Віртуалка

Через необачність сам же мені розповів про короткий бордельний роман ще за часів свого першого шлюбу.

Ми не пережили нашої першої сварки. Моя віра похитнулася аж під самим коренем. І Іґарюша, мій вередливий Вєдмєжонок, злякався конфліктів. Він не зміг би ніколи прийняти у мені себе справжнього. Йому потрібна була моя засліпленість, аби завжди залишатися для нас на висоті.

І вже після тієї ночі, коли я п’яно белькотіла йому про найкращих та найгірших клієнтів, після тієї ночі, сидячи в літаку, що стрімко наближався до Львова (мали з батьками «сімейну відпустку»), я, летячи туди сама, бо родичі уже тиждень як відпочивали без мене на Закарпатті, згадувала те, на що раніше навіть не звертала уваги, бо любов моя була до очманіння зашореною. Крутилося у думках, як ми взимку гуляли біля розцяцькованої велетенськими гірляндами Ратуші, у наших наплічниках були ковзани, ми, розчервонілі і радісні, пили глінтвейн, зігріваючи руки керамічними горнятами. То були чудові передсвяткові миті. І тут Іґарюша, по клавши трунок на дерев’яний стіл, простягнув мені свою руку і, тріумфуючи, очікуючи мого захоплення від його дотепності, сказав:

– А у тєбя єсть саперніца. Хочешь, я пазнаком-лю тєбя с разлучніцей? Знакомся – ета Дуся Кулачкова…

Наївна, не звикла до вульгарності, я спочатку навіть не в’їхала, про що йдеться. Стояла, дивлячись на нього квадратними очима, ладна розплакатися й розсміятися водночас, аби тільки не виявити, що він, мій неповторний Вєдмєдь, має Дусю, іншу… жінку… А він хихотів, задоволений тим, яке враження справив на мене. І на мить для мене зник шум Weinachtsmarkt-а. Всі продавці з їхніми милими дрібничками просто замовкли. Його жарт вийшов на славу, бо я не тільки не второпала, а ще й налякалася. Того вечора мені не хотілося тримати його за руку. За Дусю. Кулачкову.

Свіжа, сповнена позитивних емоцій, проте з крижинкою в серці, повернулася я до Відня, аби нікого там не застати. І глибоко, усім серцем та на повні груди вдихнула пустку нашої маленької квартири. А далі, через кілька тижнів, тремтячим від болю, образи та нерозуміння голосом запитати його посередництвом телефонної слухавки:

– Ти зраджував мене протягом наших прекрасних двох років?

Й у відповідь уже з Італії, крізь відстань проказав він до мене те, що може тільки вбивати цинічністю реальності. Тоні, я пам’ятаю, ти любив, коли я розповідала, насичуючи історії барвами, ніби малювала. Для тебе був важливим кожен відтінок, і навіть тінь для тебе не була просто сірими обрисами, а чимось живим, що також міняло свої кольори. Тому тільки для тебе, любий Тоні, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гіркотою до мого вуха. Воно навіть боліло після того ще день, бо не хотіло транслювати до мозку його цинічної відповіді:

– Толька в самам началє, Діана. Знаєш, патом как-та нє смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панімаєш…

У ту зовсім не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алєга, маминого родича з Сибіру. Він приїздив до нас, коли я мала років сім. Алєг часто бавився зі мною. Пам’ятаю, у моїй дитячій уяві його синя витатуювана оголена жінка на лівій руці була чимось надміру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилітнім дівчатам, коли підіймають їх і кружляють ними над землею: оті майже дорослі двадцяти-семилітні алєгі знають, що дівчатка носять у собі прихильність до далеких родичів, але не знають, що у дітей часто прокидається перша, ще зовсім не сформована еротичність ще до шести рочків.

Я тоді чомусь згадала Олега, котрий на прощання міцно стис мене в обіймах на вході до аеро порту і, навіть не здогадуючись, що він у моєму житті – перша втрата, поцілував у дитяче, закрите ріденькою чілочкою, чоло.

