— Отже, — зрештою мовив пан Оліфаг, — я вважаю, що попри деякі побічні ефекти на зразок регулярних фізичних ушкоджень наших співробітників, те, що відбувається, є корисним для справи. Це свідчить про те, що нам вдалося розворушити справу про амфікорумпіни, в нас вірять, і, як наслідок, бояться. А це, по-перше, сприяє збільшенню тиражу, а по-друге, це — єдине, що здатне забезпечити нам таку-сяку безпеку. Не треба свердлити мене закоханими поглядами, панове! Треба дати їм зрозуміти, що ми маємо більше інформації, і у випадку чого, ну, ви розумієте. Ти нічого не накопав, а, Брукс? А то в тебе оченята підозріло блищать.

— Я, ну, лише встиг побувати на чорному базарі, а потім зазирнув до Установи. Ми ж, — я кивнув до Нінки, — намагалися розшукати пана Портфеллера.

Колеги вирішили присвятити мені дещицю своєї уваги. Власне, на мене тепер дивилися три пари очей з професіональним зацікавленням психіатрів, які зіштовхнулися із феноменом розладу удаваного маніакально-депресивного психозу.

— Чорний, значить, базар. Ага, — першим прийшов до тями Редактор, — Установа. Ну, могло бути і гірше. Наприклад, витверезник, а Джаскін?

Той розреготався, Нінка замріяно заусміхався, а мені не залишилося нічого окрім як оглядати їх з невимовним докором

— Та не лякайся, Бруксе, — мовив Редактор, — це у Джаскіна в часи його буремної юності був такий метод: береш об’єкт інтерв’ю за барки, доставляєш його у найближчий питний заклад і заливаєш істотною кількістю алкогольних напоїв, аби нещасний не надто пручався. Цілу філософію склав, підступний, називалася вона “Метод та істина” — правильно, Панчі? — з натяком на вміст алкогольних сполук, та навернув у свою віру значну кількість співробітників. В результаті я починав свій ранок з регулярного прочісування Дрободанських витверезників на предмет кореспондентів ГС. Це було звичайно, дуже весело, однак одного ранку, коли в Редакції мене зустріла негостинна тиша, я вирішив покласти цьому край. Це була титанічна праця, та мені вдалося досягти — відносного — успіху.

— Он воно що, — зітхнув я, — невчасно, значить, потрапив я до вас, шановні, не застав золотої доби Редакції. Шкода… Але який красивий метод, пане Джаскін!

Той улещено зашарівся.

— Пробач колего, — винувато всміхнувся Пайба Оліфаг, — що доводиться тобі працювати у похмурий вік панування людської розважливості, однак зроби старому послугу, напиши статейку. Тобі ж неважко, правда? Ти працюєш позанормово, я неймовірно тішуся. Примітивна залежність, але так надихає!

— Але про що писати? — розгубився я.

— Про ринок, про чорненький. Огляд товарів зробиш, викладеш свої унікальні враження на папері. Це ж така можливість для самовираження! Ну, згоден?

— Спробуй не погодитися! — з повагою повив я, — Ви й мене пиячити відучите, як-от моїх нещасних колег. Тоді моє життя втратить будь який сенс!

— Який він мудрий, страшно глянути, — кивнув на мене Джаскін, — нарешті, Пайба, ти знайшов ідеального працівника. Нам з Нінкою можна йти на заслужений відпочинок.

— Ага, відпо-шинок, хіба що. Знаю я вас, ледве з Редакції, відразу ж у питний заклад аби зняти стрес, який спричиняє кропітка праця. Гаразд, митці, — мовив пан Оліфаг, піднімаючись з-за столу, — Вже по сьомій, я відчуваю докори сумління з призводу того, що досі сиджу сидьма на службі замість культурно збагачуватися в хорошому товаристві.

— Звичайно, ми не тягнемо! — зрадів Джаскін, підхоплюючись, — Нінка, ходи, складеш мені компанію, я йду до “Гелікону”.

