Вогненні стовпи

до абсурду: усіх, у кого прізвище закінчувалося на – ський (Лойовський, Ільницький), записували без їхньої згоди до так званої «шляхти загродової», й вони ставали поляками; в школах завели викладання історії й географії польською мовою, на уроках співів вивчали тільки польські пісні, а що цих розпоряджень Шинкарук не дотримувався – то й чекав з дня на день звільнення з роботи… І яка ж то полегша настала, коли на сімнадцятий день Другої світової війни Польща розпалася: Богдан з Мироном, не питаючи дозволу в батька, повишпурювали з класної кімнати портрети Пілсудського й Мосціцького, а потім – до класу заходить учитель, весь осяяний і щасливий, він каже дітям, що від сьогодні в школі всі розмовлятимуть тільки по-українськи; і на уроці української мови читає вголос «Червону хустину» Андрія Головка, після занять шкільний хор замість «Pasla Kasienka krowki dwie»[10] розучує пісню «Засвистали козаченьки»; учитель випозичає учням новенькі ілюстровані книжки, які ще пахнуть друком, і Мирон ночами не спить, з'їдаючи захоплюючу повість Миколи Трублаїні «Шхуна "Колумб"», а в душі виношує найзаповітнішу мрію: ось закінчить на «відмінно» четвертий клас і в нагороду поїде з екскурсією учнів району на могилу Тараса Шевченка!

Післяобідні години Мирон просиджував у кооперативі на Вулиці: крамар Гриць впускав учителевого синочка за ляду, й хлопчина надивлявся невиданих досі див: ті самі ґазди, які нещодавно заприсяглися в церкві на Євангелії не вживати спиртного, дудлять у будній день дешеву горілку, й чиниться в тісному приміщенні кооперації чистий тобі содом…

«Такої влади нам треба! – гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, він подає крамареві лише червінця, а забирає п'ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії. – Мой, та за тої засраної Польщі лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих – цілий метер жита! Йо, така влада нам штимує!»

Мужва не просто пиячить, сміливіші закладаються за горілку в будь-що: один піднімає на руках бочку з гасом, інший їсть мило і, вигравши заклад, миттю вибігає з крамниці, на ходу розв'язуючи очкур на гачах, інший – то вже Йосип Кобацький, хто б іще – бере рекорд по спусканні повітря, проте програє, бо перднув тільки тридцять сім разів, а не сорок; дурний регіт стрясає смердючою крамницею, і врешті зогиджений Мирон втікає додому, бо щось сталося з людьми таке – що встидно…

Та минає кілька тижнів п'яної втіхи, і люди раптом тверезіють: чоловіків женуть на шарваркову безплатну роботу – на дороги й лісоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що ніхто того ні сплатити, ні здати неспроможний; у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки – записуйся і віддавай до спілки худобу і реманент; дідича Огоновського з Волового вивозять у Сибір, а далі – то в одному, то в іншому селі – почали вже вивозити й куркулів, а той куркуль мав не більше десяти моргів пісного ґрунту; потім уже ніхто нічого не може зрозуміти: повально арештовують не тільки просвітян, а й комуністів; у коломийській середній школі, де вчаться Юлія й Богдан, арештовують учнів старших класів, – і ходить з кута в кут по хаті зажурений, аж зчорнілий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вірили газетам, – і про голод, і про терор у Радянському Союзі.

У Шинкаруків замешкала молода вродлива вчителька з Полтавщини – Марфа Яківна, і западає в домі вчителя гнітюча мовчанка: всі бояться Марфи, хоч Миронові вона дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє Мирона з кімнати, коли він увечері сідав ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського; учителька помічає, що їй не довіряють, й намагається порозумітися з сім'єю боднарівського вчителя.

«Мої дід і баба, – врешті зважилася сказати, – померли голодною смертю тридцять третього».

«А що – був голод?» – вдає простачка Шинкарук.

«Я розкажу вам анекдот, добре? – гірко всміхнулася Марфа Яківна. – Питають селяни партприкріпленого, що таке п'ятирічка. "А он, – показав він на цвинтар, – якщо нині там, приміром, сто могил, то за п'ять років буде в п'ять разів більше, а то ще й перевиконаємо план"».

