– Ну, ось, мої дорогенькі! Будьмо сьогодні разом! Марина відкоркувала пляшку й почала розливати мартіні. Першому налила Милораду Павичу. Навздогад розкривши сторінку, процитувала:
– «…дівчинка пролила за батьком струмки сліз, такі, Що мурахи, просуваючися вздовж цих струмків, могли піднятися до самого її обличчя…»
Еріх Марія Ремарк, як завжди, відгукнувся найпотрібнішою в цій ситуації тирадою:
– «…такі, як ти, романтики – усього лише патетичні стрибунці, які скачуть окрай життя. Вони завжди розуміють його як велику брехню, й усе для них є сенсацією. Що ти можеш знати про Ніщо, легковажна істото?!»
Марина засміялася й перейшла з пляшкою до третьої книжки:
– «Не муч, не торкайся долонь!
Оддай мене віщій гризоті…
Тиняється п'яний вогонь
На висохлім сірім болоті…»
–
попросила Ахматова.
Останнім був Варгас Льоса. Вона ще не починала читати його й вирішила, що сьогодні він лишиться таємничим некликаним гостем, що, покурюючи свою вишневу люльку, ховається десь у темному кутку й не квапиться прилучатися до спільної розмови. Вона по черзі випила з усіма. Потім – вдруге. І втретє. Аж доки перед нею не розкрилася чорна рурка алкогольної злоби. Непевним рухом вона скинула книжки на підлогу:
– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.
Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:
– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…
Другий – Дані В’ячеславівні:
– Марино! Негайно перетелефонуй!
Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.
… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути «Моцартом життя» – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона «паразитує» в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе «пристойне» й «законне» давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.
Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних «типажів». З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – «контингент у стані кондиції».
А от другий…
Від більярдної зали до машини треба було пройти звивистою вулицею, яку в місті називали «мистецькою», – на ній розташовувалися художні майстерні та різноманітні «розкладки» «народних митців». На цій вуличці завжди юрмилися люди. Іноземці тут залюбки купували червоні оксамитові прапори та вимпели «переможців соцзмагання», «антикварні» бюсти політичних діячів, слухали вуличних музик та щедро кидали центи й пфенінґи до капелюхів місцевих жебраків. Звідкись до Марини долинула її улюблена мелодія – в оточенні кількох слухачів на парапеті сидів юнак і доволі пристойно награвав мелодію Мішеля Леґрана з «Шербурзьких парасольок». Світле волосся закривало півобличчя, нервові пальці легко ковзали по струнах… Мелодія, як струмок пари від філіжанки з кавою, проникла в Марину, й вона не могла не зупинитися.
Перед юнаком не лежав капелюх. Він грав для себе. Але по закінченні люди почали виймати гаманці… Тінь промайнула обличчям музиканта, він швидко заховав у кишеню гроші й, ніяково вклонившися, швидко пішов геть. Марина дивилася йому услід. Стрункий, довготелесий й трішки згроблений, він був схожий на птаха. «А він би непогано виглядав у пристойному вбранні…» – подумала Марина й одразу схаменулася. Відчула, що цей тип – не «їхнього поля ягідка». Й миттєво прокинувся спортивний азарт. «Цей – не погодиться!» – сказав їй внутрішній голос. «Подивимось!» – посміхнулася Марина й вирішила наздогнати музиканта…
Потім вона їхала в своєму авті та, як це бувало завжди, подумки накручувала безкінчну повість свого вигаданого життя: «О, бездарні романтичні дурепи, ошукані казочкою про «пурпурові вітрила», не вірте музикам, що тиняються вулицями! Не вірте їхнім правдивим блакитним очам, удаваною байдужістю до канапок з чорною ікрою та оголених ніжок зустрічних кобіт! їм хочеться зжерти і те, і друге! Тому краще вже бути застреленою противним десятирічним байстрюком, який поки що не відчуває смаку ні до чого, окрім гамбургера з найближчого «Макдональдсу»…» Вуличний гітарист мав дивне ім'я – Орест, але попросив, аби вона називала його Олегом (на що, до речі, Марина погодилася). Отже, Орест працював у невеличкому орекстрі, підпрацьовував вантажником на залізниці та іноді виступав з «сольниками» у підземних переходах. Марина наздогнала його за рогом й простягнула десятку.
– Купи собі, дівчинко, печива! – сказав гітарист. – Або пішли повечеряємо разом!
Марина прийняла запрошення. У найближчій кав'ярні, після двох чарок горілки, Марина нарешті наважилася сказати про головне. Орест аж присвиснув.
– І давно ти цим займаєшся?
