Нещодавно вони повним складом фірми переглядали телевізійну передачу, в якій брала участь їхня начальниця. Ефір було призначено на сьому годину вечора і Дана поїхала на нього з роботи. їхати на телебачення їй не хотілося. Ток-шоу, на яке її запросили, мало претензійну та солодкаву назву «Берегиня», вела його незграбна жіночка Ганна Ладокур, дружина режисера та продюсера цієї програми. Протягом усієї розмови вона полюбляла посилатися на авторитет свого
      чоловіка, час від часу вимовляючи свою коронну фразу: «Ми з моїм Ладокуром…» або «Мій Ладокур не дасть збрехати, що…». Одне слово, її таємничий позакадровий цензор скидався на білий рояль у кущах. Ток-шоу подружжя Ладокурів було доволі посереднім, але Дана розуміла, що трибуна на сьогоднішній день їй необхідна – занадто згустилися хмари над «Ескорт-сервісом» і треба було негайно відновлювати своє реноме.
      – Сьогодні в студії багато журналюг! – казала їй пані Ганна у гримерці, поки над Даниним обличчям ворожила стиліст зйомок Еллочка. – Уявляю, що вони напишуть про мене, як обіллють брудом мого Ладокура. Це така публіка! Чорнуху їм подавай, стьоб, заморочки! А ми з Ладокуром сіємо добре та вічне. Кому це зараз потрібно? Ненавиджу журналістів!
      – А хіба ви не з їхньої когорти? – здивувалася Дана.
      – Ну, що ви! Я п'ятнадцять років пропрацювала у бібліотеці… Пушкін, Блок, Єсенін. От з'явилася можливість підзаробити на телебаченні, хто ж відмовиться?
      – Я сподіваюсь, у нашій розмові не буде несподіванок? – запитала її Дана.
      – Звичайно ж! Нічого «смаженого» вони не отримають! Не хвилюйтеся. Це не наш стиль.
      – Як я можу не хвилюватися? – сказала Дана, відводячи руку Еллочки від свого й так уже добре нафарбованого обличчя. – Це ж прямий ефір! Я могла б не хвилюватися за запис. І взагалі, навіщо ви працюєте у прямому?
      – Ну, як же? – обурилася пані Ганна, – А дзвінки телеглядачів? А результати опитувань в інтернеті? І, нарешті, у нас зовсім інші розцінки на рекламу.
      Дані було смішно спостерігати за цією жіночкою, яка скидалася на діжку в англійському костюмі і запросто могла би стати її клієнткою. Вона навіть уявляла, як їй, мабуть, першій співачці у нехитрих сільських застіллях, набрид винахідливий Ладокур, що змушує її кривлятися перед камерою та сіяти «добре й вічне» за рахунок нерозбірливих рекламодавців.
      – Дівчата, на вихід! – не забарився нагадати про себе режисер, заглядаючи до гримерки. – Швиденько у студію! Час пішов!
      Дану всадовили на високий стілець-кілок, що стирчав посеред студії, біля неї стала пані Ганна, судомно стискаючи в руках мікрофон.
      – Три, два, один! – викрикнув режисер. Гості студії, чи, як їх називала ведуча – «експерти», зарухалися, закашляли, зашурхотіли фірмовими «ладокурівськими» нотатниками, які їм роздали на вході.
      – Ми знову зустрічаємося з вами у цій затишній студії, аби поговорити про вічні цінності. Я рада вітати усіх своїх прихильників! – задекламувала в мікрофон пані Ганна. – Сьогодні у нас в гостях людина незвичайної – я б сказала надзвичайної! – професії. А ще точніше – не професії, а покликання. Ось уже кілька років вона рятує нас, жінок, від самотности, вчить бути розкутими, сміливими, боротися за свої права та любов. Трохи незвичайним бізнесом займається пані Дана… Відкрию таємницю – сьогодні зранку ми посварилися з моїм Ладокуром, адже, як усякий чоловік, він спочатку був проти тих ідей, які пропагує наша гостя, але потім…
      Пані Ганна докладно розповіла студії про вранішні суперечки з чоловіком і після ще кількох словесних пасажів перейшла до благородної місії, яку виконує «Ескорт-сервіс». Після того слово було надано «експертам».