У хаті – мовчанка. З кожним днем все більше тужавіє й навалюється на людей страх – безперервний і липкий.

І врешті – несподівана вістка: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, Шинкарук не затримує, цілує її в щоку на прощання й каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в божество найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви не раз говорили: Сталін усього не знає. Ні, він знав усе: терор – то справа його рук. Тож запам'ятайте, ця страшна влада не має права на існування!»

«Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа і подалася пішки до Коломиї.

Мирон перестав читати, підвів голову… Отакий перший розділ: Мирон, звичайно, знає, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станіславові тюрму, коли відступили більшовики, й винесли на подвір'я змасакровані трупи; на ратуші майорить синьо-жовтий прапор, по селах організовуються «січі» – хлопці марширують, співають, готуються вступати до українського війська, та німці знімають прапори, забороняють екзецирки, і врешті народжується в Галичині нова пісня: «Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…»

Йосафат дивувався, що Мирон не боїться писати такі речі. «Невже ти думаєш, що совіти так і залишаться за Прутом і ніколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повість прочитають вони?» – «Рукопис можна заховати…» – «Тоді яка з нього користь?» – «Так вічно не буде:

совіти ще повернуться в свої Сибіри, – всі ж говорять, що розпочнеться Третя світова війна». – «А якщо не розпочнеться – як маємо далі жити?» – «Сільські хлопці пішли в партизани, й ми підемо». – «І всі мають загинути за Україну, а Україна – то хто, як не ми?» – «Та невже ми будемо змушені розбудовувати Україну більшовицьку?» – «А як іншої немає, то що робити? Треба працювати: хто стане військовим, хто вченим математиком, ще інший інженером або винахідником – і так виживатиме народ». – «Тільки для письменників не буде місця на нашій землі – а чи може існувати нація без літератури?» – «Письменники хай досліджують історію народу…» – «Цього мало: люди мусять знати правду про нинішній день. І тому треба писати про все, що сьогодні відбувається, скоріше чи пізніше написане побачить світ». – «Може й так…»

Коли Йосафат пішов, Мирон загорнув рукопис у шматину й засунув згорток глибоко під дахівку.

На початку березня курінь «Гайдамаки» отримав наказ розчленуватися на сотні й перейти похідними відділами по двісті стрільців з Манявських гір на терен «Повстанської республіки» й зайняти постої по лінії Прута від Яремча до Чернівців.

Сотня «Сурма» під командою Крука мала стати в Камеральному лісі між Іспасом і Боднарівкою; вона долала свій маршрут низами, обходячи Яблуницький перевал, й нарозвидні передова стежа здаля помітила довгу валку зеленомундирного війська, що спиналася на гірський хребет; за пішою колоною тягнувся обоз із артилерією та амуніцією; легкі гармати волоклися за вихудлими кіньми звивистою дорогою вгору, а важкі залишались напризволяще внизу; над валкою лунали безугавні крики й команди, капрали цвьохали нагайками по конях і по солдатах – мадяри квапилися перейти кордон, щоб чимшвидше допасти до своєї землі, не знаючи, що вона вже не їхня: Мадярщину кілька днів тому зайняли німці.

Василь Маланюк сидів на передку воза й понукував на знесилених коней, які вигинали дугами хребти й падали на коліна; офіцер доручив провідникові фірманку, щоб бува вночі не замішався між солдатами й не втік, і сам сидів біля нього, а піші солдати підпирали ззаду люшні, помагаючи коням витягати наладований снарядами повіз; солдати потайки зняли з васага заденок й, поки було ще сутіношно, скидали важкі ящики; вони люто матюкались по-мадярськи, а один лаявся інакше, і вчув Василь рідні й наймиліші нині його вухові слова: «Срав я вашій курвій мамі!»; він оглянувся, перехопив погляд солдата, який це вимовив, і запитав сварливо, щоб здалося офіцерові, ніби він коней підганяє: «Хто ти, хлопче, вйо-вйо! хто ти, що говориш по-нашому?» – «Іван Чопей з Хуста, – почув у відповідь, – таж тягніть, тягніть, скурві сини, на Бога!» Офіцер не звертав уваги, бо русинської лайки не розумів, а солдат, вигукуючи прокляття коням, додав: «Ти втікай, втікай, якщо можеш, бо за перевалом тебе застрелять, кому там будеш потрібен, а щоб вас дідько взяв, каліки!»