— Я буду скаржитися на долю, а ви будете мені співчувати та підливати міцних напоїв у склянку?

— Ой, може, щось оригінальніше вигадаєш, а то вже набридати починає.

— Гаразд, — поважно мовив той, — на цей раз я сам наливатиму. Слід поважати побажання безпосереднього начальства, особливо, коли воно пригощає. Ну, Бруксе, не сумуй. Може й тебе колись відлупцюють, і Редактор на радощах пляшку виставить!

— Іди геть, не заважай мені скорботно оплакувати загибель прекрасних планів на сьогоднішній вечір.

Мені всі хором поспівчували і залишили у гордій самотності. Я побрів до власного відділу, де взяв до рук перо й замислився. Після години зітхань, стогонів та почісувань потилиці на папір посипалися перші слова статті, а потім я так захопився, що, коли жирна крапка увінчала останнє речення, над Дрободаном сходив місяць, що безапеляційно вказувало на настання ночі. Виснажений, але у шаленому захваті від власної звитяги, я побрів додому з наміром здійснити найбільш доречну для цієї пори справу.

Як можна здогадатись, навіть не надто напружуючись, це мені не вдалося. Моя нервова система, навантажена різноманітними враженнями, почала перетворюватись на щось принципово нове. Якось Нінкомпуп оповів мені страшну історію про те, що споживання інформації змінює не тільки психологію, а й саму фізіологію споживача. Тоді я покивав, повідомивши, що тепер мені було зрозуміло, чому йому так добре вдається домовлятися з жінками: інтеракції з мутантами так збагачують досвід! Тепер, однак, це стає мені більш зрозумілим — формуються нові потреби надзвичайної сили, збудження викликають неприродні речі, органи чуттів перелаштовуються на сприйняття сумнівного і несподіваного. Зараз же, замість відпочивати, я почав думати, і цей нехитрий процес довів мене до стану такої екзальтації, як не зміг би ніякий автоеротизм. Я зірвався з ліжка, як кришка з банки із бродячою консервацією, і закрокував по кімнаті, перечіпаючись через меблі, капці та власні нижні кінцівки. Я відчував, що ось-ось повинна статися якась неприємність. “Якщо я не припиню шпортатись, — скептично зауважив я до себе, — то це відбудеться прямо зараз.” Не повірити такому авторитету я, звісно, не міг, тож сів і спробував заспокоїтись. Не допомогло.

Архи… Якщо для них так просто знищити якийсь дисфункціональний елемент Системи, то що можна їм протиставити? Не власний же героїзм, хе-хе. Вони вже зробили перший крок, напавши на нещасного Нінкомпупа, метою чого було або моє фізичне знищення або ж — спроба психологічного тиску, гм, до повного психологічного розчавлення. Але що я зробив, власне? Нечемно поводився з бідолахою Фобіусом? Видобув і оприлюднив приховану від громадськості інформацію? Так, але чого їм боятися? Невже це може зашкодити Системі? Якщо це і справді так, то Архи можуть вчинити справді щось кардинальне.

Однак, в той момент, коли якийсь зухвалий здогад збирався було утворитися з черева оголеної інтуїції, прикриваючись лише підсвідомо-прозорими аргументами, на сцену подій опустилася завіса. Опустилася, як найліпший вид транквілізаторів — паля охоронця правопорядку — мої очі заплющилися, а тіло надбало горизонтального положення. Не знаю, що спричинило таку неконвенційну поведінку — втручання зловісних сил чи здоровий молодецьких сон — але той факт, що я тимчасово випав із свідомого існування, беззаперечний.

Ввижалися мені всю ніч якісь жахи: то за мною бігала розхристана Парабелла, вимагаючи взяти прикуп і вістувати, то чомусь з’являвся пан Фобіус, що сумно награвав на гітарі і мурмотів “мені бгакує твого бюсту, мені бгакує твоїх очей…”, тоді навколо мене здіймалися чорні стіни моторошного храму, ввійти куди можна урочисто, по-громадянськи, по молодості-глупості, тому що всі так роблять і як справжній джентльмен, а вийти — в судовому порядку, через психологічну несумісність або за обопільною згодою. Потім мені ввижалися Джаскін з Нінкою, які розливали по склянках машинне мастило і запрошували бути третім і, зрештою, чувся мені плач жінки, яка копала яму, сумуючи з приводу того, що чоловіка легше поховати, ніж виховати.

