— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —

Совина пошта

Гаррі Поттер був дуже незвичайним хлопчиною. По-перше, він понад усе ненавидів літні канікули. По-друге, справді хотів виконувати домашні завдання, але мусив робити це потай уночі. До того ж — так склалося — він був чарівником.

Була вже майже північ, а він лежав у ліжку на животі, тримаючи в руці ліхтарик. Над головою він зробив таке собі шатро з ковдр, а подушка підпирала велику книжку в шкіряній оправі — "Історію магії" Адальберта Вофлінґа. Гаррі водив по сторінці орлиним пером і, насуплюючи брови, підшукував матеріал для реферату "Недоцільність спалювання відьом у XIV столітті".

Перо завмерло на початку абзацу. Гаррі поправив круглі окуляри, наблизив ліхтарика до книжки і прочитав:

Гаррі затис перо зубами й дістав з-під подушки чорнильницю та сувій пергаменту. Повільно й дуже обережно відкрутив закрутку, занурив перо в чорнильницю й почав писати. Періодично прислухався, чи не тюпає хтось із Дурслів до туалету. Якби вони почули рипіння пера, довелося б йому решту літа провести в комірчині під сходами.

Гаррі тому й не любив літніх канікул, що мусив жити з родиною Дурслів у будинку номер 4 на вуличці Прівіт-драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія та їхній син Дадлі були єдині живі родичі Гаррі. Вони були маґлами і ставилися до чарів по-середньовічному. В будинку Дурслів ніколи не згадували покійних Гарріних батьків-чарівників. Тітка Петунія і дядько Вернон уже багато років керувалися принципом: що гірше вони ставитимуться до Гаррі, то скоріше виб'ють йому з голови усі ті чари. Проте, на їхню превелику лють, вони так нічого й не досягли і минулі два роки жили в постійному жасі: а ну ж бо хтось довідається, що Гаррі навчається в Гоґвортській школі чарів та чаклунства. Єдине, що вони могли зробити — це на самому початку літніх канікул відібрати й замкнути Гарріні книжки замовлянь, чарівну паличку, казан і мітлу, а також заборонили йому спілкуватися з сусідами.

Найбільше Гаррі турбувало те, що він не мав доступу до своїх підручників, адже гоґвортські вчителі задали на літо чимало домашніх завдань. Особливо складний реферат про зморщувальне зілля Гаррі мав написати для найнеулюбленішого вчителя — професора Снейпа. О, як зрадів би Снейп, якби отримав привід покарати Гаррі на цілий місяць! Тому вже на початку канікул Гаррі скористався з першої-ліпшої нагоди...

Коли дядько Вернон, тітка Петунія і Дадлі вийшли на подвір'я позахоплюватися новою машиною (вони розхвалювали її дуже голосно — щоб усі почули), Гаррі прокрався до комірчини під сходами, відімкнув її, схопив кілька підручників і сховав їх у своїй спальні. Якщо не залишати на простирадлах чорнильних плям, Дурслі й не дізнаються, що він ночами студіює магію.

Гаррі намагався не дратувати тітку й дядька, які й так були на нього злі, адже кілька днів тому йому подзвонив його друг — чарівник.

Рон Візлі, чи не найкращий приятель Гаррі у Гоґвортсі, походив з родини справжніх чарівників. Це означало, що він знав багато невідомих для Гаррі штучок, однак ще ніколи доти не розмовляв по телефону. І треба ж трапитися такій халепі — слухавку взяв дядько Вернон.

— Вернон Дурслі слухає.

Гаррі, який саме був поруч, завмер, почувши в трубці Ронів голос:

— АЛЛО? АЛЛО? ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? Я... ХОЧУ... ПОГОВОРИТИ... З ГАРРІ... ПОТТЕРОМ!

Рон так голосно кричав, що дядько Вернон аж підскочив і відхилив слухавку далі від вуха, дивлячись на неї люто й занепокоєно.

— ХТО ЦЕ? — заревів він у відповідь. — ХТО ТИ ТАКИЙ?

— РОН... ВІЗЛІ! — репетував Рон, мовби вони з дядьком Верноном стояли на протилежних кінцях футбольного поля. — Я... ШКІЛЬНИЙ... ТОВАРИШ... ГАРРІ...

