Журавлиний крик

– Я б не сказав, що «Всяка всячина» тільки медом мастить…

– Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: «Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…»

«Це ж Новиков! – зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. – Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового утюження…»

Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:

– Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!

– Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен-давна вільний південь… – Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по-німецьки: – А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім'я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…

– Ого! – Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. – Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати – як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об'єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв – дезертирів і злодіїв, – яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.

– Брешете! – пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: – Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч-о-пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?

Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.

– Яке нахабство, – прошепотів історик. – Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…

– Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.

Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.

– Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, – звернувся Мілер до Новикова, – про розгнузданість цього люду, позбавленого будь-якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.

– Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.

Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.

У земському дворі його тримали недовго. Обер-поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:

– Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. – Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: – Пан Міллер до самої цариці вхожий!

Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…

«Павлику, Павле!..» – «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».

Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві – його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:

– Я до ваших послуг…

Любимський зам'явся. Він побачив Новикова іншим – зляканим. «Живописець» закритий, а тепер – Пугачов…

– Миколо Івановичу, – промовив, – я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій «дискусії» з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал-ад'ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…

– Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?

– Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.

– Навіщо це вам? – неохоче відповів Новиков. – Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: «Ви кличете до бунту». До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачева. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.

– Шкода, що відступаєте, Миколо Івановичу. В Росії є і Хераскови, і Сумарокови. А Новикових не густо.

– Я не відступаю. Я тільки побачив, що нічого вдіяти не можу, а себе і сім'ю свою погублю. За панування самодержців важко що-небудь писати: усе стає таємним, крім брехні. Здавалося, освічена імператриця, «Наказ» на підставі праць Монтеск'є, Комісія нового уложення… А то… Всі вони собаки, на яких начеплено європейські намордники, та собачі натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонів – не знаю. Але мушу знайти місце, де б я міг зібратися сам зі собою зі своїми думками й відповісти на безліч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?

Любимський не відповів. Розкланявся, а на порозі повернувся, сказав:

– Проклався вододіл у нашому суспільстві, і людність топче дороги врізнобіч. Одні йдуть уторованим легким шляхом – до неминучої безодні, якої, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що їсти, а сумління їх не мучить, бо його в них немає. Інші протоптують тільки п'яді, вони голодні, вони горді своєю совістю, проте мусять сходити зі шляху або ж падати. Але ті п'яді нового шляху вони таки протоптали, і від останнього дюйму підуть інші. Спасибі вам скажуть люди за першу п'ядь чесної і першпективної дороги.

Біля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловік. Його обличчя не було видно, він заслонився газетою «Санкт-Петербургские ведомости».

«Шпик, – зрозумів Любимський. – Тільки за ким шпигує: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульної сторінки – газета стара як світ. Він тицьнув у неї пальцем, продерши дірку, і сказав сторопілому конфідентові:

– Давно студіюєте це число? Радив би вам купити свіже, коли маєте таку звичку – читати газети коло під'їзду славного журналіста Росії.

І пішов, не оглядаючись.

«Скільки їм платять?» – подумав тепер Любимський. Цієї миті він звернув увагу на чоловіка, що сидів за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цікаво, скільки він отримує за свою собачу службу? Підійти і спитати? не дурій, Павле… А може, він це робить з переконання? Адже їм втовкмачують, що вони оберігають народ від кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?

«Павлусю!»

Усього міг він сподіватися, тільки не цього сповненого тихої туги й болісного кохання поклику, що долинув з церковної паперті зойком обірваної струни.

«Уляно! Що ти тут робиш? Звідки взялася?»

«Сама не знаю… Я довго йшла і їхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла їм відповісти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вірила, що знайду тебе. Мусила сказати тобі те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобі було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син – то він тож буде Любимський і виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»

Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за поліцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди мені тепер іти?

…Куди ти йдеш, чого тобі ще треба? Та й справді… Голова Пугачева дісталася не мені, а я ж її ловив під Оренбургом. Вона тут, у Москві, на рожні стирчить і синіє від морозу, снігова пороша присипає очі, в яких назавжди згасли пориви і жадання. Перейняла її у мене сама імператриця й хоче дати щось за те в заміну. Тому я йду.

Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нині вже його немає. Вчора Прометей був ще закутий, нині – розкутий. Як у Есхіла: «Вогню він сяйво смертним дав й за гріх оцей повинен кари від богів зазнати, щоб научився Зевсові коритись». Щоб ми навчилися коритись…

Але я йду.

Цариця у Коломенському, за Москвою. Приїхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим її суперник. Суперництво – ризиковна річ. Його оцінюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знає цей кошторис, тому надає йому такої великої ваги.

Цим разом суперник отримав гіршу плату. Цариця, напевно, вже спокійна, і я йду до всесильної по свою лепту.

Я йду, бо мене жене страх. Я ненавиджу її, але простягаю до неї руку, бо мені страшно. І зі страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнірським: «Я – солдат».

Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцілувати ручку. Я зневажаю вас, імператрице, ви жорстока й підступна, але я по-підлабузницьки мружу очі, вірнопіддано дивлюся на вас, щоб ви навіть не здогадалися про мої думки.

Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маєток з кріпаками, а я за те ціле життя, зневажаючи вас, цілуватиму вам ручку й буду їсти з вашого корита.

Цариця зайнята. Вона купає своїх улюблених собачок леді Мімі й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мімі й Том подружжя? І було весілля? Боже, як кумедно!..

Почекати? Хоч і вічність, мерсі за таку честь. Але прийміть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще ніколи нікому зла не робив. Я тільки чомусь ціле своє життя боявся й тому тремчу тепер біля царського порогу. Бо я молодий і мені треба жити. Я ж нічого не вмію, не здатний навіть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душі ненавиджу тиранку. Полковник Синельников – антимонархіст. Тс-с-с…

У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Ні, ні, я не надто захоплююся, я тільки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Мені доручено переселяти греків до Малоросії? А вони цього хочуть?.. Ні, ні, я тільки подумав, я цього не спитав. Ваша величність не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумію – переселяти греків. Греків треба переселити з Криму до Малоросії – і все. Це ж так зрозуміло і просто.

І милістю не поскупитеся? Я падаю до ніг, я уже впав, бачите? Хвала тобі, покровителько наша!.. Які ж бо милі леді Мімі й сер Том! Ваша величність сама їх купає? Це справді зворушливо… І Вольтер про них знає? Щасливі Мімі й Том! Про мене Вольтер і не чув… А мосьє Дідро бачив їх на власні очі? Правда, він ще бачив і Пугачева в клітці. Ви цих думок не почули… Ні, ви цих думок не чули! Які милі Том і Мімі! Том… Мімі… Том… Мімі…

Прокляття! Куди котишся, світе фарисеїв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звільнить мене від святенництва? Нас так багато, воістину чесних людей, а ми забагнюємося блювотиною тупої і каригідної покірливості. Куди ми йдемо?!

Розділ четвертий

Архімандрит Досифей вирушив зі Сумського острогу, що на карельському березі, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали весняні бурі на Студеному морі, молочні тумани туго лягали на неспокійні хвилі, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибілювали водяну гладінь. Сонце щодень теплішало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптиків землі, вигнаних споконвіків далеко в море. На Соловецькі острови приходило коротке благодатне літо.

Восьмимісячний відпочинок його преосвященства в зимовій резиденції щасливо закінчився: ні чревоугодництвом, ніже пияцтвом, як то бувало колись, не согрішав, тож почувався доволі міцно. Не тривожили його ні найсвятіший Синод, ані архангельський губернатор Головцин – і на душі було спокійно: передчував, що за час його відсутності нічого неугодного Богові і владі не сталося у святій обителі на Соловках.

Та проте він квапив веслярів-карелів, що їх наймав монастир: архімандрит змучився від байдиків, а до того ж ще й досі, незважаючи на похилий вік, п'янило його почуття всесильності, яке він виборов для себе сам і яким повністю міг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечої фортеці.

Всякого ж було за чотирнадцять років архімандритства Досифея, колишнього ієромонаха Новоозерського монастиря. Відбирали царськими указами монастирську дідизну в Помор'ї, над Двіною й на Кольському півострові, стогнав монастир від непосильних податків. Та що найгірше – застав Досифей у Соловецькому монастирі невелику, проте свавільну військову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поїдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тільки губернаторську зверхність. Ні шведи, ні литовці, ні каянські німці[3] давно вже поблизу не з'являлися, вони ж – солдати й офіцер – вилежувалися удень і вночі в теплих караульнях, чекаючи на війну, хоча б маленьку, і насмішками зневажали не тільки благочестивих іноків, а й самого архімандрита. До служби годі їх було примусити. Скарги до архангелогородської консисторії не допомагали, Синод відмовчувався, губернатор теж не притягав зухвальців до відповідальності.