Прокинувшись, я в жасі відразу ж кинувся до чудесної книги тлумачень сновидінь, автором якої був славетний Комплекс Рейд, де у розділі шлюбофобії знайшов наступне: “Ваша підсвідомість перебуває у стані хворобливого збудження. Поздоровте дружину з днем народження, застрахуйте життя і майно, сплатіть податки і вам відразу ж стане легше.” Це ж треба, таку похабщину в книжках пишуть, безсоромні! Однак, все свідчило про те, що спокійному життю моєму прийшов кінець.

На роботу я спізнився. Свідомо і цілеспрямовано. Іноді кажуть: слід з’їсти зранку живу жабу і тоді протягом дня нічого гіршого не трапиться. Вишукана теорія, заснована на законі всесвітнього сприяння. Однак, чомусь ніхто не звернув уваги на мій зухвалий вчинок, начальство лише байдуже кивнуло, зовсім наче не бажаючи розпочати цей чарівний ранок належною дисциплінарною процедурою (це, здається у керівників різного рівня називається “зарядка” — себто, працівника слід зраночку вилаяти аби налаштувати його на робочий настрій). Тоді я пішов по Редакції стріляти цигарки. Навдивовижу, з усіх опитаних нафік мене послало лише 20% колег, тоді як зазвичай цей відсоток складає 70-90; приголомшений, я усвідомив, що встиг зібрати заледве чи не півпачки. Навіть Нінкомпуп, на якого я так розраховував, не сказав нічого гадісного про мій змучений безсонням вигляд, а запропонував ковток — пристойної навіть — кави. Ну ніякої можливості зіпсувати ранок! Отже, все навіть серйозніше, ніж здавалося.

І ось, нарешті, це сталося. Та не зовсім так, як гадалося. До відділу зайшов Джаскін, крекчучи і притримуючи рукою щоку.

— Що це з тобою? — здивовано мовив Гріф Реморс.

— А… Це Термаганта. Я лише сказав їй, що вона гарно виглядає, а вона інкримінувала мені якесь дурне сексуальне домагання на робочому місці і дала по пиці. За що питається? Та ще й всучила мені — ось, повідомлення для вашого відділу з Фонду розвитку гуманітарних проблем.

— Ну так давай сюди! — збуджено висловив вимогу Редактор відділу, — Це ж, відзнач, останній раз, коли нам надходило повідомлення з Фонду, тоді, гм… секта фанатиків оголосила про ритуальне винищення шаманів та чорнокнижників — заледве не загинуло на вогнищах кілька сот провідних спеціалістів з реклами, піару та виборчих технологій.

— Знаю, колего. От того й віддавати не хочу. Я його прочитав.

— Ах ти ж паскуда! — лагідно усміхаючись, прошепотів Гріф Реморс, вхопившись за краєчок документа, — Ану віддай!

— А фіг тобі! — гордо мовив Джаскін, сіпаючи листок до себе, — і так вашому відділу останнім часом дістається найкраще! Випадок же явно із мистецької сфери!

— Панове, — замогильним тоном втрутився я, — дозвольте нагадати, що Нінкомпуп постраждав якраз через те, що чинив опір фатуму та волі начальницькій.

Джаскін хмукнув і демонстративно відпустив документ. Гріф Реморс, що не розраховував на таку легку перемогу, впав назад у крісло і забив копчик.

— Ах ти ж, страмна халепа, — поскаржився він, — Який винятково хороший початок справи. Ще нічого не почалося, а Редактор вже постраждав. Ну-с, що тут у нас?

