— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.

Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.

— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.

Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.

— Н-ну?

— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.

Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.

— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?

— Н…не-некрологи.

— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це?

— Як це сприймати, га? Бруксе?! А оце?

— Чекаю пояснень.

— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?

Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.

— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?

— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.

— З двох, е?

Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?

— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.

— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?

— Е-е, він говорив…

— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?

Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.

— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?

Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.

— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.

— Але, е-е…

— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.

Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!

Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.

— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.

— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.

— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…

Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.

— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…

Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.

— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.

Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.

— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?

Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.

— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.

Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.

— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.

— У, страмна халепа! — похвалив я.

Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…

В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію:

підхопили народні маси.

І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.

Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.

— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!

Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.

— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.

— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.

Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.

— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.

— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.

— Але ми, хлопці, сила!

— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!

Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…

Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”

— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.

Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.

— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.

— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!

— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.

— Ах ти ()!

— Ну () чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.

Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.

— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…

І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.

— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…

— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.

Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.

— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!

— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.

Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і не скажу, що в цьому була моя безпосередня провина. Тривога, причин якої я ще не міг осягнути, мов підступний тарган, раз і надовго поселилася в моєму серці, вимагаючи якоїсь діяльності чи хоча б марних потуг до втілення добрих намірів.

Тому, оскільки день був вихідний, я вирушив на пошуки Парабелли, прагнучи вичистити авгієві стайні власної совісті. Вулиця Липневої Розпусти викликала у мене теплі спогади, і я пройшовся нею кілька раз, складаючи монолог каяття смертника, аби не з’являтись перед ясні очі Парабелли непідготовленим. Насправді, я сподівався, що моє розкаяння її не розчулить, і я, переклавши провину на її тендітні плечі, буду залишений у блаженному спокої. Та, як виявилося, у цій риторичній вправі не було потреби. Моя де-юре кохана поставилася до моєї зніченої особи з дивовижною прихильністю, запропонувавши здійснити ритуальну вигулянку центральними вулицями, як-от у старі добрі часи. Я приречено зітхнув і запропонував дівчині руку.

Та вже через півгодини я відчув, що резерви мого розкаяння повністю вичерпалися. Парабеллу все тягнуло в якісь заклади громадського харчування, а мої позичені фінанси не мали нічого гумового в своїй природі, і розтягуватись ніяк не хотіли. Парабелла заробляла за контрактом куди як більше за мене, та ритуал є ритуал — платити мусить чоловік. На щастя, гендерні студії сучасності підняли питання про дискримінацію чоловіків і обмеження їхніх функцій в суспільстві до інструментальних. Та нескоро ще настануть часи звільнення від шовінізму! А поки що ми сиділи у ресторації “Вечірній кілер”, і я підраховував збитки, яких зазнає мій багатостраждальний бюджет. Парабелла споживала делікатес “Лебедина пісня під гострим соусом” та якийсь неймовірний коктейль “Соль Єрі” вартістю під п’ятдесят ютилів, а я насолоджувався холодною отрутою гримучої змії всього за дві безумовні одиниці.

Я страждав, проклинаючи тяжкі й безпідставні випробування долі, аж тут увагу мою привернула сценка за одним із столиків у темному кутку біля акваріума. Мені здалося, що бачу я, нікого іншого, як Ешлі — мою принципово депресивну колегу. Вона — якщо це, звичайно, була вона, оскільки досить-таки дивною була її поведінка і компанія — спілкувалася за філіжанкою кави з екзотичним типом у яскравому вбранні. Ешлі збуджено перехилилася через столик і щось натхненно шепотіла підозрілому суб’єкту, а він, наче роздратований її повідомленням, вряди-годи вставляв скептичне зауваження. Та-ак, цікаво.

— …це була гвинтівка ЇЖ-45 з оптичним прицілом! Бруксе, я до тебе звертаюся!

— Серйозно? Ага. Угу. А-а, Парабелло, ти часом не знаєш, що ото за суб’єкт?

Парабелла швидко зиркнула у вказаному мною напрямку. І подивилася на мене очима жертви державної зради.

— Та… це із посольства Забодянщини, — повідомила вона із, здалося мені, підкресленою байдужістю, — А що?

Я шкірою відчув як навколо, потріскуючи електрикою, скупчилася грозова хмара зловісної змови. А я — покликаний вітчизною виконати героїчну роль громовідвідника. Мені вже просто ввижалася медаль на оксамитовій подушечці з якимось трагікомічним надписом.

— Так, споживча допитливість. Хіба забодянці не відкликали свою дипломатичну місію? Я ж якраз хотів підкупити дещо в їхній роздрібній амбасаді — за літніми знижками, та думав — все, караван вирушив нафік. Хіба в них не закінчилася дипломатична віза на гуртово-роздрібну торгівлю зброєю та наркотиками?

