Деякий час Нао горів бажанням знищити хижаків. Злість опанувала його серце. Пронизуючи очима пітьму, він тримав напоготові гострий спис. Але ведмідь не висувався, самиця його не підходила, і Нао потроху заспокоївся; потім же він згадав, що час минає, а йому треба ще завидна дістатися до рівнини. Тоді з серцем пішов вія на світло, що з кожним кроком яскравішало. Прохід раптом поширшав, і уламри в один голос скрикнули, коли побачили важкі осінні хмари над дикою безмежною, всіяною камінням, вибоїстою рівниною.
      Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, степами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річки чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу – і вони дістануться до Великого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки вони, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.
      Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Нао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.
      – Ми знову побачимо плем'я!
      Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди: і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних хмарах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там, далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні. Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких кулаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племені. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими через стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в його мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не знав секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам зберегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…
      Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щілин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дісталися до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними лежала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають живі істоти.
      Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зупинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і довга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та попід лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення травоїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодним, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають зграями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося дві великі зграї: праворуч – собаки, ліворуч – вовки. Бігши одним слідом, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі зростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьма їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали силу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.
      Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали наближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Собаки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалися. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи повітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка. Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну перевагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка. В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна проти одної наїжачившись та здіймали великий галас.
      Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігли за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки бігли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбувало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агресивних ворогів уламри відчули подих смерті.
      Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з вовка, спинилася, вищирила зуби й плигнула. Юнак нервово кинув списа, і поранений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбнею.
      На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовків, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатні були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе на них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак. Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…
      Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудьми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена собака впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легкої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, купою сипнули па вовків.
 
      Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив про близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якусь сіру масу над берегом, він сказав:
      – Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.
      Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, куди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, вибрався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинилися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б розташуватися тридцять чоловік.
      Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий галас і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своєму безпечному куточку.
      Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і веселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва боки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.
      Нічні тварини тікали від Вогню й ховалися або, навпаки, приваблені світлом, підбиралися до нього. З сумним криком сідають на осокір дві сови; кружляють хма-роіо'кажани; до смерті налякані шпаки летять на той бік; сполохані крячки шукають затінку; довгі риби випливають з глибини, граючи під сріблястим туманом перловими та мідними стрілками. Червоне світло вихоплює з темряви здоровенного кабана, що зупиняється проти вогнища, великого оленя з тремтячою спиною та закинутими назад рогами, хижу рись із трикутними вухами та лютими мідно-жовтими очима, що блискають на Вогонь між двома гілками ясена.
      Люди знають свою силу. Вони мовчки їдять печене м'ясо, радо гріючись біля Вогню. Плем'я близько. Скоріше, ніж на другий вечір, вони побачать води Великого болота. Нама й Гава зустрінуть уже як справжніх воїнів; уламри належно оцінять мужність, стійкість і завзяття, виявлені хлопцями в поході, та стануть їх боятися. Нао візьме Гамлу і буде вождем після Фаума… Їхня кров аж кипить од надій, і хоч думка в них коротка, проте їхній інстинкт повсякчас малює їм яскраві й хвилюючі картини. Еони молоді ще молодістю світу, що для нас уже ніколи не повернеться. Навкруги все широке, все молоде… Самі вони не уявляють собі кінця свого життя, і смерть для них – то швидше страшна байка, ніж реальність. У небезпечні хвилини вони одразу жахаються її, а потім вона відсувається, зникає, поглинута їхньою життєвою енергією. Якщо й страшні випадкові нещастя, які щохвилини виникають в образі звіра, голоду, холоду, хвороб та різних катастроф, то, ледве вони минають, люди вже не бояться їх, їм аби лише був захисток та їжа, і їхнє життя завжди буде свіже, як джерельна вода…
      Нараз у темряві розлягається страшний рик. Кабан тікає, олень гарячково плигає, притиснувши роги щільніше до спини та тремтячи до самих кісток. Під осиками з'являється якась невиразна фігура, і ось уже видно гнучке могутнє тіло, що виявляє свою незрівнянну силу в кожному рухові. Нао ще раз має нагоду бачити лева-велетня. Все живе повтікало, все навкруги стало мертвою пустинею. Велетенський хижак наближається неспокійно. Він знає жвавість, сторожкість, гострий нюх, обережність тих, на кого має намір напасти. Ця земля, де його родаки майже вимерли, холодна й бідна; жити йому тут можна ледве не через силу, і голод повсякчасно гризе йому шлунок. А ще гірше йому, коли він спарується: добувати їжу з кожним днем стає все важче навіть там, на півдні – в теплих долинах. І цей велетень, блукаючи тут, у краях Великого болота, напевно, не залишить нащадків.