      «Ви справді вважаєте вашу справу благородною?», «Ви – феміністка?», «Як ставиться до вашої роботи ваш чоловік?» – посипалися запитання. Пані Ганна підходила із мікрофоном не до всіх. Дана уважно роздивлялася публіку й добре бачила, що ті, кого Ганна назвала «журналюгами», старанно тягнуть руки та марно клацають своїми диктофонами: Ганна їх ігнорувала. Нарешті одна з самовпевнених дівчаток сама вискочила до ведучої:
      – Як ви поясните серію вбивств у вашій фірмі? Чи правда, що в місті з'явився маньяк-«перукар»? Чи не підпадають під підозру працівники вашої фірми?
      Дівчина ледь не вихопила мікрофон з рук розгубленої Ладокурихи, за нею вистрибнув інший молодик:
      – Чи не є вбивства ваших працівників – акцією протесту проти вашого брудного бізнесу?
      Згодом вискочила солідна дама і так само шалено зарепетувала, видираючи у ведучої мікрофон:
      – Ваш «Ескорт» – осереддя проституції та розпусти! Ви паплюжите честь та гідність наших чоловіків!
      Пані Ганна нарешті змогла висмикнути мікрофон з рук обурених глядачів та з жахом подивилася на Дану. Порухом очей Дана показала, що здатна відповідати на запитання.
      – Ви заміжня? – запитала вона галасливу жінку.
      – Я порядна самотня жінка! – з гідністю відповіла та.
      – З вами все зрозуміло… – Дана посміхнулася та граційно змахнула невидиму пір'їнку зі свого блідо-фіолетового кардігана, потім взяла зі столика черевату прозору склянку із соком і зробила кілька ковтків. Вона, як хороша актриса, знала, як впливає й заворожує вміло і вчасно витримана пауза.
      – Якщо можна, підніміть руки ті, в кого зараз немає друга, партнера або супутника життя, – попросила вона, звертаючись до молодих жінок, що зі своїх місць захоплено спостерігали за нею і – вона це бачила по їхніх очах – заздрили її красі та самовпевненості. Камера ковзнула по залу й зафіксувала ліс піднятих угору рук, – Чи були б ви проти, якщо б інтелігентний, порядний, красивий та ненав'язливий чоловік запросив вас у дансинг або в театр і не псував вам при тому нерви ревнощами та зауваженнями? Чи не хотіли б ви мати практику спілкування із чоловіками на вищому рівні? Чи, можливо, краще сидіти вдома та плести шкарпетки своєму дідусеві?! Який вибір ви зробите, ви – сучасні, розумні, талановиті жінки, єдиною проблемою яких є самотність у цьому доволі жорстокому світі?
      Відповіддю їй були шалені оплески. Очі пані Ганни нарешті перестали випромінювати суцільний жах.
      – А про вбивства… – зітхнула Дана, – читайте у жовтій пресі! Ми тут зібралися, щоби поговорити про інші проблеми…
      – Так, звичайно ж, у вас «інші проблеми», – із ядучою посмішкою заговорив до неї інший «експерт», як тільки пані Ганна надала йому слово. – Народ голодує, а ви задовольняєте потреби багатих та розпусних жінок…
      – Я ж не винна, шо ці потреби не можете задовольнити ви, чоловіки! – посміхнулася Дана. – А що стосується злиднів, вважаю, вони починаються в голові. І при цьому зовсім не має значення, скільки грошей лежить у вашій кишені – три тисячі доларів чи три гривні.
