Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

– А чого вам голова завита?

– Бо зуби болять…

І Юра збагнув: останній розбійник, що був під його шаблею, – його рідний батько. Саме батькове лице він позначив шаблею.

Але з двора увійшла вже мати. Вона зашептала старому на вухо:

– Іване, бідолахо… То буде наш Юрко. Пес роздере чужого чоловіка, а коли побачив сього хлопця – скакав йому на груди, цілував його.

І батько підвівся:

– Синку, ти? Ой, видиш, я ледве живий!..

Тоді Юра мовив:

– Слухайте, що буду вам казати. Мені дуже тяжко признати вас няньком, бо ви страшний грішник – пустилися на блудні путі. Моя шабля відтяла одинадцять розбійницьких голів, посягла й за вашою, та лише позначила лице. Долі ще хотілося, аби я вас побачив живим, і відвернула шаблю від вашої голови. Покляніться, няню, перед тою шаблею, що ви лишитеся зовсім розбійницького діла.

І батько поклявся, що більше нікому не заподіє зла.

Тоді син обцілував свого батька й матір і ліг собі спати. А вранці підвівся і пішов дивитися батькове господарство. Коли він побачив, скільки тут худоби і всякого збіжжя, сів на коня і прискакав до старости. А там попросив бубон та й почав серед села скликати народ:

– Так і так, хто бідний чоловік, то най іде до того двора, де стоїть двоповерховий дім, і кожний щось дістане. Лише багаті най не йдуть.

І зійшлося премного народу, бо в ті часи бідних було більше, аніж багачів. Юра роздав злидарям усе, що було накрадене. А потому розібрали дім, котрий був збудований за нечесні гроші, та й пустили все долі водою. Юра сказав людям, щоб наново поставили хату з одними дверима, яку лишив, коли йшов до війська. Дав батькові та матері грошей, аби могли прожити, доки повернеться з війни. І так знову зібрався в дорогу.

Йде, йде – й забрів до темної хащі. А в нього вийшло куриво. Дивиться – щось блиснуло, і рушив на той блиск. Вибрався на поляну, де стояв барак. Він зіскочив з коня вороного, підійшов до барака. Відхиляє двері – а там сорок розбійників рубають у карти. Юра нараз бачив, що пропала його голова. Старший розбійник запитав:

– Що хочеш, вояку?

– Хотів би запалити, та в мене вийшло куриво, – відповідає Юра.

Розбійник повів хлопця у маленьку будку, де було повно сигарет і всякого краму.

– Іди бери, вояку, скільки тобі треба.

Тільки Юра ступив на підлогу, як вона відкрилася. Нараз впав до ями, що була глибокою на дванадцять метрів. Там горіла свічка і хлопець роздивився. Він був у пивниці, що тяглася під усім бараком. На п'ятдесят метрів! А у тій пивниці було повно всякої амуніції, стояли бочки пороху. Але Юра бачить і одного діда.

– Давно ви тут, діду?

– Уже третій день.

– А як сюди потрапили?

– Я – ганчірник, віз у село голки, сірники, а ще зайшов купити сигарет…

Вояк дивиться далі. Бачить, на підлозі якісь залізні дверці. Покрутив колесиком і підняв ті дверці. А під ними відкрився колодязь. Юра знайшов дві товстенькі дошки й положив їх поперек колодязя. Потому сказав дідові, щоб той взявся руками за дошку і звис у колодязь. А сам поклав недогарок свічки на порохову бочку і теж повис на дошці в колодязну яму. Тут стався страшний вибух. І барак, і злодії злетіли у повітря. Юра нараз вискочив із колодязя і допоміг вибратися дідові. Вони вийшли помалу нагору. На щастя, кінь лишився живим, бо стояв у хащі. Юра пустив діда на коня, а сам іде пішки. Але йому дуже хочеться палити, а вітер гасить вогник. Юра зупиняється, черкає сірником і все більше відстає від кінного. А коли він знову відвернувся, аби припалити, дідо вдарив ногами коня і погнав галопом. Вояк кинувся за ним, почав гойкати – дідо й не оглянувся.