      Хоч і яка висока та крута скеля, а все ж Нао здригається до п'ят. Він перевіряє, чи добре загороджує вузький прохід Вогонь, і хапається за довбню та за списа. Нам і Гав теж готуються до бою, і всі троє ховаються за каміння, щоб їх не було видно.
      Лев-велетень зупиняється. Стоячи на своїх мускулястих лапах, він дивиться на яскраве світло, що бентежить спокій темряви. Він знає, що це не світло дня і не те холодне світло, що часом заважає вночі його засідкам. Ні, він невиразно пригадує те полум'я, що їсть степ, дерево, спалене блискавкою, і навіть огні людей, з якими кілька разів зустрічався в тих краях, звідки вигнали його голод, повідь чи посуха, де ніщо не може жити. Він вагається, рикає і люто б'є себе хвостом, потім наближається, щоб принюхатись. Пахощі пливуть ледве помітні. Вони спочатку йдуть угору, а спустившись, уже тануть і слабнуть, до того ж вітрець односить їх на річку. Він ледве-ледве чує дим, ще менше – печене м'ясо і зовсім не чув людей. Він бачить тільки живе полум'я, червоні й жовті язики якого плигають, падають, здіймаються вгору, стелються по землі, несподівано пригасають у хмарах диму. Це все не нагадує леву ні здобичі, ні бою, і він журливо роззявляє свою велетенську пащеку – справжню печеру смерті, хрипко й безнадійно рикаючи… Через хвилину Нао бачить, що лев-велетень уже простує в темряву шукати там свою здобич.
      – Жоден звір не може нас перемогти! – вигукує ватажок, глузливо сміючись.
 
      Тим часом, уже може з хвилину, Нам одвернувся від Вогню і слідкує поглядом за якоюсь тінню на тому боці, що майнула понад берегом і сховалась між вербами й сикоморами. І, раптом здригнувшись та витягши руки він шепоче:
      – Син Леопарда, люди прийшли!
      Якийсь тягар стискає груди Нао, і всі троє напружують свою увагу. Але на березі не видно нічого, чути лише плюскіт води, шарудіння звірят, шелест трави й чагарника.
      – Чи Нам не помилився? – питає Нао. Нам упевнено відповідає:
      – Нам не помилився… Він бачив постаті людей під вербами… їх було дві.
      Ватажок більше не має сумніву. Серце його вагається між тривогою й надією. Він пошепки говорить:
      – Це країна уламрів. Ті люди, кого ти бачив, – це послані Фаумом на полювання або на розвідку.
      Він підводиться на весь зріст. Ховатися нема чого, бо і приятелі, і вороги однаково добре знають, що Вогонь не горітиме без людей. І він голосно гукає:
      – Я – Нао, син Леопарда, що відвоював Огонь для уламрів! Хай посланці Фаума наблизяться.
      Але тиша триває й далі непорушна. Заснув навіть вітрець, ущухло шарудіння звірят. Серед тиші голосніше потріскує Вогонь і плюскотить річка.
