– Що це таке?
– Це витязі, могили їх.
А одна могила була більша.
– Тут лежить витязь, – каже Щит, – який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
А Єруслан каже:
– Я вийму ту шаблю.
– То йди вийми.
– Не тепер, а як не будеш бачити.
Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
– Якщо її принесеш, то половина царства – твоя!
Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
– Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
– Чого прийшов? За твоєю шаблею!
– Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову – інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» – але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
– Рубай ще раз!
– Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! – сказав Єруслан.
Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем – пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:
– Ну, сину, тепер будемо жити!
– Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу – шукати й свою долю.
Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
– Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:
– Куди йдеш?
– До вашого царя доньку сватати! – сказав Єруслан.
– Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
– А я пройду!
– Тоді давай мірятися силою.
Єруслан говорить:
– Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня – можеш мені відрубати голову.
Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
– А тепер держися, бо я розбіжуся, – каже Єруслан.
Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
– Чого ти сюди прийшов? – питає його цар.
– Я хочу вашу доньку за жону.
І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
– Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.
Вона не пускає:
– Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
– Мушу йти.
Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
– Мамко, що ото за діти?
– То школярі.
– Мамко, пусти й мене до школи.
– Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти – слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
– Чому плачеш, синку?
– Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду – є в мене нянько або ні?
– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
– Я йду, мамко, шукати його.
– Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього – почнете боротися, і він тебе уб’є.
– Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
Тоді мати каже:
– Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:
– Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
– Що ти, хлопче, тут хочеш?
– Хочу пообідати.
– Чому ж не заходиш? Ось корчма – там місце для обіду.
– А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
– Що ти тут шукаєш?
– Хочу пообідати.
– Та не бачиш дверей до корчми?
– Бачу, та не хочу туди йти.
– Чому так кострубато говориш зі мною?
– Бо так хочеться.
– Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені – своє прізвище.
– Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
– Чий то перстень?
– Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
Трьом-син Борис
Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
– Я хочу, батьки, від вас іти.
Вони питають його:
– Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?
– Не хочу, – каже, – нічого у вас. Дайте мені коника.
– Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!
– Ні, – каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.
– Ну, бери.
Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати – дізнатися.
– Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!
Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.
– Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, – відказав коник. – Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.
Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:
– Візьму це перо.
– Ні, – каже коник, – не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.
Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.
Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, – так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:
– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
– Дістав, – каже.
– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.
– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
– Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати – отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
– Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, – та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
– Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
– Дістав ти, – каже, – із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати, коли загадав цар загадку – таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
– Яку?
– Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
– А що? Я тобі казав – не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
– Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
– Яку?
– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:
– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
– Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Нагадай же там, – кажуть, – і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
– Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
– Нагадай там, – кажуть, – і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
– Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
– Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
– Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться – стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?
– Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Я ж, – каже, – сину, його мати!
Він їй розказав:
– Бачив я, – каже, – солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає– ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
– Що мені, сину, снилося!
– А що, мамо?
– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
– А що, мамо?
– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
– А що?
– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
– Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.
– Що, мамо?
– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
– А що, нагадував?
– Казало, – відповідає, – якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
– А що, нагадував про мене?
– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
– То я, – каже, – не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
– А що? Нагадував про нас?
– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
– Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
– А що? Нагадував?
– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
– Чи нагадував?
– Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
Нещасний Данило
Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив – все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
– Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
– Ну, – каже, – завтра піду скошу, то це мені і буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
– Піду, – каже, – ще де в другім місці наймусь.
Приходить до другого хазяїна:
– Візьміть мене, – каже, – на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, – думає, – дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
– Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
– Наймусь я, – каже, – до вас за цей камінь.
Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.
– Ну, – каже, – камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
– Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
– Роби, – каже, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
– Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
– Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля – бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
– Ось, – каже, – золото.
Розбили – аж пісок.
– Ну, – каже цар, – справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. Їде він день, їде й другий – нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить – стіг сіна стоїть.
– Це, – каже, – хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під’їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
– Рятуй мене, бо згорю.
– Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
– А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», – думає.
А вона йому й каже:
– Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
– Як же я тебе відправлю?
– Бери мене, – каже, – на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
– Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою панною, відчиняє ворота:
– Веди, – каже, – коня та закусиш і спочинеш. Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
– Став, – каже, – коня!
«Таке, – думає, – три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
– Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води – уже наїдається, а все ціле.
– Що, – каже, – наївся?
– Спасибі, вже.
– Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому і каже:
– Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і зброю.
– Це, – каже, – така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об’являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
– Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
Доступив до царя:
– Так, – каже, – і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
– Лягайте, – каже, – спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
– Звертай! – кричить.
– Ні, – каже, – звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
– Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
– Що ж, – каже, – вся сила моя от у цих рукавицях.
Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
– Де ж ваша сила?
– Сила моя, – каже, – в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову – таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
– Сила моя, – каже, – в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
– Ви б, – каже, – в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
– Е, – каже, – щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
– А що, – каже, – я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
– Ну, – каже, – перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
– Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
– Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, – думає, – одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
– Продай, – каже. – Що тобі дати?
– Та давайте п’ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:
– Піди, душенько, подивись, якого коня купив.
Пішла вона, як глянула:
– Е, – каже, – це моя погибель; треба його зарізати.
– Що ти, душенько, як можна?
– Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
– Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
– Ти, – каже, – дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який – всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
– Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
– Е, – каже, – це моя погибель, треба її зрубати!
– Що ти, як можна, сама лучча в саду краса – та зрубати.
Все одно:
– Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
– Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
– А ти, – каже, – дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду – і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
– А пливи, – каже, – сюди!
Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
– А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
– Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.
Золотоволосий хлопець
Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд – придворні, посли й гості, – але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.
Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка – ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:
– Сама живеш?
– Сама.
– А діти де?
– Розійшлися по білому світу.
– А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.
– Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.
– А як ти це зробиш? – поцікавився цісар.
– Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.
Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:
– Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.
– Приїдь через рік.
Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка – до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка сказала:
– Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній – шість яблук: троє низько, а троє – трохи вище. Зірви їх і дай з’їсти цісаревій жінці.
Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній – шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.
«Нема дурних, – подумала жінка. – Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі з’їм сама!..»
І з’їла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка – лошачка із золотою гривою й хвостом.
І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:
– Це твій?
– Мій…
– А де мій?
– Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.