивований.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Владислав Божич

Нових досягнень — в науці так само, як і в приватному житті. Для мене навчання в Школі — ще один шанс довести собі та іншим свою компетентність та переконливість. Це потрібно мені для того, щоб впевнено і успішно розпочати політичну кар’єру, про яку мрію ще з дитинства. Звичайно, знання з психології зовсім мені не завадять, втім, я віддав би перевагу психології мас та теорії політичного впливу.

Алекс Студень

Особливих очікувань в мене немає. Я певен, всі навчальні заклади приблизно однакові. Якщо ж Школа виявиться іншою — це буде для мене приємною несподіванкою. Правда, я сподіваюсь дістати диплом та рекомендації, з якими можна буде отримати пристойну роботу. Головне, щоб там не було нудно, втім, я і сам зможу зарадити цій проблемі.

За сніданком до нас з Дафною підійшла Вероніка. На вигляд вона була сумна і замордована. І невиспана. Вероніка кволим голосом запитала, чи не знайдеться в нашому чайнику ще трохи води. Ми перезирнулися: на кожен стіл до сніданку і вечері ставили великі до дзеркального блиску начищені чайники з окропом аби можна було собі накалатати вдосталь кави або чаю; переважно воду в чайник наливали з запасом, так що вистачало всім.

— Звичайно знайдеться, — гостинно мовила Дафна, — сідай до нас, розказуй, як справи!

Вероніка зітхнула і сіла до нашого столу. Я налила їй кави і підсунула блюдо з печивом.

— Ой, дівчата, я так більше не можу, — відразу ж почала бідкатись наша гостя, — він мене вже дістав, цей лобуряка! Постійно його ідіотська музика, його ідіотські друзі на голові ночами товчуться. Ні сну, ні спочинку.

— Еге, так не годиться, — співчутливо мовила я, — а ти не підходила до керівництва? Може б вас все таки розселили?

— Та підходила, — схлипнула Вероніка, — Бамбузл не дозволив…

— А попроси професора Мілтона, — порадила Дафна, — він же нам якось показував, як вводити в транс. Хай він його закодує, чи що…

Вероніка недовірливо хитнула головою.

— Ну не знаю. А що, як гірше стане? Хоча власне, куди вже гірше? Треба спробувати. Він все таки наш куратор…

Тут на мене зійшло натхнення.

— А взагалі хай начувається цей твій Алекс! Йому декан Фелоні зробив останнє попередження.

— Серйозно? — зраділа бармаглотова жертва, — А що таке?

— Пам’ятаєш, вчора вийшов скандал? Так от, то Алекс зводив наклепи на декана. І, — я притишила голос, — Еван, котрого Фелоні теж викликав для виховної бесіди, випадково підслухав їхню розмову і виходить, що то не зовсім і наклепи були. Не знаю, звідки Алекс дізнався — може, десь підгледів? — але факт…

— Та ти що! — зацікавилась Вероніка, — А про що мова?

— Та про якісь таємні ритуали, які начебто відбуваються в Школі, — підхопила Дафна, котра нарешті зрозуміла мій задум.

— А що, справді відбуваються?

— Хм… — роззирнулась я, — Ми тобі цього не казали.

— Ага, ну ясно… — кивнула Вероніка. Очі її світилися.

Ну що ж, принаймні, бідака матиме надію на справедливу помсту своєму нестерпному сусіду. А ми з почуттям виконаного обов’язку рушили на пару декана-вівісектора. Справді, фелонівські заняття були не найбільш приємним переживанням у світі. Він вимагав від нас на кожну пару готувати короткий виступ і бути готовим відповідати на запитання, а вся та кількість літератури, яку він нам задавав, робила це дуже проблематичним. Сьогодні жертвою випало бути Владу. Втім, він, здається, сприймав все це дуже позитивно — може, це його сімейні есбешні традиції давалися взнаки, але хлопцю однозначно подобався предмет. Він заледве що не закохано споглядав декана і самовіддано готувався до пар.

— Отже, сьогоднішня тема: "Сучасні політичні методи впливу на масову свідомість", — буденно промовив професор Фелоні, звіряючись зі списком, — Виступає Владислав Божич. Ваш регламент двадцять хвилин.

З цим декан склав руки і зручно відкинувся в кріслі. Все з ним ясно, спростив він собі життя, змушуючи нас самих читати лекції. От і сидить, тепер, спочиває, іноді лише вставляючи єхидні коментарі, кривлячись від наших необережних слів, мов від кислого, і занотовує найбільш цікаві дурниці собі на папірець.

Влад бадьоро підскочив і розпочав оповідь про всілякі понад-етичні (звісно, за формулюванням пана Фелоні) методи впливу. А чого, виявляється цікаво! Влад побіжно розказав про методи маніпулювання увагою, інформаційну блокаду, політичні міфи, викривлення інформації та застосування сугестивних технологій. Пан Фелоні, очевидно, оцінив старанність доповідача і, замість підколювати і знущатися, поділився досвідом відволікання уваги громадян від інтрижки одного президента шляхом розв’язання військового конфлікту з сусідньою державою. Схоже, це спрацювало…

Загалом, пара пройшла без особливого кровопролиття. А от до ситуації, яка склалася на занятті професора Мілтона ми зовсім не були готові. Схоже, він вирішив взятися за нас по серйозному — а то все якісь ігри та недоречні веселощі…

— Ваше завдання — довести партнера до сліз, — суворо повідомив професор Мілтон.

— Це як? — не зрозуміла Анна, — Яким чином?

— Це просто, — лагідно мовив професор, — я хочу, щоб ви змусили партнера відчути приниження, відчай або глибокий смуток. Як ви цього досягнете — ваша справа. Я не сподіваюсь, що вам вдасться досягти максимального ефекту з першого ж разу, але ви повинні принаймні дуже сильно засмутити або ж вивести з себе об’єкт впливу. Ну, до справи.

Професор знов поділив нас на пари. На цей раз в партнери мені дістався Ганс. Добре, в принципі, що не Едгар, а то б він мені віддячив за "динамо"! Але Ганс, відверто кажучи, мені не надто подобався — мене дратувала його вічна запопадлива манера спілкування, наче він намагався приспати обачність навколишніх аби потім… ну не знаю, зробити щось неадекватне. І, на мій превеликий жаль, мені випало бути об’єктом. Об’єкт не мав права відповідати партнеру, не мав права говорити взагалі, а лише сидіти і тихо страждати — ну, це якщо у маніпулятора справи підуть добре. А я серйозно збиралася ігнорувати будь-які гансівські аванси.

Гра почалася. Ганс виявився набагато підступнішим, ніж я думала: він відразу збагнув, до якої тактики слід вдатися. Як він мене лише не обзивав! Спершу більш делікатно — бездарною, негарною і тупою до того ж, а потім геть розійшовся — називав мене пришелепуватою куркою, гидкою потворою в ластовинні, ну і ще якось там, не буду вдаватись в деталі. Спочатку я все це зносила досить спокійно — видно було, що Ганс шукає слова, але потім, коли він захопився справою і почав вимовляти різні гидотні наклепи, я почала закипати й трохи булькати… Правда, коли фрази Ганса стали багатоповерховими і навіть поетичними у своїй закрученості, мені вдалося поглянути на це все відсторонено. Мені спало на думку, що в найгірші моменти, Ганс мабуть саме так до мене і ставиться — отож наша антипатія була взаємною. А потім, коли фантазія почала зраджувати моєму партнерові, мені стало відверто смішно. На "брудну і ницу морду" я вже навіть і не образилась.

У моїх колег справи теж ішли з перемінним успіхом. Еван зірвався на крик, Дафна копилила губи, Мігель сердито зиркав з-під лоба на Бояна, а той нервував і грюкав кулаком об стіл. Едгар саркастично позирав на Анну, а вона густо червоніла у відповідь. Ангела щось невпевнено говорила до криво усміхненого Бажана, а Влад тихо пояснював щось Ханні, яка ображено кривилась. Втім, ніхто, схоже, так і не просльозився.

Нарешті професор Мілтон припинив гру.

— Ну, шановні, — підсумував він, — це був повний провал. І ви знаєте, чому?

Запала мовчанка. Всі випускали пар після вправи, яка, схоже, мало кому прийшлася до смаку.

— Я думаю, пане професор, — мовила Анна, в якої на обличчі ще досі грав гарячковий рум’янець, — Я думаю, ми просто не хотіли псувати стосунки один з одним. Нам це зараз зовсім не потрібно!

— Залиште мені вирішувати, що вам потрібно! — гримнув пан Мілтон, обличчя якого вмить зробилося гранично недоброзичливим. Втім, він швидко отямився і знов усміхнувся, щоправда, вже не так переконливо, — Так от, вас спіткала невдача з однієї простої причини — ви не фокусували свої зусилля. Майже всі гравці намагались підібрати образливі означення і словосполучення, але так ви нічого не досягнете. Ваша мета — знайти найбільш вразливе місце об’єкта.

Професор пройшовся вздовж аудиторії, з кривою усмішкою заглядаючи нам в очі. Он як, виявляється, він вміє дивитись, — простромлюючи поглядом, мов метеликів булавкою…

— У всіх вас є психологічна "ахілесова п’ята", у кожного — своя. У когось — комплекси і страхи, у когось — таємні амбіції чи заповітні мрії… Ці точки є так званими "мішенями" для операціонального управління особистістю. Гордість, самооцінка, почуття, переконання, все це — важелі для здійснення інформаційно-психологічного впливу. Втім, для того, щоб дізнатися найбільш вразливе місце об’єкта, слід бути дуже уважним і спостережливим. Звичайно, найкраще, — професор швидко усміхнувся, — отримати повну довіру потрібної особи, викликати її на відверту розмову і тактично вивідати її таємницю. Втім, іноді обставини цього не дозволяють, а часто об’єкт несвідомо приховує свої слабкі місця, вдаючись до механізму репресії. Я розкажу вам, як можна визначити цю вразливу точку. Але для початку кілька загальних рекомендацій…

З пари професора ми вийшли мовчки, зберігаючи дистанцію. Коментарі народилися лише на подвір’ї, коли ми зупинились коло входу до гуртожитку — хто курити, а хто — просто померзнути за компанію. Мабуть, люди просто не наважувалися піти, відчуваючи, що це буде сприйнято як жест.

— Н-да, — сказала Дафна.

— Е, Дафна, — промовив Еван, — я сподіваюсь, ти на мене не ображаєшся? Ти ж знаєш, я зовсім не думаю, що ти — тупа і пихата. Правда.

— І все таки, — затято мовила Анна, — Я не розумію, навіщо це все? Це неправильно і неетично. Як же можна змушувати нас робити таке?

— Дарма ти так, — тихо сказав Боян, — Не треба було сваритись з Мілтоном. Ти би бачила його обличчя.

— А я бачила! — сказала Анна з викликом, — Ну то й що? І взагалі, на кого вони нас тут вчать — на злочинців? Моральних збоченців? Поясніть мені, який в цьому сенс?

Не знаю, чи й справді Анна хотіла почути наше пояснення; у будь-якому разі, вона його не дочекалася. Демонстративно розвернувшись, вона бігцем піднялась широкими сходами і зникла за дверима гуртожитку.

Наша легенда була ще на стадії розробки, але її окремі елементи вже почали вибудовуватись. Хоч і без нашої свідомої участі. Втім, я думаю, що опосередковано ми і справді спричинили подальший розвиток подій. Не зумисне, ні… Але мені здається, в той момент, коли межа між вигадкою і вірою в неї починає зникати, відбувається якась якісна зміна у світобудові. Нехай лише теоретична, — практика докладеться згодом.

І, можливо, нова реальність, котра поступово витісняє старий порядок, знищує також усе пов’язане з ним, усе, що заважає їй повновладно заволодіти свідомістю учасників спектаклю.

Не знаю, може я й помиляюсь. Але наступного дня люди почали зникати. Першою, про кого ми дізналися, була Анна.

РОЗДІЛ ІІІ. СОУЕЙН

Кінець жовтня в Шотландії — зовсім не розпал туристичного сезону. Особливо ж на північному узбережжі; море зробилося брудно-сірим від постійних штормів, а пронизливий вологий вітер, здавалося, пробирався не лише крізь віконниці, але й під шкіру. Ми не бачили сонця вже мабуть з місяць, і, хоча було не надто холодно, половина з нас вже перехворіла на ту особливу застуду, котра виникає від хандри і нестачі сонячного світла.

Однієї суботи нас повезли до Сент-Ендрюза, де ми змогли повідправляти листи додому, придбати деякі теплі речі і поновити запаси лікарських засобів. Втім, дехто зрозумів нагоду по-своєму, і, коли ми поверталися до автобусу, сумка Евана підозріло дзеленчала, і навряд чи це були шкарпетки чи упаковка аспірину. Дафна придбала тартановий плед, чим невимовно пишалася. Мені ледве вдалося відмовити її від придбання сувенірного кільту і берета з балабоном; досить було того, що Еван прихопив на ярмарку кілька пляшок сувенірного скотчу. Як, виявляється, людям бракує автентики! Втім, я теж не втрималась від придбання сувеніру — детальної карти графства Файф. Не знаю навіть, навіщо вона мені знадобилася. Втім, із сувенірами завжди так.

Коли ми повернулись до Школи, на нас чекав невеличкий сюрприз — як виявилось, сталося якесь пошкодження електролінії, і в усій Школі не було світла. Професор Бамбузл із саркастичною гримасою видав нам пару лампових ліхтарів і свічки, тактовно попросивши нічого не підпалювати — бо не працює навіть телефон, і, у випадку чого, ніхто не приїде рятувати нас з пожежі. Не сподобалась мені ця його гримаса — і я мала рацію. Бамбузлівські шибеники використали ситуацію, як могли — завивали в темних коридорах, неочікувано вистрибували з-за повороту і кидали під ноги всякий непотріб. Ми їх всіляко ігнорували, і, хоча Боян послизнувся на чомусь вельми схожому на криваву калюжу, ми, навчені гірким досвідом, зберігали спокій і незворушність.

Вечеря пройшла у досить урочистій атмосфері, мабуть цьому сприяла напівтемрява, яку ледь-ледь розсіювало блідо-жовте світло свічок: голоси мимохіть притишувалися, і, замість обговорювати семінари, застуду та інші буденні прикрості, ми говорили про високі матерії. Зокрема, Еван підняв питання про дегустацію його сувенірного віскі — він правильно виснував, що навряд ці чудові напої протримаються до від’їзду додому — а тут така нагода… З цією метою ми і піднялись до нашої вітальні. Втім, виявилося, що ми трохи запізнились — у вітальні вже було повно народу; справді ж, віталень було всього дві, а охочих потеревенити цього вечора — значно більше, тож слід було ворушитись, якщо б ми хотіли зайняти собі місце. І все ж, практично ніхто з нас не захотів іти до своїх темних кімнат, натомість ми вирішили приєднатись до колег — тут були представники груп професорки Демінор і доктора Мілтона — бамбузлівці переважно збиралися на першому поверсі. Колеги, здається, не були проти, особливо ж, коли Еван дістав свої запаси — віскі шляхетних шотландських сортів Лонгморн, Аберлур та Мортлах.

Дегустація виявилася належним завершенням дня і, хоча нам дісталося лише по ковтку — справді, спробуйте розділити три пляшки на двадцять персон! — було дуже затишно сидіти у світлі свічок, відчуваючи тепло ззовні і всередині, тоді як за вікном чути було шум холодного дощу та пориви вітру.

— А до речі, — раптом проказав Горан, чорнобровий хлопець з групи Мілтона, відриваючись від поважної бесіди з Владом, — Здається, завтра — Хеловін.

— Твоя правда, сусід! — радісно підтримав Боян, який мучив одну з пляшок, намагаючись вичавити ще кілька крапель, — Це треба якось відсвяткувати!

— Ну, — проказав Еван, — Якщо я не помиляюсь, то свято вже настало. Вже пів на першу.

— Цікаво, вони навмисне світло вимкнули? — докинула Яна, котра теж потрапила до мілтонівської групи, — Аби створити святкову атмосферу?

— А чого, я би не здивувалась, — промовила Дафна, — після всіх тих дивних випадків, які тут відбуваються…

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Тоні, який теж зазирнув на вечірку разом зі своїми колегами з демінорівської групи.

Я теж повернулися до Дафни із запитанням у погляді. Що вона таке задумала?

— Зникнення, — відповіла вона, — На минулому тижні Анна з нашої групи не з’явилася на пари…

Ага, ну ясно, до чого це. Дафна вирішила розпочати кампанію! Ну що ж, саме вчасно. Хоча люди у вітальні розбилися на кілька дискусійних груп, як я помітила, колеги з моєї групи із зацікавленням слідкують за розвитком саме цієї сценки.

— А, ти про це… — протягнув Горан, — В нас теж бракує одного. Але доктор Мілтон сказав, що Нік сам захотів поїхати.

— Ага, — підхопила я, — пан Арт сказав те саме про Анну. Яна, ти жила з нею в одній кімнаті. Анна щось казала про своє бажання поїхати звідси?

— Та наче ні… — замислилась Яна, — Коли я прийшла після пар у вівторок, її вже не було. І її речей теж.

— От! — долучився до нашої дискусії Еван, — А я що казав? Тут не все так просто!

— Це ти про ті ритуали, про які дізнався Алекс? — запитала Вероніка, котра, очевидно, не забула нашої розмови.

— Ритуали? — перепитав Горан, — Це ви про що?

— Наче, якесь таємне товариство, до якого належать наші професори, — делікатно мовив Еван, — Я, звичайно, в це не вірю… Але пригадайте лише церемонію посвяти — це, по вашому, нормально?

— Це була просто вистава, Еван, — спокійно мовив мій сусід.

І ні краплі сумніву. Він же зіпсує нам всю гру! Я вирішила втрутитись.

— Будь-який ритуал, в першу чергу — вистава! — проникливо повідомила я, — І навпаки. Хіба професор Табор вам не казав?

— Казав, чого ж, — погодився Горан, — Але якщо так, то яке б це могло бути таємне товариство? Які цілі вони переслідують?

— Ну, мені здається, це можна вивести з того переліку предметів, які ми тут вивчаємо, — запропонував версію Боян, — Ці всі місти-мані-махінації…

— Ага, мені це теж здалося дивним, — кивнула Яна.

— А ще, — додала я на свій ризик, — Якщо ці зникнення чи, як тут говорять, від’їзди за власним бажанням, пов’язані із загальним принципом діяльності цього клубу за інтересами, то його можна вивести з особистостей зниклих чи обставин, які передували "від’їзду"…

— Та що ти! — знов втрутився Тоні, — Ти ж не хочеш сказати, що з ними щось сталося…

— Ні, не хочу. Зовсім не хочу. Маю надію, я просто помиляюсь.

Тоні зміряв мене недовірливим поглядом. Втім, схоже, лише він поставився до моїх слів настільки скептично; Горан тихо присвиснув, а Яна здригнулася.

— Боже, який жах… — прошепотіла вона, — Ми повинні з’ясувати, що тут насправді відбувається.

— А як же ми це з’ясуємо? — нервово запитала Вероніка, — Хіба вони нам скажуть?

— Вони — навряд, — вагомо сказав Еван, — Але ми можемо спробувати дістати якісь опосередковані свідчення. Треба поговорити з сусідом Ніка. Можна розпитати тутешній персонал, на кухні там, таке інше… І ще, можна спробувати пошукати якісь внутрішні документи. Не знаю навіть, що це може бути… Але будь-які додаткові факти допоможуть зрозуміти, що тут діється…

Ми ще деякий час обговорювали ситуацію, до нас навіть долучилися інші студенти, котрі до того говорили про своє, однак дискусія не пішла далі висновку, який зробив Еван. Певно, мої колеги, хоч і знали, як саме можна розвинути тему у потрібному нам напрямку, не наважувалися зробити це саме зараз. Переконувати треба поступово, так, щоб переконувані вважали, що самі дійшли до потрібного висновку…

Однак Тоні не брав участі в обговоренні. Він відкинувся у кріслі і скептично спостерігав за розгортанням дискусії. Треба ж! Глядячи на свого сусіда, я відчула раптову злість — чому він нам не повірив, чому він пручається? Усвідомивши це відчуття, я здригнулась… Що ж це робиться? Мені справді хотілося змусити його повірити, так, як повірили інші. Той факт, що нам вдалося посіяти сумнів, а декого й переконати, подарував мені раптове задоволення, тоді як реакція Тоні роздратувала… Схоже, пан Мілтон таки мав рацію. Успішний обман дозволяє відчути владу над іншими, а це, як виявилося, в біса приємно! Я зітхнула. Треба тримати себе в руках.

Основа спектаклю —

Боротьба повинна мати — реальну (предметна боротьба) або інформаційну (позиційна боротьба).

: ціль, ініціатива, сила.

: за минуле (мета — переграти колишнє протистояння, напр. помста), за теперішнє (безпосередня ціль), за майбутнє (потенційна ціль).

: ініціювання протистояння, оцінка "ваги", залучення важелів впливу, напад (здійснення впливу) і оборона (нейтралізація), кульмінація і вирішення протистояння на чиюсь користь.

— сила (засіб ведення боротьби), впевненість в наявності сили, додаткові фактори впливу (підстроювання), комунікативні засоби переконання.

фокусування уваги глядача на розгортанні протистояння, дотримання належного ритму (переважно, поступове пришвидшення), збалансованість ініціативи (емоційна адекватність), відповідність цілі і засобів боротьби.

Неділя виявилася насправді святковим днем. Це все ж таки була неділя, але плюс до того, наші викладачі вирішили відсвяткувати Хеловін, тобто, швидше, ніч на Соуейн, від усієї свої широкої і щирої (ха!) душі. Соуейн означає кінець літа — і треба було бути справжнім британцем, щоб вірити, що літо закінчилось лише зараз, а не добрих два місяці тому.

Тутешні кельти вважали це свято не просто кінцем літа, але й кінцем року [Посилання спеціально для А. Чорної: Фрезер Дж. Золота гілка. Дослідження магії і релігії. Лондон 1923] — кінцем і початком, а отже з цим днем була пов’язана велика кількість всіляких ритуалів. Соуейн був одним з провідних кельтських свят вогню — в цей день запалювали великі багаття аби надати моральну підтримку сонцю, котре в зимовий час вже не так добре виконувало свої функції. Очевидно, наші гостинні викладачі вирішили продемонструвати нам, як це робилося в часи їхніх предків — на галявині позаду Школи величезним куренем було складено хмиз і гілля. Навколо робітників, які готували вогнище, сновигав пан Арт, даючи різні вказівки. Професорка Демінор тим часом, за допомогою пана Табора, внесла до великої зали, де ми якраз обідали смаженою олениною, кілька ящиків з різноманітними костюмами. З’ясувалося, нам обов’язково треба спробувати себе в якомусь іншому амплуа — а конкретніше, за пропозицією панни Демінор, ми повинні були зіграти особу протилежної статі. До безпосереднього святкування іще залишався деяких час, тож професорка порадила нам одягтись, і потренуватися аби наша гра була більш переконливою.

Цікаво, що до цієї пропозиції дівчатка поставились з ентузіазмом, тоді як хлопці у більшості своїй погано сприйняли новину.

— Чого це раптом я мушу одягатися дівицею? — обурився Еван, — Уявляєте, я — і в сукні. Страхітливе видовище. Невже ви цього хочете?

— Ага, — кивнула Дафна, — Хочемо. Завжди любила трилери.

— Ти себе недооцінюєш! — усміхнулась я, — Знаєш, з тебе вийде дуже, гм, імпозантна леді. Алекс тобі від заздрощів очі видряпає.

— Ха! — сказав Еван, — А й справді, я завжди знав, що в мене дуже зваблива фігура. Дивіться!

Він став і легковажно покрутив перед нами могутніми тілесами.

— О! Ну як?

— Ой, краще сядь, люди дивляться, — пробурчав Боян, — Тобі не соромно? Ти -не леді, Еван.

В Евана спершу відібрало мову, а потім пробило на дикий регіт.

— Ага… — промимрив він, схлипуючи крізь сміх, — Я — пропаща жінка. Боян, якщо ти, після всього, що між нами було, зі мною не одружишся, піду от і втоплюся…

— Тю, дурний, — засміявся Боян, — Не можу я з тобою одружитися. В мене целібат.