Василь зрозумів: йому залишилося жити найбільше півдня, бо в який спосіб зможе втекти, коли офіцер сидить поруч, та й уже розвиднюється, – й ніколи більше він не побачить ні Пиконева, ні Софії, проте не жона постала враз перед його очима, а білокосе дівча у вишитій широкими вуставками сорочці, шальовому фартуху й вишневій запасці, – і що її занесло на Юрія у Язвини, в ті нетрі, куди людська нога не ступає, чого то її корова забилася туди, куди заходити ніяк не можна, бо ще б один переяр перейшла пастушка з худобиною – і вже б її не випустили звідти повстанці, які закопались під землю в схрони; гей, та йди, дівко, геть звідси, хто ти така і що мені тепер з тобою робити, та тебе вб'ють наші, щоб не виказала партизанських постоїв; а дівчина заступила Василеві дорогу й припала до його грудей, вдивляючись в обличчя великими блакитними очима: «Та чи ви не впізнали мене, вуйку Василю?» – «А бодай тебе біда взяла, що ти тут робиш, дівче?» – «А вас чекаю, вас», – Наталка дихала на Василя п'янким запахом материнки й барвінковий віночок з голови знімала, а корова стояла обіч з почепленими на роги китицями синіх зозулиних чобіток та білого рясту й ласкаво дивилася на людей; дівоча пазушина розщепилася від млосної напруги, й звідти випорснули сполохані груденята, такі білі й тугі, мов паперівки, – і поглинув Василя солодкий гріх; ой, та чому ж то ти, а не Софія згадуєшся мені перед смертю, дівче, а може, кличеш мене цієї миті, що лишень тебе одну бачу!

Втім із узлісся зацокотіли «дехтярі», й кулі просвистіли над солдатськими головами, почулось владне «руки вгору!» – і зупинилася мадярська валка; її зусібіч оточили партизани в мазепинках, а до офіцера, що сидів на возі поруч із Василем, підійшов сотенний і ламаною німецькою мовою звелів, щоб мадяри склали зброю, полишили гармати й вози зі снарядами, а коней можуть забрати – і хай ідуть собі за перевал. Сотенний спинив погляд на фірманові, кивнув йому, щоб злазив з воза і йшов додому, та фірман заволав утішно, й сотенному підскочили від здивування брови: «Друже Крук, таж упізнайте мене, я кущовий з Боднарівки на псевдо Довбня!» Засміявся сотенний і розвів руками: «Га, коли так, то розвертай свого воза, він нам знадобиться», – і вирушила сотня на Брустори, де мала чекати наказу до вимаршу в Камеральний ліс, поблизу Прута.

…Під ранок цілющий піт зросив Наталці чоло, й задуха, що всю ніч давила на груди, немовби то велетенський волохатий павук упав зі стелі й добирався лапами до шиї, – потахла, схолола, спустив павук смердючий дух і зсунувся долі; квадратик віконця розпогодився, з чорного став густо-синім – таким було на Юрія надвечірнє небо, коли Наталка гнала з лісу напасену корову; тиша завмерла серед бучини, й ґедзі ще не встигли вилягтися на провесні, а Красуля ніби раптом здуріла, вперлася передніми ногами в землю – їй аніруш не хотілося вертатись з вологого лісу в душну стайню; кинулася корова вбік, ніби вовка уздріла, й погналася, хвицяючи ратицями, звіриною стежкою в Язвини, в ту лісову пітьму, куди не заходили навіть грибарі, й гілля дерев спліталося у верховіття так густо, що до холодних низовин не проникав жоден промінь; бігла закосичена святоюрським зіллям Красуля, а за нею Наталка в барвінковому віночку, й моторошно ставало дівчині на душі, бо таке розказували про ці місця люди, що страх морозив тіло, – про упирицю бабу Лісну, яка випиває з дівчат кров, та про довговолосу Оксану, що колись давно повісилась тут на своїй косі через нещасливе кохання й дотепер ходить нетрями, співаючи весільних пісень; Наталці вже й до плачу було недалеко, та враз Красуля зупинилася на круглому п'ятачку галявини, вкритої пухким, немов перина мохом, і глупо вперлася очима в чоловіка, що виринув із заростів…