Він заглибився в читання, і я міг бачити, як обличчя Редактора довшає і набуває приголомшено-блідого відтінку. Дочитавши, він обвів поглядом аудиторію, себто Джаскіна, мене, Ленса та Скрайба, що уважно спостерігали за розвитком подій.

— Грк-хх. Хлопці, це, не знаю навіть… Загинув посол Забодянщини, Бухайрі-бель Нірвананіум. Системні розпорядники розробляють версії самогубства на ґрунті інтимно-емоційних проблем у професійній сфері. І, відзначте, умисного вбивства на ґрунті незареєстрованих особистих стосунків. Джаскін, ти хоч розумієш, що це означає? Хтось із вас бачив останнім часом Ешлі? Брукс?!

— Я бачив її позавчора і… ну, власне, вночі. А вчора її цілий день не було.

— Ну ясно, — Гріф Реморс відкинувся у кріслі і заплющив очі.

— Шеф, — тихо мовив Скрайб, — Ну не могла ж вона, справді…

— Вона? Вона-то якраз могла. Тільки б навряд чи ризикнула — Ешлі навіть у безвідповідальному стані не стала б наражати всю Редакцію на небезпеку такого скандалу. Швидше за все посла прибрали і, скориставшись нагодою, намагаються уникнути відповідальності.

— Анн-воно як, — протягнув я, — Я переконаний, що це продовження, чи то логічне завершення справи з амфікорумпінами.

— Дійсно, Брукс, — повільно вимовив Джаскін, — ти ж у нас обізнаний у справах Забодящини. І виходить, що ніхто з нас більше про це не знає. І чому, питається?

— Так, але і від мене всі дуже старанно приховували контакти Ешлі із посольством Забодянщини. За такого взаєморозуміння не дивина…

— Стоп, колеги, припиніть істерику! — рикнув Гріф Реморс, — і так ситуація — гірше нема куди, тільки взаємних звинувачень не вистачало!

Джаскін, що, очевидно вже налаштувався на сварку з мордобоєм, розчаровано зітхнув.

— Добродії, — зітхнув і я, — цього вашого Бухай-аби-там-що, певно, було вбито через те, що він знав надто багато про замовників наркотичних речовин. Забодянщині збиралися відмовити у ліцензії — продукція, мовляв, була поганої якості — і він, можливо, пообіцяв, що оприлюднить якусь дуже небажану для них інформацію. Тільки Ешлі все це знає, думаю, навіть більше того, бо от якраз позавчора вона нас з Нінкою напоїла снодійним, і, схоже, скориставшись моїм безпорадним станом, випитала всю інформацію, яка її цікавила.

— Так, — Редактор розплющив одне око, — ми щось писали останнім часом про Забодянщину?

— Ну, писали опосередковано, — відповів я, — Про те, як “голоси” потруїлися контрабандними наркотичними речовинами. Те, що цей товар надходить із Забодянщини — загальновідомий факт.

— Тоді, можливо, якраз це зумовило затримку дозволу? Га, Бруксе? — підозріло примружився Джаскін, — Ти, хлопче, зрозумій, я тебе не звинувачую, але слід же з’ясувати…

— Звісно могло. Будь-що могло. Однак, якщо комусь, хто давно вже знає про використання нелегальних речовини у цілях розвитку бізнесу, було потрібно припинити цей процес, вони могли б зробити це коли-завгодно, а не чекати, доки з’явиться стаття. Її ж могло й не бути — якби нас з Нінкою тоді у лікарні зупинили… Так що, вона могла бути приводом, але причиною? Ні, не вірю.

Тільки-но Джаскін збирався щось заперечити, як двері розчахнулися і з’явився Головний Редактор у всій красі, із палаючим поглядом та гнівною гримасою. Власне, коли Пайба Оліфаг нервував, його обличчя починало виглядати, як той страшний калейдоскоп, який так мене вразив за першої нашої зустрічі.

— Ви — читали?

Ми, кожен на свій манер, засвідчили, що таки читали.

