Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
      Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-
      Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
      Він надіється на бога, що здолає чари злі.
      Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
      Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
      Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
      Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.
      Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
      Він трояндами-губами стис троянду молоду
      І казав: «Од тебе, квітко, я очей не одведу
      І до тебе, замість діви, тиху мову поведу».
      Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,-
      Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
      По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,-
      І на тигрів, і на левів полював у комишах.
      Вдалині узрів печеру. Проказав: «Он ті місця,
      Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
      Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
      Та, коли його немає,- марні муки мандрівця!
      Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
      Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
      Треба тут його шукати, обдивитись чагарі».
      Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.
      По полях помчався далі, пісню весело співав,
      Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
      Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-
      Між густого очерету Таріел з мечем стояв.
      Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
      Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
      Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
      Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.
      Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
      Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
      І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
      Голоси троянд розквітлих стали барвою - як мед.
      Буйнопишними словами Таріел заголосив:
      «Червецем агатну зарость струм кривавий
      прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
      Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»
      Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
      Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
      Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,- посміхнись,
      Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись».
      Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!
      Досить з цього,- всю відраду дав уже моїм очам!
      Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
      Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»
      Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-
      Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
      Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-
      Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.
      Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,
      Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
      Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;
      Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!
      Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
      Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
      Та понищеному палом помогти уже не міг,-
      Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.
      Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
      Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
      Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
      Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.
      Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
      «Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?
      Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?
      Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!
      Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
      Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
      Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
      Небучна розважність краща від уславленого спіху».
      Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
      Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-
      Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди
      І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.
      Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
      Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-
      Він розплющив очі, сили поверталися назад,
      І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.
      Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-
      Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
      Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
      Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.
      Серцю людському так само не вгодити - все одно,
      Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,
      Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
      Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.
      Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-
      Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
      Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
      Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.
      Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! -
      В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
      Нум, рушаймо! - ми повинні сонце втрачене знайти,-
      Приведу тебе я скоро до жаданої мети.
      Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-
      Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
      Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,
      Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»
      Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
      Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
      Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
      Обдаровує достойних бога щедрого десниця!
      Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
      «Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?
      Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,
      Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.
      Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,
      Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»
      Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-
      Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.
      Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
      Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
      Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
      Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.
      Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-
      Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
      Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-
      Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.
      Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
      «Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-
      Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
      Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»
      Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
      Він простер обійми,- хилить стан алое пишні віти.
      Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
      «Що розвідав ти? Благаю, плачу я,- скажи мені ти!»
      Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
      Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
      «Ось її послання,- мовив,- ти журбу покинь віднині:
      Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».
      Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-
      Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
      З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:
      «Що я чую? Правда це? - скажи ще раз!»
      Автанділ сказав: «Не бійся,- це лиш істина сама.
      Наступає радість, злидні відступають крадькома,
      Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
      Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»
      Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-
      Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
      На троянду збили роси вії - вороновий хвіст.
      Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.
      Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!
      Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».
      Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
      І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.
      Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
      «Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
      Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
      А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.
      Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
      А тепер ходім поглянем,- цінне знайдемо ачей!»
      Вкупі з ним Асмат звелася,- сяє блиск її очей.
      Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.
      Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-
      Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
      Як великі кулі, перли грали грою висявань,
      Щире золото блищало,- дивів незліченна дань.
      Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
      І ввійшли до зарадхани, до зброярні,- купи броні,
      Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
      І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:
      «Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
      Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
      Як підуть на дивів каджі,- знищить їх наш владний гнів.
      Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».
      Відімкнувши скриню, бачать - три убори молодечі,
      Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
      Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
      Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.
      Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-
      їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
      Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
      Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!
      «Це є знак,- вони сказали,- що полегшає тягар:
      Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»
      Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
      Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.
      Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
      На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
      Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;
      На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».
      Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
      Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
      Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
      Ось прибудуть у Каджеті - спис їх витримає пробу.

      Вранці в путь вони пустились, і Асмат укупі з ними;
      Дівчині коня купили, заплативши золотими,
      І до краю Нурадіна вже домчали побратими:
      Автанділ провідав добре шлях між хащами густими.
      По дорозі їм зустрілись Нурадіна чабани,-
      Гарних огирів Фрідона гнали пастися вони.
      Рік індієць Автанділу: «Ми хіба не жартуни?
      Нум, з Фрідоном пожартуєм, розженем ці табуни!
