— Ну, Нунчак, що маєш сказати на свій захист? — Нінка навис над нещасним, погрозливо накопиливши губи, вирячивши баньки та притиснувши кулака до носа Нунчака, аби той оцінив його ніжний аромат.

— Е-ек… — Нунчак висловив своє здебільшого підсвідоме обурення поведінкою Долі.

— Суд визнає підозрюваного винним! — урочисто мовив Нінкомпуп, — Тепер слід визначитися із мірою покарання. Що пропонує шановне журі?

— Образа і наклеп — це злочини проти особистості, який потерпіла особистість може розглядати як підставу для самовільної розправи в особливо жорстокій формі з обтяжуючими обставинами, — радісно відгукнувся я, — Нагодуємо усім вранішнім тиражем “Вісника”! Скинемо його з дуба на кактус! Втопимо в Хайнекені!

— Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.

Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:

— В чому ж зізнаватися, добродії?

Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.

— Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.

Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.

— Я не можу цього сказати, — прошепотів він.

— Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.

— Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…

— Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.

— Страмна халепа… — вражено прошепотів я.

Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.

— Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.

— Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!

Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.

— Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.

Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.

— Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.

— Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…

— Припини, Пайба, бо зараз заплачу, — суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.

— Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.

— Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…

— Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.

Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.

— Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?

— Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.

Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.

— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?

— А що ж накажете?

— На коліна!

— Ви певні, що хочете це побачити?

— Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?

При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.

— Ну, чого чекаєш?

Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.

— Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…

— Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?

— Клянусь гонораром! — зухвало мовив я.

Редактор криво всміхнувся:

— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…

— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.

— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.

Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.

— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?

— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?

— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?

Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.

— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.

— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.

— Хе-хе, — понеслося навздогін.

Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:

— Ну?!

— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.

— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?

— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.

Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.

— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.

— Як це?

— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.

— Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, — додав Фріленс.

— Мн-н, дуже весело.

— Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.

— Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.

— Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?

— Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, — трагічно мовив я.

Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.

— Запроданець, — з відразою вимовив Скрайб, — так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.

— А чий?

Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з такими я працюю”.

— Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.

— Ну… — кріпко замислився я, — По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…

— Затримання дозволу? — Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, — А втім…

Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.

— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?

— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.

— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.

— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!

Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!

— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.

— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?

— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.

— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.

— Яким саме? — підозріло поцікавився я.

— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.

— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.

— Як на мене, то хоч лусни…

Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.

— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?

— Ага, — радісно кивнули ми.

— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.

Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.

— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.

Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.

— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.

Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і печеня. Нас розмістили за невеличким столиком і вручили по горщику, на який ми накинулися, мов хижаки зі збанкрутілого зоопарку на сторожа. Кімната наповнилася жадібним гарчанням та стогонами задоволення. Ешлі спостерігала за нами із зацікавленням експериментатора, який ставить досліди на якомусь особливо огидному різновиді мушки дрозофіла.

— Ну, колеги, як воно? — врешті поцікавилася вона.

— Прекрасне і дивовижне, — мовив Нінка, відставляючи порожню посудину.

— О! Вху! А! — повідомив я.

— Може, й… мнм, щось вип’єте? — наче знітившись, запропонувала наша господиня.

Ми перезирнулися, не вірячи власним вухам. Що за щаслива зоря зійшла на нашому куцому журналістському небосхилі? Ешлі тим часом дістала із шафки пляшку із скляночками і запропонувала нам переміститися до залі — для більш комфортного споживання міцних напоїв. Ми отримали по склянці солодкого винця, і після першого ж ковтка зі мною почали творитися дивні, практично неможливі, речі: глянувши навколо, я відчув тиху радість від існування, глянувши на Нінку, подумав, який же він все-таки файний парубок, а, глянувши на Ешлі…

— Я от думаю, — раптом вирік Нінка, збивши мене з цікавого нового напрямку наукового пошуку, — Є щось таке у жінці, що не осягнути хлопським розумом…

— Звісно, незрозуміле і невдячне бажання піклуватися про представників протилежної статі, — всміхнувшись, зізналася Ешлі.

— Точно, — підтвердив я, — абсолютно безглузда справа. Я навіть візьму на себе сміливість назвати це Етичною Нісенітницею, категорією найвищої доброчесності.