– Зо два роки, – відповіла Марина. – І, до речі, в цьому немає нічого соромного.
І вона всоте розповіла про законність бізнесу та порядність фірми, самотність заможних жінок та благородну місію «Ескорт-сервісу».
– Це ж, мабуть, для музиканта краще, ніж розвантажувати вагони? – додала вона й підсунула йому свою візитівку.
– Мабуть, що так… – знизав плечима Орест і подивився їй у вічі. Марина мужньо витримала погляд його блакитних очей, окантованих чорною рамкою довгих вій…
– Господи, й навіщо мужикам даються такі очі?… – посміхнулася вона.
– Мабуть, для того, щоби ось так, ніби випадково, зустріти таку жінку, як ти, запросити її на вечерю, набалакати їй дурниць, а потім дізнатися, що в неї до тебе суто діловий інтерес. Та ще який! Добре, я подумаю й зателефоную.
Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Марина звелася й пішла до дверей. Відверто кажучи, їй не хотілось, аби він подзвонив. Принаймні, у справі…
Дорогою вона купила пляшку мартіні «Б'янко».
«День закінчився. І, як завжди, нічого не розпочалося… Хоча раніше все світилося в її руках…»
* * *
Перед тим, як Дана В'ячеславівна безуспішно телефонувала Марині, їй додому подзвонив той самий слідчий, який допитував її три дні тому. Вона вже сподівалася, що ніколи не почує цього приємного баритону, який так не в'язався із його затрапезним потертим піджаком.
– Чи працює у вас Костянтин Мисик? – запитав Роман Олекійович.
– Є такий, – відповіла Дана.
– Я б на вашому місці сказав – був… – суворо пролунало зі слухавки, – Чи знаєте ви, що вчора цього вашого працівника знайшли мертвим у сміттєвому контейнері біля третього корпусу університету? І знову та ж сама картина: волосся у хлопця зрізане, слідів пограбування немає. Сьогодні вже пізно, отже, я буду у вас завтра. Підготуйте мені, будь ласка, фотографії небіжчиків та особові справи всіх ваших працівників.
Дана тремтячою рукою поклала слухавку… Й одразу набрала номер Марини. Але почула хриплуватий Маринин голос з автовідповідача… До ранку лишалося трохи більше десяти годин. Чоловіка ще не було вдома, сьогодні він мав чергову презентацію. Дана випила снодійне й залізла під ковдру…
Розмова друга
Вона знала, що застане її за шиттям. Вона звикла до її пташиної пози у глибині великого крісла. Серце стискалося від ніжности, коли вона спостерігала за швидким рухом її пальців. Разом із важким оксамитом вона ніби прошивала її серце й міцно – назавжди! – пришивала до свого. Розмова її також була «пташиною», голос заспокоював, магнетизував. Іноді, втомившися від постійної біганини, вона просто клала голову їй на коліна і уявляла себе Ґердою, що потрапила в чарівний садок, де завжди – весна. Одним порухом вузької теплої долоні вона могла зняти головний біль, а те, що вона казала під час такої «терапії», заколисувало, давало надію, підносило до чогось світлого й усе змішувало у голові: вино й оксамит, голки й запашні яблука, поезію й брутальність, мед і гірчицю…
Вона не могла бути тут більше аніж годину на тиждень, але ця година реабілітувала виснажений організм, наповнювала свіжою кров'ю.
– Ти втомилася, маленька! – чула вона лагідне нашіптування, легкі пальці ледь торкалися її налакованої зачіски. – Відпочинь.
– Говори до мене.
І вона починала говорити:
– Ти, що дав мені Тіло Своє добровільно на поживу, Ти, вогонь, що палиш недостойних, не спали мене, Сотворителю мій, але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали терня провин моїх, душу освяти, думки очисти, суглоби разом з кістьми зміцни, п'ять почуттів моїх просвіти. Усю мене наповни страхом Твоїм…
Потім вони ридали, обнявшись, і вона цілувала сухеньку руку. Потім, поправивши зачіску й начепивши на обличчя святенницьку маску, вона стрімголов мчала назустріч новому дню, повторюючи на ходу: «Хай же буде мені причастя це на радість, здоров'я і втіху, а на страшному і другому пришесті Твоєму сподоби мене грішну стати праворуч слави Твоєї…»
* * *
«Хуане Карлосе, ти все одно будеш моїм!!!» – телевізійні страждання у вранішньому повторі якоїсь безсмертної «донни Жужуаліни» ще лунали в голові Романа Олексійовича, коли він переступив поріг «Ескорт-сервісу». Але сьогодні він уперше не позаздрив дружині, що залишалася вдома під теплою ковдрою в компанії улюблених серіальних героїв. Ось уже кілька годин Містер Марпл відчував нестерпну сверблячку в долонях. Він навіть часом потирав одну руку об другу й задоволено прокашлювався, ніби готуючись до відповідальної промови. Нарешті й у його сіті потрапило дещо цікавеньке. Перше вбивство його не надихнуло. Відверто кажучи, він спочатку погодився із дамочкою, яка керує цим трохи смердючим бізнесом, – вбивство було рядовим, випадковим. Але другий труп серед працівників однієї фірми – це вже дещо! Поговоривши з Даною В'ячеславівною та її вірною помічницею Мариною, переглянувши усі документи, що вони надали, Роман Олексійович, присівши у кутку на дивані, записав у нотатнику:
«1. Другий труп. Костянтин Мисик. Попрощався з клієнткою близько третьої години ранку. (Є свідки).
