— А як ви їх відволікали? — зацікавився Нінкомпуп.

— О, я отримав масу задоволення, поводивши наглядачів по різних сумнівних закладах, як то стріп-бар “Блакитні комірці”, пам’ятаєш Джаскін, ти колись мені рекомендував.

— Ви знущаєтесь, шеф, з моїх маленьких слабкостей!

— А що ти пропонуєш? Із сильних сторін знущатися? Можна, та не так смішно. Ну гаразд, шановні, я маю купу справ окрім як розважати спраглих до халявних видовищ підлеглих. В мене, щоб ви знали, спільний молебень з Редактором популярної газети “Феномени та тлумачення”.

— Так це ж бульварна газетка, шеф! — скривився Нінка.

— Зате тираж! — поважно мовив пан Реморс.

— От-от. — кивнув Пайба Оліфаг, — А ще, кажуть, що Редактор “Феноменів” мав близькі стосунки із дочкою… не буду казати кого, бо зараз грім поб’є. Ну все, бува…!

І Редактор вийшов, розтанувши в дверях на півслові. За дверима ледь-чутно гуркотнуло.

— Ну що, Брукс, в тебе вже виникло відчуття… деякої непевності світобудови та бажання зануритися в п’янкий морок забуття? — таємниче мовив Нінкомпуп.

— Н-ну, щось таке, звичайно, спадало мені на думку. Неодноразово.

— Тільки будьте обачними, хлопці, — порадив пан Реморс, — Я вже не раз розказував давню легенду про одного персонажа архаїчного епосу…

— Ну от, почалося, — зітхнув Джаскін, — я ж попереджав…

— Так от, Джаскін, не перебивай старших, цей тип, на ймення Прометей, був працівником одного з перших ЗМІ. Одного дня, скориставшись знайомствами серед службовців компанії, що була монополією на всесвітньому енергоринку, він викрав і оприлюднив секретну інформацію про діяльність контори.

— Ну, і що далі? — зацікавився Нінка.

— А далі — контора найняла професійного вбивцю, який пробрався до помешкання героя і застромив йому в печінку знаряддя вбивства. Щоправда, герой дещо володів професійною магією і зміг призупинити процес, але вийшов цикл, і тепер нещасний вбивця мусить кожного дня приходити до Прометея, виконувати свою функцію, а потім все починається з початку. Вони вже встигли познайомитися і стати добрими друзями… Нещодавно, здається, п’єсу про це поставили, “День Орла” називається. А до чого це я? Ага, про обачність була мова. Пайба, переважно, після вечірнього молебну перебуває зранку у благодушному настрої розворушеного осиного гнізда. Тож, якщо завтра запізнитеся…

— А, він все одно раніше дванадцятої не явиться. Ходи, Бруксе, не зважай на них.

— Ну що за молодь пішла! — хихотнув Джаскін, — Ні чорта ні начальства не бояться!

Ми з Нінкомпупом рушили в обхід злачних закладів, що розташовувалися уздовж Синяченко-Штрат. Ця вулиця знана тим, що тут колись проживав той самий вуйко Синяченко, що варив загадковий напій первак. Кажуть, після вживання цього напою не міг встояти на ногах навіть пам’ятник Опецьку-Завойовнику, а набагато пізніше, в часи мудрого князя Оковіта, цей напій на допитах заливали в горлянку іноземних шпигунів, і ті або відразу гинули, або ставали щирими громадянами Дрободану. На жаль, формулу напою давно втрачено, хоча деякі вчені ще досі намагаються віднайти цей секрет, і над вулицею часами стоїть густий алхімічний сморід, що спричиняє згортання будь-якої ділової діяльності на кілька кварталів навколо. В той вечір нам пощастило потрапити в самий розпал гулянки якогось місцевого філантропа: цей несамовитий виставляв кожному, хто доводив, що в нього немає ні потреби, ні бажання перехилити чарочку. Кажуть, що в юності він працював у кредитному відділі Храму Скупого Бога, от і скособочився на якихось чудернацьких вимогах своєї контори.

— От дивись, як я зараз видурю в старого пляшку! — пообіцяв Нінка, вирушаючи в героїчних похід за випивкою.

Я із зацікавленням спостерігав за розвитком подій.

— Ну що, ти зовсім не хочеш випити? — поцікавився філантроп, помітивши, як до нього наближається спрагла нінчина фізіономія.