— Ну, — замислився Нінка, — Хіба? Все ж таки, Етична Нісенітниця передбачає невмотивованість і безрезультатність доброчинної дії… Як-от кохання. А турбота про чоловіка — це швидше категорія чуттєвого самозречення — Побутовий Мазохізм.

Ешлі оглянула нас з напускним жахом.

— Який ще мазохізм? — вибухнув я, — Мазохізм — це самозречення в ім’я ідеалу, воно є виправданим естетично. А от Етична Нісенітниця — це дія, яка свідомо не виправдовується ніякими логічними засобами.

— А як же жіноча логіка?

— Жіноча логіка — це абсолют, до якого не наблизитись жодній логічній побудові — недовершеному і куцому засобу пізд…пізнання. Якраз звідси і виводиться природа жіночої турботи — співчуття до чоловіка, що знаходиться у світі, обмеженому власними сумнівами, амбіціями і прагненням осягнути причинно-наслідкову структуру реальності.

— А це ж хіба не мотивація?

— Ні. Це — Хератип.

Ешлі і Нінкомпуп дивилися на мене з нерозумінням. Ха! Вони ж не навчалися в Школі Високих Наук! Аналітична Кулінарія, як така, вимагає знання техніки оперування базовими цінностями людини, і куди ж тут без Хератипів? Доведеться пояснити неосвіченим колегам, в чому правда істини, і у який спосіб вона зрештою опиняється у вині.

— Харетипи — це абстрактні парадигми Хаосу, які побутують у Життєвому світі — на відміну від Системи. Вони простежуються протягом всієї історії людства, ще від наших героїчних предків троглодитів. Перший хератип — це, звичайно, Секс, до цієї категорії взагалі входять усі тілесні слабкості.

— Секс простежується? — Нінка витріщився на мене, і, схоже було, йому ніяк не вдається вирішити — знущаюся я, чи ні. А жеби знав.

— Так, проходить, можна сказати, пунктирною лінією по всій суспільній еволюції.

— Що, секс веде до збільшення кількості ентропії? — зацікавлено блимнула оком Ешлі.

— Ну а як же! Створюються і руйнуються інституції, збільшується населення, витрачається, відзначте, — я хитнув пальцем у бік Нінки на манер Гріфа Реморса, — витрачається час і суспільно-корисна енергія. А бажання вершити цю брудну справу саме з кимось конкретним і саме у певний спосіб взагалі здатне створити безліч конфліктних ситуацій, призвести до побутового травматизму, фінансових втрат та моральних збитків.

Нінкомпуп вдавився вином і закашлявся; Ешлі радісно взялася лупцювати його по спині.

— Ну, — всміхнулася вона, — а далі?

— Далі — “Сума і Тюрма”. Це феномен, який вступає в дію, коли вимовляються слова “ніколи” і “завжди”, категорія для життєвого світу неможлива, — я ковтнув винця і продовжував жвавіше, — Сили опору життєвого світу, які викликаються до дії у випадку зловживання абсолютними поняттями, збільшують ентропію, а значить, ймовірність неймовірного. Відомий парадокс мудреця Баяна Фламінго, який полюбляв повчати всіх доступних йому неофітів істинами на зразок “ніколи не кажи ніколи”, і, в результаті, загинув від алергічної реакції на отруту, якою був вимащений ніж вбивці, який помилився адресою. От.

— Тобто, що ж, — уточнила Ешлі, — замість бідкатися, “мені ніколи не зрозуміти цього”, слід казати “мені не зрозуміти цього, поки не помру”, а замість обіцяти “я завжди любитиму тебе”, треба зізнаватися, що “я буду займатися з тобою сексом іще деякий час”?

— Точно, — погодився Нінка, який, очевидно, відчув спільність визначення з його власною життєвою позицією. Те, що він при цьому із вдячністю заглядав Ешлі в очі, мене, не знати чому, дещо обурило, тому я вирішив перейти відразу до наступного Хератипу.