— Повинна би, — полегшено зітхнула Парабелла, підхоплюючи мою версію, — та, вочевидь, дехто ще залишився, аби впорядкувати справи до наступного сезону. Хм, а щодо твого невтримного потягу купувати всяку заморську гидоту, можу порадити — наступного тижня приїздить аташе Курвеністану… — підступно всміхаючись, повідала вона.

— Хе, у нас і вітчизняних повій вистачає. І нічим незгірш за імпортних… — я глянув на гнівну гримасу супутниці і припинив свій порівняльний аналіз через його тотальне неприйняття масами.

А поки ми ділили тіла невпольованих курвеністанських повій, Ешлі із забодянським дипломатом полишили нашу ресторацію заради якихось інших втіх. Ешлі знов, як годиться, напнула вираз великомучениці за посадою та природним покликанням. Які-такі справи залишився впорядковувати цей яскравий екземпляр забодянської дипломатії і до чого тут Ешлі?

Аби не моя осоружна заангажованість того вечора, боюсь, Ешлі стала би об’єктом аматорського переслідування, а разом з нею, можливо, і її дратівливий дипломат. Азарт мимохіть заволодів моєю ницою душею, вимагаючи свободи дій — а тут красуня-супутниця, яка, здається тішить себе підступними задумами за участю моєї особи. Зрештою, Парабелла була спеціалістом зі стратегічного планування, і завершальна стадія цієї кампанії таки привела мене до її аскетичних покоїв.

Хе, годувати треба чоловіка, як такого. А не об’їдати, залишаючи на його долю дієтичний пайок. Повечерявши, та іще й опісля певних виснажливих фізичних вправ, я, як рідненький, відійшов би у світ ситих задоволених сновидінь — протистояти цьому має так само багато сенсу, як спиняти гірський обвал докорами і погрозами. А тут, варто лише було Парабеллі вирушити у далеке плавання водними просторами банної кімнати, як я уже підхопився, роззираючись у пошуках матеріальних доказів.

Хижо скрадаючись, мов п’яний попід тином, я обійшов кімнату, заглядаючи по нишпорках — шухлядах, тумбочках і поличках. Я ж тут колись навіть жив — о незбагненні вивихи долі! — так що тепер міг навпомацки знайти деякі корисні о темній порі дрібнички: серветочки, засоби захисту, пігулки від похмілля, вогнепальну зброю масового ураження. А от що ще? Правда, задачу мою технічно ускладнювало те, що я не знав, якого хрона шукаю. Так, куди нормальна жінка покладе оте-яке-не-треба-щоб-сторонні-бачили? Не знаю, за якою вже логікою відбувається цей складний розумовий процес, та такі штуки часто опиняються чомусь у шухляді з білизною. Ну, наче злодій, побачивши, щу лежить у шухляді, огорнутий шанобливим захопленням і містичним жахом, залишить у спокої незрозумілі його обмеженому інтелекту досягнення цивілізації.

Та в даному випадку чорною справою зайнявся я, широко відома світові наволоч, так що мою підступну діяльність ніщо не спинило — дуже швидко я намацав плаского шкіряного гаманця. Виявилося, чоловічий. Ага, Парабелла когось ще й обібрала в процесі? Стоп, але ж це… Цей гаманець був мені знайомий. Щось мені підказувало, що я знав його власника. Ну хоча б вибите на шкірі “власність Дюда Спука, есквайра”. Той іще був есквайр.

— Брукс, якого дідька ти шукаєш в моїй шухляді? — раптом грізно пролунало за спиною. Тю, вляпався, як немовля в підгузники.

— Це не те, що ти думаєш! Я все поясню!

Та вже було пізно. Намагаючись швидко закидати знахідку вмістом шухляди, я красувався тепер із вишуканим предметом жіночої галантереї в руках. Ще якась деталь туалету впала мені на коліна. Так що картина постала сюрреалістична: нічогенький такий мужик із волохатими, навіть, перепрошую, ногами, прикладає до відповідних місць ніжне жіноче причандалля.

В Парабелли, як годиться, очі на лоба полізли. Вона вхопилася за одвірок лазнички, мало не непритомніючи. Ну звісно, це ж така неочікувана радість: у хаті збоченець! Скільки вже ми були знайомі, і лише тепер з’ясовуються пікантні подробиці.

— Вибач, — ніяковіючи від її невгамовного захоплення, промимрив я, — я все поскладаю…

— І давно це в тебе? — поцікавилася вона співчутливо.

— Що — давно? — увійшовши у роль, мовив я — Що в цьому такого поганого? Я — естет. У світі так багато краси! І справжній митець зуміє побачити красу навіть у найбанальнішому. От в тобі, Парабелло, є щось таке…

— Ах ти ж, паскуда! Ану геть з очей моїх! — вискнула вона, справедливо обурюючись.