Знаєш, Тоні, то вже в Іспанії, проводячи паралелі, я докумекала, що, можливо, мої почуття до Іґарьочка з Омська були продовженням незакінченої любові до Алєга-сибіряка. І що, можливо, саме його, Іґарюшина вимова, так схожа на Алєгову, привернула тоді мою увагу, витягнула із закиданої крихітними піщинками минулого підсвідомості оту дитячу, сподіваюся, єдину за життя, безпорадність, ту, котру я ще тоді ані зрозуміти, ані пояснити не могла, і накинула її на іншого росіянина в надії завершити щось, що все ще не зазнало кінця.

«Патом как-та нє смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленій траві у котромусь із парків Франкфурта. Тоні, та трава вже тоді пахла мені тим, що так ревно прививали мені своїм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.

Наступного ранку, після силоміць нав’язаної та невдало виконаної ролі клієнта, Тоні, він відвозив мене до аеропорту. Мої відвідини прабатьківщини вже давно були запланованими, а квиток – заздалегідь куплений батьком. Іґарюша насуплено мовчав, тримаючись за кермо, мов за рятівний круг. Я ж, перебираючи в руках ремінець моєї сірої торбинки, наважилася сказати оте завуальовано-агресивне:

– Іґарюша, все, що я роблю, чиню тільки з думкою про тебе.

– А я чо – прасіл тєбя? – злісно висичав він крізь завжди по-хворому блискучі губи.

І я вже тоді підсвідомо розуміла, що воно, ось це створіння, це кохане ведмежа, ну нє твайо воно, нє твайо, дєвушка, але відпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто і банально мрію кольору шкіри своєї майбутньої дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай і вголос мріяла майже щодня.

Але він був холодний і невблаганний. Між нами, на перший погляд, нічого не трапилося, точніше, ми не сказали одне одному нічого жахливого, нічого, що могло би свідчити про конфлікт. Просте, здавалося б, непорозуміння. Перша сварка. Тоні, якщо тобі це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осіннього Чорного моря.

І хоча я засумнівалася в Іґарьочку, та це були ще тільки перші хвилі мого коливання. Їх можна було заспокоїти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мріяла, аби зміцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвідченіший за мене чоловік знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І він, уже розлучений, покинутий, не міг не боятися мого винурення із стану закоханого сну.

Блін, як важко бути людиною, котра не знає компромісів, подумалося мені, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумінням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненої дитини:

– Та почеши свою єдину борозенку Дусєй Кулачковой, кретин!

Я не знала себе такої. Жодного разу не підвищувала тону. Ні в батьківському домі (там не було потреби), ні у школі (там не було сміливості, бо ж пам’ятаю, що були й інші діти емігрантів, котрі поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрі не вміли твердо протистояти обставинам і навіть тут, у світі вільних людей, маючи уже німецьке громадянство, відчували себе ніким іншим, як азюлянтами), ні в жодному разі у нашій із ним хаті. Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрі так і лилися з мене, непрохані. Мені так хотілося, аби він простягнув до мого коліна свою блідо-синюшну руку, пройшовся моєю запакованою в джинси литкою, зробив шкіру вкотре гусячою, поділився своїм теплом. Цей жест міг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала від нього тепла не тільки в обмін на моє, чекала на його руку, котра підтримає мене, не дасть пірнути у лоно мимовільної, у принципі дурноверхої та порожньої по своїй афективній суті, агресії.

Та він не шукав примирення. Здається, він, мій Мєдвєдь, носив у собі розлуку вже давно. Він не міг не знати, що трапиться після мого повернення до Відня. Але по-зрадницьки не говорив мені нічого, я ж просто відчула його. Не знаючи, що коїться, просякнувшись його настроєм, котрий щось роздирав у моїм сприйнятті дійсності, не знала, що мені чиниться, і кидалася врізнобіч, шукаючи бодай у якомусь із мізерних куточків брудний гачок для такого потрібного мені кохання.

І тоді він, коли ми саме виїздили за місто у напрямку Flughafen Schwechart, коли я так чекала доторку його руки, враз обпік мене, використовуючи мої ледь не дитячі роздуми проти нас із ним:

– Діана, аб’ясні, – тільки й спромігся сказати, – как ти відіш сваю дальнєйшую жизнь, как украінская націаналістка с русскім?