Маленькі очиці дядька Вернона зиркнули на заціпенілого Гаррі.

— ТУТ НЕМАЄ ГАРРІ ПОТТЕРА! — гримнув він, тримаючи слухавку на відстані руки, ніби боявся, що вона вибухне. — Я НЕ ЗНАЮ, ПРО ЯКУ ШКОЛУ ТИ КАЖЕШ! БІЛЬШЕ СЮДИ НЕ ДЗВОНИ! НЕ ЧІПАЙ МОЄЇ РОДИНИ!

І він кинув слухавку так, наче то був отруйний павук.

Після цього зчинилася жахлива сварка.

— ЯК ТИ ПОСМІВ ДАВАТИ НАШ ТЕЛЕФОН ТАКИМ ЛЮДЯМ... ТАКИМ... ЯК ТИ! — ревів дядько Вернон, бризкаючи слиною на Гаррі.

Рон, мабуть, зрозумів, що накликав біду, бо більше не дзвонив. Ще одна добра Гарріна приятелька з Гоґвортсу Герміона Ґрейнджер, також не озивалася. Гаррі підозрював, що Рон попередив її про можливі наслідки дзвінків. А жаль, бо Герміона була найрозумніша з усіх його однокласників. її батьки були маґли, і вона чудово вміла користуватися телефоном: їй, мабуть, вистачило б глузду не згадувати про Гоґвортс.

Отже, Гаррі п'ять довгих тижнів не мав жодної вістки від друзів, і видавалося, що це літо буде таким самим поганим, як і торішнє. Хоч одна маленька зміна таки відбулася: Гаррі дозволили ночами випускати надвір його сову Гедвігу. Щоправда, він мусив дати слово не посилати з нею листів. Дядько Вернон пішов на цю поступку через галас, який здіймала Гедвіґа, коли цілий день сиділа в клітці.

Гаррі дописав розділ про Венделіну Химерну і знову прислухався. Тишу в наповненому темрявою будинку порушувало хіба що віддалене чи то рохкання, чи то хропіння його тілистого двоюрідного брата Дадлі. Мабуть, уже дуже пізно. Гарріні очі аж пекли від утоми. Краще дописати реферат наступної ночі...

Гаррі закрутив чорнильницю, дістав з-під ліжка стару наволочку, запхнув туди ліхтарик, "Історію магії", реферат, перо та чорнило, і заховав те все під незакріплену паркетину під ліжком. Тоді встав, потягся і глянув на будильник, циферблат якого світився на тумбочці біля ліжка.

Була перша ночі. Гаррі відчув у грудях дивну млість. Він забув, що рівно годину тому йому виповнилося тринадцять років.

Ще одна незвичайність Гаррі полягала в тому, що він майже не згадував про свої дні народження. За все своє життя він не отримав жодної вітальної листівки. Дурслі завжди забували про цю дату, тож і зараз він ні на що не сподівався.

Гаррі пройшовся темною кімнатою повз порожню клітку Гедвіґи і підійшов до відчиненого вікна. Сперся на підвіконня — свіже нічне повітря приємно холодило обличчя після кількагодинної задухи під ковдрою. Гедвіґа не поверталася вже другу ніч. Гаррі за неї не хвилювався, — сова й раніше надовго пропадала, — проте мав надію, що вона скоро повернеться. Сова була єдина жива істота в цьому будинку, яку не тіпало при зустрічі з ним.

Гаррі підріс цього року на кілька сантиметрів, хоча й далі залишався маленьким і худорлявим. Його чорне, як смола, волосся було таке, як і завжди — стирчало навсібіч, хоч би що він із ним робив. Очі за окулярами були ясно-зелені, а на чолі виразно виднівся крізь волосся тоненький, схожий на блискавку шрам.

Серед усього незвичайного, чим вирізнявся Гаррі, цей шрам був найдивовижнішим. То не була, як десять років запевняли Дурслі, пам'ятка про автокатастрофу, в якій загинули його батьки, бо Лілі та Джеймс Поттери не загинули в автомобільній катастрофі: їх замордував найстрашніший чорний чаклун останнього століття Лорд Волдеморт. Гаррі вийшов з тієї сутички тільки зі шрамом на чолі, а Волдемортове закляття не лише його не вбило, але й відскочило рикошетом на власного господаря. Волдеморт утік ледве живий...