— Хочу, але мені не можна. Я кинув. Я вже тиждень не спав з жінками, не курив і не пив. Я нещодавно вступив до секти Шарлатантризму, і мушу спостерігати за приємним часопроведенням інших, аби побороти спокусу і досягти досконалості.

— Хм. І як воно?

— Вдається, з перемінним успіхом. Вже скоро я зможу контролювати власні потреби і присвячу себе вихованню молоді в дусі моральної стійкості та витривалості. Для впровадження цього проекту мені потрібна лише пляшечка міцного…

— Це ще для чого?

— Ну, для… — Нінка замислився.

— Для компресів ороговілостей на маківці та протирання пролежнів, які неодмінно з’являться після досягнення стану просвітлення, — втрутився я.

Нінка зашипів і показав мені кулака.

— Угм, — філантроп поважно кивнув, — у вашої ініціативи є майбутнє. Можете продовжувати розробляти цю перспективну тему.

— Але ж для проведення досліджень необхідне фінансування!

— Ну, гаразд, — заусміхався старий, присуваючи до нас симпатичну пляшечку зі спотикачем, — тільки пам’ятайте, головне — стратегічне планування.

— Ет, був би план, — зітхнув Нінка, — Ну, чого стовбичиш, Бруксе, бери склянки!

Наступні пару годин пройшли у ейфоричному споживанні чесно заробленої випивки. Ми ще раз перемили кісточки колегам, залишивши їх відсмоктаними і відполірованими. З’ясувалося, що Гріф Реморс працював колись проповідником у Храмі Тимчасового Бога, звідки мусив з часом піти через те, що колись у стані наркотичного токсикозу закликав присутніх до вивільнення еросу в громадських місцях. З того часу, власне, він сам “Презенту” не вживає, але намагається напоїти всіх, хто потрапляє під руку. Тільки-но Нінка почав розказувати про бурхливу юність Джаскіна, де фігурували високе мистецтво та юні хлопчики, як до його поля зору потрапила якась особа протилежної статі, що наблизилася до барної стійки.

— О, дивись, — промовив Нінка, — Це — жінка моєї мрії.

— Що, знов? — здивувався я, — Тільки щось мені здається, у твоїх мрій вже давно закінчився термін придатності.

— Ти нічого не розумієш. Зрілі жінки — вони не мають того страшного дефекту, який притаманний дівчатам.

— Е-е…

— Тю, телепень. Сором’язливості. Ну, я пішов.

І Нінка, причепуривши пальцями буйну зачіску та обсмикнувши свою строкату сорочку, рушив, весь сповнений принадності, у напрямку загадкової незнайомки. От, горе, втратити спільника, коли друга пляшка лише починається! Гм. Якась думка, попри ці всі переживання, не давала спокою. А, слід же було заскочити до Ешлі! Якось, правда, вивітрилася мені з голові та обставина, що за мною можуть стежити. Але в таку ніч, в такому районі… якщо і справді якась холера стежила за моїми походеньками, то вже давно мусила б впитися наніц, хоча б для відводу очей. Тому я, особливо не вагаючись, підвівся і пошкандибав до виходу.

Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день — це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.

Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?

Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству — присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.

— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!

Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!

— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.

— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.

— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?

Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.

— Тобто як, розважатися? Вони ж його…

— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.

Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.

— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.

Вона нескромно хихотнула.

— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?

— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.

Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.

— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.

— Щось не впевнений, що я цього хочу…

— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!

Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.

— Як це називається? — зацікавився я.

— Це — птаха Пенікс. Вона — символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.

— Ага! — переможно мовив я, — Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?

— Не ду… думаю.

— Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…

— О, мені?

Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.

— В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.

— А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?

Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.

Ешлі схвально кивнула. Ми дістали з полиці запорошені склянки і продовжили вдало розпочату з Нінкою пиятику. Після другої Ешлі спробувала розказувати непристойні анекдоти, а після третьої — розплакатися. Після четвертої ми вже підтанцьовували під відлуння музики, яка гуркотіла за стіною. В результаті цього необачного маневру ми дуже скоро опинилися на підлозі, і я забив собі купчик.

Стогнучи, я виповз на канапу, Ешлі приєдналася до мене, і почалася така собі п’яна розпуста. Я все нормально усвідомлював, тільки чогось не виникало ніякого бажання припиняти цю спонтанну діяльність… Отак-от, і нічого тут не вдієш.