А що то був за дідо? То був цар. Він одягнувся у простенький одяг і пішов дивитися, як живе народ. Хотів знати, чи ще довго може держава воювати. Але коли ішов через ліс, потрапив до розбійників. Тепер він повертався на коні в палац і згадував, що сталося:

«Я царюю вже п'ятдесят років, а не міг зробити таке діло, як показав молодий вояк. Добре, що він служить у моєму війську!»

Юра повернувся у свій полк, але не йде більше до гусарів, бо він без коня. Пристав до піхоти. Та все одно пішов приголоситися до свого полковника.

– А де твій кінь? – запитав полковник.

Юра розповів:

– З конем вийшло недобре. Визволив я із неволі діда, ще й посадив його у сідло, а він на коні втік.

Полковник тоді каже:

– А чи впізнав би ти старого?

– Та правда, що впізнав би.

Одного чоловіка одягли у те простеньке шмаття, в якому цар ходив між народ, і привели до Юри. Та хлопець нараз відповів:

– Не чиніть ви дурня ні з мене, ані з нього, бо се не той дідо.

А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:

– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!

Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:

– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.

– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.

І він привів дочку лісника.

Цар їм справив велике весілля.

Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.

А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.

Про вояка Вандруга

Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота. Тому він мусив жити у чужих людей, служити у ґаздів. Та якось там дочувся, що леґенів вербують до війська – беруть нараз на дванадцять років. Хлопець не радився нічого – пішов до вербувальників.

– Як пишешся?

– Вандруг…

То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.

Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:

– Я принесу з чужої держави образик принцеси!

А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.

Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:

– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.

Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:

– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.

– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби годен я її дістати!

– Ну, кажи вже далі.

– Маю дістати образик принцеси, котра тут живе.

Той, другий, як свиснув! Із-за столу нараз підхопилися його побратими. А що то були за леґені? То були розбійники. Правда, вони тягли за бідним народом. Тому, коли дізналися, що вояк шукає, взяли його до себе за стіл. Старший тихо каже:

– Образика принцеси не маю, але можу її показати. Потрібні красні гроші.

– Мені дали двісті тисяч срібних!

– Ого, досить і одної тисячі. Послухай сюди. За містом є одна маленька хижка, куди принцеса їздить на побачення. Має якогось капітана, але вона ховається, щоб ніхто з чужих її не бачив.

І вони зібралися до тієї хижки. Розбійник добре наказав, що йому робити і, як дійшли до місця, вернувся в ресторан. А Вандруг одним пальцем стукає у шибку, бо вікна завішені – нічого не видно. Старий дідо відсунув фіранку і питає, хто там. Вандруг відповідає:

– Не звідайте, а пустіть до хати. Я несу вам аж тисячу срібних.

Дідо почув про тисячу срібних і подумав, що то – від принцеси. Впустив його до хати, але Вандруг тільки роздивляється.

– Що ти, вояку, хочеш?

Вояк йому відрахував гроші і зізнався, що хотів би глянути на королівську доньку. Чоловік налякався:

– То неможливо! Нас уб'ють! Тут ніхто чужий не сміє бути! Ой, я вже пропав!

– Нічого не бійтеся, – говорить йому Вандруг. – Закрийте мене в шафі і провертіть у дверці малу дірочку – бодай на одне око.

Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:

– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.

– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.

– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!

– То не моє діло. Коли ти – капітан…

– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?

– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.

Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:

– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.

– Але на те треба якийсь спосіб.

– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.

Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.

Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.

Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.

Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?

Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.

– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.

– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.

Тоді вона каже:

– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.

Вандруг відказав:

– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.

Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:

– Видите, які ви неправдиві! Якби я був не приніс той образик, ви б мене заставили платити своєю головою. Самі ж не хочете віддати, що заборгували.

– Та подумай, як можемо знати, що ти приніс образик принцеси? – заперечують панове.

– Я приведу її живу! Але дайте на руки свій борг і наново триста тисяч срібних. А то ще не все. Бо як вести принцесу простому воякові? Покладіть мене бодай майором!

Офіцери пристали на все, ще й осідлали хлопцеві білого коня. Вандруг знову рушив у дорогу. Правда, цього разу дорога до принцеси була недалека – можна би сказати, щось п'ять кілометрів. Приїхав у те місто, де лишив красуню на квартирі. А вертатися не спішить. Вони там одружилися, побудували красний дім і живуть рік, другий. На третій рік зібралися в полк.

