Ворошиловград

Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було. Раптом телефон її запищав.

– Так, – відповіла Ольга. – А, так, – голос її враз набув якоїсь відстороненості. – Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. – Ну ось, – сказала, ховаючи слухавку. – Сам із ними й поговориш.

– З ким?

– З кукурудзяниками.

– Як вони мене знайшли?

– Германе, тут узагалі мало людей живе. Так що знайти когось зовсім не складно. Вони просили почекати їх коло фонтана. Все, щасливо.

Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях парку культури та відпочинку.

* * *

Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було. Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і трублячи клаксоном у блакитне піднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упізнаю, подумав я.

Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто проти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Вчора його не було. Посміхнувся до мене всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.

– Германе Сергійовичу?

– Доброго дня! – відповів я, втім, також не встаючи з бортика.

– Давно чекаєте? – голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.

– Не дуже! – відповів я.

– Прошу вибачення, – чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. – Ми ледве сюди заїхали.

– Та нічого, – відповів я, всідаючись зручніше.

– А я дивлюсь, ви чи не ви! – засміявся голомозий, заиорзався і, не втримавшись на слизькій шкірі, раптом з'їхав униз, під сидіння.

Я кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку. Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.

– Ніколай Ніколаіч, – назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитку, – для вас просто Ніколаіч.

Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».

– Вам куди? – запитав Ніколаіч.

– Не знаю, – відповів я, – мабуть, додому.

– Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.

Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманні роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий Макаров, із якимись насічками на руків'ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов'язково має призвести до чиєїсь смерті.

– Двері, – незадоволено сказав Коля.

– Що? – не зрозумів я.

– Двері зачини.

Я зачинив за собою двері, й джип рвонув у кущі. Коля їхав напролом, мов ішов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будівництвом і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну музику, якихось раммштайнів чи щось таке.

– Ховаєтесь від когось? – запитав я Ніколаіча.

– Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.

Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.

– Коля! – крикнув водієві, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергійовичу, – почав Ніколаіч.

– Можна просто Герман, – перебив я його.

– Так-так, звичайно, – погодився Ніколаіч. – Я хотів із вами поговорити.

– Давайте поговоримо.

– Давайте.

– Я не проти.

– Прекрасно. Коля! – крикнув Ніколаіч. Ми саме виїхали на міст. Посеред мосту Коля раптом зупинився і вимкнув двигун. Запала тиша.

– Ну, як вам тут у нас? – запитав Ніколаіч, так ніби ми й не стояли посеред дороги.

– Нормально, – відповів я невпевнено. – Скучив за рідними місцями. Ми що, далі не поїдемо? – визирнув у вікно.

– Ні-ні, – заспокоїв Ніколаіч, – ми вас відвеземо, куди вам треба. Ви взагалі надовго приїхали?

– Не знаю, – відповів я, починаючи нервувати. – Видно буде. Брат поїхав, знаєте…

– Знаю, – вставив Ніколаіч. – Ми з Юрієм Сергійовичем, з Юрою, – подивився він на мене, – були в партнерських стосунках.

– Це добре, – сказав я невпевнено.

– Це прекрасно, – погодився Ніколаіч. – Що може бути краще за партнерські стосунки?

– Не знаю, – чесно признався я.

– Не знаєте?

– Не знаю.

– І я не знаю, – раптом зізнався Ніколаіч. Позаду нас зупинився молоковоз. Водій засигналив. За молоковозом, я помітив, під'їжджала ще якась вантажівка. – Коля! – знову крикнув Ніколаіч.

Коля вистрибнув із машини й ліниво пішов у бік молоковоза. Підійшов, піднявся на підніжку, просунув до водія у відчинене вікно свою велику голову, щось сказав. Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.

– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Ніколаіч, – ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?

– Це було б прекрасно, – погодився я.

– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?

– Розумію.

– Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…

– Чому?

– Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.

– Ну, ось він повернеться – утрясете.

– А коли він повернеться? – прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.

– Не знаю. Сподіваюся, скоро.

– А якщо не повернеться?

– Ну як це не повернеться?

– Ну, так. Якщо так складеться.

– Не говоріть дурниць, Ніколай Ніколаіч, – сказав я. – Це його бізнес, і він обов'язково повернеться. Я нічого продавати не збираюсь.