2. Офіціантка в барі казино згадала, що небіжчик замовив склянку коньяку «Мартель» та мав коротку телефонну розмову, після якої швидко зібрався та вийшов на подвір'я. Сів до службової машини.
3. Водій потвердив, що підвіз небіжчика до скверу о четвертій годині ранку. Більше нічого не знає.»
І, як тоді на кухні, Містер Марпл дописав наступний та на сьогодні останній пункт: «З'ясувати, з ким мав зустрітися небіжчик о четвертій годині ранку? (порівняти відомості із небіжчиком номер 1)».
Роздуми перервав голос Марини. Вона принесла фотокартки усіх чоловіків, що працювали «на ескорті.»
– Давайте дивитися разом, – попросив Містер Марпл. – Можливо, у мене виникнуть запитання… А щонайперш – покажіть цих двох…
Марина, мов карти, швиденько перетасувала купку фотографій і поклала на журнальний столик дві з них.
– Вони були у нас найкращими, – зітхнула вона, поглажуючи глянцеву поверхню професійно зроблених світлин. З фотокарток дивилися два майже однакових обличчя. Містер Марпл одразу помітив цю схожість, і долоні його засвербіли із новою силою.
– Ви не гадаєте, що ваші чоловіки чимось схожі один на одного? – запитав він, роздивляючися й інші фотографії
– Що ж тут дивного? – спокійно відповіла Марина. – Ми спеціально добираємо певні типажі. Наприклад, зараз величезний попит на саме таких, якими були… царство їм небесне… ці двоє… І це нормально. Подивіться на дівчаток з модельних агентств – вони також майже усі однакові. Так і в нас. Біляві, блакитноокі хлопці із довгим волоссям – ось яких замовляють найчастіше.
– Обоє хлопців, ви кажете, мали довге волосся? – поцікавився Містер Марпл.
– Так.
Він знову витяг свого нотатника й, не зважаючи на Марину, додав ще один запис: «Чому волосся небіжчиков було зрізане?»
– Я вам більше не потрібна? – перервала його роздуми Марина.
– Ще одне запитання: скільки хлопців такого типажу у вас є на сьогоднішній день?
– На жаль, саме таких немає. Хоча, є ще Чорний король… ой, вибачте, Сергій – новачок, але він трохи рудуватий та статурою міцніший… Я можу сісти за свій стіл?
– Так, будь ласка. Я ще хвилин п'ять… – промовив слідчий, і обличчя його раптом видовжилося: до кабінету увійшов стрункий білявий юнак із довгим волоссям, зібраним на потилиці у «хвостик».
– Ви все ж таки прийшли… – сказала йому Марина але хлопець перебив її:
– Зайшов поглянути на вашу фірму. Можливо – на вас.
Марина раптово стерла посмішку з обличчя й ще раз звернулася до слідчого:
– Я вам більше не потрібна? Маю купу справ.
Містер Марпл зрозумів, що його час скінчився. Він повільно обійшов хлопця спочатку з одного боку, потім з другого, присвиснув, раптом простягнув йому руку, міцно потис, посміхаючися кривуватою посмішкою:
– Прийшли влаштовуватися? – підморгнув він хлопцеві, на що той презирливо знизав плечима. Мовляв, не збираюся звітувати.
Нарешті слідчий вийшов. На порозі офісу знову дістав записника й занотував у ньому загадкову фразу: «Наживка з'явилася…» Сьогодні він ще мав зробити невеличкий візит – до нічного диспетчера Лани. Хоча Дана В'ячеславівна й попередила, що жінка – інвалід першої групи і навряд чи зможе бути в нагоді…
* * *
Роман Олексійович, кленучи тиск та погоду, піднімався на п'ятий поверх «хрущовки», в якій мешкала «Лана-інвалід», і сподівався, що, можливо, там його почастують кавою. Мірра ніколи не давала йому із собою бутербродів, а харчуватись у кав'ярні – задоволення не з дешевих, і Містер Марпл не втрачав приємної нагоди випити чашку-другу дармової кави разом зі свідком або навіть із потерпілим.