Проте Гаррі довелося знову зіткнутися з ним у Гоґвортсі. Вдивляючись у ніч за вікном, Гаррі пригадав останню їхню зустріч і мусив визнати, що йому неймовірно пощастило: він усе-таки дожив до тринадцятого дня народження.

Гаррі вдивлявся у зоряне небо, намагаючись угледіти Гедвіґу що, можливо, летить додому, несучи в дзьобі мишку й чекаючи похвали. Його погляд ковзнув понад дахами, і минуло кілька секунд, поки він нарешті усвідомив побачене.

На тлі золотистого місяця щомиті більшав силует якоїсь химерно скособоченої істоти, що летіла просто на Гаррі. Він непорушно спостерігав, як вона знижується. На якусь мить навіть завагався, чи не зачинити вікно, та коли чудернацьке створіння промайнуло над одним з ліхтарів вулички Прівіт-драйв, Гаррі збагнув, що то таке, і відскочив убік.

У вікно залетіли три сови, дві з яких підтримували третю, здавалося, непритомну. Вони м'яко гупнулися на ліжко, а середня сова, велика й сіра, перекинулася на спину, наче мертва. До її лап був прив'язаний великий пакунок.

Гаррі одразу впізнав непритомну сову — то була Ерола, родинна птаха Візлів. Гаррі кинувся до ліжка, розв'язав мотузки довкола Еролиних лап, узяв пакунок, а саму Еролу переніс у Гедвіжину клітку. Ерола розплющила затуманене око, вдячно ухнула й почала пити воду.

Гаррі обернувся до інших сов. Одна з них, велика біла полярна сова, була не хто інша, як його Гедвіґа. Вона також принесла чималий пакунок і видавалася вельми самовдоволеною. Коли Гаррі звільнив її від тягаря, Гедвіґа приязно ущипнула його дзьобом і перелетіла через усю кімнату до Ероли.

Третю — розкішну сіру сову — Гаррі не впізнав, але відразу збагнув, звідки вона прилетіла, бо на додачу до ще одного пакунка вона принесла листа з печаткою Гоґвортсу. Коли Гаррі забрав у неї пошту, сова гордовито настовбурчила пір'я, розправила крила й шугнула в ніч.

Гаррі сів на ліжко, схопив пакунок Ероли, зірвав з нього бурий папір і побачив загорнутий в золотисту обгортку дарунок, а також першу в його житті вітальну листівку. Тремтячими пальцями розкрив конверт. З нього випали два аркуші — лист і газетна вирізка.

Вирізка, вочевидь, була з чаклунської газети "Щоденний віщун", бо постаті на чорно-білих фотографіях рухалися. Гаррі розправив вирізку і прочитав:

Гаррі глянув на рухому фотографію й розплився в усмішці, побачивши, як усі дев'ятеро Візлів завзято махають йому руками на тлі великої піраміди. Товстенька й маленька місіс Візлі, високий лисуватий містер Візлі, шестеро синів і донька — усі яскраворуді (хоч цього й не було видно на чорно-білій фотографії). У самому центрі височів довготелесий Рон, який обійняв молодшу сестру Джіні, а на його плечі примостився пацючок Скеберс.

Гаррі знав, що дуже добрі, але страшенно бідні Візлі давно вже заслужили на виграш великої купи золота. Він розгорнув Ронового листа й прочитав:

Гаррі чудово пам'ятав ту пригоду, коли зламалася стара Ронова чарівна паличка. Це сталося, коли машина, якою вони летіли до Гоґвортсу, врізалася в дерево на полі перед школою.

Гаррі знову глянув на фото. Персі, що перейшов уже в сьомий, випускний, клас Гоґвортсу, мав дуже пихатий вигляд. Він причепив значок шкільного старости на феску, що елегантно сиділа на прилизаному волоссі, а його окуляри в роговій оправі поблискували під єгипетським сонцем.

Гаррі розгорнув дарунок. Там виявилася крихітна скляна дзиґа. Під нею лежала ще одна записка від Рона.

Гаррі поклав кишеньковий стервоскоп на тумбочку біля ліжка, і той стояв там, балансуючи на своїй ніжці. Гаррі втупився в нього зі щасливим виразом, а тоді взявся за пакунок, який принесла Гедвіґа.