      – Хай посланці Фаума покажуться! – ще раз гукас ватажок. – Коли вони придивляться ближче, вони пізнають Нао, Нама й Гава! І їх приймуть, як добрих гостей.
      Освітлені постаті мисливців видно як удень, і всі троє звуть невідомих кличем уламрів.
      Чекають. Вичікування гризе їм серце, малюючи перед очима різні страхіття. Нарешті Нао люто кидає:
      – Вороги!
      Нам і Гав уже знають це, і радість, яка щойно охопила їх, розвіялась, мов дим. В цю ніч, коли вже так близько до племені, загрожує їм чи найтяжча небезпека. І вона зростає саме тому, що йде від людей. На цій сусідній Великому болоту землі вони сподівалися зустріти людей лише свого племені. Чи не напали вороги Фаума на плем'я знову? Чи не зникли тепер уламри із світу зовсім?
      Нао уявляє собі Гамлу полоненою чи мертвою. Він скрегоче зубами і погрожує довбнею протилежному берегові річки. Потім, трохи заспокоївшись, сідає біля Вогню, уважно вдивляючись у чорну далечінь…
      Небо на сході розкривається, і місяць у своїй останній чверті випливає з-за далекого лугу. Він великий невиразний і червоний; він світить ще мало, але вже на всю місцевість. Задумана ватажком утеча стане неможливою, коли людей, що поховалися, багато і вони поробили засідки.
      Серед оцих думок він раптом різко здригається. Внизу за водою він помічає якусь кремезну постать. І хоч як швидко зникає вона в комишах, проте гостра, як спис, дійсність уже доходить до свідомості Нао. Щоправда, ховаються від них не вороги, а уламри, але Нао волів би бачити краще людожерів чи рудих карликів, тому що пізнав він Агу-Волохатого.

      За кілька секунд Нао знову пережив сцену, коли Агу та його брати стояли перед Фаумом, обіцяючи йому здобути Вогонь. Погроза пломеніла в їхніх круглих очах, сила й лютість були в їхніх жестах. Плем'я слухало їх з тремтінням. Кожен з трьох міг би помірятися силою з великим Фаумом. З своїми волохатими, наче у сірого ведмедя, тулубами, величезними долонями та твердими, як дубове гілля, руками, з своїми хитрощами, спритністю й мужністю, зі своєю незламною спілкою та звичкою боротися вкупі, вони варті були цілого десятка інших воїнів. І, пригадуючи всіх, кого вони вбили чи покалічили, Нао відчув безмежну ненависть у серці.
      Як подужати їх? Себе син Леопарда вважав однакової сили з Агу. Після стількох перемог його впевненість у своїй силі була велика, але ж Нам і Гав перед братами Агу будуть, як леопарди перед левами!
      Попри вихор думок, що зароїлися в голові, Нао миттю прийняв рішення. Він роздумував не довше, ніж заско-чений зненацька олень.
      – Першим побіжить Нам, – наказав ватажок, – а за ним Гав. Вони понесуть списи й дротики, а довбні я їм скину, коли вони спустяться із скелі. Огонь понесу я сам.
      Навіть маючи таємничі камінчики ва, не міг він залишити завойованого Вогню.
      Нам і Гав зрозуміли, що їм доведеться тікати від прудкопогого Агу з братами не лише одну ніч, а поки не добіжать до племені. Вони похапцем схопили свою легку зброю. Нам уже спускався, за ним, на відстані десятка ліктів, сунув Гав. Спускатися було важче, ніж підніматись, через непевне світло й несподівані тіні, через те, що доводилося спускатися в темряві помацки, спинятися над непомітними кручами та щільно притискатись до скелі.
      Нам не встиг торкнутися ногою землі, як з берега полинув крик сови, а відповіли йому олень і крик водяного бугая.
      Схилившись над кручею, Нао побачив, як Агу, виплигнувши з комишів, блискавкою кинувся назустріч. За хвилину вискочили і його брати – один з півдня, другий зі сходу.
