— Мабуть, сімдесєть чи вісімдесєть, — відповів Геґрід.

— І все? — здивувалася Герміона.

— Так, — зажурено підтвердив Геґрід, — лишилося яких вісімдесєть, а колись їх було море — десь, може, зо сто розмаїтих племен по цілім світі. Та вони вже вимирают багато століть поспіль. Декого, звісно, вбили чаклуни, але здебільшого вони самі повбивали один одного, а тепер вимирают швидше, ніж будь-коли. Вони не здатні мешкати всі разом, як ото тепер. Дамблдор казав, шо то всьо наша вина, шо то чаклуни примусили їх піти геть і жити далеко від нас, тому вони не мали іншого вибору, як триматися купи для власного захисту.

— Отож, — втрутився Гаррі, — ви їх побачили, і що тоді?

— Ми зачекали до ранку, бо не хтіли підбиратися в пітьмі, для власної ж безпеки, — пояснив Геґрід. — Десь у третій годині ночи вони си позасинали просто там, де сиділи. Ми не наважувалися спати. По-перше, не хтіли, аби хтось із них прокинувся і знайшов нас, а по-друге, вони страшенно хроплят. Під ранок навіть зрушили снігову лавину... Ну, а на світанку ми до них спустилися.

— Так запросто? — отетерів Рон. — Спустилися в табір до велетнів?

Дамблдор розказав нам, як то робити, — відповів Геґрід. — Дати ґурґови дарунки, виявити йому свою повагу...

— Дати дарунки кому? — перепитав Гаррі.

— Та ґурґови, себто вождеви.

— А як ви знали, хто з них ґурґ? — поцікавився Рон. Геґрід кумедно хрюкнув.

— Та то не тєжко, — відповів він. — Він був найбільший, найгидкіший і найледачіший. Сидів собі там і чекав, коли йому принесут харчі. Мертвих кіз і все таке. Називався він Каркус. Заввишки був десь шість з половиною чи, може, й сім метрів, а важив як добрих два слони. Шкіра, як у носорога...

— І ти взяв і піднявся до нього? — затамувала дух Герміона.

— Нє... зійшов до нього, бо він лежав у долині. Вони всі були в такому яру з гірським озером... навкруг чотири файлі гори, а Каркус лежав коло того озера й гарчав на інших, шоб годували його і його жінку. Ми з Олімпією зійшли з гори вниз...

— А вони не намагалися вас повбивати, коли побачили?— недовірливо спитав Рон.

— Дехто, певно, про се думав, — стенув плечима Геґрід, — але ми си зробили те, шо казав нам Дамблдор, себто підняли вгору дарунок, дивилися ґурґові в очи, а на інших не зважали. Тож решта притихла й вилупилася на нас, а ми підійшли до Каркусових ніг, вклонилися й поклали перед ним наші презенти.

— І що ви йому подарували? — жваво поцікавився Рон. — Харчі?

— Нє, він і сам собі може добути харчі, — заперечив Геґрід. — Ми дали йому чари. Велетням подобаються чари, вони тілько не люблят, коли ми використовуємо їх проти них. Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.

— Ого! — тихенько вигукнула Герміона.

— Гілку чого?.. — здивувалися Гаррі з Роном.

— Вічного вогню, — роздратовано пояснила Герміона, — мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!

— Отже, — швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, — Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями".

— І що на це відповів Каркус? — нетерпляче запитав Гаррі.

— Та ніц, — відповів Геґрід. — Він си не розуміє по-нашому.

— Жартуєш!

— Та то не страшно, — незворушно вів далі Геґрід, — Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.

— А чи сподобався йому дарунок? — поцікавився Рон.

— Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, — сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м'ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. — Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: "Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком".

— А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? — здивувалася Герміона.

— Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, — пояснив Геґрід. — Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. "Ми повернемося завтра з другим дарунком", і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб'ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.

— І ви з ним побалакали?

Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами — незнищенного... а тогди сіли й побалакали.