— Ой, в тебе проблеми в особистому житті? — зраділа Дафна, — Так я тобі з задоволенням допоможу. Всього лише п’ятдесят фунтів сеанс…

— А що, допоможе? — зацікавився Едгар.

— Ну… залежно від чого, — зітхнула Дафна, — Але невиліковним ми даємо п’ять процентів знижки.

Зрештою, ми таки розібрали костюми і рушили до своїх кімнат — приміряти. Мені дістався гарний чорний фрак, правда, на три розміри більший ніж треба. Поки я мудрувала коло дзеркала з поясом, намагаючись змусити штани принаймні не падати з мене, до кімнати зазирнув похмурий Тоні. В руках у нього була якась легковажна рожева сукня.

— Одягаєшся? — поцікавився він, — Мені зайти пізніше?

— Та ні, заходь, не соромся. Допоможеш мені розібратися з цими обладунками… Тобі мабуть теж знадобиться консультація?

— Ой, я не знаю, — сумно мовив Тоні, сідаючи на своє ліжко, — Мені здається все це вже занадто… Я буду виглядати як ідіот.

— Ідіотка, — виправила я.

— А, точно… Дякую, — серйозно мовив він. Ну треба ж, який непробивний!

Нарешті, зав’язавши пояс морським вузлом, я досягла бажаного результату. Штани не падали. Зате виглядали наче здута повітряна кулька, ще й по землі волочилися.

— Подивись на мене, — звеліла я, — Порівняно зі мною, ти будеш сама елегантність.

Тоні покосився на мене і нарешті усміхнувся.

— Нічого, срамоту фраком прикриєш.

— Ах ти ж… — я жбурнула в нього подушкою, — А ну давай ти одягайся! Подивимось… Хоча тобі отим рожевим чудом срамоти не прикрити. Інша, розумієш, концепція.

Нещасний мій сусід покрутив в руках сукню. Приклав її до себе і сором'язливо посміхнувся.

— А от мені трохи ніяково. Чи не могла б ти… е-е…

— Почекати за дверима?

— Ну я…

— Та зрозуміло. Чого ж, могла б. Гаразд, розважайся.

Я тактовно вийшла з кімнати, залишивши Тоні на самоті. Ач, який сором’язливий… Податися мені нікуди було, та я й не хотіла зайвий раз світити "срамотою" у загальній залі, тож я рушила до вітальні з метою зробити собі чаю. Так сталося, що якраз в цей момент з вітальні назустріч мені вийшли двоє бамбузлівців — Алекс і його приятель, смаглявий мачо Джані. Вони про щось тихо перемовлялися, а Алекс тримав під пахвою сумнозвісний магнітофон.

— Так от, коли я подам тобі знак, ти… — говорив Джані.

— Тс-с… — перервав його Алекс, кивнувши в мою сторону. Джані замовк, з підозрінням глянувши на мене.

— Веселого Соуейну! — ввічливо посміхнулась я.

Юні містифікатори не відповіли, лише пришвидшили крок. Я проводжала їх очима, доки вони не зникли в напівтемряві довгого коридору. Що б це значило? Без сумніву, якісь нові практичні жарти. Сподіваюсь, більше ніяких поживних доповнень до моєї вечері!

Коли я повернулась до кімнати, на мене чекав дивовижний сюрприз. Сукня не просто сиділа на Тоні, вона сиділа на ньому бездоганно! Правда, коли я розгледіла його зблизька, я побачила деякі недоречності там і тут, однак загальний ефект був просто разючим: переді мною стояла вродлива і елегантна — хоч і трохи зависока — молода жінка. І в цьому було щось ненормальне.

— Тоні, що це ти зробив з собою? — вражено запитала я.

— Нічого зайвого, — з грайливою усмішкою відповів він, — Мені просто пощастило підібрати правильний розмір.

Боже, в нього навіть голос змінився! Він став м’якшим, глибшим, і чомусь сильніше відчувався французький акцент.

— А, ну ясно… Хочеш, допоможу з гримом і зачіскою?

— Була б дуже вдячна, люба.

Боюсь, я завмерла з роззявленим писком.

— Слухай, ти це серйозно?

— А чому б власне і ні? — повів плечами Тоні, — Міс Демінор просила нас добре зіграти свою роль. Я просто збираюсь виконати її прохання.

— Е, Тоні, — мовила я, взявшись нарешті приводити до ладу його кучері, — А ти не думав про кар’єру актора?

Він спохмурнів і відповів мені зніченим поглядом.

— Де? В Ecole de Provence? Там би мене не зрозуміли. А, крім того, мій батько… — він прикусив губу.

— Ну, так що, твій батько? — м’яко перепитала я.

— Він цього не схвалює, однім словом.

— Шкода, — підсумувала я, — Бачив би він тебе зараз!

З погляду Тоні я зрозуміла, що такий варіант його чомусь зовсім не приваблює.

Одягнувши фрак, я довго розглядала себе в дзеркалі. Талант Тоні, хоч я і не хотіла в цьому зізнаватись, глибоко мене вразив. Він-то молодець… А от з мене вийшла справжня карикатура. Хоча фрак справді прикрив вузол на поясі, все одно костюм висів на мені як на тремпелі. Волосся я зачесала у хвіст — а що, деякі чоловіки так носять! — а от з лицем була біда: бліде, вузьке, ще й ластовиння на носі…

— Вуса домалюй, — порадив Тоні.

Я посміялась, але виконала його пораду. Справді, так вийшло трохи переконливіше. Лише бляклий чоловічок, який дивився на мене з дзеркала, дуже вже нагадував якогось недогодованого вурдалака. А втім, це якраз доречно.

Невдовзі розпочалась вечеря. У великій залі повимикали світло і запалили свічки, на столах серед блюд зі святковим частуванням стояли ліхтарики з ріпи, вирізані у формі потворних лиць. На вечерю нам подали смачний пиріг з фруктами і горіхами, що звався "боннах самзіан". Як повідомив професор Арт, в цьому пирозі запечені різні речі, і, якщо кому щось потрапить, то цей предмет буде якось символізувати його майбутнє. Так чи інак, їсти слід було обережно. З напоїв ми дістали гаряче питво, схоже на чорничний пунш. Лише в мене виникла підозра, що та штука містить частку автентичного віскі. Ну, і судячи з того, як колеги накинулися на пунш, сумно нам не буде.

Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег — і я в тому числі — виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, — ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.

А от чоловіки — то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно — голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.

— Погляньте, що мені дісталося! — заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, — Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?

— Угу, — відповів той, колупаючись у власній порції пирога, — І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.

— А в мене, панове, от що… — Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, — Ну, і як це трактувати?

— Як-як… — зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, — Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…

— Ах ти, розпусниця, — м’яко перервала його Дафна, — Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…

Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.

— А в мене — пальчикова батарейка, — повідомила я, — Лише не кажіть, що це означає то саме.

— Я б сказав, але не скажу…

Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.

— О, привіт, потворка! — гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, — Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!

Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним — і чималим — хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати — така тиха й сором’язлива — а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.

Алекс з ненавистю глянув на нас.

— Дочекаєтесь, — пообіцяв він.

Ми його одностайно проігнорували.

Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили — все ж таки вчора був дощ — але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією — про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.

В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо — він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.

Отже, ця ніч, за переконанням давніх кельтів, — ніч Дикого Полювання. Мисливський сезон відкриває Лорд-Мисливець Герн або ж — за римським звичаєм — Кернуннос. Це божество, яке зображувалося у вигляді рогатого велета, кажуть, має спільне коріння з грецьким Паном; згодом його почали пов’язувати з сумнозвісним Бафометом і навіть із Сатаною. Кажуть, кельти приносили жертви на своїх велетенських багаттях. Людські? Так, можливо. Зрештою, з ким не траплялося? Втім, це стосувалося більше освічених друїдів, тоді як прості обивателі лише різали худобу, що, правда, не завадило християнам звинуватити кельтів в сатанинських ритуалах. Повертаючись до Герна… Маршрут Дикого Полювання традиційно пролягає крізь два світи: наш і потойбічний — Тір Нан Ог. Звичайно, така значна культмасова подія не може не подіяти на рівновагу між світами — в результаті завіса, що розділяє світи, витончується і навіть місцями проривається. Тому саме в цю ніч всілякі містичні істоти потрапляють до нашого світу аби порозважатись, а духи померлих можуть з якихось своїх міркувань затягти живих до потойбічного світу. Отож, блукати самому цієї ночі категорично заборонялося. Тим більше, що на необачного мандрівника чигала ще одна небезпека — той, хто почує звук мисливського рогу Герна, неодмінно сконає протягом року.

Пан Арт замовк аби ковтнути пуншу, запала шаноблива мовчанка. І от, в цю мить наше багаття якось особливо зашипіло і стрельнуло іскрами. І практично відразу з-за пагорбів почувся собачий гавкіт. А потім, природно, звук мисливського рогу.

На мить всі завмерли. Пан Арт закашлявся і роззирнувся. Потім, в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати момент недоречною панікою, лунко прозвучав його єхидний голос:

— Вельми вдячний професорові Бамбузлу та його студентам за таку своєчасну ілюстрацію…

Рене Бамбузл відповів йому іронічним поглядом.

— До ваших послуг.

Напруга вмить зникла, і всі присутні почали життєрадісно коментувати подію. Звичайно, всі, крім бамбузлівців, котрі зовсім не зраділи такому безславному завершенню свого жарту.

— Боже, який мужчина, — прошепотіла Дафна, вочевидь, маючи на увазі нашого куратора, — Просто геній.

— Я ж казав, треба було брати фольклорні мотиви, — пробубнів Боян, — Гарно б вийшло.

— Це безперспективно, — рішуче заперечив Еван, — Бачиш, бабайками вже нікого не злякати. Що змушує мене нагадати тобі про…

— А, дійсно, — зітхнув Боян, підбираючи поли сукні, — Ну, ходи.

Коли ми повернулися до кімнат, було вже досить пізно. Тоні настільки стомився, що навіть і не звернув уваги на мене, котра сновигала кімнатою в негліже. Коли мені насилу вдалося розплутати морський вузол на поясі, він вже практично спав. Втім, глухий ритмічний звук, котрий долинав звідкись знизу, змусив його підкинутись на ліжку.

— Що це таке? — сонно поцікавився Тоні.

Звук нагадував шаманський ритм якогось священнодійства.

— Мабуть приносять жертви Бафомету, — легковажно мовила я, позіхаючи.

Звук став трохи голоснішим. Можна було навіть розібрати якісь голоси — спів чи, швидше, речитатив.

— Ні, серйозно, — стурбовано роззирнувся Тоні, — Що то за біда?

— Хм. Хто його зна… — протягнула я, — Ти ж, правда, не віриш, що тут замішані якісь сектанти? Так що спи. Добраніч.

Я вимкнула світло. Тоні гмукнув, очевидно, не задоволений моїм поясненням. Чи, точніше, його відсутністю. В світлі місяця, який пробивався крізь завіси, я бачила, що він не спить. Слухає. Що ж, звичайно, я знала, що це за звук. Адже не лише підступним бамбузлівцям доступні різні блага цивілізації на зразок магнітофона.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Ханна Б’ялко

Мені хотілося б зустріти людей, які стануть моїми друзями, нехай які б між нами не були культурні та особисті відмінності. Я сподіваюсь, що навчання на факультеті психології буде особливим, бо ж ніхто так не розуміє людей, як психологи. Я б теж хотіла розуміти людей, розуміти природу їхніх вчинків. Адже цього так бракує багатьом з нас.

Еван Полднек

Я прагну нового досвіду, однаково в чому. Згоден навіть на екстремальні переживання. Я вважаю, що все, що нас не згубить, зробить нас сильніше. Наскільки я розумію, навчання в Школі передбачає багато практичних занять — хотілося б якомога повнішої, незвичайної, яскравої практики.

Наша невеличка містифікація — хай вибачає професор Бамбузл — таки мала свій ефект. Практично всі чули наші "шаманські ритми", а хто не чув — дізналися з вуст сусідів в довільній інтерпретації. Ми, себто організаційний комітет, з усієї сили намагалися стримати хитрі посмішки, вислуховуючи за сніданком нарікання стурбованих колег. Ну, насправді, вони були не стільки стурбовані, скільки заінтриговані, що, в принципі, цілком відповідало нашим короткотерміновим цілям.

А от турбуватись ми почали пізніше — коли на парі професорки Демінор з’ясувалося, що бракує Ханни. Втім, після вчорашнього інциденту з Алексом вона цілком могла проголосити себе хворою і зачинитись в кімнаті. Однак, однак… у випадку з Анною ми теж спершу сподівались на щось подібне. Тенденція? Втім, захоплені своєю легендою, що лише почала втілюватись, ми не надали інциденту належного значення.

Тим більше, що того ранку заняття з акторської майстерності виявилось геть непересічним. Панна Демінор потішила нас новиною:

— Сьогодні будемо вчитись помирати.

Феліція Демінор, молода професорка, яка полюбляла сидіти на викладацькому столі, тепер легко з нього зіскочила і обвела клас єхидним поглядом.

— Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ — це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть — це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.

Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно — він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.

— Ну що ж, — мовила професорка, — дуже артистично. А що це було?

— Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, — гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.

— Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?

— Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут — яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.

— Не переживайте, ще все попереду, — втішила його професорка, — Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі — певна, ви маєте що згадати — і спрямувати на самого себе… Тепер, — вона повернулася до нас, — подумайте, згадайте і — прошу на сцену.

Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання — Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився — і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени — треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила — вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.

Із заняття ми вийшли з дивними почуттями — піднесення і легкої прострації. Звичайно, ні про який катарсис мова не йшла, але це було відчуття спільного подолання однієї дуже живучої забобони…

На обід ми спланували втілення другої частини нашого плану. Однак, для цього потрібна була допомога колег з інших груп — при чому, несвідома допомога. Але, зрештою, підготовка була здійснена — слід було лише виконати намічене. Ми дочекалися, поки викладачі пообідають і розійдуться, і, коли такий момент настав, Еван під столом штовхнув Влада ногою, делікатно сигналізуючи про початок операції.

— Е-ем, Горан, — мовив Влад до хлопця, що сидів за столом навпроти, — Ти, здається, казав, що пан Фелоні дав тобі Public Opinion Quarterly за 1993 рік. Ти б мені не позичив? Там стаття Мейєера про мас-медіа — мені для доповіді треба.

— Та звичайно, — Горан поліз до рюкзака, — Я вже відстрілявся. Не знаю, як ти це читаєш? Мені ця нудотина вже поперек горла…

Горан передав журнал Владу, котрий відразу ж заповзято почав його перегортати, жадібно скануючи сторінки у пошуках потрібної статті. Ех, бачила б нас панна Демінор… Зрештою, Влад натрапив на щось чужорідне, вкладене між сторінками.

— Це щось твоє? — він, тримаючи складений листок паперу двома пальцями, мов вправний ентомолог — метелика, передав його Горанові, — Мабуть забув вийняти.

— Моє? — здивувався той, — Щось не пам’ятаю, щоб я туди щось клав. А що це таке? Гм… Схоже на лист. Ні, це справді не моє.

— Може, пана Фелоні? — встряв Еван, — Він не вийняв, перед тим, як позичити тобі цей журнал… Ану, дай глянути.

— Що, і правда, лист декана? — перепитала Вероніка.

— Е ні, я перший читаю! — відразу ж змінив думку Горан. Очі його спрагло зблиснули, він розгорнув листа і почав читати.

Слід сказати, процес з’ясування належності знайденого документа привернув увагу сусідів Горана — вони обступили хлопця, заглядаючи йому через плече. Цікаво було спостерігати, як обличчя Горана і його колег повільно видовжуються від здивування.

— От чорт… — прошепотів Горан.

— Ей, що там таке? — запротестували ми з Дафною, — Читай вголос!

Звісно, я не мала потреби в зачитуванні тексу вголос, ще б пак, адже його писала саме я. Ну, власне, концепцію ми складали разом — а от текст був писаний моєю рукою. Отож, мова там йшла про наступне: дехто Лорд N дякував панові Фелоні за вчасне проведення першого етапу операції "Repentance", висловлював сподівання в тому, що відбір усіх 48-ми об’єктів операції відбудеться у заплановані терміни і декларував намір особисто взяти участь у формуванні execution squad — виконавчої бригади або ж загону розправи — кому як більше подобається. Це був взагалі багатозначний і каламутний текст, як і належить кожному пристойному секретному документу. Особливою моєю гордістю був логотип, себто герб таємного товариства: хрест, вписаний в палаюче кільце, що, як поетично зауважив Боян, нагадувало кельтський хрест на фоні соуейнського багаття. Навколо логотипа була ще стрічечка, на якій красувалася загадкова назва: Ancient Order of Noble Lords of Congregation. Це мальовидло було перебите за допомогою чорнила та ластику внизу листа у якості печатки, коло якої містився гарний готичний розчерк Лорда N.

Коли Горан почав зачитувати текст, навколо вже зібрався невеличкий натовп — до нас приєдналися студенти з груп Демінор і Мілтона, підійшли навіть кілька чоловік бамбузлівців, звичайно, не головний забіяка, але — найбільш допитливі — дівчатка, Лора і Дана. То й добре — чим більша аудиторія, тим краще. Після того, як текст було виголошено, на деякий час запала мовчанка, а потім водночас всі почали говорити.

— Що за чортівня?

— Яка ще операція?!

— Хто цей N?!!

— Execution? Squad?!

— А кого будуть страчувати?

Ми, аби не виділятися, підтримували ажіотаж такими ж афектованими погуками і ремарками. Народ розгубився. Не було, звичайно, одностайної переконаності, але певна стурбованість все ж таки мала місце. Навіть скептик Тоні похмуро кусав губу і не намагався все заперечити. Це було просто чарівно! І тут, на хвилі нашого невеличкого тріумфу, мені прийшла чомусь недоречна думка: якби Ханна була тут, напевне, її потішив би успіх одного з етапів нашої боротьби з бамбузлівцями… Мабуть, я засильно перейнялася її проблемами — хоч і застерігав професор Мілтон…

— Егм… А хтось бачив сьогодні Ханну? — поцікавилась я відсторонено.

Знов запала тиша. Колеги перезиралися не те що стурбовано — вже навіть трохи перелякано. Багато хто був очевидцем вчорашнього інциденту, про незрозумілі зникнення студентів йшлося ще раніше — а такі речі швидко набувають розголосу — тепер же все це лягло на основу зловісних натяків знайденого листа… Еван підморгнув мені, мовляв, добре використала момент, але, присягаюсь, це було не навмисне!

Ханну ніхто не бачив. Більше ніхто. З її кімнати зникли усі речі, а ліжко залишилось застеленим ще з учорашнього вечора.

Дві форми існування світу: текст і реальність.

Текст і реальність можуть переходити одне в одне шляхом

NB. Текстуальний опис реальних подій — теж лише текст, суб’єктивний переказ реальності (прикл.: "мозаїчна реальність" мас-медіа).

— віра в те, що події, які відбуваються в тексті, реальні.

— віра в те, що дійсні події — текст, вигадка.

: формування внутрішньої логіки вигаданого світу, сприйняття та очікувань щодо тексту (текстів).

приписування реальним подіям "текстуальних" законів, реальному світу — "вигаданих" стереотипів і установок.

Форми існування тексту: матеріальний текст (друкований, візуальний, аудіо і т.д.), вистава (гра), мистецтво; форми можуть перетинатися та взаємовпливати.

Сновидіння (+ стан афектації, трансу) — перебуває між текстом і реальністю.

Наступного дня визріла ідея здійснити тур по Школі. Звичайно, ми були вже добре знайомі з територією — зрештою, не так вже її і багато — але метою теперішньої екскурсії було з’ясувати походження "шаманських ритмів" і взагалі пошукати якісь матеріальні свідчення гіпотетичних безчинств, які тут кояться. Ініціаторами походу були Горан та його одногрупник Міхал, і ми були вдячні, що нам не довелося брати це в свої руки. Вирішено було дочекатися ночі, аби здійснити розвідувальні дії в таємниці від адміністрації.

Весь день, що передував героїчному походу, ми провели у стані нервового збудження, характерному для закоханого перед побаченням чи алкоголіка перед вечіркою. Правду (!) казав доктор Мілтон — обман, як і всяке інше задоволення, призводить до формування залежності… Втім, нам тоді було не до прискіпливого самоаналізу.

Крізь світлий морок сподівань того дня мені пригадується лише заняття професора Табора. Тема його лекції якраз гарно сполучалася з нашими переживанням — професор розказував про гру з глядацькими очікуваннями. Гай Табор був одним з небагатьох представників професорського складу, котрий виглядав адекватно власній дисципліні: він був високий, лисий, з золотою сережкою та чорними окулярами, котрі він рідко знімав навіть у приміщенні. Окуляри були потрібні для захисту від сліпучих променів слави, скромно пояснював професор. Загалом поводився пан Табор весело і цинічно, іноді навіть занадто. Наприклад, чого лише вартим був його коронний вислів "тримати глядача за ніздрі"? І це ще дуже делікатний варіант.

Виявляється, тримати глядача… ну там, за будь-що, можна за допомогою його ж власної допитливості, а також несподіванки та саспенсу. Допитливість в даному випадку означає схильність глядача формувати очікування щодо подальшого розгортання подій — очікування, котрі базуються на попередньому досвіді та культурних установках. Несподіванка — це обман глядацьких сподівань, тоді як саспенс — це просто затримка перед підтвердженням або спристуванням очікувань. Особливо мені сподобались хитрі прийоми для нагнітання напруги: псевдо-кульмінація і псевдо-фінал. Наприклад, ви вважаєте, що герой віддав богу душу, пристосовуєтесь до цієї думки, а тут, виявляється, що не віддав, а лише позичив. Під шумок, поки глядач радісно приходитиме до тями, іще багато чого можна провернути…

Нарешті настала ніч. Ті, хто мав намір взяти участь в нічній екскурсії, зібралися у верхній вітальні, і виявилося, що нас не так вже й мало. Тут були ініціатори — Горан і Міхал, залаштункові автори проекту — Еван, Дафна, Боян і я, прийшли також троє хлопців з групи Демінор, серед яких — Тоні та білявий Томаш, сусід Евана. На наше здивування, з’явились навіть бамбузлівці — Джані та Лора. Разом — одинадцятеро… На мою думку, трохи забагато, як для розвід-групи.

Було пів на першу ночі. За вікном було темно і вогко, на небі поволі ворушились тяжкі хмари; схоже, знову збиралося на дощ.

Ми — себто автори — розташувалися у кріслах, і, звично поналивавши собі чаю, чекали на розвиток подій. Демінорівці збуджено перешіптувалися, позираючи на нас, а коли я впіймала погляд Тоні, він чомусь відвів очі. Чому б це? Джані та Лора, котрих ніхто не сподівався тут побачити, сиділи мовчки, іронічно посміхаючись. Ця пара мене трохи нервувала… І де ж, цікаво, подівся отой їхній Алекс? Невже він проґавить таку нагоду?

— Шановне панство! — зрештою проголосив Горан, який, схоже, насолоджувався своєю провідною роллю, — ми з Міхалом тут розробили приблизний маршрут… Але з огляду на те, що нас виявилося більше, ніж ми розраховували, я думаю, може б нам розділитися? Половина з нас почне зі східного крила, і решта — із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?

— Західне крило — це адміністративний корпус, — задумливо промовив Еван.

— Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? — єхидно поцікавився Джані.

— Це значить — теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.

— Логічно, — гмукнув Джані, — Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.

Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?

Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро — Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!

Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше — на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.

— Що то ще за старий пень? — тактовно поцікавилась Лора.

Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.

— Це що, його ім’я? — знов встряла бамбузлівка.

Боян кинув на неї злий погляд.

— Це, наскільки я розумію, Девід Гакстон з Ратіллету, полум’яний протестант, під керівництвом якого пресвітеріанці у 1679 році нарешті зарізали архієпископа Шарпа.

— Кого зарізали? — вражено поцікавився Тоні.

— А, був тут один… — усміхнувся Боян, — релігійний діяч. Змінював свої переконання у відповідності з політичним режимом, а кому не подобалось — докладно пояснював сою точку зору в церковних підземеллях…

— Яке варварство, — осудливо прошепотів єзуїт, при чому не зовсім зрозуміло було, що саме він має на увазі. Ми вирішили не перепитувати.

