Радій Радутний

Третя вежа

День виявився на диво світлим і сонячним. Діамантовими спалахами сяяли зайчики на снігу, ялини, прикрашені просто-таки палаючими спалахами, здавалось, також піддалися святковому настрою, й навіть вітер не кусав за щоки, як звичайно, а лише лагіджно й ніжно пощипував. В лісі було світло й тихо, лише де-не-де попід снігом шаруділи лісові миші.

Щось голосно тріснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк — величезний, кошлатий, як кавказська бурка, але худющий, як російський хорт, обережно поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловік показав йому кулака — волохата морда зникла й наступний тріск почувся вже з бозна-якої відстані.

Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще метрів із сто вперед, спустився до яру й зупинився на березі крихітного, але стрімкого потічка. Ручай не промерзав наскрізь навіть у найлютіші зими — а ця зима явно не була найлютішою. Чоловік посміхнувся — дзюрчання води нагадувало невдоволене буркотіння.

Біля патичка, яким він позначив вершу, було натоптано слідів більше, аніж було риби у всьому потічку. Вовки й собаки явно намагалися дістатися до ласої здобичі, а от лисячих слідів цього разу не було зовсім, й це мало означати лише одне… «втім, — урвав чоловік сам себе, — про це краще не думати.»

В верші заблукали чотири пічкурі, кожен з палець завбільшки, але під час витягання один утік. Чоловік хотів вилаятись, потім схаменувся й скривив губи у якійсь подобі посмішки. Думку про те, що його сніданок зменшився на одну четверту, він задавити не зміг. Ліс якось одразу втратив святковий вираз, й навіть сніг тепер не шелестів під лижвами, а зловтішно порипував.

Тільки-но чоловік пішов, з-під завалу вибрався такий самий худющий вовк, поспіхом підскочив до закинутої знову у воду верші, обережно підібрав язиком з снігу пару блискучих лусочок, понюхав слід мисливця, задрав морду до неба й тужливо — аж самому, мабуть, стало моторошно — завив.

Мисливець, що не встиг відійти й на сотню метрів, здригнувся, й наддав ходу.

До Cвята залишалось щонайбільше три дні.

Як завжди, про наближення Свята сповістили заздлегідь. В містах усміхнені телеведучі провіщали наступ його з екранів, дикторки інтимними голосами вітали з його наступом всіх своїх слухачів. Над селами й хуторами кражляли яскраво розмальовані літачки й гелікоптери, сипали різнокольоровими листівками й радісно волали у гучномовці. Люди сходились купками, посміхались, й починали заготовляти іжу — на день перед Святом, Свято й кілька днів після. А їжа, як завжди, опиналась.

Але мисливцеві, окрім чотирьох пічкурів, не пощастило здобути нічого. Зітхаючи, він зняв з десяток порожніх силків; з жалем витяг з-під снігу два капкани — біля одного з них була сила-силена вовчих слідів — але жодна з хитрих тварюк не наблизилась до підозрілого місця ближче, ніж на півметра.

«Було б приманку покласти…» — промайнуло в голові мисливця. Він поспіхом прикусив язика, оглянувся — поруч звичайно, нікого не було й тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було ні від кого.

«А взагалі, — подумав він трохи згодом.— лісове життя,незважаючи не деякі дрібні незручності, має свої переваги. За останні два роки — чорт, хіба й тут вже два роки ?.. — я геть позбувся нервовостіи, агресивности, всякої іншої підлоти… От тільки їсти, буває, хочеться…»

Ще трохи повештавшись по лісу — просто так, для власного задоволення — він набрав хмизу, розпалив на галявині невеличке багаття й підсмажив одного пічкура. Поки рибина смажилась, він знову спустився до потічку, видрав з багна пару сухих стебел рогозу, зрізав корені, промив й теж поклав до багаття. За хвилину в повітрі поплив густий хлібний дух. Чоловік посміхнуся, витяг корені з вогню, поклав проміж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою рибку й обережно відкусив перший шматок.