Офіцери нараз позбігалися довкола принцеси: таку красу не бачили ніколи! Ще й старі генерали не могли на неї надивитися. І що вони надумали? Вчинити один бал, і котрого молода принцеса візьме собі до танцю – того вона й буде.

Гей, як нарадилося давнє начальство! Один перед другим хотів бути кращим.

Військо знову вивели на плац, вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка проводить одне велике діло. У нас перебуває молода принцеса з іншої держави і на честь принцеси – найбільшої красуні – відбудеться гостина. Заграє красна музика, і кого собі сама принцеса вибере до танцю, того вона буде.

Такий наказ видав генерал Вацлав Кимир.

І зійшлося багато народу. Я теж там був і видів, що робилося. Вандруга відтиснули в куток, хоч він був майором, а інші офіцери поставали довкола принцеси. Кожний свої погони піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:

– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.

Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.

Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.

Два отамани

За лісом-трилісом, за глибокою водою жив собі такий чоловік, який робив з дерева граблі, лопати, на базарі їх продавав, а за вторговані гроші хліб купував та й трьох синів годував, бо жінка його вмерла. Поки хлопці були малі, а він молодий, то й не кликав нікого собі в поміч: сам давав ради. Але як занедужав, скликав до себе синів і каже їм:

– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.

– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.

Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.

Каже старший:

– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.

Та й запхав за кору маленький ножик.

– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.

Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:

– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.

– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.

– Це добре. У селі такого чоловіка треба.

– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.

– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.

А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:

– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?

– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.

– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.

– На опришка.

Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:

– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.

Хлопець тоді:

– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.

Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають:

– Хто там такий?

Каже хлопець:

– Такий самий, як ти.

А то були розбійники, що бродили від села до села, випитували, де живуть багачі, а вночі ходили їх грабувати. Кажуть:

– Якщо ж ти такий, як ми, то ходи до нас.

Прийшов Омелько до розбійників, привітався, розповів трохи про себе та й вертається разом із ними до отамана. Приходять до великої печери. Виходить старий отаман. Розбійники кажуть:

– Вернулися ми з дороги, бо стрівся нам такий чоловік, що уміє все зробити навіть краще від нас.

І кажуть, аби Омелько усе признався отаманові. Хлопець оповів, що і як. Каже той:

– Чи візьмемо тебе до себе, а чи ні, дасться видіти. Почекай до завтра.

Повечеряв Омелько, ліг спати. Рано будить його отаман.

– Вставай хлопче, – каже, – є одна робота. Як виконаєш її – знак тому, що немарно носиш голову на плечах, а ні – краще не попадайся мені на очі.

– А що то за робота така? – допитується Омелько.

– Нині через цей ліс один багатий ґазда буде вести бика на продаж. Треба, аби ти того бика купив у нього. Але без грошей. Зможеш таке зробити?

– Та не знаю, дасться видіти.

Сказав дати йому срібний дзвіночок, драбину і пішов. Близько дороги причепив на дуба срібний дзвіночок, за галузку зачепив тонку нитку і пустив її в корчі.

Трохи вище поклав коло дороги драбину. Сів та й чекає, коли йтиме багач. Сидів, сидів, коли нарешті чує: заревів бик – іде чоловік на базар. Омелько смикнув за нитку – дзвінок задзвонив, бик став бокувати, бо не знає, що то є. Каже багач сам до себе:

– Файний дзвіночок, та шкода, що нема чим вилізти на дуба, аби здоймити його.

Підійшов трохи вище, а там коло канави лежить драбина. Прив'язав він бика до дерева, взяв ту драбину, та й лізе на дуба, а Омелько тим часом бика відв'язав і повів у ліс. Пустився чоловік шукати бика. Біжить в один бік, біжить у другий, кличе його – ніде й сліду нема. Мусив голіруч вертатися додому. А Омелько тим часом пригнав бика до отамана й каже:

– Ось, пане, купив я бика так, як ви мені казали.

– Добре, що купив, – отаман йому, – але розкажи як. Може, ти вбив чоловіка, може настрашив ножем?