Зрештою ми рушили далі. В корпусі було досить темно, а ліхтар майже зовсім не допомагав вирішити цю проблему. Добре хоч Горан вивчив маршрут заздалегідь, тож під його проводом ми перетнули хол і занурилися в темряву коридору. На першому поверсі розташовувалися кабінети наших професорів; зараз, звісно, тут нікого не було, лише в кінці коридору лунко рахував секунди величезний старий годинник. Ми пройшли повз масивні двері кабінетів, розглядаючи золочені таблички з іменами. Я відсторонено спостерігала, як світло ліхтаря викарбовує з темряви літери, і тут мені прийшло відчуття, що з цими іменами щось не так… Була якась спільна тенденція. Пан Фелоні, міс Демінор… Щось страшно знайоме…

— Горан, ти мені скажи, — раптом промовила Лора, перервавши мої роздуми, — Ти справді віриш в ту нісенітницю з лордами? Чи просто тобі заманулося поблукати темними коридорами?

— Тсс… — Горан приклав пальця до вуст, — Хай навіть наші професори — янголи небесні, але якщо нас тут побачать, довго доведеться пояснювати…

— Але в будь-якому разі, в цьому таки є щось підозріле, — шепотом промовив Тоні, невимовно мене здивувавши, — Хто з нас очікував такого навчання, збираючись сюди?

— Не знаю, чого ти очікував, а я цілком задоволена. Всі ці корисні навички можна буде потім застосовувати для реклами, промо-акцій… — замріяно повідомила Лора.

— Тшшш! Просив же, тихше!

Ми якраз піднімалися сходами на другий поверх, коли звідти почулися якісь голоси. От холера, не спиться комусь! Ми вклякли в стіну, намагаючись не дихати.

— А, Рене, ви нарешті принесли списки! Дуже вдячний, — почулося з-за повороту сходів. Голос, схоже, належав декану.

— Та нема за що. Я хотів лише пересвідчитись, що ми нічого не наплутали. Звечора не працювала камера 1-12, і я подумав…

— Не турбуйтесь, — небезпечно-лагідно мовив декан, — Все під контролем. Сподіваюсь, у вас ніхто нічого не запідозрив? Втім, так чи інак нам доведеться пришвидшити перехід до другої стадії проекту…

— Серйозно? Шкода… В мене були ще такі цікаві задумки… — я так і бачила, як він лукаво жмуриться, з-під лоба поглядаючи на декана, — Ну то що ж, гра починається за свистком арбітра.

— Ото ж бо й воно. Ну годі, йдіть спати, Рене.

— Вже сплю… Я ж сновида, пане декан. Я сплю і бачу сни, — пробурмотів він, позіхаючи. Почулися кроки, на щастя, в протилежному напрямку.

— Ха! — пробурмотів пан Фелоні, — Сни він бачить, диво з конопeль…

За мить його кроки теж затихли в глибині коридору. Іще кілька хвилин ми стояли, не рухаючись. Нарешті, Горан зітхнув і повільно прочинив двері.

— Здається всі пішли… — прошепотів він, — Ну що, будемо пробиратись потихеньку?

— А що лишається? — філософськи зауважив Боян, — Все одно до лекційного корпусу можна потрапити лише через другий поверх.

Ми, тепер уже зберігаючи максимальну обережність, підтюпцем рушили до переходу. Іти тут було легше, бо у вітальні ще не до кінця прогорів камін, і тьмяні відблиски вогню трохи розсіювали темряву.

Цікаво, про що ж говорили Бамбузл з Фелоні? Вони нам, звичайно, дещо підіграли, і їхню дискусію можна буде потім належно інтерпретувати. Але що вони обговорювали насправді?

— Про що ж вони говорили, га? — немов підслухавши мої думки, поцікавилась балакуча халепа на ймення Лора, щойно ми вийшли до переходу між корпусами, — Яка камера? Який проект?

— От, бачиш, а ти не вірила! — гордовито мовив Горан, — Тут у них, як ми і сподівалися, якась злочинна змова. Тобто, не те щоб сподівалися, а…

— Горан, це могло бути будь-що! Чого відразу змова? Вони могли обговорювати, наприклад, наші навчальні плани…

— Думаєш, навчальні плани обговорюють посеред ночі, крадькома, і кличуть проектом? — не витримала я.

— О, тебе забула спитати!

Ти ж бач, яка зараза! Боян співчутливо глипнув в мій бік. Ну нічого, ще прийде наша черга…

Нарешті ми вийшли з другого боку переходу і опинилися в лекційному корпусі. О такій порі тут було трохи моторошно: справді, в адміністративному корпусі хоч люди ночували, а тут було абсолютно порожньо. І килимових доріжок тут не було, тож наші кроки по кам’яній підлозі відбивали лункий ламаний ритм. Ми для звітності позаглядали до порожніх аудиторій, а потім спустились кованими сходами на перший поверх до великої зали.

— А де ж решта? — роззирнувся Горан, — Ще не прийшли? Що вони там, поснули?

Лора незалежно всілася на підвіконня.

— Вже мабуть і порозходились, — повідомила вона, — Справді, що таке ви сподівалися знайти? Лише підірвали всіх поночі блукати…

Горан роздратовано гмукнув

— А ти могла й не приходити. Тебе особисто ніхто не змушував іти з нами.

— Ага, щоб потім ви набрехали всій Школі про…

— Е, люди, — прошепотів Боян, — Ви не чуєте?

— Що?

— Голоси… Тихо! Слухайте…

Справді, чути було якісь голоси, але надто тихо, щоб можна було розібрати, про що мова. Ми із здивуванням роззиралися, шукаючи джерело звуків, серед яких ясно пролунав Еванів сміх. Схоже було, що голоси ці лунають звідкись знизу.

— Точно! — Горан ляснув себе по чолу, — Тут мусить бути підвал. Дверцята під сходами!

Дверцята були навіть не зачинені, так, провисали на старих петлях — видно було, ще тут переможним поступом пройшов загін наших товаришів. За дверима були короткі кам’яні сходи, котрі вели до підвального приміщення, досить великого, з низькими стелями, підтримуваними широкими кам’яними арками. Складалося враження, що це приміщення значно старше за всю шкільну псевдо-романську надбудову.

Коло протилежної стіни скупчився гурт наших колег, котрі розглядали щось у світлі потужного лампового ліхтаря. Коли наша група з’явилася на місці подій, якраз, схоже, вирішувалася якась палка суперечка — Еван і Джані стояли однин навпроти одного, випнувши груди, мов два бойових півні.

— Звідки я тобі візьму скривавлені шматки жертв? Ідіот! Думаєш, як екзекуція, так обов’язково гармидер навколо — море крові, купа трупів? Якщо вбивці, то і прибрати за собою не можуть?

— Мені докази потрібні, Еван!

— Очі роззуй! Мало тобі доказів? Думаєш, це приладдя гутаперчеве? З найближчого секс-шопу?

Дафна розсміялася в кулак. Решта присутніх теж ледве стримувало посмішки.

— А що там? — поцікавився Горан, — Ви знайшли штаб-квартиру місцевих збоченців?

— А, то ви! — зрадів Еван, — Ходіть сюди, в нас тут таке цікаве причандалля!

Ми підійшли ближче. Там, у невеличкій ніші стояв дивного вигляду стілець, до якого були прироблені металеві ланцюги з наручниками. Перед стільцем була наповнена вугіллям виїмка, а поряд лежало якесь потворне залізяччя.

— Так-так… — пробурмотів Боян, з ентузіазмом схиляючись над стільцем, — Цікаве поєднання…

— Тобі це щось говорить? — поцікавився Горан, — Ну, окрім того, що це схоже на інструмент для тортур?

— Говорить, е-е, просто репетує… Але я ніколи не бачив, щоб це так використовувалося. Бачите, це — penitant stool, "стілець спокути"…

— А, я знаю, що це! — раптом подав голос Тоні.

— Ну і?

— Це такий стілець, на котрий саджали звинувачених у скоєнні гріховних дій, ну, помірної ваги. Засуджений повинен був на ньому сидіти перед усією паствою протягом кількох днів, а то й тижнів. Це британська протестантська традиція, ми це в коледжі проходили… Малоприємне покарання, але ж ні про які тортури мова не йшла!

— От і я про те, — кивнув Боян, — але прошу звернути увагу: оці щипці призначені для відкушування язика… оці, гм, штуки — для зажимання пальців. Це теж британська традиція, але вже єпископальна. Весь цей інструментарій якраз проти протестантів і застосовувався. Зокрема, за вказівкою єпископа Девіда Шарпа, статуя вбивці якого стоїть в адміністративному корпусі…

Тоні і Томаш зацікавлено перезирнулись. Поєднання справді наштовхувало на певні висновки. Хоч і не всіх.

— Це ще нічого не значить! — обурився Джані, — Може, їм просто подобається тримати тут ці речі в якості, ну, музейних експонатів, чи що…

Міхал нахилився до вугільної ями і помацав її вміст.

— Це вугілля палили відносно недавно… — промовив він.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Дафна, — Ти що, можеш це на доторк визначити?

— Та ні. Ось, дивіться, — Міхал продемонстрував всім свою знахідку. Це була довга сірничина для запалювання камінів, — Навряд чи вони тут барбекю смажили, вам не здається?

Тепер вже ніхто не сміявся і не намагався виступити із запереченнями — всі поволі перетравлювали інформацію. Тяжко, тяжко людям давалася віра в щось таке невірогідне, як тортури "в британській традиції"… Я могла пишатися — автором ідеї з сірничиною була я, і он скільки, виявилося, вона заважила! Справді, як казав Рене Бамбузл, можна обійтись і без дорогих спец-ефектів…

І тут, в той момент, коли товариство вже було готове зробити певні висновки, сталося неочікуване. Ліхтар в руках Лори — вона взяла його від Бояна, поки той вивчав стілець — повільно згас.

— Я нічого не роблю! — з викликом повідомила вона, — Він сам… Напевне, батарейка сіла.

Нас відразу ж обступила незатишна темрява — все ж таки, одного ліхтаря було зовсім не досить для освітлення такого великого приміщення. Почувся рип дверей, що вели до підвалу, і кроки сходами. За мить ми побачили у непевному світлі ліхтаря, що до нас наближається група невідомих в темних балахонах з капюшонами. Ух, це був страшний момент! Навіть я, котра знала походження тортурного залізяччя, і то здригнулась, уявивши, що то могли бути ті самі Лорди, котрі здійснювали тут регулярні екзекуції.

— Сьогодні, нечестиве кодло, — лунким баритоном промовила одна з фігур, — прийшла ваша черга спокутувати свої гріхи перед Конгрегацією!

Ефектна пауза.

— Швидко скидайте штани і повертайтесь задом! — тонким фальцетом додав його супутник.

Ну, тут, звісно, всі вибухнули реготом, в першу чергу самі прибульці. Це, ясна річ, були Алекс і компанія. Кляті бамбузлівці зіпсували нам весь ефект! Відразу з’ясувалося, ніяка батарейка в ліхтарі не сіла, просто підступна Лора скрутила йому живлення. Тепер ліхтар знов ввімкнули, і підвал наповнився світлом і життєрадісним гомоном. Підтримувати всезагальну радість нам було важко, адже ж, скільки праці, і все намарне!

— А ну, що ви тут таке знайшли? — вирішив поцікавитися бармаглот. Він нахилився і безцеремонно підняв щипці для відкушування язика, — Ой, плоскогубці!

Ще один спалах сміху. Ну зрозуміло, після таких малоприємних переживань, людям просто необхідна позитивна розрядка… Серйозність моменту була втрачено безповоротно.

— О, а це що за ряднина? — запитав Алекс, риючись в приладді.

— Яка ряднина? — не зрозумів Еван.

Ми перезирнулися. Ніякої ряднини не планувалося.

— А ось! — він витяг з-під залізного ящику шмат тканини червоного кольору.

Цей шматок був нерівно відірваний від цілого, брудний і вимащений в золі. Тканина була схожа на трикотаж, з якого шиють светри. Якусь мить я пригадувала, де я таке вже бачила… А потім згадала.

— Цей шмат светра належав Анні, нашій одногрупниці, котра зникла два тижні тому, — ламким голосом повідомила я.

Сміх відразу затих. Люди дивилися на мене, і бачили, схоже, непідробний, абсолютно автентичний переляк на моєму обличчі. Я дивилася на них, і бачила подив, розгубленість і… Мабуть, страх? Але ж ми цього не планували! Чорт, що це значить?

Ніхто не зміг мені відповісти.

РОЗДІЛ IV. GOSSIP’S BRIDLE

Однієї ночі, десь за тиждень по нашій екскурсії до шкільного донжону, я прокинулась від жахливого зойку. При чому, не свого. Дивне і неприємне відчуття — прокинутись від такого страшного звуку, а потім лежати в темряві, в заціпенінні гадаючи, що б це таке могло бути…

Тоні підвівся на лікті і роззирнувся.

— Ірма?!

— Це не я, дурню. Якби то я волала, ти б посивів… Це, мабуть, в сусідів щось скоїлось. Хто тут живе, справа від нас?

— Якісь дівчатка. Ця, як її, Лора…

— А, справді, Лора і Ангела.

Мій сусід підхопився з ліжка і рушив до дверей.

— Та не переймайся, певне там щось комусь примарилось… Звичайна справа.

Так він мене і послухав. З коридору вже долинали кроки і стурбовані перемовляння. Тоні висунувся з дверей і поцікавився новинами. Як повідомили найбільш поінформовані, Лорі наснився страшний сон, от вона і вирішила поділитись своїми переживаннями з широким загалом.

— Я ж казала! — позловтішалась я, — А ти, ледве штани натяг, кинувся рятувати ображених і знедолених!

— Ти так говориш, наче я вчинив щось… неналежне. А що, як справді комусь потрібна була б допомога?

— Ага, потримати бідолашну Лору за ручку і заспівати їй колисаночку.

— Ірма, я розумію причини твого ставлення до неї, але ж будь-що може трапитись…

— Правда? А ти ж мені доводив, що немає жодних підстав для занепокоєння.

Тоні не відповів. Він стояв лицем до вікна, щось там розглядаючи крізь густу темряву. Мені було видно лише його спину. Цікаво, чи може хороший актор передати почуття своїм, так би мовити, заднім фасом? Якщо так, то можна сказати, що на його спині проступали глибокі сумніви.

— Розкажи мені про Лордів, — раптом попросив він.

Я розповіла йому, що знала. Певна, Боян краще би впорався з цим завданням. Мені б таку пам’ять! Але зрештою, звідки мені знати про Лордів? Сказати, "ми вигадали цю дурницю" якось язик не повертався. Хоча треба би. От уже другий тиждень, як наша містифікація припинила бути актуальною, але ми все ніяк не могли відмовитись від дорогої серцю вигадки. Неочікуваним результатом нашої розвідки були свідчення, які заперечували офіційні пояснення зникнень наших колег. Це вселяло підозри і, — частково підтверджувало нашу теорію. Чесно кажучи, в мене виникли деякі сумніви щодо доцільності подальшого годування колег локшиною. Я якось обмовилась про це і… ніхто мене не зрозумів. Еван сказав, що відмовитись від нашої теорії зараз — це визнати свою поразку, адже ж іще невідомо, звідки взявся той шматочок тканини. Може її бамубзлівці підкинули, висунула гіпотезу Дафна. Після цього, звичайно, ніхто й чути не хотів про оприлюднення правди. Може воно, зрештою, так і було…

А тим часом відбувалася ескалація нервової напруги. Ми слухали викладачів, і вгадували: брешуть? Приховують? Прикидаються? Звісно, навчальний процес це не полегшувало — викладачі ображались, влаштовували немилосердні контрольні, а декан читав моралі і обіцяв різні адміністративні санкції. В результаті, звісно, всі ходили роздратовані і злі. А тепер от кричати ночами почали. Що ж воно далі буде?

Схоже, цієї ночі багато хто відбував час теревенями — на парі пана Ольберта більшість з нас непристойно позіхала, а Боян, примостившись у куточку, взагалі прикимарив. Правда, професор не ображався — він був захоплений власною оповіддю, в якій, схоже, якраз наближався кульмінаційний момент.

— … тому я дозволив собі вдосконалити теорію доктора Мендози про так звані альфа-вузли — точки біфуркації вірогідностей, додавши поняття про бета-вузли, точки збігу вірогідностей, себто, умовно кажучи, факти, які відбуваються за будь-якого розвитку подій.

Професор Ольберт переможно оглянув аудиторію, певно, уявляючи перед собою якийсь високомудрий симпозіум і самого Мендозу, враженого, ледь не до інфаркту, сміливістю ольбертівської теорії.

— Скажімо, смерть… — планував було пан Ольберт проілюструвати своє нововведення, аж раптом почувся стук в двері. Двері прочинилися відразу ж — гість явно не завдавав собі клопоту чекати на дозвіл.

Це був доктор Мілтон.

— Пане Ольберт, — повідомив він, — декан Фелоні бажає бачити всіх у своєму кабінеті. Прибула делегація з Сент-Ендрюзу.

— Я перепрошую, — холодно відповів професор, — ви не бачите? В мене лекція. Я прийду, як тільки звільнюся.

— Стівене, ви мене дивуєте… — з м’який докором промовив доктор.

Ми — навіть ті, хто досі ледь не засинав, — нашорошили вуха.

— Ви знаєте моє ставлення до проекту, Альберте. І, зрештою, я навіть не належу до оргкомітету. Немає жодних підстав…

— Помиляєтесь. До нас завітав куратор.

— Так скоро? — розгубився пан Ольберт, — Гаразд…

Він повернувся до нас.

— Прошу пробачення, я змушений іти. Можете бути вільні. Прошу дочекатися наступної пари у загальній залі.

Доктор Мілтон, усміхаючись, почекав, доки Пан Ольберт збере свої дрібно пописані папери, потім з іронічною поштивістю прочинив перед ним двері.

Як тільки двері за викладачами зачинились, ми підскочили до вікон. Звідти відкрилось дивовижне видовище — на шкільному дворі стояв шикарний Роллс-Ройс, двері якого були прочинені, а поряд сновигали два молодики в костюмах, темних окулярах та з раціями в руках.

— Ого! — вражено мовив Еван, — Цікаво, хто ж цей їхній куратор? Прем’єр-міністр? Голова МІ-3?

— Такі люди ні до кого не їздять, — похмуро повідомив Влад, — Їздять до них. І не з власного бажання.

— А що ще за проект? — поцікавилась Дафна, ліниво потягуючись, — Ірма, ти казала, ви тоді чули щось подібне.

— Справді, було таке. І, крім того, Бамбузл говорив про якісь камери…

— А, я ж казала! — підскочила Дафна, — Це мусить бути realty-show! Треба було брати цю версію. Це б усе пояснило! Навіть зникнення — справді ж, ви знаєте, як це робиться — глядачі голосують і когось вилучають з шоу… Нам би всі відразу повірили!

— Дафна, — обережно поцікавилась я, — А що, як і справді…?

— Що, справді? — не зрозуміла вона, — Це ж гра!

Вона роззирнулась у пошуках підтримки.

— Е, ви що? Що, справді, думаєте…? Та ні, які дурниці! Ну, народ, ви чого?

Ми замислились. Потім один за одним почали роззиратись, шукаючи очима відео-приціли.

— А цікаво, — зашарівшись, збуджено поцікавилась Ангела, — в душі теж камери ставлять?

— Звичайно ж ставлять, — заусміхався Едгар, — А потім влаштовують кіносеанс для вибраних, під пиво і попкорн… Слухайте, яким вдідька збоченцям ото треба?

— Наприклад, отим, котрі щойно прибули на чорному Роллс-Ройсі, — резонно зауважив Боян.

Ми знов прикипіли до вікон. Деякий час нічого не відбувалося, та нарешті з адміністративного корпусу вийшли двоє — молодий білявий чоловік і старший, сивий і огрядний. Щось у статурі молодшого здалося мені знайомим… Темрява, чорні мантії… Зрештою, я згадала.

— Люди… — прошепотіла я, — А я знаю отого блондина! Ну, не так щоб особисто, але я вже бачила його.

— Де? Коли?

— А пам’ятаєте, на посвяті… Цей молодик ховався за подіумом. На ньому була напівмаска. А ще він шкірився, мовби то був цирк на замовлення…

— Ти впевнена? — з сумнівом покосися на мене Еван, — Цікаво, хто ж це?

— А я б на вашому місці особливо у вікна не висовувався, — раптом порадив Ганс.

— Це ще чому?

— Нас же просили зачекати наступної пари у загальній залі.

— Так там же вікна виходять на іншу сторону! — обурився Боян.

— Саме це я й мав на увазі.

Ми збентежено перезирнулись.

— Так, що, ходімо тоді? — запропонував Еван, — Все одно нічого цікавого більше не покажуть — вони вже від’їжджають.

— Ну, якщо в них тут повсюди камери, то нам це все одно не допоможе, — дещо роздратовано докинула Дафна.

— Не переймайся, — втішив її Едгар, — якщо це realty-show, то головне, аби глядачам не було нудно.

— Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде! — пообіцяла Дафна.

У загальній залі зібралася значна частина студентства. Від збуджених перемовлянь гуло як у вулику. Дійсно, нарешті щось відбувається. А то все якісь дурні баєчки, вигадані то одними народними умільцями, то іншими.

— Ну, ви щось бачили? — радо зустрів нас Горан.

— О, там таке! — похмуро мовив Боян, — Загін спецназу з от-такенними бузуками…

— Е-е, Боян, — сіпнула його за рукав Ангела, — Бузука — це такий музичний інструмент типу мандоліни… Ти, мабуть, хотів сказати, з от-такенними "базуками".

— А, красно дякую… Так от, з от-такенними мандолінами, тьху…

Люди почали потихеньку відмерзати, проклюнулося кілька непевних посмішок. І все було б добре, але, як завжди, чогось бракувало для повного щастя.

— Послухайте їх лише, — звернулась до громадськості Лора, — Навчались би собі спокійно, аби не їхні ідіотські вигадки. От і тепер, до декана керівництво приїхало — а ми влаштовуємо якийсь дурний ажіотаж!

— Хто б казав! — гмукнув Боян, — Хто в нас тут ночами репетує? Мабуть, найбільш помірковані та розважливі?

З виразу обличчя Лори схоже було, що вона готова роздерти Бояна на шматки. Тільки зараз я помітила, що вона сьогодні зовсім не нафарбувалася, тоді як раніше хизувалася товстим шаром добре втрамбованої краси, викликаючи в Дафни заздрісну огиду. Без косметики Лора нагадувала не ту розбещену фіфу, якою я її знала, а швидше маленьку розбещену дівчинку. Але дівчинку тендітну і вразливу.

— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!

Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.

Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.

— А що у вас там сталося? — запитав Еван у Ангели.

— Не знаю… Здається, вона щось побачила за вікном. Тобто, когось. Тяжко сказати — мені нічого не було видно. Але Лора була переконана, щось у вікно зазирав якийсь чоловік.

— Гм. Це від абстиненції, — єхидно мовив Боян.

— Боян, чого ти такий злий? — підняла брови Ангела, — Може, теж від абстиненції?

В Бояна відвисла щелепа. Ангела хитро всміхнулася.

— Ну, і ви розумієте, я вам нічого не казала.

Запала мовчанка. Мені подумалося, що ми насправді дуже погано знаємо один одного. Минуло вже півтора місяці, але нас щось постійно відволікало від особистого спілкування. Фактично, ми чужі один одному. Ми — колеги, сусіди, одногрупники, що завгодно, але не друзі. Цікаво, чому? Найближчим до друга мені був, мабуть, Тоні, але він був як наче моїм суперником, тому ми й не могли бути відвертими. А без довіри у взаємин нема ніяких шансів… І, якщо я завтра не прийду на пари, то навряд чи хтось шкодуватиме. Здивуються, а потім вигадають якусь версію, котра була б їм на користь… Мені раптом стало страшно.

Напрями розвитку акторської майстерності:

— інструментарій (тіло, голос);

— особисті якості (уява, увага, відчуття правди);

— направленість дії (соціальність).

передати переживання персонажа за допомогою окремих елементів інструментарію (e.g. очі, губи, руки), потім, за допомогою кількох елементів відразу. Напр.: звинувачений у вбивстві чекає на вирок; закоханий спостерігає за об’єктом кохання; фінансист, який дізнається, що збанкрутував.