Прокинувся я від того, що на голову мені вихлюпнувся холодний і бридкий водоспад. Якусь хвильку я не міг збагнути, що відбувається: перед очима крутився нудотний вир, а крижаний холод вилитої на мене рідини змусив мене заціпеніти від больового шоку. Потім в очах трохи розвиднилося.

Переді мною стояла загорнута в простирадло Ешлі, а відро в її руках недвозначно вказувало на джерело стихійного лиха.

— Ти що, люба? Я що…

— Ти — ідіот! — вирекла вона безапеляційно.

— Ой чорт, ну чого б оце саме тепер обговорювати такі абстрактні ідеї? Хоч би й ідіот, але це ж не причина…

— Ні, ти і справді не розумієш, так же?

— Мабуть що. Поясни будь-ласка нещасному невігласу, — я вже починав лютувати, — Давно вже мене не будили так ніжно і обережно, бодай який там у мене інтелектуальний рівень!

— От трапляється ж така наївність! Ти хоч розумієш, що вчинив?

— Ну, воно по різному, можна, звичайно визначити… — я спробував було виправдатися.

— Угу, а занапащення власної шкури — ні? Ти ж тільки-но формально, причому з власної ініціативи, розірвав вашу із Парабеллою угоду. Тепер її нічого не стримує від виконання поставленого завдання.

— Якого завдання? — я ще пручався, намагаючись не зрозуміти, про що йдеться.

— Та ж знищення на корню такої шкідливої істоти, як ти, любий. Ти в нас забагато знаєш, чи не так? Не виконав вимоги Архів, було таке? І, крім того, сунеш свого допитливого носа куди не просять. І як після такого можна спокійно спати, га? Воно, звичайно, якщо власне перебування у світі живих зовсім не має для тебе ніякої цінності, то може й можна. Я просто вирішила перевірити, чи не помиляюся щодо цього. Якщо так, то вибачай, можеш відпочивати далі.

Ешлі метнула цеберцем в куток і сіла на канапу. Вона роздратовано видихала пар і нервово клацала нігтями по столу. Якщо кому і було погано від спожитого спиртного, то явно не їй. А от мені, як накажете рятувати власне життя з такого нехорошого перепою?

Я, стогнучи і крекчучи, випав із мокрого ліжка і побрів у якомусь невизначеному напрямку — напевне, перепрошую, шукаючи sortir, але зіштовхнувся зі стіною, яка неочікувано стала на моєму шляху. Не надто граціозно висловивши протест цій обставині, я зібрався з духом і заходився одягатися. Яка це все ж таки складна справа, виявляється! Кілька разів спробувавши надати сорочці статусу штанів, я все ж впорався із цим завданням, і був майже готовий до звитяжної боротьби із злими силами. Ешлі співчутливо посміхнулася, напевне, не поділяючи мого оптимізму. Ну, чесно кажучи, я й сам його не поділяв.

Було близько четвертої ранку. На дворі накрапала бридотна мряка, здається, навіть бурхливі нічні веселощі відвідувачів вулиці Вуйка Синяченка трохи вщухли, заморені повії дрімали у вікнах, а дрібні наркоділери, що вже готувалися до трудового дня, очевидно, угледівши мою нетривку ходу, не наважувалися марнувати власні зусилля.

Чорт, куди мені тепер податися? Може, не слід так серйозно було сприймати попередження здорового глузду? Підозри, це звичайно дуже добре, вони дозволяють урізноманітнити життя і таке інше…

І от, в той момент, коли, заколисаний вірою в добро і нестримним бажанням проспатися, я вже було вирішив звернути на вулицю Мурки Мочилової, де розташовувалося моє розтрощене помешкання, над моїм вухом прозвучав немелодійний свист. Врятувало мене лише те, що в цей момент, роздумуючи про різні принадні варіанти, я хитнувся назад, потім, для симетрії, вперед, а, почувши тривожний і несподіваний звук, зовсім перехилився через кований поручень мосту, на якому якраз стояв, і шугонув вниз, до млосних вод річки Хайнекен.

Період самого польоту чомусь минув для мене непоміченим, пам’ятається лише голосний сплеск, звірячий холод та проблеми з диханням. Швидка течія віднесла мене кудись за своїм власним розсудом, кілька раз пестливо стукнула об якесь каміння і полишила, як непотріб, що часто пропливає річкою без жодної надії на незалежну експертизу для з’ясування причин загибелі. Але, очевидно, тієї ночі річка, знаходячись у радісному передчутті зустрічі із своїм старим залицяльником, океаном, вирішила не створювати собі зайвих проблем із Тими, Хто Все Знає, Але Нічого Не Каже.

