Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
      Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
      Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
      Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.
      Підійшли співці,- точили їх пісні солодкий чар.
      Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,
      Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
      Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.
      Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
      Дев'ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
      І один коштовний камінь - сонцесяйний камінець.
      З них і поночі картину змалювати б міг митець!
      Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
      Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
      Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
      Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.
      Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
      І доречними словами побратима привітав.
      Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
      Таріел йому подяку на словах солодких склав.
      Вісім день Фрідон весілля тут справляв,- як дар любові,
      Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
      День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
      Так діставсь юнак цей діві, а ця діва - юнакові.
      Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
      «Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
      Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
      Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.
      Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
      І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,-
      Йди спитай у нього,- може, просить помочі для діл.
      Він, мій пал згасивши, гине сам у полум'ї горнил.
      Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
      Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,-
      Та коли тобі помоги я не зможу появить,
      Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.
      Лиш скажи, й тобі відразу поможу я - це затям!
      Ми в Аравію поїдем,- вдвох з тобою будем там,
      І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
      Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».
      Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
      Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
      Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
      І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.
      З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
      Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
      Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
      Ні, помоги не потрібно,- марно каже це Фрідон.
      Час призначений настане,- бог печалі всі сліди
      У моєму серці знищить, згасить полум'я біди.
      І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
      Доти ж марно - побиватись, бігти враз туди й сюди.
      Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
      За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
      Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,-
      Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!
      Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
      Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,-
      Та немає там роботи для меча, для красних слів:
      На небесне провидіння сподіватись я б хотів.
      Я одне бажання маю,- і тобі б я побажав,
      Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
      Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
      Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!
      Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
      Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
      І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
      Не лещу, не вихваляюсь,- щиро я кажу оте!»
      Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
      «Щоб його прознати душу - не потрібен ворожбит.
      Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,-
      Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.
      Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
      «Хочу я пошану скласти вихователю твойому,
      Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,-
      Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».
      Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,
      Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
      Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,-
      Я його дочку для тебе там благатиму принадно».
      І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
      «Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
      Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
      Та повинен мати витязь до царів святу покору.
      Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,-
      Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
      І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
      Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.
      Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,
      Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
      Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.
      Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.
      Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-
      Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.
      І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
      І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»
      Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
      Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
      Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-
      Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.
      Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
      Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
      Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.
      Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.
      Знаю я,- тобі належить серце любої повік.
      Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-
      І невже царю образу я б незважено прорік?
      Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.
      Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,
      Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
      Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
      Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»
      Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
      Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
      Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
      Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.

      Дівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:
      Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;
      Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.
      Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.
      Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -
      Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.
      Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,
      І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.
      Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,
      По дорозі полювали,- крові ринули ключі.
      По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі
      І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.
      Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-
      Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.
      Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,
      І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.
      Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-
      Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-
      Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,
      Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».
      Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,
      І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,
      їли всі і потішались з добросердої гостини,
      Прославляли божу ласку, бо минули злі години.
      А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-
      Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,
      Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,
      І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.
      Таріел у цю печеру витязів привів недаром:
      Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,
      Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-
      Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.
      Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,
      Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;
      Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,
      Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»
      Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:
      «Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!
      Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.
      Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»
      Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході
      Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.
      Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-
      Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.
      Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-
      Зустрічають замки й села на путі вони своїй.
      Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,
      Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.
      Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,
      Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!
      Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід
      І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.
      Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-
      Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,
      І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,
      Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.
      Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,
      Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.
      Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,
      Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».
      Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.
      Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!
      Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,
      В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.
      Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,
      Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-
      Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;
      Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.
      Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;
      Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,
      Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:
      «Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»
      В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,
      Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:
      «Подивись уважно - бачиш, як встелив долину пил?
      їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.
      Там отець мій наречений - ось він їде на коні.
      Я не можу йти до нього, я - у соромі й вогні,-
      Перевищує цей сором почуття усі земні.
      Хай Фрідон тебе порадить,- як поможете мені?»
      Таріел сказав: «Це добре, що царя шануєш ти.
      Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,-
      Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -
      Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».
      Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;
      Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-
      Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.
      Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.
      З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.
      Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».
      Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,
      Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.
      Таріел також вклонився, повен шани і загоди.
      Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,
      І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:
      «Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».
      Царські очі дивувала врода левня, постать мила,
      Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.
      Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,
      Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.
      Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:
      «Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,
      Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?
      Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?
      Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!
      Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.
      Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,
      Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».
      Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.
      Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-
      Від його краси в присутніх закрутилась голова,
      І царю він став казати мудро вибрані слова:
      «О владарю, я не годен отаке казати вам,
      Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
      Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
      Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.
      Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-
      Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
      Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
      Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
      Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
      Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
      І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
      Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
      Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
      І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
      На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
      Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
      Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
      Відступив назад, і слізна полилася течія.
      Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
      Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
      Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
      Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
      Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
      Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
      Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
      Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
      Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
      Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
      Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
      Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
      Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
      Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
      Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
      В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
      Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
      І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
      На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
      Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
      Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
      Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
      Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
      Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
      Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
      Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
      Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
      Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
      Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
      Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
      Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
      «Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
      З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
      Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
      Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
      Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
      Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
      Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
      «Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-
      Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
      Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
      Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
      Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
      І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
      Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
      Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.
      Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
      Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
      Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
      І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
      Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
      Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
      Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
      Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
      Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
      Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
      Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
      Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
      Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
      Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
      Незбагненна, невимовна діви юної краса.
      Ось під'їхали до дому,- це не дім, а чудеса.
      Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір -
      Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
      Осяйне її обличчя слало промені на шир.
      В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.
      Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
      Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,-
      Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
      Що агати в них - це вії, а ланити - лали дивні.
      їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
      Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
      Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,-
      Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».
      Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
      Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
      Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.
      З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!
      Засоромилась красуня, як побачила, що сів
      Автанділ на троні з нею,- зблідла, стан затріпотів.
      Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
      Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.
      Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
      Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
      Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
      І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».
      Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
      «З волі бога, він віднині - ваш державець і владар;
      Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
      Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».
      Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
      Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
      Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
      Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».
      Таріел також прославив друга красною хвалою,
      Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він - з тобою,
      Чоловік твій - брат для мене, будь же ти мені сестрою.
      Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».

      Того дня сидів на троні Автанділ - владика й цар,
      Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
      Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-
      Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!
      Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
      Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
      І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
      Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.
      Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,
      Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
      Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
      Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».
      У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
      Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
      З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-
      І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.
      Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
      Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
      І три дні всім роздавали купи золота великі.
      Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.
      Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-
      Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
      «Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-
      Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.
      Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».
      Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
      Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
      Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.
      Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
      Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
      Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
      Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.
      Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
      Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
      Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.
      Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.
      Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
      Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
      До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
      Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
      Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
      Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
      Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;
      Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.
      Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
      А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
      Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
      Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.
      Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
      Та послав він Автанділа проказати так царю:
      «Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,
      Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.
      Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
      Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.
      Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
      Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»
      Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
      Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,
      Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-
      І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».
      З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-
      Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
      Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
      Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.
      Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
      «Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
      Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
      Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»
      Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-
      Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
      Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»
      Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.
      Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-
      Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-
      Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
      Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.
      При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
      Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
      До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
      Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.
      Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,
      Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
      Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
      На високі гори сходить люд, що їх появи жде.
      Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь
      До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;
      Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
      Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!
      Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
      Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
      Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
      Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»
      Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
      Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,
      Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
      Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»
      Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
      Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
      І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.
      Я про бажане не змовив і десятої частини!
      Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,
      Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-
      Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
      Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.
      М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
      Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
      Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-
      Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».
      Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
      Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:
      «Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:
      «Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»
      Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,
      Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-
      Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
      Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?
      Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!
      Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
      На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
      Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.

      Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
      Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
      Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
      Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».
      Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
      Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
      Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
      Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».
      Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
      Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
      Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
      Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
      Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»