Довго домагався Досифей ставропігії, що поставила би монастир у незалежне становище. І не тільки просьбами та донесеннями… Спочатку спорудив високу дзвіницю біля Успенського собору, відлив для неї три тисячопудові дзвони, збудував для приїжджих штабс-офіцерів Таємної експедиції, що зрідка контролювали монастир, Петербурзьку гостиницю за мурами кремля, для богомольців-чоловіків – Архангельский гостинний двір на тому боці Святого озера, для богомільних жінок – рублені хатини на Баб'ячому острові; зрештою, пожертвував Синодові чотири тисячі рублів – увесь свій річний пай від скарбонного збору з прочан. І таки домігся. А тоді, коли монастир перестав підлягати архангелогородській консисторії і був виведений до першого класу, главі першокласного монастиря мусила підпорядковуватися військова залога. Тепер архімандрит чинив над солдатами суд і розправу сам.

Із вдоволеним виразом на обличчі вийшов Досифей на палубу. Ось тільки-но причалить судно до острова – відчиняться навстіж Святі ворота, і підпоручик Інков з карабіном «на караул» доповідатиме йому, коменданту фортеці, як належиться за військовим статутом: «Вашому преосвященству і кавалеру маю честь доповісти, що по тюремному замку все благополучно…»

Цього року справді все щасливо, посланці не приносили поганих вістей до Сумського острогу. А минулого – луна злодійського бунту Пугачева якимсь чудом долинула на далекі острови, і прослизли тихі розмови між ченцями. Троє спіймалися: два іноки і попередник Досифея – розжалуваний у монахи архімандрит Гавриїл. Нашіптував повержений настоятель, іноки не перечили і не донесли, проте стіни келій вуха мають: «Якщо дасть бог Пугачову до Москви прийти, то не буде Досифей більше красти, плати не додавати і накази від нас затаювати».

Губернатор Головцин сам провадив слідство. Ченців порадив залишити на волі й послати їх на тяжкі монастирські служби, Гавриїла ж посадити до тюрми, щоб каявся в самотині за зваби єретицтва свого. Головний караул і гауптвахту наказав перевести до Святих воріт, а на постах подвоїти сторожу.

Нема вже Пугачева, все йде мирно, як по Писанію: «Що було колись, те буде знову, що діялося, те й діятиметься, і нема нічого нового під сонцем». Воістину пророчі слова Екклезіаста. Бували ж бунти на Русі, й закінчувались вони завжди ешафотами. Де грізний Пугачов? Нема й тліну. А тюрма залишилася і міцніє. Двадцять п'ять старих колодників на суворому смиренні, двадцять шостий – анахтемський Гавриїл, який ще на посаді архімандрита вільнодумствував і хулив Синод, двадцять сьомий – під вартою у трюмі судна.

Цього приставили зовсім недавно до Сумського острогу. Буде він каятися в казематі Корожної вежі, бо велено Таємною канцелярією «до кінця днів його в окремій келії під міцним караулом тримати, не даючи можливості йому писати з причини блудництва від читання книг, суворо за ним наглядати й духовно напучувати, щоб розвіяти всю його оману стосовно чужоземних лжекафедр».

Трохи, правда, чудний і незвичайний вирок. Досифей навіть не може як слід його збагнути. Таких колодників ще не бувало. Сиділи в Соловецькому монастирі на слізному хлібі сподвижники Івана Грозного і Петра Великого, розкольники і мазепинці, кріпаки й поміщики, тихі юродиві, яких посилали на роботи, і буйні, запроторені до темниці Голгофо-розп'ятського скиту, а мудреців ще не було. І найдивніше те, що до нього сказано напутника приставити, наче до старообрядця-федосєєвця, що не хоче вінчатися у церкві. То де ж Досифей знайде ченця, що знав би книжні мудрості, різні світські вчення і міг би переконати цього мудрагеля, що його мудрість не є мудрістю і що не філософ він, а дурень. Але прислали, тож його місце – в Корожній вежі під номером шість, де простору і світла для крамольних мислей вельми мало.

