Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…
Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.
– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.
Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.
– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.
– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: «Я хочу точності в наших стосунках»? Твоя «точність» полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті «нагуляєшся», а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…
Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.
– У тебе є щось від голови? – запитав він.
– Є. Ходи-но до мене…
Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана «перською» ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.
– Боїшся?
Роман підійшов і обережно сів поруч.
– «Від голови» у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.
– Ти – екстрасенс? – запитав він.
– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?
– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?
– Я – ні! Але я знаю, хто винен…
– Хто?
– Ти!
Роман зрозумів, що вона божевільна.
– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…
Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі. Роман як сновида налив напій у два келихи, один простягнув їй…
– Після смерті батьків я знову хотіла померти… А потім вирішила вижити, навчилася заробляти гроші, не виходячи зі своєї печери. Ти не можеш навіть уявити, чого це мені вартувало! До речі, я ще не встигла тобі сказати, що непогано малюю, вишиваю, розробляю моделі одягу, часом пописую сценарії для бездарних режисерів розважальних передач, а ще – займаюся перекладами з французької. І це ще не все… Коли я всього цього досягла, зрозуміла, що настав час для помсти. Не тобі, звичайно – таким, як ти… Усі ці вбивства – на твою честь, мій золотоголовий янголе! Хоча ти міг би ніколи про них не дізнатися. Та мені того було й не треба. Але сталось якнайкраще…
– То це ти дзвонила мені після передачі у «Чорному колі»? – здогадався Роман, пригадуючи той дзвінок, що пролунав у нього на кухні місяць тому, коли він переглядав передачу про себе.
– Я, любий! Тоді я була приємно вражена, я зрозуміла, що колесо крутиться у правильному напрямку. Мені лишалося лише трохи підштовхнути події, аби прискорити нашу зустріч.
– Я тобі не вірю. Ти божевільна… – тільки й зміг вимовити Роман.
– Кажу тобі – ні! – посміхнулася вона. – Можливо, була… Двадцять років тому. Це справді був психічний розлад під назвою «fatuovs love». Я перечитала сотні книг і сама поставила собі цей діагноз. Хіба це вчинок божевільної? О, ні. Я сама звільнилася від любовного інферно. Я зрозуміла, що була повністю залежна від тебе – фізично, емоційно. Я навіть змогла проаналізувати, чому. Пам'ятаєш… хоча, що ти можеш пам'ятати! – я казала тобі, що ти – мій принц з дитячих снів? Я так довго вигадувала цього принца – високого, білявого… І коли вперше побачила тебе, зрозуміла, що усе життя мріяла тільки про тебе. І коло замкнулося. Ти став моїм фетишем, а я була занадто молодою, щоб відрізнити цю лихоманку від любові… Тепер я здорова, а лихоманка передалася тобі: з перших же хвилин нашого нового знайомства ти дивився на мене саме так, як не дивився на ту дівчинку, якою я була. І мене це дуже тішило… – вона знову перервалася на ковток. її вуста від густої наливки стали майже чорними. Вона посміхнулася:
– Фантастика: молода, красива, здорова, віддана тобі, як пес, покірна й несамовито закохана, я не була тобі потрібна! Вас, чоловіків, не збагнути… Ти б міг назавжди лишитися зі мною, як би не це… – вона вказала на подушечку. – Не треба було її чіпати…
– Я все одно нічого не розумію…
– Ти розумний, ти все з'ясуєш. Тільки завтра. А тепер дай мені спокій. Я втомилася… Приходь зранку. Звичайно ж, із ордером на арешт. Якщо зможеш убити мене вдруге…
– Значить, ті двоє нещасних були лише пішаками у твоїй грі? Але ж на який гачок ти їх підчепила? Гіпноз? Гроші? Шантаж?