– Ні, – мовить той, – багач на мене зла не носить.

Та й розповів усе, як було. Отаман вислухав і каже:

– Добре. Одне моє завдання ти виконав. Вечеряй, лягай спати, завтра матимеш ще одну, але вже тяжчу роботу.

Відпочив Омелько. Удосвіта отаман будить його:

– Збирайся, – каже, підеш до міста і купиш там на базарі дванадцять шапок таких, як на мені. Але дивися добре, аби за тобою весь базар не біг, аби палицею ребра не порахували.

– Та якось буде, – відказує хлопець, – не журіться.

Поснідав трохи, зібрався та й іде до того міста, що йому отаман показав. Приходить на базар, крутиться коло перекупок, до всього придивляється. Аж дивиться: недалеко стоїть жінка і тримає в руках шапку на показ саме таку, як отаман сказав йому купити. Приходить хлопець ближче, обмацує, чи добре вшита, чи не роздерта. Каже жінка:

– Купіть, вона вам якраз до лиця.

А Омелько їй:

– Купив би, та чи по моїй вона кишені?

– Беріть, я дорого не правлю.

– А скільки?

– Та кілько й кілько.

– Се може бути, – каже хлопець, – та коби мали, мамуню, більше. Бо мій тато декан і хоче кожному священикові подарувати таку шапку.

Зігнулася та до мішка, порахувала.

– Є, – каже, – якраз усім.

– Ну, то я буду брати. Зробіть файний пакуночок, складіть шапки до нього, аби було добре нести.

Зробила жінка пакуночок, як Омелько хотів, а він їй:

– Тепер ходіть зі мною додому, бо я не взяв із собою грошей та й там тато розплатяться. А свої пожитки лишіть на сусідку, ми довго не будемо.

Погодилася жінка. Приходять обоє до декана. У сінях Омелько мовить:

– Ви, мамуню, стійте тут, а я піду до покою, подивлюся: тато встали, зібралися чи ні. І винесемо вам гроші за шапки.

Відчинив двері, зайшов до деканового покою. Той якраз сидів і дивився у вікно. Уздрів хлопця, каже:

– Що скажеш, леґеню?

– Отче духовний, – обзивається до нього Омелько, – біда мене пригнала до вас.

– Ов, що сталося, – кинув очима той.

– Та нічо страшного. Лише жінка моя поїхала зі мною на базар, там хтось її наврочив чи що, бо стала колотити розумом. Чи не могли б ви прочитати над нею якусь молитву, може, попустить їй. Я вам добре заплачу.

Каже декан:

– Добре, прочитаю. А де жінка?

– Вона в сінях чекає.

Вийшов Омелько в сіни, відхилив трохи двері й каже до жінки:

– Тато вже встали, рахують гроші, зараз вам винесуть, – а сам у другі двері – тільки його й бачили.

Декан знайшов молитвеник, вийшов до сіней, нічо жінці не говорить, лише читає. Слухала його жінка годину, другу, а відтак каже:

– Ви, отче, наді мною не читайте молитви, а заплатіть гроші за шапки, бо мені вже пора додому вертатися.

«Е, та вона добре блудить розумом», – думає собі декан і читає ще дужче. Загоді жінка знову:

– Отче, чи ви мене маєте за дурну, чи що? Заплатіть за дванадцять шапок, які взяв ваш син на подарунки священикам, бо мене сусіда на базарі чекає.

Дивиться декан, що жінка уже взлостилася не на жарт, а чого саме, зрозуміти не може.

– Жінко добра, – каже, – сина в мене нема. Але то, видно, якийсь пройдисвіт тут був. Він не лише тебе обдурив, але й мене обвів навколо пальця.

Поговорили трохи, побідкалися та й розійшлися: декан – до покою, а жінка – додому, плачучи. А тим часом Омелько уже дійшов до лісу. Приносить отаманові шапки. Той подивився і каже:

– Гаразд. Приніс ти такі дванадцять шапок, які я хотів. Але скажи, як ти їх купував. Чи за тобою весь базар не біг?

І друга хлопцева розповідь сподобалась отаманові.