— Мистецтво — один з найголовніших ворогів Системи, — повідомив я, — однак заборонити його повністю Мертві Боги не можуть: з таким же успіхом можна заборонити людині чухатися. При чому, чим більше хаосу привносить мистецтво у життя, тим чогось його більше цінують — он, навіть мистецьку хроніку завели у провідній газеті Дрободану.

— Ти на кого наїжджаєш, парубче? — обурився Нінка.

Ешлі захихотіла, показуючи Нінкомпупу язика. Цікаво, вона що, таки перебрала? Чого б це я так хихотів, коли у мене офіційно задекларована депресія? Чи, може, це мені вже ввижається? Якось усе це підозріло виглядає…

— Ги-ги, Нінка, який ти милий в гніві! А ти знаєш, хто такий Святий Філістер?

— Як ти мене назвав, вражий пасин-гик-ку? — в очах у нього вже починав куритися сивий дим вакханалій.

— Та, ти якраз тут ні до чого. Св. Філістер — поборник порядку. Він… ну, всяко боровся з мистецтвом, а потім прийняв мученицьку смерть від естетичного шоку. Як тільки його коненізували, тобто… канонізували, Св. Філістер став покровителем виробників продукції для масужитку, поп-зірок та творців жіно-охо-хо-чих романів.

В мене самого язицюра вже почав заплітковуватись, а Нінка, на мій безмежний подив, стомлено поклав буйну голівоньку на подушку та видав кілька порцій інтелігентного хропіння. Я вальяжно відкинувся на м’яку канапу і, глянувши на Ешлі, що гостинно підливала винця до моєї чарки, подумав, що от нарешті і час є і можливість поприставати до жінки… Лишень би так не хотілося спати… Я позіхнув…

— А що ж сталося потім? — із хворобливою цікавістю запитав Нінка, під час ранкового спілкуванні в Редакційній курилці у вбиральні. Я роздратовано втопив бичка у бляшанці.

— Я почім знаю? А були ж такі плани…

Ми замовкли на якусь хвильку, обмірковуючи вчорашній конфуз. Спершу відключився Нінка, витривалий до жорстких випробувань пиятикою. А потім і я, не менш звитяжний і хоробрий борець з халявною випивкою, чомусь закимарив. Та так, що прокинулися ми обидва тільки зранку, та ще й з головами, в яких гуділо, мов в улюбленому барабані шамана-пустельника. Ешлі вже завіялась по справах підприємства, лишивши нам цидулку, в якій у звичних для Ешлі термінах розкривалася складна і розгалужена концепція її обурення нашою поведінкою та координати кави, яку дозволено було приготувати якраз перед тим, як прискореними темпами вимітатися з оселі. Гріф Реморс зустрів наші вимнуті і несвіжі фізіономії розуміючий поглядом, який на цей раз здався мені чомусь безпідставним.

— Я підозрюю… — вихопилося у мене.

— Підозріло… — одночасно зі мною мовив Нінка.

Ми перезирнулися з дружньою іронією, я кивнув, надаючи Нінкомпупу слово.

— Так от, мені здається, що об’єктом цього громадського заходу був ти, — Нінка нахабно тицьнув пальцем в мою дорогоцінну персону.

— Мені, звісно, дуже приємно, і все таке подібне у межах тієї ж концепції.

— Ой, нарцис! Хочеш, я тобі наб’ю морду, і тоді тобі буде дуже неприємно, і все таке подібне у межах тієї концепції?

— Еге ж, ти в нас просто невідпорний. А втім, Нінка, продовжуй будь-ласка.

— Ну… Я… Словом, менше треба було цікавитися особистими справами Ешлі. Можливо — зваж, я не стверджую — можливо, вона вирішила, що їй необхідно дізнатися, що ж саме ти знаєш, і чого тебе так цікавить її особа.

Тут мене кинуло в холодний піт.

— Чи це означає, що вона напоїла нас якось речовиною, ми поснули і…

— Ага. Спеціалісту нічого не вартує розпитати тебе про всі цікавинки сезону, поки ти мирно хропеш.

— Це ти — хропеш. Я — тривожно сплю.

— Ну звісно, ваша досконалість. От чого тільки ти так сполотнів, друже? Тобі, схоже, є що приховувати від нашої чудесної Ешлі?