Він майже переможно мовчав, вдивляючись у рятівну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би міг виправдати себе і свою поведінку, що таки нічого путнього не знайшов, Вєдмєжонок! Я ж, на відміну від нього, котрий приїхав до Німеччини з молодою дружиною, із котрою і шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки її готують документи на виїзд; народилася у Франкфурті-на-Майні – місті нічних метеликів, казино, хмарочосів та казкового і дивного денного спокою у безкінечних парках. У гімназії нам не прищеплювали націоналізму. Ми не сміялися із єврейських дітей, гралися з темношкірими та азіатами. І моя любов до України хоч і була щирою, проте не набагато відрізнялася від любові до, скажімо, Нової Зеландії. Різниця була хіба що у тім, що мала я за батька українця та ще й українською мовою завдяки його допомозі та навчанню у суботній вечірній українській школі при церкві володію досконало. Але ж так само я володію німецькою, англійською та французькою. Трохи гірше розмовляю російською, бо її навчилася у дворах між тісними рядами багатоповерхівок. Російська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фільмів та блатної музики, котра завжди лунала з автомобілів грузинських та вірменських хлопчаків.

Як я мала реагувати на його безглузді закиди, Тоні? Плакати? Сльози на нього не діяли. Він зачинявся тоді в собі, і назовні вислизали тільки по-агресивному злі бісики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав під ранок, саме після того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка і клієнт…

І коли він уже не хотів моєї присутності у його житті, то що ж я могла зробити? Хіба що відпустити і не набридати дзвінками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зізнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не діяло зовсім нічого. Він був занадто хитрим, занадто товстошкірим та непробивним, аби довіритися іншій людині і відкрити для неї себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки і мирно розійтися. Вєдмєжонок, Іґарюша, Іґарьок, Дуся Кулачкова – він утік. Просто. Банально. Без зайвих викрутасів та вибачень. Утік, коли я поїхала в Україну. Боже, це ж треба бути таким підступним! Ще недавно ми купляли наповнені озоном рожеві повітряні кульки. Я потім зв’язала їх докупи і пустила в небо. І вони, тріпочучи гумовими боками, підіймалися у височінь, а потім таки зникли в небокраї. Ми ще чомусь так радісно сміялися, а вже потім, в аеропорту, перед контролем він сказав мені по-змовницьки довірливо:

– Будь аткрита міру, Діана.

І поцілував на прощання ніжно, в губи, гаряче обпікаючи себе і мене, він цілував так, ніби востаннє, зім’яв мене в обіймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очі подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправді, не так, як завжди, імітуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.

Я вже сиділа в літаку, люди, проходячи повз, шукали свої місця. Мій мобільний заскавулів його прощальною мелодією: «Te invito a bailar un bolero te invito a que».

«Я запрошую тебе танцювати болеро, я запрошую тебе пізнати мене, – співалося в пісні, – я, як і ти, самотній»… Та сидячи у своєму авто, Іґарь заговорив до мене на прощання таким задушевним, ніжним і водночас надривним голосом; сказав, що коли я вийшла з машини, йому відразу стало самотньо. Звідки ж мені було знати, що він попрощався зі мною, що вкладав у слово «самотність» тепер уже зовсім інше значення. А я ж, дурна двадцятилітка, вимкнувши слухавку, ледь не пищала від радості і, майже заспокоєна, віддалася польотові до батьків, котрі уже з нетерпінням чекали на мене у такій рідній їхнім серцям Україні.

Ох, Вєдмєдь, ну яким же руйнівником він був! Невже він уже тоді забув, як ми з ним танцювали в нашій квартирі під Іглесіаса; він танчив тільки напідпитку, і жодного разу в товаристві, або ще витанцьовував сам, коли його ніхто не бачив. Але ж руйнівник! Так споганити кохання! Вбити таку любов міг тільки він – людина без минулого. Про що б я його не питала, він ніколи не відповідав конкретно про минуле життя: так, була дружина, стала успішною бізнес-леді у Мюнхені, поведена на грошах; ні, вони не підтримують стосунків, звичайно, про що ж їм говорити; так, була ще Віка, ну зовсім хвора особа, радий, що відчепився від неї, вона боялася тунелів і завжди, коли вони заїжджали під землю, «сосала члєн», ні, із Вікою також він ніколи більше не бачився.