«А чи насправді все благополучно? – думає архімандрит. – Чи підготував Інков відомість про стан колодників, яку треба тричі на рік відсилати в Синод? Чи не перенісся хто на лоно Авраама? А коли – втеча? Та ні, цьому не бути. Лише один раз за всю історію соловецької тюрми спробував старообрядець Білокопитов вирватися з каземату на світ Божий, та був спійманий тут-таки, на монастирському подвір'ї. А тепер, з подвійною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубі поміж богомольцями, що тягнуться до Соловецької святині з усіх берегів Студеного моря щоліта. Годувальники святої оселі й не відають, що на судні поряд із ними той, хто розмовляє зі самим Господом Богом під час храмної відправи в Спасо-Преображенському соборі. Архімандрит нині вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, він зараз нічим не відрізняється від простого монаха. Але ж ці самі – здорові і в струпах, добре зодягнуті й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли він на великій відправі стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадає від шиї до низу, з рипідою в руці. Впадуть ниць смиренні, а до скарбон забрязкають монети – мідні, срібні, золоті.

Якийсь лірник, уклякнувши посередині палуби, заводить плач про Олексія, чоловіка Божого. Навпроти сидить пісновида богомолка в кокошнику і єлейним голосом розповідає про те, як колись прочанкою була, і до Єрусалиму ходила, і пуп земний там бачила. А до Голгофи пішки йшла, та все по суші, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так і ступали по білому пісочку, діамантами всипаному.

Слинявий парубчак у рядняній свиті з юродивим обличчям роззявив рота, слухає, похитуючи головою.

– І в Київській лаврі була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пітері була, у царському палаці бачила живого двоголового орла в золотій клітці…

– Чудо, чудо, – побожно зітхає сусідка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубі. – А чи бувають, блаженний іноче, і нині чуда?

Досифей відповідає неохоче: він не любить розмовляти з простолюддям.

– Чудеса мнозі суть, тільки віруй. Гора стоїть – чудо, ліс на камені росте – предивно. Птаха летить – і то чудо, бо якби Господь не повелів їй літати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змія…

– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.

Розтинає судно гладінь Студеного моря, по якому ще зрідка плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранішньому прузі, тоді на кутий свинець води ліг легкий туман, крізь який проступили обриси Соловецьких островів: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду – Великий Соловецький, що вигнувся дугою ліворуч, а посередині цього вигину вималювався силует величного монастиря, що ніби виріс з моря.

Ревно хреститься Досифей, дякуючи Богові, що допоміг йому ще раз побачити святу обитель. Він звик до неї більше, ніж до отчого порога в далекому дитинстві. Бо скільки потуг свого розуму вклав, щоб зміцнити, збагатити, усамостійнити її. За його владарювання пішла каналами до монастиря свіжа вода з соловецьких озер, запрацював млин, до трапезної потекли гонами освіжаючі напої з Квасоварної вежі.

Та старість дедалі відчутніше тисне на плечі і зігне врешті, бо ж кожен день сьогодні вже з ласки Господньої, а наступники все зроблять для того, щоб ім'я його затерлося. Хіба він сам так не чинив, коли ще ієромонахом писав на Гавриїла доноси в Синод?

І знову сплив у пам'яті вірш Екклезіаста-пророка, і прошепотів його скрушно Досифей: «Зненавидів я всю працю мою, і стало мені життя ненависним, бо все маю залишити іншому, хто постане по мені, і буде він панувати над усім тим, що я з трудом добував і показав себе мудрим під сонцем».

Ні, цього не сміє трапитися. Досифей мусить себе увічнити. Не тільки в зодчестві, бо мури мовчать, не тільки в господарських вигадках, бо кожен властолюбець припише їх собі, а ще й у пам'ятці, яка уміє говорити сама. Він залишить нащадкам літопис Соловецького монастиря, а в цьому літописі – себе самого.

Спочатку Досифей напише так:

«Року божого 1428 цим самим морським шляхом на плоті або човні, а може, на вутлому карбасі, придбаному в зубожілого купця, втекли від грішного світу два боголюбні іноки: Савватій – постриженець Білозерського монастиря і Герман з Карельського берега. Знали вони, що десь серед Студеного моря лежать незаймані острови, що належать Новгородській землі, звані Соловецькими, де можна усамітнитися і цілковито віддати себе служінню Господньому.