«Гарячі булочки з сосисками ! З підливою, майонезом, гірчицею, морквою ! Та цибулею! Кому гарячі булочки з сосискою !» — зринуло раптов у пам'яті. Чоловік пирхнув, вдавився, закашлял — голосно й боляче й випустив з рук свій теплий ще «бутерброд». Миттю з-під завалу вислизнув рудий обскубаний лис, зовсім по-собачому підповз до нього на животі й улесливо зазирнув чоловікові в вічі — той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до їжі, голосно втягнув повітря — чоловік прокашлявся, спостеріг, нарешті, несподіваного гостя й витріщив очі з подиву. Лис приплющив очі й обережно розкрив зубату пащу. Мисливець підняв руку — звір покірно схилив голову.

Ну що з тобою робити !.. — розчулено пробурчав чоловік. — Забирай вже.

Рука повільно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за вухами. Лис вдячно заплющив очі, обережно підняв зі снігу залишки бутерброда й так само обережно підібрав язиком крихти.

Що, сподобалось ? — приязно поцікавився чоловік.

У відповідь звір війнув облізлим хвостом й знову зник під завалом. Чоловік зітхнув і підвівся. Завтра вранці він повинен вже був вирушити до села.

Час від часу ця думка здавалась йому поганою ідеєю — але ймовірність зустріти Свято в самоті, за півсотні кілометрів від найближчого житла, окрім своєї хатини, яку він жартома називав «барлогом» не обіцяла нічого втішного, а в селі його шанс хоч трохи, а все ж зростав.

Над самою головою прохурчав розмальований у веселі кольори літачок Патрульної служби. Його помітили, пілот зробив коло, спікірував й сипнув цілим оберемком таких самих кольорових листівок. Одна впала мисливцеві просто в руки, він посміхнувся й підніс аркушик до очей.

Те, що могло бути там написане, він знав напам'ять, але невідомому автору було б приємно, якби його працю належно оцінили — хіба не так ?

Листівка запрошувала провести Святкові години в невеличкому містечку неподалік — кілометрів із сімдесят західніше й обіцяла Святковий виступ відомого проповідника… Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папірця, заховав за пазуху , потім знов знизав плечима й повернувся обличчям на захід.

«Чому б й ні ?»

Літачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся — теж на захід.

Сонце, нарешті, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирішив їхати. Власне, коли саме — було однаковісінько — все одно доведеться раз чи два ночувати в лісі, а може й три — тож, чи не все одно, чи раз, чи два… Він посміхнувся, з хвилину подумав, чи брати палиці, а чи в гущавині вони тільки заважатимуть, потім все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.

Не оглядаючись.

Подорож ця з самого початку чоловікові сподобалась. Погода стояла тепла — всього градусів п'ять-шість, — й сонячна, й майже ручні синиці весь час вистрибували поруч й цвірінькали щось своє, незрозуміле — але напрочуд веселе. Чоловік усміхався й зачудовано оглядався навкруг.

Дванадцять років лісового життя так і не змогли задавити в ньому захват від краси навколишнього світу. Й раніше, до Свят, чоловік намагався якнайчастіше бувати на природі — в лісі, на річці, в степу. Дехто сміявся, дехто просто не розумів його — аж ось, бач як воно сталося… Й де зараз ті, хто сміявся ?

Чоловік піймав себе на занадто бундючній, а отже, гріховній думці, посміхнувся, покрутив головою й рушив далі.

За півкілометра він натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кілька зіп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплін, лижника підкидало в повітря, чоловік сміявся з захвату й тут-таки падав — не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втіхи.

Разом за шостим він з жалем поглянув на інший схил пагорба — набагато крутіший, й впирався він в самий ліс, зітхнув й рушив далі.

Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловік спочатку розінався як слід, потім пригальмував — бо сонце било поміж стволами ялин просто в вічі в дивному, заколисуючиму ритмі й дорога починала видаватись рівною й гладкою, як крига на озері, а насправді так і намагалась підсунути то гілляку, то взагалі повалений стовбур; увігнатися в такий на швидкості кілометрів із сорок на годину означало поламати не лише ліжі, а й ноги — тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь відштовхуючись палицями.

Далі почалася гущавина. Палиці справді заважали, тож чоловік прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гілляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато років, а останні років п'ятнадцять за порядком тут не слідкував жоден лісник, тож від рядків залишились лише спогади.

«Що ж, тим краще,» — посміхнувся мандрівник. — «Так навіть цікавіше.»

Час від часу траплялись сліди зайців, одного разу він мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снігу. Паніка його була схожа на вибух авіабомби навпаки — цілий фонтан снігу з гуркотом здійнявся вгору, чорна крилата тінь майнула над головою й лише потім почувся посвист крил…

Мисливець лише посміхнуся й рушив далі.

Ще за годину почало сутеніти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потім за обрій, деякий час небо ще палало загравою, аж за півгодини стемніло зовсім й аж тоді чоловік зупинився, віднайшов підходящий сухий стовбур — той акуратно лежав на кріглій галявині, розпалив біля нього багаття, повечеряв останнім пічкуром й від нема чого робити почав лущити насіння з шишок. Наїдок з них був ніякий, а випорожнені шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловік позіхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався й заснув.

Раз чи два він прокидався серед ночі, поглядав на тліючий стовбур, підкочувався до нього ближче й прислухався до лісу. Щось хрустіло й шелестіло недалеко, але на галявину не потикалось.

Мандрівник прокинувся, як тільки виглянуло сонце, випростав закоцюблі ноги, пострибав трохи по галявині, імітуючи зарядку, полускав шишки, погриз молоді ялинові пагінці й рушив далі.

За годину гущавина скінчилась, чоловік видобувся до русла замерзлої річки й нарешті зміг розігнатись до повної швидкості. З півгодони він летів, як вихор, ковзановим кроком, потім захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився біля чималої ополонки.

Звичанйно, поруч було безліч вовчих слідів й кілька лусочок вмерзли в кригу біля води. Чоловік задоволено посміхнувся, видобув з рюкзака вершу, розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже образу він натрапив на майже необкльовану горобину, дуже зрадів й старанно обірвав геть-усі ягоди. За годину, над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи то суп, а чоловік з вельми задоволений виглядом витягав з-під примерзлою ополонки набиту пічкурами й верховодками вершу.

Він витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди майже все вариво, а казанок повернув на своє місце на вогнищі, але цього разу — з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замість хліба чоловік знову наламав молодих ялинкових пагінців й смачно пообідав.

Місцина йому сподобалась й лузаючи шишки, мандрівник пообіцяв собі повернутись після Свята.

«Не коли, а якщо…» — майнула підступна думка — але тут-таки й померла, задавлена.

Їхати після обіду йому не схотілось, й до самої темряви чоловік то сидів, то лежав біля вогнища, потім підтяг до нього чималу колоду, підгорнув ближче облузані шишки й заснув під веселий тріск полум'я.

А на ранок почав дути чималий вітер й чоловік змерз. Кутатючись у кудлату вовчу куртку, він якомога швидше завалив снігом залишки вогнища, зіп'явся на лижі й побіг річищем. На жаль, воно не робило тут жодних поворотів й вітер рівномірно й набридливо дув мандрівникові у спину.

Десь за годину йому це набридло, чоловік звернув у ліс — але виявилось, що після теплого вчорашнього дню поміж деревами з'явився міцний й дуже жорсткий наст — й щоб не обдерти й так старенькі вже лижви, мандрівник знову вийшов на річище.