За нами вишикувалась колона машин. Ті, хто їхав назустріч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, і машини швидко від'їжджали.

– Не нервуйте, – примирливо сказав Ніколаіч. – Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів – все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом. Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?

– Обов'язково.

– Обіцяєте?

– Клянусь, – відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.

– Ну і домовились, – задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. – Коля! – крикнув він.

Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона. Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.

– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Ніколаіч. – Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.

– Послухайте, – ніби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?

– А хіба у вас є вибір? – здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.

Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.

– Що таке, Германе? – на всяк випадок перепитав Травмований.

– Вони тебе били? – додав Коча.

– Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили. Підвезли мене.

– Нові друзі? – похмуро запитав Травмований.

– Ага, – сказав я, – друзі. Хочуть купити цю заправку.

– Ми знаємо, Германе, – сказав на це Травмований.

– Знаєте? – перепитав я його. – Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?

– Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.

– Про що я мав вас питати?

– Ні про що, – незадоволено відповів Травмований.

– Я так і подумав.

– Ну і що ти подумав? – запитав Травмований після паузи.

– Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт – нормальна ціна.

– Нормальна ціна, кажеш? – Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. – Нормальна ціна?

– По-моєму, нормальна.

– Угу, – Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косяків, потім не розгребеш. Найпростіше – це продати все на хуй, правильно?

– Може, й так, – погодився я.

– Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пішов у гараж.

Я впав на крісло коло Кочі. Той ховав очі за скельцями і дивився кудись угору, на важкі хмари, що раптом насунулись і тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, ніби перевантажені баржі, що пропливали над мілиною.

– Тримай, – я віддав Кочі вітаміни. Той оглянув пляшечку, подивися на неї проти сонця.

– Що це? – спитав недовірливо.

– Вітаміни.

– Від безсоння?

– Від безсоння.

– А чиї вони?

– Голландські, – сказав я. – Бачиш ці ієрогліфи? Це голландські. Вони туди грибів додають. Білих. Так що спати будеш як убитий.

– Дякую, Гєр, – сказав Коча. – Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку – і хуй із нею. Не кінець світу.

– Думаєш?

– Я тобі кажу.

З відкритих воріт гаража вилетів шкіряний м'яч, важко ударився об нагрітий асфальт і покотився майданчиком. За ним із чорної гаражної пройми вийшов Травмований. На нас навіть не дивився. Підійшов до м'яча, легко, як на свою вагу, підчепив його лакованим носаком, підкинув у повітря, так само легко піймав лівою, знову підкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вміло прибирав живіт, аби не заважати польоту, іноді піддівав м'яч плечем, іноді головою. Ми з Кочею завмерли і мовчки спостерігали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсім не втратив форми, він навіть не спітнів, так – злегка запалені очі, дещо різке дихання. І цей живіт, яким він крутив навсібіч, аби не заважав.

Від траси під'їхали три фури. Водії вискочили, привітались із Кочею і теж стали спостерігати за Травмованим.

– Шура! – зрештою не витримав один із них. – Дай пас!

Травмований кинув поглядом у його бік і раптом легко відпасував. Водій наступив на м'яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усієї сили назад Травмованому. Шура прийняв і, обробивши, затиснув м'яч між ногами. Водії не витримали і з лементом кинулись на Травмованого. Почалось місиво. Травмований викручувався з водійських обіймів, не втрачаючи м'яча, возив суперників навколо себе, примушував їх падати і робити один одному підніжки. Водії нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нічого зробити не могли, страшно злостились і давали один одному запотиличники. Все ж поступово Травмований став задихатись і відступати в глиб асфальтового майданчика, отримав пару разів по ногах і тепер дещо накульгував. Водії відчули кров і кидались на нього ще азартніше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе під животом одного з водіїв, той увігнався головою в іншого, і вони посипались на асфальт. Третій кинувся їх підіймати. Шура перевів подих і подивився в наш бік.

– Германе, – крикнув. – Давай заходь! А то три на одного виходить!