– О, бачу у тобі справжнього слідчого! Ти усе врахував, крім любові і страху. Гадаю, ти б також міг убити заради мене, якби ми ближче запізнали один одного, хіба ні? – вона дивилася прямо йому в очі, й Роман відчув, що ледь витримує цей пронизливий погляд. Ще мить, і він би впав перед нею на коліна аби вона знову втамувала біль у скронях своїми маленькими долонями…
Але Лана порушила паузу, і цього разу в її голосі зазвучали істеричні нотки:
– Благаю, про решту – поговоримо завтра! Вона безсило відкинулася на подушки.
– Ще одне запитання… Ти… так ненавидиш мене? Вона підвела голову і знову подивилась йому просто
у вічі. Романові спало на думку, що впізнати її він міг би набагато раніше – у свої тридцять сім Світлана лишалася такою ж непередбачуваною, навіженою, особливою, якою була й у сімнадцять.
– Я не можу тебе ненавидіти… Я б і зараз підписалася під кожним рядком того листа. Іди, іди, інакше – я знаю! – ти залишишся. Я можу назавжди прив'язати тебе до себе, і ти навіть не помічатимеш, що я вбога каліка… Це буде найстрашнішою помстою. Але я того не хочу! Свій вибір ти зробив двадцять років тому… Йди, кажу тобі! Біжи! Усі запитання – завтра. Обіцяю – я не втечу.
Вона легенько штовхнула його у спину. Роман покірно звівся. Тому, що так наказала вона… Йти йому не хотілося. Він із відчаєм відчув, що йому байдуже, чи має вона причетність до злочинів. Він прийшов до неї зовсім не за тим. Він хотів повернути час до того моменту, як смикнув «блискавку»… А, можливо, ще раніше – на двадцять років назад.
Коли він вже стояв у коридорі, Лана раптом гукнула до нього:
– Твоя дружина блондинка?
– Так, – ледь чутно відповів він.
І почув із темряви регіт. Мурашки побігли його схололою спиною. Він квапливо заклацнув двері, але цей відьомський сміх супроводжував його постійно поки він біг темними сходами. Він вискочив під дощ і кілька хвилин стояв безтямно, аж поки до нього долунав крик з балкону:
– Ро-о-омку-у-у!
Він звів голову. І закляк: Лана виїхала на просторий балкон у своїй колясці, змахнула рукою і, швидко перехилившися через перила, полетіла униз…
Протокол перший
«Я, Петро Петрович Заславський, уперше познайомився зі Світланою Валентинівною Семенчук у січні 1999 року…»
Так, це було саме сьомого січня. Він добре пам'ятав свою розмову з дружиною, коли вона розповіла про свою давню подругу.
– Вона дуже здібна, – казала Дана. – І дуже нещасна. Ти можеш їй допомогти. Вона чудово малює та шиє, у неї купа цікавих розробок жіночого одягу. Пам'ятаєш мій костюмчик «від Кардена» – це справа її рук! Тобі ж потрібні свіжі ідеї?
Дана вмовила його завітати до подруги саме на Різдво. Ескізи й справді виявилися чудовими. Петро Петрович давно відчував, що вичерпався, а тут – свіжа думка, сміливі силуети… Але вголос він про це не сказав. – Я зайду до вас якось… – пообіцяв він жінці, що сиділа в інвалідному кріслі.
«Якось» відбулося наступного дня. Але цього разу він з'явився в неї сам, без Дани. Дорогою купив красиву гелеву свічку у прозорій круглій склянці, всередині якої застигли жовто-гарячі голівки декоративних квітів. Але подарунок виявився зайвим. Лана з першого погляду зрозуміла, що йдеться про бізнес.
– Ідеї мої – слава ваша? – посміхнулася вона.
– Ідеї ваші – і гроші також, – відказав він. – Я платитиму стільки, скільки ви захочете.
Вони зійшлися на сотні доларах за кожен ескіз. Він одразу ж залишив їй розробки.
З того часу він заходив до неї регулярно. Він умовляв себе, що їхні стосунки – суто ділові, і ретельно приховував навіть від самого себе, що мріє приборкати й підкорити цю жінку. Вона його збуджувала та дратувала. Петро Петрович не звик до зверхнього ставлення до своєї персони. А саме таке ставлення нещасної, прикутої до крісла жінки було для нього незбагненним. У її присутності він відчував себе хлопчиком-учнем. Особливо після того, як саме її роботи (які, звичайно ж, Пет-Пет видав за свої) викликали шалене захоплення його італійських партнерів. Тоді він хотів збільшити їй гонорар. Але Лана відмовилася.