      – Поясніть, будь ласка, цю цікаву думку! – голосом масовика-заводія перебила її Ладокуриха, якій здалося, що Дана перебирає на себе всю увагу аудиторії.
      – Це дуже просто, варто лише прислухатися до власних розмов на роботі чи вдома. У дев'яти із десятьох випадків вони – про гроші! І не важливо, рахуєте ви копійки чи тисячі. Важливо те, що люди скаржаться один одному на те, що грошей не вистачає. І говорять про це з особливою гордістю жебраків, яку в нас виховували останні вісімдесят років.
      – А невже ви не рахуєте своїх грошей? – вставив хтось з «експертів».
      – Звичайно ж, рахую! – посміхнулася Дана. – Але в ті часи, коли у мене в кишені було останні три гривні, я ніколи не дозволяла собі про це говорити вголос. От і весь секрет…
      – …секрет її успіху! – підхопила Ладокуриха. – Секрет її краси та жіночої гордости! А тепер – рекламна пауза під, час якої ми проведемо міні-опитування на тему: чи потрібні нам служби ескорту?
      Далі усе тривало більш-менш нормально. Але Дана постійно відчувала себе на перехресті поглядів: одні випромінювали ненависть, інші – заздрість та захоплення. Вона знала, що виглядає чудово. Вона знала, що саме зараз по той бік екрану на ній зупиняється зовсім інший погляд. Власне, задля цього погляду вона й зголосилася на це ідіотське шоу, під кінець якого нічого, крім ненависти до цікавих «експертів», до себе та дощу, що розпочинався за вікнами студії, вона не відчувала…

* * *

      Під рясним і вже доволі холодним осіннім дощем Дана побігла до свого авта і, не слухаючи помічника режисера, що наздоганяв її з якимись папірцями в руках, люто грюкнула дверима машини перед самим його носом. «Бридота! Не хочу більш нічого!» – крутилося в її голові.
      …Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.
      А далі почалося щось незрозуміле.
      Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – «швидка»…
      – Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.
      – Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.
      Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському «ґазику» до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.
      І от зараз їй знову здалося, що вона балансує на краю прірви. І ім'я цієї прірви – Орест.
      Вона намагалася звільнитися від цих думок. Але не могла втриматися від того, щоби зайвий раз не пройти повз «гостьову» залу й подивитися, що там поробляє цей ґітарист-приблуда. Вона хотіла, щоби його не було. Вона хотіла бачити його щодня. Вона ненавиділа його. Вона помічала, що й він спостерігає за нею, і ці красномовні погляди здавалися їй ворожими. Кожного разу коли він ішов «за викликом», у Даниній душі піднімалася темна хвиля гніву й огиди. Подумки вона називала усіх своїх службовців повіями, хоча й усіляко культивувала в них думку, що вони виконують почесну місію порятунку жінок від самотності й позбавляють їх інших комплексів.