Я відразу ж кинувся вперед. Травмований відпасував на мене, я підхопив м'яч і погнав майданчиком. Водії побігли за мною. Зробивши пару кіл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились і, вперши руки в коліна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покійники, і нагадуючи здалеку трамвайні компостери. Я зупинився і запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бік водіїв, мовляв, дай і їм трішки пограти. Я буцнув у бік найдовшого з них, того, що стояв ближче. Він радісно кинувся до м'яча, розвернувся і з усієї сили зафігачив по шкіряній кулі. М'яч запулив у небо, розсікаючи повітря і задіваючи хмари, й зник у густій траві, що росла за майданчиком. Між водіями прокотилося розчарування. Але, порадившись між собою, вони побрели в зарості. Ми з Травмованим пішли за ними. Навіть Коча підвівся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил і тепло, ніби африканські мисливці, що виганяють із трави левів. М'яч лежав десь у гущавині, чути було його сторожке гарчання і ледь вловиме биття його шкіряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледіти його, час від часу перегукувались і дивилися в небо, де сунули все нові й нові хмари.

Мені це враз щось нагадало – ці чоловіки, котрі сторожко бредуть до пояса в траві, розгортаючи руками високі стебла, пильно вдивляючись у сплетіння пагонів, прислухаючись до голосів, які лунають із хащів, виганяють із трави наляканих птахів, повільно перетинаючи безкінечне поле. Колись я це бачив. Напружені спини, постаті, що завмирають у сутінках, білі сорочки, що світять із темряви.

Коли це було? 90-й, здається. Так, 90-й. Літо. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останніх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Україна» коло парку, напроти пожежної станції. Якесь, уже вечірнє, святкування перемоги, рекетири і наші гравці, якісь жінки в святкових сукнях, чоловіки в білих сорочках і спортивних костюмах, офіціанти, кооператори, ми, молоді, сидимо за одним столом із бандитами, гарячі хвилі алкоголю прокочуються крізь голову, так мовби ти забігаєш в нічне море, тебе накриває чорною солодко-гіркою хвилею, і вже на берег ти вибігаєш дорослішим. Ящики з горілкою, безкінечний стіл, за яким уміщаються всі, кого ти знаєш, голосна паршива музика, за вікнами сині вологі сутінки, мокрі від дощу дерева, голоси, що зливаються і нагадують про дощ, якісь розмови між чоловіками й жінками, відчуття якогось провалля, яке починається десь поруч, звідки дмуть гарячі нестерпні протяги, що забивають дух і розширюють зіниці, підшкірне відчуття тих невидимих жил, якими перетікає кров цього світу, і раптом, посеред усього цього золотого мерехтіння, вибухає скло, і повітря розсипається мільйоном кришталевих скалок – хтось із ворошиловградських вислідив наше святкування і запустив цеглиною в ресторанне скло, яке відразу ж розсипалось, і синя ніч ввіпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткій мовчанці, загальний рух, злість у голосах, відвага, що пробивалась у кожному, гамірне вистрибування на вулицю через двері й розбите скло, гуркіт черевиків на мокрому асфальті, білі сорочки, котрі стрибають у бузкову ніч і світяться звідти, жіночі постаті коло вікна, які напружено вдивляються в темінь. Рекетири і кооператори, футболісти й шпана з нового району – всі розсипаються темрявою і прочісують пустирі, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бік ріки, не даючи їй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту і радості, ніхто не хоче відставати, кожен пильно вдивляється в чорноту літа, пригинається до землі, намагаючись вгледіти ворога, за рікою горять далекі електричні вогні, так наче в траві ховаються жовто-зелені сонця, які ми хочемо вигнати, аби розігнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, і прогрівається нашим диханням, ніби двигунами внутрішнього згорання.