– Мені зайвого не треба, – сказала вона. – Краще зробиш мені іншу послугу. Але не зараз. Пізніше.
Він подумав, що йдеться про ліжко. Але жінка продовжувала поводитись із ним так само зверхньо.
За півтора року успішної співпраці Пет-Пет одержав усі нагороди, звання та призи, про які тільки міг мріяти. Вінцем тріумфу стала перемога на конкурсі «Діамантові ножиці»…
А потім пішов обвал.
– Тепер ти мій боржник! – сказала йому Лана в один із вечорів, розклавши перед ним копії своїх ескізів. – Я із легкістю доведу, хто справжній автор. Це може бути гарний міжнародний скандальчик.
– Чого ти хочеш? – захриплим голосом запитав Петро Петрович.
– Йдеться про послугу. Пам'ятаєш?
– Я зроблю все, що ти скажеш…
Лана налила коньяку у дві елегантні чарки з чорного кришталю. І він почув про найжахливіше.
– Я ніколи не зможу цього зробити! – вигукнув він.
– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…
«…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…»
Протокол другий
«Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…»
А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що «привіз гарну слов'янку», яку через тиждень передасть для «загального користування». Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.
Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В’ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом «Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів». Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, «знищення щурів» – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…
– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…
Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?
Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула:
– Негайно їдь до мене! Записуй адресу…
Це було сказано так, що Марина не змогла відмовитись.
А потім вона сиділа на кухні разом із дивовижною жінкою, кожне слово якої діяло, як бальзам… «Ти не повинна повторити мій шлях, – говорила їй Лана. – Це шлях для слабких. А ти – сильна. Я навчу тебе бути сильною…».
«Працівника нашої фірми Сергія Задорожного я вбила за власною ініціативою. Прошу зняти всі підозри зі Світлани Валентинівни. Вона не має(закреслено)… не мала до вбивства жодного стосунку».
ЕПІЛОГ
Вона все ж таки полетіла… Скільки разів доля на ймення Зарема розкручувала їх обох над прірвою! І от зараз Свєтка, її давня подружка, спромоглася нарешті викрутитися та вкусити цю міцно стиснуту долоню. Вона завжди була вперта і не визнавала жодного насилля над собою…
Дана ходила кімнатами, як привид. Єдине, що тішило, – присутність у її спорожнілій квартирі Ореста. Дана заглянула у спальню і посміхнулася: він спав, як дитина. Він і був дитиною, як і всі ці неприкаяні, ніжні, нервові та хворобливо чуттєві створіння, яких матері безжально викинули у світ на поталу білявим, рудим та чорнокосим лисицям, на розпродаж, на поневіряння, на вічну боротьбу із самими собою. Ні, він – не такий. Добре, що він не став наступним. А міг стати…
Коли вона вперше розповіла подрузі дитинства про Ореста, та стисла губи й презирливо знизала плечима: «Кохання немає, люба! Це – хвороба, психоз. Коли все минеться, ти помітиш, що порожнеча у твоїй душі, збільшиться удвічі. Тобі ніколи не виборсатися з неї. Пам'ятаєш, чим закінчилася історія із Заремою?»