Там також був обгорнутий дарунок, привітання і лист, цього разу від Герміони.

Гаррі знову всміхнувся, відклав Герміонин лист і взявся за дарунок. Він був несподівано важкий. Знаючи Герміону, Гаррі не сумнівався, що це якась велика книжка з неймовірно складними чарами, але він помилився. Йому тьохнуло серце, коли він роздер папір і побачив лискучий чорний шкіряний футляр зі срібним написом: "Набір для обслуговування мітли".

"Ну й Герміона!.." — прошепотів Гаррі, розстебнув блискавку і зазирнув у футляр.

Там була велика банка "Високоякісного лаку "Флітвуд" для держака мітли, срібні ножиці для підрізання прутиків, малесенький мідний компас, який можна було чіпляти на мітлу під час довгих мандрівок, і посібник з догляду за мітлою "Зроби все сам".

Окрім гоґвортських друзів, Гаррі найбільше сумував за квідичем, найпопулярнішим серед чарівників видом спорту — небезпечною й азартною грою, в яку грали верхи на мітлах. Гаррі виявився дуже добрим квідичистом. Він навіть став наймолодшим гравцем століття, якому довірили грати за команду одного з гуртожитків Гоґвортсу. І, мабуть, найціннішим Гарріним скарбом була його спортивна мітла "Німбус-2000".

Гаррі відклав шкіряний футляр і взяв останній пакунок. Він одразу розпізнав кривенькі закарлючки на бурому папері — то був почерк Геґріда, гоґвортського лісника. Гаррі зірвав папір і побачив щось зелене й шкіряне. Та не встиг він зняти обгортку, як пакунок чудернацько затремтів і всередині нього щось гучно клацнуло, немовби щелепи.

Гаррі завмер. Він знав, що Геґрід ніколи не прислав би йому щось небезпечне, але ж Геґрідове уявлення про небезпеку було доволі своєрідне. Він, як відомо, приятелював з гігантськими павуками, купував у шинках потворних триголових псів і тарабанив до своєї хатинки нелегальні драконячі яйця.

Гаррі боязко тицьнув пальцем пакунок. Той знову гучно клацнув. Гаррі взяв настільну лампу, міцно її стиснув і підняв над головою, готовий ударити. Другою рукою смикнув за обгортковий папір.

Звідти випала... книжка. Не встиг Гаррі оцінити її розкішну зелену палітурку, прикрашену золотистим написом "Жахлива книга жахіть", як книжка стала на ребро й посунула боком через ліжко, немов якийсь химерний краб.

— Овва! — промимрив Гаррі.

Книжка хряпнулася на підлогу й поповзла далі. Гаррі крадькома подався за нею. Книжка сховалася в закутку під столом. Сподіваючись, що Дурслі міцно сплять, Гаррі став навкарачки і поповз.

— Ой!

Книжка клацнула його за пальці й поповзла повз нього, відштовхуючись палітурками. Гаррі розвернувся, кинувся вперед і повалив її на підлогу. Дядько Вернон щось сонно пробурмотів у сусідній кімнаті.

Гедвіґа з Еролою зацікавлено стежили, як Гаррі міцно стиснув книжку, витяг з комода ремінець і туго її зв'язав. "Книга жахіть" розлючено пручалася, але ні кусатися, ні тікати вже не могла. Гаррі кинув її на ліжко і розгорнув Геґрідове привітання.

Гаррі трохи насторожило, що Геґрід думає, ніби йому придасться кусюча книжка. Проте він поклав Геґрідове привітання біля листівок Рона та Герміони і широко всміхнувся. Залишався тільки лист із Гоґвортсу. Цього разу конверт був товщий, ніж звичайно, Гаррі вийняв перший аркуш пергаменту й прочитав:

Гаррі витяг бланк дозволу і пробіг його очима. Усмішка сповзла з його обличчя. Як приємно було б відвідувати Гоґсмід у вихідні! Він знав, що в тому селі живуть самі чаклуни, та ще ніколи там не бував. Але ж як переконати дядька Вернона чи тітку Петунію підписати той дозвіл?

Він глянув на будильник. Була вже друга ночі.