Дісталися островів десь улітку і, напевно, були вражені соловецькою природою, бо замість безплідної пустелі побачили чарівні ліси, повні звірів і птаства, сотні чистих багаторибних озер, затишні долини, соляні заплави моря. Побудували дерев'яну церковцю й поставили високого хреста поблизу Чудової гори, а за кілька років вернулися на грішну землю закликати ченців для сукупного проживання на Соловках, аби провадити там рибний та соляний промисли.

Савватій помер у Холомогорах, а нову братію очолив новгородський ієромонах Зосим, що збудував на місці нинішнього кремля келію. Слідом почали прибувати сюди на пострижения помори, фінни, карели, норвежці…

Новогородська посадниця Марфа Борецька приписала монастиреві землі на узбережжі Студеного моря.

Цар Іван Грозний вислав на острів гармашів і стрільців.

За указом Олексія Михайловича та за настольного грамотою новогородського митрополита Никона, Соловецькому монастиреві надано архімандрію.

Петро І прибув сюди флотом із тринадцяти кораблів, на честь цих високих відвідин збудовано церкву Андрія Первозванного на Заяцькому острові.

За царювання її величності Катерини II архімандрит Досифей…»

Ударилося судно об кам'яний берег. Архімандрит прокинувся від задуми. Височенний мур, викладений з диких нетесаних валунів, випнувся до причалу Корожною вежею, далі мур постугонів угору до вежі Нікольської, праворуч збіг, вигинаючись, до Прядильної. А ген за громаддям церков, майстерень і казарм височить вежа Головленкова.

– Хай буде благословенне сіє царство земне й Господнє, – проказав пошепки Досифей і задивився на набубнявілі налитою бростю ліси, що простяглися уздовж острова – замріяні, розспівані весняним птаством.

На березі очікували на архімандрита монахи. Богомольці юрмилися на палубі, чекаючи дозволу зійти. До борту приставили дошку, і Досифей ступив на неї. Його підхопили під руки монахи, допомогли зійти на землю. Один чернець накинув йому на плечі пурпурову мантію, а тоді на судні запала мертва тиша. Враз хтось зойкнув, почувся лемент. Ні монахи, ані архімандрит не оглядалися. Вони простували до церковці Петра і Павла, що стояла навпроти Прядильної вежі: на Досифея чекав ще ритуал облачения. Тим часом на палубі билася в істериці єрусалимська паломниця, вражена чудесним Преображенням старого монаха, з яким вона тільки-но розмовляла про чуда.

Згодом відкрився на палубі люк, і з трюму виліз озброєний солдат, за ним другий. Вони стали по боках отвору, наставивши перед собою карабіни, гаркнули до зацікавлених прочанів: «Відступись!», і цієї миті сполохані богомольці побачили, як з нори трюму підіймається зарослий чоловік у чорному сурдуті й зимовій шапці, брязкаючи кайданами. За ним виліз третій солдат. В'язень глянув на юрбу, потім повів очима по застиглому спокою моря і, підштовхнутий вартовими, ступив на дошку.

Натовп мовчав, деякі хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий і обличчям наче й не подібний до вбивці чи варнака, лише єрусалимська прочанка, що тільки-но отямилася від благоговійного екстазу, пройнята вірнопідданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:

– Анафема лиходієві! Анафема проклятому!

Архімандрит Досифей вийшов із церковці Петра і Павла у святковому вбранні й у супроводі монахів підійшов до Святих воріт, що виступали півокруглою аркою з муру, наче витиснуті громаддям валунів і важким куполом Надвратної Благовіщенської церкви.

Залізна брама була ще замкнена, з того боку воріт зазирали в замкові шпари городничий, келар і поважні старці, чекаючи, поки архімандрит махне догори двома пальцями на знак, що він підготувався вийти з грішного світу і зайти до світу Господнього.

З-під арки дивився на нього лик Спаса, під яким золотився півколом заспокійливий напис: «Всяк уповай на мя»; праворуч благословляла парафіянів Оранта: «Прийдіте і аз упокою ви»; ліворуч приглядався до архімандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.