Вітер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину. Трохи проїхавши так, чоловік перестав посміхатись, потім зупинився, витяг з-за спини палиці, а з рюкзака — укривало, скрутив з палиць хрестоподібну конструкцію, розіп'яв укривало на ній, знову став на лижви й рвучким рухом підніс імпровізоване вітрило попереду. Вітер наче сказився й рвонув несподівану іграшку так, що мисливець лежь втримав конструкцію у руках.

Тепер швидкість його досягала кілометрів шестидесяти на годину, а ялин з рівномірними просвітами пообіч дороги не було, й відповідно, не було гіпнотизуючого блимання. Чоловік засмівся, вдавився вітром, закашлявся, але на ногах встояв й цілу годину мчав зі швидкістю автомобіля, ледь встигаючи огинати нечислені й невеликі ополонки.

Спогад про автомобіль прийшов до його голову зненацька. Мадрівник здригнувся, випустив з рук вітрило й, не втримавши рівноваги, покотився по кризі, обдираючи щоки й куртку на ліктях та колінах. Вітрило теж виявилось несамостійним, й злетівши спочатку над ялинами, важко впало метрів за двісті попереду.

Чоловік, стогнучи встав, й обережно, накульговуючи на ліву ногу, рушив вперед. Вітрило лежало непорушно. Вітер вив. Метрів за десять до мети мандрівник заплющив очі, щось пробурчав, наосліп намацав палиці, розірвав скрутку, зкатав укривало й повернув до берега.

Незважаючи на ранній час, цього дня він уже нікуди не їхав, а весь день просидів біля багаття, лузав шишки й щось бурмотів.

Наступний день виявився знов сонячним й лагідним, вітер куди й дівся, сніг знов вилискував перлами й діамантами. Чоловік став на лижі, оглянув палиці, докірливо похитав на них головою й неквапом рушив за течіэю.

Перші ознаки життя з'явилися аж по обіді. З лісу виходила широка, непогано вкатанна лижня й йшла далі по кризі по самому фарватерові.

— Гм… — сказав чоловік й перейшов на вкатаний сніг.

До вечора він натрапив ще на три стежки, що виходили з лісу. Спав він ціэї ночі неспокійно, часто прокидаючись й прислухаючись. Але цього разу в лісі стояла мертва тиша, лише потріскували з морозу гілки.

Наступного дня річка зробила несподіванй поворот, а вкатаний шлях пішов прямо. З хвилину мисливець постояв в роздумах, потім знизав плечима й рушив шляхом.

— Якщо що — завжди можна повернутись, — пробурчав він сам до себе.

Голос його став хрипким, а слова нерозбірливими й наближаючись до людського життя він майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти сам із собою або читати собі з давні напівзабуті відомості — занадто велика була ймовірність в першому випадку з'їхати з глузду, а у другому — натрапити на одне з слів чи понять колишнього світу. Й те, й те було майже однаково неприэмно, й наслідки теж тягло майже однакові.

Перше за довгі роки житло трапилось йому аж надвечір. Хатина була невеличка, але все ж більша за його «барліг», й у крихітному віконечку не світилося. Чоловік обійшов хатину кругом, хотів було зазирнути до віконечка, потім второпав, що нічого не побачить, зняв лижі й постукав у двері. Ніхто не обізвався.

Мадрівник обережно прочинив двері — ті зарипіли так, наче їх не чіпали вже років сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви. Майже півхатини займала піч, з іншої половини половину забирало ліжко, з залишків того теж рівно половину — стіл, з того — стілець, а на останньому шматочку якраз і стояв прибулець.

На ліжку хтось лежав.

— Егей, чоловіче добрий ! — хрипко обізвався мисливець.

Він сподівався, що розмовляв він вже більш-менш розбірливо.

Але відповіді не було.

Мисливець зітхнув, викресав вогню й засвітив чималу щепу.

Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвіллю й струхлявілу ковдру, оскалену посмішку черепа й великий іржавий револьвер поруч.