Це була заборонена тема в їхніх завжди відвертих розмовах – при згадці про балансування на краю даху Дана й досі починала задихатися. Закінчилася історія доволі банально: відсидівши пару років за вуличний розбій, чоловік Зареми повернувся. І під час чергової п'яної сварки вбив свою коханку праскою. Дана добре пам'ятала, як, дізнавшися про це від цікавих сусідок, її подруга зареготала. З тої пори слово «праска» стало для обох сигналом для нападу шаленого сміху – до сліз, до спазмів, до істерики…
Дана не погодилася показати Ореста подрузі. Вона знала, що біляве волосся та стрункий торс подіє на ту, як червона ганчірка на бика. І вона вже не зможе зупинити та контролювати хід подій. Тільки зараз, після похорону, Дана змогла заспокоїтися. «Він – тільки мій. Але хто захистить мене на страшному суді, Лано, мила моя заступнице? Хто втамує цей біль? Ти і тільки ти мала владу над моїм стомленим мозком, під твоїми долонями я заспокоювалась, я забувала про той дах, про ту прірву… Куди тепер сховаюсь я від розчарування, яке обов'язково буде? Я вже відчуваю його крижаний подих у потилицю… Як уникнути цієї порожнечі? Хіба я зможу заповнювати її так, як це робила ти?…»
Дана дивилася на Ореста, невкрите тіло якого було ніби перерізане променем вуличного ліхтаря. Довге світле волосся розсипалося по подушці.
Вранці усе зміниться. І це мерехтливе місячне сяйво, й усі дивовижні у своїй нереальності плани, які вони вибудували пошепки, як діти, як маленькі крадії перед пограбуванням скарбниці фараонів. Усе зміниться. Не може не змінитися! «Яку офіру я маю принести тобі, Лано? – раптом подумала вона, – Я знаю, ти і ТАМ чекатимеш на неї…»
Дана накинула на плечі прозорий пеньюар і босоніж попрямувала до кухні. Обережно, аби не задзеленчати ложками та виделками, дістала з шухляди великі ножиці, якими зазвичай зрізала риб'ячі плавники та хвости.
«Ті, «діамантові», звичайно ж, були гострішими…» – подумала Дана. Вона ще трошки постояла на темній просторій кухні, прислухаючись, як Орест поворухнувся уві сні, та взяла зі столу ніж…
Світ перевернувся так, ніби Бог кинув монетку на розпечений метал і вона прикипіла до поверхні одним боком – «орлом», а на звороті назавжди лишилося усе те, що складало можливість вибору. Принаймні, так навчала Світлана.
«У нас немає вибору, – згадала Дана її голос. – Ми мусимо діяти, пручатися, грати і вигравати, аби не бути маріонетками в руках лялькаря, хоч би ким він був – дияволом чи божевільною простачкою з сусіднього під'їзду… Цей лялькар поволі зрізає нитки, що ведуть до кінцівок. Я усе це пережила. Найголовніша нитка, до речі, виходить із серця, і зрізати її найлегше, адже тоді ти ще якось тримаєшся на ногах. Ніхто не помічає, що тебе вже немає… Ти говориш, смієшся, ти рухаєшся, ти вдаєш життя, але вже нічого не пов'язує тебе з ним. Чи не так?»
«Мабуть, що так, – думала Дана, – хтось безжальний одним легким порухом зрізав цю нитку у неї, в Марини, у сотень таких, як вони… Але я не здатна витягнути себе за волосся. Краще вже впасти якнайнижче. Туди, де буде суцільний морок…»
– Що ти тут робиш?
Вона здригнулася всім тілом – на порозі кухні стояв Орест. Місячне сяйво окреслювало його постать, і він скидався на прозорого привида, на зоряного хлопчика, що вийшов з небуття, в яке вона щойно намагалася його увіпхнути. Він похитувався й у темряві здавався водорістю – тонкою та ефемерною.
– Я не можу без тебе ані хвилини. Знаєш, що я надумав? Ми поїдемо звідси й почнемо іншу справу. Ти навіть не уявляєш, скільки я всього вмію! А тепер у мене є ти…
Він підійшов зовсім близько й упевненим та обережним рухом забрав з її рук лезо так, ніби відбирав отруйну квітку.
– Ти більше не робитимеш дурниць. Ми обоє більше не робитимемо дурниць, згода?
Він більше не скидався ані на тінь, ані на водорість.
Якимось іншим зором, ніби спостерігаючи за собою збоку, Дана побачила – ні, скоріше, відчула – ту єдину важливу нитку, що ще пов'язувала її з життям. Вона була. І вона виходила прямісінько з серця…