Я, попри всі сподівання, прийшов до тями все іще живим. Першим візуальним образом, який впав мені у вічі — у прямому сенсі — був огризок яблука.

— Он диви, Михаська, ось іще один мертвяк! — пролунав ніжний хлопчачий голос, — Це вже третій за цей тиждень. Тільки цей іще свіженький, а той був такий соковитий, той е-е, імпозантний…

— Та, цей зовсім ніякий. Майже як живий, нічого цікавого.

— Ну ні, бачиш який зелений і припухлий! Живі такі не бувають.

Ах не бувають, ну я вам зараз! Що з того, що людина перепила і гупнула з мосту, але ж це не причина всяко її кривдити!

— Ой, Кудло, ти бачив? Воно, по-моєму, поворухнулося!

— Що, воно?

— Ну, тіло.

— Ги-ги, нічого не вийде, ти мене не злякаєш! Я вже ж на цих мертвяків передивився! Забув, в мене тато природознавець, так він каже, вони вже в еко-сісь-тему вписалися…

— Ні, я серйозно.

— Та таке… ой, мама! Ва-аааааа!

Це я, всього-то, виліз на берег. І немає нічого в цьому драматичного. Та, оглянувши себе рідного, я прийшов до висновку, що, побачивши таке, я неодмінно сам, в перших рядах дав би драла, а потім ввижався би сам собі у п’яних кошмарах. Щось таке мокре, слизьке, смердюче і брудне, як думки старого праведника… Ні, таке принадне явище слід ізолювати від товариства, і якомога швидше.

Ризикуючи створити легенду про нашестя зомбі на Дрободан, я побрів додому. Якщо навіть цей сюжет колись і буде використано у комерційних цілях — наприклад, для реклами дезодоранту — то й нехай, доля мого копірайту була в той момент мені глибоко байдужа. Головне відмитися і завалитися десь у темному кутку для загоєння ран і моральних збитків…

Прокинувся я десь по обіді. Цей момент я відразу ж усвідомив, оскільки відчуття того, що власне обід вже мною пропущено, викликало в мого примхливого тіла неконтрольований протест. І ще якась така була смішна думка… ага, начальство попереджало, аби ми не запізнювались. От нехай іще трохи побудуть під враженням, що я безневинно загинув і нахабно нехтую своїми обов’язками. Адже це не так часто трапляється! В цей момент почувся дивний звук: стук у двері. Ха, в ці двері уже давно ніхто не стукав — тепер модно їх відчиняти з ноги, попередньо вибивши плечем.

— Хтось є живий? — почулося запитання. Голос явно Нінчин.

Ну, коли рішення прийнято, слід бути послідовним. Нема мене. Подох смертю хоробрих.

— Бруксе! — жалібно провадив Нінкомпуп, — Ну будь-ласка! Ну хоч хто-небудь!

Пролунало гірке зітхання і скрип дверей. Оце так добре мене шукають? Чи просто і справді від мене лише тінь залишилася? Ну гаразд, можна вже і спробувати підвестися. Я, стривожений зневагою колеги до моєї присутності, глянув у трикутний уламок дзеркала… і заледве не впав. Мене і справді не було! Я плюнув і потер скло, від чого в полі зору з’явилася тепер більша площа кімнати, та не я сам.

Але решта моїх відчуттів свідчила про протилежне. Чи може тінь відчувати голод і біль у потилиці та наприкінці спини, там де знаходився забитий купчик? Стоп, я є, мене не може не бути. Ага, відображення з’явилося. Ну, а якщо так: мене нема, і ніколи не було. Угу, нема відображення. Ой, як цікаво!

Так, перш за все треба попоїсти. І, якщо вже ніхто мене не бачить, так тоді, звісно, не за власний рахунок.