«Дитино моя, – бідкався Василь, розкинувшись від солодкої втоми на моховій повсті; на його лівій руці лежала Наталка, й він пригортав її, не перестаючи цілувати, – дитино моя, чи ж то я знав, що ти ще незаймана – ти ж ішла до мене так відважно й знаюче… яку ж бо кривду я тобі тут заподіяв!» – «Не говоріть такого, вуйку Василю, мені анітіцьки не жаль, нащо мала-м то берегти, а потім нелюбому віддати, та я така втішена, що ви мене взяли, бо лишень вас одного люблю…» – «А що нам з тої любви буде, дівче, – та нічого…» – «Але любила-м хоч раз, йой як любила-м, а коли не зможу більше здибатися з вами, то піду за когось, мене й таку візьмуть…»

Й ніби спам'ятався враз Василь, що не за пригодою прийшов сюди, що в найтемнішій глибині Язвин стоїть зв'язковий Балей на стійці й чекає на явку; Василь схопився, якось недбало, ніби знелюбивши враз Наталку, провів долонею по її косі й зник у хащівнику, так тихо зник, що й хрусткого торішнього гілля не вчулося; Наталка встала, підійшла до потічка, що джуркотів поруч з галявиною, змила зі стегон дівочу кров і, усміхаючись від великого щастя, яке могло й не трапитись їй ніколи, погнала Красулю звіриною стежкою, – і як би то вона жила на білому світі без цієї любові, котра над усе стала найдорожчою; і що там людська огуда, шепоти, сміхи, докори, лайка, коли вона пізнала найсокровеннішу таємницю, в якій житиме – хай у тузі – до кінця своїх днів; верталися додому з Язвин – корова у вінку, а дівка без віночка…

Синє віконце світліло, народжувався ранок, і знала Наталка, що як не нині, то завтра вернеться Василь, – і я ніколи його не лишуся, хай навіть скарає мене Бог.

Федір почував себе велико, коли всі сорок пнів у пасіці по-справжньому оживали й починали гудіти так натужно, що як ті вулики не порозпадаються від шаленого руху, коли тисячі бджіл вилітають за взятком, летять за розвідницями й обдурені повертаються, бо весна ще рання й цвіту на землі, мов кіт наплакав, проте ні одна, крім тих, які повзають на вічках, приречені вартувати й ніколи не відати, що таке політ, – ні одна у вулику й на мить не засидиться, бо найсолодший провесінний нектар.

А вже зацвів ряст, і латочки стокроток біліють на толоці, і верби викинули жовті котики, і бруньки на деревах стали солодкими, мов перший поцілунок; метушиться бджолиний люд, і непосвяченому могло б здаватись, що у Федоровій пасіці настав безлад, бо вулики стоять густо, а бджіл нелічено, і як вони потрапляють кожна до свого пня, і жодна не заблудиться; сидячи в пасіці на ослінчику й цмулячи люльку на довгому цибуху, бо від диму лагідніє муха, думає Федір, що якби серед людей панувала така злагодженість, то б і воєн ніколи не було, а теж усі чоловіки повертались би до своїх хат і родин не полишали; та чи можна порівнювати: бездумна комаха без рою не виживе, а людина – кожна має свій окремий незалежний світ і є самодостатньою; та й що з того: скуштувавши недозволеної волі й п'янкого солоду, повертається невдаха додому, мов та бджола до вулика, щоб після шаленого лету приректи себе на довічне повзання на вічку…