      Він, почувши, що прибульці кривд завдали чабанам,
      Схоче зайдам відомстити, битись люто рушить сам,
      Але душу він потішить, як на зустріч вийде нам,-
      Добрі жарти горду душу зм'якшують, немов бальзам.
      Почали вони ловити ліпших коней на аркан.
      Запаливши ватри, криком закричав чабанський стан:
      «Що за витязі тут бродять? Геть ідіть! Наш можний пан
      Вас мечем своїм понищить чи потягне всіх у бран!»
      Взявши луки, левні скачуть, чабанів гуртом женуть,
      Чабани кричать одчайно, їхній крик далеко чуть:
      «Порятуйте, порятуйте! Нас розбійники заб'ють!»
      Учинивши ґвалт, тривожну вість Фрідонові несуть.
      Зброю взяв Фрідон і вийшов. Вкупі з вірними людьми
      їде він на битву, бачить: раптом виринули з тьми
      Два їздці, немов два сонця, що не гаснуть в час зими,-
      Хоч і близько, а не видно лиць, бо вкрили шоломи.
      Таріел впізнав Фрідона: «Ось і той, що нам потрібний».
      Сміючись, шолом він скинув,- сміх його звучав, як срібний.
      Він Фрідону рік: «Здається, наш прихід тепер є хибний?
      Вбити хоче нас хазяїн, бо скупий він, малохлібний!»
      Тут Фрідон з коня зіскочив, до землі їм уклонився.
      Обіймались, цілувались,- кожен радий, що зустрівся.
      І Фрідон, піднісши руки, вдячно богу помолився.
      Привітали їх вельможі, весь народ навкруг тлумився.
      їм Фрідон сказав: «Давно я вас чекаю. Де ви длялись?
      Я готовий вам служити, як би справи не складались».
      Наче місяць і два сонця, тут зустрівшись, красувались -
      Так вони утрьох додому, висяваючи, вертались.
      З коней скочивши, вступили у Фрідонів пишний дім;
      Таріел сів на престолі, вкритім шовком золотим,
      Автанділ присів же поруч, двох сміливців побратим;
      Втішили вони Фрідона подарунком дорогим.
      Так промовили: «Ми зараз ліпших не знайшли дарів,
      Але маєм в іншім місці скарб, достойний владарів».
      Він, чолом схилившись земно, їм негайно відповів:
      «О, коли б я теж достойно вам віддячити зумів!»
      Ніч вони тут спочивали, і Фрідон їх частував;
      Втрьох, умившись у купелі, приступили до забав,
      Він чудові дав їм строї, найпишніший златоглав,
      Найдорожчих самоцвітів повну чашу їм віддав.
      Він промовив: «Так не кажуть гостю добрі хазяї,
      Це - неначебто обридли ви мені, мов гультяї,
      Та не личить нам забарно справи звершувать свої,
      Бо коли вернуться каджі, стануть тяжчими бої.
      Нам потрібні не загони, а добірні вояки:
      Досить взяти триста левнів, щоб їм датися взнаки;
      В битві з каджами лихими меч не впустимо з руки,-
      Ми знайдем ту, що красою стьмарює в людей думки.
      Був я раз уже в Каджеті: мур страшної висоти
      Став над скелями,- не може ворог тверджі облягти.
      Що там бій одвертий? Треба тайкома туди ввійти.
      Ми ж, узявши військо, тайни не зумієм зберегти».
      З цим погодилися друзі; всі тоді з Асмат смутною,
      Нагородженою щедро, попрощалися. З собою
      Триста вершників забрали,- рівен кожен з них герою.
      Бог порадує терплячих перемогою бучною.
      Три брати, пропливши море, поспішали, скільки сили;
      Добре знав Фрідон дорогу через хащі й гірні схили.
      Якось він промовив друзям: «В край каджетський ми вступили,-
      Звідси йти вночі лиш треба, щоб вони нас не відкрили».
      Як сказав він, так чинили дружно всі богатирі:
      В мандри поночі рушали, зупинялись на зорі.
      Ось уже з'явилось місто, понад кручами, вгорі,-
      Вартові стоять усюди і кричать воротарі.
      Десять тисяч варти ходить коло брам усіх підряд.