Вперше в житті я пообідав у дорогому ресторані. Щоправда, гостроту вражень дещо притупляли мої потуги не попастися на левітації харчів та голосному задоволеному чавканні, яке, по ідеї, не повинно лунати із пустого місця. Після того, як експеримент увінчався успіхом — якщо не враховувати зіпсований апетит кількох відвідувачів — моє самопочуття значно поліпшилося. Тому, замість бігти до Редакції і починати гірко оплакувати власну безталанну долю на плечі шефа, акомпанований співчутливими зітханнями колег, я вирішив поміркувати над можливостями самостійного вирішення проблеми. Поки я роздумував — а це тривалий процес — на мене встигло налетіти кілька перехожих, здичавілі погляди яких дещо порушували концентрацію. Ні, слід щось вирішувати, і вже зараз, поки не назвали полтергейем… чи, той, полтергейтсом.

Отже. На моїй стороні значна перевага — по-перше, здається, мене вважають за неживого і зовсім не помічають. По друге… ну мусить же бути якесь по-друге! А, потім з’ясую. Головне, лобова атака, коли ніхто такого підступу з моєї сторони не чекає.

Тому, не надумавши нічого дурнішого, я вирушив у напрямку помешкання Парабелли. Вона-то якраз буде дуже рада мене побачити… чи не побачити, чи не буде? А, ну її.

Моя кваплива мандрівка до будинку колишньої партнерки була винагороджена видовищем, від якого я вже встиг відвикнути. Пан Фобіус! Він теж намагався потрапити в гості до чарівного соціального працівника! Що ж, це й мені на користь: коли двері відчинилися, я прослизнув досередини під прикриттям його огрядної фігури.

— Ну, моя дівчинко, — промовив він, бочком впливаючи до вітальні, — тебе, жначиться, можна пгивітати із вдало виконаним завданням. Це дуже тішить.

— Мені ваші вітання в бокалі не плескають, — похмуро мовила Парабелла, копирсаючись у механізмі гвинтівки, — як полюбляв висловлюватись мій останній клієнт.

Це я, чи що? Та ніколи! От правду казав пан Мерфі, варто тільки загинути, як усілякі паскуди відразу ж починають зводити наклеп.

— Я гозумію, гозумію, — заметушився пан Фобіус, — витягаючи з кишені жмут купюр, — ось п’ять тисяч ютилів, як і домовлялися.

— Тільки ви скажіть, — все іще відсторонено поцікавилася Парабелла, кинувши фінанси до шухляди, — Навіщо все-таки він вам знадобився! Такий же наче нешкідливий був…

— Е, дагемно, ви так кажете! Це, якщо жвикаєш до людини — побут, там, от і думаєш що домашній штав і неждатний на підштуп.

От дякую, пане Фобіус, а то “нешкідливий”! Пхе!

— Ну нехай так. Значить-таки на щось спромігся. Ага, ну і зрадив, нарешті, а то вже я починала боятися, що це ніколи не станеться!

Тут я мусив би щось подумати, і я справді це зробив, лише мовою жестів, бо слів просто забракло. Я притулився до стіни, чесно намагаючись не сповзти додолу у німому зачудуванні.

— Так, че було пгоблемою. Бувають же такі благочешні, аж лячно.

А щоб тебе від переляку перекосило!

— У, дуже йому треба, йому б аби випити! Було. Вибачте, весь час забуваю. Ми ж навіть колись одружуватись збиралися…

Овва! Оце так новина! Ні, більше не буду помирати, а то потім такого набрешуть, що вік не відмиєшся!

— Нішого, ще жвикнете. Ну вибачайте, мусю йти, в мене повно важливих шправ. Я з вами жа Нігвананіума гожплатився?

— Ні.

— Тобто?

— Ну нащо питаєте?

— Гаразд, тоді на все добре.

— І вас туди ж.

Мені здалося, чи вона справді якась трохи засмучена? Такого ніколи на моїй пам’яті не траплялося, переважно смуток чи незадоволення в неї виражалися в маніпуляції зі зброєю та чиїсь передчасній кончині. А, хай їй добро буде, грошенят же заробила! А то завжди казала, що я додому грошей не приношу. Так хоч посмертно реабілітувався.

Отже, можна продовжити розслідування. Куди ж тепер вирушить цей архівський розпорядник?

Розпорядник вирушив у напрямку Редакції. Там він повештався неподалік, давши мені можливість помилуватися виглядом Нінки і Джаскіна, що стояли при вході, курили і перешіптувалися. Прислухавшись, я зрозумів, що обговорюються версії моєї трагічної загибелі. Тобто, звичайно, не можна було зовсім виключити ймовірність того, що я іще десь животію, однак, попередній досвід доводив, що на це розраховувати не варто.

Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.

— Ну що, ти задоволений?