4

Тієї ночі він спав глибоко й спокійно, наче хтось переганяв крізь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцію, і він переглядав їх усі, мов начальник станції, від чого вигляд у нього був зосереджений та відповідальний. Спав він на вулиці, на своїй улюбленій катапульті, де вчора, проти ночі, випив принесені мною вітаміни. Я притягнув йому з вагончика стару шинель, накрив його, але вночі все одно пару разів прокидався й приходив перевірити, чи все з ним гаразд. Біля ніг його спали вуличні пси, що забрели з траси. Вітер переганяв нічним майданчиком паперові пакети. На плече йому сідали птахи, а до відкритих долонь заповзали мурахи, злизуючи зі шкіри червоні вітамінні плями. Вночі в північному напрямку відійшли останні хмари, небом висипали сузір'я, і погода знову нагадала про початок червня. Червень у цих місцях минав швидко й насичено – стебла повнились гіркуватим соком, і листя шерхло, мов шкіра на морозі. Щодня ставало все більше пилу й піску, які потрапляли до черевиків та складок одягу, скрипіли на зубах та висипалися з волосся. У червні повітря прогрівалось, ніби військові намети, і починалася тепла пора малорухливих чоловіків на вулицях та галасливих дітей у водоймах. Вже на ранок стало зрозуміло, що готуватись слід до спекотного літа, яке триватиме безкінечно й випалить усе, що трапиться під руку, включно зі шкірою та волоссям. І навіть літні дощі нікого не врятують.

Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинстві, коли доводилося вставати разом із батьками, котрі поспішали на роботу і примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псів чорним хлібом, задумливо оглядав долину, врешті пішов будити мене. Сівши на сусідню канапу, довго оповідав якісь рвані випадкові історії про свою колишню дружину, діставав фотокартки, знайшов десь під канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, совав його мені. Я ліниво відбивався, намагаючись знову заснути, але після дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, підвівся і, обгорнувшись колючою лікарняною ковдрою, став слухати. Коча розповідав про любов, про те, як зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, про секс на передньому сидінні старої волги. Чому не на задньому? – перепитав я його, – усі ж роблять це на задньому; дружище, – пояснив Коча, – в старих волгах переднє сидіння – суцільне, як і заднє, тому немає жодної різниці, де цим займатись, ясно? Ясно, – відповів я йому, – немає жодної різниці. І Коча вдячно кивав головою: правильно, дружище, ти все вірно січеш, – і з цим пішов варити чифір.

За якийсь час від заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспішив на вихід.

– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.

– Та ладно, Гєр, – відмахнувся він, – з тебе така допомога…

– Ну, яка є.

– Ну давай. – Він чекав у дверях, доки я шукав свій одяг. – Тільки одягни що-небудь. Куди ти в своїх джинсах? У мене там під ліжком є щось старе, пошукай, добре? – І пішов.

* * *

Під канапою у нього були дві валізи, напхані ганчір'ям. Усе це відгонило тютюном та одеколоном. Я збриджено покопався в першій валізі, знайшов чорні військові штани, латані на колінах, але ще цілком товарного вигляду, з сильним одеколонним запахом. Відкрив іншу валізу, витяг бундесверівську куртку, м'яту, проте не рвану. Натягнув її на плечі. Куртка була затісна, Коча, мабуть, тому її і не носив, оскільки був десь однієї зі мною комплекції. Але вибирати особливо не було з чого. Я подивився у вікно. Віддзеркалення подрібнювалось сонцем і щезало в промінні. Можна було розпізнати лише якісь обриси, тінь. Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось. З цими думками й пішов до праці.

* * *

О дев'ятій приїхав Травмований. Критично оглянув мій робочий одяг, гмикнув і пішов до себе у гараж. Я, за великим рахунком, не так допомагав, як заважав. Пару разів розлив бензин, довго розмовляв із якимось далекобійником, котрий гнав до Польщі, постійно зачіпав Кочу, не даючи йому виконувати професійні обов'язки. Врешті, старий не витримав і відправив мене до Травмованого. Той усе зрозумів, дав мені просякнуту бензином ганчірку і наказав відчищати якийсь брухт, обліплений мулом, іржею та масляною фарбою. За півгодини такої роботи я вкінець знудився, все-таки багаторічна відсутність фізичної праці давалася взнаки. Шура, – сказав Травмованому, – давай перекуримо. Тут не курять, – відповів на це Травмований, – це ж бензозаправка. Ладно, – сказав за мить, – піди відпочинь, потім повернешся. Я так і зробив.

* * *

Близько полудня підімкнули телефон. Я набрав Боліка. Голос у нього був глухий і роздратований.

– Германе! – кричав він мені. – Як ти там?

– Нормально, – відповідав я. – Тут курорт. Річка поруч. Щуки ловляться.