      В світлі місяця блідого бачать леви цей осад,
      Кажуть так: «Нам треба вибрать щонайліпшу із порад,-
      Сотня тисячу здолає, як їй дать належний лад».

      їм Фрідон сказав: «Гадаю, що пораду вірну дам:
      Щоб здобути місто, треба безліч війська мати нам,
      В нас же сил бракує вийти в бій одвертий, сам на сам;
      Сотні літ стояти можем, не розкривши їхніх брам.
      Ще дитям мене навчали акробатства вчителі -
      Знав тоді всі їхні штуки, що існують взагалі:
      Так, що й око не побачить, ліз по линві із землі;
      Скільки б хлопців не змагалось,- завше був я на чолі.
      Хто із вас уміє краще влучний кидати аркан?
      Нум, закиньмо на ту вежу довгу линву! В їхній стан
      Я пройду по линві, наче перейду крізь рівний лан;
      Вам, до міста увійшовши, не знайти живих містян!
      Вправно я пройду по линві, взявши гострий меч і щит.
      Там сплигну донизу спритно; як рвучкого вітру літ,
      Нападу, бійців понищу і добудусь до воріт,-
      Ви туди підходьте, звідки крик пролине на весь світ».
      Автанділ сказав: «Фрідоне, друже друзів запальних!
      Маєш ти левині руки, не боїшся ран тяжких,
      Ти даєш тверді поради,- ворог згине через них,
      Та послухай, як лунає там переклик вартових!
      Як по линві ти ітимеш, може зброя брязкотнуть,-
      Вороги тебе побачать, линву зразу перетнуть,
      І тоді тобі із лиха вже не вибратись, мабуть.
      Ні, ця рада не годиться, треба вибрать іншу путь.
      Ліпше в скелях ви сховайтесь, ляжте за бескеддям ззаду,
      Я ж вдягну купецький одяг, учиню їм хитру зраду -
      Тут купецтва не займають, що іде до їх осаду,-
      Покладу на мула зброю, бойову свою обладу.
      Як ми втрьох підем,- сторожа запідозрить щось у тому;
      Мов купець, ввійду, на очі не потрапивши нікому,-
      Там з'явлюсь, риштунок вдягши, мов удар раптовий грому,
      І пущу, дай боже, крові по майданові міському!
      Знищу внутрішню сторожу, ошалілу від нестями,
      Ви ж підходьте і геройськи розтрощіть окільні брами;
      Розчиню я, засув збивши, всі ворота перед вами.
      Хто пораду має кращу, хай озветься тут словами».
      Таріел сказав: «Цей подвиг личить щирому герою,-
      Дух твердий свій проявляєш ти порадою твердою.
      Чи мечем вам не змахнути? Всі ви прагнете до бою,
      Щоб зустрітися віч-на-віч з найгрізнішою бідою.
      Та й мені ви дайте справу, бо себе тут не втаю:
      Гук наш викличе нагору діву сонячну мою,-
      В час звитяги як я можу їй з'явитись не в бою?
      Ні, мене ви не влещайте! Що я - зганьбленим стаю?
      Ось найкраща рада, станьмо на такому рішенці:
      Взявши кожен сто комонних, в три роз'їдемось кінці.
      Вранці ж рушимо, і з нами наші вирушать бійці.
      Мало нас,- нагряне ворог, стиснем меч тоді в руці!
      Враз наскочимо,- не встигнуть брам своїх замкнуть вони;
      Хто з нас битиметься в місті, хто - на підступах стіни,-
      Проливай потоки крові, всюди ворога жени!
      Тож берімо знову зброю, слави дорогі сини!»
      Відповів Фрідон: «Вдамося до раптового удару!
      Був твій кінь моїм - цей огир скрізь промчиться, повен жару;
      Якби знав я, що в Каджеті він придасться,- з цього дару
      Не втішався б ти ніколи. Бачив хтось такого скнару?»
      Так Фрідон жартує з ними,- жарти й дотепи несуться;
      Красномовні, мудрі друзі розважаються, сміються,
      Та до подвигів майбутніх готуватися беруться:
      Бойовий убір вдягають,- мчати коні їхні рвуться.