— І що він сказав?

— Та небагато, — відповів Геґрід. — Більше си слухав.

Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.

— Що саме? — перепитав Рон.

— Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, — сумно пояснив Геґрід. — Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки — між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...

Геґрід тяжко зітхнув.

— Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.

— Чия голова? — затамувала подих Герміона.

— Каркусова, — важко зітхнув Геґрід. — Тепер був новий ґурґ — Ґолґомат. — Геґрід знову зітхнув. — А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.

— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?

— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів..." Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.

— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.

— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —

Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям "Кон'юктивітус", і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.

— Оце-то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.

— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.

— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!

— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!

— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.

— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.

— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.

— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.

— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.

— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.

— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.

— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? — з розпачем спитала Герміона.

— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо-Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.

— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.

— Як-як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.

— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.

— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О-о, вона так хтіла на них

вона на них не кидалася... О-о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...

Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.

— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?

— Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.

— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.

— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.

— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.

— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.

— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо-Ким?

Але Герміона запитала:

— А чому ти кажеш "був такий момент", Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.

— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.

— То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.

— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно... і може, тогди й прийдут до нас.

Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.

— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона

— Га?

— Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?

Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.

— Ой, вибач... я... забудь про це...

— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.

— Ой... я... співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.

— Та шо там, — коротко кинув він. — Я мало шо й пам'ятаю. Не була то найліпша мати.

Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.

— Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, — показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.

— Або чому ти так пізно повернувся, — додав Гаррі. — Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна-коли...

— Хто на тебе напав? — домагався Рон.

— Ніхто на мене не нападав! — категорично заперечив Геґрід. — Я...

Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.

— Це вона! — прошепотів Рон.

— Залазьте сюди! — поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща-невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.

— Геґріде, заховай наші горнятка!

Геґрід схопив Гарріне й Ронове горнятка й запхнув їх під подушку в Ікланевому кошику. Іклань уже стрибав на двері. Геґрід відсунув його вбік ногою й відчинив двері.

На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці-вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.

— Отже, — повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. — То ви Геґрід, так?

Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.

— Геть, — відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що стрибнув на неї й намагався лизнути в обличчя.

— Не хочу бути нечемним, — подивився на неї Геґрід, — але хто ви, до холєри, така?

— Я Долорес Амбридж.

Її очі обмацували всю хатину. Двічі вони подивилися прямісінько в той кут, де стояв Гаррі, затиснений між Роном і Герміоною.

— Долорес Амбридж? — отетеріло перепитав Геґрід. — Мені си здавало, шо ви з міністерства... хіба ви не працюєте з Фаджем?

— Так, я була першим заступником міністра, — підтвердила Амбридж, никаючи по хатині й придивляючись до кожнісінької дрібнички, починаючи від рюкзака, притуленого до стіни, і закінчуючи дорожним плащем. — А тепер я вчителька захисту від темних мистецтв...

— Сміливе рішення, — сказав Геґрід, — нині мало хто хоче братися за цю роботу.

— ...і Верховний інквізитор Гоґвортсу, — договорила речення Амбридж, ніяк не зреагувавши на його слова.

— А то шо таке? — спохмурнів Геґрід.

— Я теж хотіла б запитати, що це таке? — Амбридж показала на черепки від Герміониної чашки на підлозі.

— О, — Геґрід цілком недоречно зиркнув у той куток, де ховалися Гаррі, Рон і Герміона, — о, та це той... Іклань. розбив мені горнєтко. Тепер мушу пити з оцього.

Геґрід показав чашку, а другою рукою все ще притискав до ока драконяче м'ясо. Амбридж дивилася на нього, вивчаючи тепер замість хатини кожну деталь його зовнішності.

— Я чула голоси, — спокійно додала вона.

— Я си балакав з Ікланем, — рішуче пояснив Геґрід.

— І він вам відповідав?

— Ну... певним чином, — почав затинатися Геґрід. — Я інколи кажу, шо Іклань майже як людина...