– Іди вечеряй. Рано маю тобі ще одну роботу. Як виконаєш її – знак тому, що ти вартуватимеш бути у нашому товаристві.

Дочекався Омелько і третього дня. Зранку приходить старий отаман, дає йому латку мануфактури й посилає до міста, але до іншого, де його ще не знають.

– Отакого сукна, – каже, – маєш принести мені на дванадцять плащів.

Пішов Омелько до міста, ходить там по крамницях, скрізь приміряє мануфактуру до тієї латки, що йому отаман дав – одна затемна, друга в іншу складку. Десь перед полуднем на краю міста натрапив на маленький склепок, питає склепаря, чи немає сукна у нього на плащі.

– Та чого нема? – каже той, – а якого треба?

Омелько показує латку. Склепар пішов до комори й приносить цілий сувій.

– Тут, – каже, – є якраз на дванадцять плащів. Можеш собі брати.

– Най буде. Ви загорніть цю мануфактуру в клуночок, аби добре було нести, а я піду знайду тата на ярмарку. Він прийде і заплатить гроші, бо так ми з ним домовилися.

Склепар зробив так, як Омелько хотів, сів і чекає. А хлопець тим часом пішов до міста, здибав бідного чоловіка, що замітав дорогу, привітався з ним і каже:

– Чого ти не наймеш собі когось на поміч, аби легше було робити?

А той відповідає:

– Я найняв би, коби мав чим заплатити.

– Коли хочеш бути багатий, лишай мітлу і ходи зі мною.

І розповів йому, як шукав у місті сукна, як згодив його в одного склепаря, тепер лише треба те сукно забрати.

– А що я можу тобі допомогти? – допитується чоловік.

– Ти переберешся на єпископа, – каже Омелько, – ходитимеш собі по склепі й що тебе склепар не спитає, аби відповідав: «Угу», поки я не відійду далеко, а відтак і сам тікай. За це я заплачу тобі великі гроші.

– Добре, – погодився той.

Повів Омелько чоловіка до цирульні, там його підстригли, підголили, купив йому єпископську одіж, дав грошей. Приходять вони до склепу, хлопець і каже.

– Оце мій тато. Вони будуть вам платити за мануфактуру, – а сам клунок на плечі й пішов.

Чекає склепар, що єпископ зараз витягне гроші, годину, дві, а той усе походжає собі по склепі, роздивляється, тож не сміє склепар його питати. Коли це під вечір каже:

– Може, ви, ваша святість, у нас заночуєте?

– Угу, – відповідає той.

Склепар гостеві радий: розстелив ліжко, нагодував його добре, а сам думає: «Єпископ має у валізці багато грошей, то не пошкодує заплатити за нічліг та сукно». Тож сам коло печі незадовго задрімав. На другий день повставали. Єпископ поклав на стіл валізку, а сам вийшов на вулицю. Як чкурнув поза ворота, більше й не вернувся. Склепар дивиться, що єпископа довго нема, обійшов подвір'я та й зрозумів, що той утік. Але гадає: «Ти далеко не втечеш, бо на столі лишилася валізка з грішми». Відкриває він ту валізку, дивиться, а там самі папірці.

– Ну, мудрий я, – каже сам до себе, – мудрих видів, але цей єпископ, виходить, ще мудріший.

Але що зробить: нема ні сукна, ні єпископа, та й не знає, де їх шукати. Тим часом Омелько з мануфактурою вернувся уже до лісу, дає отаманові сукно. Старий прикинув оком крам з одного боку, з другого і каже:

– Добра мануфактура. Така, якої я хотів. Але розкажи мені, як ти її купував. Може, ти вбив чоловіка, може, за тобою цілий базар біг?

– Ні, – відповідає, і бити я нікого не бив, і люди за мною не гналися, – та й розповів свою пригоду.

Вислухав його отаман і каже:

– Непогано ти зробив. Маєш мудру голову. Беремо тебе до свого товариства. Я старий, будеш за мене отаманувати.

– Та я ще не все вмію, – каже той.

– Нічо, нічо, ще навчишся. А найперше слухай. Ходять поміж люди чутки, ніби до одного міста з'їхалося багато війська. Завтра зранку уберися на генерала, піди поміж них та й послухай, що, де і хто говорить.