      Так жартуючи приємно, всі хвалили без вагання
      Таріелову пораду, путь для дальшого сягання;
      Кожен взяв по сто героїв, щоб рушати до світання,
      І вдягли, на коней сівши, шоломи, вояцьке вбрання.

      Бачив я оцих звитяжців, наче сонце, осяйних,-
      Сім планет стовпами сяйва вкрили кожного із них;
      Таріел стрункий очолив їхній непоборний здвиг,-
      Ось вони війною знищать ворогів своїх грізних.
      Щоб порівнювати, в мене образ є для них один:
      Так гірські річки, від зливи переповнивши свій плин,
      З шумом, з ревом, з гуркотінням вириваються з тіснин,
      Та вони вщухають, вливши води в нурт морських глибин.
      До Фрідона й Автанділа рівних стрінути навряд,
      Та ніхто й ніде не може з Таріелом стати вряд,
      Адже сонце гасить зорі, тьмарить сяєво плеяд!
      А тепер про бій прелютий поведу пісенний лад.
      Втрьох три брами поділили, щоб туди в боях пройти,-
      З ними рушило їх військо, триста левнів, три чоти.
      Ніч примусила звитяжців в тайну засідку лягти,
      На світанку ж всі з'явились, несучи свої щити.
      Йшли спокійно, наче кожен був лише мандрівником;
      Не відчула лиха варта, заспокоєна цілком,
      І недбало придивлялась, мур обходячи кругом,
      Та, наблизившись, прибулець взяв меча, вдягнув шолом.
      Раптом ляснули нагайки, і пустились коні вскач.
      Ось до брам вже рвуться, з міста лине лемент, зойк і плач.
      Втрьох трьома шляхами ринуть, кожен - подвигів шукач.
      Б'ють тривогу барабани, різко десь сурмить сурмач.
      Нині звідає Каджеті гнівність божого веління:
      Відхиляє грізно Кронос втішне сонячне проміння,-
      Зверглось вічне коло світу, неба стьмарилось склепіння.
      Не вмістять поля їх трупу, сповнить світ їх голосіння!
      Рик разючий Таріела всім смертельно ранить слух,
      Розриває враз риштунок, крицю скровлених кольчуг.
      Ринуть з трьох сторін - грозою вкривсь багровий виднокруг;
      Розламавши всі три брами, ворогів разять навкруг.
      Лев Фрідон із Автанділом, вдвох зустрівшись, обіймались,-
      Ворог знищений дощенту, аж річки криваві ллялись.
      Обдивившись бойовище, один в одного питались:
      «Таріел куди подівся?» - скрізь на друга видивлялись.
      Не знайшли ніде героя, хоч оббігли весь окіл;
      До фортечних брам вернулись,- там гірський укрили схил
      Вламки лат, мечі розбиті, леза, зламані навпіл,-
      Десять тисяч варти трупом впали ниць, неначе пил.
      Вся сторожа у фортеці, мов недужа, полягла,-
      Від кольчуг шматки лишились, рани вкрили їх тіла.
      І розкрито хід у скелі, де найбільша з веж була;
      З цих прикмет вони впізнали Таріелові діла.
      Вийшли ходом в скелі вгору, де стримить грізна озія;
      Там побачили,- звільнило сонце місяць вже від змія;
      Він шолома зняв, а в неї коси зм'яла веремія,
      Груди до грудей припали, шию обвивала шия.
      Плач, цілунки та обійми їх з'єднали в ніжній парі;
      Видавалось, мов зійшлися вкупі тут Зуал з Муштарі,-
      Прикрашає промінь сонця пелюстки троянди ярі
      . Зникло горе, й нині радість їм далась в солодкім дарі.
      Цілувалися, тілами пригорталися стрункими
      І зливалися устами, мов трояндами палкими.
      Таріел побачив друзів - втрьох зустрілись побратими
      І вітали сонце-діву, що засяла перед ними.
      Блиск на сонячнім обличчі загорівсь при їх появі,-
      І вона поцілувала цих поплічників у славі,
      І смиренно на подяку їм зрекла слова ласкаві;
      Почали розмову красну друзі, милі й величаві.