Вирішивши, що про дозвіл він подумає завтра, Гаррі вмостився в ліжку і викреслив з таблички ще один день, що відділяв його від зустрічі з Гоґвортсом. Потім зняв окуляри, ліг, і ще довго милувався своїми трьома вітальними листівками.

І тієї миті такий незвичайний Гаррі Поттер був звичайнісіньким хлопчиськом, котрий уперше в житті радів своєму дню народження.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Серйозна помилка тітоньки Мардж

Коли вранці Гаррі спустився на сніданок, усі Дурслі вже сиділи за кухонним столом. Вони дивилися новісінький телевізор — подарунок, який Дадлі отримав на початку літа (цей кабанчик приїхав на канікули й нарікав, що йому дуже нелегко ходити від холодильника до телевізора у вітальні). Дадлі провів на кухні майже ціле літо, не відриваючи від екрану своїх маленьких поросячих оченят. Його п'ять підборідь постійно колихалися, бо він безперервно щось жував.

Гаррі вмостився між Дадлі й дядьком Верноном, дебелим чолов'ягою, який майже не мав шиї, зате відростив пишні вуса. Жоден з Дурслів не тільки не привітав Гаррі з днем народження, але й узагалі не звернув на нього уваги. Проте Гаррі давно вже звик до такого ставлення, тож особливо цим не переймався. Він почав був їсти грінку, а тоді глянув на телевізійного диктора, що саме повідомляв про втечу якогось в'язня.

"...до уваги населення: Блек озброєний і вкрай небезпечний. Відкрито спеціальну гарячу лінію. Кожен, хто його побачить, повинен негайно про це повідомити".

— Зразу видно, що мерзотник, — пирхнув дядько Вернон, дивлячись понад газетою на зображення в'язня. — Клятий голодранець! Ви тільки гляньте, які в нього патли!

Дядько Вернон недоброзичливо зиркнув на Гаррі, чиє розкуйовджене волосся завжди страшенно його дратувало. Хоча, порівняно з тим в'язнем, кощаве обличчя якого облямовували довжелезні сплутані кудли, Гаррі видавався охайно зачесаним.

На екрані знову з'явився диктор.

— Міністерство сільського та рибного господарства сьогодні оголосило...

— Гей, зачекай! — гаркнув дядько Вернон, люто вп'явшись очима в диктора. — Ти ж не сказав, звідки втік той маніяк! Яка користь з таких новин? Може, той придурок уже чалапає по нашій вулиці?!

Тітка Петунія, кістлява, з кобилячим обличчям жінка, прожогом обернулась і стала вдивлятися в кухонне вікно. Гаррі знав, що тітка страх як полюбляє дзвонити по всіляких гарячих телефонних лініях. Вона намагалася скрізь устромити свого носа й усе життя тільки й робила, що підглядала за своїми нудними законослухняними сусідами.

— Коли вони вже затямлять, — грюкнув по столу буряковим кулачиськом дядько Вернон, — що таких типів треба відразу вішати?

— Свята правда, — погодилася тітка Петунія, приглядаючись до стручечків сусідської квасолі.

Дядько Вернон допив чай, зиркнув на годинника і сказав:

— О, Петуніє, за хвилину мушу вже бігти, — о десятій прибуває Марджин поїзд.

Гаррі, думки якого снували навколо "Набору для обслуговування мітел", раптом отямився.

— Тітонька Мардж? — бовкнув він. — А х-хіба вона до нас приїде?

Тітонька Мардж була сестрою дядька Вернона. І хоча вона й не була кровно споріднена з Гаррі (мама Гаррі була сестрою тітки Петунії), але його завжди примушували називати її "тітонькою". Тітонька Мардж мешкала за містом, у будинку з великим садом, і розводила бульдогів. Вона нечасто гостювала на Прівіт-драйв, бо не могла надовго розлучитися зі своїми неоціненними песиками, але кожен її візит з моторошною яскравістю закарбувався в пам'яті Гаррі.

На п'яту річницю Дадлі тітонька Мардж лупнула Гаррі по гомілках своїм ціпком, щоб він не перемагав Дадлічка у грі "Завмри". Тоді якось приїхала на Різдво з комп'ютеризованим роботом для Дадлі й коробкою собачих галет для Гаррі. А під час її минулого візиту, за рік до того, як Гаррі почав навчатися в Гоґвортсі, він випадково наступив на лапу її улюбленого пса Ріпера, який після того загнав Гаррі на дерево в саду, і тітонька Мардж відігнала Ріпера звідти аж опівночі. При згадці про той випадок Дадлі й досі мало не плакав зі сміху.