– Добре, – каже Омелько, – піду.

Рано вбрався, поснідав і пішов до міста. Дивиться: вояки завернули на вуличку – пустився за ними. Так дійшов до їхнього помешкання. Відчиняє одні двері – нема нікого, відчиняє другі – а там самі офіцери грають у карти. Якийсь один уздрів генерала, кинув карти, виструнчився, решта офіцерів зробили те саме. Омелько каже:

– Вільно, грайте, та й я сяду з вами.

Скинув шинелю, підсів до гурту, грає та слухає, що вони між собою говорять. Один каже, що одержав від мами листа, другий хвалиться, що був на здибанці з дівчиною і хоче з нею женитися. Згодом обізвався третій:

– Чув я, братці, що завтра на ліс збирають таку облаву, якої ще світ не видів: вояки добре озброєні, будуть перекопувати попід кожним деревом, попід кожним кущем – шукатимуть розбійників. Такий наказ мають від царя.

Вислухав це Омелько, пограв ще трохи в карти, а як офіцери збиралися на обід, обкрутився там поза доми, приходить до лісу, й відразу до отамана:

– Чув я, – каже, – що на завтра вояки готуються робити на ліс облаву. Перекопуватимуть попід кожним кущем, під кожним деревом.

– Овва, – той йому, – це вже погано. Від такої облави ми не заховаємося.

– А що робити?

Каже старий отаман:

– Тут недалеко є величезне дуплаве дерево. Винесіть мене, опустіть у дупло, то я, може, так виховаюся, бо ходити вже не годен. А ти збирай ватагу, веди за село, поміж скали. Туди вояки повертати не будуть.

Зібрав Омелько хлопців, оповів їм що й до чого. Висадили вони старого отамана на дерево, опустили в дупло, а самі пішли за село, поміж скали та й визирають, чи будуть вояки йти до лісу, чи ні. Як прийшла та година, дивляться: з міста марширують вояки двома рядами – всі озброєні, з рискалями. Обійшли навколо ліс і йдуть плече в плече в середину, а заодно копають під кожним кущем, попід кожним деревом. Ніяка звірина від них не може заховатися, не те, що ватага розбійників. Так ті вояки йшли цілий день. Під вечір зійшлися усі посеред лісу, коло дуплавого дерева й хочуть уже вертатися назад до міста, бо нічого не знайшли. Коли це один молодий вояк грався ножиком, постукав по дереву й каже:

– Це не просте дерево, хлопці. Тут має щось бути.

– Нічо там нема. Чого ти пхаєш свого носа, як не розумієшся, – накинулися на нього вояки. – А як маєш охоту, бери пилу та й пиляй.

– Чого ви мені не вірите? – каже, – я ж чую, що це дерево не пусте.

Узяв хлопець пилу, стяв дерево – якраз старому отаманові нижче п'ят.

– Ану, – кличе вояків, – поможіть штовхнути цей стовбур.

Вперлися ті плечима: дерево впало, а з нього викотився старий отаман. Вояки прискочили до нього.

– О-о-о, то це ми через тебе нині так мучилися, – б'ють розбійника, аж з нього тріски летять.

А один тримав у руках розпечений дріт. Як ударив ним старого отамана по очах – той відразу осліп. Але вздріли офіцери, що посеред лісу якийсь шум, крик, прибігли, відігнали вояків, та й стали допитувати розбійника. Той в усьому й признається.

Дивляться офіцери, що старий отаман багато знає, посилають гінця до царя, аби сказав, що з тим чоловіком робити. Сів один вояк на коня, поїхав до міста, а через якихось кілька годин вертається з царським наказом:

– Старого отамана не вбивати, а такого, як є, припровадити з охороною до палацу.

Ті зробили, як велів цар. Стали, чекають перед палацом. Виходить цар і питає старого отамана:

– Ти є такий і такий?

– Так, – відповідає розбійник.

– А скільки вас було у лісі?

– Тринадцять чоловік. Я був отаманом, але недавно своє отаманство передав на одного молодого хлопця, бо він спритніший і хитріший, ніж я.

– Ну, а де той молодий отаман і його ватага?