намагатись відчути емоції щодо уявної ситуації чи об’єкту. Напр.: страх від вигляду дула пістолета, радість від подарунку, прикрість від втрати гаманця, нудоту від вигляду розчленованого тіла і т.д.

примушувати себе до незвичного вам спілкування. Напр.: познайомитись з випадковим перехожим; переконати неприємну вам особу в тому, що вона вам дуже імпонує; імітувати незвичні вам ставлення — зацікавленість, презирство, скептичність та ін.

Ввечері я довго блукала "панорамою". Так ми назвали мощену доріжку, яка бігла навколо Школи, відкриваючи тому, кому заманеться пройтись нею, негостинний скелястий краєвид. Спершу ми досить часто влаштовували собі променад навколо Школи, милувалися мальовничим узбережжям та барвистими світанками. Але невдовзі вся ця краса вже сиділа в нас в печінках, та й ніяких світанків більше не передбачалося з причини відсутності світила на робочому місці. Тобто, звичайно, сонце, мабуть, все ж таки десь сходило, але ось уже місяць воно не бажало ділитись з нами цим інтимним переживанням.

Що ж мене потягло на "панораму", на холод і пронизливий вітер, та іще й ввечері? Те ранкове усвідомлення відторгнення, відокремленості… Воно не бажало йти, і я ніяк не могла відновити душевний комфорт. Тож мені хотілось поблукати на самотині і подумати про вічне. А ще більше хотілось, щоб хтось вийшов до мене, насварив за неналежне ставлення до власного здоров’я і змусив повернутись додому.

— Ірма?

Хтось йшов мені назустріч. Невже мрії збуваються?

— Ти що тут робиш о такій порі?

— Я? На тебе чекаю.

Тоні якусь мить збентежено мене розглядав.

— Правда? І давно?

— Та вже давненько. Бачиш, геть замерзла.

— Ну вибач, я…

— Тю, дурний. Я жартую. Звідки було мені знати, що тобі теж заманеться вийти на шпацир?

— Ну, існує ціла низка способів дізнатись про це. Якщо дуже треба.

Все було не так, зовсім не так як слід!

— Тоні, що це з тобою? Підхопив параною в Лори? Так, раптом що, в мене є непогані транквілізатори. Спеціально в Сент-Ендрюзі прикупила…

Тоні мовчав. Місячні промені з боєм пробивалися крізь кудлаті хмари, гарно відсвічуючи на його темних кучерях; він дивився кудись вдалечінь, зовсім, здається, мене не слухаючи.

— Я більше нічого не розумію, — нарешті тихо промовив він, — Чия збочена уява створила отих Лордів? Кому це взагалі потрібно?

Е, так він все таки не повірив!

— Тоні, я знаю, все це виглядає дико. Але мусить же бути якесь логічне пояснення!

Він швидко повернувся до мене.

— А що ти тут бачиш логічного? Приладдя для тортур в шкільному підвалі?

— Відеокамери в душі? — підхопила я.

— Відеокамери?

Мені довелось швиденько розказати йому про версію, висловлену Дафною. Тоні уважно мене вислухав, а потім повільно усміхнувся.

— Дуже цікаво, — відсторонено виснував він, — А ти що думаєш з цього приводу?

— Е-е… я? — Може, сказати? Ні, справді, розказати про всю нашу безглузду гру і, можливо, здобути союзника? — Як на мене, це все ж таки змова…

— Ти впевнена?

— А як тут бути впевненим? До речі, пан Ольберт, схоже, не підтримує цього проекту. Він так і сказав Бамбузлу, коли той кликав його на зустріч з куратором.

— Он як.

— Думаю, варто поговорити з ним. І взагалі, мене дивує наша пасивність. Давно можна було б дістатись до Сент-Ендрюзу, дізнатись там…

— Пішки?

— Що, пішки? — не відразу зрозуміла я, — А, ну можна й пішки. Що тут, лише якихось тридцять кілометрів…

— Горами. Вночі. Дуже хороша ідея.

— Ну добре, а що ти пропонуєш? А може, в тебе є якась вірогідна версія?

— В мене… — він замислився, — Ні, поки що немає.

Цікаво… Я все ж таки не змогла сказати йому правду. А чи не значить це, що він теж — не зміг?

— Знаєш що? — Він насилу перервав свої епічні роздуми, — Чому б нам не повернутись додому? Все таки тепліше. Зробимо чаю…

— Тоні, ти — фатальний чоловік! — вражено мовила я, — Можеш спокусити жінку двома словами!

— Правда? Ніколи не помічав. Може, моя проблема в тому, що жінки про це не знають?

Ні, він все таки хороший хлопець. Хоч і єзуїт.

Власне тому я й довірила Тоні заварювання чаю. Дивно, звідки раптом така довірливість у атмосфері всезагальної підозрілості? Насправді ж, я ще планувала зазирнути до Дафни аби обговорити нашу завтрашню стратегію — на ранок ми повинні були звітувати перед нашим куратором, паном Артом, про здійснену роботу з втілення легенди. Чим його потішити? Останнім часом, чесно кажучи, хизуватись особливо не було чим, якщо не рахувати окремі напади параної та галюцинацій. Втім, це не наша заслуга. Ну, не лише наша.

Двері мені відчинила Герда, сусідка Дафна, одногрупниця Тоні. Це була цікава дівчина — цікава тим, що я так і не вирішила, як саме слід до неї ставитись. Вона була маленька, миршавенька і носила волосся мишачим хвостиком, але в той же час вона була дуже енергійна і життєрадісна, постійно всміхалась і розказувала якісь сумнівні жарти. В мене вона викликала стійкі асоціації з ручним пацючком.

— А Дафна вже спить! — радісно повідомила вона, — Прийшла з побачення — ну, ти знаєш — стомилась, певно, і спить тепер, як немовля.

— З поба…? А, зрозуміло, вибач.

Звісно, Дафна вже не вперше повідомляє сусідці про своє бурхливе інтимне життя. Дуже зручно для конспірації. Але, з іншої сторони, створюється враження, що Дафна тільки те й робить, що ходить на гм… вечорниці. Навіщо їй це? І чого це вона вже спить? Адже лише одинадцята!

Отже, завтра доведеться імпровізувати. Що ж, нам не вперше…

Занурившись у роздуми, я не відразу помітила пікантну сценку на підвіконні. На сходах було темно, тож розібрати всі деталі мені не вдалося. Двоє цілувалися. Ну що ж, з ким не трапляється… Але, чорт! Це ж Алекс і… і Вероніка!

Я пришвидшила ходу. Нічого собі! Ця дівиця нам всі вуха продзижчала своїми наріканнями: клятий Алекс те, чортів Алекс це! А тепер от чоломкається зі своїм бармаглотом на підвіконні! Цікавий вихід з ситуації… Полюби ворога свого. Ха! Не вірю!

До власної кімнати я зайшла все іще під враженням від побаченого.

— Тоні, вірити не можна нікому!

— Угу, — погодився він, дмухаючи на чай, — А що таке?

Я розповіла йому про сценку на сходах. Тоні замислився.

— Що ж, вона — молодець.

— В сенсі? — не зрозуміла я.

— Хороша гра.

— Гра? Ну гаразд, тобі видніше. Але навіщо?

— Може, вона хотіла викликати співчуття? Симпатію? Довіру? Не знаю, може, вона просто тренувалася.

— Тобто? — я ледве не вдавилась чаєм, — Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?

— Можна, — серйозно відповів він.

— І ти… теж так робиш?

— Я? Звичайно.

Я ковтнула свій чай і щільно стулила повіки. Що ж, я нічим не краща за них. Якщо можна дурити людей заради заліку, то заради мистецтва — це навіть шляхетно. Це викликає повагу і захоплення.

А втім, байдуже. Завтра побачимо, як Вероніка буде викручуватись. Завтра… Мабуть, змінювався тиск — жахливо хотілось спати. Я похапцем допила чай і роздяглась. Тоні традиційно відвернувся. Цікаво, підтримував образ, чи й справді стидається? Шляк, так іще гірше. Зранку я думала, що мені бракує довіри. Тепер я зрозуміла, що мені бракує Тоні. Того, котрого я знала. Ні, навряд… навряд чи, знала. Але бракує так чи так.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Тоні Танвьє

Я хотів би подивитись зі сторони на себе, свій досвід. Рік в новому місці, серед чужих людей, повинен допомогти мені краще оцінити власну життєву позицію, своє призначення. А ще я хотів би спробувати себе в дещо іншому амплуа, ніж мене знають вдома. Мені потрібно постійно практикуватись, що було б дуже складно в звичному оточенні.

Дафна Кролєвська

Передусім, нових знайомств, цікавих людей. Мене завжди приваблювало спілкування з людьми інших культур — адже лише так, мені здається, можна вивільнитись від звичних стереотипів, стандартів власної культури, повніше зрозуміти світ. Сподіваюсь також на нові враження, навіть пригоди, бажано, звичайно, такі, що матимуть позитивний, дидактичний ефект.

Алан Арт обвів нас іронічним поглядом.

— Так що ви думаєте з приводу англійської монархії?

Запала змістовна тиша.

Мушу зізнатись, ми зовсім не були готові до цього запитання. Від пана Арта слід було чекати різних підступів, хоч би й феноменології духу натщесерце, але чого раптом англійська монархія? Крім того, нас займала зовсім інша проблема — Дафна вже хвилин на п’ятнадцять запізнювалась на пару… Невже проспала? Останнім часом таке траплялося все частіше, але щоб Дафна проміняла пару Алана Арта на безсумнівну, але короткоплинну втіху ранкового сну? Дуже на неї не схоже.

Ми сиділи як на голках, а така акопунктурна терапія зовсім не сприяє виділенню дотепних ідей, котрих, схоже, очікує від нас професор. Не міг він не помітити відсутності своєї найбільшої прихильниці, а отже, очевидячки, знущався. Що ж, професор Арт в своєму амплуа.

— Невже монархія, як феномен антимодернізму, ніколи не викликала у вас зацікавлення?

Ми похмуро мовчали.

— А дарма… Англійська монархія, з точки зору сучасної міфотворчості — явище унікальне. Розмах цього проекту просто вражає… Голівуд, порівняно з ним, — вовтузня в пісочниці.

Пан Арт пройшовся вздовж класу.

— Як ти думаєш, Еван, кому це потрібно?

— Певно, королівським покоївкам і камердинерам, — похмуро відповів той.

— А-а, змова покоївок! — заусміхався пан Арт, — Ну звісно, є й така версія. А ти як гадаєш, Ганс?

Ганс нервово прокашлявся.

— Олігархам, котрі утримують партію торі?

— Або мафіозним кланам з партії лейбористів, котрі контролюють олігархів, котрі думають, що утримують партію торі? — єхидно мовив професор, — А якщо забути про політику? Пофантазувати?

— Музейним працівникам? — подала голос Ангела.

— Гм, варіант. Уявіть собі, Великобританія — найбільший музей під відкритим небом. Мільйони експонатів, тисячі кваліфікованих працівників, котрі, можна сказати, життя поклали задля служіння історії…

Я так і не зрозуміла, знущається він чи мріє вголос.

— А може це — експеримент? — поцікавилась я, — Великий соціальний експеримент?

— Безперечно, — серйозно мовив професор, — Як і багато інших державних устроїв. Втім, мені імпонує сама ідея — нескінченний, необмежений у часі й бюджеті експеримент… І ніякої комісії з професійної етики! Ніякого готторнського ефекту!

Професор, схоже, геть замріявся. Нарешті він тяжко зітхнув і повернувся до прозаїчних реалій.

— Ну гаразд. А як там наші Лорди? Ще й досі чатують в донжоні?

— Ми подумали, пане професор, — розпочав Боян, — що вже час їм переїхати десь до комфортнішого місця.

— Наприклад, до котроїсь з професорських резиденцій, — зухвало додав Еван.

— Оце цікаво. А до котрої?

— Ми ще не вирішили. Оскільки Дафна наполягає на тому, що нашу поведінку відстежують за допомогою відеокамер… — я спостерігала за професором, сподіваючись розгледіти якусь неадекватну реакцію, але той лише зацікавлено підняв брову, — То ми думаємо, десь повинен бути пульт керування і…

— А, до речі, — усміхнувшись, перепинив мене професор, — Щось я не бачу самої Дафни. Вона що, знешкоджує відеокамери в душовій кімнаті?

Ми перезирнулися.

— Ми її сьогодні ще не бачили, — повідомив Еван, — А вам вона нічого не говорила?

Тоді я не зрозуміла, до чого був цей наголос, зроблений Еваном. Втім, на все є причина. Іноді, правда, настільки кумедна, що хоч плач.

— Та ні. Зайдіть до неї після пари, передайте мої вітання з приводу нового цікавого вивиху в сюжеті.

Ми дещо заспокоїлись. Таємничі зникнення до цього часу мали цілком офіційні пояснення. За власним бажанням… куратора попереджено… А раз пан Арт нічого не знає, значить… Значить, все гаразд?

Але Дафна так і не з’явилася. На перерві ми з Еваном довго і безрезультатно калатали в двері її кімнати. Потім, для певності, зазирнули до душу і вбиральні. Оскільки Дафни ми там не виявили, довелося нам витримати ще один сеанс акопуктурної терапії — пропустити пару декана якось ніхто не наважився. Втім пана Фелоні ніхто не слухав, а нещасна Ангела, котрій випало розповідати про феномен конформності в групах, плутала Аша з Ешером, а Шеріфа з шафером від чого декан конвульсивно посмикувався і тяжко зітхав.

На обіді на нас чекала ще одна несподіванка — за столом бамбузлівців бракувало одного. Радше, однієї — зникла наша улюбленка Лора. Тобто, звичайно, не зникла — з офіційним поясненням на цей раз не було ніяких ускладнень: Рене Бамбузл авторитетно повідомив про її від’їзд.

Ангела лише кивнула; коли зранку вона повернулася з душу, коло ліжка стояли зібрані валізи, самої Лори вона не бачила.

Все в найкращих традиціях… Але до сьогодні люди не "від’їжджали" по двоє. Та й речі Дафни залишились на своїх місцях — Герда дозволила нам переконатись в цьому, супроводжуючи екскурсію єхидними коментарями на зразок "це в нас — салон краси", " а тут — поклади дорогоцінних металів". Ох і противна ж особа!

Залишалось лише донести факт відсутності Дафни до відома адміністрації.

Обід затягнувся. Себто, навчальний процес було призупинено до з’ясування обставин — тепер вже повноцінного і беззаперечного — зникнення нашої колеги. Декан відрядив водія і місцевого завгоспа, пана Флаерті обшукати територію навколо Школи, тоді як пан Бамбузл був призначений керувати розшуком в приміщенні.

— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?

Я стенула плечима.

— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…

Я завмерла, вражена здогадкою.

— Що — то? — не витримав Боян.

— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?

— Ну, Дафна взагалі багато говорить…

— Ні, про realty-show. Вона сказала: "Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!"

— Що, так і сказала?

— Так.

— А.

Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?

— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.

— Е-е… Я, мгнм…

— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!

Боян набурмосився.

— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…

— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.

— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…

— Боян, ку-ку, ти з нами?

— Я? А куди ж я подінусь з підводного човна? — кволо усміхнувся той, — Так от. Сьогодні вночі я патрулював під нашими вікнами. На той випадок, якщо те, що бачила Лора, не було галюцинацією…

— І що, бачив щось? Е-е, або когось?

— Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…

— Драбина?

— Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.

— Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?

— Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.

— Дуже дотепно, — мовив Еван, — Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.

— Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.

— Е-мм, Боян, — втрутилась я, — під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?

— Ага, хропіння Евана! — радісно повідомив Боян.

— Ах ти ж собака скажена! — незлостиво відгукнувся Еван.

— А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?

— Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора — швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?

— І ти мовчав! — вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.

За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.

Комора зі швабрами справді мала місце — це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі — запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…

Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті — було помітно, що стелаж недавно відсували.

Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо-романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.

Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, — все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І пил. Пилу було море; він був пухнастий і м’який, здіймався при кожному кроці і забивав ніздрі задушливою бридкою хвилею.

Коли ми трохи призвичаїлись до цього практично відсутнього освітлення, нам вдалось розгледіти нутрощі вежі: брудна древня валіза, якесь залізяччя, ланцюг і… і тіло. Тіло лежало в пилюці і тихо стогнало. Це була Дафна.

Втім, впізнати її було не так вже й просто. Не знаю, як хлопці, а я просто ідентифікувала її шовкову піжаму бузкового кольору, котра завжди викликала в мене легку заздрість. Тепер, щоправда, від заздрості не залишилось і спогаду. На голові Дафни була якась моторошна залізяка, схожа на клітку, котра частково закривала обличчя і кріпилася під підборіддям. Від клітки до валізи тягнувся тяжкий залізний ланцюг. Найстрашніше, що в цій конструкції була залізна смужка, вкрита шипами, котру жертва мусила тримати в роті. Я вже десь бачила таке страхіття. Лише де?

Боян тихо вилаявся.

— Ви знаєте, що це? — промовив він.

Еван не відповів. Він присів коло Дафни, котра, схоже, була без свідомості, і намагався з’ясувати, як знімається залізна клітка. Я також присіла поряд, ледве не по коліно пірнувши в пил. Залізяка не знімалась, оскільки була закрита на важезний залізний замок. Потрібен був ключ. Або вправний домушник.

— То що це, Боян?

— Ця річ називається brank або gossip’s bridle. Тобто, вуздечка для балакучих. Е-е, для надто балакучих. Сімнадцяте століття.

Його голос тихшав, поки не згас у поштивий шепіт.

— Архієпископ Шарп? — перепитала я.

Боян кивнув.

— Знаєш, як це відкрити, видатний історик? — злісно промовив Еван.

— Знаю. Ключем.

Еван різко підскочив, здійнявши пилову бурю. Мені здалося, він зараз схопить Бояна за барки і витрясе з нього дух.

— Ти! Це ти все вигадав! Це твоя була ідея, з тим тортурним приладдям! Бачиш що чого це призвело?! Хтось просто витяг цю штуку з ящика і використав на Дафні… А може це теж твоя робота? Га?! Зізнавайся, поки я тобі в’язи не скрутив! Пізно тоді буде пояснювати!

Евана аж тіпало від праведного гніву. Боян ошелешено спостерігав за ним, не в стані вимовити ні слова.

— Ти що?! — нарешті спромігся він, — Геть малахольний?! До чого тут я?

Еван аж задихнувся від обурення. В результаті він втягнув до носа пристойну порцію пилу, після чого на якусь хвильку випав з дискусії, судомно намагаючись викашляти гидоту.

— Хлопці, припиніть! — вирішила втрутитись я, — Твої звинувачення, Еван, зовсім безпідставні. Я точно пам’ятаю, що серед приладдя, котре видав нам пан Аспер, не було нічого подібного. Ми всі зараз зденервовані, але немає жодних підстав зривати злість один на одному. Краще б нам з’ясувати, як зняти цю річ.

Еван ще деякий час сердито сопів, але більше не намагався чинити насилля. Боян люто косився на нього, але мовчав.

Ми знов нахилились до Дафни. Ланцюг був міцно прикріплений до валізи, так що винести звідси Дафну, не розкривши страшну клітку або, принаймні, не розпилявши ланцюг, було нереально. Звідки ж взяти ключ?

Здається ідея прийшла до всіх одночасно. Одного разу ми вже бачили ключ, котрий за формою та розміром міг підійти до "вуздечки" — це була пам’ятна святкова вечеря на Соуейн, коли ми витягали пророцтва з пирога. Дафна дістала ключ…

Далі це було справою техніки. Я збігала вниз, до кімнати Дафни, розшукала її соуейнський костюм, в кишені якого знайшовся необхідний артефакт. Ми розкрили "вуздечку" і віднесли постраждалу до її кімнати. Звичайно, відразу навколо здійнявся належний ажіотаж: Вежа! О! Без свідомості… Жах! Приладдя для тортур! "Вуздечка" архієпископа! Треба ж таке!

Викрадення Дафни, безперечно, стало подією дня. І вечора. І наступної ночі. Хто ж міг бути причетним до цього безчинства? Нажаль, це так і залишалось невідомим, оскільки Дафна ще й досі була без свідомості. Як повідомив місцевий лікар, пан Коннерс, її, схоже, обпоїли дуже сильним снодійним. Втім, її життя не було в небезпеці. Просто доведеться зачекати.

Лише набагато пізніше я згадала, де вже бачила "вуздечку". Вперше вона зустрілася мені в тій церковній коморі, де я перебувала свою першу ніч в Сент-Ендрюзі. Я тоді ще звернула увагу на залізяччя, котре з вигляду нагадувало приладдя для тортур. "Вуздечка" лежала на полиці, частково загорнута в тонке полотно, поряд з якимись деталями старовинних обладунків та більш сучасними столярними інструментами. Схоже, в тій комірчині зберігалися експонати, що повинні були бути полагоджені чи відреставровані.

Цікаво, чи була це та сама gossip’s bridle? Дуже навіть ймовірно. Хоч би з огляду на те, що Сент-Ендрюз був найближчим музеєм, звідки можна було її дістати. А якщо так… То чи була тоді моя ночівля в церкві Святої Трійці випадковою?

Тема: методи фальсифікації історії

— Фальсифікація документів (важливо подбати про знищення оригіналів), офіційної чи приватної кореспонденції, карт, звітів, статистики та ін.;

— Фальсифікація творів мистецтва та фольклору (особливо ж таких, що мають кореляцію з подіями, дійсними чи вигаданими — пісні, живопис, література);

— Фальсифікація артефактів — матеріальних свідчень подій; (знов таки, необхідно знищити дійсні свідчення та ліквідувати чи ізолювати очевидців);

— Семантична фальсифікація (підміна термінів).

— Формування громадської думки з приводу альтернативного минулого: навантаження уваги новою інформацією, бажана ідеологічна підтримка.

— суб’єктивація методів збору інформації та аналітичних засобів (корегування статистичної картини);

— підробка свідчень очевидців (або використання попередньо підготованих свідків/ постраждалих/ учасників);

— використання заангажованих експертів;

— забезпечення необхідних матеріальних свідчень.

Десята чашка чаю була подібна до міцної настоянки нафти на дусті. Втім, я продовжувала сьорбати клятий чай у безперспективному намаганні зігрітись і заспокоїтись після бурхливого врятування Дафни з горища. Це була хибна ідея — не дарма ж в чаї у скількись там разів більше кофеїну ніж в каві, тож замість заспокоїтись, я поступово довела себе до стану істеричної ейфорії, і тепер, замість спати, мені хотілося з кимось полаятись. Гарно було би трохи порепетувати і позапускати посуд в стіну…

Була вже глибока ніч, але Тоні теж не спав. Загорнувшись у ковдру, він вдумливо гортав сторінки книжки про Пола Скофілда, знаменитого "актора без его". Я кілька секунд розглядала цю ідилію, за цей час моє бажання полаятись виросло і зміцніло. На язиці в мене вже вертілась якась ница ремарка, про яку я би потім довго шкодувала, але в цей момент до кімнати постукав Еван, чим і врятував мене від недостойного вчинку.

— Можна тебе на хвилинку? — нахабно підморгнувши, поцікавився він.

— На годину, не менше, — суворо зауважила я, вдягаючи теплі капці.

Ми вийшли до вітальні, де я відразу ж впала у своє улюблене продавлене крісло, а Еван сів на свої улюблене широке підвіконня. У вітальні чомусь було навіть трохи тепліше, ніж в нашій кімнаті. Можливо, за рахунок "чайної" машини, вода в котрій весь час перебувала на межі кипіння. А може, через те, що повітря тут постійно прогрівалося великими групами тих, хто приходив сюди грітись. Цікавий казус… Втім, зараз у вітальні крім Евана і мене нікого не було. Цей факт на якусь коротку мить викликав у мене незрозуміле занепокоєння. Нісенітниця! Це ж Еван, мій бойовий товариш, котрого я добре знаю… Цей останній аргумент змусив мене самокритично усміхнутись.

— Чого шкіришся? — поцікавився він, очевидно, не зрозумівши моєї гримаси, — Цілуватись не будемо, і не сподівайся.

— Ти що, Еван, геть здурів? Які ще цілунки?

Я, чесно кажучи, була трохи шокована. А потім зрозуміла — він же теж нервує! Лише чому?