Приблизно половину ночі мандрівник їхав так, неначе за ним чорти гналися.

Наступного дня мисливець вперше за багато років прокинувся від звуку людського голосу. В першу хвилину він навіть не зрозумів, що ж сталося, напружився, прислухаючись — й аж по кількох секундах сумнівів радісно посміхнувся. Ще двоє лижників пройшли метрів за сто від нього, по втоптаному шляху, який він вчора ввечері й не помітив. Зачудовано покрутивши головою, мандрівник знов посміхнувся, поснідав горобиним чаєм-супом й рушив далі.

День знову видався сонячним, а по втоптаній лижні їзати було саме задоволення, сончко то лагідно всміхалось поміж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очі й мандрівник лагідно мружився. Тиша залишилась позаду — в цих лісах крутилося досить багато синиць, снігурів, інших пташок — також яскравих, помітнихй веселе цвірінькання супроводжувало самотнього лижника.

Ближче до полудня трапилось ще одне річище — але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поїхав ковзановим кроком. Через метрів п'ятсот річище круто завернуло праворуч, а а лижня, здираючись на чималий пагорб пішла прямо, мандрівник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.

Річище обходило пагорб праворуч й кілька разів мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справда, навіщо було дертись через пагорб, коли… аж тут він видерся на самий вершечок й всякі питаня зникли — всі й одразу.

З вершини пагорба відкривався фантастично прекрасний краєвид. Річка в цьому місці розливалась мало не на кілометр й весь цей простір здавася величезним сяючим дзеркалом в рамочці з лісу. Дзеркало те палало й мерехтіло тисячами свічок, вітер наспівува щось схоже на церковний хорал, а крихітні людські фігурки на протилежному боці здавались мурахами.

А ще на тому боці моторшним скелетом бовваніла Вежа.

Звичайно, Веже невеликого провінційного містечка не йшла ні в яке порівняння з Вежами столиць й колишніх промислових міст — але мисливцеві чомусь не хотілося їх порівнювати. Більш за те — за секунду він спіймав себе на гріховній думці про те, що й цю Вежу він не дуже хотів би бачити — але тут-таки думку було задавлено й чоловік знов посміхнувся — але вже не так радісно.

Тому що вежу було викладено з черепів.

До Свята залишось два дні.

А попід протилежним боком крижаного дзеркала крихітні темні фігурки на ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися відібрати один в одного невеличке, дерев'яне ж таки кружальце.

Як завжди, в першому-ліпшому шинку йому запропонували й вечерю, й кімнату. Незважаючи на Свято, прибульців було мало, надзвичайно мало… й ще менше мало залишитись опісля Свята.

Вперше за багато років мисливець знов випив справжнього чаю — й смак його здався чомусь гіркуватим й навіть неприємним. Натомість печиво виявилось чудовим, він сказав про те хазяйці заїзду — невеличкій рум'яній бабусі — й та аж посвітлішала від задоволення.

Ніч минала спокійно, хоча мандрівнки довго не міг заснути — заважали шелест, чиясь хода на сусідній вулиці, чиєсь хропіння в сусідньому кварталі… а прокинувся він не з першими променями сонця, як завжди, а десь аж біля обіду.

Обід моторна бабця принесла йому до кімнати, виклала всі місцеві новини — той прийшов на Свято, той подався до великого міста, той не прийшов, а той уже, мабуть й ніколи не прийде, а хлопчаки почали великою компанією пропадати на озері, й звідти аж сюди буває чути галас й до добра це звичайно, не доведе — й так само пруденько зникла разом із посудом.

Мисливець ще трохи покуняв, потім пройшовся по містечку, підійшов блилжче до вежі — там троє робітників саме ладнали велику трибуну для проповідника, постояв біля скріплених бетоном черепів — тут, знизу вони були найстаріші, дванадцятирічної давності, й звичайно, тут їх було найбільше, рушив назад й знову завалився в ліжко.