— Ну і? Не бачу відповідної реакції! Той факт, що наша співробітниця може виявитися причетною до злочину, ще не причина впадати в анабіоз. Навпаки, слід уже бути на місці подій і спробувати з’ясувати все, що можливо. Брукс, ти, як я розумію, маєш особисте зацікавлення у розв’язанні цієї справи.

— А відки ви знаєте?

— Я знаю все, — хитро всміхнувся старший жрець Щоденного Бога, — давай, бігцем, до посольства. Нічого, не переживай, алібі ми тобі скльопаємо — ну, припустімо, доведемо, що у тебе немає улюбленішої справи, як працювати ночами у компанії як мінімум двох свідків старше вісімнадцяти. Тільки це тобі навряд чи допоможе.

Я не міг би вилетіти з відділу швидше, аби навіть мною вистрілили з мортіри. Що ж це в чорта-ляха відбувається? Якщо це все Архи влаштували, і їм вдасться затримати Ешлі у якості підозрюваної, то вони зможуть її допитати і дізнаються зрештою все — і те, чого від мене не зміг отримати Фобіус, та і все інше, що їх цікавитиме. Мені тоді гаплик, їй теж, та і Редакції доведеться непереливки. Чогось такого, власне, я і чекав. Та це якраз той випадок, коли б так хотілося помилитися!

Я не встиг і помітити, як дістався посольства. Певно, це через те, що невеселі думки (за браком будь-яких інших) випереджали мене на кілька метрів і, певно, опинилися на місці подій раніше за мене. Там вже повним ходом йшла робота з підготовки до урочистих поминок: розвантажувалися фури з рулонами чорних стрічок, віночків від доброзичливців та ящики з напоями і наїдками. Серед них, наскільки мені — майже Бакалавру Кулінарії за спеціалізацією “Фуршетна справа” — було відомо, обов’язково повинна бути горілка “Скорбота столова”, пиво “Печаль світла”, прохолоджувальні напої типу “Смуток сильногазований”, закуска із високим вмістом цибулі та шоколад чорний, “Жалобний”. Процедура поминок у нас давно вже інституалізована, що в принципі добре, оскільки невтішним родичам і близьким не доводиться імпровізувати на тему “кинув ти нас!”, а пропонується цивілізовано напитися і розважитися. От, до речі, звідки походить вислів “обмити покійника”: ну, вшанувати його пам’ять споживанням міцних напоїв.

Ото ж бо, не встигла людина трагічно загинути, як уже справа покотилася по накатаних рейках. Народ зібрався, адже ж не пересічний споживач дуба дав, а шанований дипломат, так що може навіть буде якесь піротехнічне шоу. Журналісти теж часу не гаяли: я побачив тут у натовпі кілька знайомих облич: вони, очевидно, ділилися враженнями від останніх подій.

— Що чути, колеги? — втрутився я у розмову. Певно, якби не моє розпачливе становище, я б поводився більше чемно, а так — є підстава похамствувати.

Поважна леді із сивими вусами глянула на мене прихильно і сумно повідомила:

— Загинув молодий красивий посол хорошої і привітної країни Забодянщини.

— А як? Чому, не знаєте?

— Кажуть, самогубство. 7 кульових поранень із відстані 30 метрів, всі смертельні. Що й не кажіть, неправдоподібно: не міг же він вистрілити 7 разів із 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись — хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.

В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?

— Отже, існує якась альтернативна версія? — із новим ентузіазмом відновив я бесіду.

— Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає — вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.

— Ага, звісно. Дуже дякую.

Змістовне словосполучення — “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?

— Ви когось шукаєте, юначе? — люб’язно поцікавилася леді з вусами, — як не вчорашній день, то може, жінку?

— Ага, дуже дотепно, — чомусь розлютився я, — Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…

Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…

— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.

Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.

— Ви що, все про мене знаєте?

— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…

— Ешлі?!!

— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!

— Я вештався? Та я…

— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?

— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.

— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.

Мабуть, таки перестарався…

— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.

— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…

Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?

— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…

— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.

— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.

— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.

Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?

— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!

— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!

Я присвиснув.

— Нічого собі лексикон!

— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?

— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?

— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…

— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?

— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?

— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…

— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.

— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.

— А ти звідки їх знаєш?

— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.

— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.

— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.

— Дуже треба!

Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.

— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?

— Не знаю, побачимо.

— Ну, це вже добрий знак.

Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.

— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.

— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.

— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.

Чарівна Харлотта сумно зітхнула.

— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…

— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.

— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.

Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.

— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?

При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.

— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…

— Ешлі, — відгукнулася та.

— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?

— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.

— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?

— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.

Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.

— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?

— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.

— Ну чого ти знущаєшся?

— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.

— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?

— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?

Мені здалося, що так.

В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.

— Отже, Брукс, ти її знайшов?

— Угу. Я прилаштував Ешлі в один мистецький притон, сподіваюсь, вона зможе там затриматись на кілька днів. Просила прислати майтечки в червону квіточку.

— Це вона на що натякає? В мене є тільки в зелені кугутики. Джаскін, Нінка вже повернувся?

— Повинен би. Ага, ось і він.

Нінкомпуп вломився до відділу і вальяжно присів на стіл.

— Я тут здійснив обхід усіх постів. Знаєте що? Після того випадку з потруєними голосами, Храм Спільного Бога збираються закрити на карантин — ну, для перевірки стану здоров’я інших парламентарів.

— Нічого собі! — збентежився Гріф Реморс, — а вони ж збиралися якраз розглядати кілька важливих питань — про Злочинний кодекс та Найвищий Самосуд — надзвичайно прогресивні проекти. Що ж тепер виходить? Це все відкладається на невизначений термін?

— Мабуть що. Тільки не варто так переживати, Гріф, — порадив пан Оліфаг, — хай суперники Портфеллера хвилюються, адже це іде йому на користь.

— Шеф, може й мені можна дізнатися, що воно там за справа така із тим Портфеллером? — обурився я, — А то я бігав за ним із висолопленим язиком, як собака за возом, так і не знаючи, нащо. Страм же ж.

— Ой, знайшовся ніжний і вразливий! А з паном Портфеллером така історія — він у нас місцевий мільярдер, страм не знати. Заробив він незліченні капітали шляхом розбудови великої монополії з продажу шкідливих для здоров’я і глузду ілюзій. Може чув: безалкогольне пиво та надувні жінки — це була його розробка. Так от, нещодавно він продався у парламентарі, очевидно, задля збереження власної персони від переслідування законом, от деякі ентузіасти і намагалися в тому Злочинному кодексі заборонити мільярдерам суміщати нелегальну бізнесову діяльність із законотворчістю.

— Ага! А я майже вистежив його в Установі! Я мушу спробувати знайти…

— Та сиди! До твого відома, Бруксе, з часу виходу твоєї статті про Установу за тобою стежать прихильники. Так що, пам’ятай, де б ти не був, куди б не йшов, ти не самотній.

— Як?! А коли я йшов по Ешлі, вони, що, теж…

— Ну, я їх відволікав, не хвилюйся.

— Як це?

Тут Пайба Оліфаг приголомшив усіх присутніх черговим своїм фокусом. За якусь мить замість коханого нашого керівника перед нами стояв… ну, я. Тобто, Редактор виглядав, так як я. До найдрібніших деталей. Навіть щетина дводенна була на місці, з теплим почуттям усвідомив я. Який же я все-таки симпатичний, дарма, що якийсь неоковирний і замучений.

— Шеф, ви — геній, — зачаровано мовив Джаскін, — Я так не можу. Який у вас індекс рольових конфліктів?

— Ха, він в мене взагалі від’ємний, — пан Пайба надбав власного вигляду, потім вийняв з кишені дзеркальце, помилувався собою, помітив зайву деталь — це був шмат моїх темних патлів посеред його розкішної русявої шевелюри — і провівши рукою, прибрав зайві ознаки перевтілення.