— Як важко бути митцем у цьому жорстокому світі, — сумно вирік я, збираючи манатки.

Деякі речі, признатись, досить складно було знайти. Ось, ну, що робить мій шкарпеток на торшері — зовсім уже філософська загадка. Пристрасті їй заманулося, ти ж бач! А сорочку, пошматовану, мов капусту на мені шинкували, хто буде зашивати? От завжди так. Та, зрештою, я якось зібрався і рушив геть.

— Зачекай, ти, естет, — гукнула Парабелла. Вона простягала мені, посміхаючись, якийсь пакуночок, — Оце тобі, на пам’ять. Розважайся.

Бомба чи що, за все хороше? Я швиденько вискочив надвір і зазирнув досередини. Там… Там був екземпляр парабеллиної шовкової білизни. Якийсь клаптик на тоненьких мотузочках. Я швидко притулився до стіни, аби не впасти додолу у конвульсіях невпинного реготу.

Додому я йшов досить повільно, аби мій логічний аналіз встигав за різкими рухами збудженого тіла. А поміркувати було про що. Як пов’язані Ешлі, забодянський дипломат і Парабелла? Знахідка моя, заради якої мені довелося пожертвувати репутацією цілком пересічної, без психічних відхилень особи, була все ж вартою того. Дюд Спук… Він був моїм товаришем колись, ще у часи існування нашого конспіративного студентського гуртка “Злобна булочка”. Він, як і всі ми, був прихильником практичних жартів і темного портеру, та правда, був трохи дивакуватим, і ми страмним ділом подумали, що викриттям гуртка ми завдячуємо саме йому. Тому вберегти приязні стосунки з ним не вдалося. А тут з’ясовується, що бідаку Спука було нещодавно підступно вбито за благородну справу дворушництва. Архи, значить, і забодянське посольство.

Те, що його гаманець знаходився в особистих речах Парабелли, давало ґрунт певним підозрам. Трофей? Це цілком було у її стилі — безліч разів я знаходив у хаті деталі чоловічого одягу та взуття. Я спочатку не міг збагнути, що за чортівня, і велемовно переконував Парабеллу не зраджувати мені з такою кількістю незнайомих людей. Це, пам’ятаю, здавалося їй надзвичайно кумедним — хихотіла, як п’яна випускниця. Потім я лише радів, що вона хоч голови на кілки у дворі не настромлює і не колекціонує заспиртовані органи героїчно загиблих жертв.

Що, виходить, це вона, моя ніжна подруга, стала виконавицею брутального вбивства? І хто ж міг замовити послуги такого кваліфікованоого соціального працівника?

От на цій стадії інтелектуальних вправ моя прогулянка закінчилася біля дверей власного помешкання, тому відповіді на це питання як так і не встиг народити. Тим більше, що увійшовши до кімнати, я дещо здивувався. Настільки, що вкляк у дверях, скам’янівши, як античний герой, котрому показали алегорію тещі — страшну подобу, прикрашену зачіскою із земноводних.

Такого я навіть у щасливі часи п’яних дебошів, навіть за непересічного натхнення до шляхетної руйнації не міг би натворити — визнаю без зайвої скромності. Вигляд у моєї хати був такий, наче тут було безуспішно ув’язнено самого Мортіддо — духа-покровителя маніяків, психопатів та золотої молоді. Я роззирнувся, шепочучи багатоповерхову мантру.

Подумалося, що я і сам міг би потрапити під гарячу тумбочку чи швидколетний стіл, який пробив мені в стіні вентиляційний отвір метр на метр. Від цієї думки стало якось прикро і незатишно. Ніякі запори на дверях, схоже, не викликали в злочинців розгубленості чи фрустрації. Тільки навіщо б це їм здалося? Красти тут просто нічого, та і хто… Тут раптом пролунав дзвінок. Нормальний же наче звук, та тут зі мною стався класичний істеричний напад — я рибкою пірнув за хаотичні барикади, створені з деталей мого інтер’єру, і визирнув звідти, тихо, та невтримно гигочучи. Двері, що ледве трималися на одній з завіс, прочинилися, і до кімнати прослизнув пан Фобіус.

— Бгу-укс! — покликав він, — я жнаю, шо ти тут!

Після такого вступу самовладання мені зрадило остаточно, і я вистрибнув з уламків буфету, мов суїцідальний вояка з траншеї.

— Якого хрона, Фобіусе?! Це ж ваші срані гобліни вчинили цей страмний звіздець?!