Досифей зупинив погляд на іконописному обличчі Іоанна, і йому здалося, що він десь уже його бачив, навіть зовсім недавно, серед облич світських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очі спокійні й ледь зухвалі. Досифей перехрестився – що за єресь лізе до голови! – і звів угору два пальці.

Загримотів замок, упала з брязкотом клямка, відчинилися навстіж Святі ворота; вгнутим рядом стояли схилені старці, поштиво поступаючись назад, а від гауптвахти марширував до рапорту підпоручик Інков з карабіном «на караул».

Архімандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав і поблагословив офіцера. Подавшись у двір між рядами поважних старців, він хазяйським оком окинув спершу настоятельський і братський корпуси, з любов'ю глянув на величний фасад Спасо-Преображенського собору, потім звів очі на своє власне творіння – високу двоповерхову дзвіницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною міддю з-під арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архімандритську відправу.

Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й він, і очікували, що зараз скаже Досифей: кого звітувати покличе, кому докір кине, за яким піде услід кара, знали бо крутий норов преосвященного.

– Інков! – голос архімандрита прозвучав різко, а втім, Досифей ніколи іншим тоном не розмовляв зі залогою. – Підпоручику Інков, ти прийняв за артикулом колодника, якого привезли нині на судні?

– Так точно-с, ваше преосвященство, – стукнув закаблуками підпоручик, – колодник прийнятий на пайку «проти одного монаха»[4] і стоїть під вартою біля Нікольських воріт. Куди накажете його примістити?

– Приведи сюди!

Підпоручик кинувся навскоси брукованим плацом, притискаючи карабіна до боку, щоб не бив по клубах, і за хвилину вже гнав поперед себе в'язня, який, дзеленькаючи важкими ланцюгами, повільно ступав нога за ногою, наче хотів викроїти для себе з прийдешньої пітьми хоча б мить цього блакитного дня, блакитного неба, повітря.

Архімандрит здаля приглядався до нього, а коли в'язень був уже зовсім близько, вражено прошепотів: «Ізиди, сатано!», зрозумівши, кого йому нагадали розумні й трохи зухвалі очі Іоанна Предтечі. Він бачив цього колодника ще в Сумському острозі, бачив тільки у пів-ока і все ж запам'ятав його погляд; видно, недарма найсвятіший Синод приписав напучувати книжника, вибити затятість із його голови.

Досифей ніколи не розмовляв з колодниками, ніколи їх не допитував, навіть не цікавився, яка провина в'язня. Та й резолюція Синоду не розкривала змісту злочину, а тільки вказувала на великоважну вину, «о которой явно по делу». Архімандритові залишалося тільки виконувати синодальний припис: до каземату його чи до земляної тюрми, під міцною вартою до смерті чи на розкаяння, тримати в кайданах або без них, прив'язати до стіни або ж дозволити ходити в казематі на довгому ланцюзі – і все, настоятеля більше ніщо не обходило. Проте з цим в'язнем, у вигляді якого таїлося щось дратівливе й воднораз цікаве, проти власної волі хотілося порозмовляти, щоб збагнути, що це за мудрець і за які провини розуму запроторили його аж на Соловки.

– Молодий ти, а знаю: єресь крамольна привела тебе сюди на смирення. Не відаю, що ти вчинив, але закон справедливий, тож, як мовив Соломон, хай понесе кару лихий, бо коли пощадиш його, то доведеться ще раз карати.

В'язень спокійно глянув на архімандрита, в його очах і далі стояла незворушна синява північного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, він мовив тихо:

– Чи ви ніколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стається зі сорочкою безумця, коли він набирає у пазуху жару?

– Зухвальцю! – скрикнув Досифей, але докінчив свою річ зовсім спокійно: – Жар твій, отроче, тут скоро вкриється попелом.

– Попіл гасить солом'яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб'є ні темниця, ні сама смерть, тому що по дорозі до пекла зерна його розсівалися.

– У кому прийметься твоє зерно, божевільний, навіть якщо воно розсівалося куколем? – звів руки Досифей. – Ти, знаю я, їздив по світу і по Русі, науки єретичні осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвітає лише влада Божа і влада від Бога, все інше гине, не проростаючи. На кого ти підняв десницю? На силу, в котрої, як сказано в Писанні, «семеро царів з утятими пальцями збирали крихти під столом?»