І тільки подумав таке про себе Федір, як з Царини, що проглядалася крізь сад рівним рядочком хат, викотилася бебехата постать у довгополому кожусі, що й здалеку блищав вичовганою від вічного ношення чорнотою, – викотилася стара, як світ, або як сам Федір, бабуня, пов'язана торокастою хусткою, кінці якої стирчали на чубку, немов роги, й наближалася до Мочули, куди спадав Федорів сад, і вже на її обличчі можна було порахувати кожну ритвинку й уловити погляд засльозених очей; Федір знав, що то манджає своєю щоденною дорогою на Гуцулівку Олена Єзунина, і чого вона топче водно цю стежку – ніхто не міг би сказати, крім Федора, який добре відав, що Оленине життя тримається на одній лише миті радості, коли вона минає пасіку, розворушуючи у Федорові старий спогад, бо якби в його пам'яті та згадка раптом зчахла, зблякла, здиміла, тоді й Олені не було б до чого прив'язати своє життя, і воно зникло б, немов пушинка кульбаби на вітрі…

Ба ні, не може вижити людина в самоті – не прив'язана думкою хоча б до однієї іншої людини: ось минає стара Олена Федорове обійстя, щоб приторочити себе коли не до минулого, то хоч до згадки про нього; йде щодня, не боячись сухореброї Марусі із штивними, немов риб'ячі ості, сухожиллями на довгій шиї, а та стоїть на воротях і сичить їй услід прокльонами; понад піввіку минуло відтоді, як ладналося щастя для котроїсь одної з них, а спопеліло перед обома, й обидві без любові, у чорній ненависті сходять зі свого життєвого кружальця в незвість.

Федір не дивився вслід Олені, але й не відвертався, бо ця стара жінка лише ім'я таке носить, а Оленою Єзуниною давно вже не є, і того світу, який колись кликав її й Федора до себе, заманював і запевняв, що така мить більше для них не повториться, – теж немає, є інший світ й інші люди; життя кожної хвилини стає новим, і думав Федір, що людина мусить бути дуже сильною, щоб перенести на одних плечах безліч тих життів, а тому вона не може уподібнитися бджолі, якою керує рій, – сама мусить все для себе вирішити, то чи ж не має права помилитися хоч раз у скрутну мить?

…А тоді на Царині по суботах грала крізь цілу ніч музика, – то сирота Олена наймала скрипаля Клима Запоточного й бубніста Андрейка з Багновиськ, щоб заманювати до своєї хати женихів, а вони й не барилися; кожен, хто хотів, женихався з Оленою – парубок то чи ґазда, – а наженихавшись по гульку, та аж так, що тіло низом ставало легке, мов облущений кукурудзяний качан, – йшов додому, а в неділю із шлюбною жінкою чи то нареченою святий та божий стояв у церкві перед царськими вратами, а жінки й дівки чинилися, що нічого не знають, бо хто така Олена, щоб могла чимось заважити в їхньому житті, – побіситься жеребець, скине з себе надмір дурної сили та й вернеться додому; а вже й дебеславський священик отець Бабинюк кликав Олену до сповіді, й вона у сповідальниці змочувала сльозами панотцеві коліна, нерозкаянно каючись: та чи ж я винна, що мене люди за люди мають, а може, якийсь і залишиться коло мене, бо-м сама-самісінька, як отой палець мізинний; панотець відпускав блудниці гріхи, – й далі гримів по суботах бубон на Царині, аж поки не поскоромився Федір, коли худотіла Маруся дурне дитя на світ привела; запрагнув тоді Федір, щоб з ним хоч що-небудь відбулося, бо до решти спісніло його життя з нелюбою, та не знав він того, що станеться в них з Оленою не розвага, а любов, – і цього на смерть збоялася люта Маруся, вікна Олені побила й Федора за чуба притягла додому – для вічної ненависті й злості, й піддався Федір, щоб не втратити шану в сусідів, – розтоптав свою любов, за яку й донині їсть його Маруся, а він відомщує їй побоями – теж за любов, навіки втрачену.