На дзвінок у двері довго ніхто не відгукувався, й Містер Марпл вже знову почав задоволено потирати долоні: інвалід першої групи, яка, подолавши п'ять поверхів, вискочила погуляти, – цей пункт також просився у нотатник слідчого. Але вийняти його Містер Марпл не встиг. Двері повільно відчинилися…
У напівтемряві змалювався обрис інвалідного крісла на колесах.
– Я слідчий, – поквапився представитися Роман Олексійович. – Вам, мабуть, уже телефонували із фірми.
– Так, Марина мене попереджала про ваш візит, – долинув із глибини крісла тихий безбарвний голос. – Прошу, зачиніть двері та проходьте до кімнати.
Жінка не могла розвернути крісло у вузькому коридорі, тому їхала, задкуючи й уважно роздивляючися свого візитера. Містер Марпл відчував цей прискіпливий погляд усією шкірою, зніяковів. Він не міг добре розгледіти господиню, адже очі не звикли до темряви, що панувала в помешканні.
Нарешті вони потрапили до невеличкої зали, і Лана запросила слідчого сісти навпроти себе. Він відчув незручність перед жінкою, що була прикута до інвалідного крісла. Штори на вікнах були щільно зсунуті, й Роман бачив лише її силует. Над спинкою крісла чітко проглядався капелюх із широкими крисами, з яких на один бік обличчя звисала щільна вуаль.
– Вип'єте кави зі мною? – запитала жінка.
– Залюбки…
– Тоді зачекайте, – жінка так само позадкувала до кухні.
– Я вам допоможу! – гукнув у темряву коридору Містер Марпл.
– Не треба, я звикла усе робити сама! – почулося з кухні.
Роман зручно всівся біля великого круглого столу та вирішив скористатися нагодою побути на самоті й добре розгледіти помешкання. Очі вже звикли до поганого освітлення, і він із зацікавленістю розглядав широкі полиці, що в три ряди розташовувалися по периметру кімнати. На них чого тільки не було! Десяток ляльок із витонченими порцеляновими обличчями, грецькі вази із сухими букетами, безліч книжок, великі морські мушлі. У кімнаті стояв запах лаванди.
Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.
– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.
Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.
– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.
– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…
– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.
– І як домовлялися у цих двох випадках?
Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…
– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.
– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.
– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.
– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.
– Заплатила…
– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.
– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.
– Тобто?
– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.
– Що це за дитячі ігри?
– Вона пообіцяла.
– І ви повірили?
– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.
– Ну, і як? Був під дверима конверт?
– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.
Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із «Діамантової руки», – але «Шанеллю № 5» навіть не пахло.
– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.
– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…
– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?
– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.
Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.
Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.
– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.
Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:
– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…
– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою «Десни».
Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.
– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…
Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.
Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.
– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – «Розколоте серце», здається?
Матір Божа! Про що це він? «Ідіот, повний кретин!» – подумки вилаяв себе Містер Марпл.
Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.
– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…
Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.
«Я, мабуть, збоченець…» – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.
– Ну, мені вже пора… – піднявся він.
– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.
– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!
Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…
ЧАСТИНА ДРУГА
* * *
У центрі міста зруйнували всі дешеві забігайлівки під невибагливими, але такими зрозумілими назвами – «Пиріжкова», «Рюмочна», «Пельменна» або «Варенична». Натомість, як гриби, повиростали «Санта-Барба-ри», «Голівуди», «Аль Капоне» й навіть – «Притулок грішників».
Роман Олексійович домовився зустрітися з Орестом у псевдокитайській кав'ярні-альтанці «Шанхай» о пів на другу. Координати молодика він вирахував ще під час першої зустрічі на порозі «Ескорт-сервісу». І тепер у його голові склався непоганий план дій.
Він із нетерпінням чекав на головного героя свого, як йому здавалося, геніального сценарію. Заздалегідь слідчий подбав про дві піали доволі мутної рисової горілки та дві порції локшини з рибною стружкою. І те, і те виглядало напрочуд огидно.
Орест запізнився на п'ять хвилин. Розмова із якимось нудним слідчим не входила до його сьогоднішніх планів. Увійшов до кав'ярні й одразу побачив схилену голову Романа Олексійовича, що якраз прискіпливо роздивлявся «рибну стружку».
– Ви збираєтеся це їсти? – посміхнувся, сідаючи поруч, Орест.