— Ніякі. Я ж кажу, що не будемо, — похмуро мовив він.

— А, добре… Домовились. Добре, що ми це відразу з’ясували. Але ти все ж таки зізнайся, яка халепа змусила тебе витягати мене з теплого ліжка, коли я вже майже спала?

Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.

— Я… я хотів з тобою поговорити.

Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?

— А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?

— Так чортяка пішов до дами, — хтиво заусміхався Еван.

— Справді? А до кого?

— Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.

— Гаразд. Якщо поговорити заманулося — в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?

Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.

— Та чекай! Я ж серйозно!

— Вибач, — я насилу стерла з лиця хижий оскал, — Так про що мова?

Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.

— Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…

— А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, — я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! — А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?

Він кивнув.

— Розумієш, є деякі речі, які краще не афішувати. Особливо в таких обставинах. Вчора ми з Дафною трохи, е-ее, посварились…

— Справді? А через що?

— Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…

Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!

— Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?

Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.

— Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.

Він глянув на мене у пошуках адекватної реакції на його слова. Боюсь, нічого адекватного на моєму обличчі не проступало. Я була настільки приголомшена почутим, що не могла вимовити ні слова. Мало того, що студенти в цій Школі сплять один з одним наліво і направо, так іще й викладачів залучають до цього безчинства! І, що найгірше, я нічого про це не знаю! Я, звичайно, помічала деякі симптоми тут і там, але ніколи не думала, що тут все настільки запущено!

— І ви… — насилу проказала я, — посварилися через такий дріб’язок?

— Власне, — іронії моєї він, нажаль, не помітив, — Але це була лише підстава. Насправді, ну, ти ж бачиш, ми всі тут на нервах. Досить лише натяку… От вона і почала хаяти все навколо, а потім сказала, що піде до декана, що хоче звідси поїхати…

— І що, пішла?

— Не знаю. Я був настільки розлючений, що просто розвернувся і пішов геть. До, ее-е… В гості.

— Е ні, зізнавайся вже й далі, раз пішла така розмова! До кого тебе занесло?

— До Вероніки. Правда, я її не застав.

— До кого?! — я аж підстрибнула з крісла, — А ти знав, що вона спить з Алексом?

— З ким?! — підстрибнув Еван.

— Ти все правильно почув, — мені трохи відлягло від серця — все таки, дещо і я знаю.

— Чорт, — повідомив Еван, — Чортове дране лайно.

— От і я так думаю.

— Ні, ти не розумієш… Я ж говорив їй, я був з нею відвертий, ну, іноді, просто інакше не можна… А вона, виходить, все переказувала йому!

Я обміркувала цей варіант. Це звичайно, пояснювало деякі речі — наприклад, дивовижну обізнаність бамбузлівців про наші плани.

— Справді, виходить що так. І чого це тебе до неї потягло?

— Мене? Та я сказав би, її до мене. Вона була така сумна, така нещасна через свого нестерпного сусіда. Я просто мусив її трохи втішити. Ні, ну хто б міг подумати!

— Слухай, а ти більше нічого такого курйозного не помічав?

— Ні, крім того, що… — він допитливо глянув на мене, — Крім того, що у вас з Тоні якісь цікаві взаємини. Мій сусід Томаш казав, що часто бачив вас разом. Ти, сподіваюсь, йому нічого не розказувала?

— Хто, я? Боже, та як ти міг таке… У нас з ним нічого немає. І не знаю, чия в цьому провина.

Цікаво, чи й справді мої з Тоні стосунки зі сторони виглядають настільки підозріло? Соромно людям зізнатися, що найбільшим моїм досягненням була випадкова здибанка на "панорамі"… Може, це спільна житлова площа знищує всяку романтику? А може, він і справді настільки порядний? Теж іще, єзуїт… Образливо, все ж таки.

Еван мовчки колупав тріщину в шибці, очевидно, обмірковуючи нову диспозицію і баланс сил. Я тяжко зітхнула і, з метою зігріти стражденні пальці ніг, котрі не рятували навіть мої бронебійні капці, сіла по-турецьки.

— Ну, то що це нам дає? Окрім загально-виховного ефекту? Я зайвий раз впевнилась в тому, що тут — таки справжнє збоченське кодло. Але ми все одно не знаємо, хто міг вчинити таке неподобство з Дафною. Ти ж не хочеш сказати, що до цього причетний професор Арт?

— В мене, звичайно, немає ніяких доказів. Але може так статись, що вона дізналася від нього щось про камери — ну, відеокамери, за допомогою яких ведеться спостереження, і розповіла нам. Може, він вирішив її таким чином покарати? Боян казав, що та "вуздечка" призначалася для покарання занадто балакучих…

— Ну, казав. Але це ж іще не підстава…

— А ключ? Забула? Пиріг з передбаченнями? Це ж була його ідея!

— Еван! — я вражено завмерла, — Виходить, вони спланували все це заздалегідь! Як же я раніше не подумала?!

Я підскочила з крісла, зробила кілька безладних рухів, потім, зрозумівши марність цієї ідеї, впала назад на продавлене сидіння.

— І що ж тепер робити? Іти до декана? Викликати поліцію? Тікати звідси, доки не пізно?

— Та почекай! Може, це був просто збіг? Ну не збіг, так просто використання наявних ресурсів. Багато хто знав про ключ, ми з цього секрету не робили. Про наше замовлення панові Асперу щодо тортурного приладдя, як з’ясувалося, теж могли знати… Отож, це міг бути хто завгодно. Наприклад, той же Алекс і компанія.

— Еван, я тебе не розумію. То ти звинувачуєш Арта, то тепер намагаєшся виправдати.

— Насправді я хотів лише пересвідчитись, що інших варіантів немає… А виходить, є. Я вже й сам нічого не розумію!

— В такому разі, — підхопила я, — Ми повинні йти шляхом виключення. Треба поговорити з професором Аспером, розпитати про ту чортову "вуздечку". До пана Арта я б зверталася в останню чергу, раз він в нас — підозрюваний. А от з Алексом побесідувати має сенс. Лише як схилити його до співпраці? Та і Дафна скоро мусить прийти до тями, може розкаже щось… Ет, але як вона могла? Він же либонь вдвічі старший за неї…

Еван ображено набурмосився.

— Зате — викладач. Дафна якось ділилася своїм психоаналітичним надбанням, як-то жінок приваблюють чоловіки, котрі мають владу. А я ще думав, до чого це вона…

Я швиденько проаналізувала власний досвід.

— Ага. Справді. Ще їх, тобто, е-ее, нас, приваблюють недоступні особини, наприклад, гомосексуалісти чи священики. Або чужі чоловіки.

Еван мляво всміхнувся.

— То що ж мені, тепер — в монастир іти?

— Та ні, це не допоможе. От якби ти був пристаркуватим, але вельми сексуальним, та ще й одруженим папою римським, всі жінки були б твої. А так — що ж? Доведеться перебиватись впроголодь.

— То й добре! Давно вже час сісти на дієту…

Нарешті Еван усміхнувся по-справжньому. Щоправда, криво якось і вельми саркастично. Зате щиро. А то вже набрид він мені зі своєю неприродною меланхолією. Невже жіноча невірність настільки згубно діє на чоловіків?

Коли ми розпрощалися, вже починало ясніти. Ми домовились про стратегію подальшого розслідування, Еван взявся поговорити з паном Аспером, а я запропонувала зустрітися з професором Ольбертом — мене не полишало відчуття, що він міг би поділитися інформацією про так званий "проект". І, зрозуміло, ми сподівалися, що Дафна зможе повідомити хоч щось про викрадачів.

Як не дивно, тепер мені не вже було страшно. Вся ця інформація про любовні походеньки моїх колег, зізнатись, мене дуже розважила. Воно, правда, завжди так, доки йдеться про інших. Але мені якось погано уявлялися нещадні злочини на фоні всього цього декамерону. Дарма? Схоже на те.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Вероніка Маррейн

Мені б хотілося спробувати щось таке, чого я не наважувалась зробити вдома, де мене всі знають, взяти участь в деяких експериментах, які, можуть сприйматися неоднозначно. Наприклад, "включене" дослідження взаємозв’язку гендерної поведінки і сексуальності. Я вважаю, що справжній дослідник не повинен обмежувати себе умовностями.

Яна Хімеч

Не хочу говорити про нові горизонти, нові враження і таке інше, оскільки, певно, всі про це говорять. Для мене Школа — це можливість оцінити власні потреби і інтереси з іншої сторони, в іншій перспективі. Перш за все — пізнати себе в порівнянні з людьми, які достатньо сильно відрізняються від мене. Можливо навіть, в дещо незвичайному ракурсі.

В принципі, нічого дивного в тому, що я запізнилася на пару доктора Мілтона, не було. Я ходила відвідати Дафну, котра все ще перебувала у солодкому наркотичному трансі, потім намагалася домовитись про зустріч з паном Ольбертом. Втім, не слід було забувати, який саме предмет викладає доктор Мілтон, ой не слід…

Коли я, постукавши, ввійшла до аудиторії, доктор Мілтон різко розвернувся і вп’явся в мене скаженим поглядом:

— Що це за неподобство!? — гнівно вигукнув він, — Як вам не соромно? Своїм зухвалим поводженням ви демонструєте зневагу до Школи і мене особисто! Негайно до декана!

Я розгублено заклякла на порозі. Нічогенька реакція! Ну запізнилась на кілька хвилин, то що ж такого страшного? Адже ж не вперше!

Нарешті доктор відвів від мене свій вбивчий погляд і озирнув аудиторію.

— От такий стан і називається побутовим трансом, котрий наступає в результаті розриву шаблону поведінкових норм, — зовсім іншим, спокійним голосом мовив він, — Дякую, Ірма, прошу сідати.

Шляк! Ну не сволота?! Розлючено зиркнувши на доброго доктора, я пройшла на своє місце. Боян співчутливо усміхнувся до мене і присунув сувій з конспектами аби я могла побачити тему лекції: «Методи створення стресової ситуації". Ага, дуже цікаво.

Лекція виявилася навдивовижу повчальною. Ми дізналися, що практично усі методи генерації стресу зводять до порушення нервової рівноваги будь-якими шляхами — той самий "розрив шаблону", когнітивний дисонанс, тобто створення абсурдної, алогічної ситуації, несподіванка, будь-який конфлікт, перевантаження нервової системи інформацією або подразниками, особливо тут підходить неприємний ритмічний звук чи різке світло. Цей метод неодноразово використовувався в якості тортур, в результаті чого люди просто божеволіли. Виходить, професор іще навіть гуманно обійшовся зі мною… Ще один метод, запропонований паном Мілтоном умовно називався "контагіозним". Тут йдеться про фізіологічні особливості стресу — люди схильні перейматися чужим хвилюванням, злістю, роздратуванням та іншими приємними переживаннями. Отож, досить одного талановитого істерика аби вивести з ладу цілий натовп. Справді, зброя масового ураження…

Я вийшла з лекції, роздумуючи над тим, що цей останній механізм вже неодноразово спрацьовував у нашому невеличкому соціумі. І головне, що цьому ніяк не можна протистояти, хіба мати нерви товщиною з корабельний канат. Або гарні транквілізатори… Наприклад ті, що якась контра підсипала Дафні. О, до речі про Дафну! Я пришвидшила ходу аби наздогнати Евана, котрий явно прямував до її кімнати. Еван сторожко на мене покосився.

— Ти не проти, якщо я кілька хвилин побуду з нею на самоті?

— Хочеш розбудити її цілунком? Не пройшло і ста років…

— Та годі! — гримнув він, — Теж мені, поборниця моралі!

— Та хай тобі грець! Дуже треба! Іди і… хоч скач, хоч плач. Тільки поклич, коли вона прокинеться.

— Угу, — люб’язно мовив він, закриваючи за собою двері дафниної кімнати.

Втім, Еван майже відразу визирнув звідти — я не встигла навіть образитись — з обличчям перекривленим, мовби п’явку ковтнув. Виявилося, що в гостях у постраждалої було повно народу: лікар, пан Коннерс, тихо розмовляв паном Артом, який сумний і невеселий, сидів коло дафниного ліжка. Коли ми зайшли до кімнати, він підвів на нас погляд своїх прозорих вампірячих очей і поважно кивнув.

— Добре, що ви прийшли. Дафна вже поволі приходить до тями і скоро зможе говорити.

Еван обійшов ліжко, ставши з іншої сторони, де професор не міг його бачити і корчив звідти різні злобні гримаси. Мені було трохи смішно спостерігати за ним, тож, аби не порушувати урочистої тиші недоречними веселощами, я переключила увагу на постраждалу. Дафна навіть зараз виглядала привабливо: в юному віці сон робить жінок спокійнішими і добрішими, ніж вони є насправді, більше того, навіть найпідступніша мегера виглядає у сні невинною і беззахисною, що не може не стимулювати чоловічий інтерес. Зрозуміло, чого вони товчуться коло ліжка нещасної в таких кількостях…

Дафна заворушилася, зітхнула і нарешті розплющила повіки. Вона обвела очима приміщення і тихо застогнала. Звісно, я теж не була би в захваті, якби, прикинувшись, побачила, що на мене вирячився цілий натовп! Пан Арт взяв її руку в свої долоні і нахилився до ліжка. На Евана я не дивилася, зате дуже добре чула його обурене пихтіння за спиною.

— Дафна, як ти себе почуваєш? — стурбовано поцікавився пан Арт.

— Погано. Таке враження, що голова зараз просто лусне, — манірно поскаржилась вона, переводячи стражденний погляд з Евана на пана Арта і назад, — А що сталось?

— Ти пережила тяжке випробування, — відповів професор, — Невідомі зловмисники напоїли тебе снодійним, викрали і залишили в прихованому приміщенні. Поки що ми не знаємо, хто це був і з якою метою вчинив цей злочин. Але зловмисників неодмінно треба знайти і покарати. Ти пам’ятаєш хоч щось?

— Ні, нічого не пам’ятаю… Лише якийсь неприємний сон… Це було схоже на каземати інквізиції — люди в балахонах, якесь залізяччя… І, вони щось хотіли від мене…

— Вони щось говорили?

— Я точно не пригадую. Якась нісенітниця, здається, звинувачували мене в чомусь. А потім, я пам’ятаю, мені було боляче… Так може це й не сон?

— Боляче — від чого? — поцікавився Еван.

Замість відповіді Дафна закотила рукав своєї бузкової піжами. Потім вона зойкнула і завмерла, з жахом роздивляючись власне передпліччя. Всі позіскакували з місць, намагаючись розгледіти знахідку.

На правому передпліччі, із зовнішньої сторони руки Дафни було кілька неглибоких, але помітних порізів, котрі, навіть якщо дивитися догори дриґом, як це випало мені, разом складалися в літери. Минуло ще кілька секунд, доки мені вдалося розібрати, що там написано.

AONLC.

Якусь мить я пригадувала, звідки ж мені знайома ця абревіатура. Нарешті, до мене дійшло.

Ancient Order of Noble Lords of Congregation.

Створене нашою хворою уявою, таємне товариство. В ту мить, коли я зрозуміла, що це за надпис, зі мною стався ганебний істеричний напад. Мене розібрав настільки невпинний регіт, що мені довелося сісти. Я з усієї сили намагалася стримати цей душевний порив, але мені ставало дедалі смішніше, і я вже нічого не могла вдіяти.

Усі з жахом розвернулися до мене.

— Ірма, що з тобою? — злякано запитав Еван.

— Це ж ці, наші… — між істеричними схлипами проговорила я, — Лорди… В балахонах.

— А чому в балахонах? — здивувався пан Арт. Схоже, він все ж таки зрозумів, про що мова, адже листа від "лордів" він затверджував особисто.

— Аби, цей… Щоб усі боялись… — і я знов розреготалась як остання ідіотка. Правда, мені вистачило розважливості затулити обличчя руками. Може, вони подумають, що я ридаю? Адже ж сталася така біда!

— Гм, ну, це насправді не смішно, — з докором промовив професор Арт, — Але, наскільки я розумію, в нас вже є підозрювані.

— Що це ви маєте на увазі? — з недовірою запитав Еван.

— А чи не ви розповідали мені, як студенти професора Бамбузла, вдягнувши якісь балахони, спробували спародіювати вашу легенду? Гаразд, Дафна, відпочивай; пан Доннер, я сподіваюся, ви глянете до порізу. Я зараз же йду до декана. З цим не можна зволікати, невідомо, що ті покидьки ще можуть втнути…

Професор Арт рвучко підхопився зі стільця і зник за дверима, залишивши нас в німому зачудуванні. Пан Доннер флегматично дістав із свого саквояжу спонжик і антисептик та заходився обробляти поріз. Він взагалі не обтяжував себе виявами хоч якихось емоцій, тому, мабуть, ми рідко коли зверталися до цього пана до допомогу. Правда, у нього завжди, коли треба, можна було дістати різноманітні медикаменти. Цікаво, чи можна було б знайти в його саквояжі те саме сильне снодійне, котрим обпоїли нещасну Дафну?

Вплив на громадську думку здійснюється через погляди, позиції, переконання, вірування і т.д.

Соціальна установка моє три компоненти:

— знання про щось чи про когось (когнітивний компонент),

— емоційно-оцінне ставлення до об'єкта установки (емотивний компонент),

— готовність діяти певним чином у відповідності з першими двома компонентами (діяльнісний компонент).

(дез)інформаційний "штурм" через канали масового інформування, застосування когнітивного дисонансу (суперечливі повідомлення), інформаційна блокада і т.д.

підбір змісту повідомлення, каналів та агентів впливу у відповідності до потреб, схильностей, переконань цільової аудиторії. Напр. на аудиторію жінок середнього віку матиме вплив повідомлення, де фігурують діти, або "озвучене" дітьми.

провокація. Засновується на механізмі "стимул-реакція". Так, повідомлення про підняття цін на товари першої необхідності (навіть фіктивне) за належного висвітлення спричинить незадоволення владою і масові протести.

Протягом дня інформація про "тавро" на передпліччі Дафни набула широкого розголосу. Звичайно, до цього доклалися не лише ми з Еваном, адже до Дафни приходило ще безліч народу — засвідчити прихильність, співчуття чи тихенько позловтішатися. Загальна ситуація справді сприяла тому, що наш колектив зрештою розділився на табори — протагоністів, тобто тих, що співчували постраждалій, і вірили нам; антагоністів — тих, які вважали, що викрадення Дафни — наша ж ініціатива у продовження історії з лордами, та параноїків, що сторожко ставились до обох зазначених груп. До першої групи долучилась невелика частка мілтонівців, тоді як демінорівці пристали до нас майже у повному складі; більша частина мілтонівців — особливо дами — увійшли до групи параноїків, а осередком групи антагоністів, звісно, стали студенти пана Бамбузла. Вони завжди мали до нас особливо теплі почуття, а коли стало відомо, що керівництво підозрює саме їх, я боялася, що дійде навіть до рукоприкладства. Принаймні, Алекс і Джані сновигали навколо з виразом ображеної підступності, що нічого хорошого нам не віщувало.

Так тривало десь до вечері, на якій Дафна вже змогла до нас приєднатися. Бідолашна дивитись не могла на їжу, зате приділила прискіпливу увагу сокам та водичці. Ми всіляко обурювались ставленням бамбузлівців — як же можна вірити, що ми здатні собі ж заподіяти таку шкоду? От якби їх хтось напоїв снодійним! Як би зразу посвіжішала атмосфера! Правда, якщо вони справді організували викрадення, то тоді все ставало на свої місця.

Нажаль, скоро з’ясувалося, що бамбузлівці до цього не причетні. Керівництво оперативно провело допит свідків, і було точно встановлено, що Алекс та його товариші на ніч викрадення мали алібі. Ха, не інакше як Вероніка засвідчила!

То що ж, виходить, в нас з’явилися другі "пародисти"? Ще більш схиблені і нещадні? Те, що сталося з Дафною, виходило за межі позиційного суперництва чи гри-містифікації. Виглядало так, наче хтось взявся допомагати нам у втіленні нашої ж легенди. Але щоб так жорстко? Чим же це може закінчитись, справжніми ритуальним екзекуціями? Я вирішила серйозно поговорити з Еваном, Дафною і Бояном, а може, і з паном Артом, про привселюдне спростування історії з лордами. Вони мусять погодитись, тепер, коли власне життя та здоров’я під загрозою!

Втім, я домовилась зустрітися з професором Ольбертом якраз після вечері. Що ж, подумала я, серйозна розмова може зачекати годинку, а я тим часом зможу трохи краще розібратись в ситуації, може навіть отримати інформацію, яка зробить мої аргументи переконливішими. Я пообіцяла Дафні зазирнути трохи пізніше і, сповнена сподівань, вирушила до кабінету професора з теорії можливих світів.

Самого професора я не застала. Двері його кабінету були прочинені, тож я наважилась увійти. В кабінеті нікого не було, очевидно, професор десь затримувався. Нічого, я можу і зачекати. Не велике цабе. Аби трохи відволіктися, я взялася розглядати внутрішнє оформлення кабінету. На перший погляд нічого особливого, але — лише на перший. От, скажімо, що робить тут китайське бойове віяло, яке скромно затесалося між портретом Лейбніца та статуеткою Чорної Мадонни? А лаковане, з позолотою, чорне бюро, котрому місце — десь в музеї або у парадній вітальні мільйонера? На бюро стояла шахівниця з кількома фігурами — незакінчена партія, причому білих фігур залишилось явно менше. На краєчку дошки — мідна табличка з, очевидно, дарчим надписом… Соромно так чинити! Але я не змогла здолати власну допитливість. На табличці було вибито: "To Rev. Steven Olbert." Ну і нічого дивного. Але що таке "Rev."? Review… revolt… revenge… Чорт, щось таке знайоме! Reverend! Точно, звертання до священика — "преподобний отець" чи щось таке. От холера, невже пан Ольберт — священик?

Позаду мене тихо рипнули двері. Спробувавши надати обличчю незворушного виразу, я швидко розвернулася аби привітати хазяїна кабінету.

— Я бачу, вас зацікавила шахівниця, — доброзичливо промовив він, — Ви граєте в шахи?

— Та як більшість з нас. Знаю лише, що куди ходить…

— Дарма, дарма… Треба було, замість забивати вам голови своїми абстрактними теоріями, просто навчити вас грати в шахи. Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.

Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.

— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…

— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!

Професор продовжував дивитись повз мене.

— Я б швидше сказав, моделюванням. Проблема експерименту полягає в тому, що завжди існує багато факторів, вплив яких не можна прорахувати. Той же людський фактор… Як можна прорахувати симпатію, співчуття, прихильність…? Так само як не піддається аналізу заздрість, підступність, суперництво, бажання самоствердитись, принизити інших… Можна, звичайно, створювати різні умови, вводити експериментальні змінні, моделювати… Але, мені здається, багатьом подобається сам процес створення та регуляції соціально-психологічної реальності, подобається контроль над об’єктом. Правда, в чому тоді наукова цінність такого моделювання? Ні, це не для мене. Мені більше імпонують шахи… Ці фігури, — пан Ольберт підняв білого короля на рівень очей, — ці фігури не мають власної волі. Тому я не можу здійснювати над ними примусу…

Я слухала монолог професора у поштивому шоці. Ото нагородив! Про що взагалі йдеться?! В якийсь момент в мене виникло відчуття, що мова зовсім не про шахи… Але про що тоді? Якщо це була відповідь на запитання, яке я ще не встигла задати, то звідки він міг знати, що саме я хотіла дізнатися? Тьху, геть заплуталася…

— Вибачте, пан Ольберт, я не впевнена, що повністю зрозуміла ваші аналогії…

— Які аналогії? — невинно кліпаючи очима, запитав Стівен Ольберт, преподобний отець не знати якої церкви.

— А. Значить, слід, все таки, навчитись грати в шахи, — я кивнула на шахівницю, — А хто виграє цю партію? В білих є шанси?

Він нарешті подивився на мене. В його очах плескався коктейль з іронії навпіл з жалем.

— Жодних.

Я не наважилась розпитувати пана Ольберта далі — він ясно дав зрозуміти, що нічого конкретного він мені не повідомить. І не те щоб він не хотів… Значить, існують якісь обмеження, явно не ним накладені. Добре, це вже — результат.