Й лише Олена пронесла її, неторкану, через усе життя: не гупав більше бубон на Царині, записалася колишня лярва до церковного братства, оберігаючи свою любов до Федора, такою святою стала, що кожну дівку ганьбила, коли якась із лісу верталася – з гріхом чи без гріха; а на Юрія й Наталку перейняла, коли та йшла з Язвин без віночка; по очах впізнала стара відьма, що зазнала дівка втіхи, й, заступивши їй дорогу, сказала: «Як-єсь уже позбулася дівоцтва, то не позбудься стриму, о, я знаю, як то котиться віз з гори, й несила його зупинити!»

Олена поминула Федорову пасіку, пройшла по ядучих Марусиних прокльонах, немов по битому склі босими ногами, і знову до Федора прийшла інша хвиля життя, яку він мусить теж понести, дов'ючивши себе нею, немов гуцульський кінь новою бербеницею, і тільки краєм серця відчув, що життя мало в нього відбутися інакше, боляче запекла та крихта туску й тієї ж миті і зачерствіла; гой-гой, чого ж то людина вертається до свого спустошеного вулика, коли знає, що в сусідньому мед солодший?

Федір передивлявся вулик за вуликом – були й мертві, вимерзлі пні, й не печалувався пасічник тією втратою, бо так має бути, вічного ж нічого немає – і в пасіці, й в усьому світі йде безперервна переміна; то лиш на нашому Запрутті, – подумав, – ніби зупинився час, і застоїться він, немов гнила вода в заплавах, куди й риба не заходить, лише слижі каламутять намул на дні, – завмре, як не матиме руху, а для цього потрібна спонука – чужа або своя, і як чужої, слава Богу, наразі немає, то треба свою із себе видобути, бо ж не може народ жити без влади; Федір розмірковував зовсім тверезо й думок своїх не соромився, – що міг би якийсь час і постаршувати в Боднарівці, аби дати лад в селі після мадярів: тих кілька шкап, що залишилися в людей, запрягти в плуги й переорати зграсовані мадярами нивки під яровий хліб – щоб голод не заглянув у село наступного переднівку, а ще і якийсь контингент треба зібрати для партизанів, бо Василя Маланюка, який цим займався, немає, і дітей до школи зігнати, щоб темними не росли; Федір так заглибився в думки, що аж сполошився, коли хтось за спиною «славайсу» сказав; оглянувся – аж то вуйко Мироняк стоїть у своїй клепані, сперся на палицю й мовчить, а колись же галайкав у кооперативі «Такої влади нам треба!»; яка ж тобі влада здалася б ниньки, старий баглаю, – тільки очима запитав Федір, а вуйко Мироняк вмент відповів, погладжуючи довгі вуса:

«Було вже небезмай добре жити, німці моцний порядок тримали, і все мав християнин: сіль, сахарину, навіть горівку й мармоляду за контингент давали, а ще такі лямпи продавали в магазинах, що світили ліпше, ніж електрика, та й карбіду до них можна було легко дістати – та й пхалося якось біду поперед себе, а якби ще цвяхи продавалися в склепах, то було б і зовсім незле… Але німців уже нема, то най би йшли сюди другі совіти…»

Аж кинувся Федір, як почув від Мироняка такі слова, го-о, а що мав би іншого від нього почути, коли йому ще за Польщі комуна голову запаморочила, і то що лиш мовчав, бо пантрувався, а тепер, диви, вже зизує очима за Прут; але дзузьки: наші стоять по лінії ріки від Говерли до Буковини куренями й сотнями – дурх! і не дочекаєшся, драбе, совітів, хіба най би прийшли лише для того, аби тебе одного на білі медведі відтранспортувати!

Але не сказав цього Федір, час на часі не стоїть, ще всіляке може статися, ляпне тоді щось комусь Мироняк – хто ж бо то знає, чи втримається Україна в Карпатах, – і аж зморозило Федора від такої думки, вже ж бо люди знають, хто такі совіти, і водночас втішав себе пасічник: а таки втримається, як хтось допоможе, чей зі сходу тиснуть німців совіти, а із заходу як не нині, то завтра американці напруть, щоб не зайшов задалеко антихрист; нам би лишень отак, як тепер, півроку протриматися, але для цього мусимо мати якусь владу; ну а що на це скажуть інші ґазди, що он уже шнурують з усіх кінців Боднарівки до Федора на раду?