      З жахом та захватом, через ненависть та презирство, вона розуміла, що закохалася. Закохалась уперше. У продажного нікчему, який до того ж виявився років на десять молодшим від неї. Надійний тил, яким усі ці роки був для неї «Пет-Пет» (так вона називала чоловіка), зрушився, захитався за її спиною й зсунувся кудись убік. Вона знову стояла на гребені даху з шаленим бажанням скоріше стрибнути униз. Але тепер вона розуміла, що не полетить. Що оболонка – її випещена в косметичних салонах та дорогих перукарнях оболонка – перетвориться на шматок м'яса із перемеленими кістками. Не більше. Клятий білявий бовдур муляв їй очі, заважав спокійно жити та працювати. Пет-Пет майже постійно перебував у відрядженнях, на презентаціях та показах одягу. Увечері Дана лишалася наодинці з телевізором. Вона давно помітила, що потрібне рішення надходить випадково. Так, переглядаючи вкотре найулюбленіший фільм своєї юності «Собака на сіні», вона наштовхнулася на думку, яку подав з екрану секретар-Боярський прекрасної Діани-Терехової: якщо власна гординя заважає насолодитися забороненим коханням, можна зробити це інкогніто. Думка Дані сподобалася. Вона ніби відчула потреби й вагання прекрасних та самотніх жінок світу: від середньовічних маркіз, закутих у панцирі корсетів та комплексів, нав'язаних етикетом, – до своїх клієнток. Вона ніби сама перетворилася на одну з них і вперше відчула, наскільки це може бути принизливим. Краще принизити його, вирішила Дана, і їй спало на думку оформити анонімне замовлення на Ореста. А що? Невеличкий, незобов'язливий вечір у затишному ресторанчику на околиці міста, невимушена розмова, рахунок, який вона з легкістю оплатить сама. Можливо, це зніме й напругу, й цю хворобливу зацікавленість, що виникла нізвідки й має так само непомітно піти з її спокійного облаштованого життя. Дана обмірковувала, як зробити анонімне замовлення, й вирішила зробити це через пошту. У свій лист до власної агенції із призначенням міста і часу зустрічі вона, на свій страх та ризик, вклала п'ятсот доларів. Якщо лист не дійде – так тому й бути, вирішила вона…

* * *

      «Лежати тобі, друже, у сміттєвому контейнері, обскубаним і байдужим, із скляними виряченими очима, поруч із купою зітлілого шмаття, у приємній компанії жирних пацюків та бездомних собак, які залюбки повідгризають усі твої сумнівні достоїнства…» – ось що перше спало на думку Орестові, коли Марина повідомила про загадкову зустріч у ресторані «Ведмежий кут». Кут і насправді був «ведмежий» – ресторанчик розташувався перед в'їздом у місто. Він одразу ж розповів про майбутню пригоду Романові Олексійовичу та почав готуватися до своєї відповідальної місії.
      Увесь недовгий час своєї служби в «Ескорт-сервісі» він намагався розібратися в природі збочень. Придивляючись до русоволосої красуні Марини, енергійної на людях і, як йому здавалося, геть зламаної усередині, та вишуканої «леді» Дани В'ячеславівни, він дійшов висновку, що патологічний потяг до вбивства може ховатися під сяйливою маскою суцільного зовнішнього задоволення життям. Це закладене генетично, і, можливо, з часом наука дійде такого рівня, коли майбутніх вбивць, злодіїв, ґвалтівників розпізнаватимуть ще в зародку та заздалегідь знищуватимуть цю небезпечну для суспільства популяцію. Йому здавалося, що обидві жінки добре знають про те, що має статися з ним сьогоднішнього вечора. Власноруч зав'язуючи йому «метелика», Марина сказала:
      – Краще б ти сюди не приходив…
      «Чорний король» Сергій дивився на нього із заздрістю. Він також збирався на коротку зустріч – треба було проводити якусь дамочку в аеропорт та вдати перед її друзями, серед яких був її колишній чоловік із новою молодою дружиною, палку закоханість.
      – Не інакше, як ця таємнича особа закохалась у тебе, – сказав він. – Дивись, не втрачай свого. Досить демонструвати, який ти у нас цнотливий! Треба діяти… – і він потер у повітрі пальцями. – Гроші не пахнуть.
      – Ще одна така балачка, й ти знову опинишся у своєму дослідному інституті на ставці сто сорок гривень! – досить сердито увірвала його Марина.
      – Мовчу, мовчу, мем! – із удаваним страхом замахав руками Сергій.
      – Хто мовчить – довше живе! – кинула Марина крізь зуби й вийшла до приймальні.
      – Що це з нею? – здивовано знизав плечима «Чорний король».
      «Почула свіжину…» – подумки відповів йому Орест і ще раз намацав у кишені маленький газовий балончик, який придбав сьогоднішнім ранком.
      О дев'ятій вечора він виїхав на побачення.