      Нам сплигнув на землю.
      Тут вагання охопило серце Нао. Він не знав, чи слід кидати Намові довбню, чи кликати його назад. Юнак бігав швидше сивів Зубра, але воли мчали до скелі з усіх боків і могли поранити його описом чи дротиком… Та ватажок натявся недовго.
      – Я не кину Намові довбню, вона заважатиме втечі. Хай Нам біжить… Хай він сповістить уламрів, що ми чекаємо на них тут з Огнем.
      Дрібно тремтячи, Нам послухався. Він усвідомлював, які жалюгідні його сили перед грізною міццю братів-волоханів, котрі мчали до нього з двох боків. Він хотів бігти далі, але спіткнувся. Нао, бачачи, що хлопцеві загрожує загибель, покликав його назад.
      Волохані вже добігали, і один з них кинув свого списа. Спис влучив юнакові в руку, коли він починав знову лізти на скелю; другий з нападників стрімголов біг до Нама, щоб його добити. Та Нао бачив це і зі страшною силою пожбурив на ворога камінь. Камінь дугою промайнув у темряві і збив нападника з ніг, строщивши йому стегно. Та перше ніж син Леопарда встиг відшукати другу каменюку, ворог зник за кущем, люто виючи.
      Потім запанувала глибока тиша. Агу попростував до брата оглянути йому рану. Гав допоміг Намові вилізти на скелю знову. Нао, освітлений огнищем і місяцем, тримав у руках великий шматок порфіру, готуючись кинути його на напасників. Він знову закричав:
      – Та хіба ж сини Зубра не одного племені, що й Нао, Нам та Гав? Чого ж вони нападають на нас, як на ворогів?
      Тут уже обізвався й Агу-Волохатий. Вигукнувши свій бойовий клич, він відповів:
      – Агу поставиться до вас як до приятелів, коли ви дасте йому частину Огню, і як до оленів, коли ви відмовитесь.
      Дикий регіт розітнув повітря, стрясаючи груди Агу, на яких вільно могла б умоститися пантера. Син Леопарда голосно відповів:
      – Нао завоював Огонь у людожерів. Він поділить його, коли повернеться до племені.
      – Ми бажаємо мати Вогонь негайно… Агу візьме Гамлу, а Нао – подвійну частину здобичі па полюванні.
      Син Леопарда аж затремтів від люті.
      – Чого це Агу братиме Гамлу? Він не зумів завоювати Огонь. Плем'я глузуватиме з нього…
      – Агу дужчий на Нао. Він розпоре вам животи дротиком і потрощить вам кістки довбнею.
      – Нао вбив сірого ведмедя і тигрицю. Він знищив десяток людожерів і два десятки рудих карликів. Нао вб'є й Агу.
      – Хай же Нао зійде вниз!
      – Коли б же Агу прийшов сам, Нао відразу б почав битися.
      Агу голосно розреготався:
      – Ніхто з вас не побачить уже Великого болота!
      Обидва замовкли. Нао журно дивився на тендітні тіла своїх юних товаришів і порівнював їх з могутньою статурою синів Зубра. Проте чи ж не на його бік хилилося щастя? Адже хоч Нам і поранений, так і один же з братів уже нездатний гнатися за ворогом.
      Кров текла з руки Нама. Ватажок присипав рану попелом і наклав на неї трави. Після цього, уважно поглядаючи на ворога, він напружено обмірковував план дальших дій. Нічого було й думати захопити Агу з братами несподівано. Чуття у них були бездоганні, тіла невтомні. Вони були дужі, хитрі, спритні й моторні. Вони бігали трохи тихше за Гава чи Нама, але зате краще володіли своїм диханням. Один лише син Леопарда, випередивши їх з першого разу, міг би потім мірятися з ними своєю витривалістю.