Щось муляло мені, якась невідповідність… Я з’ясувала, що пан Ольберт — дуже ймовірно — священик. Так, і що ж такого? Раптом я завмерла, відчуваючи, як здогад на крижаних лапках мандрує по хребту. Пан Ольберт не може бути протестантським священиком, адже в нього в кабінеті стоїть статуетка Мадонни! Протестанти б його прокляли за ідолопоклонство!

Ну добре, і що це значить? Невже я настільки зжилася з ідеєю протестантів-терористів, що мене вже непокоять такі речі? Може й собі швиденько перехреститися на яку-небудь лютеранку? А втім… Моє занепокоєння не позбавлене підстав. У нас вже є постраждалі від рук невідомих покидьків, які видають себе за представників Лордів Конгрегації. І тут вже, мабуть, немає жодного значення, справжні вони чи вигадані…

Розмірковуючи таким чином, я не знала наскільки близька до істини. Не знала я і про останні події, які стали початком такої катавасії, що я і уявити собі не могла. Не те що прорахувати, як казав пан Ольберт.

Справа в тому, що, поки я вислуховувала його туманні натяки, пропав Еван. Він збирався ледве не всенощну відсидіти коло ліжка Дафни, певне, аби у такий спосіб повернути її прихильність. Перевірити дієвість цього способу йому так і не вдалося. Як не вдалося поговорити з професором Аспером з приводу архієпіскопської "вуздечки". Мені в свою чергу, не вдалося поговорити з колегами про спростування історії з лордами — не до того було. Отож, непорозуміння накопичувалися і припадали пилом…

РОЗДІЛ V. ПРОЕКТ "REPENTANCE"

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Герда Грас

Чогось особливого, несподіваного. Може, викладача-психопата, може, курсів з практичного тероризму та збройних нападів. Може, п’яного дебошу і сексуальних збочень. Всього, що робить життя небуденним. Ну що, такої відповіді ви чекали від мене? Ні?

Томаш Чайка

Звичайно, напруженого навчання, цікавих лекцій, знайомств з непересічними людьми. Ще — корисних та повчальних практичних занять, котрі допоможуть мені набути необхідні для роботи навички. Я звичайно, мав на увазі зовсім інше, втім, мої очікування не мають жодного значення.

Наступного дня, в п’ятницю, на дошці оголошень лекційного корпусу з’явилось нове повідомлення. В нас вже увійшло в традицію кожен день, як ранкову пресу до кави, передивлятись стенд з оголошеннями — іноді там можна було знайти досить приємні новини: такий-то захворів, таке-то заняття не відбудеться… Ще там висіли всілякі менш цікаві цидулки, як-то безпардонні вимоги якогось викладача здати письмову роботу. Іноді там з’являлись справжні перлини — оголошення про поїздки до міста, повідомлення про доставку пошти, різні новини з зовнішнього світу. Це був справжній — а для нас, єдиний — засіб масової інформації, такий собі мас-медіа місцевого значення.

І ось, у цьому самому ЗМІ, десь під вечір, поки всі ще були на парах, з’являється звернення. Коли мені про це сказали, я просто не повірила. Довелося переконатися на власні очі, але і власним очам я повірила не відразу. Звернення було від AONLC. Того нашого таємного товариства, яке тепер, схоже, перетворилося на терористичну групу.

Повідомлялося, що керівництво вищеназваної організації дуже незадоволене тим, що в Школі розповсюджується недоречні і облудні плітки про Лордів Конгрегації. Насправді, це шановане товариство є доброчинним фондом, який утримує Школу, тож, звичайно, поширення злісних наклепів їх зовсім не втішає. Отож, керівництво AONLC звертається до осіб, винних у розповсюдженні пліток, з вимогою публічно спростувати абсурдні наклепи на їхню організацію або якомога швидше залишити територію Школи. Інакше, попереджали Лорди, буде вжито жорстких заходів.

Який хід, а? Сила! На якусь мить мені навіть здалося, що все це — свята правда. Що ми просто випадково намацали істину, що це був якийсь неймовірний збіг або ж чиясь зла провокація, і ми дійсно необачно потопталися по меценатах Школи. Ну чого ж, якщо припустити, що Боян, котрий постійно годував нас історичною інформацією, знав про існування AONLC, йому б залишилось лише легенько підштовхнути нас в цьому напрямку… Чорт, це цілком реально!

Я насилу подолала раптову паніку і бажання негайно покаятись в усіх гріхах. Цей хід — знати б чий! — міг би бути заключним в цій дикій партії, якби не одне дрібоньке "але". Бланк, на котрому містилося звернення мав логотип — хрест і палаюче кільце. Логотип, намальований мною особисто однієї дуже продуктивної жовтневої ночі. Яким же треба було бути ідіотом, щоб використати його на документі, котрий цілком заперечував попередню версію?

Нарешті я знайшла в собі сили, щоб відірвати погляд від лордівського звернення і озирнути аудиторію. Повний аншлаг! Коло дошки оголошень зібрався чималенький натовп, очі палали, точилися суперечки, когось навіть пробило на істерику. Таа-ак… Я встала навшпиньки аби краще бачити, що відбувається. Ага, в куточку коло вікна Боян і Яна з’ясовували стосунки. Не сварилися, ні, просто говорили на порядок голосніше і емоційніше ніж просто знайомі; Яна червона і розхристана, щось доводила Боянові, той роздратовано заперечував її аргументи. Нарешті Яна, схоже, сказала йому якусь гадість і, розвернувшись, продефілювала геть з холу.

Я проштовхалася до Бояна.

— У тебе все гаразд? Розрепетувалися тут не знати чого…

— Та це… Яна якось дуже хворобливо зреагувала на те звернення. Уявляєш, обізвала мене психованим авантюристом. За що? — Боян смішно накопилив губи, — Почала мені розказувати, як її все дістало, і як треба вже звідси забиратись, доки не пізно. А я посмів заперечити.

— Це ж треба! Майже моїми словами! А їй то що? Це ж не вона злісні плітки розпускала…

— Їй? Не знаю, схоже, їй просто заманулося покричати.

— Ага, знайоме відчуття. А що ти думає про цей, е-ем, текст? — я кивнула на дошку оголошень.

— Що ж тут думати? Якби моєю метою було заплутати усіх, створити паніку, я б десь так і вчинив, — серйозно повідомив Боян, з відразою огледівши галасливий натовп коло стенду.

— О! Слушна думка. Не знаєш, нічого про Евана не чути?

Боян геть спохмурнів. На вчорашній вечері він всіляко демонстрував Евану, що так і не вибачив йому його ідіотських звинувачень у змові проти Дафни, хоча сам Еван дуже швидко забув про це. Тож Боян просто псував йому настрій всякими недоречними натяками, аж поки Еван не послав його куди подалі і пішов до себе. Ну, якраз після цього він і зник, так що Боян відчував себе трохи винним.

— Нічого нового з учорашнього вечора. Ми з Флаерті обшукали вже все, що можна. І хоч би щось…

— Що каже його сусід? Цей, Томаш, чи як його?

— Томаша не було при цьому. Він нічого не бачив, зараза…

— А він нічого не приховує?

— Може й приховує. Але що я йому зроблю? Голки під нігті? П’яти — на вугілля? Добре, що тортурне обладнання під рукою…

— Та не нервуйся так. Он, люди вже дослухаються.

— Ага, не просто дослухаються, ще й занотовуються, — мовила Дафна, котра нечутно підійшла до нас ззаду, — Ну що, колеги, ідемо каятись? Посипаємо голови попелом і надягаємо волосяниці? Може тоді нам повернуть Евана?

Голос її звучав різко і пронизливо, мов шкрябання нігтем по склу. Дивно, ніколи такого за нею не помічала. Виглядала Дафна не надто — бліда, криво намацькорена червоною помадою, губи стиснені, насуплені брови.

— Дафна, як твоє здоров’я? — відразу ж поцікавилась я.

— Не питай, — жорстко відповіла вона, стрельнувши на мене розпачливим поглядом, — але якщо в тебе є анальгін…

Аж он воно в чому справа!

— Дафна, а що таке? — не зрозумів Боян, — Ще далі наслідки викрадення?

— От ідіот! — вибухнула вона, — Тобі б такі наслідки!

Боян ошелешено завмер.

— Е, ти чого? Всі чогось на мене сьогодні кричать! Я вам що — громовідвідник драний?

Треба було втрутитись, поки всі знов не пересварились. Це вже просто якась епідемія!

— Боян, видихни, все гаразд! Дафна справді погано себе почуває. І це… давайте десь підемо звідси. Треба б нам поговорити без сторонніх.

— Давайте до мене, — запропонувала Дафна, — Герда пішла кудись готуватися до контрольної. Так що в мене вільно.

— Добре, я лише збігаю за анальгіном. Буду за кілька хвилин, можете починати без мене.

Дафна вдячно мені кивнула.

Я швидко піднялась до своєї кімнати аби здійснити благородну місію із врятування Дафни від наслідків первородного гріха. Насправді я ще хотіла кинути рюкзак з книжками і прихопити пакунок з печивом для стратегічних бесід за чаєм. І хто б міг подумати, до чого це призведе!

Підійшовши до дверей власної кімнати, я почула звідти якісь крики. Знов якась сварка, і де — в мене вдома! Ну що за пошесть! Я вже збиралась було увірватися до кімнати і доступно пояснити Тоні, що я думаю з цього приводу, але тут мене спинило усвідомлення того, чий саме голос чути з-за дверей. Герда! Це вона так до контрольної готується? Цікаво…

— …ти ж знаєш, чим це закінчиться! — кричала вона, — Ти б сам зізнався?! Ну, мовчиш?

Тоні їй щось тихенько відповів, нажаль, розібрати мені не вдалося.

— Ну так і що, що пропав? Це що, моя проблема? — потім тихше, — Я знаю. Вони просто хочуть їх залякати. Нічого ж нею не сталося, правда ж? Це ж було снодійне, а не ціанід…

Ого, які знайомі мотиви!

— Не знаю я, що вони хочуть з ним зробити! — знов розхвилювалася Герда, — Томаш мені нічого не казав! Може той булькатий покидьок просто хотів усунути Евана, як потенційного суперника…

Тут вже я не витримала. Штовхнувши двері, я увірвалася до кімнати незгірш за загін спецназу.

— Хто це хотів усунути Евана?! — гнівно запитала я.

Тоні і Герда вражено витріщились на мене. Герда сиділа на моєму ліжку, Тоні — навпроти; тепер він підскочив, намагаючись чи то зупинити мене, чи то втекти. Герда опустила очі, розглядаючи свої перманентно недоглянуті руки.

— Що тут в вас діється, га? — не вщухала я, — Або ви повідомите мені все, що знаєте про долю Евана або я зараз же — до декана…

— Не раджу, — тихо промовив Тоні, очевидно, прийнявши якесь рішення.

Вони з Гердою перезирнулися. Герда криво усміхнулась.

— Ну кажи вже, — зітхнула вона, — Все одно вона все чула.

Тоні кивнув.

— Так мабуть буде краще. Зрештою, всі мусять знати, де ми вчимося. Ірма, Дафну викрали за вказівкою декана. Підозрюю, що і Евана теж. Герда розказала мені, що вона особисто підлила Дафні снодійного в чай. Звісно, не зі своєї ініціативи — перед тим її викликав Фелоні, який разом з вашим професором Артом дав їй інструкції і порошок нітразепаму.

Я завбачливо сіла на стілець, а то би просто впала додолу від повноти почуттів. Нічого собі новини! Я вражено споглядала Тоні і Герду; не може ж бути, щоб вони це вигадали! Герда закусила губу і стиснула кулаки, марно намагаючись стримати тремтіння пальців, її мишачий хвостик трагічно звисав вздовж похиленої спини. Тоні сидів урочистий, мов на поминках, дивлячись мене з батьківською журливою напівусмішкою.

— Вони змусили мене це зробити, — додала Герда, — Погрожували, що виженуть мене з таким скандалом, що ніхто мене більше не візьме ні вчитись, ні на роботу. А в мене мати хвора, платити за навчання з не зможу…

Так що ж мені тепер, взяти її в обійми і розчулено заридати?

— Та-ак… — протягнула я, — А навіщо їм це?

— Ну, якщо повірити тому зверненню, яке було вивішено на дошці… — розпочав було Тоні.

— Та яке звернення?! — вибухнула я, — Це був чийсь ідіотський жарт!

— Ну добре, нехай так. А як тоді пояснити те тавро на передпліччі Дафни?

Влучно! Цього я пояснити не могла.

— Герда, ти знаєш, хто фізично здійснив викрадення?

— Ні, за інструкціями, які мені дав декан, я повинна була чекати у вітальні…

— А ти не могла б показати мені флакончик з-під снодійного? — Мені дуже хотілось, щоб Герда розгубилася, почала виправдовуватись, а потім зізналась, що вигадала це все…

Вона лише похмуро посміхнулась.

— Звісно. Ось він, — Герда витягла з кишені своєї безрозмірної кофти порожній флакончик, на якому було щось дрібно пописано латиною. Схоже, справді нітразепам. Вона знічено роззирнулась, — Ну от. Я мусила комусь розказати про це. Робіть з цією інформацією, що хочете, а я не бажаю залишатись тут більше ні дня. Хай їй чорт, цій Школі… Я домовилась з паном Флаерті — він ще сьогодні відвезе мене до Сент-Ендрюзу.

Герда піднялась і вийшла з кімнати, не озираючись, але й не поспішаючи; не знаю, в мене склалося таке враження, що вона до останнього моменту чекала, що ми її зупинимо. Ми мовчали. Мені, принаймні, нічого було сказати.

— Ти давно знав це? — глухо запитала я Тоні, коли двері за Гердою зачинились.

— Щойно дізнався. Ти ж не думаєш, що я міг би приховувати таке?

— Я — ні… Але справа не в тому. Чому це вона саме тобі вирішила покаятись?

— Мабуть тому, що я — єзуїт… — По обличчю Тоні поволі, мов мед по стільниці, розтеклася лукава безрадісна усмішка, — Думаєш я не знаю… Ти ж мене так називаєш, коли думаєш, що я не чую?

Я відчула, як десь всередині дитячим м’ячиком підстрибнула легка прохолода страху. Значить, він чув… Що ще він знає?

— Справді. Сподіваюсь, це тебе не ображає? Я завжди поважала єзуїтів. На відміну від Лордів Конгрегації, які, можуть мати до тебе деякі претензії… Не страшно?

— Ні. Я, на відміну від тебе ще не встиг наплювати їм на поділ.

— Це ти на що натякаєш?

— Та ні на що. Просто тенденція… Дафна, тепер Еван…

Я проігнорувала його завуальовану погрозу.

— Що, ти думаєш, вони зробили з Еваном?

— Здається мені, змусили розкаятись. Як, ти казала, називався той проект? "Repentance", себто, "каяття"?

— це створення "шифру" шляхом препарації реальності і синтезу нової структури сприйняття.

— розбирання на складові мови, норм, вірувань, усталених образів, стереотипів, соціальних чи політичних шаблонів.

виділяються необхідні компоненти — стійкі "гештальт" образи, які можна накладати, переносити в інших контекст та комбінувати. Напр. "дитина-геній", "герой-бунтар", "мистецтво-еротика", "диво-зілля" та ін.

: об’єднання виділених компонентів у потрібних комбінаціях. Напр. з вищенаведених компонентів можна скласти міфічні образи Орфея, юного поета Рембо або навіть Дженіс Джоплін — залежно від попиту і вимог епохи.

: "запис" міфу метамовою, який дозволяє кодувати феномен через синтезовані "гештальт" образи. Дозволяє зробити феномен більш масштабним — глобальним, позачасовим.

Новина справила на Дафну та Бояна належне враження. Добре, що на той час Герда вже встигла зібрати манатки і поїхати, а то ще невідомо, чи відпустили б її неушкодженою. Хоча Дафна, як постраждала сторона, мала найбільше підстав для обурення, лаявся в основному Боян — зло, розпачливо і без задоволення. Дафна мовчала. Певно, їй тяжко і соромно було повірити в те, що пан Арт, з яким у неї склалися такі романтичні взаємини, був причетний до цього глузливого викрадення. Ще й тавро поставили, як злочинниці… або як хазяйській худобі. Не хотіла б я бути на її місці…

Нарешті Боян трохи оклигав після свого нападу нецензурного буйства і вирік цінну пропозицію — знайти Томаша і вибити з нього (в прямому чи переносному сенсі) правду про місцезнаходження Евана. Ідея була просто геніальна, однак, як всякий ідеал — нездійсненна. Іронія ситуації полягала в тому, що Томаш від’їхав цього ж таки вечора разом з Гердою і ще кількома особливо боязкими студентами, що не витримали саспензу. Звертатися по допомогу до викладачів вже наче як не випадало.

А тим часом починалася друга доба з того моменту, коли стало відомо про зникнення Евана. Залишалося лише сподіватися, що умови його утримання достатньо гуманні, втім, пригадуючи дафнину "вуздечку" і залізний ланцюг, залишалося лише сподіватися, що ми знайдемо його до того як… До того як станеться щось незворотне. Ми вирішили нести варту, обстежуючи будівлю і територію Школи на предмет ознак якоїсь підозрілої активності.

Першим блукати школою випало Бояну; ми з Дафною залишились в її кімнаті думати про вічне, чекаючи на свою чергу. Дафна нарешті проковтнула принесений мною анальгін і тепер сиділа, загорнувшись в свій тартановий плед, насуплена й нещасна, мов горобчик у негоду. В кімнаті у Дафни оселився бентежний дух переїзду — сусіднє ліжко було зібране, стіл, котрий до того був похований під кучугурою гердиних канцтоварів, бовванів незатишно чистою поверхнею. Все це створювало атмосферу очікування, передчуття змін…

Я не знала про що говорити, тож в кімнаті панувала м’яка як губка, тиша, в якій розчинявся навіть звук дихання та делікатне тенькання маленького настільного годинника. Не було чути звичного для цього часу шуму — кроків, розмов, сміху; взагалі було таке відчуття, наче наша Школа в облозі, і з хвилини на хвилину відбудеться напад. Біда була в тому, що ворог був не ззовні, а всередині, і це викликало тиху клаустрофобічну паніку, адже, принаймні цього вечора, нам звідси не вибратись…

Якщо наші професори справді вирішили вдатися до таких ненормативних педагогічних методів, як викрадення і тортури, то, боюсь, мали рацію ті, хто від’їхав сьогодні ввечері. Втім, ми ж не могли залишити Евана — хтозна, до чого викрадачі додумались на цей раз — середньовічні тортури мали досить широкий асортимент… Крім того, поки ми не з’ясували, що з ним сталося, ми не могли вести переговори з іншою стороною — у них автоматично була б — реальна чи декларована — перевага у вигляді заручника. Та і невідомо, скільки серед нас таких запроданців, як Герда і Томаш… Як не крути — ми і справді були в облозі.

Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.

— Що сталося, Боян? — підкинулась на ліжку Дафна, — Бачив щось?

Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.

— Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…

— Психований авантюрист… — схвально прошепотіла я, — Твоя Яна мала рацію!

Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.

— Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним "будуть змушені попрощатися". Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я — ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.

— Ну ти даєш… — вражено мовила Дафна, — а якби тебе застукали?

— Сказав би, що на трамвай чекаю! — вибухнув Боян, — А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?

— Боян, не заводься! — порадила я, — Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді — можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…

— Ага, дуже цінна, — Боян пожував губу, косячись на двері, — Він сказав — цитую — "На обід давно не подавали риби". Як вам, а?

— Він що, псих? — вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.

— Я спершу теж так подумав, — підтримав її Боян, — Лише її справді не було.

— Кого?

— Нікого. Риби.

— Якої ще риби?

— Та ніякої! — не витримавши, заволав Боян, — Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!

— Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, — мовила я, — Ми сходимо з розуму. Вам не здається?

— Схоже на те, — кивнула Дафна, — Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?

— … в якому не подають на обід риби, — затято мовив Боян.

— Боян, припини, заради всього святого!

— Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?

— Щось таке слизьке і смердюче, — відразу ж зголосилася Дафна.

Я спробувала підійти з іншої сторони.

— Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні м’ясо…

— В рибі багато фосфору, — додала Дафна.

На цьому ми вичерпалися. Ми сиділи, тупо споглядаючи один одного, в голові не було жодної думки. Боян закрив обличчя руками, ніби усунення нас з поля зору могло допомогти йому зосередитись. Дафна відкинулась на подушці зі смутним виразом примхливої великомучениці. Я її розумію, в такому стані хочеться лише пірнути під ковдру і тихенько страждати. Ще й пережити скільки неприємностей, починаючи з "вуздечки" і закінчуючи… Стоп! Ось воно!

— Боян… Ти пам’ятаєш, як ми зняли з Дафни ту залізяку?

Боян підняв голову.

— Ну. За допомогою ключа. Я ж казав Еванові…

— Та я не до того! Ключ! Ключ, який Дафна дістала в якості пророцтва!

— Пам’ятаю, а як же. Тільки риба…

— Та лиши ти дідькову рибу в спокої! Ви пам’ятаєте, яке "пророцтво" витяг з пирога Еван?

— Кільце, — мовила Дафна, — Ти, Боян, ще тоді згадав про Фродо Баггінса.

— А, справді, було таке. Так що?

— Боян, можеш знайти кільце? Може, це нам щось підкаже…

Він розплився в усмішці.

— Гм… А я вам казав, що наші професори схожі на назгулів?

— На кого? — здивувалась Дафна.

— А, та байдуже. Добре, зараз принесу.

Боян підхопився, криво усміхаючись, і, нашіптуючи "one ring to rule them all, one ring to find them…", вирушив по кільце. Дафна провела його очима.

— От блазень! Як він мене дратує останнім часом!

— Це напевне від того, що в тебе цигарки закінчились, — мудро зауважила я, — Боян не винний, такий вже у нього темперамент. Ти б бачила, як на нього Еван наскакував. Звинувачував у всьому підряд…

— Та ну? А в чому?

— Ну, він чомусь вирішив, що ідея з "вуздечкою" належить Боянові… Нісенітниця, звичайно.

— А що, як ні?

— Дафна, та ти що? Навіщо це йому?

— А навіщо це Герді? Навіщо — Томашу? А у власному сусіді, Тоні, ти впевнена? Я вже нічого не розумію! Кому тут можна вірити? А ти сама, ти ні з якими Лордами не домовлялася?! І взагалі, це справді був анальгін?!

Я вражено глянула на Дафну. Її дрібно трясло, її чорне скуйовджене волосся розсипалось по плечах, під очима, які сяяли якимсь нездоровим блиском, зачаїлись темні тіні.

— Господи, Дафна, з тобою все гаразд?

— Ні, не все… — вона закрила обличчя руками і, схоже, заплакала. Тільки це був незвичний плач, схожий на агонічне посмикування зламаного механізму… Мені стало якось моторошно. Пересиливши себе, я підсіла на ліжко Дафни і обняла її за плечі.

Якийсь час ми просиділи так, не рухаючись. Мені навіть здалося, що все на світі зупинилось, і віднині єдина міра часу — дафнині скорботні схлипування…

— Яка ж він наволоч… — нарешті тихо промовила вона крізь сльози.

Ах, от про що мова! Я вже готова була виректи якусь банальність на зразок того, що всі чоловіки — ниці брехливі покидьки, чим могла б спровокувати продовження істерики, та, на моє щастя, якраз в цей момент повернувся Боян.

— От воно! — переможно повідомив останній володар кільця, — Насилу знайшов! Уявляєте, де воно було?

— На дні Ородруїна, — похмуро мовила я.

— Майже. На дні пляшки з-під віскі. Виявляється, він, собака, приховав цю пляшку від громадськості…

— Боян, ближче до справи, будь-ласка. Що там з тим кільцем?

Він задумливо озирнув вузьке кільце з темного металу.

— Та звичайне собі кільце. Тільки за розміром малувате. І нічого на ньому не написано.

— Ану дай сюди! — витираючи мокву під очима, звеліла Дафна.

Боян передав їй трофей.

— Так. Ця штука не призначена для того, щоб її носити на пальці, — повідомила Дафна, — Форма незручна і, крім того, хто ж залізо носить?

— Залізо? Ти звідки знаєш?

— Бачиш, воно потемніло. Всередині навіть видно іржу.

— Значить, воно було у воді… — продовжила я, — Мені здається, я вже бачила подібні штуки. Тільки їх там було багато. І вода…

— І риба, — підхопив Боян.