      …Машина довго мчала містом, потім виїхала на приміське шосе, за яким почалися ліси. Ресторан розташувався на одній з галявин. Поруч Орест помітив вогні автозаправки. Більше будівель поблизу не було…
      «Ведмежий кут» скидався на невеличкий дерев'яний хутір, побудований у народному стилі. Величезний будинок у центрі оточували курені-кухні, з яких офіціанти носили страви до ресторанних залів. Біля стилізованого паркану припаркувалися кілька іномарок. Орест відпустив машину та увійшов до затемненого, прибраного пахучою хвоєю передпокою. Що далі?
      – Візьмете маску, чи у вас є своя? – одразу ж підскочив до нього кремезний вахтер, одягнутий у червоний, розшитий золотом кептар. На його голові красувався капелюх у вигляді роздзявленої ведмежої пащі. Орест зі здивуванням поглянув на нього.
      – У нас сьогодні свято – два роки з часу заснування ресторану, – пояснив вахтер-ведмідь. – На честь цього – маскарад. Ви хіба не знали? Де ваше запрошення?
      – У мене немає ніякого запрошення, – відповів Орест. – У мене тут призначена зустріч.
      – Так чи так, треба вдягнути маску! – наполягав вахтер. – Вибирайте будь-яку!
      І він показав рукою на стіну. Орест тільки зараз помітив, що біля гардеробу висіло з десяток різноманітних масок, що дивилися на нього порожніми чорними очима.
      – А не можна обійтися без маскараду? – почав нервуватися він. Йому стало зрозуміло, що Роман Олексійович навряд чи зможе потрапити сюди із своїм тоненьким гаманцем. А це може означати одне: він лишиться із вбивцею сам на сам.
      – Тоді покажіть свою клубну картку. Чи, можливо, ви з Ассоціації рестораторів? – насторожився «ведмідь» та почав поволі витісняти Ореста за поріг.
      «Дати йому в пику, потрапити до міліції – і на тому справа й закінчиться!» – вирішив він і вже хотів так і діяти, коли чиясь рука, як змійка, миттєво ковзнула йому під лікоть.
      – Він зі мною! І зараз ми виберемо маску. Заспокойтесь.
      Орест озирнувся. Поруч із ним стояла руда Лисиця у лискучій темно-синій сукні. Невеликого зросту, мініатюрна витончена постать. На голові – величезний капелюх, з-під якого неприродно й доволі потворно визирала майже справжня хутряна лисяча мордочка із вузькими отворами для очей – з їх темної глибини зблискували зіниці. Руки майже до пліч обтягнуті такими ж рудими рукавичками із хутряною облямівкою.
      – Треба вибрати маску! – низьким наказовим голосом промовила Лисиця, – Хоча б оцю!
      Й вона зняла зі стіни капелюх Арлекіна й натягнула його на голову Оресту.
      – А вам личить…
      «Все хєрня, казали тато, тільки бджоли – вєщь! – подумки зрецитував Орест віршика, що запам'ятався йому після якоїсь поетичної тусівки десятирічної давності, – Все хєрня… І ти лежатимеш у смітнику, обскубаний, як гиндик. І – досить про це!»
      Вони зайшли до зали – Арлекін та Лисиця. Й апетитні запахи, мелодійні звуки та ледь чутні джерельця розмов оточили їх, підхопили й поглинули, ніби потік підземної ріки. Це був найкращий ресторан поза містом. За два роки свого існування він уже встиг порости лісом леґенд, щедро оздоблених чутками про пишні аристократичні раути та криваві мафіозні «розбірки», які зазвичай були замішані на фатальному коханні та шалених грошах.
