З великою тугою щовечора проводжали уламри сонце. Коли самі зорі лишалися на небі або ж місяць ховався за хмари, вони почували себе надзвичайно нещасними й нікчемними. Скупчившись на ніч у якійсь печері чи під
      виступом якоїсь кручі, вопи в холодній пітьмі мріяли про Вогонь, що нагрів би їх своїм теплом і прогнав би від них лютих звірів. Дозорці не випускали зброї з рук, повсякчасна обережність і побоювання виснажували їх мозок і тіло; вони знали, що на них завжди можуть напасти несподівано.
      Надійшов один вечір, що здався їм особливо гнітючим. Вітер розігнав хмари. Голосно завиваючи, гасав він по пожовклій траві та голих деревах. Велике червоне сонце, наче горб на заході, ще освітлювало місцевість. Плем'я, тремтячи, сходилося докупи, щоб не так сумно було перебувати темряву ночі. Плем'я почувало своє слабосилля і тужило за тими днями, коли весело гуло полум'я, поїдаючи сухий хмиз. В ті часи смерком плив дух печеного м'яса, тепла радість хвилювалася в грудях, вовки блукали полохливо, а ведмідь, лев і леопард трималися осторонь, забачивши блискучого звіра.
      Сонячне проміння слабшало і поволі згасало на безхмарному небі. Нічні звірі вийшли на лови.
      Старий Гун, який постарішав ще більше в це лихоліття, глибоко й сумно зітхнув:
      – Гун бачив своїх синів і синів своїх синів, і в улам-рів завжди був Огонь. А тепер нема більше Огню… і Гун помре, не побачивши його знову.
      Западина під скелею, де нині ховалося плем'я, була глибока, наче печера. Тихої погоди це був би дуже добрий захисток, тепер же холодний вітер студив груди.
      Гун додав:
      – Вовки й собаки дедалі сміливішатимуть.
      І він вказав на полохливі тіні, що сновигали щораз частіше, як наставала ніч. Виття ставало все довшим і грізнішим. Ніч невпинно наганяла на уламрів зголоднілих звірів, і лише останні відблиски смерку не дозволяли їм наблизитися до людей. Стурбовані дозорці ходили туди й сюди, освітлювані холодним промінням зірок…
      Несподівано один з них спинився, вдивляючись у темряву. Двоє інших зробили те саме.
      Після цього перший заявив:
      – У степу люди!
      Все плем'я зірвалося па ноги. Одні перелякались, У інших серце сповнилось надії. Фаум, пригадавши, що він ще ватажок, виліз з-під скелі, де відпочивав, і наказав:
      – Хай усі воїни наготують зброю!
      В цю тривожну хвилину уламри мовчки послухалися його наказу. Ватажок додав:
      – Хай Гум візьме трьох воїнів і піде вислідити чужинців.
      Гум вагався приймати накази людини, що втратила силу. Та тут втрутився Гун.
      – У Гума очі леопарда, вухо вовка і нюх собаки. Він розбере, хто надходить – чи вороги, чи уламри.
      Тоді Гум з трьома юнаками вирушив у степ. Хижаки теж рушили слідом за ними. Воші зникли в темряві. Сполохане плем'я напружено чекало їх. Нарешті з темряви докотився голосний крик.
      Фаум, схопившись на ноги, гукнув:
      – Надходять уламри!
      Могутня радість пройняла серця, охопивши навіть дітей. А Гун висловив свою і всього племені думку:
      – Чи це Агу з братами, чи Нао з Намом і Гавом? Нові крики почулися з темряви.
      – Це син Леопарда! – промовив Фаум, ховаючи свою радість.
      Адже він дуже боявся люті Агу.
      Більшість же думала лише про Вогонь. Коли Нао принесе його з собою, вони охоче схиляться перед ним, коли ж ні – ненависть і презирство уламрів спаде на невдах.
      Тим часом зграя вовків наближалася до племені. Спустилася чорна ніч; згасла остання червона смужка на заході, зорі яскравіше блимали в холодному небі. Ах, от би побачити, як росте теплий червоний звір, відчути, як він зогріває груди, ноги й руки!
      Нарешті серед степу виникла темна постать Нао, і Фаум заявив:
      – Огонь!.. Нао несе Огонь!