І коли підійшли чинбар Онуфрій із Сакатури, ґазда фудульний, і бубніст Андрейко з Багновиськ, а ще скрипаль Клим Запоточний і з ним кілька старцунів, бо парубків у селі – на пальцях порахуєш, усі пішли в партизани – тоді Федір набрався духу й уголос присоромив Мироняка за те, що полюбляє лише чужу нагайку, нібито ми гейби та німина, тільки ревіти на прив'язі вміємо, а самі в себе не можемо лад навести; мовив це Федір і змовк, чекаючи, що скажуть ґазди, й тиша надовго запала в саду, аж вигукнув раптом Андрейко, ніби в бубон вгатив квачем: «Та най Федір старостою буде!» – на що поглумливо реготнув Мироняк: «А Юзя попом настановимо!»

Саме в цей мент дурний Юзьо мовчки, бо стояв будній день і правити акафіст не випадало, розкрутив колесо вчителевої криниці – вдарилось відро денцем об воду, знайомий дзвін пролунав над Боснею, перехрестився Федір й мовив до лукавого Мироняка: «А ти не смійся, править молебні він доладно і Божу душу має, бо сказано в Писанії: блаженні убогі духом…»

Хотів Мироняк щось єхидне відповісти, та перебили його в'їдливу мову ґазди, заволавши: «Та правду має Андрейко, най Федір старостує в Боднарівці!»; Федір вдоволено усміхнувся, підкрутив пальцем свої шляхетські вуса, що стирчали під носом, ніби двоє рогів у жука, поцмуляв люльку й мовив повагом:

«Та я й зміг би старшувати в цивілю, але ж нині час воєнний і войсько в нас є своє, лиш 'го не видно, то мусимо мати ще й військового старшину, станичного, як мали-сьмо недавно Василя Маланюка, але на те мусить бути наказ з лісу».

«А може, він ще й вернеться…» – невпевнено проказав Андрейко, і в цей мент усі здригнулися від зловісних слів: то обізвався Йосип Кобацький, який весь час стояв за товстим конаром яблуні й прислухався до наради ґазд.

«Нема Василя, нема! – вигукнув надривно. – Його вбили мадяри в горах, я сам був при ньому, як він конав, покинутий над Черемошем у Довгопіллі, і поховав його, ще й хреста з березових патиків поставив; а Василь сказав мені перед смертю: бери того карабіна, що його залишили на березі ріки мадяри, і йди станичним у Боднарівку замість мене, бо я вмираю за Україну…»

Як лиш Йосип це сказав, умить скинули ґазди шапки й почали молитися за упокій душі станичного під дзвін відра в учителевій криниці, а відро бамкало зрідка, як на похороні, і сльозу втер Федір, бо кожен у селі шанував Маланюка, однак на Василевого переємника скоса й недовірливо позирали ґазди, бо ж усі знали, що він кури краде і вміє брати рекорди по спусканні повітря на сам Великдень за дзвіницею, і пів оленячої туші відібрав у людей, і може бути, що все це Йосип набрехав, але мовчали ґазди, бо завше його боялися, а тим паче тепер, коли він стояв із карабіном за плечима й міряв злим поглядом старцунів, які зібралися на раду, – мав уже Йосип Кобацький над селом збройну владу, і враз відхотілося Федорові старшувати, але вже мусив; Йосип скомандував, щоб діди розходилися по хатах і готували сало, хліб і масло на самостійну Україну, – буде він те все в людей забирати й віддавати кому там слід, а язика най ніхто не розпускає, якщо хоче ще трохи жити, бо час воєнний.

То й розійшлися старцуни, духом поникнувши від таких виборів, тільки вуйко Мироняк на хвильку затримався в пасіці – для того, щоб уколоти новоспеченого старосту:

«Нещасна наша Україна, коли таких генералів має!»