Ще за годину вулицею пройшов чоловік з металевим рупором й сповістив, що Свято, ймовірно, почнеться завтра ввечері.

На день Свята погода чомусь завжди була хорошою. Сонце пригріло, де-не-де сніг підтанув, а дахи ошкірилися бурульками; безліч пташок обсіли дерева й, наче бджоли біля вулика, клубочились навколо числених годівниць. Мисливець з лагідною посмішкою спостерігав за тим шарварком й мружився, поглядаючи в небо.

Цього дня люди взагалі часто дивилися в небо.

Бабуся знову принесла чай з печивом — на диво, навіть чай здався сьогодні зовсім не гірким, а може просто організм пригадав його напівзабутий присмак, печиво було ще кращим, ніж вчора… та й взагалі, все було кращим, ніж вчора, а вчора — кращим, ніж позавчора… й так далі.

Все ще посміхаючись, мисливець вийшов надвір.

Настирлива синичка одразу ж спробувала вмоститися в нього на простягнутій долоні, незадоволено запищала, коли рука мисливця здригнулась — чоловік понишпорив у кишені й насипав пташці трохи крихт. Малесенький дзьобик легко пощипував долоню, синичка старанно зібрала всю здобич, цвірінькнула щось вдячне й полетіла майже вертикально вгору. Мандрівник провів її довгим задумливим поглядом.

До самого вечора ходив він по вулицях, вітався з знайомими та незнайомими усміхненими людьми, вітав їх із Святом, дякував за їхні вітання — а коли почало сутеніти — разом з іншими посунув на майдан.

Виявилось, що трибуна ще не готова, й тут-таки з десяток чоловіків схопились за дошки й нашвидку приладнали їх до вже готової конструкції.

А за трибуною моторошно шкірилась черепами Вежа.

На небі з'явилися перші, несміливі ще зірочки й натовп на площі притих. Ще за півгодини на вилискуючу свіжим деревом трибуну зійшов високий, трохи худорлявий чоловік в чорному й вітально підніс руки до неба.

Завбачивши його, мисливець здивовано підняв брови, розвернувся було до виходу, заколивався, потім передумав й залишився. Чоловік на трибуні так само уважно глянув на нього, зітхнув, обвів таким самим поглядом всіх — а людей зібралось незвичайно багато, десятки з чотири або й шість, зітхнув ще раз й зняв капелюха.

— Брати й сестри ! — пролунало над майданом. — Дозвольте привітати всіх вас з новим приходом нашого Свята !

Голос його, добре поставлений й вочевидь натренований, легко летів над площею, й, здавалось, проникав не тільки у вуха, а й у самий мозок слухачів.

— Дякую вам — дякую, всім, хто прийшов, всім хто не зміг прийти, всім хто чує мене й не чує, дякую за вашу віру й довіру до мене, дякую просто за те, що ви є, дорогі мої брати та сестри !

Незважаючи на те, що проповідь тільки почалась, багато хто вже явно впадав в молитовний екстаз. Мисливець оглянувся — очі майже усіх жінок блищали, діти повідкривали роти й навіть чоловіки почали вже піддаватись чарівному впливові. Серед дітей — мисливець ладен був закластися — були й ті хлопчаки, що вчора ганяли шайбу на кризі озера.

— Дякую долі, що занесла нас всіх в цей благословенний край, в царину свіжого повітря, чудового лісу, прекрасної річки… й добрих людей ! Дякую Богові, що в безмірній мудрості своїй створив Свято й подарував нам його, одним подихом забравши всі наші незлагоди та незгоди, хибні проблеми й неправедні спокуси ! Дякую…

Промова проповідника тривала й — дивна річ ! — мисливець піймав себе на тому, що вже не так дослуховутється до слів, а більше ловить самі інтонації промовця, що так чуло, розумно й головне — з любов'ю розмовляє з ним. Він оглянувся — всі так само ловили кожне слово проповідника, чоловіки поскидали шапки й пара від їхнього дихання здавалась дивовижним німбом над натовпом.