— Я? Просто не тямлюся. А що? — здивувався я.

— Що? — іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.

— Як? — не зрозумів Фобіус.

— Слухай, Фобіус, — роздратовано мовив незнайомець, — в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.

— Не знущайся, Порт…

— Тсс-с, бовдуре!

Ага, Портфеллер!

— Та добре. Але ж нас ніхто не чує.

— Відки тобі знати? — резонно зауважив чоловік, — Ходімо краще до офісу.

І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.

— Ловіть, це ж Портфеллер! — заволав я. Але змовники вже зникли.

— Я чую голоси! — сіпнувся Нінка.

— Правильно, я ж з тобою спілкуюся! — мовив Джаскін, — Оце нарешті помітив?

— Ні, схоже на голос сердешного Брукса!

— Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…

— А, що з вами говорити! — роздратовано кинув я, — Я їм про діло, а вони ні в рило!

— Га? — із розумінням відгукнулися колеги.

Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.

Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути — все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!

У просторому приміщенні завдяки надзвичайній кількості пари, що клубочилася і обтікала загорнені у рушники розпливчасті фігури, панувала напівтемрява. Із персонажів, попередньо мені знайомих, тут були лише Портфеллер і Фобіус. Останній стояв ззаду передостаннього і масажував його потужні плечі; на мармуровому столику зручно розташувалися кілька бокалів та пляшка чогось такого, яке коштувало як мінімум двох років моєї натхненної праці. Я ковтнув слинку і зачаїв здійснити із буржуями якийсь підступ.

— Налий мені от-того, Фобіусе, — забажав Портфеллер.

Фобіус відірвався від плечей шефа і рушив до столика. Тут би і не стало напою, навколо якого я кружляв останні кілька хвилин, та я, злостивий, вирішив завадити цьому. Тому Фобіус, що вже простягнув руку до пляшки, неочікувано з бентежним гуком полетів до басейну.

— Бу-ги-ги! — прокоментували присутні.

— Там щось було! — відплювавшись, повідомила жертва моєї партизанської акції.

— Ти ще скажи, що перечепився через привид одної із безневинних жертв Системи, — підкинув ідею Потрфеллер.

Присутні ввічливо розсміялися.

— Ну що, шановні колеги, піднімемо бокали за довгоочікувану перемогу над свободою слова! — продовжив відомий підприємець.

— Я за це пити не буду, — відгукнувся я обурено.

— Хто це сказав? Як це? Чому це?

Присутні із підозрою перезирнулися. Тоді я прокашлявся і представив на громадський розсуд останню кавер-версію зловісного реготу.

— Це я, всюдисущий дух масових комунікацій! — повідомив я і штовхнув столик, попередньо підхопивши дорогоцінну пляшку. Інвентар із ефектним брязкотом шугонув до басейну.

— Теракт громадської непокори, рятуйте! — заволали держимодри, і, хто в чому був, у рушнику чи без, перекидаючи лавки та один одного рвонули до виходу. Із тамбура почувся вереск гоблінів і хаотична стрілянина.

Портфеллер залишився позаду і, довівши стабільність нервової системи представника Системи — тьху ти, тафтологіка — спробував пручатися.

— Ти хто?! — вирячився він, намагаючись узріти мою прекрасну подобу.

Я підскочив ближче і вліпив йому звучного ляпаса.

— Ось тобі за маніпулювання масовою свідомістю! Ось тобі за знищення неугодних представників ЗМІ!

Я штовхнув його коліном, і нещасний Портфеллер простягнувся на вогкій підлозі.

— Я закликаю вас, Володарі, — простогнав він, відчайдушно роззираюсь і намагаючись відповзти подалі.

Тут би мені стривожитися і, задовольнившись трофеєм та знущанням над честю і гідністю замовника мого убивства, податися геть. Аж ні, очі мої вже заслав кривавий туман, через який, як відомо, відбувається значне погіршення видимості. А слід було детально роздивитися ось що: тіло Портфеллера безвільно обм’якло, і з нього догори поповзли три цівочки чорного диму, що скоро стали подібними на людські фігури, лишень, здається, не буває людей димчасто-прозорих і з червоними ліхтариками замість очей (хіба на аматорських фотограціях). Я відразу відчув, що не можу поворухнутися. І тут оці химерні фігури заговорили.

Перша фігура, блимаючи очима (в них, здається, не виникало жодних проблем із візуальним сприйняттям моєї особи):