Тоні, мені не вірилося, що він міг забути наші чудові миті, нашу пісню, що ми її співали, зливаючись губами у повільному танці, роздягаючи одне одного, опускалися на блакитний килим у нашій вітальні:

…Я беру тебе у свої руки танцюємо

Я віддаюся

Я дозволяю вести себе куди би ти не йшла

Без ляку

Я тебе цілую ти мене цілуєш мене обіймаєш

Ми хочемо

Аби вночі цієї ночі ми заблукали…

Він же тоді, на початку, ще й свічки запалював. І я вірила, що він, як і я, – романтик. Що для нього гра світла та тіней має бодай якесь мізерне значення. Тоні, ми танцювали з ним у мороці, і я любила його тоді до сказу. І наша любов у такі миті мала напівпрозорий колір небесної далечі.

І чому ж він мені потім, коли я зателефонувала до Італії, аби запитати, чому ж він не говорив відразу, що йому не подобалося у мені, у нас, у наших стосунках, по-тупому відповів: «Проста нє хатєл портіть тваі харошиє маменти».

Звідки було мені, чаруючий мій Тоні, знати, що наша любов для нього була боєм бика з тореадором. Та якби й знала, нерозумниця, то, уяви собі, що я, двадцятилітка, навіть не знала, що ціллю бійця є вбити бика. Яку логіку мало для мене оте ігрище? Але додуматися до такої жорстокості з боку людини сама не змогла і щиро плакала, коли в Інтернеті знайшла відеоролик, як загнана тварина на арені вбиває тореадора. Коли ж дізналася, що бідний бик зовсім не має вибору: або він, або – його, перестала співчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих відчуттів.

Для мене було вбивчим розуміти тоді, що для Іґарюші, будь він биком чи тореадором, наша доля вирішена; аби порятуватися від власної смерті, треба вбити наше кохання, бо воно ховає у собі пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе іншу людину.

І хто б міг подумати, що Вєдмєжонок уже чотири місяці тому, ще тоді, коли «типу» літав у відрядження до Сочі, насправді їздив на винайнятій машині на співбесіду до Італії.

А ще, Тоні, Солдатік (так потай називали його між собою Орхан з Танею, бо він знав напам’ять чи не всі серії російського серіалу «Солдаты») постійно, майже щодня, на роботі, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайті знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотіла забирати від нього бодай той єдиний дивний спосіб комунікації з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкеті, через два роки нашого знайомства, як і на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жінку для створення сім’ї та народження дітей».

Ти не повіриш, любий мій знайомий незнайомцю, мій чаруючий Тоні, у той день, в аеропорту ми з Іґарєм бачилися востаннє. Я відлітала до батьків, а коли, вся сповнена надії на краще, повернулася до нашої невеличкої квартири на Аугассе, тієї, знаєш, що у дев’ятому районі Відня (непоганий був, до речі, район, неподалік від нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собі тижневу порцію нічних жахів та безсоння для мене.

Тоні, знаю, тебе завжди цікавило, якого кольору нічні жахи, і я змалювала для тебе ліс, котрий не має ні початку, ні кінця. Я розповідала тобі, що між деревами, куди не попадають сонячні промені, зачаїлася волога темрявоподібна сірість. І я жахалася її, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навіть не шукаючи – виходу до світла, я плакала ночами, добровільно впускаючи до себе холод та морок розлогого лісу самотності.

Відпочиваючи у Карпатах, куди я приїхала потягом зі Львова, не могла навіть подумати про таке завершення. Зв’язку з моїм австрійським оператором там не було, як і не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотіла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозуміння розв’яжеться без моєї активної участі.

Але потім я повернулася, і він, Тоні, моє ведмежатко, не зустрів мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я ішла від терміналу до терміналу, проминула вихід, біля дверей курили панки, смачно спльовуючи на підлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валіза гепнулась біля моїх ніг, валіза з гостинцями, купленими мною для нього.

Тоні, то була пізня весна, моя рожева «сувенірна» українська шкірянка здалася мені затісною. Мені не вистачало повітря – його не було в аеропорту. Я відчувала відсутність Іґарьочка усім тілом. Набрала його номер, звідки й поінформували мене ввічливим жіночим голосом, що він не може прийняти дзвінок, і запропонували залишити голосове повідомлення.

Примечания

1

Переклад Ірисі Ликович.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.