– Германе! – намагався докричатись до мене Болік. – Які, на хуй, щуки? Які щуки, Германе? У нас звітно-виборна конференція на тижні, Германе. А ні хуя не готове, брат. І взагалі ти нам потрібен, по бізнесу. Ти коли будеш?

– Ось, Боря! – кричав я йому. – Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.

– Що, Гєра? Що ти сказав?

– Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!

– Як це затримаєшся? Надовго?

– Тиждень максимум. Не більше.

– Германе, – раптом серйозним голосом запитав Болік. – У тебе там все нормально? Може, чимось допомогти треба?

– Та ні, – я говорив легко й переконливо, – розслабся. За тиждень буду.

– Ти ж там не залишишся, правда? – голос Боліка справді віддавав якоюсь чи то стурбованістю, чи то недовірою, чи навіть надією.

– Та ні, ну що ти.

– Германе, я тебе давно знаю.

– Тим більше.

– Ти ж не зробиш цього?

– Не хвилюйся, я ж сказав.

– Германе, просто перш ніж зробити дурницю, подумай, добре?

– Добре.

– Подумай про нас, твоїх друзів.

– Я думаю про вас.

– Перш ніж зробити дурницю.

– Ну, ясно.

– Подумай, добре, Германе?

– Ну аякже.

– Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.

– І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе більше.

– Не пизди, – Болік нарешті поклав слухавку.

– Так-так, – кричав я, слухаючи з того боку короткі гудки, – і я за тобою теж! Дуже-дуже!

* * *

Після цього я кілька разів набирав брата. Той уперто не відповідав. Сонце заливало кімнату, пил стояв, ніби збовтана рибою річкова вода. Я дивився за вікно і відчував, як опускається тепле нутро червня, торкаючись усього живого на цій трасі. Що робити далі? Можна було ще раз спуститись у долину, спробувати знайти друзів і знайомих, яких я не бачив сто років, поговорити з ними, розпитати про справи, про життя. Можна було ще сьогодні виїхати звідси якими-небудь попутками, вибратись подалі від усього цього пекла з тисячею променів і спогадів, котрі забивали легені й сліпили очі. Найпростіше було, звісно, все це продати. А бабки розділити з компаньйонами. Брат, скоріше за все, ображатись не став би. Навіть якби став, що б це змінило? Особливих варіантів він мені не залишив. Можна якийсь час тусувати тут із Кочею, доки тепло і щуки ловляться, робити вигляд, що хочу допомогти, заливати бензин до фур. Але рано чи пізно доведеться мати справу з документами, податками, усім тим мотлохом, якого я сторонився все своє життя. Тепер історія з реєструванням фірми на моє ім'я видавалась дивною й нерозумною, брат мусив це все передбачити, він, на відміну від мене, все завжди прораховував, навіщо йому було підставляти мене, я так і не зрозумів. А головне – чому він тепер зник, нічого не пояснивши, не лишивши жодних розпоряджень: мовляв, роби, що хочеш, хочеш – продай усе, не мороч собі голову, хочеш – віддай бідним, перепиши контору на дитячий притулок, хай самі заправляють бензином увесь цей ковбойський автотранспорт, а хочеш – просто підпали цю будку разом зі свідоцтвом про реєстрацію і їдь додому, де на тебе чекають вірні друзі й цікава робота. Але він жодних розпоряджень не лишив. Просто зник, як турист із готелю, витягнувши мене на просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова і ми поїхали. Брат тоді лишився, не захотів їхати, навіть говорити про це не хотів, від початку сказав, що залишиться, і, здається, так до кінця й не пробачив нам тієї втечі. Відкрито він про це ніколи не говорив, але я завжди відчував відстороненість із його боку, особливо по відношенню до батьків, які здались і покинули цю долину з усім її сонцем, піском та шовковицею. Він залишився, вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією. Нічим не виправдана впертість, котрої я ніколи не розумів, це нас і різнило, він здатен був до останнього чіплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своєму: він сидів в Амстердамі, я застряг на цьому пагорбі, з якого, здавалося, видно було кінець світу, і він мені відверто не подобався.