— Якби не дивовижний промисел Божий, — нагадував тим часом промовець. — Замість цього прекрасного світу ми б мали щось жахливе, майже непридатне для життя. Тринадцять років тому людство стояло на краю прірви, так саме прірви ! — а весь наш світ на грані загибелі, ми задихалися від отруйного дихання числених машин, бездумно нищили природу й навіть… навіть… мені навіть важко собі уявити — забирали життя один в одного ! Це був жахливий світ, й всі ми повинні повік-віків дякувати Богові за Глас Його, що попередив і зупинив нас на хибному шляху. Ще повинні ми дякувати, що не залишив нас Господь Наш напризволяще, а зоставив нам Глас Свій, що кожні чотири роки наставляє нас на шлях праведний !

Щось сталося. Мисливець вже, не дослухаючись, вловлював зміст і форму тих речень, що проповідник дарував слухачам. Вже й суворі чоловіки, не криючись, плакали від щастя та радості, вловлюючи Святкове послання, а обличчя жінок сяяли чистим неземним, можливо по-справжньому райським сяйвом.

— Й сьогодні ! — звучало тим часом чи то з трибуни. А чи просто з неба. — Й сьогодні Глас Божий з нами ! Й сьогодні він застерігає нас від гріховних та неправедних вчинків, учить любові й поваги до ближнього, наставляє на життя правильне й угідне Господу Нашому ! Вслухайтесь ! Вслухайтесь не в небо, тобто не тільки в небо, бо всюдисущий Господь Наш !… вслухайтесь в землю, в воду та вітер, а найголовніше — вслухайтесь в себе ! Просіть — й дано вам буде, шукайте — і знайдете ! Прислухайтесь — й Глас Божий прийде до вашого серця ! Ви чуєте ! Ви чуєте ?! Глас Божий стукає в наші серця, тож відкрийтесь йому назустріч, з'эднайтесь з ним й відчуйте Божествений подих у своїх грудях !

Відчуття неймовірного щастя й справді заполонило всю свідомість мисливця, забило подих, заслало очі. Щось невимовно прекрасне, здавалось, стало часткою його, поглинуло — й водночас поринуло в нього. Прекрасна музика замінила всі інші звуки, божествена гра світла в очах заступила весь світ.

— Слухайте ! Слухайте Глас Божий !

Проповідник так само впав у молитовний екстаз, він говорив з таким натхненням, що й взагалі раніш не було доступним людині, а люди сприймали його слова ще до того, як вони злітали з вуст разом з парою.

— Чую Глас Божий ! — нарешті видихнув він й заплющим очі.

— Чую Глас Божий ! — слово залунало над майданом, підхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом — одночамно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зірок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.

— Але не всім відкрита дорога до щастя ! — тон проповідника зненацька змінився.— Не всіх Господь наділяє щастям навіть у безмежній милості своїй ! Є люди, яким хоч кілок на голові теши, що не хочуть думати так, як заповів нам Господь у безмежній мудрості своїй ! Є люди, які прагнуть повернути той жахливий, жахливий, жахливий світ, світ залізного мотлоху, світ суцільного гамору й ревища, світ, де навіть дитина разом з молоком матері всмоктує в себе отруту ненависті ! Боже ! Прошу тебе очистити нас від таких людей ! Боже ! Прошу тебе — покарай кожного, хто має хоч єдину думку такої скерованості й голови їхні, на знак слави Твоєї, піднесуться на самий вершечок Вежі, що склали ми на знак пошани до тебе ! Боже ! Милості прошу в тебе — милості не для тих безумців, а для всього світу нашого, що загинув би без Гласу Твого !