      «Треба розслабитися!» – сам собі наказав Орест, відчуваючи на своїй руці тоненьку, ледь тремтячу руку Лисиці. Вони розташувалися за найкращим столиком, сервірованим на двох. Він був заставлений закусками з десяти-дванадцяти страв китайської кухні. З країв високих салатних фужерів звисали рожеві шийки тигрових креветок, на дерев'яній підставці було старанно вибудовано натюрморт із кількох різновидів суші – рисові квадратики із рибою, перев'язані морскими водоростями, сирий рибний м'якуш, нарізаний у формі екзотичних махаонів, неперемішані рибні та креветкові коктейлі світились у круглих вазах і більше нагадували витвори мистецтва, ніж їжу. Коньяк «Метакса» та пляшка білого французського вина завершували картину. «Круто! – подумав Орест. – Якщо вважати, що це моя остання вечеря…»
      Він вирішив мовчати. Вона також не квапилася починати розмову. Орест налив їй і собі білого вина, чудово розуміючи, що віднині його смак буде для нього зовсім іншим – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть й інші поняття: обов'язок, кохання, сенс життя. Усе це зникне разом із ним. «Тепер мені можна все! – подумки посміхнувся Орест, – Годі думати про смітник. Ти стаєш справжнім боягузом. Чи варто бути ним в останні хвилини перед імовірною стратою? Зрештою, кілька красиво обставлених годин із загадковою жінкою (а чи жінка вона?), що, ніби прекрасна потвора, зійшла з гравюри середньовічного художника – хіба не найкраща прелюдія до одвічного людського страху перед її величністю Смертю?…»
      Лисиця відпила трохи вина, притримуючи маску, й дістала з маленького ридикюля пачку цигарок. Орест клацнув запальничкою і наблизився, намагаючися проникнути за чорні отвори маски. Вона не потягнулася до вогника, відмітив Орест, отже, ця дама з «вищого світу». Але по тому, як вона замахала рукою, відганяючи клуби диму, він зрозумів, що вона не палить…
      – Навіщо ви палите, адже ви зовсім не вмієте цього робити? – посміхнувся він, упевненим рухом відбираючи у неї довгу цигарку. Він сповна зміг взяти себе в руки. Гра та жінка навпроти починали подобатися йому все більше.
      – А ви що, з Армії Порятунку? – запитала вона.
      – Вас потрібно рятувати?
      – А що ви можете зробити? – її манера говорити короткими уривчастими фразами і цей трохи агресивний тон збуджували.
      Принесли гарячі страви – осетрину під білим соусом, рис, овочі. Але Орест не міг їсти. Він помітив, що й Лисиця ледь торкнулася їжі, а на її тарілці й досі лежить порція суші, яку вона час від часу механічно пересуває дерев'яними паличками. «Цікаво, чи є у неї пістолет? – раптом подумав Орест, оглядаючи її маленький оксамитовий ридикюль, що висів на бильці стільця. – А, можливо, леді віддає перевагу холодній зброї? Або на виході на мене чатує її дружок-кіллер? Як усе має відбутися?…»
      Десь у глибині зали, пронизаної гострими променями різнобарвного світла, дзюрчала вода, стікаючи зі штучного водоспаду в мармурову чашу. Біля неї награвав ненав'язливу мелодію саксофоніст.
      – Ви не поцікавитесь, хто я? – запитала Лисиця.
      – Навіщо? – знизав плечима Орест. – Гадаю, що правди ви мені усе одно не скажете… А що менше знаєш людину, то краще спілкуватися. Ви хіба не помічали, якої відвертості досягають випадкові знайомі, наприклад, у потязі? Вважайте, що ми випадково сіли в одне купе…
      – І для одного з нас ця подорож може виявитися фатальною?
      – Тобто?
      – Хіба не буває так, що після зупинки й розлуки один із супутників з'ясовує, що втратив щось найважливіше у житті…
      – Наприклад, саме життя? – засміявся він.
      – Можливо, й так… А хіба це не прекрасно?
      Вона взяла зі столу його запальничку, клацнула нею й довго дивилася на синє полум'я, що, як маленький чортик, застрибало перед її маскою. У глибині лисиччиних очей-отворів відбилися такі ж мінливі сині чортики.