— Ну чого зразу риба? — обурилась Дафна, — Он у каналізації теж вода, але спробуй там порибалити, побачиш…

— Дафна, а й справді! Я бачила таку річ у Флаерті.

— Точно! Сіть, якою він ловив рибу! Там були такі колечка… аби чіпляти сіть на линву…

Ми вражено перезирнулись.

— Ну, так що тепер?

— Е-емм, почекайте… — зголосилась я, — А де він ловить рибу? У затоці, так?

— Точно в затоці, він мені розказував, поки ми Евана шукали…

— Так от. Він же туди не вплав добирається? Значить, йому потрібен човен.

— А де він човен тримає? Не у власній же хаті?

Ще одна пауза. Нарешті, ми збагнули… Бункер!

На самому березі стояла оббита залізом хатинка, де Флаерті тримав своє рибальське причандалля. Ми прозвали хатку бункером, бо здалеку вона і справді виглядала наче якийсь військовий склад. Дістатись до бункера було досить складно: туди вела одна нещасна стежинка, якою зовсім не варто було блукати після дощу — у такої необачної особи були всі шанси дуже швидко дістатись прибережних скель.

Ми вирішили дочекатись світанку. Адже, скрутивши собі в’язи на підступній стежинці, ми Евану не допоможемо. Втім, по-людськи поспати ніхто з нас так і не зміг, ми наче відчували, що часу в нас обмаль.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Горан Вишток

Понад усе в психологічній науці мене цікавить біхейворизм. Хоча я непогано знаю основи напрямку, я ще й досі не можу вирішити, чи є природний талант, такий як у Мілотна Еріксона, вирішальним для успішності застосування біхейвористського методу на практиці. Хотілось би з’ясувати цей момент.

Дана Рибчек

Сподіваюсь вивчити основи психологічного впливу, котрі я зможу застосовувати для роботи в рекламній сфері. На мій погляд, переконати людину купити те чи інше можна у той же спосіб, в який політичні лідери завойовують прихильність мас: побільше красивої переконливої брехні.

Поспати мені не вдалося, зате заснути я встигла, заснути міцно і глибоко, як сплять зранку в дощ. Тож мені було особливо образливо вставати, не виспавшись, діставши лише облизня… Мене розбудила Дафна, яка схоже, взагалі не лягала. З обличчям суворим і затятим, як у злого сержанта, вона змусила мене підвестися і одягтися. Мені було настільки паскудно, що я на очі не бачила, і, як наслідок, перевернула стільця і стос книжок. Тоні підкинувся, відкрив одне око, осудливо хитнув головою і пірнув назад під ковдру. Як я йому заздрила!

Єдине, що могло б мене врятувати — чашка міцної чорної кави. На щастя, Дафна подбала про це. Правда, то була не заварна кава, а лише розчинна, що власне і кавою не назвати, зате Дафна всипала її стільки, що ложка в чашці стояла, як лелека на стрісі… Скоро моє нещасне серце несамовито закалатало, а очі відкрилися, як вікно в Європу, і таке було враження, що на віки вічні…

Але треба було йти. До нас приєднався Боян, котрий виглядав не краще за мене — неголений, з трохи розфокусованим поглядом, наче ще й досі додивлявся якийсь свій ранковий кошмар. Теж іще, рятівна бригада…

На дворі на нас чекала сива мряка в купі зі шпаркий вітром, котрий, схоже, вважав, що день втрачено, якщо не вдалося збити когось з ніг або принаймні здерти куртку… Ми шкутильгали стрімкою стежкою, хапаючись за траву, чахлі деревця та кущики, часом, вириваючи їх з коренем, здираючи шкіру з долоней… В якийсь момент я відчула, що ще крок — і все, прощавай жорстокий світ. Мені було настільки страшно, що я зупинилась, не в змозі іти далі. Боян, здається, зрозумів, в чому справа, тож він якось обійшов мене і пообіцяв, що, якщо раптом мені заманеться падати, він мене впіймає. Це мало допомогло. Я відразу ж уявила собі романтичну картину, як ми, обійнявшись, летимо в море… Але стояти так далі не мало ніякого сенсу, тож мені довелося зґвалтувати власний інстинкт самозбереження і рушити вниз. Це був, мабуть, один з найгероїчніших вчинків в моєму житті.

Не знаю як, але ми дійшли. Ми зупинились на камінні коло самого берега, намагаючись з’ясувати, де ж вхід до цього нещасного бункера. Говорити було неможливо — настільки гучно, розпачливо, билися хвилі об берег. До мряки долучилися морські бризки, які мокрими скалками втиналися в шкіру, різали очі, заважаючи розгледіти хоч щось. Довелося шукати вхід заледве не навпомацки. Правда, тут нам пощастило, двері не були зачинені на замок, тож, нам таки вдалося потрапити досередини.

В перший момент ми, звісно, не змогли нічого розгледіти. В бункері було темно, тож минула якась секунда, доки очі призвичаїлись до мороку. І от, коли перед нами почали проступати обриси предметів, Боян видав якийсь нечленоподільний гук, потім хрипко звелів нам з Дафною чекати за дверима. Ми були настільки вражені, що не встигли заперечити, і за мить знов опинились надворі, мокнути і слухати мелодійний гуркіт хвиль.

Як з’ясувалося, Боян мав всі підстави для такої поведінки. Коли він нарешті відчинив двері, ми, зайшовши, побачили таке, що мені перехопило подих. Як потім пояснив Боян, це була гаррота — стовп з діркою ближче до верхнього краю, крізь яку пропускалася линва. Жертву прив’язували до стовпа, шию перехоплювали линвою, а екзекутор, який стояв ззаду, повільно стискав зашморг. Втім, те що ми побачили, була нова "модель" — гаррота з таймером. Мотузка, яка перетискала горло жертви, була перекинута через блок, а на її кінці було цеберко, в яке тоненькою цівочкою бігла вода з дозатора, підвішеного до стелі. Коли ми зайшли до бункера, цеберко було вже майже повне…

Еван пробув тут півтори доби. Іще кілька хвилин, ну, може, півгодини, і могло би бути пізно. Він не міг говорити, йому, схоже, навіть дихати було боляче. Крім того, півтори доби бути прив’язаним до стовпа… В бункері досить сильно смерділо. І якщо Боян встиг відчепити Евана від гарроти і прибрати візуальні свідчення з-перед наших очей, то запах нікуди не дівся.

Як не дивно, Еван був у свідомості. Він навіть намагався нам щось сказати, але замість слів вийшло якесь моторошне шипіння. Все це взагалі виглядало досить страшно — Еван, замучений, з червоною смужкою на шиї, гаррота з цебром… Це уже навіть не викрадення! Це справдешній замах на вбивство! Якби ми запізнились, якби ми не відгадали ту ідіотську шараду з рибою, могло би статися щось набагато гірше! Який же покидьок вигадав це все?!

Нарешті Еван, якому так і не вдалося нам нічого повідомити, підняв рукав, і ми побачили те, що, певною мірою, очікували побачити…

AONLC

Лорди, кляті Лорди Конгрегації! Чорт, їх же не існує! Ми ж їх самі вигадали! Я відчула, що на очі навертаються сльози. Сльози безсилої люті.

Треба було якось відтранспортувати Евана нагору. Від нас з Дафною користі було, що з козла молока, дай боже самим не навернутись, тож Боян був змушений дертися нагору за підмогою. Повернувся він в компанії Горана і Міхала, котрі, вочевидь, розбуджені не надто делікатно, бурчали і скаржились на життя. Втім, побачивши гарроту і те, що залишилось від Евана, вони швидко змінили своє ставлення.

Поверталися ми в стані якось психологічного паралічу, похмурі, мов кримінальна хроніка. Еван нарешті відключився, і, ідучи за хлопцями, які несли постраждалого, я відчувала себе заледве не учасником поховальної церемонії. Тьху, не можна так… Дафна йшла, насупившись, заховавши руки в кишені, мов засуджений на допит… Еге ж, дуже втішні в мене аналогії. Та що робити! Було холодно, страшно, ніхто не знав, чим це все закінчиться, хто може бути наступним…

Ми з усією можливою делікатністю влаштували Евана у нього в кімнаті. Втім, було очевидно, що він потребує медичного огляду — його лихоманило, та й хтозна, чи не пошкоджено в нього щось життєво важливе… Ми деякий час думали, чи варто звертатись до пана Коннерса. Якщо він теж у змові з Лордами, то як можна довірити йому життя і здоров’я Евана? А з іншої сторони, ми самі не зможемо надати йому повноцінної допомоги… Позиції розділились. Збуджені і злі, ми знов заледве не повидряпували один одному очі, але потім якось домовились — покличемо лікаря, але хтось в цей час буде коло постраждалого, на випадок зловживань…

Подивившись на все це та вислухавши нашу заплутану історію про змову викладачів, проект "Repentance" та рибу, Горан запропонував влаштувати загальні збори тих, хто ще залишився в Школі, аби вирішити, що робити далі. Ідея здалася нам слушною. Горан взявся оповістити усіх про проведення військової наради, а Дафна пообіцяла посидіти коло Евана, поки його оглядатиме лікар. Оскільки моя функція на той момент вичерпалася, я вирішила, що маю право на маленьку компенсацію моральних збитків — кілька годин сну.

Коли я повернулася до кімнати, Тоні вже десь завіявся, тож ніщо не заважало мені блаженно стулити повіки і залишити позаду Школу, лордів-маніяків, колег-істериків, викладачів з їхніми дурними шарадами… Набридло! Боже, як це мені набридло!

Снилося мені щось у стилі кінофільмів Хічхока, тож прокинулась я не набагато щасливішою, ніж засинала. Як з’ясувалось, нарада вже от-от має початись. Зла і роздратована, я рушила на зустріч, нічого хорошого від неї не очікуючи. Як з’ясувалося, не дарма.

Зібратися колеги вирішили у нашій вітальні, що мене трохи потішило, бо я отримала змогу набрати собі гарячого чаю і сісти в улюблене крісло. На тому, власне, моя втіха і завершилась.

Прийшли майже всі сповіщені, так що в вітальні, розрахованій максимум людей на двадцять, зібралося близько тридцяти п’яти осіб. З’явились навіть бамбузлівці — як завжди, підозрілі і недоброзичливі. Мілтонівці були якимись розгубленими — для багатьох з них інформація про участь викладачів у злочинній змові була новиною, та ще й якою! Демінорівці, схоже, були в курсі, тож виглядали просто похмуро, а залишки нашої групи дивилися затято, мов партизани-смертники. Отож, атмосфера загалом була далека від теплої… навіть в буквальному розумінні — з вікон тягло, багато хто прийшов у теплих светрах та куртках, звідусіль чути було чхання і кашель, які гармонійно впліталися в аргументацію. Зокрема, аргументацію Горана, який наполягав на тому, що треба збирати речі і йти в Сент-Ендрюз, якщо треба, пішки, а там вже з’ясовувати в керівництва Університету, де правда, і де — кривда.

— Йти зараз, перед початком зимової сесії? — верескливо обурилась Дана з бамбузлівців, — Ми й так тут на пташиних правах, а якщо ми підемо зараз, нас просто виженуть!

— Як на мене, хай ліпше виженуть, ніж прив’язують до гарроти! — слушно зауважила Яна.

— А хіба це нас стосується? — Дана глипнула в нашу сторону, — Ви ж бачите, мова лише про тих, хто завдав образи Лордам!

Тут відразу здійнявся шум. Боян обурено вилаявся, я, Дафна, Едгар і Ангела, підтримали його не в набагато делікатніших виразах, від мілтонівців чути було "Хіба ж можна?!", "От хай вона і лишається!", але хтось кричав "Правильно!", "Так їм!" — схоже, Джані з Алексом. Ну, нічого дивного.

— Слухайте! — перекрикуючи натовп, продовжив Горан, — Раз така справа, ми можемо зібратись всі разом і піти поговорити з викладачами. Нас більше…

— Ідіот! Так іще гірше! — гукнув Алекс, — Хіба у нас є докази? Крім постраждалих, які нічого не бачили? Що ми їм скажемо?

Тут я не витримала.

— Є в нас докази! Ось, — я продемонструвала присутнім гердин флакончик, — Ось контейнер з-під нітразепаму, котрий Герда отримала особисто від декана для того, щоб обпоїти Дафну снодійним. В нас є два свідки, які можуть підтвердити слова Герди. Зрештою, в нас є свідчення Евана, котрий був у свідомості, коли його прив’язували до гарроти, і, коли він зможе говорити, він розповість, хто такі ці лорди!

Тут я звичайно, трохи прибрехала — я не мала жодного уявлення, що міг бачити Еван. Правда, з його потуг щось нам повідомити було зрозуміло, що він справді має якусь інформацію про викрадачів. Тоні кинув на мене нервовий погляд — певно не сподівався, що я приплету і його в якості свідка. Та що вдієш! Треба було якось довести цим ідіотам, що ми маємо до діла з кримінальною справою!

Ефект мого виступу був разючим. Бамбузлівців стулили пельки, а решта присутніх почала ледве що не скандувати "В поліцію!". Після ще одного кола дискусії було вирішено, що наступного дня ми відправимо в Сент-Ендрюз делегацію зі свідка — тобто мене — і двох супроводжуючих, Бояна і Горана. Решта, хто не хоче залишатися в Школі, можуть скласти нам компанію, попросити пана Флаерті підвезти їх або добиратись до міста своїм ходом.

В цілому, результат наради влаштував усіх. З відчуттям якоїсь моральної перемоги — чи не над собою? — ми рушили на вечерю, де, обговорюючи перспективи завтрашньої подорожі, віддали належне своїй останній, як я розраховувала, трапезі в цій Школі. Вечеря виявилася смачною — м’ясні рулетики в грибному соусі, кисіль і традиційне пісочне печиво. Мені було навіть шкода, що все закінчується. Школа подобалась мені, подобались викладачі, дикі і незбагненні курси… Невже так мусило статись? Я бачила, що і Дафна, і Боян поділяють мій настрій — сумувати утрьох було дещо легше, та все ж таки… Шкода.

Втім, як виявилося, моя ностальгія була дещо передчасною. Зайшовши ввечері до власної кімнати, я відчула, що щось негаразд. Не знаю, що спричинило це відчуття — темрява (хоч я залишала світло ввімкненим), неприродна тиша чи запах… запах лікарні. Коли чиїсь руки раптово випорснули з темряви, вчепились мені в горлянку і змусили вдихнути цей запах глибше, я відчула навіть легку образу: як Дафні, так снодійне в чай, а як мені — то хлороформ в писок… Грубо і вульгарно. Зате дієво. А ще я подумала, що даремно я так відверто просторікувала про докази та поліцію… Більше нічого, нажаль, я подумати не встигла.

: обман, гру, елементи режисури, фальсифікацію і конспірацію.

— Політична містифікація (застосовується, переважно, для управління громадською думкою, використовується політиками та спецслужбами);

— Літературна містифікація (найчастіше, створення фіктивної персоналії автора, іноді — заплутування читача вигаданими посиланнями, джерелами, особами та ін.);

— Мистецька містифікація (повсюдно використовується для створення ажіотажу, стимулювання інтересу до окремих артистів, митців та мистецьких колективів);

— Наукова містифікація (фальсифікація наукових досліджень, публікація вигаданих "сенсаційних" відкриттів, використання фіктивних експертів та ін.);

— Комерційна містифікація (створення хибних переконань для стимулювання продажу);

— Історична містифікація (може включати фальсифікацію артефактів, хибну інтерпретацію історичних джерел та ін., див. "фальсифікація історії");

— Приватна містифікація (практичні жарти).

: постійний стрес через можливість викриття обману, формування звички до брехні, зверхнього ставлення до об’єкта, іноді — втрата відчуття реальності (професійне вигорання).

Як з’ясувалося згодом, я перебувала у несвідомому стані близько доби. Цей час минув для мене нецікаво і малоінформативно — пригадується лише якась низька і чомусь волога стеля та глухі голоси, які я чула немов з дна колодязя. Думаю, викрадачам довелося витратити на мене ще одну дозу хлороформу, оскільки сон мій був напрочуд довгим і липким, мов вчорашній кисіль. Коли дія наркозу вичерпалася, я ще довго не могла отямитись — було таке враження, наче очі, вуха, ніздрі заліплені слизьким болотним мулом, який я не могла вичистити, бо руки чомусь відмовлялися рухатись.

Наступним моїм враженням був холод. Гаспидський, нестерпний холод, який, певно, і привів мене до тями. Ще якусь хвилину я вгамовувала нудотну круговерть в голові, потім поступово зовнішні подразники таки змусили мене усвідомити свій стан та місцезнаходження.

Стояла глуха ніч; на небі, як на сутані монаха, не було ніяких недоречних прикрас — місяць з зірками, схоже, чекали в своєму захмар’ї на кращі часи, тож розгледіти, де я, мені не вдалось. Але я, безперечно, була надворі, а не в приміщенні — про це свідчив близький шум моря і пориви морозного вітру, не стримувані стінами чи якимись іншими умовностями. Далі, я відчула, що моє тіло, яке за самопочуттям більше нагадувало мішок з сіном, перебуває у якомусь неприродному положенні — скрючене на землі, тоді як руки чомусь були вивернуті за спину. Ага, збагнула я, руки, схоже, зв’язані. Я обережно провела аудит решти частин тіла — схоже, все на місці, більше нічого не зв’язано, немає навіть зашморгу на шиї. І це вже тішить.

Я спробувала підвестись. Власне, ніякого бажання вставати в мене не було — вестибулярний апарат іще перебував в стані легкої медитації, прозоро натякаючи мені на недоречність різких рухів. Втім, лежати на холодній землі посеред морозної осінньої ночі теж не було ніякого бажання. Виявилося, правда, що моя ініціатива з надбання горизонтального положення була дещо передчасною — мене відразу ж повело в сторону, і я впала назад на землю, боляче вивернувши зв’язані руки. Відразу ж після цього схили шотландських гір мали нагоду вислухати моє ставлення до життя без купюр…

Злість додала мені сили, тож я спробувала, пересуваючись навкарачки, дослідити місце свого перебування. Від моїх зв’язаних рук тягнулася мотузка — куди, не зрозуміло. Іще трохи потренувавшись у пересуванні на чотирьох, я надибала якийсь сторонній предмет. По ближчому вивченні, з’ясувалося, що це ліхтар. Радість моя, знов таки, була передчасною — вмикатись ліхтар не забажав. Це змусило мене пригадати одну цікаву обставину, яка була безпосередньо пов’язана з викраденнями Дафни і Евана. Як в першому, так і в другому випадку, у справі визволення постраждалих фігурували предмети, які вони виколупали з соуейнського пирога. Ключ і кільце. Ще вчора, роздумуючи над цим, я, будучи особою забобонною, поклала власну знахідку — батарейку — до кишені брюк. На щастя. Тепер, схоже, і для мого "пророцтва" знайшлося застосування…

Я спробувала вставити батарейку до ліхтаря. Нікому не побажаю я таких акробатичних вправ… Адже не так просто здійснити цю операцію зі щільно зв’язаними за спиною руками. Кілька раз я випускала батарейку з рук, лаючись, шукала її в торішній траві, знаходила, пробувала знов… Все ж таки, людський розум одержав перемогу — батарейка вставилася, куди треба, ліхтар ввімкнувся, і я змогла нарешті розгледіти, де я. Я роззирнулася, і все всередині похололо… Не те щоб мені й так не було холодно, але те, що я побачила, змусило мене абстрагуватись від зовнішнього дискомфорту.

А побачила, я, власне, урвище. Прямо під моїми ногами, метрів за тридцять внизу, билося об скелі море. Ще крок, і ми б зустрілись — я і зубаста, пінява прірва. Потім я збагнула — така проста розв’язка не передбачалася тими, хто спланував моє викрадення. Мотузка, що зв’язувала мої руки, тягнулася до міцного дерева, котре росло неподалік. Отож, якби я все таки зірвалася з краю, мотузка не дала б мені впасти, але, одним ривком вивернувши мені плечові суглоби, підвісила б мене над прірвою. Отак, дешево і сердито… Я вже бачила, як Боян, оглянувши місце подій, підбиває підсумок: Malleus Maleficarum, розділ другий, використання диби, одного з найпопулярніших методів тортур…

Не в стані встояти на ногах, я без сил опустилася на холодну землю… Хай йому біс, вилікують, якщо доживу. Я настільки яскраво уявила собі можливий хід подій, що в мене почали боліти плечі… Ще ніколи я не зустрічалася з виявами людської жорстокості настільки… безпосередньо. Ще ніколи лиха і болісна смерть не була настільки близькою. Так, мені дали шанс, але цей шанс був величиною з малесенький крок… Я раптом відчула, що мене огортає нездоланна слабкість, якийсь болісний безтямний транс на межі непритомності. Я нічого більше не можу вдіяти. Залишається лише чекати на порятунок. Це, звичайно, якщо хтось мене шукатиме. А це ще не факт.

Втім, мене шукали. І навіть знайшли. Допоміг у цій справі, схоже, ввімкнений ліхтар, який я навіть не подумала загасити. Його світло, мабуть і привело до мене рятівників. Але ні, рятівника. Одного. Це був Тоні. Я навіть не мала сил здивуватись.

— Ірма? — звернувся він до мене, намагаючись перекричати шум хвиль, — Ти мене чуєш?!

Безглузде запитання, мляво подумала я. Яка йому різниця, чую я чи ні?

— Насилу тебе знайшов! — продовжував кричати Тоні, перетинаючи мотузку чимось гострим. Отой самий інструмент, схоже, зрізав мені шмат шкіри, але я не зреагувала, — Ти як? Зможеш іти?

— Зможу… — хотіла сказати я, але замість того з мене вихопилося якесь хрипіння і надсадний кашель. Ось тобі і посиденьки на холоді!

Він допоміг мені піднятися, але власне то виглядало, як суцільна силова вправа з його сторони. Мені навіть складно було стояти. Не знаю, про що він думав, коли йшов сюди один — сам він мене точно не дотягне…

— Ірма, ти мусиш мені допомогти! — гукнув він мені у вухо, — Я тебе не донесу, так що, будь-ласка, спробуй іти, а я буду підтримувати. Розумієш, мені більше ні до кого було звернутись по допомогу.

— Що… Що сталося? — вичавила з себе я.

— Все. Все що могло статися, сталося, — похмуро відповів Тоні.

— Який сьогодні день? — шепотом поцікавилась я.

— Неділя, чотирнадцяте.

Ага, значить минула доба. Цікаво, що ж відбувалося в Школі за моєї відсутності?

Я справді зробила все від мене залежне аби допомогти Тоні, втім це було швидше психологічне знесилення, ніж фізичне, подолати яке не було ні можливості, ні бажання. На моє щастя, виявилося, що йти треба не так вже й далеко. Ми якось насилу дошкутильгали до Школи, зупиняючись для відпочинку кожні десять метрів. Коли ми дійшли до порогу, вже починало розвиднюватися.

Я присіла на перший ліпший стілець у вестибулі гуртожитку, прямо під симпатичним пейзажем тих самих гір, з яких ми щойно повернулися, і звеліла Тоні хоча б коротко розказати, що тут сталося.

А сталося наступне. З’ясувавши вранці, що свідок, тобто я, відсутній, Боян і Горан зчинили істерику і по безладних пошуках, які, звісно, ні до чого не привели, вирушили до декана. Той, природно, зовсім не зрадів їхньому візиту, особливо, враховуючи той збуджений стан, в якому вони перебували. Зчинилася сварка на межі збройного конфлікту… Взагалі, мені тяжко уявити, як це наші народні герої наважилися вчиняти з’ясування стосунків з Фелоні — я би при першому його гнівному погляді, впала додолу в конвульсіях… Втім, почувши шум, до хлопців приєднався пан Ольберт. Він підтримав Бояна і Горана, виступивши з вимогою до декана припинити проект і надати посильну допомогу в пошуках зниклої, тобто мене. Декан чомусь розлютився. Тоді пан Ольберт сказав, що не має наміру терпіти таку наругу і повідомив Фелоні, що їде до міста, де обов’язково поговорить з керівництвом Університету і поліцією.