— Мардж пробуде в нас тиждень, — прорік дядько Вернон, — тому, до речі, — він погрозливо скерував на Гаррі пухкого пальця, — мусимо дещо з'ясувати, перше ніж я по неї поїду.

Дадлі вишкірився і відірвався від телевізора. Для нього не було кращої розваги, ніж спостерігати, як батько тероризує Гаррі.

— По-перше, — гаркнув дядько Вернон, — ти дуже ввічливо розмовлятимеш з Мардж.

— Добре, — пхикнув Гаррі, — якщо й вона буде зі мною ввічлива.

— По-друге, — дядько Вернон вдавав, ніби не почув Гарріних слів, — Мардж нічого не знає про твою ненормальність, тож я не потерплю жодних... жодних чудасій, доки вона буде тут. Маєш бути чемним, зрозумів?

— Якщо й вона буде чемна, — процідив Гаррі крізь зуби.

— І по-третє, — вимовив дядько Вернон, і його підступні очиці на широкому буряковому обличчі стали вузькі, мов щілини, — ми сказали Мардж, що ти навчаєшся в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.

— Що?— вигукнув Гаррі.

— І ти підтвердиш це, хлопче, якщо не хочеш мати клопоту, — бризнув слиною дядько Вернон.

Сполотнівши, Гаррі люто дивився на дядька Вернона і не хотів вірити в те, що почув. Приїзд тітоньки Мардж на цілий тиждень — це був найгірший Дурслівський дарунок на його день народження, навіть гірший за подаровані колись старі дядькові шкарпетки.

— Ну, Петуніє, — важко звівся на ноги дядько Вернон, — то я поїхав на вокзал. Хочеш проїхатися зі мною, Дадліку?

— Ні, — відповів Дадлі, котрий знову, щойно дядько Вернон перестав діставати Гаррі, втупився в телевізор.

— Дадлік мусить причепуритися для тітоньки, — сказала тітка Петунія, пригладжуючи густе русяве волосся Дадлі. — Мамуся купила йому нового гарнюнього метелика.

— Ну, до зустрічі! — ляснув дядько Вернон по поросячому ошийку Дадлі і вийшов з кухні.

І тут Гаррі, що сидів, немов прибитий страхом, раптом щось придумав.

Він відклав грінку, рвучко схопився на ноги й побіг до дверей услід за дядьком.

Дядько Вернон саме надягав куртку.

— Тебе я не візьму, — гаркнув він, побачивши Гаррі.

— Наче я рвуся з вами їхати, — незворушно озвався Гаррі. — Я хочу про щось попросити...

Дядько Вернон підозріло глянув на нього.

— Третьокласникам у Гоґ... у моїй школі іноді дозволяють відвідувати одне село... — почав Гаррі.

— Ну? — буркнув дядько Вернон, знімаючи з гачка ключі від машини.

— Мені треба, щоб ви підписали бланк дозволу, — квапливо проказав Гаррі.

— А чого це я повинен робити? — вишкірився дядько Вернон.

— Ну... — мовив Гаррі, ретельно добираючи слова, — щоб тітоньці Мардж легше було повірити, ніби я ходжу в той... у святий Яктамйого...

— До Центру святого Брута для патологічно злочинних підлітків! — заревів дядько Вернон, і Гаррі з утіхою почув у його голосі панічні нотки.

— Саме так, — погодився Гаррі, незворушно дивлячись на широке багрове обличчя дядька Вернона. — Важко запам'ятати. А це ж має звучати переконливо, правда? А що, як я випадково щось наплутаю?

— Я тобі наплутаю!.. Я тобі покажу, де раки зимують, надовго запам'ятаєш! — гаркнув дядько Вернон, розмахуючи кулаками. Але Гаррі не знітився.

— Я, може, й запам'ятаю, але ж і тітонька Марж не забуде того, що я їй скажу, — рішуче нагадав він.

Дядько Вернон завмер з піднятими кулаками, а його бридке обличчя стало червоне, як буряк.