      – Дивно, – нарешті промовила вона. – Я ніби виглядаю з-за фіранки, як у дитинстві. Коли я була маленькою, я обожнювала цю гру – загортатись у фіранки й спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті. Здавалося, що я ніби в коконі і мене ніхто не бачить… Мені й тепер іноді дуже хочеться сховатися за завіскою. Але усі вважають мене комунікабельною, веселою людиною – треба поводитися відповідно. А з вами мені затишно. Особливо зараз, коли не треба прикидатися.
      «Мабуть, зараз я скидаюся на собаку, – подумав Орест. – Усе розумію, а сказати не можу. Та й про що говорити?… Не можу ж я прямо запитати, навіщо вона ЦЕ робить?…»
      – Ви, мабуть, дуже красива жінка, – нарешті промовив він і наважився покласти свою руку на її, щільно затягнуту в рукавичку. Вона здригнулася, випустила виделку…
      – Якщо вам хочеться думати так, чому б ні? Ви – випадковий супутник, який може збрехати й піти, як казав Гемінґвей, «навіть не озираючися…»
      Однак брехати йому не хотілося. І він заговорив. Просто так. Про дрібниці. Чомусь у цій розмові йому було важливим усе, про що він давно забув: про те, як уперше п'ятирічним хлопчиком побачив море, як лякався сусідського сенбернара, що завжди підстерігав його по дорозі до школи, про те, як ховав на пустирі мертвого горобця, про дівчинку, яку йому хотілося мучити й ображати, тому що не знав, куди подітися від божевілля її худенького, майже плаского обличчя – обличчя янгола. Вона слухала його, зовсім не по-ресторанному підперши щоку рукою, і її лисяча мордочка більше не дратувала його. З нею також відбувалися подібні історії. Й Орест слухав її. Аж доки обоє не відчули, що зголодніли по-справжньому, адже нормально поїсти можна лише з близькою людиною, не згадуючи правил етикету. В якийсь момент, майже механічно, він пересів ближче. І коли знову, цього разу випадково, торкнувся її руки, то відчув гарячий, ніби електричний струм, що пронизав його наскрізь, – живе, майже пекуче, тепло, про яке ніколи не замислюєшся. Думки про можливу небезпеку, про холод смітників та розкіш усіх непевних марнот життя ніби зібгалися, перетворившися на крихітний паперовий жмуточок. І він подумки із задоволенням жбурнув його у найдальший кут своєї душі. Ось чого йому не вистачало усе життя – цього рівного жіночого тепла, що здатне втримати на краю безодні. Це – ніщо, і це – все! «Можливо, це і є те «все», про що можна мріяти?» – подумав Орест. Спочатку загадкова жінка-Лисиця, розкішний ресторан, французьке вино, саксофон, потім – троянди, величезний букет нічних троянд, який він купить їй по дорозі, а вночі відбудеться щось подібне до сцен із фільмів із Шерон Стоун. Як же інакше? А потім… Потім він помре. Але в останню мить усе ж таки побачить її обличчя – худеньке, майже пласке обличчя янгола смерті. І ні про що не пожалкує…
      – Не сумуйте, – сказав він жінці. – Зараз я вас розраджу.
      Орест звівся і пішов до фонтану, де розташувалися музиканти. У них на той час була перерва. Він узяв гітару.
      І замислився на хвилину. Він бачив ЇЇ сюрреалістичний силует, оповитий темрявою і таїною – видіння зі сну жахів, від якого неможливо втекти на ватяних ногах. Він почав вистукувати ритм на деці, аж доки не зрозумів, що саме зараз заграє. Мелодія далекої Тоскани – вогняне фламенко – народилася невимушено й легко. Усе, що він міг сказати, він говорив мовою струн. У якусь мить відчайдушної тремоли він відчув, що Лисиця справді прийшла по його життя. Ніби в кіно, у колі місячного світла, що лилося звідкись, він побачив незнайому кімнату і себе на широкому ліжку, застеленому шовковим простирадлом, і тінь жінки у прозорому пеньюарі, і її простягнуту руку. І ніж у її простягнутій руці. Мелодія увірвалася. Він ще хвилину вистукував ритм. А потім рука безсило повисла, ніби у мертвого.