      Думки безладно роїлися в голові Нао, поступово набуваючи послідовності й ладу. Він уже бачив подумки всі перипетії наступної втечі й битви. Подумки син Леопарда був весь у дії, тоді як сидів ще не рухаючись біля Вогню. Нарешті він підвівся з лукавою посмішкою та гребучи землю ногою, наче бугай копитом. Спочатку треба було загасити вогнище, щоб, навіть бувши переможцями, сини Зубра не взяли ні Гамли, ні якогось іншого викупу. Більші головешки Нао кинув у воду, решту ж Вогню загасив з допомогою товаришів землею й камінням. Зразу ж після цього вони почали спускатися. Цього разу першим спустився Гав. На височині кількох ліктів він мав спинитися на одному з виступів, досить просторому, щоб на ньому можна було ухилятися від списів і кидати їх самому.
      Молодий уламр зразу ж поліз униз.
      Коли він досяг призначеного місця, то стиха обізвався, застерігаючи ватажка. Сини Зубра вже були готові до бою. Агу стояв проти скелі із списом у руці; поранений, спершись до дерева, теж держав зброю напоготові, а третій брат, Червонорукий Роук, бувши ближче всіх, півколом ходив туди й сюди. Стоячи на виступі скелі, Нао інколи нахилявся, погрожуючи списом. Вибравши момент, коли Роук був найближче, він кинув свою зброю. Вона пролетіла шлях, що здивував сина Зубра, але не долетіла до мети на якийсь десяток ліктів. Камінь, що кинув Нао слідом за списом, упав ще ближче. Роук глузливо зареготав:
      – Син Леопарда – сліпий і дурний!
      Повний презирства, він звів до Нао свою праву руку, озброєну довбнею. Тим часом Нао нишком ухопив наготовлену заздалегідь зброю; це була праща, користуватися якою він навчився в племені ва. Тепер він швидко завертів нею. Роук, певний, що це тільки погроза, почав знову ходити, регочучи. Не дивлячись тепер на скелю, він у сутінках не помітив, як зброя полетіла. Коли ж він, нарешті, її побачив, то було вже занадто пізно: спис пробив йому руку. З лютим криком болю він випустив свою довбню.
      Великий подив охопив Агу з братами. Вони не розуміли, як Нао міг кинути дротик на таку величезну відстань. Почуваючи, що їх сила мусить поступитися перед таємничим лукавством ворога, всі троє подалися назад. Роук же міг тримати свою довбню лише лівою рукою.
      Скориставшись їхнім збентеженням, Нао тим часом допоміг Намові спуститися вниз. Тепер уже всі шестеро були на рівному місці, сповнені затаєної ненависті. Негайно ж син Леопарда кидається праворуч, де прохід ширший і безпечніший. Але там дорогу загороджує йому Агу. Його круглі очі стежать за кожним рухом Нао. Він чудово вміє ухилятися і від списа, і від дротика. Агу суне вперед, сподіваючись, що противники по-дурному викидають на нього всю свою зброю, а тим часом на поміч прибіжить Роук.
      Але Нао подався назад, раптом зробив півколо і намірився напасти на третього брата, що стояв, спершись на дротик. Цей маневр змусив Роука й Агу відбігти на захід, отже прохід став ширший, і Нао, Пам і Гав негайно ж кинулися туди. Тепер вони вже не боялись, що Во-лохані їх оточать.
      – Сини Зубра не матимуть Огню! – голосно закричав ватажок. – А Гамлу візьме Нао.
      Всі троє побігли тепер по рівнині і, можливо, досягли б племені без бою. Але Нао розумів, що повинен, хай навіть важачи життям, цієї ж ночі розправитися з волоханями. Двох волоханів було поранено. Ухилитися зараз від бою означало дати їм змогу оклигати, а тоді небезпека стане ще більшою.