— Та якщо ви підпишете дозвіл, — швиденько додав Гаррі, — я обіцяю не переплутати назву того Центру і поводитись як маґл, тобто як нормальна особа.

Гаррі бачив, що дядько Вернон усе це обмірковує, хоча його зуби все ще були вишкірені, а на скроні пульсувала товста жила.

— Гаразд, — нарешті буркнув дядько. — Побачу, як ти будеш поводитися під час Марджиного візиту. Якщо нічого не вибовкаєш і дотримаєш обіцянки аж до кінця, то я підпишу той клятий дозвіл.

Він розвернувся, відчинив двері, а тоді грюкнув ними з такою силою, що аж вилетіла одна шибочка.

Гаррі вирішив не повертатися на кухню, а піднявся до своєї кімнати. Якщо вже вдавати з себе справжнього маґла, то краще починати відразу. Він поволі й неохоче зібрав усі свої дарунки, вітальні листівки і поклав їх у сховок під підлогою. Потім підійшов до совиної клітки. Ерола вже, здається, очуняла; вона спала разом з Гедвіґою, сховавши голову під крило. Гаррі зітхнув, а тоді поштурхав їх, щоб розбудити.

— Гедвіґо, — понуро мовив він, — тобі треба на тиждень зникнути. Лети з Еролою. Я напишу Ронові записку і все поясню. І не дивися на мене так, — великі бурштинові очі Гедвіґи були сповнені докору, — це не моя вина. Лише так я можу отримати дозвіл відвідувати Гоґсмід разом з Роном та Герміоною.

Через десять хвилин Ерола з Гедвіґою (до лапи якої була прив'язана записка для Рона) випурхнули з вікна й розтанули в небі, а засмучений Гаррі заховав у шафу порожню клітку.

Але довго сумувати йому ніхто не дав. Уже наступної миті заволала тітка Петунія, щоб Гаррі спускався донизу й готувався зустрічати гостю.

— Та зроби щось зі своїми патлами! — гарикнула вона, тільки-но він зійшов у коридор.

Гаррі не бачив жодного сенсу в пригладжуванні свого волосся, адже тітці Петунії подобалося його шпетити, отже, що неохайніший він матиме вигляд, то щасливішою буде тітка.

Невдовзі захрустів гравій під колесами дядькової машини, що заднім ходом заїжджала в подвір'я, тоді гримнули дверцята, і на стежці почулися кроки.

— Відчиняй двері! — засичала на Гаррі тітка Петунія.

Гаррі приречено потяг за дверну ручку.

На порозі стояла тітонька Мардж. Вона була дуже схожа на дядька Вернона — велика, огрядна, з буряковим обличчям, і навіть мала вуса, щоправда, не такі пишні, як у брата. В одній руці вона тримала величезну валізу, а з-під другої визирав старий і непривітний бульдог.

— А де мій Дадик? — заволала тітонька Мардж. — Де мій племінничок?

Дадлі перевальцем вийшов у коридор. Його прилизане біляве волосся обліпило гладку голову, а метелик ледь виднівся з-під численних підборідь. Тітонька Мардж пожбурила валізу просто Гаррі в живіт, міцно пригорнула Дадлі однією рукою і гучно цмокнула його в щоку.

Гаррі чудово знав, що Дадлі терпить обійми тітоньки Мардж тільки тому, що отримує за це винагороду. І справді, коли вона його відпустила, Дадлі стискав у дебелому кулаці хрустку двадцятифунтову купюру.

— Петуніє! — верескнула тітонька Мардж, проминаючи Гаррі, наче якийсь вішак. Тітонька Мардж і тітка Петунія поцілувалися, чи, радше, тітонька Мардж лупнула своєю масивною щелепою кістляву щоку тітки Петунії.

Тут увійшов дядько Вернон і з радісною усмішкою зачинив за собою двері.

— Мардж, чаю? — запитав він. — А що дати Ріперу?

— Ріпер може посьорбати чаю з мого блюдечка, — відповіла тітонька Мардж.

Усі зайшли на кухню, а Гаррі лишився в коридорі разом з валізою. Проте він не шкодував, він був згоден на все, аби тільки не лишатися з тітонькою Мардж, тому почав якомога повільніше штовхати валізу сходами нагору до вільної спальні.