Сторони обмінялися ввірчими грамотами про початок холодної війни і розійшлися. Втім, війна невдовзі різко змінила свої температурні характеристики… Десь за годину, ті, хто зібрався в загальній залі для обговорення ситуації, почули шум мотору — машина пана Фелоні розверталася аби виїхати з подвір’я. І в цей момент зі сторони адміністративного корпусу пролунав постріл.

Боян, Едгар і ще кілька хлопців відразу ж метнулися нагору аби з’ясувати, що сталося… У вітальні адміністративного корпусу, коло вікторіанського каміну, в калюжі крові лежало тіло. Тіло належало професорові Ольберту…

— Тоні! — не змогла стриматись я, — Це неправда! Як таке може бути? Невже вони наважились на таке?

Тоні лише скептично хитнув головою.

— Це правда. Я бачив все на власні очі. Але це ще не все. Слухай далі…

Вражені побаченим, хлопці стояли соляними стовпами, лише Едгар додумався перевірити пульс. Але тут почувся шум чиїхось швидких кроків — хтось біг по коридору. Хлопці відразу ж кинулися за втікачем, але той встиг вибігти з будинку і зникнути за поворотом дороги.

— Слухай, Тоні, а хто це був? Вони переслідували його достатньо довго, щоб встигнути, принаймні, ідентифікувати вбивцю, так чи ні?

— Так то так… Це був Алекс.

— А, так я й знала! Все щось цим бамбузлівцям бракувало! Вони, певно, були у змові з викладачами?

— Так, це ми з’ясували… Коли ми повернулися назад до Школи, бамбузлівців майже нікого не було — вони, певне, відчули, що пахне дустом, і накивали п’ятами… Правда, вдалося виловити Дану, яка не встигла втекти, бо збирала свої численні манатки. Її трохи притисли, ну і вона зізналася, що їхня група мала завдання затримати пана Ольберта. Затримати, наполягала вона, а не вбивати… Ми піднялися нагору до тіла, і тут з’ясувалося, що corpus delicti немає — від місця, де лежало тіло і до дверей тягнулася широка кривава смуга, хтось, схоже, витяг тіло аби позбутися доказів… Тоді ми зрозуміли, що вбивця — або вбивці — ще в Школі. Ну, тут почалася паніка, народ кинувся швидко збирати найнеобхідніше і тікати…

— Гм, так що, нікого не залишилось? Тільки ми і вбивця?

— Е-ее…, майже. Є ще Еван, якого ніхто не взявся донести і Дафна, яка за ним доглядає.

— Он як. Значить, всі решта просто кинули нас на призволяще? — вжахнулась я. Що було б, якби Тоні теж вирішив евакуюватися? Так би мені і сидіти на мальовничому урвищі до самого скону?

— Ну не зовсім. Боян і Едгар заприсяглися привести сюди поліцію… Тебе б знайшли, так чи так. Вийшло скоріше, бо я побачив з вікна світло ліхтаря… Ну ходи, піднімемось до Дафни. Тобі б взагалі, випити чогось гарячого, бо на тебе дивитись страшно.

Дивитись і справді було страшно. Коли я глянула на себе в дзеркало, я ледве знов не зомліла. На мене дивилося щось вельми схоже на заготовку для музею Мадам Тюссо — жовте і бліде, лише очі були щедро обведені червоним. Ну звісно, хлороформ… Я чула, що ця гидота токсична, що її заборонили для використання в медицині, та викрадачі, звісно, чхати хотіли на моє здоров’я і зовнішній вигляд…

Втім, Дафна відчутно зраділа, побачивши мене навіть такою. Схоже було, що вона знов ніч не спала, так що тепер ми з нею якраз пасували одне одній — замучені, з запаленими очима…

— Боже, Ірма, як добре, що ти знайшлася! — сказала вона зі відчутним полегшенням, — З тим, що тут відбувається, ми вже й не знали, що думати…

— Я теж дуже рада з того, що знайшлася… — я знесилено впала в крісло коло ліжка. Нарешті мені було тепло! Я відчула, що ще трошки, і мене можна буде намазувати на хліб.

Цікаво, що Дафна, котра ще вчора — чи то було позавчора? — здіймала істерику і кидалася на людей, сьогодні спокійна, як статуя Будди. Теж, певно, вичерпалася… Принаймні, я б не рушила з місця, навіть якщо б сюди ввірвався вбивця зі скривавленою сокирою…

— А що Еван? — кволо поцікавилась я, — Він нічого не казав?

— Було діло, — Дафна сумно кивнула на Евана, який солодко спав під її тартановим пледом, — Він приходив до тями. Відразу ж почав кричати, хоча ні, кричати він не міг, але створювалось таке враження, що кричав… Так от, кричав він щось на зразок "вони існують!", "я їх бачив!"

— Кого? — не відразу зрозуміла я.

— Та лордів.

— А, так хто вони? Що, деканат у повному складі?

— От не знаю, — байдуже промовила вона, — Все, що він бачив — це були дядьки в балахонах. Він же теж був ковтнув снодійного, так хтозна, що йому приверзлося…

Я тихо розсміялась. Дядьки в балахонах… Благодійний фонд… Кати, які підвішують людину до гарроти… Вбивці, котрі холоднокровно знищують одного зі своїх же… Я закатала рукав светра — звісно, він був тут, знак Лордів Конгрегації… А чого, непогана вийшла легенда, чи не так, професоре Арт? Чи заслуговуємо ми на залік?

Я обхопила голову руками. Це якесь божевілля… Такого просто не може бути. Я марю! Боже, зроби так, щоб це виявилося злим сном натщесерце…

Нажаль, всевишній не забажав здійснити моє прохання. Та й нащо йому завивати вузлом примхливу реальність, якщо все це можна вирішити набагато простіше?

За дверима почулися кроки обіцяної Бояном поліції.

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Ірма Коник

Мені б хотілось отримати доступ до першоджерел та нових досягнень психологічної науки — адже до нас вони доходять зі значним запізненням та ще й у поганому перекладі. У нас чомусь дуже мало публікацій про психологічний експеримент — нажаль, цей метод ще й досі, за старою звичкою, вважають жорстоким, неетичним засобом отримання наукової інформації.

Ця історія розпочалася в Сент-Ендрюзі, тут вона мусить і закінчитись… Нас, втікачів зі Школи, котрих з’ясувалося близько двадцяти п’яти осіб, тимчасово розмістили на проживання в старому корпусі Коледжа Святого Сальвадора — якраз там, де я шукала собі застосування по приїзді до містечка. Умови тут, звісно, були не такі, як в Школі — ми жили по четверо в маленьких кімнатках із металевими двоярусними ліжками і маленькими вікнами, які виходили на вузьку і непривітну Норз-Стріт. Місто готувалося до зустрічі Різдва, студенти — до зимової сесії; навколо вирували будні, зовсім нам незрозумілі і чужі… На нас, застуджених і неприкаяних, дивились як на біженців — зі співчуттям і легким острахом. Звісно, невідомо ще, як-то на нас окошилися наші поневіряння…

Кілька днів, які ми провели в Коледжі Святого Сальвадора, пройшли для нас немов в легкому анабіозі. Ми звісно, спілкувалися, відвідували один одного, заліковували, як могли, психічні та фізичні травми, але ніхто не говорив про події останніх днів. Ми чекали на вердикт поліції, сподівалися, що нам, нетямущим, нарешті розтлумачать, що ж насправді відбувалося в Школі.

І ми таки дочекалися. Правда, пояснення прийшло не від поліції, а від керівництва Університету. Зранку в п’ятницю, дев’ятнадцятого листопада (боже, не пройшло і двох місяців від початку навчання в Школі!) нас повідомили, що після сніданку з нами всіма говоритиме ректор Університету. Ця новина вмить розтопила дзвінку кригу, якою ми обросли за ці кілька днів — під час сніданку ми не могли навіть їсти, нас нарешті прорвало варіантами, гіпотезами, підозрами… Втім, ні я, ні Дафна з Еваном не поділяли загальної ейфорії. В нас, схоже, напрацювалося одне на трьох недобре передчуття. Тоні чомусь не знаходив собі місця… А, до речі, слід сказати, що за цих кілька днів наші стосунки відчутно потеплішали — він приносив мені тістечка з найближчої пекарні, заварював чай і заводив довгі інтимні бесіди. Не те щоб мене це не тішило, але я не могла зрозуміти причини такої раптової зміни ставлення. Втім, я, схоже, навчилася цінувати маленькі невибагливі радощі існування, тож я й не запитувала. Запитуючи, ризикуєш почути відповідь… А кому воно треба?

Отож, після сніданку, ми, не відволікаючись, поспішили до вказаної аудиторії. Там на нас чекали кілька серйозних чоловіків в сірих костюмах і огрядний сивий дядько, який представився ректором Сент-Ендрюзівського Університету, Девідом Стрейтеном. Обличчя, знайоме до болю… А, ну звісно! Це ж той літній чоловік, який приїздив до нас на Роллс-Ройсі в компанії білявого юнака! Тут, правда, не зовсім зрозуміло, хто кого супроводжував, але хтось із них мусив бути тим самим загадковим Куратором…

Коли я повідомила про це Дафні, вона лише кивнула, сказавши, що чогось такого і очікувала.

Стрейтен привітався і почав свою промову. Він говорив трохи в ніс, що створювало досить кумедне враження — такий собі бюргер з солідним пивним черевцем та алергією на собак. Втім, те, що він говорив, зовсім не відповідало його доброзичливим манерам… Сірі чоловіки мовчали і слухали. Було таке враження, що слухати — то їхнє основне заняття в житті. Втім, не виключено, що так воно й було.

"Шановні студенти, — звернувся до нас ректор, — Шкодую, що не познайомився з вами раніше. Маю на увазі, познайомився особисто. Заочно, таки би мовити, я знаю вас усіх досить добре. Ми з вами вже деякий час працюємо разом, ми — учасники одного проекту, щоправда, ми брали участь в ньому з різних, так би мовити, сторін. Втім, я думаю, мені треба вам дещо пояснити, перед тим, як ми підемо далі…"

Він озирнув аудиторію, примруживши свої бляклі очі, мов підсліпувата бабця… Ми похмуро мовчали, тож ректор зітхнув і продовжив говорити.

"Цей проект з початку мав назву "Fair Play", тобто "чесна гра", але по ходу дії ми вирішили перейменувати його в проект "Repentance". Цей проект здійснювався за підтримки Міністерства оборони Великобританії та за особистого сприяння, так би мовити, представників правлячої династії…"

Його слова були зустріті глухим гомоном тихого шоку… Он як, значить, правлячої династії… Зрозуміло тепер, хто такий той білявий в масці… Тільки якого лиха їм від нас треба?! Пан Стрейтен кивнув, ніби наша реакція ідеально вписувалася в його сценарний план.

"Я коротко розкажу вам про суть проекту… В нашому суспільстві, традиційно, обман лежить поза сферою етики повсякденного спілкування. Втім час змінюється, змінюючи багато які норми і правила. Нині обман, містифікація, психологічна маніпуляція не лише стають нормою, але й сприймаються як необхідні характеристики для певних сфер суспільної діяльності. Для багатьох саме обман є засобом самореалізації та адаптації до суспільства. Нас, науковців, так само як і провідних представників певних служб міністерства оборони, цікавило, як саме впливає на людську психіку стан безперервної містифікації.

Отож, ви всі були відібрані для участі в експерименті, метою якого було дослідити вплив легітимації обману на поведінку та психологічний стан. Мушу сказати, що це не була перша наша спроба, але попередні експерименти не давали такого показового результату, якого було досягнуто цим разом. Як ми з’ясували, необхідна не лише легітимація обману, не лише активне заохочення до застосування його на практиці, але й елемент конкуренції, котрий провокує людину на нехарактерні для неї вчинки.

Так народилася ідея розподілу студентів на кілька груп, які повинні були змагатися між собою. За нашим планом, одна з груп повинна була створити основу для містифікації, інша — активно заважати першій втілювати її задум, протиставляючи їй свій варіант подій, третя — створювати сприятливий психологічний стан для містифікації, якою б вона не була, а четверта — розіграти найбільш переконливий сюжет. Ці групи, котрі ви краще знаєте за іменами керівників — відповідно до попереднього переліку, професора Арта, професора Бамбузла, доктора Мілтона та професорки Демінор — отримали кожна своє завдання, з якими, як на мене, всі впорались на відмінно…"

Я роззирнулася… "Відмінники" сиділи приголомшені, на обличчях декотрих застигла ідіотська силувана посмішка, яку іноді можна побачити на театральних масках… Дафна затулила лице руками, Боян прикусив губу, Еван м’яв руки немовби перед бійкою… Тоні… Чому він відвернувся?

"Втім…— тим часом продовжував ректор, — практика показала, що існує тенденція по зростанню, так би мовити, жорсткості застосовуваних засобів. Так, якщо група пана Арта, яка заклала фундамент містифікації, обмежилась підробкою листа та демонстрацією артефактів, то група доктора Мілтона, вдалася вже до безпосереднього психологічного тиску. Саме вони переконували колег поїхати із Школи, зазирали вночі у вікна, вони підклали шматок одягу дівчини, яка від’їхала, до вугільної ями, саме вони склали звернення від Лордів…

Голос Стрейтена розчинається в повітрі мов дим дешевих цигарок. Мене завжди нудило від їх запаху…

— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!

Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.

Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.

"… молодці, що тут скажеш, дуже винахідливо. Група панни Демінор вдалася вже до фізичного впливу — викрадення і, так би мовити, елементів тортур. Ще вони дуже артистично розіграли мотив злочинної змови викладачів. Повірте, за цим всім було надзвичайно цікаво спостерігати…"

Ось, значить як…

— Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?

— Можна, — серйозно відповів він.

— І ти… теж так робиш?

— Я? Звичайно.

Я, дурепа, не вірила, я не бажала вірити… Цікаво, що ти відчував тоді, притискаючи до мого обличчя ганчірку з хлороформом? Невже задоволення від служіння мистецтву?

"…А от група Бамбузла перевершила всі наші сподівання — вони наважились навіть інсценувати вбивство, аби лишень останнє слово було за ними…"

Ректор, здається говорив щось і далі своїм байдужим гугнявим голосом. Щось про компенсацію, про зарахування до Університету…

Тільки я дуже сильно сумніваюсь, що його слухали.

Хтось підхопився з місця, хтось обурено лаявся, хтось просто сидів в німому заціпенінні. Кожен з нас, схоже, почув для себе щось нове, кожен був — більше чи менше — приголомшений почутим…

Було таке враження, ніби я насилу прокинулась, прийшла до тями після довгої і тяжкої хвороби… Навколо мене були якісь незнайомі люди, з обличчями спотвореними, ні, не соромом, прикрістю від викриття обману.

А от мені було соромно. Мені було гидко. Мені хотілося якомога швидше потрапити під душ, щоб змити цей бруд. Все це лайно облуди, жорстокості, знущання… Тільки я відчувала, що цей бруд не змити, що він залишиться назавжди як рубці, як опіки…

Смішно, мені ще зовсім недавно хотілось експериментів і ось, будь-ласка, мрії збуваються…

Не було навіть сил обуритись. Вони, звісно, порушили всі можливі закони, але в нашому світі можна обійти що завгодно, тим більше "за особистого сприяння представників правлячої династії…"

А втім, ми самі винні. Ніхто ж нас не силував обманювати інших. Пригадую, мені це навіть подобалось…

Собі, мабуть, можна вибачити все. Але мені все ж таки цікаво, як саме виправдовує себе Тоні, мій добрий єзуїт, в котрого я майже встигла закохатись? Мені надзвичайно цікаво. Він дивиться повз мене, мій чарівний монстр. Відводить очі…

Ми змогли пережити випробування брехнею. Хто ж знав, що випробування правдою виявиться настільки нестерпним?

Ректор озирнув нас своїми риб’ячими очима. Уважно, зацікавлено, мовби спостерігаючи за новим видом зеленої тлі… А може ми і є — новий вид? Покоління без совісті і сорому, покоління містифікаторів… Мутанти людського роду…

Я тихо розсміялась. Ми — покоління переможців. За нами майбутнє.

ВИСНОВКИ

Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.

Будь— яке навчання -це обман, адже нас вчать ті, хто має над нами владу.

Втім, влада — це теж обман. Це — наркотичне зілля, яке викликає ілюзію контролю. Приємну і небезпечну ілюзію. І згодом будь-який "керманич долі" — керівник, вождь, маніпулятор — потрапляє у залежність від цього наркотику, починаючи служити йому, у релігійному запалі жертвуючи все, що має.

Власне, релігія — це такий же обман, поєднання абсурду і ритуалу. Вірю, бо безглуздо… Люди невибагливі. В них свій шкурний інтерес — страх або сподівання винагороди. "Бо велика нагорода чекає нас на небесах…" Чекає, звісно. Бог-любов, навколо якого обертається невибагливий всесвіт…

Любов, звичайно — теж обман, незгірш за інші. Клондайк, куди стікаються тисячі золотошукачів. Шукачів щастя, яких самих ошукують… Любов — це взагалі надзвичайно безглузде явище. Адже люди добровільно погоджуються закрити очі на правду, довіряючи свою долю першому-ліпшому… Втім, дурість, як казав мудрий Еразм, — провідник і покровитель суспільства.

Зрештою, суспільство — це також обман. Чи, радше, — театр. Ми дуримо інших, інші роблять вигляд, що вірять. А ми вдаємо, що віримо їм. І навіть, буває, плескаємо в долоні, в захопленні від гри. А як інакше можна жити у світі, де кожен має по кілька облич, де слова — це трясовина, на дні якої марно шукати зміст?

Отож, школа — це ін’єкція обману, яку ми отримуємо в ніжному віці, щоб зуміти вижити у світі лицемірства, чи то пак, лицедійства… Школа — це плацдарм для військових вчень, де ми випробовуємо свою силу, щоб потім, озброєними і небезпечними, вирушити в світ. І горе тому, хто так і не зуміє створити з себе бойову одиницю. На нього, щирого і відвертого, ніхто не чекає, таких, переважно, кличуть невдахами і нездарами. Звісно, вміння переконливо дурити — це й справді велика вдача, щедрий дар.

Всі ми потроху — народні артисти. Однак, є такі, хто вміє дурити професійно, для кого обман — покликання і сенс життя. Таким людям збрехати набагато легше, ніж сказати правду. А знаєте, чому? Правда — це слабкість, це демонстрація власної вразливості… Отож, їм просто страшно. Нині ця параноя набуває епідемічного розмаху. Брешуть всі, відчайдушно, розпачливо… Щоб потім, на самоті, напитись до очманіння або ридати, душачи подушку в обіймах.

І це — теж наслідки нашого виховання. Ми вчимося бути безжальними до себе і до інших, нехай там як не пропагують ідеологію "другої щоки". Безжальними, тому що світ належить першим. Тому що виживає сильніший. Цього теж навчають в школі, бо школа — слуга суспільства, а суспільство — заручник прогресу. Прогрес, поступ якого все пришвидшується, в свою чергу, неможливий без природного відбору. А природний відбір безжальний.

Отож, ми самі прирекли себе на брехню. Затиснені в кут, ми будемо дурити себе і інших, аж поки нас не замкнуть в камері з м’якими стінами… А може, ми призвичаїмось? Може, нас врятує своєчасна мутація, що дозволить нам протистояти параної неминучого прогресу?

Еволюція продовжується?

ВІДГУК КЕРІВНИКА

На мою думку, робота Ірми Коник цікава в першу чергу не якимось незвичним ракурсом, не заплутаним сюжетом, але актуальністю ідеї. Ця ідея мусила прозвучати рано чи пізно, а Ірмі просто вдалося вчасно підхопити і розвинути тему.

Ідею, про яку йдеться, не артикульовано в самому тексті, втім, я не назвав би цей факт недоліком роботи. Приблизно такою ж є логіка загадки — те, мається на увазі, не повинно вимовлятися, інакше вправа втрачає сенс.

Однак, я змушений заповнити цю лакуну аби адекватно оцінити текст. Основну ідею роботи можна було б сформулювати наступним чином: девіантна поведінка інституалізується суспільством лише після того, як її було переведено на професійні рейки. Так, вульгарна бійка перетворюється на мистецтво єдиноборства, підглядання та підслухування — на професійний шпіонаж, проституція — на інститут гейш. Цей перелік можна продовжувати.

В даному випадку йдеться про містифікацію та обман. Непереборна схильність до обману є патологією невротичної, а іноді і психотичної природи. Така поведінка часто приносить шкоду навколишнім і тому, безперечно, вважається девіантною. Втім, за часів модернізації ставлення до багатьох девіацій змінюється. Авантюристи, шахраї і так звані трікстери стають героями кінофільмів і романів. Згадаймо Борхеса з його схильністю до літературних містифікацій, Фаулза з його культом мага-містифікатора, Еко і його "гру з читачем"…

Я не беруся стверджувати, що прихильність до містифікації є "хворобою" виключно нашої епохи. Проти цього свідчили б численні приклади, з міфів та епосу різних народів. Однак, основна відмінність між ставленням до містифікації в архаїчні та модерні часи полягає в статусі містифікатора: раніше право вводити в оману належало божествам чи епічним героям, тоді як сьогодні на це право претендує перший ліпший. Тому, власне, і було профанізовано поняття "трікстера", яке нині прикладається ледве що не до звичайного шахрая.

Професіоналізація обману повернула б містифікацію зі сфери профанного, якщо не до сакральної сфери, то, принаймні, до царини, де володарює ритуал. У вступі авторка роботи наголошує, що влада вчителів тримається на духовному авторитеті. Вона не розвиває цю тезу, хоча варто відзначити, що навчання — це не лише містифікація, не лише обман, але й ритуал. Це робить школу набагато більшим, ніж "гротескна модель суспільства". Школа Містифікації, винайдена Ірмою Коник, могла б стати храмом обману, де містифікація є святинею, а отже, самоціллю.

Суспільство, де обман здійснювався би спеціально підготованими професіоналами, було би суспільством зомбі, індивідуумів, чия поведінка легко прораховується і програмується. Безрадісна перспектива.

Втім, у досвіді викладачів Школи Містифікації, законспектованому Ірмою Коник, можна легко впізнати факти і тенденції, властиві нашому суспільству. Це змушує задуматись, чи не живемо ми, часом, саме в такому запрограмованому світі?

Я вважаю, що кваліфікаційна робота Ірми Коник відповідає вимогам атестаційної комісії і рекомендую її до захисту.

Проф. С. Ольберт

1. James A. Wylie. The History of Protestantism. http://www.whatsaiththescripture.com/Voice/History.Protestant.v3.b24.html#

2. Jerry Sheffeld. The mystification cultural tradition. — Oxford, 1998. — 344 p.

3. Александр Дугін. Конспірологія. Парадигми змови.

http://www.arctogaia.com/http://www.arctogaia.com/

4. Антонен Арто. Театр Жорстокості (Другий Маніфест) Denoel et Steele, 1933

5. Барт Р. Вибрані роботи: Семіотика: Поетика: Пер. з фр. — М.: Прогресс, 1989-616 с.

6. Георгій Грачев, Ігор Мельник. Маніпулювання особистістю: організація, способи і технології інформаційно-психологічного впливу.

http://www.philosophy.ru/iphras/library/manipul.html

7. Дж. Ентін. Теорії змови і конспіративістський менталітет.

http://www.ibmh.msk.su/vivovoco/VV/PAPERS/ECCE/CONSP.HTM

8. Єршов П. Режисура як практична психологія. М.: Искусство, 1972

9. Мілтон Еріксон. Зміна безсвідомого.

http://www.nlp.kiev.ua/literature/milton.htm

10. Можливі світи і віртуальні реальності. Випуск I. Укладачі В. Я. Друк и В. П. Руднєв. Інститут сновидінь і віртуальних реальностей. Москва, 1995

11. Н. Гудмен — Способи створення світів. М., "Идея-пресс" — "Праксис", 2001.

12. Т.Г.Березовая. Стратегія соціальних містифікацій. Навчальний посібник для студентів факультетів соціології. — СПБГУ, 1999. — 217 с.

13. У. Л. Уілмхерст. Масонське посвячення

http://www.theosophy.ru/lib/mas-posv.htm

14. Фрезер Дж. Золота гілка. Дослідження магії і релігії. Лондон 1923

15. Ю.М.Жуков, Д.В.Хренов. Методичний аналіз дослідження нещирості.// Мир психологии. № 3. 1999. с. 219-230.