      На початку втечі навіть поранений Нам мав перевагу. Всі троє встигли відбігти більше ніж на тисячу ліктів. Після цього Нао спинився, передав Вогонь Гавові і сказав:
      – Біжіть, не спиняючись, на захід, поки я вас наздожену.
      Вони послухались і помчали щодуху далі, а ватажок почав поволі приставати. Потім він повернувся лицем до волоханів, погрожуючи їм своєю пращею. Коли вони, на його думку, наблизилися, скільки було треба, він побіг на північ, обминув їх з правого боку й щодуху помчав до річки… Агу зразу відгадав його план. Він рикнув, як лев, і рушив на поміч пораненому. Спершу розпач додав йому прудкості, й Агу майже не відставав від Нао. Але довго бігти з такою швидкістю при своїй важкій будові тіла не міг. Син Леопарда, ніби створений для швидкого бігу, скоро випередив його. Він добіг до скелі, маючи виграш більше ніж триста ліктів, і опинився віч-на-віч з третім братом.
      Той грізно чекав на нього і в слушну хвилину кинув списа. Погано націлившись, він не влучив у ворога, а Нао зразу насів на нього. Сила і спритність у Волохатого були такі, що навіть з перебитою ногою він якогось там Гава чи Нама знищив би вмить. Але, вступаючи в бійку з великим Нао, він не розрахував і замахнувся своєю довбнею з такою силою, що не встояв на одній нозі і поточився; водночас довбня його противника, ударивши по потилиці, прибила його до землі. Другий удар строщив Волохатому хребта.
      Агу не встиг добігти якоїсь півсотні ліктів, а ослаблений втратою крові та не такий прудконогий Роук відстав на сто ліктів. Обидва бігли люті, як носороги, забувши про все на світі, окрім темного голосу крові, що гнав їх на допомогу братові.
      Син Леопарда чекав, наготувавши довбню та спершись ногою на тіло ворога. Агу відразу ж кинувся на нього… Нао ухилився, а ухилившись – швидше оленя побіг
      назустріч Роукові. Тримаючи свою зброю обома руками, він одним могутнім ударом вибив довбпю з лівої руки Роука і ударом по голові повалив на землю другого противника…
      Після цього, ухилившись од Лгу ще раз, він закричав йому:
      – Де твої брати, сину Зубра? Чи ж не вбив я їх, як свого часу вбив сірого ведмедя, тигрицю та десяток людожерів? А сам же я ось вільний, як вітер. Мої ноги прудкіші за твої, а легені невтомні, як у оленя!
      Нао відбіг ще далі, повернувся лицем до Агу й гукнув:
      – Нао не хоче тікати. Він цієї ночі або забере життя у тебе, або ж віддасть тобі своє…
      І він націлився на сина Зубра, але до того вже повернулися хитрість і упертість. Агу сповільнив свій біг і уважно вичікував. Спис Нао майнув у повітрі. Агу нахилився, і зброя просвистіла над його головою.
      – З нас двох Нао мусить умерти, – заревів він. Агу більше не поспішав. Він бачив, що противникові
      вільно було чи битися, чи ухилитися од бійки. Він наближався поволі, навіваючи жах. Кожен його рух свідчив про люте бажання бою, а довбня і спис дихали смертю. Хоч його брати й були вбиті, Агу все ж не боявсь високого, гнучкого, з спритними руками та міцними плечима воїна. Адже він був дужчий за братів і ніколи не зазнавав поразки. Жоден звір, жодна людина не могли встояти перед його довбнею.
      Підійшовши на близьку відстань, Агу кинув свого списа. Зробив він це лише тому, що так годилося, й анітрохи не здивувався, що Нао ухилився від рогового вістря. Так само й він ухилився від списа Нао.
      У противників залишилися самі довбні. Обидві звелися вгору, обидві були дубові. Дрюк Агу мав троє сучків; від довгого вжитку він вигладився і блищав під місячним світлом. Дрюк же Нао був кругліший, не такий старий і не такий блискучий.