      Прославляли Таріела за звитяги, богом дані,
      Один одного вітали, і були вони ще в стані
      Битись далі, не зазнавши ран тяжких на полі брані,-
      Вороги втекли від левів, наче кози, наче лані.
      Із трьохсот бійців сто сорок вмерло дня того страшного,-
      Це Фрідона засмутило, та втішала перемога:
      Після бою не лишилось в місті ворога живого.
      Не злічити, скільки в здобич мали скарбу дорогого!
      На верблюдах і на мулах повезли із цих країн
      Купи сяйних самоцвітів і три тисячі перлин,
      Все _ гранчастий, добрий камінь: пишний яхонт і рубін;
      Варту виставивши, сонце посадили в паланкін.
      У Каджеті залишили шістдесят богатирів,
      Повезли з собою сонце - сяйвом лик її горів;
      Дружно рушили у дальню путь до города Морів,
      Щоб Фатьму зустріти й скласти дяку, гідну владарів.

      Він послав з таким посланням до царя Морів гінця:
      «Від звитяжця Таріела йде до тебе звістка ця,-
      Я везу з Каджеті сонце, що скоряє всі серця.
      І тебе я прагну бачить, наче рідного вітця.
      Я здобув країну каджів, взяв скарби, понищив чати,-
      Завдяки тобі, о царю, зміг я радості зазнати,
      Завдяки Фатьмі, що стала сонцеві за рідну мати.
      Як віддячу я? Огидні обіцянки марні сплати.
      Крізь твоє йдемо ми царство - нас побачить маєш змогу;
      Я тобі країну каджів віддаю, на осторогу
      Так скажу: в фортеці їхній ти міцну лиши залогу.
      Я не можу йти до тебе, вирушай же ти в дорогу!
      Мужеві Фатьми, Усену, просимо сказати ми:
      Хай пришле жону до діви, нині звільненої з тьми,-
      Прагне гаряче красуня бачити лице Фатьми.
      Мов кришталь, ясніш за сонце, діва сяє між людьми».
      Посланця від Таріела володар Морів прийняв,-
      Схвилювалось в нього серце, як чудну він вість прознав,
      І тоді він вславив бога, водія небесних лав;
      Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.
      Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,-
      Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,
      Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,- десять день тривав похід;
      Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.
      Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,-
      Він поцілував прибульців, уклонився до землі,
      І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;
      Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.
      З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,
      Поцілунками припала і до рук, і до чола,
      Говорила: «З ласки бога геть розвіялась імла!
      Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!»
      Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:
      «Бог щедротами своїми душі радує любовні,-
      Я була раніш у скрузі, а тепер - як місяць вповні;
      Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні».
      Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,-
      Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,
      Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.
      Мов по мості, по перперах люд ходив на тому святі.
      Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,-
      Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,
      В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,-
      Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.
      Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,
      Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.
      Сіли вдвох юнак і діва - зір їх сяє, гнеться стан,
      І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.
      Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,-
      Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,
      Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;
      Відказали: «Хай же квітне блиск і міць твойого трону!»
      Таріел царю подяку склав словами отакими:
      «Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.
      Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,-
      Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми».
      Цар Морів сказав: «О царю, леве дужий серед бою!
      Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!
      О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?
      Радість ока, ти відходиш,- чим же душу я загою?»
      Таріел Фатьмі промовив: «Ти мені - замість сестри!
      Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,
      Щоб його віддати,- нині всі клейноди, всі дари,
      Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!»
      Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:
      «Царю мій, мене без тебе спалить полум'я суворе!
      Ти ідеш, мене лишаєш,- безум знову душу зборе,
      О, блаженні,- хто з тобою; хто ж без тебе - тим лиш горе!»
      Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,-
      Губи їх - перлисті мушлі, зуби їх - немов кристали:
      «Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?
      Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!
      Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,-
      Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину».
      Цар промовив: «Вам до смерті слугувати я не кину!
      Поспішаєш ти - додому одвези ж свою дружину».
      Цар на березі морському зготував їм корабель.
      Таріел поплив,- і люди, повиходивши з осель,
      Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;
      Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.

      Щасно вирушили морем наречені три брати,
      Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
      Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
      На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
      До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
      Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
      «Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
      Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».
      Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;