* * *

Коча зовсім знесилився, сидів на катапульті й ліниво відбивався від водія, якогось свого давнього приятеля, котрий так само ліниво намагався підбити Кочу до подальшої роботи, себто заправити його перед далекою дорогою. Я вийшов надвір і заступив старого на його бойовому посту. Сонце пахло бензином і висіло над нашими головами, мов бензинова груша.

* * *

Робота внесла в моє сум'яття певну розміреність та впорядкованість. Коли тобі є чим зайнятись, ти менше думаєш про коридори майбутнього, якими так чи інакше доведеться пройти. Я допомагав компаньйонам, до вечора крутився під помаранчевим червневим небом, а ввечері Коча дістав консерви, забив пару папірос і одягнув мої навушники. Ми сиділи під яблуневими гілками мовчки й розслаблено, відчуваючи шкірою, як спадає сонце і від ріки поступово підіймається свіжість. Коли зовсім стемніло, Травмований почав збиратись, мився під жовтого кольору пластмасовим рукомийником, поливався парфумами. Одягнув свою піжонську білу сорочку і спустився в долину, до золотої електрики та бузкових тіней у провулках, де на нього чекали його коханки, відкривши вікна в чорну і свіжу ніч.

* * *

Свіже повітря й солодкий драп робили сон глибоким і розміреним, ніби старе річище; шкіра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась, хоча простирадло ще довго зберігало тепло, яке передалось від тіла. Зранку Коча підійняв мене своїми байками, зготував сніданок і вигнав на вулицю чистити зуби. Все це нагадувало якусь дитячу туристичну мандрівку, я зовсім випав із часу, несподівано отримавши відпустку, круїз на бензозаправку, і тепер дещо ошаліло блукаючи поміж скатів, обплетених травою, та іржавого заліза, в якому ховалися польові птахи. Травмований дивився на мене так само недовірливо, проте не надто суворо; наступного вечора, вже в середу, знову дістав м'яча, виніс із гаража дві банки з-під фарби і, поставивши мене в ці імпровізовані ворота, довго відточував удар лівою. Дехто з водіїв мене пізнавав, вітався, питав, як справи, чи надовго я і де мій брат. Я уникав прямих відповідей, говорячи, що все нормально, хоча розумів, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.

* * *

В четвер по обіді з'явилась Ольга. Приїхала на своєму скутері з великим плетеним кошиком на плечі. Кошик бився об кермо і заважав їхати, Ольга легковажно обігнала фуру, зіскочила з траси і, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сиділи на кріслах і відганяли нав'язливих ос, що крутились навколо, заморочені запахом тютюну та одеколону. Ольга зіскочила зі скутера, привіталася з Кочею, кивнула мені головою.

– Ти ще тут? – запитала.

– Так, – відповів я, – вирішив узяти відпустку. За власний рахунок.

– Зрозуміло, – сказала Ольга. – Як там твої друзі?

– Які друзі?

– На джипі.

– А, ці. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.

– Серйозно? – не повірила Ольга.

– Крутили мені музику, пропонували товаришувати.

– Ну і як?

– Музика? Гівно.

– А товаришувати?

– Я думаю, – признався я.

– Ну-ну, – холодно сказала Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пішла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.

У кошику виявився свіжий хліб і молоко в пластиковій пляшці з-під кока-коли. Коча задоволено відламав шматок хліба й схопив його своїми жовтими й міцними, як у старого пса, зубами. Простягнув мені пляшку з молоком. Я відмовився. Скутер виблискував білими боками, швидко нагріваючись під сонячним промінням. У долині було тихо, між дерев снували птахи, ніби намагаючись знайти в повітрі найменш прогріті ділянки.

За якийсь час із гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязі, витираючи шию білосніжною хусткою, пихтів Травмований. В руці тримав якісь папери, які, очевидно, щойно отримав від Ольги, незадоволено розмахував ними і намагався щось їй пояснити. Але та його навіть не слухала.

– Шура, – сказала вона, – ну що ти від мене хочеш?

Травмований зіжмакав папери, засунув їх до кишені куртки і, розмахуючи кулаками, зник у гаражі.

– Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.

– Нічого, – коротко відповіла Ольга. Сіла на скутер, завела його, посиділа так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?