— Ну, шпокійно, хльопшику. Жвіждець — то є фільософська катеґогія, а це — всього-то нашлідок твоєї негаціональної повидінки. Ти не пгийшов, як тебе запгошували…

— Я потрапив у бійку в богемному кварталі, поки шукав вашу смердючу конспіративну шнабс-квартиру! — я продемонстрував йому каліцтва, які спричинила мені Парабелла. Швидко так продемонстрував, аби у Фобіуса не виникла підозра, що митці, які мене гей-би брутально відлупцювали, мали до мене якісь ніжні почуття.

— Шальона махльойка! Шо ш ти не шказав?

— А кому було казати? Зорям в небі чи бомжикам в канаві? В мене ж ще й робота!

— І отже?

— Я втираюся в довір’я колег, поки що. І це важко все таки… як на печінку. Та, зрештою, Фобіусе, чого ви хочете досягти, діючи такими методами? За таких умов співпрацювати, шпигувати та викривати змови я категорично відмовляюся. Мені потрібен комфорт і затишок, і ще, бажано, цілі стіни.

— Ґагазд. Хлопці, а ходіть-но сюдою!

До кімнати увірвалися оті самі срані гобліни (3 шт), про яких йшлося. Вони гордо оглянули поле битви з моїми бідолашними меблями, що полягли без спротиву і злого слова, та неввічливо витрищілися на їхнього скорботного власника.

— Ну, легіні, гожбегіться тут, — наказав Фобіус, — а ми з Бгуксом поки троха пегемовимося надворі. Ну, йдемо?

— Угу, — я флегматично кивнув, відштовхуючи гобліна з дороги.

Ми вийшли з помешкання, залишивши ображених у найкращих почуттях амбалів голосити над руїнами колишньої величі. Був ніжний літній вечір; над містом неслися п’яні співи а-капела, відголоски кривавих дебатів бомжів, що не поділили територію та вишукана інтелектуальна музика з найближчого пивбару.

— Агхи, — промовив мій візаві, підозріло роззирнувшись, — жанепокоєні шітуацією. Шурналісти — то є прошто кольосальна холєра. Їхні пуб’їкації госхитують підвалини Шиштеми. Ось, — він витяг з кишені якусь папірчину, — тут всюди одні пговокації: обсигають же, наволочі, як громадський дишкурс, так і шамого Шпільного Бога. Онде штатейка, хе-хе, “Продаж парламентарів за демпінговими цінами: кому це вигідно?” чи “На ринку знов з’явився інвестор-маніяк” чи “Несплата державної заборгованості за гашиш може призвести до припинення поставок”. Вони надто багато жнають! Якшо відкгити надто багато пгавди пго діяльнішть Шиштеми, вона може упашти і погрібти нас ушіх, гозумієш?

— Угу, — погодився я про всяк випадок. З аргументами тепер, падла, підкочує, із закликами до здорового глузду та громадянської свідомості! І звідки б у мене взялися такі предмети розкоші? Шкурні інтереси — от непохитна основа шантажу, усе решта — непереконливі баєчкъ.

Ми продовжували обговорювати злочинні засади діяльності вітчизняної журналістики, прогулюючись швидким кроком вздовж вулиці Мурки Мочилової, в кінці якої і розташовувалося моє розтрощене помешкання. Наше швидке і ритмічне пересування вгору-вниз вулицею сильно псувало нерви спеціалістам з управління фінансами, що, озброєні хто-чим, чигали у проємах під’їздів і темних закутках на потенційних клієнтів, та двом-трьом повіям, що спрагло поглядали на мерехтливі вогні вищезазначеного пивбару. Звідти нісся аромат кислого пива, соковитої тараньки та задушевних розмов. Я і сам, шкодуючи, поглядав у ту сторону, та клятий Фобіус все торочив про свої проблеми.

— … тому, Бгуксе, тобі слід працювати нагівні з ними і якось діжнатися, жвідки вони діштають інфогмацію.

— Ага, — для різноманітності мовив я.

Зрештою ми повернулися до хати, де мученики начальницького свавілля намагалися полагодити моє домашнє начиння, яке перетворилося на захопливий конструктор. Результат був більш ніж незадовільним: меблі, які ще якось трималися купи, підняли і поставили попід стіночкою, а які вже стали однорідною масою, було акуратно складено у авангардну інсталяцію посеред кімнати; речі, які повипадали з всяких шухляд, були репресовані у куток. Дірку в стіні було нашвидкоруч забито шматками тих же меблів — он скільки шматків виявилося багато, а меблів, здавалось же, було геть трошки. Фобіус оглянув результати упорядницької діяльності і щиро похвалив амбалів за добре виконану складну розумову роботу.

— Ну, на добганіч, колего! — проголосив зрештою Фобіус, — шподіваюся на подальшу вжаємовигідну шпівпгацю.