Сяйво в очах мисливця перетворилось на сліпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепі його, безмовно запитуючи — а чи не маєш, ти, чоловіче, гріховних думок ? а чи не бажаєш зла ближньому своєму ? або дальньому ? або взагалі, кому-небудь ? або створити щось, що може не сподобатись комусь ? а чи праведно жив ти останні чотири роки ? а чи не скривдив кого ? а чи не побажав скривдити ? а чи…

Питань було безліч, й пекучий погляд проникав,здавалось, у самі глибини підсвідомості, витягав звідти старі й давно похованні секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякі, натомість інші недбало кидаючи на ту чи іншу шальку терезів.

Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навіть розрізняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогін, хтось упав, хтось болісно зойкнув дитячим голосом, потім істерично заверещала жінка — очевидно, хтось з хлопчаків не зміг-таки позбавитись агресивних думок, потім сяйво стало нестерпним й пекучим й свідомість мисливця згасла в тому жахливому полум'ї…

А коли повернулась — він здивувався тому першим. Втім, здивування те межувало з великим полегшенням. «Ну от і перезимував…» — промайнула думка.

Він оглянувся — всі, всі сімдесят-вісімдесят чоловік лежали на промерзлому плаці. За секунда хтось, стогнучи підняв голову на протилежному боці, обвів погядом площу й застогнав знову. Ще один чоловік поволі піднявся з-під купи тіл посередині майдану. Якась жінка підповзла до хлопчика, що скорчився за два кроки від неї й з плачем припала до нього грудей. Інший хлопчик — з блідим, схожим на сніг обличчям, так само повільно підводився кроків за десять.

А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався проповідник. Обличчя його змінилось й тепер мало ще більш знайомий вигляд. Хитаючись, він підійшов до мисливця, й мовчки простяг йому руку — той так само мовчки потис її.

Десь за годину всі вцілілі зібралися в тому самому шинку, в якому зупинився мисливець. П'ять чоловіків, вісім жінок, четверо дівчаток у віці від трьох до дев'яти років й два хлопчаки — теж років по вісім-дев'ять. Ще залишилось двоє немовлят — але жодна з жінок не годувала дитину й шанси їхні вижити були так само малі, як і до приходу Свята.

Хтось із чоловіків приніс літрову сулію з каламутним самогоном, всі мовчки випили по склянці, проповідник зняв капелюха й недбало кинув його на сусідній столик.

— Хай йому чорт ! — здригнувся він після наступної чарки. — Зачекайте напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.

Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловіки тех похмуро одсунули свої.

— Ану, дітки, підходьте ближче ! — проповідник скинув також рукавиці й з насолодою простяг пальці до комина з палаючим вогнем. Просто на відкритому вогні смажились два щойно підстрелені зайці.

— Що ви задумали ? — стривожилась одна з жінок. — Цей злопчина — мій…

— Начхати мені, хто він тобі ! — рикнув на неї гість. — Хлопці повинні взнати правду про цю погань.

— Ні ! — жінка підвелась було, але тут-таки важка рука чоловіка, що сидів поруч опустилась їй на плече.

— Сядь і вгамуйся ! Тобі, та й всім нам теж корисно послухати.

Вона боязко поглянула на чоловіка, зітхнула й принишкла.

— Отже, — проповідник підсунвся ближче до вогню. — Ви, хлопці, знаєте, чому матусі просили вас не бігати, не кидати сніжків, не палити багать та не робити ще багато інших речей ?

— Так, — кивнув один. — Тому що Богові це не подобається.

Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.

— Дурниці, — недбало кинув проповідник. — Ніякого Бога нема.

Жінки зіщулились.

— А що таке «планета» — ви знаєте ?

Хлопці одночасно знизали плечима.

— Так от, шановні. Наша Земля, весь наш світ — це просто велика каменюка, що летить у просторі навколо величезної вогненої кулі. Цю кулю ми називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цієї каменюки тому, що вона притягує нас до себе. Ясно ?…