      Буйна радість охопила всіх. Дехто стояв приголомшений. Інші, несамовито вигукуючи, побігли назустріч. І Вогонь з'явився. Син Леопарда простяг його людям, тримаючи в руках клітку з камінчиків. У клітці жевріла невеличка червона купка жару, така слабосила, що дитина могла б забити її одним ударом каменя. Але всі знали, яка могутня сила може виплигнути з неї. Важко дихаючи та боячись, щоб він не згас, вони мовчки жадібно їли його очима…
      Після цього ж зпявся такий галас, що вовки й собаки мусили зазнати справжнього розпачу. Все плем'я тиснулося до Нао з жестами, глибокої пошани, обожнювання і навіть рабства.
      – Не забийте Вогню! – крикнув Гун, коли галас трохи вщух.
      Всі відступили. Нао, Фаум, Гамла, Нам, Гав і старий Гун рушили до скелі, а плем'я розсипалося навкруги – шукати траву, хмиз і гілля. Коли багаття було вже готове, син Леопарда підніс до нього свій маленький вогник. Він плигнув спочатку на тоненькі стеблинки, потім засичав, кусаючи гілочки, і загув, допавшись до грубого гілля. Вовки й собаки втекли в глибину одігнаної темряви, охоплені жахом перед таємничою силою.
      Тоді Нао, звернувшись до великого Фаума, запитав:
      – Чи не додержав свого слова син Леопарда? А чи ватажок уламрів додержить свого?
      І він показав на Гамлу, яскраво освітлену червоним полум'ям. Вона труснула своїм чудовим волоссям. Тремтячи з гордощів, вона не вагалась. Вона цілком поділяла захоплення всього племені.
      – Гамла буде тобі жінкою, як це було обіцяно, – майже слухняно відповів Фаум.
      – А Нао стане вождем племені! – сміливо заявив старий Гун.
      Він сказав це не для того, щоб зневажити великого Фаума, але щоб знищити можливе небезпечне суперництво. В цю ж мить, коли саме відродився Вогонь, напевне, ніхто не насмілився б сперечатися з Гуном.
      Хвиля радості прокотилася по племені. Нао ж бачив одну лише Гамлу, її довге волосся та ясні очі. Проте він розумів, що людина з перебитою рукою не може одна керувати уламрами. Отже, він сказав:
      – Нао і Фаум правитимуть племенем удвох!
      Всі у великому здивуванні замовкли. Фаум же вперше відчув, що його тверде серце пройнялося невиразною ніжністю до людини, що з'явилася на світ не від його сестер.
      Тут старий Гун, наймудріший з уламрів, зажадав почути оповідання про пригоди трьох воїнів. Пам'ять про ці пригоди була така свіжа, начебто Нао пережив їх ще вчора. За тих часів слів у людей було мало, в'язалися вони неміцно і викликали в уяві лише окремі, короткі, хоч і яскраві, картини. Великий мисливець почав розповідати про сірого ведмедя, про лева-велетня й тигрицю, про людожерів і мамонтів, про рудих карликів та бевплічків, про синьолюдків, про печерного ведмедя. Не розповів він з лукавства чи недовір'я лише про секрет добування Вогню а камінчиків, що його навчився у ва.
      Це була оповідь переможця і тому глибоко западала в серце та високо здіймала груди слухачів. І Гун вигукнув:
      – Не було воїна, рівного Нао, серед наших батьків… і не буде такого й серед наших дітей… і дітей наших дітей!
      Нарешті Нао згадав і Агу, і всі уламри здригнулися, як дерева в бурю. Так усі боялися синів Зубра.
      – Коли син Леопарда бачив Агу? – перебив Фаум, з острахом поглядаючи в чорну темряву.
      – Минула ніч і ще ніч, – відповів воїн. – Сини Зубра перепливли річку. Вони підкралися до скелі, де сиділи Нао, Нам і Гав… Нао бився з ними…
      Запанувала тиша, ніхто не дихав. Чути було лише голос Вогню й вітру та далеке виття якогось хижака.
      – І Нао убив синів Зубра! – гордо заявив мисливець.
      – Тепер уламри вже ніколи не боятимуться ворогів! Фаум раптом ухопив Гамлу за волосся, брутально кинув її переможцеві під ноги і сказав:
      – Ось! Вона буде тобі жінкою… Я їй більше не оборонець. Вона схилиться перед своїм господарем, вона ходитиме по здобич, що ти заб'єш, і приноситиме її на плечах. Коли вона перестане тебе слухатись, можеш її вбити.
      Нао простяг руку до Гамли й доброзичливо допоміг їй підвестися. Майбутнє безлічі віків розкрилося перед ними.