Вість: «Жених іде!» - приніс нам посланець з країв чужих.
      Що господь йому готує - ні, не відає жених!
      Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
      «Йди сюди»,- мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.
      Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,-
      Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
      Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим -
      Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»
      Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
      Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,-
      Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
      Аж землі було замало стати натовпу отому.
      Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
      Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
      Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
      Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».
      Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
      Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,-
      Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
      Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
      Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
      Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
      Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
      «Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
      Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
      Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
      Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
      Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
      Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
      Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
      Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
      Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»
      Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
      Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
      Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
      Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
      Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
      Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
      Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
      Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
      Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
      І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
      Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
      Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
      Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
      Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
      Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
      Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
      Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
      «Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
      Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
      Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
      Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
      Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
      «Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
      Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
      Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
      Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
      І наставнику старому все життя зробив тяжким,
      Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
      Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
      І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
      Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
      Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
      Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
      Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
      Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
      Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
      Присягаюся - не знаю за собою я провин!
      Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
      Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
      Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
      Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
      Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
      І суперників понищу, стану їм на перепоні.
      Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».

      Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
      Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
      Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
      І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
      Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
      Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
      Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
      Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
      Як її побачив, розум загубив я од нестями
      І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
      І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
      «Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
      Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
      Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
      Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
      І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
      Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
      О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;
      Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
      Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»
      Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-
      Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
      Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
      Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
      І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
      «Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-
      Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
      А коли вони стрівались - не могли зректись любові.
      Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
      Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
      А вона її зманила у дияволову гру.
      Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»
      Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
      Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
      Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,
      Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
      Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
      «У живих тобі не бути - це слова твойого брата».
      Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
      Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
      Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
      І дівоча хустка личко їй так само сповива».
      Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!
      Через тебе цар невинну забива!
      Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
      Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
      Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
      Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»
      І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
      Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
      Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
      І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
      Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
      Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
      Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
      Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
      Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
      «Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?
      Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»
      Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
      Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
      За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
      Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
      Сльози в неї проливались - не спинялися вони.
      Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
      Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
      Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
      Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
      Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
      Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
      Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
      Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»
      Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
      Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.
      Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
      Корабель я там побачив, що причалив до загат.
      Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
      Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
      Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
      Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
      В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
      Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
      Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
      «Волю бога зневажати не берися».
      Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
      Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.
      Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
      Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
      Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
      Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
      Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,
      Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.

      Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
      В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
      Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
      В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
      Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
      Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,
      Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
      І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
      Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
      Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
      Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
      Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
      Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.
      Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
      Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
      «На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»
      Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
      Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
      І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
      Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.
      Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
      А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-
      Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
      Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»
      Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
      Витязі не відступають перед зведеним мечем».
      Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
      Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
      Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,
      Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
      Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
      Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
      Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-
      Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
      Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
      Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
      Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
      Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
      Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
      Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
      Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
      Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
      Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
      Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
      Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
      І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
      А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
      Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».
      Тихим морем на свій острів я подався на човні,
      Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
      Та й вони злякались - місцем поступилися мені,
      І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.
      Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
      Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
      Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
      Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.
      Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
      І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,
      Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-
      Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.
      Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
      Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
      Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
      А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.
      От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
      На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
      Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
      Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.
      Хай вершиться божа воля! - не забуду я науки,
      Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
      Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
      Приготую крукам учту,- веселитимуться круки!»
      Став мені той витязь любий - ним думки мої зогріті;
      Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!
      Я піду разом з тобою,- будуть вороги забиті,
      Ми ж бо - воїни обидва. Що злякає нас на світі?»
      Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,
      Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».
      Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?
      Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».
      У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
      Там його зустріло військо. На журби своєї знак
      Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
      Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
      Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
      «Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»
      Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!
      Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.

      Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
      Ми галер наготували та юрбу войовників,-
      Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
      Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
      Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
      Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
      Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
      Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
      Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
      Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
      Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,
      І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
      Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,
      Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
      Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
      Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.
      Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-
      Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
      Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.
      Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.
      Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
      Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,
      їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.
      Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!
      Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
      Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-
      Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
      «Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.
      Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,
      Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.
      І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:
      «Наточили з ворогів ви ріки крові!»
      Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
      Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
      Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
      Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!

      Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
      Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
      І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
      Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».
      Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
      «Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:
      В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
      Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
      Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
      Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
      Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
      Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
      Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»
      Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
      Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.
      Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
      Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.
      Діву вивели з собою,- розметалося волосся,
      Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
      В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!
      Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?
      Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
      Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
      Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».
      Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,
      Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-
      Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
      Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»
      Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
      Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,
      Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,
      І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»
      Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина
      Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
      Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
      Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.
      «Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»
      Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.
      Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!
      Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».
      Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
      І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!
      Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,
      Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.
      В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -
      Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
      Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
      Творить він із лиха радість, милостиво нами править».
      Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
      Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-
      Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
      Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.
      Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять
      . Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
      Як для неї і для себе повернути благодать?
      Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».
      Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-
      Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
      Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
      Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.
      Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,
      Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
      Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
      Може, бог тебе не схоче засудити на загин?
      Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-
      Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;
      Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
      Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».
      Він морців до себе скликав і сказав він їм усім
      : «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
      Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
      Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»
      Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
      І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»
      Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-
      Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!
      Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;
      Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
      Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
      Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»
      Що казати? - звідусюди позбирались шукачі,
      Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-
      Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
      Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.
      Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-
      Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
      О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!
      Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.
      Звідки ще новин чекати? - ні, надія це пуста;
      Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»
      Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
      «Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»
      Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
      Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-
      Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
      «Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»
      їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,
      Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
      Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-
      Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»
      Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-
      І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.
      Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,
      Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».
      Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
      Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
      Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
      Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.
      Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
      Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
      Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
      Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.
      Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
      Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».
      Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
      «Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.
      Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!
      Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».
      Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:
      «Леле! Що ви проказали? - хай не чують наші вуха!
      Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!
      Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,
      Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!
      Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».
      Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,
      Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,
      Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,
      І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.
      Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;
      Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,
      Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.
      Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.
      Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,
      І земля здригалась важко від ударів їх булав,
      Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.
      Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.
      Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,
      Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.
      Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.
      Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!
      Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-
      Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-
      Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.
      Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!
      Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-
      Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;
      Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.
      Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»
      Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,
      Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;
      З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,
      Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.
      Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:
      «Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.
      Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.
      Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».
      Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,
      Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.
      Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:
      Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.
      Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба
      Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;
      Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,
      Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.
      Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,
      Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,
      Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.
      Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.
      Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,
      Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.
      Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.
      Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!
      Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,
      Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,
      Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.
      Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»
      Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?
      Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!
      Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -
      Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.
      Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-
      Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.
      Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!
      Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».
      І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,