Й не образився цим разом Федір на Мироняка, лише так тоскно стало в нього на душі – мало сльоза з очей не бризла: застала нас маленька воля ненавченими й безпорадними, бо ж чужий батіг примушував до роботи, а господарювати не навчив, і нема сьогодні гідних умільців у мене під руками, гей, а я ж прирівнював людей до бджіл – яка дурниця: все злагоджено в рою за Божим помислом – хто робітник, хто годувальник, хто вартовий, хто санітар – і всі комахи на своєму місці, бо вічно в них були як не дупло, то вулик, а ми й досі гнізда не маємо, без любові живемо, не молимось, Боже слово слухаємо з уст блаженного; зоставив Ти нас, Боже, сиротами в безверхому світі – і несеться крізь нього зранений олень, немов первородний наш гріх, немов примара неминучої спокути за невинно пролиту кров…

Це урочище насправді було закляте. Мольфар Іван, який ще в молодості переселився з глибоких гір на Пиконів, привів з собою в тихі язвинівські нетрі всілякої нечисті – арідників, нявок, чугайстрів, підлопушників, і хоч ніхто їх ніколи не бачив, всяк волів обминати галявину, скраю якої, притулившись до стіни букового лісу, стояла хатка з маленькими закоптілими віконцями, бо чого ж би то мав жити чоловік на безлюдді, якби не знався з нечистою силою, – і вчувалися водно селянам тривожні завивання, плачі, голосіння, дикі реготи; доносились вони з пиконівських лісів до Боднарівки не так літом, як зимою, й ніхто не знав того, що добрий мольфар оберігав село від градобоїв і блискавичних пожеж, а щоб мати силу боротися зі стихіями, мусив старий жити самотою серед дикої природи і вчувати впору її добру мову й лихі погрози.

Дід Іван щороку на Святвечір, вимахуючи до небес барткою, викликав з далеких гірських бескеть до себе в гості володаря снігових кряжів Чорногора, а той не йшов, примерзлий до свого трону в розколинах скель, й заворожував тоді мольфар злого велетня таємною примовкою: як-єс не хотів зі мною святу вечерю споживати, то і влітку не сунься на пиконівський хутір і на все село градовими тучами, ломибурями, зливами, що вивергають із земних тіснин жовту бурхать, роздуваючи потоки, не досягай синіми блискавками ґонтових дахів хижі моєї й боднарівських поселян, а теж вічних сторожів Пиконева – дубів столітніх, а сиди собі й далі сумирно в карпатських ізворах, куди кури не допівають, зозулі не докукують, голосу християнського не чути, – й таки лютий Чорногор дослухався до удатного ворожбита й рідко коли вривався чорними бурями в благословенну Боднарівку, однак над пиконівським присілком мав свою владу, бо завше кликаний був, тому й затаювалася у язвинівських хащах таємнича дивовижа, якої ніхто розгадати не міг: хто хотів, той на Великдень чув голос дзвонів під товстим торф'яним кожухом, що в чорній ямі Язвин покрив підземне озеро, – то озивалася затоплена Чорногором у прадавні віки перша на Запрутті церква; хто хотів, той бачив, як крізь білу віхолу під час йорданських морозів продирається розпатлана упириця Лісна, а продертися не може й виє на холоді; хто хотів, той міг травневої чуйної ночі прогледіти крізь сіростволу бучину, як, не торкаючись землі, пливе поміж деревами білокоса Оксана, й почути в скрадливому зойку вивільги, в журкоті лісного потічка, у зеленому шумі верховіть стишені нути весільної пісні.

У всі ці дива не вірив Василь Маланюк, коли жив у приймах у мольфара Івана – хіба лише в те, що його донька була достеменною чарівницею: ніхто з сільських парубків не важився свататись до вирлоокої, з чорним, як воронове крило, волоссям Софії, яка лише два рази на рік, неприступна й горда, окремішньо стояла у притворі сільської церкви на різдвяних і великодних всеношних, проте з поклоном до престолу ніколи не підходила, не схиляла голови, коли дебеславський панотець виходив із захристії з Євангелієм у руках на «прийдіте ядіте», і перед сповідальницею не вклякала й проскури не брала із золотої ложечки під час причастя, – тому ніхто не зваблювався чорними бровами й блудними очима пиконівської красуні, бо всякого брав забобонний страх перед нею; а Василь одного великодного досвітку після відправи пішов за Софією слідом і