– А як же ж! – образився Містер Марал. – Не знаю, як ви – а я зголоднів. Ваше здоров'я!
І він влив у себе рисову горілку.
– Ви хотіли зі мною про щось поговорити? – із нетерпінням промовив Орест.
– Так. Але спочатку скажіть мені – чи влаштувалися ви на роботу в «Ескорт-сервіс»?
– По-перше, це моя особиста справа. А по-друге, я б не хотів, аби хтось втручався у мої справи. Тим більше такі.
– Не гарячкуйте, юначе. Я не зрозумів відповіді. Орест сердито засопів і процідів крізь зуби:
– Ні. Ця робота не для мене!
– Так ось, що я вам скажу, шановний, – гаряче заговорив Містер Марал. – Я розумію, що ви шукаєте роботу для справжніх чоловіків, і вона у вас буде, якщо ви уважно мене вислухаєте.
– Я слухаю! – в очах Ореста засвітився інтерес.
– Вам неодмінно треба влашуватися на роботу в «Ескорт-сервіс»!
Вогник в очах Ореста миттєво згас, він навіть почав підводитись аби скоріше піти звідси, але Містер Марпл міцно ухопив його за руку, змушуючи сісти.
– Ви мене не дослухали. Вам хочеться справжньої роботи, за яку вам платили б хороші «бабки». Так ось, «бабки» ви отримуватимете в фірмі, а роботу – справжню й навіть небезпечну – гарантую вам я!
– Ким же ви можете мене призначити у цій фірмі? Сутенером?
– Ні – «наживкою»!!!
– Наживкою для багатеньких клієнток? – криво посміхнувся Орест, знову пориваючись підвестися зі свого місця.
– Наживкою для вбивці… – зробивши круглі очі, прошепотів Містер Марпл й відкинувся, споглядаючи за ефектом, який мали справити його слова. Але Орест лише дістав з кишені пачку цигарок і повільно запалив.
– Поясніть ще раз, для особливо тупих… – попросив він, випускаючи з рота кільце диму.
– Господи, що за покоління! – зітхнув Містер Марпл, – Почнемо з самого початку. Чи знаєте ви про вбивство двох працівників цієї фірми?
– Щось чув…
– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його «перукарем». Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…
– Блискуча перспектива!
– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. «Перукар» полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку «наживку» я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.
– Ви когось підозрюєте?
– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.
Орест думав кілька хвилин.
– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.
– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.
Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в «китайську страву».
* * *
«Орестея» – ось як називалася комедія, що тривала в офісі ось уже другий тиждень. Про загибель двох працівників намагалися не говорити. Натомість Марина подвоїла зусилля з добору кадрів. Але останнім часом їй не таланило, і єдиним, ким вона могла б пишатися, був Орест. Навіть Дана В'ячеславівна оцінила якості нового співробітника та спритність Марини. Орест постійно перебував у кімнаті відпочинку, тихенько награвав на гітарі. Він майже ні з ким не розмовляв, але слухняно збирався на чергове «завдання» і з таким же незворушним виглядом повертався назад, знову беручися за гітару. Він ніколи не замислювався над тим, що у світі існує стільки самотніх та самостійних жінок, здатних заплатити за годинний супровід шалені гроші. Він не розумів, навіщо їм це потрібно. Й одного разу не втримався, запитав про це свою чергову супутницю. Вона назвала себе Оленою, хоча, як відзначив про себе Орест, на знімках у газетах, на кшталт «Ділового вісника», вона фігурувала під зовсім іншим іменем…
– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись «у світ» я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.
– А як же любов?
– Не знаю… Можливо, я ще колись дійду цієї думки. Але не зараз.
Приблизно так відповідали йому й інші. Так само казала й Марина. Зрештою, він перестав ставити такі запитання й зосередився на головному – завданні Романа Олексійовича. Але поки що всі його «побачення» не викликали підозри.
Він старанно спостерігав за життям фірми. Потоваришував із Сергієм, якого Марина чомусь іменувала «Чорним королем».
«Чорний король» помітно вилюднів. Одягався, як справжній денді, й не згадував про свою колишню наречену, з якою його бачила Марина. Гроші та численні пригоди зробили свою справу – у глибині «Серьожиного» єства прокинувся професійний альфонс, улесливий, послужливий, ласий до подарунків та грошей, із м'якою котячою ходою. Подумки Орест охрестив його «пересувним вірусом кохання».
Але найбільше його цікавила Дана В'ячеславівна, дама приємна, стримана, загадкова, за якою завжди тягнувся шлейф дивовижного запаху французьких парфумів.