— Ображаєш! Звичайно є. Я ж такий весь загадковий, — похмуро мовив я.

— Ну, гаразд. У цій Редакції, куди не плюнь, сновигають якісь загадкові невротичні істоти зі своїми страшними таємницями. Ідемо до парламентських кулуарів? Чи так і будемо тут сидіти, аби колеги подумали, що терористи захопили вбиральню?

— І вимагають виплатити зарплату?

— Зарпла-ату? — протягнув Нінка, підозріло всміхаючись, — А думка сама по собі нічого… може б і про відпустку нарешті домовились, оплачувані лікарняні…

Довелося мені силоміць випхати його з курильного кутка вбиральні, поки мій гіперактивний колега не організував там штаб-квартиру профспілки. Ми швиденько рушили з Редакції, внаслідок чого заледве не збили з ніг Головного Редактора, що прямо посеред коридору сварився зі Скрайбом через використання у якійсь статті визначення “скандальна баба”. Пан Оліфаг завзято доводив, що слід вживати кращий відповідник, а саме “темпераментна, схильна до безпідставних провокацій леді”. Мовляв, слово “скандал” не личить порядному виданню, а термін “баба” взагалі призначене виключно для внутрішнього використання.

Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно — якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.

Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться — вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!

— Ну, Нінка, а далі куди? — перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.

— Вниз! — мовив він, весело міряючи мене поглядом, — Що, страшно?

— Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?

Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.

— Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.

— Хм. Знаючи тебе…

І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату — та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…

— Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?

— Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.

— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.

— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?

— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?

— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…

— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.

І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.

— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.

— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.

— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.

— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?

— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.

— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?

— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсім писати нема про що.

— Е-е, може он-той, в брилі, схожий на бульдога?

— Цей, чи що? А, керівник віртуально-демократичної партії… Ну чого ж, можна спробувати.

— Ваше ім’я, шановний, можна дізнатися? — ввічливо поцікавився я, коли ми затягли “голоса” до кабінету. Той, на мій подив, навіть і не пручався. Лише кліпав очима та бурмотів уривки з особливо популярних нормативних актів.

— Тцуцик його звати, — похмуро повідомив Нінкомпуп, — Клоран бей Тцуцик. Не бачиш, Бруксе, він же у альтернативному стані свідомості. Це, знаєш, щоби брати участь у Громадському Дискурсі, слід увійти у транс, аби власні інтереси, таланти та інші примочки не заважали неупередженому законотворенню. Але щоб аж так? Мнм, цікаво…

— Да-да, Тцуцик! — радо відгукнувся “голос”, ідентифікувавши знайоме буквосполучення.

— Ну а як же ми його інтерв’юватимемо, Нінка?

Нінка сів на стільця і приречено зітхнув.

— Боюсь, що методом вільних асоціацій.

— Це ж як?

— Побачиш. Пан Тцуцик, розкажіть, який закон сьогодні обговорювався на богослужінні?

— Так-так, я за.

— А називався він як?

— На сучасному етапі ми вважаємо такі заходи доцільними і перспективними.

Ми перезирнулися. Щось не густо.

— Дай я спробую, — всміхнувся я кутиком вуст до Нінки.

— Валяй.

— Е-гм, — я повернувся до Тцуцика, — Ходять чутки, що Храм Спільного Бога — це інституція, що прагне найефективнішого облаштування суспільної взаємодії та захисту правопорядку. Однак це твердження здається безпідставним наклепом у світлі останніх події, які доводять несумісність особистих інтересів з ідеалами лібералізму.

Тцуцик припинив бурмотіти, піднявши на мене схарапуджений погляд.

— Сесія обговорила проект Закону про внесення змін до Основної Мантри за результатами вседрободанського референдуму за народною ініціативою. — раптом мовив він чітко, мов на прийомі в отоларинголога, — Було ухвалено відповідну постанову, відповідно до якої проект, поданий Старшим Жерцем, схвалюється попередньо і одностайно.

— Що?

— На пропозицію з залу до порядку денного було внесено, як невідкладний, законопроект змін i доповнень до чинного закону "Про застосування касових апаратiв i товарно-касових книг при розрахунках iз споживачами у сферi макроекономічного хабарництва".