      Зал вибухнув аплодисментами. Орест повернувся до дійсности, яка також скидалася на марення: з різних кутків зали йому плескали Олені та Ведмеді, Імператори та Куртизанки, Відьми, Мавки, Колібрі… І їхні вигуки зливалися в один вібруючий гул, що ранив слух та затьмарював розум.
      Орест повернувся до столика, і Лисиця поклала м'яку лапку йому на плече. «Дякую. Я майже закохалася…» – тихо промовила вона. І Орест не зрозумів, чи жартує вона, чи каже серйозно…
      Потім він керуваів її автом. Вона назвала свою адресу. І цього разу дорога до міста здалася йому закороткою. Жінка так і не зняла маску. Можливо, думав Орест, це зовсім і не маска – а справжня лисиця у жіночій подобі, і ще палкіше бажав лишитися із нею наодинці. Але додому вона не запросила. Він завів її у під'їзд, мимохідь дивуючись її помешканню: під'їзд був темний, будинок – п'ятиповерхівка часів «хрущовської» відлиги.
      – Далі я піду сама! – сказала вона. Орест майже нічого не бачив у суцільній темряві. «Якщо це має відбутися саме тут – нехай спочатку буде по-моєму…» – і він швидким рухом, навпомацки, змахнув маску з її обличчя і відчув, що вона сама подалася до нього.
      – Я чекатиму тебе тут завтра, – прошепотів він. – Ти прийдеш?
      – Так, так… – говорила вона, й він відчував сльози на ЇЇ холодних щоках.
      – Хто ти? Навіщо?… Я люблю тебе… – він майже задихався від її швидких поцілунків. – Не відпускай мене…
      Але вона нарешті звільнилася від його обіймів та швидко побігла нагору:
      – Я сама знайду тебе!
      Орест ще зо хвилину постояв у темряві – звук її кроків раптом увірвався. Мабуть, вона безшумно відчинила свої двері. Можливо, подумав він, за ними спала її дитина…
      Він навіть відчув певне розчарування від того, що найголовнішого, про що він з таким захватом думав на початку дня, не відбулося…
      Вийшов на вулицю. її машина самотньо стояла у брудненькому дворі. Орест зняв з шиї свого «метелика», старанно обв'язав ним конверт із п'ятсотма доларами й засунув його за один з вусиків «двірника» на передньому склі…
      Він вийшов на шосе й пішки побрів додому. Машин у цьому районі не спостерігалося. Тільки біля дитячої альтанки стояв старенький «Запорожець».
      Він не звернув уваги на цей «Запорожець» та чиюсь тінь, що маячила за розлогим деревом посеред двору.

* * *

      Його розбудив настирливий телефонний дзвінок о дев'ятій годині ранку. Дзвонила Марина. Орест довго не міг второпати, де він і про що йдеться. Минулий вечір здався йому сном.
      – Ти – безтурботна свиня! – кричала Марина. – Чому ти не потелефонував мені або Лані, як годиться, як роблять усі? Я всю ніч не зімкнула очей! Ти ж знаєш, що відбувається! Невже не можна було повідомити, що з тобою усе гаразд?
      Орест скривився й відсторонив слухавку від вуха. Дзвінок вирвав його зі сну, в якому він ще обіймав жінку-лисицю.
      – Навіщо так хвилюватися, – нарешті перервав він потік слів. – Зі мною усе гаразд.
      – Ти з нею переспав? – спокійніше запитала Марина.