— На снігу залишилися три пари слідів, що ведуть від замку до вашої хижі, — сказала Амбридж єлейним голосом.

Герміона охнула, і Гаррі затулив їй рота рукою. На щастя, Іклань чмихав носом, принюхуючись до мантії несподіваної гості, і та, здається, нічого не почула.

— Я щойно повернувся, — махнув Геґрід величезною рукою на рюкзак. — Може, хтось си приходив раніше й не застав мене.

— Назад від дверей вашої хижі кроки не ведуть.

— Ну я... я не знаю, чого б то... — нервово смикнув себе за бороду Геґрід і знову зиркнув у той куток, де стояли Гаррі, Рон і Герміона, ніби благав про допомогу. — Е-е...

Амбридж розвернулася й почала обходити хатину, уважно до всього приглядаючись. Нахилилася й зазирнула під ліжко. Відчинила Геґрідів сервант з посудом. Пройшла за кілька сантиметрів від Гаррі, Рона й Герміони. Ті притислися до стіни, а Гаррі навіть живота мусив втягати, щоб вона його не зачепила. Уважно зазирнула у величезний казан, у якому Геґрід варив собі їсти, а тоді знову розвернулася й запитала: — Що з вами сталося? Звідки у вас ці рани?

Геґрід одразу забрав з обличчя драконяче м'ясо, і це була, на Гарріну думку, помилка, бо тепер чітко стало видно фіолетово-чорний синець навкруг ока, не кажучи вже про запечену кров і здерту шкіру на лиці.

— О, це... зі мною стався випадок, — затинаючись, пробелькотів Геґрід.

— Що за випадок?

— Я... я си спіткнув.

— Ви спіткнулися, — холодно повторила Амбридж.

— Еге ж, саме так. Зачепився за... за мітлу товариша.

Я сам не літаю. Гляньте на мої розміри, мене ж не втримає жодна мітла. Мій товариш розводить абраксанських коней, не знаю, чи ви колись їх виділи — такі великі бестії, з крильми, і я, знаєте, троха поїздив на одному верхи і...

— А де ви були? — Амбридж незворушно урвала Геґрідове базікання.

— Де я був?..

— Де ви були? — повторила вона. — Навчальний рік почався два місяці тому. Вас довелося замінити іншою вчителькою. Ваші колеги не змогли пояснити, де ви. Ви не залишили ніякої адреси. То де ж ви були?

Запала мовчанка, і Геґрід втупився в неї своїм напіврозплющеним оком. Гаррі, здавалося, чув, як той відчайдушно перебирає в голові різні версії.

— Мені... мені треба було поправити здоровлє, — відповів він.

— Здоров'я, кажете, — професорка Амбридж обмацала очима набрякле й потовчене Геґрідове обличчя, з якого беззвучно й м'яко крапала йому на живіт драконяча кров. — Зрозуміло.

— Так, — підтвердив Геґрід, — троха... свіжих воздухів, знаєте...

Авжеж, для лісника свіже повітря, мабуть, велика рідкість. — солодко проказала Амбридж.

Ті невеличкі частинки Геґрідового обличчя, що не були чорні або фіолетові, почервоніли. — Ну... зміна обстановки, знаєте...

— Гірські ландшафти? — миттю додала Амбридж.

"Вона все знає", — розпачливо подумав Гаррі.

— Гірські? — перепитав Геґрід, явно обмірковуючи відповідь. — Та ні, мені більше до вподоби південь Франції. Троха сонця і... моря.

— Невже? — засумнівалася Амбридж. — Ви щось не надто засмагли.

— Так... ну... чутлива шкіра, — спробував зобразити невимушену усмішку Геґрід.

Гаррі помітив, що в нього бракує двох зубів. Амбридж холодно на нього глянула, і Геґрідова усмішка зів'яла.

Тоді вона поправила на руці сумочку і сказала: — Я, звичайно, повідомлю міністерство про ваше запізніле повернення.

— Еге ж, — кивнув головою Геґрід.

— Мусите також знати, що в мої невдячні, але необхідні обов'язки Верховного інквізитора входить інспектування колег-учителів. Тому насмілюся припустити, що найближчим часом ми зустрінемося знову.

Вона різко повернулася й попрямувала до дверей.

— Ви нас перевіряєте? — безпорадно перепитав Геґрід, дивлячись їй услід.

— Саме так, — м'яко підтвердила Амбридж озираючись і поклала руку на клямку дверей. — Міністерство рішуче позбуватиметься недолугих учителів. На добраніч.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Гаррі хотів було зняти плаща-невидимку, але Герміона схопила його за руку.

— Ще ні, — видихнула йому у вухо. — Може, вона ще не пішла.

Геґрід, мабуть, подумав те ж саме. Пошкутильгав до вікна й відсунув легенько фіранку.

— Вона вертає до замку, — буркнув він неголосно. — Отакої... вона нас перевіряє!

— Так, — підтвердив Гаррі, скидаючи плаща-невидимку. — Трелоні вже отримала іспитовий термін...

— Геґріде... а що в нас буде на твоїх уроках? — запитала Герміона.

— Йой, та ви тим не переймайтеся, бо я вже розплянував усе наперед, — радісно повідомив Геґрід, хапаючи зі столу драконяче м'ясо і знову притуляючи його до ока. — Я притримав кілька істот спеціяльно для року СОВ. О-о, заждіть-заждіть, таких дивовижних ви ще не виділи ніколи.

— Е-е... а в якому розумінні дивовижних? — завагалася Герміона.

— Сего я не скажу, — радісно мовив Геґрід. — Най то буде файна несподіванка.

— Слухай, Геґріде, — відкинула вагання Герміона, — професорка Амбридж аж ніяк не зрадіє, якщо ти приведеш на урок щось небезпечне.

— Небезпечне? — аж отетерів Геґрід. — Не будь дурненька, не буде нічого небезпечного! Тобто вони, звісно, не дозволят себе скривдити, але...

— Геґріде, ти мусиш пройти перевірку Амбридж, і краще, щоб вона побачила, як ти навчаєш нас доглядати порлоків або розрізняти кнарлів та їжаків, щось таке подібне, — серйозним тоном порадила йому Герміона.

— Але ж це не цікаво, Герміоно, — заперечив Геґрід. — Я маю шось значно ліпше. Я си розводив їх роками, мабуть, це єдиний свійський табун на всю Британію.

— Геґріде... прошу тебе... — розпачливо благала Герміона. — Амбридж хапається за будь-яку дрібничку, щоб лиш мати підставу для звільнення тих учителів, які занадто близькі, на її думку, до Дамблдора. Прошу, Геґріде, покажи нам на уроках щойсь найнудніше з того, що може бути на іспитах для СОВ.

Але Геґрід лише позіхнув на весь рот і кинув спраглий одноокий погляд на широчезне ліжко в кутку.

— Ниньки був такий тєжкий день, а вже пізно, — лагідно поплескав він Герміону по плечі, від чого в неї підігнулися ноги й вона гупнулася навколішки на підлогу. — Ой... вибачєй... — Він схопив її за мантію і знову поставив на ноги. — Про мене не турбуйся, я обіцяю, шо заплянував на ваші уроки файні штуки... ну, а теперка біжіть до замку і не забувайте замітати за собою сліди!

— Не знаю, чи ти його переконала, — сказав невдовзі Рон, коли вони, перевіривши, що все спокійно, почвалали назад до замку, не залишаючи слідів на снігу завдяки закляттю-зникаттю, що його йдучи виконувала Герміона.

— Я прийду до нього завтра, — рішуче сказала Герміона. — Як буде треба — сама розпланую йому уроки. Мені байдуже, чи викине вона звідси Трелоні, але вигнати Геґріда я їй не дам!